Багато століть людська особистість стоїть перед проблемою здоров'я і хвороби: визначення цих понять, розмежування їх і переходів між ними.

Релігійно-моральне розуміння всякої хвороби, у тому числі й психічній хворобі, відрізняється від раціонального й наукового. Для віруючої людини хвороба завжди викликає подив, здивування й необхідність самоперевірки, з'ясування духовного змісту посланого випробування: людина у хворобі має час подумати, зосередитися за допомогою друзів, близьких або духівника, перевірити своє життя, свої помилки й падіння, які могли послужити причиною хвороби, виправити їхні наслідки через покаяння й у такий спосіб використати час хвороби для духовно-морального виправлення.

Смиренне прийняття хвороби, терпляче несення цього періоду, надія на допомогу не тільки лікарів, але й Того, Хто сильний лікувати всі хвороби - всі ці якості завжди були типові для людей високого духу в період хвороби. Кожна людина повинен мати таке ставлення до хвороби, як зразок для наслідування.

Саме таке прийняття хвороби відкриває можливість духовного зростання, служить заспокоєнню людини перед тяжкими стражданнями, є джерелом розради, самопізнання й духовного підйому під час нещастя (Ясперс).

Біологічне розуміння хвороби як однієї з форм порушення загального закону пристосування до умов існування вимагає об'єктивного з'ясування причин і механізмів цього (у цьому випадку порушеного) пристосування. Знання причин і механізмів розвитку цих порушень є основою для допомоги організму в подоланні ушкоджень, внесених хворобою, у мобілізацію захисних, компенсаторних механізмів, що допомагають усунути або, принаймні, зменшити прояв хвороби.

Загальнолюдське ставлення до хвороби, як воно відображалось в житті, філософських і художніх творах, пов'язане з розумінням недосконалості людської природи, якогось вихідного її порушення й ушкодження. Для одних (як Ніцше) це ушкодження споконвічне, що виявляє порочність самої людської особистості. Для інших - воно - результат якоїсь метафізичної духовно-моральної катастрофи, що відбулася в глибинах людського духу й людської особистості, що зіпсувала первозданну гармонію, що (тобто гармонія) тепер є для людини заданої й шуканої.

Усяка хвороба, і особливо психічна - викликає здивування, подив, протест. Людина проходить ряд щаблів (рівнів) - від дисгармонії, декоординації структурних частин її особистості до їх розпаду, дезінтеграції, деградації. У ряді випадків на різних етапах хвороби відбувається загострення окремих якостей особистості, виявлення раніше непомічених творчих можливостей і навіть якоїсь особливої мудрості і моральної висоти цих людей (напр. Дон Кіхота, Гамлета, князя Мишкіна та багатьох інших).

Ці загальнолюдські й філософські спроби визначити сутність здоров'я й хвороби можуть мати певний інтерес:

Актеон - визначав здоров'я як гармонію конфронтуючих сил.

Цицерон - як правильне взаємовідношення психічних сил.

Для Эпікура - здоров'я - повне задоволення всіх потреб.

Для стоїка - високий моральний підхід у подоланні страждань.

Для Ніцше - здоров'я як такого в природі не існує.

Для Груле - здоров'я - "вільний розвиток природженого потягу до добра".

Вейнзеккер визначає здоров'я як природну можливість виконати людське призначення або знайти самого себе в найбільш повному і гармонійному включенні в суспільство.

Комітет експертів ВОЗ ООН близький до цього та визначає здоров'я не тільки як відсутність хвороб і страждань, але й можливість повноцінної суспільної активності.

І.П. Павлов бачив основу здорової особистості, цілісності нашого "я" у правильному взаємовідношенні й взаємодії трьох інстанцій, трьох систем вищої нервової діяльності:

а) безумовних рефлексів - уроджених біологічних потреб і інстинктів;

б) умовних рефлексів, що відображають конкретний досвід особистості в) третьої інстанції - другої сигнальної системи, що відображає в мовний і узагальненій абстрактній формі вищі досягнення людської особистості, історії і культури.

Тут доречно нагадати те, що було сказано в 1-му розділі про розуміння здоров'я єп. Феофаном і Никодимом Святогорцем, для яких основною ознакою здоров'я була єдність і гармонія всіх трьох ступенів (сфер, шарів) людської особистості - духовної, душевної й тілесної, і ця єдність і гармонія досягаються тільки за умови переважного впливу сфери духу, що повинна панувати над душею й тілом. У цій єдності й гармонії - здоров'я, норма людського життя. У цьому "спасіння" (грецьке слово sotirik значить одночасно і спасіння і здоров'я).

У хворобі, навпаки, бачать розпад і ізоляцію протилежно діючих сил або елементів і шарів особистості.

Але в історії, поезії, у мистецтві ми знаходимо постійне прагнення осмислити значення хвороби для людини. Часто звертають увагу на те, що існують якісь приховані взаємини між хворобою й найглибшими людськими можливостями, між мудрістю й хворобою, творчістю й хворобою. Постійно ставиться питання: розкриття творчих можливостей у душевнохворої людини відбувається завдяки хворобі або всупереч хворобі, за рахунок творчих можливостей, що зберігаються, особистості.

Питання про співвідношення релігійних переживань людини й хвороби стоїть в ряді цих проблем. Ми розглянемо на конкретних прикладах три сторони цього питання:

1. Релігійні переживання людини, як прояву хвороби, коли хворий сприймає ці прояви хвороби як одкровення, як реальність: "помилкова містика" по термінології західних психологів і психіатрів, стан "принадності", "спокуси" - за термінологією православних подвижників.

2. Релігійні переживання, позитивна здорова містика хворої людини, її роль у боротьбі із хворобою й значення їх для компенсації наслідків хвороби. Чи може душевно хвора людина зберегти духовне здоров'я?

3. Релігійні переживання, пов'язані із хворобою: чи можуть вони бути джерелом позитивного релігійного досвіду?

Відповідь на ці питання вимагає уважного аналізу співвідношення духовних і душевних процесів при різних психічних захворюваннях (патологічних формах) з урахуванням характеру перебігу й стадії хвороби, а також клінічного стану (синдрому), у якому хвороба проявляється на тій або іншій стадії розвитку.

Для цього нашого завдання доцільно мати на увазі сучасний поділ трьох видів психічних захворювань, залежно від їхнього перебігу й ступеня участі органічно деструктивних мозкових процесів і їхнього розвитку.

1-а група хвороб, в основі яких лежать соматичне захворювання й органічні процеси в головному мозку. Психопатологічні прояви тут відбивають установлені фізичні зміни. Їхня точна кваліфікація, а не тільки психопатологічний аналіз, є кінцевою метою лікаря: правильно поставлений діагноз відкриває шляхи до лікування й допомоги хворому. Ці органічні захворювання мозку у власному змісті дають близько 28% всіх хворих, що перебувають на лікуванні в психіатричних лікарнях і диспансерах. До них належать травми й пухлини мозку, наслідки енцефалітів і менінгітів, мозкові специфічні інфекції (сифіліс мозку й прогресивний параліч), склероз головного мозку, атрофічні старечі захворювання, стани вродженого недоумства й розумової відсталості.

Це порівняно проста для розуміння група хвороб залишає ще не вирішені питання у зв'язку з відсутністю збігу й паралелізму між вагою хвороби мозку й психічних порушень. Є важкі психози при помірковано вираженому стражданні мозку і є тяжкі соматичні мозкові поразки при помірковано виражених порушеннях психіки й навіть при ясній свідомості й душевному здоров'ї до самої смерті.

2-а група психічних захворювань - так звані ендогенні процеси. У цій групі немає специфічних для діагнозу соматичних ознак. Діагноз ставиться в основному на підставі характерних змін психіки. У багатьох випадках є окремі соматичні порушення, які дозволяють припускати наявність патологічних процесів у головному мозку або явищ інтоксикації (самоотруєння) в організмі. Але часто соматичні порушення відсутні, особливо на початкових етапах процесу або при сприятливому їх перебігу. Якщо надалі вони будуть виявлені (у чому в частини психіатрів, зокрема, у наших вітчизняних, є впевненість) - тоді ці хвороби можуть перейти до 1-ої групи.

При цих хворобах установлені специфічні й незвичайні для здорових людей психічні прояви, психози, припадки, зміни особистості, які мають певні та установлені закономірності розвитку й складають основу нозологічної характеристики й механізмів розвитку захворювання.

Ці захворювання складають переважну більшість хворих, що перебувають у лікарнях і диспансерах (50-60%). До них належать три основні нозологічні форми:

1. Маніакально-депресивний психоз, циклотомія, вся група афективних психозів, типові й атипичні форми їх.

2. Шизофренія з різними її формами та варіантами перебігу (мляві - сприятливі форми, періодичні приступоподібні рецидивні форми, безперервні маревні форми і юнацькі злоякісні захворювання).

3. Епілепсія.

При всіх цих захворюваннях установлене певне значення спадкоємної схильності, що дає підставу визнавати їхню зумовленість внутрішніми процесами в організмі при певнім значенні факторів зовнішнього середовища, виховання, психічних травм, захисних механізмів і опірності особистості для виявлення цієї спадкоємної схильності, що (тобто виявлення) не вважається фатальним.

Анатомічні знахідки в мозку відсутні при маніакально-депресивному психозі, не характерні для шизофренії, при епілепсії корелюють із перебігом хвороби й, можливо, є не причиною, а наслідком повторюваних припадків. (Епілептичні захворювання при органічних процесах у мозку належать до 1-ї групи хвороб).

3-я група захворювань: найбільш легких функціональних і психогенних, а також конституціональних аномалій особистості, що не мають у своїй основі деструктивних, тобто руйнівних процесів у головному мозку. Ці захворювання не загрожують прогресуючим перебігом, руйнуванням особистості, зниженням інтелекту, недоумством. Сюди належать реактивні психогенні захворювання, неврози психопатії, патологічні характери, аномалії особистості і поведінки. У лікарнях ці форми дають не більше 10-15%. Їх частіше можна зустріти в санаторіях, диспансерах і навіть у загальних поліклініках. За закордонним даними в умовах урбанізації й індустріалізації "неврозами, якщо врахувати й найлегші форми, страждає більша частина людства". Отже, це ті граничні захворювання, що стоять на межі між здоров'ям і хворобою, з якими лікареві-психотерапевтові й пастиреві Церкви доводиться зустрічатися найчастіше. Розповім про них трохи докладніше:

1. Психопатії, патологічні характери (уроджені й придбані у зв'язку з несприятливими умовами виховання) типу збудливих, емоційно лябильных, патологічно-замкнутих, емоційно холодних, конституціональних астеніко-неврастеніків, інфантильних, емоційно-лябильных-истеричных, егоцентричних-інертних упертюхів, схильних до надцінного (переоцінюваним) і маревним утворенням (одержимих ідеями ревнощів, корисливості, винахідництва, реформаторів суспільства), фантазерів, сексуально збочених і т.д. Незрілість судження й риси інфантильності є загальною особливістю більшості цих хвороб.

2. Неврози, невротичні реакції й затяжний невротичний розвиток особистості виникають у відповідь на психотравмуючі ситуації у конституційно слабких або неврівноважених особистостей, особливо тоді, коли вони опиняються безсилими перед непосильними вимогами або надсильними подразниками навколишнього середовища. Розділяють неврози істеричні, нав'язливі, фобічні, іпохондричні, психостенічні.

До цих форм лікар буде підходити у пошуках соматичних і біологічних причин і підґрунтя, на якому вони розвилися. Психотерапевт постарається усунути психотравмуючі причини або, принаймні, навчити хворого правильно на них реагувати.

Досвідчений духівник допоможе хворому перебороти моральні причини, дефекти виховання, допомогти хворому досягти здорового рівня в духовному житті, знайти посильні й цікаві заняття й професію, перебороти моральні складності.

Тут психотерапевтична робота часто пов'язана із глибоким аналізом душевних переживань і багаторічним вихованням, "веденням" хворого, психагогіка (від грецького слова ago - веду), як вид психотерапії. Залежно від переконань і можливостей хворого він часто звертається за цим до духівника.

Але навіть і лікарі-психотерапевти в цих випадках апелюють до моральної сторони особистості й обов'язково звертають увагу на наявність совісті й почуття провини у хворого.

Одна людина бачить у хворобі вихід і вигоду для себе (при істерії), в іншого моральна реакція на симптом хвороби збуджує протест, будить совість, здатність до критики (Вайнзеккер). Американський психіатр Карпмен у своїй класифікації граничних станів (неврозів і психопатій) навіть повністю відходить від медико-біологічної точки зору й надає вирішального значення моральній самооцінці хворого й тій реакції, що викликає хворий в лікаря. На його думку психопат може викликати тільки негативну реакцію, тому що "психопати бездушні, безтурботні, позбавлені почуття провини. Життя в них проходить у примітивному тваринному плані. Вони не зважають на зовнішні обставини. Їхнє поводження визначається тваринними інстинктами, що не підкоряються диктату свідомості. Вони не здатні на складні емоційні реакції".

Карпмен запропонував замінити термін психопатія на термін анетопатія (патологічна відсутність морального почуття). Один з послідовників його - Р. Міллер на цій підставі запропонував таку диференційно-діагностичну ознаку:

Якщо у хворого є совість і почуття провини - це не психопатія, а тільки невроз. У психопата немає совісті й почуття провини. У кращому разі, тільки почуття незручності від тих або інших проявів психопатичного характеру.

Я так докладно подав тут цю суто моралізаторську точку зору для того, щоб показати, що вона далека від об'єктивної медико-біологічної й соціальної характеристики психопатій, від науково-медичного й психотерапевтичного підходу. Християнський підхід не заміняє, не підмінює медико-біологічного підходу, а лише його доповнює й збагачує.

Ця моралізаторська позиція власне кажучи далека й від християнського підходу до хворих із психічними аномаліями: вона суперечить усьому багатовіковому досвіду православної Церкви й зокрема, монастирській психіатрії, завітам Христа про допомогу хворим і наведеному вище правилу єп. Ігнатія Брянчанінова.

Тут, на закінчення, необхідно сказати про те важливе й визначальне для всіх трьох представників науки й релігії, які покликані лікувати душевні недуги: лікаря, що представляє медико-біологічну точку зору, психотерапевта, що використовує методи психічного впливу на хворого, і духівника, що представляє релігійну точку зору й використовує методи духовно-щиросердечного впливу.

Усі вони в процесі роботи із хворими мають одне загальне завдання: допомогти хворому усвідомити свою хворобу, критично поставитися до симптомів хвороби, до своїх недоліків, дефектів психіки (інтелекту, темпераменту, характеру й поведінки). Лікар, що використовує методи біологічного й лікарського (психофармакологічного) впливу для придушення марення (галюцинацій), порушення або депресії, буде бачити успіх свого лікування, якщо хворий починає розуміти хворобливе походження цих симптомів, ставитися до них, як до явищ, далеких для його особистості. Таке критичне ставлення свідчить про видужання. В інших випадках хворий говорить лікареві: це було в минулому (голоси, марення, впливи чаклунства, одержимість), а тепер цьому - ні, "вони мене залишили й не турбують". Такі хворі іноді так і не розуміють хворобливого походження симптомів, але знаючи, що ліки допомагають їх перебороти, самі приходять до лікаря в момент загострення або починають знову приймати призначені раніше ліки, що допомагали. Лікар у цих випадках констатує неповне видужання, тимчасове "послаблення" хронічної хвороби, "ремісію", з неповною критикою до хвороби, із двоїстим, амбівалентним, коливним, нестійким ставленням до її симптомів.

Лікар-психотерапевт зосереджує увагу на тих симптомах, які мають психічне, психогенне походження, які пов'язані із психотравмуючими переживаннями (депресії, нав'язливі ідеї, страхи, іпохондричні ідеї) або з важкою реакцією на фізичне або психічне захворювання, що має органічне, мозкове походження (склероз мозку, епілепсія, шизофренія) або зумовлені конституцією, хворобливою схильністю (патологія характеру, психопатія). У всіх цих випадках завданням психотерапевта є з'ясувати шляхом детального дослідження походження хвороби, явні або приховані психопатологічні або конституційні корені хвороби, пояснити її хворому, довести до його свідомості, допомогти їх усвідомити, критично оцінити, перебороти методами психотерапії, раціональної психотерапії (роз'ясненням, переконанням), гіпнозом, аутогенним тренуванням, нарешті, виховною роботою, психологічними методами й т. ін.

Усвідомлення за допомогою лікаря іноді давно забутих або витиснутих зі свідомості переживань, що травмують, допомагає хворому звільнитися від їхнього впливу. Правильне розумне ставлення до психопатичних рис характеру або до хворобливих потягів із застосуванням необхідної біологічної терапії також полегшує стан таких хворих. У цих стадіях хвороби потрібна систематична психотерапія й продовження лікарської, так званої підтримуючої, терапії.

Перед духівником постає таке ж завдання: допомогти хворому правильно, критично поставитися до психічної хвороби, усвідомити її й активно їй протистояти, користуючись у необхідних випадках допомогою лікаря.

Віруюча людина, що живе здоровим духовним життям, постійно контролює себе, стан свого "серця", чує голос совісті, у міру духовного росту усвідомлює свої гріхи, може важко переживати каяття ("плач про гріхи"), але в молитві, у покаянні, у літургії знаходить полегшення, звільнення й радість ("сум, що від Бога, робить незмінне покаяння до порятунку", веде до духовного видужання). Зовсім інший "сум мирський", депресія, що не проходить від молитви й покаяння, приводить людину до стану туги, розпачу, зневіри, "робить смерть", викликає думки про самогубство.

Духівник повинен уміти показати, що прийшов до нього хворобливий характер такої депресії, чи є вона результатом надмірної хворобливої реакції, на ту або іншу втрату (близьких людей, дорогих речей, стану), на важке фізичне захворювання, або результатом порушення мозкової діяльності, вітальної депресії, ендогенної, циркулярної або навіть шизофренічної (тобто відбувається "від природи"; "від єства"). У таких випадках необхідно крім лікарської терапії постійно й терпляче нагадувати хворому, що це хвороба й вона мине (афективні психози тепер доступні терапії).

Також необхідно привести хворого до усвідомлення хвороби при протилежних станах - порушенні, переоцінці своїх сил, гордовитих, маревних думках про своє багатство, про виняткові здібності, про винаходи світового значення, про виняткове розуміння й право всіх учити, викривати (параноя - марення винахідництва, реформаторства, сутяжництва, ревнощів і т.д.). У цих випадках завдання тривалого й завзятого лікування - привести хворого до самокритичної оцінки свого стану. Те ж саме й при галюцинаціях, маячних ідеях впливу, нав'язливих ідеях, особливо тяжких для віруючої людини, непереборною нав'язливою й автоматичною, нерегульованих волею ідеях хульного змісту (т. зв. "хульних думках"). Вони вимагають тривалого лікування. Духівник своїм авторитетом повинен допомогти хворому зрозуміти, що ці ідеї не є результатом впливу злого духу, біснуватості, а походять від хворобливого стану центральної нервової системи, від "єства", "від природи". Те ж саме стосується галюцинацій, і голосів підбадьорливого, імперативного характеру або типу повторюваних "осяянь" і "одкровень".

У всіх цих випадках потрібна особлива тверезість оцінки, правильний духовний діагноз і вміння розрізнити духовні явища від хворобливих.

2.6 Співвідношення та взаємний вплив духовних і душевних переживань при афективних психозах [26]