Християнство у перші століття існування

Самі зібрання сект, котрі проходили вночі або на світанку, були оповиті туманом таємничості, що ще більше посилювало атмосферу недовіри й недоброзичливості щодо них і в кризовій ситуації легко могло викликати переслідування.

Перші відомі нам заходи римського уряду проти християн можна, ймовірно, датувати періодом правління імператора Клавдія. За повідомленням Гая Светонія цей імператор «іудеїв, постійно підбурюваних Хрестом вигнав з Риму» [64, с. 232]. Светоній не диференціює християн та іудеїв. Відомо, що на перших порах християнство поширювалось серед іудеїв і лише згодом до церкви залучаються «язичники». Лише у другій частині «Дій святих апостолів» описано діяльність Апостола Павла серед язичників (глави ХІІІ - ХХVIII). У другому листі до коринфян апостол Павло протиставляє служінню букві закону Мойсеєвого - служіння духу Нового Завіту (2 послання Павла до коринфян, III, 6).

Відокремлення християнства від іудаїзму пов'язане з Іудейською війною (друга половина 60-х років н. е.), коли було зруйновано Єрусалимський храм і відбулось розселення іудео-християн по усій Римській імперії. Мабуть, число християн з язичників переважило число християн з іудеїв десь на середину ІІ ст. н. е. Християнський автор ІІ ст. Юстин стверджує, що християни з язичників чисельніші за християн з іудеїв та самаритян [54, с. 143]. З середини ІІ ст. н. е. латина стає мовою Західної Церкви, з'являється перша християнська література латинською.

За середньовічною церковною традицією вважається, що переслідування християн, як відмінної від іудеїв релігійної групи, почалося з часів правління імператора Нерона, коли християни були звинувачені в підпалі Рима в 64 р. та були піддані масовим стратам і репресіям.

У 64 р. н. е. більша частина Риму була знищена, або частково пошкоджена вогнем. Пожежа спалахнула у липні того року у лавках римських торговців, котрі продавали легкозаймисті товари. Імператор Нерон, дізнавшись про пожежу, повернувся з Анція у Рим і вжив усіх заходів, щоб приборкати стихію та ліквідувати її наслідки. Однак, містом поширилися чутки про причетність імператора до пожежі. Ворожу для Нерона версію передає Діон Кассій: послані самим принцепсом особи підпалили будинки у різних частинах міста. Мотивом Нерона, який вважав Пріама щасливим, бо той бачив одночасно зруйнування своєї держави і свого трону, нібито було бажання побачити кінець міста ще за свого життя [54, с. 143]. Ґрунтом для таких звинувачень принцепса, ймовірно, могла стати поведінка під час пожежі звичайних мародерів, які вигукували, що діють за наказом Нерона, щоб вільно грабувати чуже майно. Як це часто трапляється, чутки згодом обростали подробицями. Тацит, пише: «…Вперто тримались чутки, немовби у той самий час, коли палало місто, Нерон вийшов на домашню сцену й оспівував падіння Трої» [69, с. 77]. Далі історик зазначає: «Отже, щоб покласти край чуткам, Нерон підшукав винуватих та піддав їх найсуворішим карам; це були особи, котрих народ за їх огидні справи через ненависть називав християнами. Найменування їх пішло від Христа, який в часи правління Тиберія був страчений прокуратором Понтієм Пілатом.

Придушене на певний час згубне марновірство знову виникло не лише в Іудеї … але навіть і в Римі … Деякі під час допиту вказали на спільників, потім, за їх свідченнями, звинувачено було велику кількість не стільки у підпалі, скільки в ненависті до роду людського. Їх страчували … вкривали шкурами тварин та віддавали на поталу собакам, розпинали на хрестах, спалювали і, якщо замало було для того дня, змушували їх горіти вночі…».

Розповідає про переслідування християн Нероном і Светоній: «Були покарані християни, коло людей, що прийняли новий та злочинний забобон». Однак, він жодним чином не пов'язує це із пожежею, про яку розповідає окремо.

Наступне, якщо йти за церковною традицією, гоніння проти християн було організоване за часів правління Доміциана. В 95 р. імператор наказав привести до себе онуків Іуди, брата Господнього, як нащадка із роду Давида та небезпечного претендента на престол. Проте, бачачи в них мирних поселян та чуючи мову про духовне царство, Доміциан відпустив їх з миром та припинив почате переслідування [69, с. 80]. Крім того, в тому ж 95 р., за переказами, за наказом Доміциана було вислано на острів Патмос престарілого, останнього на той час, апостола Іоанна, де той нібито написав «Апокаліпсис».

Светоній наводить інший факт. У тому ж таки 95 р., консула Флавія Клемента та його дружину Доміциллу, родичів Доміциана, було звинувачено в атеїзмі - звичайне формулювання щодо прихильників іудаїзму [64, с. 405]. Однак, дотримання іудейських звичаїв у той час не було злочином. Таким чином, можна обґрунтовано припустити, що Флавій Клемент та Доміцилла постраждали як християни. Окрім них було репресовано й інших - декого страчено, декого позбавлено майна. Доміцилла була вислана на Пандатарію, острів поблизу берегів Кампанії [54, с. 144].

Є підстави припустити, що суть конфлікту Доміциана з християнством, як і з іудаїзмом, полягала у неможливості для прихильників цих релігій визнати його божественність. А саме цього, як підтвердження лояльності щодо себе особисто, вимагав останній імператор династії Флавіїв. Він наполягав, щоб звертаючись до нього, усно чи письмово, застосовували формулу «пан наш і бог» [54, с. 145].

Аналіз взаємин Римської держави та християнства у І ст. н.е. дає підстави стверджувати відсутність офіційної лінії щодо християнства. Переслідування християн за Нерона та Доміциана не можна розглядати як державну політику. Проте ситуація змінюється у ІІ ст. н.е., за Антонінів.

На початку ІІ ст. римська влада мала перед собою вже досить організовану християнську громаду, котра, з одного боку, ретельно уникала будь-яких контактів з іудеями, а з іншого - різко відрізнялась від язичницького античного суспільства і за своїм релігійним світобаченням, і за суспільною організацією. Нове вчення, «християнська секта», почала здобувати адептів навіть серед вищих прошарків римського суспільства. Для характеристики становища тогочасних християн ми маємо надзвичайно важливі офіційні пам'ятки - лист Плінія Молодшого до імператора Траяна та відповідь імператора Плінію.

Пліній, займаючи у 111 - 113 рр. посаду легата провінції Віфінія та Понт, робив звіт про становище провінції та запитував думку імператора стосовно важливих та спірних питань. Звернемося до тексту листа. У ньому Пліній пише: «Мені не доводилося бути на слідствах у справі християн і я не знаю, про що слід розпитувати та як слід карати їх. Чимало труднощів викликає й те, чи потрібно розрізняти за віком; давати помилування у випадку каяття… чи переслідувати за саме найменування, навіть якщо б не було інших проступків, чи слід карати за проступок, що міститься в самому найменуванні? Зазвичай, я так чинив з тими, яких приводили до мене зі звинуваченнями у належності до християн. Запитую їх - чи християни вони? Якщо отримую ствердну відповідь, пропоную їм під загрозою смерті вдруге та втретє те ж запитання. Тих, хто виявляв затятість наказую страчувати. Тому що за жодних обставин я ніколи не сумніваюсь в тому, що якою б не була їх віра, затятість та непохитна впертість їх заслуговують на покарання. Інших, котрих спіткало те ж безумство, як римських громадян, я наказав відправити до Риму. Під час розслідування, як це зазвичай буває, довелося наштовхнутися на різні несподіванки. Було подано лист, у якому декілька осіб стверджували, що вони не християни і не були такими. Коли на мою вимогу вони прочитали формулу звернення до богів та вшанували твоє зображення, і крім того, виголосили прокляття Христу, до чого жодним чином, начебто, не можуть бути примушені справжні християни, - я дозволив надати їм свободу. Інші, імена котрих були зазначені в індексі, та котрі називали себе християнами … вказували, що вся вина їх в тому, що вони мали за звичку сходитися в певний день до сходу сонця, щоб разом помолитися Христу як богу й дати один одному клятву, але клятву не на якийсь злий вчинок … після цього вони розходилися, сходилися ж знову для споживання їжі …, що все це вони перестали робити після видання мого указу, котрим, за твоїм наказом, я заборонив товариства та збори. Я вважав за необхідне застосувати допит відносно двох прислужниць, котрі називаються у них дияконісами, щоб дізнатися, в чому істинна правда. Проте й тут я нічого не знайшов, окрім замріяного марновірства, і тому, припинивши слідство, шукаю у тебе поради. Я вважаю це питання особливо важливим через велику кількість звинувачених. … Це марновірство поширилося не лише в містах, але й у селищах. Проте я гадаю, що проти нього можна боротися рішучими заходами. У всякому випадку, беззаперечним є те, що забуті храми стали знову відвідуватись, були поновлені священні урочистості, що були зовсім припинилася; там і тут можна бачити жертовних тварин, виведених на продаж, і на котрих раніше не було покупця. З усього цього легко зрозуміти, яку масу можна навернути на шлях істини, якщо дати місце каяттю та помилуванню» [69, с. 81 - 82].

Траян відповідав на цей лист: «Я схвалюю твої дії стосовно тих осіб, котрих звинувачено в належності до християнства. Тому що в цій справі неможливо виділити щось спільне, що б могло слугувати певним правилом. Розшукувати їх не варто; якщо ж хто-небудь прямо буде звинувачений, то його слід піддати покаранню. Проте, якщо будь-хто стане оскаржувати і скаже, що він не християнин та доведе це на ділі, тобто звернеться до наших богів, така людина повинна отримати помилування, хоча б й залишалася підозра стосовно його минулого. З приводу анонімних листів не починай переслідувань: це могло б стати поганим прикладом і не узгоджується з сучасними вимогами» [69, с. 82].

Таким чином, відповідь імператора констатує вірність рішення Плінія розслідувати справу щодо осіб, на яких поступили доноси як на християн. Проте, розшукувати їх не потрібно, але якщо на них поступить донос і вони будуть викриті - їх слід покарати. Тих же, хто заперечить, що вони християни - слід помилувати. Анонімні доноси не слід брати до уваги.

Отже, сповідування християнства оголошується поза законом. Християни однозначно визнаються злочинцями. Практика Римської імперії передбачала юридичні запити на адресу імператора від приватних чи посадових осіб у разі сумнівів при трактуванні і застосуванні права. Письмова відповідь імператора - рескрипт, яким тлумачились діючі закони. Рескрипти, на відміну від едиктів, зберігали силу закону і після смерті імператора, що їх видав, без необхідності їх повторення.

Уже Тертуліан звернув увагу на суперечливість рескрипту Траяна. Імператор наказує не розшукувати християн, як невинних, але карати їх, як винних. «Якщо засуджуєш, чому не розшукуєш? Якщо не розшукуєш, чому не виправдовуєш?» [54,с.146]. Тертуліан говорить, що проти християн висувається звинувачення не у якомусь злодіянні, а звинувачуються вони у самому імені.

Існує думка, що уже з часу переслідувань 64 р. н.е. християнська релігія перебувала поза законом. Хоча, зі слів Тертуліана можна зробити висновок про наявність якогось законодавчого акту Нерона проти християн, ймовірно, спеціального закону щодо християнства за цього імператора видано не було. За умови існування такого закону Плінію не потрібно було б звертатись за інструкціями до імператора. Отже, саме Траян заклав законодавчу базу переслідування християн.

Близько половини століття після Траяна, нових законодавчих актів проти християн та християнства не приймалось. Християнська традиція (Євсевій, Орозій) наголошує на толерантному ставленні до християн Адріана (117 - 138 рр.) і Антоніна Пія (139 - 161). А от з ім'ям Марка Аврелія (161 - 180 рр.) християни пов'язують четверте гоніння [54, с. 147].

Марк Аврелій, за словами Євтропія, був філософом і за освітою і за способом життя [59,с.404]. Його правління стало продовженням започаткованої імператором Антоніном Пієм тенденції до пом'якшення становища рабів. Панам було заборонено вбивати рабів. Ніхто не мав права надмірно жорстоко ставитись до своїх рабів без законної причини. Відповідальність за безпричинне вбивство свого раба передбачалась така, як за вбивство чужого. Марк Аврелій визнає за рабами, за певних умов, права на майно пана. Якщо ніхто не з'явиться для отримання спадку спадкодавця, раби можуть вимагати закріплення майна за ними [54, с. 147]. Понад усе цей імператор цінував благодіяння. Проте християнам правління цього імператора принесло нові переслідування.

Немає підстав говорити про різку зміну ставлення держави до християн за Марка Аврелія, хоча він симпатизував філософам, які трактували християн вкрай негативно. Останні ставилися до філософів вороже навзаєм. Однак, ініціатива у переслідуванні християн, як і за Траяна, належала не владі, а народним масам. Єпископ Смірни Полікарп охоче спілкується з проконсулом, але пропозицію останнього виступити на свій захист перед народом рішуче відкидає, вважаючи ворожий йому натовп недостойним, щоб перед ним захищатися [54, с. 148]. Єпископ Лугдуна Пофін, вік якого перевищував 90 років, був сильно побитий натовпом і через два дні помер у в'язниці [54, с. 148].

Немає нічого дивного у негативному сприйнятті християн низами суспільства. У народі побутували викривлені уявлення щодо християн. Народ вбачав у християнах ворогів своїх богів чи навіть безбожників. Думка про атеїзм християн могла базуватися на тому, що вони відкидали і римських богів і також іудаїзм, який мав давню історію. Окрім того, християни ухилялись від служби у війську, не брали участі у язичницьких святах, негативно ставились до розваг, якими захоплювався натовп. Тертуліан обґрунтовував Святим письмом заборону відвідувати змагання, циркові та театральні вистави [54, с. 148]. Одруження з нехристиянкою чи нехристиянином було рідкісним явищем, зазвичай християнин одружувався з християнкою. Неприязну реакцію викликала нетерпимість християн, яку, на думку Ф.Зелінського, вони перейняли від іудаїзму [18].

Поряд із справедливими звинуваченнями на адресу християн, існували й абсолютно необґрунтовані. У згадуваному нами повідомленні Светонія про вигнання іудеїв з Риму за Клавдія вжито «e» у слові «Христос», що свідчить про низький рівень інформованості римського суспільства щодо християнства на початку ІІ ст. н.е., коли була написана праця Светонія. Але навіть наприкінці ІІ ст. н.е. Тертуліан вказує, що християн називають «хрестияни» [54, с. 148].

У народі побутувало переконання, що християни поклоняються ослиній голові - Тертуліан зазначає: декому з вас приснилось, що ослина голова є нашим богом [54, с. 148]. Твердили, що християни поклоняються хресту, і, таким чином, християнство сприймалось як фетишизм. Підозрювали, що християни були спільнотою, що практикує магію. Ворожі християнам уявлення підтримувались показами, які давали проти них раби, не витримуючи тортур і говорячи те, що хотіли почути кати. Таким чином, добувались докази про тієстові банкети християн (у грецькій міфології Тієст скуштував страву, приготовану з м'яса його дітей, не знаючи про це) та едіпові зв'язки серед них (Едіп убив Лая, не знаючи, що це його батько, і одружився з Іокастою, не знаючи, що це його мати) [54, с. 149].

Незадоволення нижчих верств населення щодо християн штучно підтримувалось з боку зацікавлених осіб - жерців, філософів. Кінік Кресцент, одягнувши на себе личину демагога, збуджував натовп проти християн, заявляючи, що останні - безбожники та нечестивці. Інший філософ Порфірій, бачачи, що не припиняється якась згубна хвороба, переконував народ, що причина цього у тому, що Ескулап не хоче більше благодіяти світу через поширення християнства. І народ цьому вірив. Правління Марка Аврелія стало часом великих бід. Чума вразила Рим, Італію, провінції та військо.

Вважалось, що між нехтуванням релігійними церемоніями і стихійними лихами є прямий зв'язок. Такі дії, на думку римлян, могли накликати кару не лише на безпосередніх винуватців, але і на оточуючих. Якщо Тибр розлився і затопив межі міста, якщо Ніл не розлився на ниви, якщо небо нерухоме, якщо земля рухається, якщо голод, якщо пошесть, негайно проголошується: християн - левам! Логіка народних мас була проста: богів розгнівали християни, тому слід покарати християн.

Наскільки сильною була ненависть народу до християн можна побачити з опису подій у Галлії під час гонінь 177 р. н.е., який зберігся у Євсевія. Християн не пускали у будинки, лазні та на ринок, забороняли їм з'являтися у громадських місцях. Християн ображали словесно, били, волокли, грабували, кидали у них каміння, ув'язнювали, чинили так, як зазвичай чинить озвірілий натовп з ворогами [54, с. 149].

О.Лєбєдєв звернув увагу, якою небезпечною для християн була ворожість натовпу [42, c. 30]. Імператорська влада шукала підтримки у плебсу. Саме для нього влаштовувались грандіозні видовища як імператорами, так і намісниками провінцій. Незадоволений уже одним хлібом, який безкоштовно роздавався йому у столиці, і цирком, яким його розважали, народ через ненависть почав вимагати ще й смерті християн. Таким чином, уряд лише затверджував своїм авторитетом дії, ініціатива яких належала натовпу.

Гоніння розпочалися під час Парфянської війни, близько 166 р. н.е., за словами Орозія, в Азії та Галлії. У Галлії християнські общини Лугдуна (суч. Ліон) та Вієнни (головне місто аллоброгів, суч. В'єнн) втратили найбільш дієвих людей, на яких трималися місцеві Церкви.

Християни перебували поза законом ще до правління Марка Аврелія. Імператор забезпечив дотримання існуючих законів. Разом з тим, є підстави говорити про нові закони проти християн, видані за його правління. Самі переслідування християн за Марка Аврелія теж свідчать на користь того, що гоніння відбувалися на основі нових законів, виданих цим імператором. На це звернув увагу О. Лєбєдєв: 1 - розшук християн; 2 - намагання навернути християн назад до язичництва; 3 - заохочення доносів на християн; 4 - навіть тих християн, які зреклися, продовжували катувати у в'язниц. Євсевій, наводить свідчення Климента Александрійського, з якого можна зробити висновок, про прийняття якихось нових постанов проти християн [54, с. 150].

Свого часу Траян заборонив розшукувати християн, тепер їх наполегливо розшукують. Так, у Смірні (суч. Ізмір) натовп, збуджений процедурою покарання християн, зажадав розшукати і покарати єпископа Смірни - Полікарпа. Останній, почувши про початок переслідувань християн, на прохання вірних, залишив місто і проживав неподалік, спершу в одному, а потім у іншому селі. Однак, для його розшуку було докладено значних зусиль. Урешті-решт, переслідувачі схопили двох молодих рабів, побили одного з них і той указав на притулок Полікарпа. На суді він визнав себе християнином, був засуджений і спалений [54, с. 150].

На відміну від часів Траяна, уряд намагається домогтися зречення християн своєї віри за будь-яку ціну. При цьому застосовується жорстоке катування. Іноді такі дії досягали результату. Однак, зречення не тягло за собою обов'язкового звільнення звинувачених християн. Так, християнку Бібліаду продовжували катувати і після її зречення, врешті-решт вона знову заявила, що християнка [54, с. 150]. Тих, що не зреклися віри, утримували у в'язниці як християн, тих же що зреклися - як убивць та розпусників. Інколи особисто імператор міг помилувати тих, що зреклися. Різновидом покарання для християн були роботи у копальнях.

Ще однією особливістю переслідувань християн за Марка Аврелія стало заохочення донощиків. Пам'ятаємо, що Траян не лише жодним чином не стимулював донощиків, але й заборонив брати до уваги анонімні доноси. За новими едиктами, як сказано у Євсевія, безсоромні донощики та любителі чужого і уночі і удень грабують людей [54, с. 151]. На християн доносили іудеї, воїни, власні раби. Завдяки цим доносам християн арештовували безпосередньо під час їхніх таємних зібрань.

Християнська традиція висловила думку про припинення, чи хоча б суттєве обмеження переслідування християн на завершальному етапі правління Марка Аврелія. Євсевій, передає, що під час Маркоманської війни римське військо опинилося у скрутному становищі через відсутність води. Воїни одного з легіонів, який нібито повністю складався з християн, звернулися з молитвою до Бога і домоглися чуда: розпочалася злива, яка втамувала спрагу воїнів, а блискавки розігнали наляканих варварів. Після цього, говорить Євсевій з посиланням на Тертуліана, імператор заборонив доноси на християн, погрожуючи смертю донощикам [54, с. 151]. На цій версії Євсевія базується розповідь іншого християнського автора - Орозія. Тертуліан теж розповідає про дощ, який отримав Марк Аврелій завдяки молитвам християн і говорить про погрозу імператора жорстокими покараннями донощикам на християн, але зазначає, що переслідування не були скасовані, а лише послаблені [54, с. 151].

Нехристиянські автори також вказують на втручання Неба у перебіг битви війська Марка Аврелія та варварів. За Діоном Кассієм, римське військо, оточене чисельнішими силами варварів і відрізане від джерел води, страждало від виснаження, ран, спеки та спраги. Врятував ситуацію єгипетський маг Арнуфіс, що супроводжував імператора. Він звернувся з молитвами до Меркурія і цим викликав дощ [54, с. 151]. Юлій Капітолін говорить, що дощ та блискавки з неба своїми молитвами випросив сам Марк Аврелій [54, с. 151]. Таким чином, у самому «чуді» сумніватися у нас підстав немає. Проте, навряд чи імператор пов'язував усе, що сталося, з молитвами християн. О.Лєбєдєв звертає увагу на те, що війна, у ході якої трапився описаний епізод, відбувалася на чотирнадцятому році правління Марка Аврелія, а найсильніше переслідування християн у Галлії припадає на сімнадцятий [42, c. 36]. Отже, ставлення імператора до християн після зазначеного «чуда» зовсім не змінилося. Якщо й існував якийсь лист Марка Аврелія, у якому йшлося про це «чудо», то, ймовірно, лише у інтерпретації Тертуліана імператор пов'язує його з молитвами християн.

Політика держави щодо християн не змінилася і за Коммода, останнього представника династії Антонінів. Близько 184 чи 185 р. н.е. проконсул Азії Арій Антонін, що згодом загинув через безпідставне звинувачення, розпочав суворе переслідування християн. Тоді до нього на суд з'явились усі місцеві християни. Їх число не давало можливості проконсулу розглянути справи щодо них усіх. Тому він обмежився покаранням лише окремих, мабуть, найбільш завзятих християн, а решту розігнав зі словами: «Нікчемні люди! Якщо ви хочете померти, то у вас є кручі і шнури» [54, с. 151 - 152].

Після Марка Аврелія жорстоким гонителем християн був Септимій Север (196 - 211 рр.). Здавалося, що він не повинен би бути гонителем Церкви, оскільки не був прихильним до певної релігії, і до людей інших релігійних переконань ставився байдуже. Більш того, до свого правління за няньку для сина він взяв християнку, в товариші йому для дитячих ігор - хлопчика від іудеїв [59, с. 304 - 305]. Історія свідчить, що на початку свого царювання імператор робив чимало корисного для християн: звільнив декілька високопоставлених осіб, яких притягали до суду за підозру в християнстві. Серед наближених до нього було чимало християн. За свідченням сучасника Тертуліана його вилікував від хвороби очей раб-християнин Прокул, якого імператор велів утримувати при дворі до самої смерті [59, с. 511]. Але на десятий рік свого царювання Септимій Север стає, як і його попередники, жорстоким гонителем християн. Під час подорожування на Сході він був здивований розповсюдженням християнства, і, побоюючись, щоб імперія не розпалась, вирішив зашкодити поширенню Церкви. Імператор видав закон (202 р.), яким під страхом тяжкого покарання заборонялось прийняття християнства [59, с. 510]. Згідно указу, тяжкій карі підлягали ті, що після його оголошення вступали до християнства. Ті ж, які стали християнами до указу, могли вважати себе в безпеці. Але місцевий уряд дав більш широке тлумачення цьому указу: вони притягали до суду не лише тих, хто вперше приймав християнство, але й тих, хто давно дотримувався цієї релігії.

2.2 Гоніння ІІІ - початку IV ст

Криза ІІІ ст. знайшла своє відображення не лише в економіці та політичному житті Римської імперії, але й в її ідеології. Старі ідеї та уявлення відходили у минуле, поступаючись новим. Все це засвідчувало глибокий занепад культури.

Боротьба між релігійними та філософськими течіями, яка в ІІІ ст. була причиною того, що в умовах різкого погіршення становища населення, нестабільності, безперервних воєн та загострення соціальних протиріч у значній мірі займала уми мислителів. Вони задумувалися про причини, які породили усі ці біді, про те, як вийти з цього тяжкого становища. Лише релігія та філософія могли дати на ці питання хоча б видимість відповіді. Загальна ситуація в країні знайшла своє відображення у тому, що релігійно-філософські течії прийняли песимістично-занепадницький характер.

Пізнання матеріального світу відійшло в минуле: філософи тепер думали в основному про потойбічний світ, про сили, які управляють долями світу, про бога, демонів, про вище приречення та вільне волевиявлення, про гріх та очищення. Наука перебувала в занепаді, їй на зміну прийшли скептичні твердження про те, що світ не може бути пізнаним для людини, а Секст Емпірик та інші представники школи філософів-скептиків, більше того, стверджували, що світ не існує поза уявленнями людини, що реальне життя - це лише плід чуттєвого сприйняття [23, с. 649]. Все ще велику роль, як і у часи імператора Августа, продовжувала відігравати ідея «золотого віку», який, нібито, повинен принести підданим імперії «хороший імператор». Як це вже неодноразово повторювалося пізніше у житті інших народів, чим важче ставало життя й чим не тривалішим було правління імператорів, тим більш настійливо вимагали вони від своїх підданих визнання «золотим віком» свого правління. Цей вираз чеканили на монетах, згадували в численних промовах, що проголошувалися перед імператорами. Він був настільки обов'язковим, що навіть колони, котрі писали скарги імператорам на утиски прокураторів, обов'язково починали свої листи із запевнення, що з приходом до влади цього імператора усім стало добре і лише вони одні складають прикре виключення [23, с. 651].

Певна річ, що подібні запевнення не могли нікого обманути, люди дедалі більше й більше шукали втіхи в релігії. У середовищі аристократії із західних провінцій був поширений культ Антонінів - ідеальних правителів, які, нібито, з'являться та влаштують світ без солдат, без варварів, без тиранів та передадуть всю владу сенату. Серед них з'являлись пророки, котрі передвіщали майбутнє пришестя такого солдатського «месії». Дуже часто він уявлявся в образі Геракла - доброго царя, грози тиранів, приборкувача черні. Такого Геракла вшановували правителі Галльської імперії - імператор Проб (276 - 282 рр.), котрий шукав союзу із західною знаттю, а також імператор Максиміан (285/286 - 305 рр.), котрий придушив повстання багаудів.

Аристократія східних провінцій вшановувала сонячні культи. В образі Сонця мався на увазі єдиний верховний бог, покровитель імператора, який був таким же великим та недосяжним на землі, як сонце на небі.

Однак у самій армії та у військових колах вшановували Юпітера - бога римської могутності та слави. У середовищі плебсу та солдат не могли прижитися складні релігійно-філософські культи, а тому серед них була поширена примітивна магія та віра у демонів. Лише культ спасителя Мітри, котрий ясно й чітко давав відповіді на питання, що таке зло і як від нього позбавитися, а також християнство набули тут широкого розповсюдження.

Проте найбільш гостро відчувалась ідеологічна криза в середовищі муніципальних рабовласників та міської інтелігенції. Тут великого поширення набули християнські та нехристиянські гностичні системи. В основному вони були створені уродженцями Сирії та Єгипту, головним чином, в Александрії. Широко розвивались релігійно-філософські школи, які були близькими до платонізму. На філософів-гностиків сильно впливали єгипетські, сирійські та перські містерії, вчення яких викладалося у формі таємних одкровень [23, с. 652 - 653].

Проте якою б великою не була кількість релігійно-філософських течій та вірувань, усіх їх поєднував надзвичайно песимістичний погляд на світ та людство. Усі вони проповідували втечу від суспільства, аскетизм, популярність якого все більше зростала. Гностики поділяли людство на не багатьох обраних, котрі живуть духом, та маси черні, яка приречена на загибель, так як віддається одним лише матеріальним інтересам. Глибока суспільна криза змушувала людей приходити до думки, що зло неминуче присутнє матеріальному світу, що матеріальний світ - гріховний та зіпсований, ні покращити, ні перевлаштувати його неможливо, так як він приречений на загибель. Звідси випливало, що мудрий не повинен і не може служити благу людства, держави, міста. Він зобов'язаний дбати лише про власне спасіння, пізнаючи найвищі таємниці світу духів, щоб потрапити у сферу вищої свободи.

Такий безпросвітний песимізм був настільки поширеним, що справив сильний вплив на тогочасних християнських письменників. Християни змушені були відповідати на питання, поширені у ті часи і це спонукало їх створити власну філософську систему. Першими християнськими письменниками, які поставили перед собою це завдання, були александрійці Климент та Оріген, котрий навчався у платоніків Аммонія та багато запозичив у платоніків і гностиків. Однак, на відміну від них, він намагався обґрунтувати ідею не загального знищення, а загального спасіння. Згодом офіційна церква не визнала його творів, але у свій час Оріген був дуже популярним у середовищі християн [23, с. 653].

Найбільш же простим, доступним та масовим вченням було християнство, яке набувало все більшого поширення. Якщо в попередні часи основна маса віруючих християн, як відзначає критик християнства Цельс, складалась з «неповнолітніх, осіб низького походження, некультурних рабів», а також із «шерстобитників, чоботарів, валяльників та інших невігласів», то наприкінці ІІІ ст. в християнство стали масово переходити воїни, заможні городяни і навіть деякі представники аристократії, серед який, слід відзначити, було багато жінок (матрон) [23, с .256].

Прийнято вважати - така популярність християнської релігії полягала в тому, що на противагу іншим давнім культам християнство не знало племінних та станових обмежень. Як йшлося в одному з послань апостола Павла: «Для Бога немає елліна та іудея, ні вільного, ні раба, але все й у всьому Христос» (Послання Павла). Крім цього, християнство у своєму початковому вигляді до мінімуму спростило релігійні обряди та форми культу, відмовившись від кривавих жертвопринесень, заявляючи, що Христос добровільно прирік себе на страждання і смерть та тим самим раз і назавжди визволив своїх послідовників від необхідності кривавих жертв. Крім того, християнство обіцяло віруючим безсмертя - вічне життя душі і в той же час найвищу справедливість - таке ж вічне покарання для людей злих та неправедних. Приваблювали принижених та пригноблених слова Христа: «І останні стануть першими!» Христос і сам кликав їх до себе: «Прийдіть до Мене усі стражденні й обтяжені!» подібні твердження неможливо було почути з вуст проповідників жодного з конкуруючих з християнством східних культів, а тим більше з вуст жерців культу імператорів.

У середині ІІІ ст. гоніння на християн вступають в нову фазу. Досі в переслідуваннях широку участь брали народні маси; уряд подекуди стримував ці стихійні вибухи і самосуди натовпу, вимагаючи дотримуватись в ставленні до них норм закону. Тепер гоніння на християн відбуваються за ініціативою самого уряду. Римський уряд переконався, що християнство несумісне з державною системою Риму, і поставив собі за мету остаточно придушити його і стерти послідовників цієї релігії з лиця землі. Гоніння стають систематичними: вони проводяться повсюдно, переслідуванню підлягають всі християни без огляду на стать, вік і соціальне становище. Започаткував радикальні зміни у стосунках державної влади в імперії і християн імператор Децій (249 - 251 рр.). Взагалі Децій залишив по собі пам'ять непоганого державного правителя. Але щодо християн він був жорстоким гонителем. Ставлячи собі за мету відновити на всю потужність всі давньоримські заклади, він вбачав у християнській релігії новаторство, небезпечне для держави. Римська релігія, на його думку, заслуговувала на підтримку влади вже тому, що під опікою язичеських богів склалась могутня Римська держава. Християнська релігія заслуговувала знищення вже тільки за те, що розхитувала і заперечувала римську релігію.

У 250 р. Децій зажадав від населення імперії поголовної присяги, яка повинна була виявлятися в участі в ритуалі поклоніння культу імператора. Усім, хто приніс встановлені жертвопринесення до статуй імператора, видавались особливі свідоцтва, ті, хто відмовився це зробити, розглядались як вороги імперії та піддавались покаранням. Багатьох із членів християнських громад було кинуто у в'язниці, інших - стратили. Постраждав під час цих репресій і Оріген. Однак із загибеллю імператора Деція усі переслідування були припинені [66, c. 175] .

У часи цих гонінь відбувалися зміни у ставленні більшості людей до християн. Простий народ все менше брав участі у гоніннях, а інколи висловлював їм глибоке співчуття і підтримку. Така підтримка проти язичників надана була Діонісію Александрійському; Діонісій і чотири пресвітери взяті були під охорону. Про це дізнались язичники, що йшли на весілля у село. Зайшовши в дім, де відбувалось весілля, вони розповіли про цей випадок гостям. Гості повставали зі своїх місць і побігли до міста. Була вже темна ніч. Єпископа і супутників стерегли солдати. Язичники накинулися на охорону з таким криком, що солдати повтікали. Натовп увірвався в темничний дім, схопив Діонісія на руки, його посадили на осла і повезли до найближчого містечка. Звідси вже Діонісій відправився в якесь невідоме місце, де й переховувався. Більшість інших єпископів як з Єгипту, так і з інших місцевостей, якщо не з допомогою язичників, то завдяки їх мовчазному співчуттю також могли переховуватись від гонителів. Так, далеко від своєї пастви пережив це гоніння Кипріан, єпископ Карфагенський. А Григорій Неокесарійський зі всією своєю паствою пішов у понтійську пустелю і залишався там доти, доки не припинилися гоніння.

Гоніння за Деція, хоча і продовжувались недовго - не більше року, -спустошили ряди членів Християнської Церкви. Окрім мучеників і сповідників, Християнська Церква втратила багатьох своїх членів, що зреклися віри. Довготривала тиша перед цим гонінням в значній мірі ослабила в християнському колі моральну напругу, під якою майже постійно жили християни. У цей період тиші християнство приймали ті, в котрих не вистачало мужності прийняти його в часи гонінь. Вони не витримували випробувань і відійшли від віри. Ступінь падіння їх був різним: найнижче падали ті, хто власними руками приносили жертви ідолам, заколювали жертовних тварин або спалювали на олтарі фіміам. Були й такі, хто не приносив жертв, за хабар купували посвідчення щодо принесеної жертви і звільнялися від переслідування. Далі йшли ті, хто не придбав фальшивих посвідчень, але добився, щоб його ім'я було внесено в списки тих, хто приносив жертви. Нарешті, деякі християни зраджували римським слідчим своїх братів або віддавали їм священні книги.

Через декілька років, в 257 р., новий імператор Валеріан, який гостро потребував коштів і прагнув конфіскаціями поповнити імператорську скарбницю, знову зобов'язав усе населення імперії брати участь в імператорському культі.

Він опублікував з цього приводу спеціальний указ, в котрому християнські громади прямо називались організаціями, ворожими римській державі. На цей раз гоніння проходили в більш широких масштабах і з більшою жорстокістю. За свідченням Діонісія Александрійського, Валеріан зробився ворогом християн за порадою друга-фанатика. Але які думки навіяв цей «фанатик» імператору, щоб піддати переслідуванню християн, залишилися невідомими. Валеріан видав два едикти проти християн: першим заборонялось християнам збиратись на богослужіння і відвідувати місця померлих; другим едиктом (258 р.) наказано було всіх єпископів, пресвітерів і дияконів змушувати зректися християнства під загрозою позбавлення майна та прав римського громадянина. Внаслідок цих едиктів багато християнських громад було розгромлено, їх майно конфісковано, а членів кліру (пресвітерів, дияконів, єпископів) кидали у в'язниці, піддавали катуванням і страчували. Зокрема було страчено й главу карфагенської громади Кипріана.

Проте в 260 р. імператор Валеріан потрапив в полон до персів. Його син і наступник Галлієн вимушений був вести постійну боротьбу з різними претендентами на імператорський трон. За браком часу зайнятися іншими проблемами, Галлієн практично припинив переслідування християн. Це призвело до того, що, починаючи з 260 р. і до самого початку IV ст., християнські громади були віддані самим собі, що відобразилося у їх масовому збільшенні та сприяло розвитку.

Прикметним є те, що гоніння не лише не ослабили християнські громади, а, навпаки, посилили згуртованість, призводячи іноді до релігійного фанатизму. Крім того, багато свідків страт мучеників, вражені їх стійкістю, з якою ті приймали смерть, вступили в ряди християнських громад. Пам'ять загиблих шанувалася іншими членами громади, які почали збиратися на молитовні зібрання біля поховань мучеників, вшановувати їх поховання, зображувати їх разом з іншими шанованими християнськими особами. Так з другої половини ІІІ ст. став формуватися культ мучеників, котрий пізніше перетворився в культ святих.

Останнє найжорстокіше гоніння на християн припадає на кінець правління Діоклетіана (284 - 305 рр.). Найважливіші джерела для історії християнства за часів Діоклетіана та Константина - праці Лактанція та Євсевія. Спочатку ритор у Віфінії, згодом вихователь Кріспа, сина Константина Великого, Лактанцій поряд з іншими творами залишив нам історію гонінь на християн, починаючи від часів Нерона. Твір «De mortibus persecutorum» («Про загибель переслідувачів») написаний не пізніше 323 р. та має тенденційний характер. Лактанцій прагнув показати сучасникам та нащадкам великі справи Божі у долі християнства: «Нехай знають усі, як явив Господь велич свою у викоріненні та знищенні ворогів імені свого».

Основна думка у його викладі наступна: переслідування християн завжди супроводжувалось страшними карами, що завжди падали на переслідувачів, або: імператор - погана людина, отже він переслідує християнство, отже на нього очікує поганий кінець [69, с. 83]. Хоча вказана мета позбавляє автора об'єктивності, тим не менш, маючи на увазі, що Лактанцій не вигадував фактів, а лише своєрідно комбінував їх, що він мешкав у східній частині імперії в Нікомедії й добре знав столичні події (Нікомедія була центром тодішнього політичного життя), його твір може вважатися найважливішим джерелом для церковної, а частково й політичної історії часів Діоклетіана.

Євсевій, на прізвисько Памфіл, народився в 264 р. в Палестині, виховувався в Антіохії, з 315 р. був єпископом в Кесарії. Він був наближеною та почесною особою у імператора Константина, виступав з славослів'ям на його тридцятиліття й був автором імператорської біографії, помер в 340 р. Євсевію ми зобов'язані історичною хронологією - «Всесвітня історія». Ця праця збереглася лише в уривках й була продовжена Ієронімом (330 - 420 рр.). З церковної історії Євсевій склав однойменну працю «Церковна історія» (326 р.), де у 8 та 9 книгах розповідається про гоніння Діоклетіана, а також, окремо, монографію «De martiribus Palaestinae» («Про палестинських мучеників») [69, с. 84]. Євсевій писав свою працю з церковної історії в Кесарії, західні події для нього є маловідомими; також свідчень про столичні справи у нього менше ніж у Лактанція, однак він безпосередній свідок того, як виконувалися імператорські укази проти християн у східних провінціях і у Палестині. Євсевій наводить зміст імператорських указів, однак рівноцінне значення надає й місцевим оповідкам про святих і мучеників. Особливо важливе значення має для нас 8 книга церковної історії, тому що свідчення, котрі там містяться, легко перевіряються календарними відмітками палестинських мучеників.

Хоча християнство наприкінці ІІІ ст. не було ще визнане офіційно в імперії, проте поширювалося воно дуже швидко; за Діоклетіана ми бачимо християн вже у палаці. Живопис катакомб свідчить, що християнству в цей час був притаманний високий підйом творчості; відбувалося зародження основ християнського мистецтва. Дружина й дочка імператора Діоклетіана виявляли до них свою прихильність, між палацовою прислугою й урядовими чинами бачимо чимало християн [23, с. 646]. Повсюди будувалися церкви, навіть в Нікомедії, поблизу палацу, був християнський храм. Проте язичництво готувало «останній удар» християнству: неоплатоніки виступили з повним запасом вчення давніх авторів, вони звели філософське вчення на теософію та містицизм і, засвоївши метод християнського віровчення, намагались знайти зв'язок його з найдавнішими міфічними баченнями. Цезар Галерій та Діоклетіан прихильно ставилися до цього нового релігійно-філософського напрямку. Проте чи найголовніша причина ворожого ставлення Діоклетіана до християнства в 303 р. була політичного ґатунку. У реформованій ним імперії усім верствам вказана була своя державна служба, від усіх підданих очікувалося максимальна самовіддача та виконання тих чи інших суспільних завдань. Державі потрібні були сильні й молоді люди: між тим натовпи християн обох статей обирають самотнє життя споглядального характеру, дають обіцянку безшлюбності. Християни уникають державної служби, сумління не дозволяло їм захищати вітчизну й вступати до лав воїнів. Найважливіші державні заходи супроводжувались язичницькими релігійними обрядами у яких, відповідно, християни не брали участь. Крім того, християни також чинили посильний спротив утвердженому культу двох августів, виступали проти вшанування давніх богів - проти тих основ, які, на думку Діоклетіана, котрий був прихильником давньоримських традиції, повинні були об'єднати підданих відновленої імперії.

Християнські автори висміювали та викривали «фальшивих богів». У своїх працях вони використовували, слід зазначити, цитати з язичницьких філософів. Християни доказували неминучість кінця світу та влади Риму, який повинен впасти, як занепали царства ассирійців, персів та македонян. «Золотий вік» Діоклетіана вони називали віком нечестивих, а божественних римських імператорів - розбійниками [23, с. 647].

Усе це не могло подобатися Діоклетіану та його співправителям. Так Галерій, заявив, що християни відвертають від імперії милість зневажених ними богів. Однак, головною причиною жорстокого гоніння проти християн була добре налагоджена церковна організація на чолі з єпископами, що володіла великими коштами. Очевидно, Діоклетіан побачив в ній організацію паралельну державній, яка, відповідно, заважала остаточному зміцненню єдності держави, а тому мала бути знищена.

Джерела не дають певної звістки ні про те, коли, власне, почалося неприхильне ставлення Діоклетіана до християн, ні про те, чим воно було спричинене. Лактанцій вказує на час перед зимою 302/303 р., Євсевій - на 301 - 302 рр. Християнські автори покладають провину за початок нових гонінь на Галерія, співправителя і зятя Діоклетіана, вказуючи, що саме він вмовив імператора почати гоніння на християн [60, с. 217]. Однак це, скоріше за все, є невірогідним. Галерій не міг впливати на Діоклетіана у такій важливій справі, як прийняття указу проти християн, імператор не міг керуватися випадковими думками й капризами [69, с. 85]. Фактична сторона справи полягає у тому, що 24 лютого 303 р. префект міста з деякими офіцерами та чиновниками з'являється в християнській церкві в Нікомедії: вони спалюють священні книги, дозволяють розграбувати цінні речі, знайдені в храмі, й, наостанок, наказують зруйнувати саму будівлю. Наступного дня було оголошено указ про переслідування християн, за яким вийшло ще три. Згідно першого, християнські книги мали бути спалені а церкви зруйновані, християни оголошувались позбавленими громадянських праві честі, а раби-християни, втрачали будь-яку надію на волю.

У зв'язку з указом пов'язані події з пожежею у палаці. Сучасники та свідки цієї події не пояснюють нам причини пожежі, а якщо і згадують про неї, то не узгоджено й непереконливо (за однією версією, палац наказав підпалити Галерій, а потім звинуватив у цьому християн, за іншою - пожежа виникла через блискавку). Так чи інакше, проте спільним для усіх свідчень є те, що невдовзі після оприлюднення указу відбулася пожежа в імператорському палаці, котра мала наслідком другий, більш рішучий указ проти християнства. Згідно нього, наказувалося заарештувати християнських єпископів та посадити їх до в'язниці, придворні слуги-християни в Нікомедії були піддані суворим покаранням та стратам [69, с. 87].

Останній, четвертий указ, Діоклетіана припадає на весну 304 р. Згідно нього усі християни повинні були здійснити жертви на честь язичеських богів. Серед тих, хто змушений був це зробити були дружина й дочка Діоклетіана [23, с. 648]. Загалом, не слід забувати, що Діоклетіан, попри свою негативну позицію щодо християнства, не виходив за рамки законності і думав завершити справу з християнами, позбавляючи їх громадянських прав та залякуючи катуваннями. Кров християн лилася не в силу попередніх указів, а в силу місцевих обставин. Там, де негативне ставлення проти християн було сильнішим та глибшим, звичайно, не обходилося без страт та жорстоких переслідувань. У Римі, наприклад, одного разу у цирку здійнялися вигуки: «Час знищити християн! Август, страть їх!» [69, с. 88]. Менш інтенсивними були гоніння у західних провінціях. Як і за попередніх гонінь, багато знатних й заможних християн легко жертвували вірою. Однак, християни з плебсу піднімали справжні повстання. Усе це розпалювало ненависть християн до правлячої влади, а тому переслідування своєї мети не досягли. Організації християн з цього часу набули ще більшого авторитету. Цьому сприяв і той факт, що римська релігія, яка виникла у давні часи, не зважаючи на усі модернізації, вже не могла відповідати рівню й характеру соціально-економічного та ідеологічного розвитку народів і держав, що входили до Римської імперії [23, с. 648].

Після зречення влади Діоклетіана та Максиміана (305 р.), коли головним августом став Констанций Хлор, укази Діоклетіана, не втрачаючи своєї юридичної сили, однак, виконувалися менш енергійно. А в 310 р., відчуваючи себе безсилими проти християн чи маючи іншу мету, Галерій приготував указ віротерпимості, оприлюднений 30 квітня 311 р. в Нікомедії. Згідно указу репресивні заходи проти християн скасовувались, їм дозволялося жити у своїй вірі, будувати церкви з умовою - не порушувати державного порядку [59, с. 218]. Невдовзі по цьому Галерій помирає.

Отже, майже два з половиною століття тривала політика переслідувань християн. У різних куточках імперії вона мала неоднакову силу. Але навіть і там, де пристрасті місцевого населення і вороже ставлення володарів (на Сході і в Римі) поєднали свої зусилля в боротьбі з християнами, результати далеко не відповідали очікуванням. Якщо і не брати на віру обрахунки, що коливаються між 1/2 та 1/20 частиною усього населення імперії, то лише одна життєздатність нового принципу, розгалуженість християн по великим містам, чітко вибудована організація общини, що знаходилася у суворому підпорядкуванні своїх єпископів, ставила вже нові питання імператорам IV ст.: мова могла йти не про те, бути чи не бути християнству, а про те, користуватися йому лише терпимістю чи верховенством.

2.3 Християнсько-язичницька полеміка

У перші роки існування нової релігії, освічені мешканці культурних центрів не звертали на християн уваги. Полеміка з християнами велась, головним чином, в середовищі іудеїв. Тут розглядали вчення Христа як єресь, а тому всіляко перешкоджали його проповідям у синагогах. Ймовірно, що саме ці суперечки між правовірними іудеями та християнами привернули до останніх пильну увагу мешканців міст у східних провінціях імперії. Основна частина населення вбачала в християнах чужинців, ворожих основам суспільства, греко-римському способу мислення й образу життя. В «Діяннях апостолів» розповідається про те, що в македонському місті Філіппи люди привели Павла разом з його супутником до властей і сказали: «Ці люди, будучи іудеями, збурюють наше місто й проповідують звичаї, котрі нам, римлянам, не слід ні приймати, ні виконувати» (16: 20 - 21). Як бачимо, у сприйнятті римлян християнство було хибним марновірством, так як християни не вклонялись статуям імператорів, статуям богів - покровителям міста, не приносили жертв.

Освічена частина населення імперії спочатку просто не приймала християнства всерйоз. В «Діяннях апостолів» описується випадок, коли члени ареопагу (ради, найдавнішого судового органу Афін) в Афінах брали на кпини слова Павла про воскресіння з мертвих (17:32). Тацит, швидше за все, різко негативно відносився до християн, так як вірив чуткам про їх страшні таємні обряди. Згаданий вище Пліній Молодший, який сам проводив дізнання про християн, зазначав, що не знайшов нічого, окрім «безмірно потворного марновірства», про суть котрого він навіть не став сповіщати імператору [23, с. 790].

Однак, поступово про християн стали писати все більше, хоча ще в ІІ ст. для критиків християнство було лише одним з багатьох хибних вчень, котрі античні автори не могли прийняти. Ось, що, наприклад, пише у своїй праці один з таких авторів - Цецилій: «Розповідають, що об'єктом їхніх обрядів є людина, піддана смертній карі за злочин, і дерево хреста для страти; їм приписують вівтарі, які личать загиблим і злочинним людям, вони шанують те, чого заслуговують (тобто поклоняються хрестові, заслуговуючи на те, щоб на ньому бути розп'ятими - Т.К.)…

Мало того, вони погрожують усій землі і самому всесвіту з його світилами пожежею, передрікають їм загибель, ніби встановлений божественний законом вічний порядок може порушитися, зв'язок усіх елементів - порватися, система небесна - розпастися, та маса, яка її підтримує й оточує, - обрушитись…

Я хотів би все-таки дізнатися, чи воскреснуть з тілом чи без тіла, а якщо з тілом, то з яким, тим самим чи оновленим? Без тіла? Але без нього, наскільки я знаю, немає ні думки, ні душі, ні життя. З тим самим тілом? Але воно давно розклалося. З новим тілом? Але це означає, що народжується нова людина, а не воскресає попередня… Де ж той Бог, який здатний воскресити мертвих, але не може допомогти живим?