Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

Втілювати завдання підвищення загального освітнього рівня та національної свідомості українського простолюду, зміцнення його матеріального становища були покликані місцеві просвітницькі осередки - читальні. Зазвичай засновниками, керівниками й натхненниками читальняного руху на місцях були парафіяльні священики як часто єдині представники української інтелігенції по селах, що мали відповідний освітній рівень і авторитет у населення. Читальні були своєрідним епіцентром суспільно-політичного, господарського та просвітницько-культурного життя на місцях.

Будучи очільниками читалень, священики мали дбати про їх різнобічний розвиток, забезпечуючи присутність національно-політичної, економічної та культурно-просвітницької складової. Одним з найпрактикованіших способів поширення знань й інформації між селянством було влаштування різноманітних лекцій, авторами яких часто ставали самі священики. Також душпастері входили до читальня них гуртків, у складі яких їздили з доповідями по довколишніх селах.

Важливе місце в діяльності Товариства "Просвіта" відводилося проблемі господарсько-економічного зміцнення галицьких українців (з 1890 р. воно з суто просвітницького перетворилося на просвітницько-економічне). Духовенство, яке турботу про стабільне матеріальне становище народу вважало одним із обов'язків кліру, стало активним учасником господарсько-економічної діяльності в рамках Товариства. Священики часто були ініціаторами створення при читальнях шпихлірів, крамниць, позичкових кас та інших інституцій самодопомоги. Також душпастері традиційно були серед організаторів, доповідачів й учасників чисельних господарських віч "Просвіти", де виступали з пропозиціями щодо стратегії національного економічного розвитку, а також економічно-господарського життя в окремих повітах, ділилися досвідом у різних видах господарювання, розповсюджували селекційне насіння, господарські знаряддя та ін. Читальні також стали осередком громадсько-політичного виховання селянства (так, одним із завдань читальняної роботи духовенства було прищеплювати селянам почуття власної гідності, відваги до самостійних дій, знання своїх людських і станових прав). Відсутність чи брак читалень традиційно вважалися однією з вагомих причин поразки українців під час виборчих перегонів і зазвичай ставилися у вину парафіяльному духовенству.

Ще однією ділянкою, якою в рамках читалень "Просвіти" опікувалося парафіяльне духовенство, було культурно-мистецьке виховання народу. Врахування цього аспекту давало змогу розвивати в селянства почуття патріотизму, поглиблювати його духовність, закладати розуміння важливості історичних і культурно-мистецьких цінностей. Одним із найпоширеніших розважально-культурних заходів у читальнях були вечорниці, забави з музикою для молоді (наголошувалося, що пастирі мають особисто бути присутніми на таких забавах, щоб стежити за дотриманням морально-етичних норм). Також священики організовували постановки аматорських вистав і проведення виступів гастролюючих колективів. Часто душпастері ставали організаторами чи співорганізаторами проведення в читальнях різноманітних мистецьких вечорів (зокрема на честь видатних українських діячів М. Шашкевича, Т. Шевченка, Ю. Федьковича), при тому непоодинокими були випадки, коли вони самі ставали учасниками цих концертів як лектори, виконавці поетичних і музичних (вокальних та інструментальних) творів, керівники хорових колективів.

В с. Староміщина о. Яків Шидловський був засновником товариств: св. ап. Павла та пчельничо-садівничого, організував у парафії роботу братств: Найсвятіших Тайн - 300 членів, Тверезості - 600 членів (до нині у Староміщині збережено "хрест тверезості"). Давав практичні поради ґаздам щодо розведення пасік, садів, нових сортів сільськогосподарських культур. На теренах парафії у 1900-х роках була започаткована філія товариства "Сільський господар", через яке можна було набути штучні навози ( тепер ми кажемо мінеральні добрива) гатункове насіння, господарські знаряддя, пасічні прибори і т.п. Кожен член "Сільського господаря" на загальних зборах товариства діставав безплатно 3 щепи: дві яблуньки і одну грушку. Коли в домі було 2-3 члени, діставали 6-9 щеп річно. За кілька літ господарства парафіян, набувши по кільканадцять щеп, і то першосортних, мали прекрасні сади.

Але у селах та містечках була страшна нужда і неосвіченість. Поляки, захопивши Галичину, намагалися загнати селян на панські лани. Силою цього вони не могли зробити, оскільки панщина була скасована (мається на увазі після цісарського указу від 5 травня 1848 р.). Польські пани тоді вдалися до закабалення селян через задурманення їх горілкою і розорення їхніх господарств. Бійки між п'яними селянами, занепад і розорення селянських господарств, родинні сварки, крики і прокльони, побої сп'янілих хлопів, плач жінок і лемент дітвори, судові процеси й урядові екзекуції - такими були щоденні картини життя. Всі намагання молодих ентузіастів з "Просвіти" зустрічали величезні перешкоди власне через корчми і селянську нужду. Це добре розуміли у Митрополії і почали боротьбу з пияцтвом. А що ця боротьба викличе ненависть польської шляхти і галицького польського уряду, тому надали протиалкогольній кампанії суто релігійного характеру. У парафіях закладали братства тверезості, що діяли за певними статутами, членам видавали грамоти - тверезості, голосили протиалкогольні проповіді, відпусти за тверезість, обмежували надання духовних послуг. Парафіяни почали масово присягати, що перестануть раз і назавжди пити горілку. Люди опам'ятовувалися, побачивши свою нужду, і розуміючи, що корінь їх лиха в горілці й корчмах. Серед тверезих селян започатковувались читальні "Просвіти", піднімався добробут і національна свідомість селян.

В с. Терпилівка спочатку читальня "Просвіти" приміщувалася в господарських хатах. При читальні о. В. Герасимович зорганізував театральний гурток і хор. Він сам був добрим режисером і диригентом. Вистави ставили тоді по стодолах, бо Народний Дім збудовано тільки що перед другою світовою війною. Почавши з 1920 р. хором керував Григорій Петрівський. Цей хор співав постійно в церкві. Читальня мала гарну велику бібліотеку з відділом для дітей, як також передплачувала часописи й журнали. Ще перед першою світовою війною при читальні засновано товариство "Січ".

По війні засновано товариство "Луг", "Сільський Господар", "Рідну Школу" й Союз Українок. "Луг" займався спортом і гашенням пожарів у селі. "Сільський Господар" вишколював своє членство в ділянці хліборобства.

Розділ 3. Видатні постаті УГКЦ та їх душпастерська діяльність на Підволочиській землі

3.1 Отець Володимир Герасимович

1894 року В.Герасимович почав душпастирську діяльність. Цього ж року він у селі Квасові Миколаївського району одружився із Євгенією Шухевич, родичкою відомого етнографа, яка стала однодумцем і надійним помічником. Деякий час В.Герасимович служить парохом греко-католицької церкви у селі Семигинові на Стрийщині, а потім -- у Тернополі. 12 червня 1899 року В. Герасимович отримав парафію у селі Терпилівці, нинішнього Підволочиського району. Із цим селом пов'язана понад сорокарічна літературна і громадська діяльність В.Герасимовича. Тут він написав ряд оповідань, зокрема такі, як "Візитація" (1924), п'єси "Воєнні промисловці" (1917), "Мамона" (1922), "Бантикур умер" (1924), "Клопоти війта Смоктуна" (1934), "На колесі щастя" (1936) та інші, в яких показав життя і звичаї сільських трудівників, їх любов до землі, висміяв лихварів, осудив неробство, пияцтво.

Письменник виявляв великий інтерес до історії українського народу, до кінця свого життя цікавився долею України. Щороку на Зелені свята і першого листопада письменник влаштовував урочисті процесії, панахиди за полеглих січових стрільців. Принагідно брав участь у повітових національних святах, концертах. Цікавила його і конкретна економіка. Він видав брошуру "Що таке економія", в якій у доступній для селян формі розглянув складні питання економічної теорії.

В.Герасимович листувався з багатьма митцями. У Львівській науковій бібліотеці імені В.Стефаника зберігається частина його епістолярної спадщини, зокрема, три листи до В.Гнатюка, які він надіслав із Терпилівки в 1902-1906 роках.

З перших днів перебування в селі Терпилівці з властивою йому енергією він включається у культурно-освітнє життя. Письменник заснував читальню "Просвіта", при ній організував театральний гурток і хор. Сам був добрим режисером і диригентом. Читальня мала велику бібліотеку з відділом для дітей, передплачувала українські газети і журнали. В.Герасимович частину власної книгозбірні передав Збаразькій "Просвіті". Перед першою світовою війною при читальні в Терпилівці було засновано товариство "Січ". Письменник вніс свою вагому частку у завершення будівництва Народного дому в Збаражі.

В. Герасимович дбав і про церковні справи на Тернопільщині. Свої теоретичні засади з цих питань він виклав у брошурі "Деяк замітки в справі реформи церковного правила", що побачила світ 1906 року. Гроші від цього видання він передав на спорудження церкви у Тернополі. В. Герасимович був організатором будови дочірної церкви у Климківцях. Відкриття її в 1911 році було відзначено грамотою, яку підписав отцю Володимиру митрополит Андрей Шептицький. Збереглися також листи митрополита до нього, в котрих висловлюється подяка за ревне служіння на благо української церкви і рідного народу.

Не можна не відзначити того, що В. Герасимович був захисником селянства, виховував патріотів української землі. Це викликало незадоволення у польських окупантів. 6 жовтня 1930 року вони вчинили пацифікацію над селянами в Терпилівці. 60 чоловік важко побили польські улани 9 полку, що квартирував у Чорткові. В.Герасимович був разом із селянами.

Отець Герасимович учив і старших, і дітей добру, християнської моралі. Він відзначався начитаністю, мав ґрунтовну базу з різних галузей знань. Здібних дітей готував до вступу у гімназії. Найбільше сили і старань письменник віддав культурно-освітній роботі, щоб вивести людей із темряви на світло цивілізації. Це він успадкував від родини, яка з діда-прадіда займалася просвітництвом.

14 серпня 1940 року перестало битися серце письменника, активного громадського і релігійного діяча В. Герасимовича. Велелюдними були похорони. Дорослі і діти Терпилівки та навколишніх сіл прийшли попрощатися з людиною, яка зробила так багато доброго для нашого народу, нашої культури.

І насамкінець -- це був душпастир у найповнішому розумінні цього слова. Нашим богословам всіх християнських конфесій треба доростати до його вершини енциклопедичної людяності. Без таких людей як В.Герасимович, їх досвіду ми не будемо мудрими і не зцементуємо українців в єдину націю, ніби парафію, яка створить надійні підвалини нашої соборності.

3.2 Священики, варті наслідування

Не є можливим в даній праці висвітлити діяльність усіх знаних нам священників, і тому я зупинюся лише про визначніших, тим більше, що вони були зразком для десятків інших священиків, які в той час ревно працювали на Галичині.

Немає сумніву, що за останніх сто років найвизначнішим священиком на Новосільщині, тай на всій Збаражчині був о. Степан Качала. Народився він 1817 р., а 1842 р. прийняв єрейські свячення. Вже 1848 р. зустрічаємо його на Новосільщині як пароха Скорик, а відтак 1872 р. як пароха Шельпак. Тут він працював до своєї смерти (1888) і тут його поховано. Це був священик великого маштабу, який широко інтересувався справами цілої нашої Церкви й народу. Отець Качала був ревним священиком, знаменитим проповідником і промовцем, ученим, жертовним громадянином, що брав живу участь у нашому громадському, науковому й політичному житті. Він був членом співзасновником Наукового Товариства ім. Шевченка, основним членом "Просвіти" та великим пропаґатором видань "Просвіти", членом-засновником видавничої спілки "Діло" та щедрим жертводавцем на народні цілі. Отець Качала є автором багатьох популярних книжечок на суспільні теми й багатьох статтей у часописах. Він написав перший підручник з історії України, Коротка історія Руси (1886) для середніх шкіл. Найважливіша його наукова праця написана польською мовою Polityka polakow wzglendem Rusi , в якій, на підставі історичних джерел вінвиявив усі ознаки крайньо-ворожої політики поляків у відношенні до українського народу.

Отець Степан Тесля народився в Настасові 1 січня 1882 року, гімназію закінчив в Тернополі, відбувши військову службу, вступив на теологію. Висвячений 1910 р., одружився з дочкою о. О. Заячківського й зразу став його помічником у Збаражі. Священик Данило Попович, за походженням збаражанин і молодший товариш о. Теслі, а відтак близький його сусід (з 1922 р. був на/ парафії в Гущанках, а о. Тесля з 1920 р. в Новому Селі), так пише про о. Теслю:

"Як сотрудник у Збаражі, о. Ст. Тесля був справжнім пастирем душ, що знайшли в ньому найкращого проповідника, сповідника й приятеля, що своїм прикладом більше як словом, запалював серця для Бога й до ревности для Його слави. Він оживив "Апостольство Молитви", яке опісля дуже допомагало йому в душпастирській праці. Марійські та червневі відправи до Найсвятішого Серця Христового при гарно прикрашених престолах із щоденною проповіддю, страсний молебень вечором у середи й п'ятниці Великого Посту й інша діяльність о. Теслі змінила духа парафії до невпізнання. Церква була завжди переповнена людьми. Щораз більше людей приступало до св. Таїн і брало участь у додаткових відправах, хоч деяким було далеко до церкви."

Отець Ст. Тесля брав велику участь в громадському житті. Перші прояви його організаційних здібнощів показалися при організації української гімназії в Збаражі, що постала 1910 р. й діяла до першої світової війни. Брав живу участь в діяльності читальні "Просвіти". Допоміг придбати будинок для кооперативи "Сила" й зорганізував жіночу крамницю.

Йому, як воякові з досвідом і впливовому громадянинові припала честь і обов'язок перебрати владу в імені українського уряду від австрійських чинників у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. З цього трудного завдання він вив'язався дуже добре, як про це пише учасник тих подій Василь Чернявський: "На таємній нараді вирішено, що в Збаражі цією справою займеться о. Степан Тесля... Йому мав помагати комітет... Ці люди творили "штаб" о. Теслі... В ході тих нарад "штаб" о. Теслі виробив докладний плян дій... Рано 1-го листопада о. Тесля пішов до старости Кулічковського, повідомив його про нову політичну ситуацію й запропонував йому залишитися старостою в українській державі... Вранці 1-го листопада Збараж був пере повнений українськими добровольцями із зброєю, які прибули з повіту на заклик "штабу" о. Теслі".

Помер о.Ст. Тесля в силі віку, несподівано, 24листопада 1924 р. Його тлінні останки перевезено з Новго Села до Збаража при участі великої маси народу.

3.3 Життя ігумені Йосифи (Сестра Йосифа-Олена Вітер, Чин св. Теодора Студита)

Життя ігумені Йосифи та її служіння Господеві Богу стало легендою. Вона впродовж свого свідомого життя була справжнім патріотом неньки-України, завжди і всюди намагалася допомогти своєму народові.

Олена Вітер народилася 4 січня 1904 року в с. Міклашів на Львівщинів в інтелігентній родині. ЇЇ батько, Василь Вітер - професор гімназії, свідомий українець, загинув разом зі студентами в бою під Крутами, а мати - німкеня із Австрії.

Олена Вітер середню освіту здобула в гімназії Сестер-Василіянок у Львові. Опісля почала студіювати медицину у Львівському університеті. Не закінчивши другого курсу, за покликанням Господа Бога вступила до монастиря Сестер-Василіянок, щоб служити Всевишньому. Тут при облечинах прийняла монаше ім'я Йосифа від імені великомученика за католицьку віру Йосафата Кунцевича, єпископа із Полоцька.

Митрополит Андрей Шептицький вирішив відновити у Галичині спільноту монахинь Студійського Уставу (1924 р.). Серед кандидаток Митрополит обрав 20-річну сестру Йосифу. Ігуменя, окрім суто чернечої діяльності, розгорнула широкомасштабну освітньо-просвітницьку. Два рази на тиждень лікар читав лекції у залі читальні "Просвіти" на медичні теми для черниць і мешканців села. Ігуменя навчає молодь історії України та української літератури. В селах створювали бібліотеки, дитячі захоронки та сиротинці, організовує курси молодих господарок, куховарства, рукоділля, вишивки.

Восени 1939 року у Галичину ввійшли червоні війська. Нова більшовицька адміністрація з перших днів свого перебування на західноукраїнських землях повела боротьбу з віруванням мешканців краю у Господа Бога, проти Української Греко-Католицької Церкви. 11 червня 1940 року в монастир увірвалося 9 енкаведистів і заарештували Ігуменю, запроторили в Львівську тюрму,у червні 1941р. засуджують на смерть. Перед панічною втечею зі Львова, більшовики в'язнів уночі вивели на подвір'я тюрми і розстрілювали чергами із автоматів. Чудом уціліла ігуменя Йосифа та ще декілька жінок. 12 жовтня 1945 року ігуменю Йосифу вдруге арештували і відправили в Лук'янівську тюрму в Київ. Їй інкримінували: "Боролася за створення "самостійної" України, допомагала активним членам ОУН-УПА матеріально, переховувала нелегалів з УПА, надавала допомогу пораненим, проявляла терористичні наміри щодо осіб, активно працюючих проти ОУН-УПА". В квітні 1946 року була засуджена на 20 років каторги, а після відбуття присудженого терміну ще в додаток 5 років обмеження в правах. До 1954 року томилася у багатьох найсуворіших концтаборах Мордовії, Іркутська, Красноярська та інших місцевостей імперії зла. Працювала на непосильних для тендітної жінки фізичних роботах.

У 1955 році звільнена на волю і повертається до Львова, де їй відмовлено у прописці. Вона переїхала до Скалата на Тернопіллі. Купила половину будинку по вулиці Горького, 17. У цьому невеличкому провінційному містечку ігуменя Йосифа розгортає таємну діяльність монастиря Студійського Уставу, згуртовує навколо нього сестер-студиток. Щороку проводить для них реколекції. Сім молодих дівчат із Тернопільської області, які працювали в обласному центрі, поступили в монастир. У вільний від роботи час вони приїжджали до Скалата вивчати монаше життя. Мати-ігуменя зобов'язала їх навчатися і набувати необхідні професії за покликанням. Три сестри вихователями дитячих садків, стільки ж - медичними сестрами. Велику увагу приділяє вихованню молоді і дітей. Вчить їх молитов і Заповідей Божих, підготовляла до першого Святого Причастя. Допомагала багатьом дівчатам влаштуватися на навчання у вузи і технікуми Львова, не залишала без своєї посильної допомоги хворих і бідних. Особливу турботу проявляла немічним сестрам-студиткам. У Скалаті поховала шістьох монахинь. У 1983 р. приймає свячення о. Зиновій Гончарик, душпастер Підволочиська, а в 1990 р. - о. Михайло Валійон, сьогоднішній декан Підволочиського району, що були учнями сестри Йосифи, сестри-Матері(так називали її у Скалаті).

Порятовані сестрою під час фашиської окупації у Львові євреї, довідалися про її місцеперебування і почали надсилати посилки з Ізраїлю та Англії. Але їй особисто все це було непотрібне -- вона жила винятково скромно. Вміст посилок монашки продавали й за рахунок виручених грошей розширювали монастир, купляли приміщень для відновлення діяльності греко-католицьких громад. Вони мали навіть спільну касу, з якої стареньким і немічним сестрам виплачувалася грошова допомога.

Мати-ігуменя Йосифа до останніх днів земного життя була під особливим контролем всевидющого КДБ.

На її помешкання кадебісти здійснювали нічні напади , проводили обшуки, забирали релігійну літературу і гроші, листи та фотографії, здійснювали допити, викликали в різні інстанції.

Сестра Йосифа-Олена Вітер померла 15 листопада 1988р. Похована на Брюховецькому цвинтарі у Львові. 6 липня 1998 року Сестру Йосифу-Олену Вітер посмертно нагороджено медаллю Праведника світу, її ім'я буде назавжди вписане в Почесну стіну саду Праведників в Єрусалимі.

Висновки

В даній праці автором було висвітлено історію УГКЦ на Підволочищені, яку було досліджено в контексті історії розвитку нашої церкви в Галичині від унії 1596 р до наших днів у складі Тернопільсько-Зборівської архиєпархії. Проведено дослідження архівних джерел для встановлення як саме проходив процес прийняття Берестейської унії в церквах досліджуваного краю,а також загальний історичний розвиток церковного життя УГКЦ у цей період. При з'ясуванні історичних обставин було взято до уваги думки інших дослідників і краєзнавців.

В праці розкрити роль духовної еліти УГКЦ у процесі становлення морально-етнічних цінностей українського народу, її місце та роль у національно-духовному відродженні України; вплив УГКЦ, як інституції громадянського суспільства на зміну духовно-психологічного клімату українського громадянства.

Висвітлено також душпастирську праця у місцевих священичих родинах, їх мужність у вірності, яка забезпечила добрий приклад для оточуючих людей та майбутніх поколінь. Також показано довгоочікуване прагнення вірних молитися у своїх церквах, збудованих їхніми батьками.

Оглядаючись на вікову історію УГКЦ на теренах Підволочиського краю, доцільно запитати: а що принесла уніатська (як називали її тоді) церква нашому українському люди,який томився під гнітом чужинців? Відповідь на це запитання можна сформулювати так:

- поява уніатської церкви викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що складають народ, націю, виникала потреба їх захисту;

- церква стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки нації. Зауважимо, що Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і рідна мова, і національна самосвідомість.

- Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані "уніатські школи" (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли на досліджуваних теренах до 1939 року. Такі школи стали осередками української духовності.

- УГКЦ створювала передумови для розвитку національної інтелігенції. Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту. Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення.

- Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне виховання віруючих є запорукою існування самої церкви, як продовжувача традицій київського християнства.

Після першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Завдяки політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський вплив у Галичині та протиставити йому місцеве населення і духовенство,були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено умови, сприятливі для національного відродження. Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства, і воно виявилося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті, хто ліквідовував унію у 1946 р.: "В 19 ст. наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона відродила наш народ національно".

В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в умовах національно-культурного і духовного відродження українського народу, розбудови суверенної держави важливе наукове та громадсько-політичне значення має об'єктивне висвітлення ролі різних християнських конфесій, зокрема Української Греко-Католицької Церкви, в державотворчих процесах та духовному оновленні суспільства, формуванні національної свідомості. Актуальність даного дослідження зумовлена ще й тим, що у період тоталітарного режиму вказана проблема замовчувалась або фальсифікувалась, висвітлювалась спотворено. Українська Греко-Католицька Церква активізувала духовне життя, сприяла національному відродженню, розвитку національної свідомості, духовності та культури на західноукраїнських землях. З діяльністю УГКЦ тісно пов'язане відродження українського народу в сучасних умовах. Наукова реабілітація церкви неможлива без об'єктивного висвітлення її ролі в житті українців у минулому. Дослідження цієї проблеми детермінує відповідне бачення національно-духовного відродження України та ролі в цьому процесі УГКЦ.

Бібліографія

Інтерв'ю:

1. Інтерв'ю з п. Мельником З., від 04.03.2014, м. Підволочиськ, інтерв'юер: Жук Ю. (неопубліковане).

Інтернет-ресурси

2. http://uk.wikipedia.org/wiki.html

3. http://www.tcci.te.ua/images/tr.php

4. http://bandera.lviv.ua/

Література

5. Бомба М.Я. Голошинці - село Подільського краю. - Львів: Край, 20121. - 116 с.: іл., фотогр.

6. Володимир Герасимович (1870-1940): Бібліографічний покажчик. - Тернопіль: Лілея, 1995. - 21 с.

7. Гасай Є. Село Токи та його околиці. Історико-краєзнавчий нарис.-Т.: Тернопіль, 1992. - 112 с.: іл., фотогр.

8. Гасай Є. Пам'ять Токів та їх околиці. - Т.:Чабаненко Ю., 2009. - 410 с.

9. Гасай Є., Матейко Р., Мельничук Б. І гомін віків,і природи краса. Дорогами Підволочиського району. - Т.: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі., 1991. - 71 с.

10. Головин Б. Ісповідники віри-наші сучасники. - Т.: Терно-граф, 2009, - 164с.

11. Головин Б. Христові обручниці. - Т.: Просвіта, 2012, - 156 с.

12. Гуцал П. Село Жеребки:його історія і люди.: Науково-краєзнавчий нарис. - Т.: (б.в.), 2003. - 179 с.

13. Дорош Є. Слюзар В. Родина Качалів в історії Галичини. - Т.: Підручники і посібники, 2010. - 160 с.: іл.

14. Дорош Є. Степан Качала. - Т.: Державний архів Тернопільської обл., 1995. - 53 с.

15. Збаражчина, том І, Український архів, том ХХХ. за ред. Проф. В. Жили та проф. Яр. Славутича. - Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, 1985. - 740 с.: іл., фотогр.

16. Збаражчина, том ІІ, Український архів, том ХХХ. за ред. проф. В. Жили та проф. Яр. Славутича. - Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, 1985. - 523 с.: іл., фотогр.

17. Корицький Г., Осінчук Г. Пам'ять на п'єдесталі (короткий ілюстративний історичний нарис про пам'ятники та пам'ятні місця Підволочиського району). - Т.: Терно-граф, 2011. - 170 с.: іл., фотогр.

18. Мацелюх Р., Побер Б., Ханас В.. Великі Бірки - з глибин віків до наших днів. - Т.: Лілея, 2005. - 220 с.

19. Мокрій Ю. Підволочиськ. Короткий ілюстрований нарис. - К.: Поліграфкнига, 2001. - 206 с.

20. Лаба В. Історія села Оріховець. - Л.: Край, 2008. - 159 с.: іл., фотогр.

21. Нечипорук О. Нарис про село Кошляки. - Т.: Горлиця, 2009. - 88 с.: іл., фотогр.

22. Опалко Н. Хресний шлях Йосифа Сліпого. - Т.: Підручники і посібники, 2002. - 48 с.

23. Осінчук Г. "Просвіта" на Підволочищині. Короткий історичний нарис. - Т.: Терно-граф, 2002. - 158 с.

24. Турчин-Оберишин Е., Дацків Я., Сулима О. Городниця - село в Медоборах. - Т.: Підручники і посібники, 2007. - 368 с. іл., фотогр.

25. Шляхами Золотого Поділля. Регіонально-мемуарний збірник Тернопільщини, під ред. Р. Миколаєвич, т. 3, Філядельфія 1983. - 846 с.

26. Шляхами Золотого Поділля. Регіонально-мемуарний збірник Тернопільщини, під ред. Р. Миколаєвич, т. 2, Філядельфія, 1970. - 836 с.

27. Яворський І. Чернилівка: Нариси з історії села. - Л.: Камула, 2009. - 158 с.: іл., фотогр.

Размещено на Allbest.ru