Образ жінки в грецькій міфології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Давньогрецька міфологія стала об'єктом дослідження істориків релігії лише близько ста років тому, а доти ніхто цим не цікавився п'ятнадцять століть, протягом яких світ грецьких богів впливав на літературу й мистецтво Європи. На міфологію завжди дивились як на один з найкращих витворів грецької уяви, і вона була зібранням безсмертних тем, мотивів та символів, без яких і в наш час мистецтво не може обійтись, до яких воно постійно повертається.

Мета роботи полягає в дослідженні жіночих образів у грецькій міфології, а також у дослідженні генезису міфу як прояву дологічного мислення .

А саме у тому , щоб розглянути такі пункти :

- Поняття міфу

- Міф як вияв дологічного мислення

- Роль символів й архетипів у міфології

- Архетипи жіночих образів .

Предметом дослідження є грецька міфологія.

Методологічну основу роботи зумовлюють насамперед позиції філософських , історичних , психологічних та літературних праць. Вихідними є праці К.-Г. Юнга , Г.С.Бедненко , Дж.Ш. Болен, які присвятили свої праці дослідженню жіночіх архетипів .

Теоретичне значення роботи зумовлене тим, що розгляд концепції образу жінки в грецькій міфології дає можливість ширше розглянути прояви архетипів міфічних героїнь у сучасному світі.

Практичне значення роботи полягає в тому,що її результати можуть використовуватися як матеріали для вивчення міфології у школі та слугувати додатковим джерелом по даній темі.

Наукове мислення грунтується на законах логіки . Наука ж опирається на закони та закономірності . До появи логічного мислення існувало міфологічне мислення . Міфологічне мислення допомагає людині пізнавати світ. Людина пізнає світ щоб існувати.

Міф осмислюється за допомогою фантазії, мислення, інтуїції . Мистецтво ґрунтується на образі .Тому мистецтво виростає із міфу, готової скарбниці образів. Рух від дологічного мислення до логічного також йде через символ, і можна показати, що філософське і наукове мислення розвивалося із символьного, поступово звільняючись від емоціонально-динамічних компонентів несвідомого.

...Образи і символи, будучи творчими продуктами несвідомого, являють собою множину виразів духовної сторони людської психіки. ... Міф, мистецтво, релігія та мова - усе це символічні вираження творчого духу людини. ... «Передаюча смисл» функція символів і архетипів пробуджує спрямовану емоційність, тобто вона володіє організуючим характером.

...Символи та символічні фігури являються домінантами кожної цивілізації, як ранньої, так і пізньої. Вони - кокон значення, який людство сплітає навколо себе, усі дослідження й інтерпретації культури є дослідженнями й інтерпретаціями архетипів і символів.

Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф -- це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі.Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Міф -- не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу. міф олімпійський грецький міфологія жінка

Міф -- це спроба знайти реальні зв'язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше ніж того потребує природа, тобто крім родинних виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми.

Фантастичні оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про початки культури -- вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей і тварин, про всякі чудеса, про все «надприродне» -- це міфи, що в своїй сукупності складають міфологію. Коли йдеться про первісний, донауковий світогляд далеких предків сучасного людства, то цей світогляд можна назвати «міфологічним». Між поетичним і міфологічним світосприйманням багато спільного. Для обох є характерними метафори. Проте, якщо в поезії метафора -- це просто вияв образного мислення, зближення явищ за якимись їхніми ознаками, в міфології схожі явища не зближуються, а ототожнюються.

Міфологія - це зібрання переказів про богів і героїв. Грецький народ, поділений на багато племен, по-різному оповідав про свої божества. У кожній країні, у кожному селі і в кожній общині були зовсім різні версії, які поети теж дуже довільно переробляли й змінювали. Отож за століття зібрався надзвичайно багатий і розмаїтий матеріал, з нього ми відбираємо тільки найпоширеніші легенди, запозичуючи окремі подробиці з найкращих чи найцікавіших варіантів.

Міфологія - це ще не зовсім релігія. Релігія здебільшого спирається на культ, на обряди, які, на відміну від міфів, що легко змінюються, не піддаються впливу часу й зберігають дуже давні форми вірувань. Завдяки стійкості культу ми можемо відтворити в загальних рисах найдавніші вірування греків і навіть визначити, що до них внесли народи, які населяли Елладу до появи в ній еллінів.

Грек відчував навколо себе розмаїте і могутнє життя таємних сил. Дерева ростуть мовби якимсь чудом, і тихе шелестіння листя - то їхня мова; річки течуть у невідому далечінь, і їхні води - життєдайні для удобрення грунту; вогонь народжується, пожирає свою поживу і вмирає; вітер мчить понад горами, зловісно завиваючи, - звідусіль виступають незбагненні сили, перед якими первісна людина схиляється і тремтить. Прагнучи пізнати їх і зав'язати з ними дружні стосунки, вона називає їх іменами і, зрештою, оточує себе безліччю богів. Найубогіше грецьке село мало своє божество, якого часто й не знали в сусідньому поселенні. Кожне явище, майже кожне заняття мали свого покровителя. Імена цих божків спеціального призначення здебільшого забулися, коли в Греції утвердились олімпійські боги, котрі взяли на себе їхні функції і атрибути. У стародавній релігії було безліч злих духів, нечистої сили, які шкодили людині в щоденному житті. Від них намагалися захиститись усілякими магічними засобами: перевдяганням, танцями, гучною музикою.

Грецька релігія не була релігією чистої краси, незатьмареної радості й безтурботної життєлюбності, як її надто легковажно визначають. Звісно, ці елементи в ній переважають і роблять її, на перший погляд, несхожою на жодну іншу релігію. Однак елевсінські містерії і вчення орфіків дають можливість нам зазирнути в глибочінь релігійних роздумів цих “веселих” греків, які бували й дуже серйозними і навіть смутними. Вони зберегли сліди варварства в забобонах та безглуздих пересудах. Грецька філософія, наука, література й мистецтво - вічне й загальне надбання всіх європейський народів - так зуміли приховати і стерти ці дуже пересічні риси, що тільки завдяки копітким дослідженням вдалося тепер відкрити під ідеальною оболонкою еллінських богів смішну й криву гримасу первісних духів.

Міфологія Стародавньої Греції є яскравим явищем світової цивілізації. Її виникнення починається ще з періоду патріархату стародавньогрецьких племен. Грецька релігія почалася з міфології, яка увібрала в себе анімістичні і фетишистські уявлення, і своєї довершеності досягла в олімпійській міфології - загальна грецька міфологія періоду патріархату. В цей час головним богом греків був Зевс, який живе і править на горі Олімп. Він є отець всіх богів і людей. Головним цієї міфології є релігієутворююча функціональність - вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньої релігії.

Важливим в грецькій міфології є поняття культу, вірування. Головним елементом релігійного культу були храми, які для греків були житлом богів, і вони були уособлені в скульптурах. Храм також був громадським приміщенням, де зберігалися державні і приватні кошти, документи та інше.

Народ невеличкої стародавньої Греції подарував світу такі набумки духовної культури, які вподальшому стали основою європейської цивілізації. Вагому роль у цьому відіграла релігія, виникнення якої припадає на середину II тис. до н.е., коли на південній частині Балканського півострова з'явились дрібні рабовласницькі війни.

З інших релігій, давніх цивілізацій, давньогрецька вирізняється політеїзмом з певною ієрархією антропоморфних богів та багатою міфологією.

Міфологічному обгрунтуванню були піддані культ предків і тотемізм, який теж не минули стародавні греки. Одним словом, релігія стародавніх греків почалася з міфології, знайшла свій кращий вираз в міфології, своєї довершеності досягла в олімпійській міфології.

Олімпійська міфологія - це вже загально грецька міфологія періоду патріархату. Дослідники зазначили цікавий момент: імена місцевих богів чи місця їх шанування ставали епітетами загальних богів.

Олімпійський пантеон очолює "отець всіх богів і людей " Зевс. Він живе на горі Олімп, всі боги цілком підлеглі йому. Родина Зевса складалася з дружини Гери, образ якої створено на основі образу мікенської богині-корови, і дітей, покровительки сім'ї; і їхніх дітей: Аполлона - бога сонця і музики; Артеміди богині полювання, Афродіти - богині краси і кохання; Афіни - богині мудрості, Гермеса - бога торгівлі. Крім них до родини Зевса входили його брати Посейдон - бог моря, Аїд - бог підземного царства. А також богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символа вічної юності - Геба тощо. Всі олімпійські боги антропоморфні, не тільки як загальний образ, а, так би мовити, в деталях: вони фізично тотожні людям, мають всі людські якості, в тому числі і негативні, які інший раз ганблять цих богів. Вони їдять і п'ють, сваряться і милуються, народжуються і вмирають. Давні греки вважали, що світ сам по собі вічний і не потребує творця (ця ідея потім була сформульована в давньогрецькій філософії). Олімпійські боги не були творцями світу, вони захопили готовий світ і поділили його між собою. Вони нічого не роблять, а керують світом і банкетують. Із олімпійських богів лише один бог Гефест був ремісником, він - покровитель ковалів. Богиня землеробства - Деметра, бог скотарства - Діоніс, бог пастухів - Пан, за уявленнями греків, на Олімпі не живуть. Такий поділ богів відображає цілком реальний процес відокремлення розумової праці від фізичної, який відбувся на цей час у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві.

Важливе місце в стародавньогрецькому пантеоні богів займають боги-герої - Прометей і Геракл.

Перший є двоюрідним братом Зевса, за волею якого він створив людей з землі і води. Так як під час творіння люди вийшли беззахисними і менш пристосованими до диття, ніж тварини. Прометей дав людям знання, навчив користуватися вогнем, використовувати ремесло, за що Зевс покарав його, прикувавши ланцюгом до скель Кавказу.

Поруч з олімпійським пантеоном богів виникає значна кількіть міфічних героїв, які приборхують чудовиськ, що шкодять людям. Антропоморфізм стародавнтьгрецької міфології був свідченням усвідомлення їх влади над силами природи, відчуття її суспільної значимості.

Згодом антропоморфні грецькі боги все більше і більше набирають значення уособлення абстрактних сил природи і суспільства.

В еліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набирає також літературного і мистецького значення, вона дає матеріал мистецтві для алегорій і характерів.

Але головним для стародавньогрецької міфології є її релігієутворююча функціональність - вона стає основою для формування уявлень, обумовлює фетишизм і магію стародавньогрецької релігії.

Стародавньогрецька міфологія, сповнена гармонією і відчуттям реального життя, стає підваленою реалістичного мистецтва не тільки в часи античності, але до наших часів.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм стародавні греки ретельно ставились до виконання культових положень. Великого значення в них набрав культ бога сонця, світла, мудрості і мистецтва Аполлона, йому було присвячене светилище в Деталях. Дельфійські жерці і оракули Аполлона мали великий авторитет, могли втручатися в державні справи і серйозно впливати на події.

Ще одним значним культом того часу був культ Деметри, богині радючості і землеробства, а також законодавства, осільки землеробство вимогало осілості і стабільності в житті. Їй було присвячено святилище в Елевсіні, поблизу Афін. В цьому святилищі традиційно, сотнями років відбувалися містерії, - таємничі обряди з участю лише посвячених. Першим ступенем посвячення були пісні і танці вночі в свято Великих Елевсіній. На другому ступені збиралися у самому святилищі, де виконувалася драматична вистава про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри - Персефони (Кори). Персефона стала жінкою Аїда. Але щовесни вона поверталася до матері, а потім знов до підземного царства. Це була символізація вимираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту плодючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри набирали права на вічне життя після смерті. Правда, при цьому практичні греки не забували і про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, накриклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Вимагалось також виконання державних і суспільних обоб'язнів. Згодом Великі Елевсінії були визнані загальнодержавним святом.

В архаїчну епоху відбувалася істотна зміна з культом Діоніса, він став богом рослинності, виноградарства і виробництва, цого поставили на рівні з Аполлоном, він став уособлювати ідеї безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філософська течія орфікій, яку начебто заклав міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф разповідає про смерть його дружини Еврідіки, яку укусив змій. Бажаючи повернути кохану жінку до життя, Орфей спустився у підземне царство. Грою на кіфрі і співом він зачарував стража підземного царства Кербера, а також Персефену, жінку Аїда. Орфею було дозволено забрати жінку з собою. Але він, ведучи її на верх мусив не оглядатися назад. Та цікавість перемогла цого, він таки оглянувся (чи не на красуню Персофену?): втратив Еврідіку. Але Орфей надбав знання про душу. Він розповів людям, що душа - це початок добра, частина божества, а тіло - це таємниця душі. Після визволення душі із смертного тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують вчення про метемпсихоз - переселення душі з одного тіла в інше.

Вчення орфіків в наступному було сприйняте філософами (піфагорійцями та неоплатоніками) і християнськими богословами.

Характеризуючи міфологію архаїчної епохи, ми мусимо звернути увагу на її зв'язок з філософією, як тільки що виявилось при розгляді стародавньогрецького вчення про безсмертну душу. Міфологічна, пишно художньооздоблена стародавньогрецька релігія не встигла набрати застиглих догматичних форм так, як це було, наприклад, в індуїзмі. Вона не встигла різко відокремитися від філософії та від науки в цілому. Жречество не утворило соціальної групи, не стало кастовим. Раціональне мислення, яке стало історичною ознакою культури цього періоду, не минуло релігійної думки і було присутнє в міфології. Внаслідок цього відбулось, скажемо, оригінальне поєднання космогонічних і теогонічних уявлень. Народження космосу і богів ототожнювалось. Творцем всього був бог Хронос, він з хаосу і ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс, він же - Ерос. Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну з переїд - морських німф), Крона і Рея. Син Крона - Зевс - домігся влади над усіма богами і людьми, за Діоніса, увібравши в себе його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вини і радості, теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого із розвитком Космосу розвивається, переплітається, ускладнюється божественний пантеон. Безумавно, тут багато несхожостей, суперечностей. Адже цей міф, приписуваний Орфею, творився в різних місцях, в різний час, доповнювався і уточнювався і, як усякий міф, набирав фантастичності. Але він відбив істотну рису мислення стародавніх греків: вони розуміли світ, як такий, що розвивається, змінюється, що має певні закони цих змін. Вони шукали віхідні закони і основи існуючого світу. І це потім виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (бл. 625-547 рр. до н.е.), Анаксіманура (бл. 585-525 рр. до н.е.), а потім Геракліта з Ефесу (бл. 570-бл. 475 рр. до н.е.) і Піфагора (бл. 570-500 рр. до н.е.).

Так філософське, наукове і релігійне мислення йшли поруч. Інший раз заважали один одному, інший раз доповнювали один одного. Це був єдиний потік духовного розвитку, який кристамізувався в багатій духовній культурі стародавніх греків.

Велику роль відігравали в грецькій міфології тварини, які часто зустрічаються в легендах у зв'язку з визначеними божествами, починаючи з крітської епохи.

Населення Карії вважало, що скорпіон небезпечний для місцевих жителів, але не шкідливий для чужеземців. До подібних уявлень відносяться "роги посвященія" в розписах острова Кріт, які можна разтлумачити просто як зображення жертвенної тварини поряд з божеством, якому воно присвячене.

Бик був одним із найбільш розповсюджених тотемів доісторичної епохи в Середземномор'і. Коли егейське суспільство подолало кланову фазу, бик став одним із символів сили божества, а його роги, як знак сили, стали вшановувати окремо.

Також вживалися вовк в культі Зевса Лікейського, голубка, зображена разом із статуями жінок Кносса, а потім - разом із зображеннями Артеміди і Афродіти, бик і Зевс, змія Асклепія, павлін Гери, сова, галка, козина шкура богині Афіни.

У міфі про народження Зевса не важко розпізнати цілий тоталічний цикл. Бога викормлює молоком коза, свиня охороняє його, бджола корме його своїм медом і т.д. До культу Зевся додається дуб, Аполлону присвячений лавр, Діонісу - виноградни лоза. У піфагорійців існувала заборона їсти боби і убивати пітуха. Вітер, дощ, гром, блискавка, вогонь, вода, хмари, бурі, море - входять в число атрибутів грецьких богів.

Ми дійшли висновку, що в Греції, як і взагалі первізно-общинному суспільстві, існувала фаза релігіозного розвитку, на якій тварини, рослини, атмосферні явища ототожнювалися з родоначальниками клану. Коли ж змінились умови життя і отримання засобів існування, люди втратили уявлення про свої зв'язки з тотемом, але в міфології нових релігійних форм залишилась згадка про них.

Одне з найбільш характерних властивостей образу міфологічної дії - повторюваність, серійність. Будь-яка практична дія в міфологічній картині світу, так чи інакше, укладається в рамки деякого шаблона, еталонної дії, що найчастіше відноситься до події від суб'єкта більшим тимчасовим або просторовим проміжком. Роль архетипу - не у визначенні границі дозволеного й недозволеного (архетипу як оріентаційно-цінністні й нормативні регуляти, присутні в підсвідомості сучасної людини, впливають на суспільну свідомість). У міфологічному мисленні цілеспрямована осмислена дія тільки й можлива через відтворення деякого зразка. Те, що не відповідає архетипу, просто не має змісту, а відповідно, і не може бути зроблене. Циклічна концепція в міфі є спробою згладити протиріччя між двома тимчасовими шарами міфологічного оповідання, зберегти його просторову синхронічну структуру.

З одного боку, архетипи - це якісь сили, що приходять зненацька, сили, які ми не можемо пояснити, а часто й упоратися з ними. Вони здатні дати нашому життю новий зміст або занурити в божевілля, тому що це - те, що приходить із несвідомого. Якщо ми їх фіксуємо й називаємо, вони поступово переходять в область свідомості. Тоді ми одержуємо можливість мати з ними справу усвідомлено, не дозволяючи безконтрольно «опановувати» нами. Так колись з'явилися боги й богині. І вони «дали» людям якісь зразки для наслідування, схеми поводження, ролі. Адже волання до божества в політеїстичному світогляді - це не стільки (або не тільки) прохання «дитини» про допомогу «батька» або «матір», скільки заклик до образу й характеру (божественному архетипу) з'явитися й прийти на допомогу зсередини людини, надихаючи й даруючи йому вдачу. Поклоніння одному-єдиному божеству зі своїм певним характером або, якщо сприймати це лише як метафору, прихильність лише до одного характеру й проходження лише одному сюжету веде до ідентифікації з архетипом. І ми розкриваємо небезпеку подібного ототожнення. Будь-який пантеон будь-якої релігії - це певне подання про світ. І, по великому рахунку, божества - це подання про те, які люди. Кожне божество має як позитивні, так і потенційно негативні риси. Кожний архетип може бути благою силою для людини, а може приносити шкоду. При цьому ми не в змозі виразити всі риси того або іншого архетипу, навіть рольового: він занадто великий і грандіозний для нас.

«Хоча архетипи можуть на короткий строк втілюватися в нас, створюючи так звані божественні переживання, жодна жінка не може постійно персоніфікувати собою архетип. Тільки сам архетип може бути вічно діяльним, всемилостивим, постійно енергійним. Ми можемо намагатися йому наслідувати, але архетип - це ідеал, недоступний людині, і так воно й повинне бути». З теоретичної точки зору, всі божества одного пантеону потенційно присутні в кожній людині. А божества протилежної статі перебувають у менш усвідомленій частині душі - Анімі або Анімусі. Так макрокосм із усіма богами й демонами виявляється мікрокосмом - однією людиною. На античній (римською-римській-греко-римської) міфології виросла вся європейська культура. Грецький пантеон представляється нам універсальним для сучасного європейця - людини, що належить європейській культурі більш, ніж національності. Особливо це помітно по архетипах богів - соціально більше детермінованим чоловічим ролям у суспільстві. Новий поворот у теоретичному дослідженні національного характеру й менталітету ознаменувала собою аналітична психологія. Уперше при розгляді процесу культурної творчості більша значимість стала надаватися процесам, що відбуваються в підсвідомих шарах психіки індивідуума. Засновником цього напрямку став 3. Фрейд, що поставив під сумнів можливість індивіда робити вільний вибір. Не применшуючи ролі розуму, учений визначив, що багатьма людськими вчинками рухає цілий комплекс підсвідомих реакцій психіки: «Свідоме «Я» є тільки вершиною могутнього несвідомого ментального життя. Процеси нашої свідомості строго детермінуються несвідомими факторами». Образи підсвідомості знаходять місце не тільки в снах. Вони можуть брати участь у культурному процесі, створюючи зразки поведінки, регулятиви соціуму. Представляючи культуру, як сукупність заборон, 3. Фрейд бачив саме в цьому феномені джерело культурної діяльності людства. Продовжувачем ідей Фрейда, творцем теорії архетипів став Карл Густав Юнг. Його теорія прототипів людської психіки, якими оперує наша підсвідомість, у цей час доволі широко використовується в науковій діяльності. Особливе значення архетипічна психологія знайшла саме в культурологічному аспекті, коли необхідно відтворити культурний універсум даної конкретної епохи. Загалом теорія Юнга зводиться до того, що в період первісності в людини формувалися не тільки біологічні реакції на зовнішні подразники, але й такої ж реакції на психічному рівні. Ці первинні уявлення думки К. Юнг назвав архетипами: «...за порогом свідомості лежать вічні праформи, що проявляються в різні часи у всіляких культурах. Вони як би зберігаються в несвідомому й передаються в спадщину з покоління в покоління». Вивченню архетипів людського мислення присвятили свої праці такі вчені, як М. Еліаде, Е.М. Мелетинський, Э.Нойман, М. Бодкін, Н. Фрай, Ж.Дюран, К.-Л. Стросс, Ллойд де Моз, У.У Зеленський, Гачев Г.Д.

Незважаючи на видимі розходження позицій зазначених учених, всі вони надають виняткову значимість міфотворчості, як процесу реалізації основних структур психіки людини. Дослідження міфів у контексті культурної творчості відбили у своїх працях такі вчені, як У.Я Пропп, Д.Д.Фрезер, Е.Б. Тейлор, Дж. Кемпбелл, М.Еліаде, Косарев О., Гуревич П.С., Пігалєв А.І. Отже, архетип є найважливішою установкою у формуванні образу політика і його сприйняття навколишніми. Архетипи - це не самі образи, а схеми образів, їхні психологічні передумови, їхня можливість. Архетипи - це сили, що приходять зненацька, сили, які ми не можемо пояснити, а часто й упоратися з ними.

Вони здатні дати нашому життю новий зміст або занурити в божевілля, тому що це - те, що приходить із несвідомого. Якщо ми їх фіксуємо й називаємо, вони поступово переходять в область свідомості. Словами Юнга, архетипи мають не змістовну, але винятково формальну характеристику, та й ту лише в досить обмеженому вигляді. Змістовну характеристику прототип одержує лише тоді, коли він проникає у свідомість і при цьому наповнюється матеріалом свідомого досвіду. Його форму Юнг порівнює із системою осей якого-небудь кристала, що до відомого ступеня преформує утворення кристала в матковому розчині, сама не маючи речовинне буття. Процес міфотворчочті тому є не що інше як трансформація архетипів в образи, «мимовільні висловлення про несвідомі щиросердечні події» мовою об'єктів зовнішнього світу. В людині можуть потенційно бути присутні всі божества одного пантеону. А божества протилежної статі перебувають у менш усвідомленій частині душі - Анімі або Анімусі. Так макрокосм із усіма богами й демонами виявляється мікрокосмом - однією людиною.

Тому грунтуючись на теорії архетипів розглянемо жіночі образи в давньогрецькій міфології та спробуємо все-таки сказати яка ж вона міфічна жінка - сильна чи слабка , могутня чи тендітна , а чи ,можливо, багатогранна та загадкова як і в наш час …

Жінці в культовій традиції - зокрема міфології, релігії, традиційних народних віруваннях, культах, ритуалах і обрядах, - випала подвійна роль. Вона виступає об'єктом культу - завдяки обожненню жіночих персонажів міфології та традиційних народних вірувань. І водночас вона є носієм цієї магіко-релігійної функції - як організатор чи учасниця культового дійства. Інша річ, якого плану роль їй випадала: чи верховної богині і, відповідно, головної дійової особи ритуалу; а чи учасниці “масовки” - безликої дружини бога і прислужниці жерця; а чи, навіть, негативного персонажа - страхітливої демонші й зловорожої чаклунки. Однак ще питання, чи це не одна й та сама роль, але потрактована на кожному історичному етапі по-іншому, відповідно до тенденцій ставлення до жінки?

Для початку розглянемо образ богині матері .Поняття Великої Матері належить до області порівняльної релігії й охоплює безліч різноманітних типів богині-матері. Саме по собі воно не має прямого відношення до психології, тому що в цій формі образ Великої Матері рідко зустрічається на практиці, та й то при специфічних обставинах. Очевидно, цей символ відбувся від архетипу матері. Якщо ми ризикнемо вивчати походження цього образа з погляду психології, то основу нашої дискусії складе саме архетип матері, як більш змістовний. Як і будь-який інший архетип, архетип матері виявляє практично безмежну розмаїтість у своїх проявах, з яких тут я згадаю тільки деякі з найбільш характерних. Першими по важливості є мати, бабуся, мачуха, свекруха (теща); далі йде будь-яка жінка, з якої людина перебуває в якихось відносинах, наприклад, нянька, гувернантка або віддалена прародителька. Потім ідуть жінки, яких ми називаємо матерями в переносному значенні слова . Безліч варіацій архетипу матері дає міфологія: мати, що є в образі дівчини в міфі про Деметру й Кору; або ж мати, що одночасно є й коханою, як у міфі про Кібелу й Аттісу. Інші символи матері в переносному значенні присутні про речі, що виражають ціль нашого жагучого прагнення до порятунку, речі , що викликають у нас побожність або почуття благоговіння. Цей архетип часто асоціюється з місцями або речами, які символізують родючість і достаток: ріг достатку, поорана поле, сад. Він може бути зв'язаний зі скелею, печерою, деревом, навесні, джерелом або з різноманітними посудинами, такими як купіль для хрещення, або квітами, що мають форму чаші (троянда, лотос). Магічне коло, або мандала, через його захисну функцію, може бути формою материнського архетипу. З ним також асоціюються порожні предмети: духовка, кухонний посуд і, звичайно ж, матка або що-небудь подібної форми. Доповнюють цей список багато тварин, такі як корова, заєць, корисні тварини в цілому. Всі ці символи можуть мати як позитивне, сприятливе значення, так і негативне, пов'язане зі злом. Цю амбівалентність можна бачити в богинях долі (Мойра, Граї, Норни). Злими символами є відьма, дракон (будь-яка тварина або плазун, така як велика риба або змія), могила, саркофаг, глибокі води, смерть, примари й домовики (Емпуса, Ліліт і ін.). Цей список, звичайно, не повний, тому що ми включили в нього лише найбільш важливі риси архетипу матері. Із архетипом доброї Матері асоціюються такі якості, як материнська турбота й співчуття; магічна влада жінки; мудрість і духовне піднесення, що перевершує межі розуму; будь-який корисний інстинкт або порив; усе, що відрізняється добротою, дбайливістю або підтримкою й сприяє росту й родючості.

Різностороні архетипи яскраво виявляються у образах грецьких богинь .Грецькі богині - це жіночі образи , які живуть в людській уяві вже більше трьох тисячоліть . Вони уособлюють жіночі цілі , у них втілені мотиви поведінки, які історично не дозволялись звичайним жінкам.Грецькі богині прекрасні та сильні. Вони керуються виключно власними поглядами .Саме як архетипи вони здатні визначати і якість , і шлях життя жінки.Ці богині відрізняються одна від одної. У кожної з них існують свої власні позитивні та негативні риси. Грецькі богині Олімпу представляють собою метафору внутрішньої різно- сторонності і внутрішнього конфлікту жінки, тим самим показуючи її незрозумілість і багатогранність . В кожній жінці зазвичай присутні усі богині. Але сама жінка вирішує які аспекти її сутності будуть домінантними .

В кожній жінці живуть вісім грецьких богинь. , Афіна, Афродіта, Артеміда, Деметра, Гестія, Геката й Персефона.

Богиня богинь, дружина Зевса - Гера . Це чоловікова дружина. На відміну від усіх інших богинь вона до останнього буде битися з суперницями за свого чоловіка. Гера свято зберігає свій шлюб і сім'ю. Ось як описували її давні греки: "Гера панує на високому Олімпі. Повеліває вона, як і чоловік її, Зевс, громами і блискавками. По слову її покривають темні дощові хмари небо. Помахом руки підіймає вона грізні бурі". Вона любить завивати кучері і носить довгий одяг. (див.додаток 1,2) (Знайте, якщо в черговий раз у вас виникло бажання зробити собі хімічну завивку або просто накрутити бігуді і надіти довгу сукню чи спідницю чорного або коричневого кольору (улюблені кольори богині), це означає, що у вас прокинулася цариця Олімпу )

Артеміда - невинна богиня-мисливець, покровителька тварин, богиня родючості, помічниця при пологах. Вічно юна, прекрасна, як ясний день, з цибулею та сагайдаком за плечима і з списом у руках. За грецькими легендами, вона вбивала земних чоловіків, які порушують її спокій. Як богиня рослинності Артеміда була також божеством родючості. Цей культ передусім був поширений в Ефесі, де на честь богині споруджено відомий храм («сьоме чудо світу»), який пізніше спалив Герострат. Із скульптурних зображень Артеміди, які збереглись до нашого часу, найвідоміша луврська статуя Артеміди; статуї богині є також у музеях Мюнхена, Неаполя, Берліна тощо. Кілька погрудь Артеміди є в Ермітажі (одне з них, -- можливо, копія роботи Праксітеля). Образ Діани надихав Тіціана, Веронезе, Рубенса, Рембрандта, Ф. Щедріна, Дж. Боккаччо, Г. Гейне та ін. ( див. дод.3,4) (У сучасному світі Артеміда протегує феміністок. Втім, вона може проявитися в будь-якій жінці в той момент, коли її ображає чоловік. І тоді йому доведеться несолодко. Артеміда постійно доводить, що головна фігура в суспільстві - це жінка. Їй подобається самореалізація. Всім своїм виглядом вона показує, що може зробити все без чоловіка. Втім, у жінки-Артеміди може бути супутник життя. Але він знає, що потрібен їй остільки-оскільки. Її улюблена довжина спідниці - міні (з сагайдаком за плечима у довгому одязі не побігаєш), кольори - срібний і білий.)

Афіна Паллада - улюблена дочка Зевса. Вона завжди при повному озброєнні - "в блискучому шоломі, зі списом і щитом". Богиня мудрості, покровителька міст, наук, землеробства і ремесел. Саме вона подарувала світові килимарство. Часто її зображують разом зі змією та совою, що символізують мудрість. Коли почало розвиватися мистецтво, вона стала покровителькою розумової й художньої творчості, їй приписують винахід флейти й військового танцю. У мистецтві Афіну зображували войовничою богинею зі списом, щитом, у шоломі та із статуєю Ніке; іноді з нею був атрибут жіночої праці -- прядка. Першим дав ідеальне втілення Афіни Фідій. З численних його творів відомі: статуя Афіни-Діви (Athena Parthenos) на Парфеноні з егідою, у шоломі, із сфінксом, списом і статуеткою Ніке на правій руці; бронзова статуя Афіни Промахос із щитом і в шоломі, вершок якого було видно далеко з моря; бронзова статуя Лемноської Паллади в жіночому головному уборі, що зображувала її як богиню миру й духовної діяльності. У всіх цих статуях митець відтворив ясність духу, величний спокій і духовну могутність богині. Афіну зображували із совою біля ніг або з вужем (пережитки тотемізму в культі богині).

Образ Афіни знайшов утілення в творах Н. Пуссена, Клод Лоррена, Сандро Боттічеллі, Андреа Мантеньї, Тінторетто, Веронезе й інших художників, а також у музично-драматичному мистецтві, особливо XVII -- XVIII ст. (див. дод. 5,6,7) ( Жінка-Афіна - кар'єристка. Вона трудівниця, сама пробиває собі дорогу в бізнесі. За вдачею людина діяльна, працездатний, у неї немає ні хвилини спокою. Її відмітними особливостями є: високий інтелектуальний розвиток, зріла життєва позиція, розвинена інтуїція. Спілкуючись з такою дамою, завжди потрібно пам'ятати, що на її шляху краще не стояти: в руках у неї меч, від удару якого можна загинути. Улюблені кольори Афіни - білий і фіолетовий. )

Афродіта - богиня любові, завдяки чому вона панує над усім світом. Вона чуттєва, несе в собі чисту енергію життя. Стародавні греки описували її так: "Висока, струнка, з м'якою хвилею золотого волосся, як вінець що лежать на її прекрасній голові. Афродіта - уособлення краси і вічності пахощів. Коли вона йде в блиску своєї краси, в запашному одязі, тоді яскравіше світить сонце і пишніше цвітуть квіти ". У давньогрецькому мистецтві тип зображень Афродіти зазнав багатьох змін. Перші пластичні втілення богині, як і її культ, проникли в Грецію з Кіпру, однак їх походження слід шукати у Вавілоні, Халдеї й Сузіані, де віддавали шану божествам, за значенням близьким до грецької Афродіти, і звідки дійшли до нас теракотові статуетки богині, винуватиці зародження й розмноження всього живого. Статуетки зображують богиню голу, прикрашену головним убором, намистами й браслетами, або у вигляді жінки, яка руками тисне груди для того, щоб з них полилося молоко (одна із статуеток Луврського музею). За посередництвом фінікійців цей тип статуй Афродіти занесено з Азії на Кіпр, про що свідчать кілька репродукцій, знайдених на острові. Азіатське походження мають і ті кіпрські статуетки, на яких богиню зображено в довгому вбранні, з яблуком або квіткою в правій руці (ліва рука схована під одягом біля грудей). Античне грецьке мистецтво довго перебувало під впливом цих творів, але згодом внесло в скульптуру суто еллінську сувору грацію.

Можливо, спочатку Греції була відома лише Афродіта Уранія (Небесна), влада якої поширюється на всю природу і яка, за висловом Евріпіда, несе на землю любов і родючість. Афродіта Уранія була уособленням фізичної сили природи і як богиня небесного начала мала також епітет Акрайя (Гірська). Під цим іменням її шанували на Кіпрі, в Кніді, Корінфі, Аргосі, на горі Фріку (в Сіцілії) та ін. Культ богині відзначався простотою. В Еліді була статуя роботи Фідія: богиня в образі жінки наступає однією ногою на черепаху (символ домовитості). Поряд з нею друга статуя, що належала Скопасові; вона зображувала богиню, яка сидить на цапові (цап був символом любострастя). У цій суперечливості відтворено властивості Афродіти Уранії як покровительки, з одного боку, чистого кохання й сімейного начала, з другого -- хтивості й тілесних насолод (Афродіта Пандемос).Крім того, Афродіта Уранія вважалася богинею садів, квітів, весни, одним словом -- живих рослинних сил і родючості; До попередніх уявлень про богиню згодом приєднується поняття про її чарівну вроду, проте навіть у V ст. до н. е. грецька пластика лишається вірна суворому архаїчному типові. У міру того, як мистецтво греків ставало менш релігійним, іконографічний тип богині втрачав свою суворість, робився більш привабливим, більш почуттєвим. Сама її особистість роздвоїлась і поряд з попередньою Афродітою Уранією з'явилась інша -- Афродіта Пандемос (Усенародна), яка уособлювала любострасність і хтивість. Поступових видозмін зазнав також іконографічний тип Венери: від Венери Мілоської (Лувр) до скульптур, виконаних за типом Праксітелевої голої Афродіти Кнідської.Такі ж Венера Ватіканська й Капітолійська в Римі, Венера Медіцейська у Флоренції, Венера Таврідська в Ермітажі, Венера Калліпіга в Неаполітанському музеї. Усі ці скульптури зображують богиню в момент, коли вона виходить із хвиль або йде купатися. Створений античним мистецтвом тип Афродіти-Венери був відновлений в епоху Відродження. У живописі особливою популярністю користувалися сцени, пов'язані з Адонісом, Аресом, Гефестом, Парісом, а також тема народження Афродіти (Сандро Боттічеллі, Тіціан, Рубенс, Антоніс ван Дейк). Серед художників нового часу до міфів про Афродіту зверталися Жан Енгр, Беклін Арнольд, А. Фейєрбах, скульптори Бертель Торвальдсен, Аристід Майоль та ін. Ці ж теми, особливо міф про Афродіту й Адоніса, розроблялись і в музиці (Паоло Сакраті, Дж. Вівер, Карл Орф). І досі образ Афродіти не втратив своєї привабливості для митців, які в цьому образі втілюють уявлення сучасників про жіночу вроду і грацію.(див.дод. 8,9,10,11)

Деметра - мати, милостива, щедра. Богиня родючості, заміжжя і врожаю. За міфами, сестра Зевса. "Богиня велична і прекрасна. Золотисте волосся спадало на її плечі, очі горіли мудрістю, від одягу її лилися пахощі".(див. дод. 12-15)

Персефона - королева підземного світу. Дочка Деметри, яку вкрав похмурий Аїд - володар царства мертвих. Півроку Персефона живе з матір'ю, що залишилися півроку - в підземному світі.(див.дод.16,17,18) (Жінку-Персефону легко визначити в книжковому магазині. Вона буде вивчати літературні новинки в галузі езотерики, чаклунства і цілющих змов. Якщо жінка йде до ворожки чи екстрасенса, значить, у ній прокинулася ця богиня. Улюблений колір Персефони - чорний.)

Гестія - грецька богиня домашнього вогнища, що віддає перевагу самотністі. Гестія (грец. ЕуфЯб) -- дочка Кроноса й Реї, сестра Зевса, Посейдона, Аїда, Деметри та Гери, богиня вогню, покровителька домашнього вогнища, ніколи не залишала Олімпу.

Посейдон і Аполлон домагалися її руки, але вона вважала за краще залишитися незайманою і жити у свого брата Зевса.Її зображення було в афінському Прітанеї.Її статуя край дороги в Фессалії. (див.дод.19,20,21)( Жінка-Гестія люблять облаштовувати своє житло, мити і чистити його. Відрізнити Гестію дуже просто. Навіть якщо жінка хворіє, вона все одно буде з останніх сил буквально плазувати по житлу і наводити в ньому лад.)

Геката - божество порогів, перехресть і меж. Вона - сваха і чаклунка . Неоязичницькі богиня місячної магії.. Геката часто ототожнюють з богинею місяця, ночі та підземного царства. Але це не так. Це Персефона любить магію, а Геката займається цілительством, насилає здоров'я і благополуччя.( див.дод22,23,24).(Жінка, в якій яскраво виражена Геката, прагне бути відстороненою від усіх, хто схильний до земної суєти. Геката були мати Тереза і Ванга. Вони допомагали бідним і стражденним. Але в той же час Ванга з її шаленою популярністю не переїхала в місто, а все життя прожила в маленькому болгарському селі. Гекати живуть самі в собі і гордо несуть свою місію в цьому житті. )

Давньогрецька міфологія дала початок античній літературі. В античній літературі ми бачимо безліч жіночіх образів : жінки-матері , жінки-сестри, жінки-дружини , жінки-доньки, жінки-коханої.

Тож згадаємо твори Сапфо, «Медею» Евріпіда , «Антігону» Софокла.та ін.

Першою в світі поетесою яка оспівала красу жінки була Сапфо . Сапфо - найвідоміша поетеса Давньої Греції. Лесбоський соловей , жінка , яка ще за життя стала легендою. Сапфо першою починає писати про щире , палке кохання жінки прямо і відверто , стверджуючи цим самим її права на земне і водночас святе почуття .

Сапфо перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками. Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню, й танцям. У центрі її лірики -- теми любові, ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірші відрізняються метричною розмаїтістю, за ім'ям Сапфо отримали назву сапфічна строфа. Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.

В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні. Молитва з якою звертається Сапфо до Афродіти, - це справжня сповідь жінки , яка полюбила без взаємності і згадує , як колись прагнули її прихильності . Всевладна Афродіта мчала над землею , неначе вихор , і схиляв в «любовне ярмо» обранця поетеси. І друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладена на всі мови світу, -- поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Сапфо вважала , що найголовніше - це кохати і бути вже щасливою саме від того.Сапфо як мати обожнювала свою доньку і присвятила їй такі рядки: « Дівчинка у мене гарна.

Наче квітка золотая,

Пречудової подоби

Моя Клеїс дорогая.

За всі лідії багатства,

І за весь наш любий Лесбос

Я б її не віддала.»

Вірші Сапфо, її заклики до любові і жагучі визнання вплинули на творчість Сократа, який величав її своєю «наставницею» у питаннях любові, Платона, який назвав її «десятою музою», Горація, який називав її «мужньою» (mascula) й Катулла. Страбон іменував її «чудом» і стверджував, що «дарма шукати у всьому плині історії жінку, яка у поезії могла б витримати хоча б приблизне порівняння із Сапфо».

«До вас, жінки корінфські, вийшла я, щоб ви

Мені не докоряли. Часто в нас того,

Хто дома самотує чи подався десь,

Вважають гордим. Як не любиш галасу,

Знеславлять за байдужість чи розбещеність.

Але в очах не вся ще правда - судимо

Ми ззовні, в глибину не заглядаючи,

Ненавидим, хоч кривди й не зазнали ми.

З громадою чужинцям треба лагодить, -

Нікому-бо не буде до вподоби той,

Хто лиш зарозумілість виявлятиме.

Мені ж, дружині, лихо несподіване

Всю душу крає. Тож навік пропала я

Й, позбувшись радощів життя, лиш смерті жду.

Тож чоловік мій, що усім для мене був,

Найпослідущим виявивсь мерзотником!

3 усіх істот, хто розум має й дихає,

Лиш ми, жінки, на світі найнещасніші!

По-перше, мужа ми собі купуємо

За добрі гроші, і до зла ще гірше зло -

Над тілом власним маємо господаря.

Найголовніше ж, чи лихий, не знаємо,

Чи добрий. А тоді вже - чи розлуку взять,

Чи так втекти - все сором неабиякий.

В нові ж закони увійшовши й звичаї,

Одно лиш ворожити нам доводиться, -

Як краще догодити чоловікові.

Коли поталанить нам і покірно він

В ярмі своєму ходить, то щасливими

Вважають нас. А ні - то краще вмерти вже.

Тож муж, якому дома вже немиле все,

На стороні десь серцем утішається,

До приятеля вдавшись чи товариша,

А ти на одного все - хоч-не-хоч - дивись.

В заміжжі, кажуть, живемо безпечно ми,

А чоловік за списа мусить братися.

Яка брехня! З щитом радніше тричі я

У бій пішла б, ніж раз родить однісінький.

Не лиш про себе - я про всіх жінок кажу.

І місто рідне в вас, й оселя батьківська,

І щирі друзі, й радість, і порада є.

А я сама, без роду; з чужини сюди

Узята мужем і жорстоко скривджена.

Ні матері, ні брата, ні рідні нема -

В біді поради дати й захистить мене.

У вас я тільки одного проситиму:

Як доберу достойного я способу

За кривду відомстити чоловікові,

Та й тестю, і дочці його - розлучниці,

То ви мовчіть. Бо жінка, хоч несмілива

Й мечів залізних та боїв жахається,

А як подружнє ложе їй зневажено .

Жорстокішого серця ви не знайдете»

Размещено на Allbest.ru