Послання апостола Павла в їх діалектичному взаємозв’язку філософської та богословської складових

Віра є здійснення очікуваного і упевненість в невидимому.У ній свідетельствовані древні. Вірою пізнаємо, що повіки влаштовані словом Божим, так що з невидимого сталося видиме. (Евр.11,1-3).

3.4 Вчення про спасіння

Царство Боже -- шлях до спасіння. Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство -- означає загинути.

Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царства полягає в тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і майбутнього. Для Ісуса ж воно -- одночасно і є, і буде. Таким чином царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому.

Шлях до цього царства Ісус указав словами: “Покайтесь і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:14--15). Отже, спасіння слід розуміти як нове життя у царстві Божому. Якщо немає оновлення життя, то незалежно від того, що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її.

Ісус протиставляє дійсне життя у царстві Божому хибному життю поза ним. Тому блага, які багато значать у цьому світі, при входженні до царства, належить відкинути. [57; 191].

Нове життя, яке пропонує всім людям Ісус, коли вони входять до царства, подібне невичерпному джерелу живої води, яке втамовує спрагу цього життя і веде до життя вічного. Найхарактернішою рисою тієї нової особистості, якою слід стати, є любов. Важливою умовою перебування у царстві має бути і така ж безмежна любов до свого ближнього.

Новий перелік позитивних духовних рис має замінити руйнівні й непотрібні риси попереднього життя. Нові духовні риси повинні втілюватись у конкретних діях щодо вороже налаштованих. Це підтвердить, що їхній носій -- істинна дитина небесного Отця, який виявляє таку ж любов.

Ісус про природу і долю людини. У вченні Ісуса немає досконало розробленого вчення про людську особистість. Головне ж у його ставленні до людей -- це те, що люди створені Богом. І як творіння Божі вони відповідальні лише перед Богом. Та обставина, що людство гріховне, також було предметом вчення Ісуса Христа. Та він не вважав гріховність нездоланним бар'єром між людиною і Богом. “Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння”, -- так говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Людська гріховність є не сутністю людини, а лише її викривленням. Спасіння у царстві Божому відродить людей такими, якими їм призначив бути Бог.

Згідно з ученням Ісуса Христа кожну людину чекає смерть. Тому смерть віруючого -- це фактично не смерть, а перехід від обмеженості у спілкуванні з Богом до його повноти, оскільки “кожна людина віруюча в Мене не помре ніколи” (Ін. 11, 25--26). Невіруючі ж завершать своє життя у гріхах і ніколи вже не зможуть прийти туди, де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмовилися від Божого спасіння. [56, 15-20]

Цей світ буде існувати до другого пришестя Христа. Тоді ж відбудеться і Останній суд над людством. Після тисячолітнього царства на землі прощені успадкують життя на небі, яке Ісус називав домом Отця свого і своїм місцеперебуванням. Ті ж, хто відкинув запропоноване їм Богом спасіння, потраплять у місце осудження, мук і погибелі. Ісус порівнював його з вогняною піччю, з вогнем вічним і називав геєною, де гинуть і душа, і тіло.

Отже, християнство у певному розумінні і є Христос. Воно існує разом із своїм засновником, а він нероздільний зі своїм ученням -- новим заповітом Бога людству. Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10, 9; Кор. 12, 3; 15, 3--5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов'язковий для всіх християн догматичний мінімум. [57, 274].

3.5. Вчення о сім'ї

Священне Писання вчить нас, що сім'я є Богом встановленою формою існування людини і отримала благословення від Господа одночасно із створенням людини. І сказав Господь Бог: “Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього” (Бут. 2, 18). “Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий Він її створив, як чоловіка та жінку створив їх.” І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: “Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю…”

Так була створена перша сім'я. І одночасно Адам і Єва, а через них і кожна людина, отримали завдання від Творця - «наповнюйте землю».Свята Церква благословляє чоловіка і жінку в подружжя і, тим самим, ще раз нагадує про природне покликання людини.

“Шлюб у християнстві, - за вченням святителя Григорія Богослова, - добрий тоді, коли він об'єднується з бажанням залишити після себе дітей, бо таким чином наповнюється Церква Христова, збільшується кількість тих, хто догоджає Богові. Але коли він має основою лише прагнення задовольнити плотську похіть, то розпалює грубу і ненаситну плоть, обкладає її терням і робиться ніби шляхом до гріха”. Благословляючи подружжя, Церква дає певні настанови моральності і чистоти у відносинах. [47, 35-40].

Проте не лише задоволення природного потягу плоті і народження дітей є метою шлюбу у людини, що є створена “за образом і подобою самого Бога”(Бут. 1, 26). У шлюбі є ще третя, найвища мета. В. Соловйов розрізняє три складових взаємовідносин у шлюбі:

1) Фізичний потяг, обумовлений природою організму;

2) Процес зачаття і народження дітей, який визначає доцільність потягу;

3) Це - взаємна ідеалізація закоханих, що створює екзальтацію душевного почуття - пафос любові.

Отже, взаємний потяг чоловіка і жінки має на меті не тільки заснування сім'ї та народження дітей, але і взаємне духовне піднесення - відновлення в людині її початкової краси - першообразу сотворіння “за образом і подобою”.

Ось чому Церква засуджує усі види блуду, перелюбу, подружньої невірності, проституцію і проповідь так званого “вільного кохання”, “пробні” шлюби, які відділяють тілесну близькість від особистісної та духовної спільності. Тобто у православній традиції шлюб сприймається як пожиттєвий союз подружжя, скріплений не лише фізичною, а і духовною близькістю.

Православна Церква обстоює унікальність та принципову неможливість розірвання шлюбу, засуджуючи розлучення, як гріх (хоча з цього правила є ряд виключень). Вона наголошує, що головою сім'ї, за вченням св. апостола Павла, є чоловік: він повинен любити дружину, як Христос любить Свою Церкву, а та повинна коритися йому, як Церква кориться Христові (Єф. 5, 22-23; Кол. 3, 18). Тому ”ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка, в Господі. Бо, як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; все ж - від Бога“. (1 Кор. 11, 11-12), [5, 10].

Тільки в такій сім'ї, особистим прикладом батьків можливо досягти найпершої мети шлюбу - виховати дітей-християн, нових синів і дочок Божих. Вони зобов'язані розуміти свої інтимні відносини не лише, як здійснення повноти фізичного життя особи, а й як участь (хоч би й потенційна) у появі нової істоти, призначеної для життя вічного. [27, 64-78].

Духовне життя - найцінніше, що ми можемо дати нашим дітям у спадок.

Сучасний світ намагається усунути орієнтацію на духовні цінності, відволікти молодих людей зі шляху до Бога, розважити, вивести із стану молитовного єднання з Творцем, безупинно пропонуючи їм різноманітні спокуси. Людство в цілому не витримує натиску власних гріхів, духовно слабне і втрачає як тілесне, так і душевне здоров'я. [20, 18].

Сім'я - основа суспільства. Міцна сім 'я - міцне суспільство. Ситуація і в Україні, і у світі - жахлива! Разводі, розпуста, венболізні, спид, вбивство і знущання з дітей, залишення їх в дітбудинках при живих батьках, цивільні браки, втрата ідеалу невинності, раннє і безладне статеве життя та інші мерзенності. Як з таким вантажом йти до Бога? І Ап. Павло дає чіткі відповіді.

3.6 Вчення о любові

Головним етичним принципом у взаєминах з Богом повинна бути любов до Нього. “І полюби Господа Бога твого!...” -- цю заповідь Старого Завіту й Ісус поставив на чолі всього Свого Вчення (Мк 12:28-34).

Любов до Бога -- це, зокрема, потяг до Нього: потяг до зустрічі, спілкування, Злиття. Злиття з Отцем Небесним є Вищою і Кінцевою Метою. Без любові-потягу до Нього Мета не досяжна.

Але якщо ліствиця духовного життя будується на смиренності, то увінчується вона тією з них, що більше усіх (1Кор.13,13) і якою іменується Сам Бог (1Ін.4,6), - Любов'ю. Всі інші властивості нової людини є лише її властивостями, її проявами. До неї призиває Бог людину, що вірує вона обіцяна у Христі. Щиросердечна любов (Іуд.19,1; 1Кор.2, 14). Вона виникає, коли метою подвигу ставиться розвиток у собі почуття любові. Вона є дар Духа Святого. Апостол Павло писав: ”Любов Божа вилилася в серця наші Духом Святим, даним нам“ (Рим.5, 5). Тобто це любов - духовна, вона - сукупність досконалості (Кол.3, 14). Таким чином, любов святих - це не звичайне земне почуття, не результат цілеспрямованих зусиль, але є дарунок Духа Святого і як такий переживається, і виявляється зовсім інакше, ніж навіть самі піднесені земні почуття. Апостол Павло любов, радість, світ (Гал.5; 22) називає як перші плоди Духа. Ця близькість Божа, за законом духовним, обумовлюється ступенем смиренності, що здобувається християнином. [25, 14]. ”Ми маємо розум Христа“ - говорить апостол Павло (1Кор. 2, 16). Серце нової людини здатне переживати такі стани, про які коротко сказано: ”Не бачило те око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог люблячим Його“ (1Kop. 2, 9). Апостол Павло пише навіть: ”Нинішні тимчасові страждання нічого не варті у порівнянні з тою славою, що відкриється в нас“(Рим. 8, 18).”Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть...” (1 Кор 13, 1-8). “Любов хай буде нелицемірна! Ненавидьте злу, прихиляйтеся до добра! Будьте братолюбні один до одного з ніжністю!...” (Рим 12:9-10).

Гімн любові. Ви чули нині в Апостольському читанні дивну мову святого апостола Павла про любов. Ніхто як він не міг так говорити про любов: він явив нам істинну суть любові, її безмірне значення. “Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими, а любові не маю, то я - мідь дзвінка або кімвал звучний” (1 Кор. 13, 1).

Якщо “маю всяке пізнання і усю віру, так що можу і гори переставляти, а не маю любові, - те я ніщо” (ст. 2).

“І якщо я роздам увесь маєток моє і віддам тіло моє спалювання, а любові не маю, то немає мені в тому ніяк “користі”” (ст. 3).

“Любов долготерпит, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличується, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуется истине1” (ст. 4-6).

“Любов долготерпит”.

“Любов милосердствує”.

“Любов не заздрить”.

“Любов не звеличується, не гордиться”.

“Любов не безчинствує”.

“Любов не шукає свого”. Любов довірлива, як довірливі діти, про яких Господь Ісус Христос сказав, : “Якщо не звернетеся і не будете як діти, не увійдете до Царства Небесного” (Мф. 18, 3). Любов усьому вірить, вона не підозрює людей в брехні, в зраді.

“Любов не дратується”.

“Любов не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуется істині”.

“Любов усе покриває, усьому вірить, усього сподівається, усе переносить” (ст. 7).

“Любов усе переносить”.

“Любов ніколи не перестає, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується”(ст. 8).

“Бо ми частково знаємо, і частково пророкуватимемо”(ст. 9).

“Коли ж настане досконале, тоді те, що частково, припиниться” (ст. 10).

“Коли я був немовлям, то по-младенчески говорив, по-младенчески мислив, по-младенчески міркував; а як став чоловіком, то залишив дитяче”(ст. 11). “Тепер ми бачимо як би крізь тьмяне скло ворожильний, тоді ж лицем до особи. Тепер знаю я частково, а тоді пізнаю, подібно як я пізнаний” (ст. 12).

“А тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але любов з них більша”(ст. 13). [26, 18-26].

3.7 Таїнство священства

“Тож ідіть, і навчіть всі народи,

христячи їх в Ім'я Отця,

і Сина, і Святого Духа ...”

Матвія 28:19

Священство є Таїнство, в якому правильно обрана людина (у єпископа, або пресвітера, або диякона) через архиєрейське рукопокладання отримує благодать Святого Духа для священного служіння Церкві Христовій. Це таїнство здійснюється тільки над особами, яких обирають і посвячують у священнослужителі.

Ступенів священства три: диякон, пресвітер (священик) і єпископ (архиєрей). Той, хто посвячується на диякона, отримує благодать служити при здійсненні таїнств. Той, хто посвячується на священика (пресвітера), отримує благодать здійснювати таїнства. Той, хто посвячується на єпископа (архиєрея), отримує благодать не тільки здійснювати таїнства, але й посвячувати інших для здійснення таїнств. Таїнство священства є установлення божественне. Св. апостол Павло свідчить, що Сам Господь Ісус Христос ”настановив одних апостолами, інших пророками... інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового“ (Еф. 4, 11-12). Апостоли, здійснюючи це таїнство, з натхнення Духа Святого, через покладання рук висвячували на дияконів, пресвітерів і єпископів. Про обрання і рукопокладання самими св. апостолами перших дияконів говориться у книзі Діянь апостольських: ”Їх поставили перед апостолів, і ці (апостоли), помолившись, поклали на них руки“ (Діян. 6, 6). Про рукопокладання пресвітерів говориться: ”Рукоположивши ж (апостоли Павло і Варнава) їм пресвітерів, вони помолилися з постом та й передали їх Господеві, в Якого (ті) увірували“ (Діян. 14, 23). [36, 257]

У посланнях до Тимофія і Тита, яких апостол Павло поставив єпископами, говориться: ”Нагадую тобі (єпископу Тимофію), зігрівати дар Божий, який у тобі, через покладання рук моїх“ (2 Тим. 1, 6). ”Для того я залишив тебе (єпископа Тита) на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував“ (Тит. 1, 5). Звертаючись до Тимофія, апостол Павло каже: ”Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів. Бережи себе чистим“(1 Тим. 5, 22). ”Звинувачення на пресвітера приймай не інакше, як при двох чи трьох свідках“ (1 Тим. 5, 19).

З цих послань ми бачимо, що апостоли довірили єпископам владу посвячувати пресвітерів через рукопокладання і чинити суд над пресвітерами, дияконами та церковнослужителями. Про священнослужителів апостол Павло в Посланні до єпископа Тимофія пише: ”Але єпископ повинен бути непорочним... Диякони також повинні бути чесними...“ (1 Тим. 3, 2, 8). [26, 56].

Висновки до розділу 3

Навіть кажучи тільки про зовнішнє значення, Павло не грав за життя тієї ролі, яку ми йому приписуємо. Церкви його не відрізнялися особливою міцністю, або ж зрікалися від нього. Послання ап.Павла входили як складовий елемент в його місіонерську проповідь, але в основному вони переслідували пастирські цілі: з їх допомогою апостол на відстані продовжував керувати життям новонавернених. Будучи Словом Божим, сповіщеним через Його посланця, послання А.П. одночасно залишаються сповіддю душі, людським документом, що хвилює, наибільш особистим з усього Нового Завіту. Це не безпристрасне повчання або богословський трактат, а рядки, немов написані кров'ю, в котрих відбиті переживання того, що пише. Апостол піклувався не про форму, а про те, щоб донести до людей Благу Звістку і свої сокровенні думи.

Його вчення із послань мали велике значення на богатьох людей і на продовження християнства. І кожне із вчень мало своє велике значення на людство.

Висновки

В роботі ми проаналізували вплив філософії Павла на сучастну сїтуацїю у свїтї та людину в цїлому та взаємодія філософії з сучастною філософією та вплив ії на людей та на суспільство.

Натхненні вченням і діяльністю апостола Павла, ми, по-перше, наголошуємо на важливості, яку має для життя Церква і особливо для нашого загального служіння місіонерський обов'язок, згідно з останньою заповіддю Господа: «І будете Мені свідками в Єрусалимі та по всій Іудеї і Самарії та аж до краю землі» (Діян. 1: 8). Благовістя народові Божому, а також і не віруючим у Христа є вищим обов'язком Церкви. Всі Православні Церкви повинні робити свій внесок у цю місіонерську діяльність при повазі до канонічного порядку.

Церква Христова здійснює нині своє служіння у світі, що нестримно змінюється і стає дедалі більше взаємопозв'язаним завдяки засобам комунікації, а також розвитку транспортних і технічних можливостей. Водночас зростають масштаби відчуженості, розділень і конфліктів. Християни відзначають, що джерелом цього стану є віддалення людини від Бога. Жодні трансформації соціальних структур і правил поведінки не здатні зцілити такий стан. Церква постійно вказує, що боротьба з гріхом можлива лише у співпраці Бога й людини.

За цих умов сучасне свідоцтво Православ'я щодо проблем людини і світу, які постійно зростають за обсягом, стає більш нагальним не лише для констатації причин, що викликали ці проблеми, але і для можливого подолання трагічних наслідків, що випливають з них. Різноманітні національні, расові, ідеологічні та релігійні суперечності постійно створюють поживне середовище для виникнення небезпечних хвилювань не лише щодо безперечної онтологічної єдності людського роду, але і щодо зв'язку людини з творінням Божим. Священна гідність людської особи зводиться до окремих проявів індивідуума, а його зв'язок з іншим творінням Божим зазнає зловживань споживчої сваволі.

Розділення, нав'язані світові, спричинюють нерівність можливостей людей і народів щодо доступу до благ творіння, позбавляють мільйони людей основних благ і ведуть до приниження людської особи, викликають масові міграції народів, загострюють національні, релігійні та соціальні відмінності й конфлікти і загрожують традиційній внутрішній згуртованості суспільств. Наслідки цих розділень найтяжкіші, бо нерозривно пов'язані із загрозою довкіллю і всій екосистемі.

Православні християни розділяють з іншими релігійними і нерелігійними людьми планети відповідальність за сучасну кризу, тому що вони безрозсудно потурали зловживанням свободою або примирялися з ними і не протистояли їм гідно словом віри. Таким чином, їх найбільшим обов'язком має стати внесок в подолання розділень світу.

Християнське вчення про онтологічну єдність людського роду і Божественного творіння, як воно виражене всім таїнством Божественного домобудівництва спасіння людини і світу у Христі, дає фундаментальну основу для тлумачення ставлення людини до Бога і світу.

Загальною тенденцією у багатьох сучасних державах є спроби витіснити релігію із суспільного життя. Принцип світськості держави може зберігатися, але неприпустимо розуміти цей принцип як такий, що означає радикальне вигнання релігії з усіх сфер життя народу.

Прірва між багатими й бідними драматично збільшується унаслідок економічної кризи, яка є результатом збоченої економічної діяльності, яка позбавлена людського виміру і не служить справжнім потребам людства, а лише гонитві фінансистів за наживою, що часто набуває маніакального характеру. Життєздатна лише така економіка, яка поєднує ефективність із справедливістю та суспільною солідарністю.

У питанні щодо відношення християнської віри і природознавства для Православної Церкви неприродним є прагнення брати під свою опіку розвиток наукових досліджень і висловлювати свою позицію з будь-яких наукових проблем. Для православного світогляду свобода дослідження є Божим даром людині. Водночас, Православ'я бачить небезпеку, яка криється в певних наукових досягненнях, і вказує на границі наукового пізнання, не забуваючи про наявність іншого знання, що не входить безпосередньо до сфери науки, але є необхідним для належного обмеження свободи і правильного використання плодів науки на основі пошани до гідності людської особи й відмови від егоцентризму.

Православна Церква переконана в тому, що технічний і економічний прогрес не повинні вести до знищення навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. Необмежене прагнення до задоволення матеріальних потреб призводить до зубожіння і душі людини, і навколишньої природи. Не можна забувати, що природні багатства землі є не лише людським надбанням, але, насамперед, творінням Божим: «Господня земля і що наповнює її, всесвіт і всі, що живуть у ньому» (Пс. 23: 1). Ми повинні пам'ятати про те, що не лише нинішні, а й майбутні покоління мають право на користування тими природними благами, які дані нам Творцем.

Ми твердо підтримуємо будь-які мирні зусилля для справедливого вирішення конфліктів, що виникають, і вітаємо позицію Руської і Грузинської Церков під час нещодавнього конфлікту та їх братню співпрацю. У такий спосіб обидві Церкви виконали обов'язок служіння примиренню. Ми сподіваємося, що взаємні зусилля Церков сприятимуть подоланню трагічних наслідків воєнних дій і щонайшвидшому примиренню народів.

У нашу епоху наростаючої смути інститут шлюбу і сім'ї переживає кризу. Церква у дусі розуміння нових складних соціальних умов повинна знайти способи духовної підтримки і зміцнення молоді та багатодітних сімей. Особливо ми звертаємося до молодих, аби закликати їх брати активну участь як у богослужбовому житті, так і в місіонерській і соціальній діяльності Церкви, щоб вони могли принести їй свої турботи і сподівання. Адже молодь -- не лише майбутнє, але і сьогодення Церкви.

Список літератури

1. Андреєв І.Д. Віра. Християнство. Енциклопедичний словник. Т.1. М., 1993. - 354с.

2. Афиногенов Д.Е. До кого звернена апологія Татиана? ВДИ 1990, № 3. М., 1996. - 298с.

3. Амусин І. Знахідки біля Мертвого моря. Наука.- М., 1964. - 102 с.

4. Архімандрит Пимен (Чеботарев) Первоверховный Апостол Павло, Його місіонерські праці і ХХІ століття. - Філософські дослідження. Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. - Віп. № 9. - Луганськ, 2008. - С. 10 - 18.

5. Баркли У. Тлумачення Послання до Римлян. М., 1980. - 234с

6. Бібліотека Халкідон: ст. В. Н. Лосский «Спокутування і обожение». М., 2003.- 345c.

7. Блаженнійший митрополит Володимир (Сабодан ) Павло, Покликаний Апостол V К., 1998 - 304с.

8. Богдашевский Д. Послання св. Ап. Павла до Єфесян. Исагогико-экзетическое дослідження. Київ, 1904.- 123c.

9. Бош Д. Перетворення місіонерки. Зрушення парадигми в богослов'ї місіонерської діяльності. СПб., 1997. - 248c.

10. Верде В. Походження книг Нового Завіту.-1925. - 200с.

11. Вейман А.Д. Гречеко-російський словарь. СПб., 1894. - 768с.

12. Вісник Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. - 2006. - № 21 (116) , грудень. - 224с.

13. Вшолек С. Раціональність віри. М., 2005.- 256с.

14. Галахов Я.Я. Послання св. ап. Павла до Галатам, Казань, 1897, -304с

15. Гече Г. Біблейські історії. Политиздат. - М., 1988 .- 367с.

16. Глубовский Н.Б. Благовестіє християнської свободи в Посланні св.ап. Павла до Галатів. СПб., 1902, - 187с

17. Глубовский Н.Б. Благовестіє Св Апостола Павла Іудейско- Равинське Богослов'я. "Св'ятослов".СПБ., 1998, -192с

18. Гогоцький С.С. видання в 3-х томах. Том 2. Педагогіка (ІльченкоВ.И., Ісаев В.Д) .- Луганськ: "Елтон", 2010, - 644 с.

19. Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник/- К. : Либідь, 2001. -347c

20. Доповідь на Богословський конференції Російської Православної Церкви "Православне вчення про Церкву" М., 2003. - 23с.

21. Єпископ Віденський і Австрійський Іларіон. "Зникаючий вид" // "Православна бесіда" №2, 2008. -146c.

22. Єпископ Іларіон (Алфєєв). Таїнство Віри. Вступ в Православне Догматичне Богослівя. Клин: Фонд Християнське Життя, 2004. - 102с.

23. За матеріалами видання: Дев'ятниця до святої Анни. - Львів: Стрім, 1996. - 280 с.

24. Збірка статей про християнський брак. "Образ". І будуть двоє одна плоть. M., 2005.- 101c.

25. Ісаев В.Д., Ільченко В.І. Духовне відродження особи в сучасному соціумі України. - Київ - Луганськ. - Глобус, 2006. - 250 с.

26. Ісаев В.Д. Сучасна проблема "Священного" у світлі послань Апостола Павла. - Філософські дослідження. Збірник наукових працьСхідноукраїнського національного університету ім. В. Даля. - Віп. № 9. - Луганськ, 2008. - С. 18-26.

27. Ільченко В.І. Подвиг педагогічного служіння Святого Первоверховного Апорстола Павла (проблема зовнішньої і внутрішньої людини в просторі сакральної педагогіки духовної вертикалі). - Філософські дослідження. Збірник наукових працьСхідноукраїнського національного університету ім. В. Даля. - Віп. № 9. - Луганськ, 2008. - С. 64-78.

28. Слово Высокопреосвященнейшего Іоанникія. - Філософські дослідження. Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. - Віп. № 9. - Луганськ, 2008. - С. 3-5.

29. Іоанн Дамаскин, преп. Творіння. Джерело знання. М., 2002.- 345с.

30. Корольків П.С. Християнство і великий революційний рух стародавнього світу. М., 2008. - 267с.

31. Кубланов М. Новий Заповіт. Пошуки і знахідки. - М.: Наука, 1968. - 230с.

32. Лебедев А. Духовенство Древньої Веселенской Церкви, від часів

апостольських до Х століття. - СПб., 1997. - 178с.

33. Лэдд Д. Богослов'я Нового Заповіту. СПб., 2003.- 464с.

34. Ленцман Я. Порівнюючи Евангелия- М.: Политиздат, 1967. - 190 с.

35. Лопухин А.П. Тлумачення біблії Т. 11,12, СПБ.,1914.- 213с.

36. Максим Исповедник, преп. Творіння. Т. 1. М., 1993. - 216с.

37. Мень А. Історія релігії : У пошуках Шляху, Істини і Життя. У 7 т. Т. 6: На порозі Нового Заповіту : Від епохи Олександра Македонського до проповіді Іоанна Крестителя. М., 1993.- 128с.

38. Моріс Л. Теологія Нового Заповіту. СПб., 1995.- 250с.

39. Мышцын В.Н. Вчення св. Ап. Павла про закон справ і закон віри. Сергеев Посад, 1894.- 267с.

40. Огієнко І. Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту . Товариство- К. 2002. - 1159 с.

41. Огіцький Д.П., священник Mаксім Козлов "Православіє і західне християнство.Московская Духовная Академия, изд. "Paternal дом", 1995. - 341c.

42. Оп. у кн.: Благоговіння перед життям. Москва: "Прогрес", 1992.- 304с.

43. Православний Форум Апостола Андрія Первозванного

http://www.igumen.ru/http://www.isihazm.ru/http://www.rusichi.biz/

44. Святе письмо Старого та Нового Завіту.- Ukrainian Bible 63 DC United Bible Societies 1991 - 260 c.

45. Сидоров А. Вчення дванадцяти апостолів. Символ. №29. М.,1993. - 278с.

46. Швейцер А. Містика апостола Павла. Життя і думки. М., 1996. - 466с.

47. Швейцер А. Своєрідність Містики Апостола Павла.-М., 1996. - 278с.

48. Фаррар Ф. Життя і праці св. апостола Павла. Богдан, 1994.- 1112с.

49. Філософія. Навчальний посібник, 2-е видання, перероблене і доповнене (за ред. І.Ф. Надольного), К., 2001.- 314c.

50. Флоренский П.А. Імена. Купина, М., 1993. - 240с.

51. Цнотливість і телегония. Православна Церква і сучасна наука про проблему генетичних інверсій. "Псалтирь", М., 2005. - 156с.

52. Св. Іоанн Дамаскин, "Третє слово про ікони", § 9 (P. G. 94, t., col. 1332 D). Образ Христа - лікаря людської природи, ураженої гріхом, часто зв'язується з притчею про добре самарянине, яка була представлена в цьому значенні вперше Оригеном. Див. його 34-е повчання на Євангеліє від Луки і Тлумачення на Євангеліє від Іоанна, 20, 28 (P. G., t. 13, col. 1886-1888 et t. 14, col. 656 c).

53. Malherbe A. “Gentle as a Nurse”: The Cynic Background to I Thess 2 // NovT 12 (1970), 250p.

54. Mason S. Philosophia as a Group-Designation in Graeco-Roman Society, Judaism, and Early Christianity. Victoria, 1990. -234p.

55. Nock A.D. Conversion: the Old and the New in Religion from Alexander the Great to Augustine of Hippo. Oxford. 1933,- 191p.

56. Walzer R. Galen on Jews and Christians. London, 1948, 175p..

57. Wilken R.L. The Christians as the Romans Saw Them. Landon, 1984, p. 350.

58. Wilken R.L. Collegia, Philosophical Schools and Theology // The Catacombs and the Colosseum: the Roman Empire and the Setting of Primitive Christianity, 1971, p. 274.

Додаток А

Створення Адама

”І подібним же чином слідує далі створення Адама із зображенням Бога, що спирається на групу голих ангелів ніжного віку, які несуть ніби не одну тільки фігуру, а усю тяжкість світу, що показано зухвалою найбільше благоговіння величчю Господа і характером його руху : однією рукою він обіймає ангелів, ніби на них спираючись, правицю ж він простягає до Адама, написаного таким прекрасним, в такому положенні, з такими контурами, що здається, ніби він знову створений вищим і первинним творцем своїм, а не кистю і за задумом людини“ Вазари.

Один з найпрекрасніших образів розпису Сикстинської капели - Перша людина Адам, що пробуджується до життя. Це атлетичний складений хлопець з безвільно протягнутою рукою, в яку могутня рука творця немов вливає життєву енергію. Мужній і прекрасний, з ще не розбудженою думкою, і силами, що не розкрилися, лежить він на схилі пагорба, протягнувши руки до Бога, що створив його. Через плече Бога дивиться ангел, здивований красою людини. Ідеальна юнацька краса Адама як би знаходить розвиток в образах голих хлопців - декоративних фігурках, що обрамляють малі поля. У них Мікеланжело показує внутрішнє життя людини через різноманітні рухи прекрасного голого тіла. З великою майстерністю вводить він декоративний мотив дубового листя (символічний натяк на рід делла Ровере, переводиться з італійського як ”дуб“, з цього роду походив папа Юлій II), сплетеного в гірлянди і хлопців, що прикрашають щити, ріг достатку з дубовим листям і жолудями тримає в руках хлопець, розташувавши його у стегна Адама.

Разом з ”Джокондою“Леонардо та Винче, це одне з відомих зображень у світі, з другої половини XX ст. став всесвітнім символом. Людина, як прекрасне з творінь Божих, створена за образом і подобою Господа, одне з кращих втілень людського образу епохи гуманізму. Припускають, що у фресках Сикстины Мікеланжело залишив безліч таємних алегорій, так, мантія, що покриває Бога і підтримувальних його ангелів, нагадує контури людського мозку. Відомо, що Мікеланжело під час навчання таємно займався розтином трупів, для того, щоб досконально вивчити фізіологію, цілком можливо, що він знав, як виглядає мозок.

На плафоні Сикстины - народження першої людини, створення Богом Адама. Видатний мистецтвознавець В. Н. Лазарев дає дуже точний опис микеланджеловского шедевра : ”Це чи не найпрекрасніша композиція усього розпису. Вирушаючи від Біблейського тексту художник дає йому абсолютно нове втілювання. По нескінченному космічному простору летить Бог-батько, оточений ангелами. Позаду нього розвівається величезний, надутий як вітрило плащ, що дозволив охопити усі фігури замкнутою силуетною лінією. Плавний політ творця підкреслений спокійно схрещеними ногами. Його права рука, що дарувала життя неживої матерії, витягнута. Вона майже впритул торкається до руки Адама, чиє тіло, що лежить на землі, поступово приходить в рух. Ці дві руки, між якими як би пробігає електрична іскра, залишають незабутнє враження. У цій точці зосереджений увесь внутрішній пафос зображення, уся його динаміка. Розташувавши фігуру Адама на похилій поверхні, художник створює у глядача ілюзію, ніби фігура покоїться на самому краю землі, за яким починається нескінченний світовий простір. І тому удвічі виразні ці дві протягнуті одна назустріч одній руки, символізуючі світ земної і світ астральний. І тут Мікеланжело прекрасно використовує просвіт між фігурами, без якого не було б відчуття безмежного простору. В образі Адама художник утілив свій ідеал чоловічого тіла, добре розвиненого, сильного і в той же час гнучкого. Прав був німецький живописець Корнелиус, який стверджував, чтос епохи Фидия не було створено досконалішої фігури“.

Погляньте на фігуру Адама, яка пробуджується до життя. Вона ще безпорадна, покірна, як би безвільна, а тим часом відчувається, що в ній закладена грандіозна сила, яка тільки і чекає ось-ось можливості розгорнутися в усій своїй славі, що настає.

А якої краси обличчя Адама із спрямованими до Бога очима, в яких той же заклик і те ж очікування, що і в руці! Як помічає Лазарев, Бог-батько подібний до творця, що витягає фігуру з хаотичної брили каменю.

”І створив Бог людини по образу Своєму, по образу Божию створив його; чоловіка і жінку створив їх“ Буття 1:27.

”І створив Господь Бог людину з праху земного, і вдунув в особі його дихання“. Бытие 2:7.

Додаток. Створення Адама

"Створення Адама“ - одна з найсильніших композицій розпису Сикстинської капели В нескінченному просторі летить Бог-батько, оточений безкрилими ангелами, з реющей червоною тунікою. Права рука витягнута назустріч руці Адама і майже торкається її. Тіло Адама, що лежить на зеленій скелі, поступово приходить в рух, пробуджується до життя. Уся композиція сконцентрована на жесті двох рук. Рука Бога дає імпульс, а рука Адама приймає його, даючи усьому тілу життєву енергію. Тим, що їх руки не стикаються, Мікеланжело підкреслив неможливість з'єднання божественного і людського. В образі Бога, за задумом художника, переважає не дивний початок, а гігантська творча енергія. В образі Адама Мікеланжело оспівує силу і красу людського тіла. Фактично, перед нами з'являється не само створення людини, але момент, в який той отримує душу, пристрасне шукання божественного, жадаю пізнання.

Створение Адама

Голому, простягнутому на вершині гори, прекрасному створенню Бога-творця не дістає ще дихання життя. Але ось, несомый хмарами, спускається з небесних висот Творець. Лице Його прекрасне, самий рух легкий і вільно. При одному Його наближенні тіло вже починає оживати. Перша людина пробуджується, ще неясно усвідомлюючи своє існування, він мимоволі усім тілом тягнеться до Бога. Світлий і сильний погляд Творця зустрічає погляд людини, що чекає і прагнучого, і від витягнутого пальця його правої руки пробігає до Адама божественна іскра. Мікеланжело не показує нам створення людини, він передає момент, в який той отримує душу, своє пристрасне шукання божественного. Під лівою рукою Бога, в сонмі ангелів залишається Єва, ще не створена в плоті.

Образ гріховного Адама Средневековья поступився місцем іншому, героїчному початку, воістину титанічному характеру, немов народженому для подвигів і пізнання, безневинному і могутньому одночасно. Уперше з такою ясністю звучить думка про самодостатність і всесилля людини. “Не даємо ми тобі, про Адам, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і особа, і обов'язок ти вибрав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і рішенням”, - так звертається Творець до Адама в трактаті Пико делла Мирандолы; “Якщо за допомогою моралі пристрасті будуть напружені до розумних меж, якщо за допомогою діалектики ми розвиватимемо розум, то, збуджені запалом Муз, ми упиватимемося небесною гармонією.. І тоді, подібно до оточення нас палким серафимам, ми, повні божеством, станемо тим, хто нас створив”.

Додаток Б

“Дивіться, братія, щоб хто не захопив вас філософією і порожнім зваблюванням, за переказами людському, по стихіях світу, а не по Христу;ибо в Нім мешкає уся повнота Божества тілесно, і ви маєте повноту в Нім, Який є глава всякого начальства і влади”.

Колоссянам 2 - Глава Павло радіє твердості віри Колосян

1.Желаю, щоб ви знали, який подвиг маю я заради вас і заради тих, які в Лаодикии і Иераполе, і заради усіх, хто не бачив особу мого в плоті, 2. дабы тішилися серця їх, сполучені в любові для всякого багатства досконалого розуміння, для пізнання таємниці Бога і Батька і Христа, 3. в Якому приховані усі скарби премудрості і ведення.4.Это говорю я для того, щоб хто-небудь не спокусив вас вкрадливими словами; 5.ибо хоча я і відсутній тілом, але духом знаходжуся з вами, радіючи і бачить ваш благоустрій і твердість віри вашим в Христа. 6.Посему, як ви прийняли Христа Ісуса Господа, так і ходите в Нім.

Додаток В

Проблеми зміщення освітньої парадигми

Структура цілісної людини в діалектичному взаємозв'язку людини зовнішнього і людини внутрішньої. Людина цілісна (тіло-душа-дух), зовнішня (домінанта душі в тілесному) і внутрішня (домінанта духу в душевно-тілесному).

Додаток Г

Размещено на Allbest.ru