Православне віровчення про сенс людського буття

Свідомість і підсвідомість з позиції християнської антропології. Архетипи православної свідомості. Об'єктивне розуміння релігійного досвіду в психіатрії. Ставлення психіатра до релігійних переживань хворого, священика - до патологічних проявів у психіці.

Рубрика Религия и мифология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 27.06.2012
Размер файла 202,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

6. Відсутність історії хвороби, опису стану хворого між приступами, і, нарешті, неприступність для вивчення творчості Гоголя в останні 10 років його життя не залишає місця для дискусій про нозологічний діагноз (циркулярний психоз атипічний або рецидивна циркулярна шизофренія). На користь останнього діагнозу говорять маячні та кататонічні прояви під час приступів, зміна особистості й творчості, втрата творчої волі, і тієї легкості життєрадісних веселощів, що іскряться, і гумору генія, яким Гоголь володів до початку хвороби.

Все це дозволяє говорити про те, що у хворого в ході хвороби наростали шизофренічні зміни особистості, що виходять за рамки тільки ослаблення й постаріння, які іноді спостерігаються у хворих циркулярним психозом у більше літньому віці. Психіатр скаже, що в ремісії у хворого хоча й не було повного відновлення, спостерігалися залишкові явища хвороби, синдром зміни особистості.

Примітка: при відмові від їжі й прогресуючому виснаженні лікарі застосовували з лікувальною метою п'явки, кровопускання, мушки, блювотні засоби замість зміцнювального лікування, штучного харчування та т.п.

Духівник не розумів, що має справу далеко не зі звичайним покаянням, "сумом про гріхи" здорової людини, що у загальній діалектиці здорового покаяння закінчується радістю прощення й поверненням до дому Отця. У Гоголя була депресія вітальна, від природних біологічних процесів, "за єством", сум не той, котрий від Бога та "який робить незмінне покаяння до спасіння", а "сум мирський, котрий чинить смерть" (за ап. Павлом). Тому замість підбадьорення й заклику до самоперевірки, замість роз'яснення хворому, що він упав у хворобу, що має природне біологічне походження, що цю хворобу треба прийняти й з терпінням нести, як людина переносить тиф і запалення легенів або туберкульоз, духівник радив кинути все і йти в монастир, а під час останнього приступу привів Гоголя в жах погрозами загробної кари, так що Гоголь перервав його словами: "Досить! Облиште! Не можу більше слухати! Занадто страшно!", а 6.2 просив у нього вибачення за те, що "образив його" (лист Плетньова Жуковському).

Хвороба й смерть Гоголя - типовий випадок, коли лікарі ще не вміли розпізнавати це захворювання, що ще не було описано в медичній літературі, а духівник теж не знав біологічних законів цього захворювання, тлумачив його односторонньо, містично, а не в широкому аспекті людської особистості, єдності в ній біологічного, психологічного й духовного, у їх складних взаємовідносинах.

Такі результати недостатньої компетенції лікарського й (дозволимо собі сказати) духовного діагнозу, які в наш час, уже непрощенні: уникнути їх у таких випадках можна тільки об'єднаними зусиллями лікаря й духівника: віруючий хворий потребує допомоги їх обох.

2.7 Епілепсія [26]

З великого й досить різноманітного у своїх проявах кола захворювань ми розглядаємо в цьому розділі тільки основну групу уродженої епілепсії. У цій групі головною причиною хвороби є схильність, що передається за законами спадковості, до судомних припадків ("падуча" хвороба за старою термінологією) і їхніх психічних еквівалентів нерідко в сполученні з особливим складом характеру у хворих і типових особливостях їх невросоматичної організації, які можуть проявлятися з дитинства (ліворукость, заїкуватість, мігрені, нічні сноходінния й страхи, з повною відсутністю спогадів про них і т. ін. [3] .

Розрізняють "просту" - судомну форму епілепсії й складну - "психічну епілепсію", з різними приступами психічних розладів, що замінюють або супроводжують судомні пароксизми.

А. "Проста форма епілепсії" проявляється в однотипних порівняно рідких судомних нападах, має відносно сприятливий перебіг і не супроводжується грубими змінами особистості, явищами слабоумства; здебільшого лікується не в психіатрів, а в невропатологів, тому що хворі не вважаються психічнохворими. Вони нерідко свої напади приховують - "дисимілюють" їх або самі про них нічого не пам'ятають.

Для духовної особистості людини це захворювання ставить власне кажучи ті ж проблеми, як і будь-яка тілесна, соматична хвороба. Така форма епілепсії була в Цезаря, Магомета й, видимо, у св. Тихона Задонського, котрий через напади повинен був залишити єпископську кафедру й обмежити свою діяльність літературними працями й турботою про людські душі. Його високий моральний рівень і дуже тепле ставлення до страждань людей особливо відзначає М. Горький, взагалі не схильний до позитивних оцінок священнослужителів, що зустрічалися на його життєвому шляху.

Ця форма епілепсії може розвиватися в людей різного складу особистості, але є деякі особливості, які частіше інших поєднуються із нападами хвороби, входять у структуру типового спадкового нахилу до цієї хвороби, а нерідко заглиблюються, "загострюються" під час хвороби й досягають ступеня патології, що впадає в очі, особливо при зростанні кількості нападів, які є одним із симптомів загострення хвороби.

Обов'язок духівника у відношенні цих хворих подвійний:

1. Допомогти хворому правильно поставитися до своєї хвороби, звільнити його від страху перед нападом, спонукати до активного лікування сучасними й досить ефективними антисудомними й іншими необхідними лікарськими засобами, а також сприяти кваліфікованому обстеженню хворого, щоб з'ясувати, чи не є причиною епілепсії менинго-енцефаліт, пухлина, травми мозку, які вимагають спеціального лікування.

2. Допомогти хворому в боротьбі з патологічними проявами в його характері й поведінці, критичному усвідомленні своїх аномалій характеру й мислення.

У психіатрії ці патологічні риси особистості хворих на епілепсію визначаються як "епілептоїдні", а в більш важких випадках як "епілептичний характер". Відомі кілька його варіантів:

а) збудливі, агресивні люди сильних, непереборних потягів, невтримних вибухів гніву й пристрасті, нападів злісної агресивної поведінки. Після таких спалахів хворий може каятися, просити прощення, усвідомлювати аморальність і гріховність своєї поведінки, давати обіцянки виправитися; віруюча людина може шукати допомоги в цій важкій боротьбі в молитві, що створює такій людині репутацію нещирості й святотацтва, тому що напади гніву й агресивної поведінки повторюються. Звідси визначення старих підручників епілептика як "людини з каменем за пазухою й молитовником у кишені".

б) Астенізовані, що стомлюють або мало рухливі, повільні, з перевагою не агресивних, а захисних реакцій ("дефективний тип"), інертності думки. В одних домінує почуття боргу й співчуття до людей, "гіперсоціальної" поведінки, в інших переважає практичність, ощадливість, скнарість, хазяйновитість, що в умовах старого суспільства також розцінювалося як "гіперсоціальність", типи "міцного", "егоїстичного" куркуля-хазяїна або "скупого лицаря".

в) Хворі, схильні до важких розладів настрою "дистрофіям", що настає без зовнішніх причин, нападу похмурої, злісної тужливості, буркотливості, невдоволення, що триває від декількох годин ("устав з лівої ноги") до декількох днів. Такі приступи можуть супроводжуватися нестримним потягом до алкоголю або до руху, що створює картину запійного пияцтва й періодичного бродяжництва ("епілептична фуга-втеча").

В інших випадках такі приступи проходять під знаком підйому настрою й активності, із прагненням до повчань, моралізаторства, з підвищеною самооцінкою й схильністю до сутяжної поведінки. Звичайно, якщо до хвороби пацієнт відрізнявся сильним характером, високим інтелектом і врівноваженим типом вищої нервової діяльності, його опір хворобі зберігається довше й боротьба з патологічними рисами характеру ведеться більш успішно, ніж при вродженій неврівноваженості й патологічних рисах характеру.

Навпаки, у важких, що далеко зайшли, випадках епілепсії, особливо у тих, які почалася в дитинстві або з ускладнень іншими захворюваннями головного мозку, - може розвитися картина "епілептичного недоумства" зі зниженням пам'яті, нездатності до суджень, з повільністю, млявістю, малою рухливістю розумових процесів, вузькістю й егоїстичністю спрямованістю інтересів, здатністю до однобічних, необ'єктивних суджень, продиктованих афектом. Як наслідок - досягається ступінь маревної переконаності в правильності своїх патологічних ідей (наприклад, ревнощів, переслідування, сутяжництва й т. ін.). Ці важкі випадки часто розвиваються при другій формі ("змішаній" або "психоепілепсії"), але навіть і при рідких припадках вони вкрай утрудняють пристосування цих хворих до життя в колективі й корисній трудовій діяльності. Такі хворі епілепсією зі слабоумством і маячними ідеями, недоступними критиці й корекції, подовгу перебувають у лікувальних установах і можуть продуктивно працювати при постійному лікуванні й корекції їхньої поведінки з боку медперсоналу або рідних у сім'ї.

Б. Інша форма епілепсії крім судомних нападів проявляється в психічних еквівалентах ("замінниках"), нападах потьмарення або повного вимикання свідомості з галюцинаціями, мареннями, злісним афектом, нестримною агресією й небезпекою для навколишніх або навпаки - у станах екстазу, осяяння, також з галюцинаторними переживаннями. Такі стани потьмарення свідомості можуть бути короткими й протікати у вигляді "вимикання", "відключення" від навколишнього оточення, "відсутності" (французьке - absense), з неясним бурмотінням, прицмокуванням або іншими безглуздими "автоматизованими" рухами, втечі, "фуги" обертання й т. ін.

Ці психічні еквіваленти можуть наставати як провісники більших судомних нападів або, навпаки, безпосередньо випливати з них. Такі "складні" змішані форми епілепсії із судомними нападами й психічними еквівалентами швидше призводять до більш грубих змін особистості зі зниженням інтелекту й порушенням правильної поведінки в сім'ї й суспільстві. Описані вище типові варіанти характерологічних порушень виступають тут у більш грубій формі, у складних сполученнях "полярних" - протилежних якостей: риси брутальності, агресивності, гніву сполучаються з рисами догідливості, солодкуватості, улесливості й іншими захисними формами поведінки (полярність агресивності й дефензивності). Або риси млявості, повільності, малої рухливості, "гіперсоціальності" - з вибухами гніву, нестримних потягів, жорстокості й т. ін. (полярність зв'язаності, сповільненості й невтримних потягів - gebunden-getreeben німецьких авторів). Або, нарешті, полярність просвітління, екстазу, підйому настрою й похмурості, злісної тужливості й занепаду. Такі сполучення одночасно проявляються або змінюють один одного, справляють важке враження подвійності, суперечливості (Іван Грозний - як приклад такого епілептичного характеру).

При частих нападах і еквівалентах, при відсутності світлих проміжків і відновлення критичного ставлення до своєї поведінки у хворих втрачається здатність до правильної оцінки (соціальної й моральної) своєї поведінки, настає гальмування розумових здібностей, зниження рівня особистості або епілептичне слабоумство. У таких випадках можуть виникати не тільки судомні пароксизми й короткочасні еквіваленти, але й затяжні на кілька днів і тижнів психози, коли хворі неправильно сприймають навколишнє, стають агресивними й при зміні свідомості можуть бути небезпечними для оточуючих. Однак, за умови лікування, навіть і після важких нападів і психозів, можливі просвітління, "ремісії", послаблення хвороби, з поверненням інтелектуальної активності, критичного ставлення, правильної моральної оцінки, каяття або жалю про важкі антисоціальні вчинки, що мають місце під час психозу.

Несподіване настання важких нападів, що трясуть хворого, що валять його в судомах і корчах на землю, що викликають враження якогось стороннього "далекого для особистості" впливу, за старих часів давало підставу розцінювати ці напади як результат втручання злої сили, одержимості бісами або в інших випадках як результат божественних впливів, звідки пішла стара назва епілепсії "священна хвороба" (morbus sacer).

Ще на початку XX століття виникнення епілепсії, особливо перших нападів, зв'язували із психічною травмою, переляком, що дозволяло описувати цю хворобу в підручниках у розділі "неврози", тобто захворювання без органічної основи. Сучасними дослідженнями в медицині встановлені певні особливості динаміки нервових процесів: органічні зміни в головному мозку, які викликають напад, що дозволяє лікарям з успіхом лікувати цих хворих протисудомними й іншими засобами з певним режимом життя й харчування. За наявності осередкових змін у корі головного мозку, особливо після травм, менінгітів і при пухлинах мозку успіх досягається оперативним втручанням у нейрохірургічних установах.

Дуже повчальним для священика прикладом уродженої спадкової епілепсії є хвороба Ф.М. Достоєвського: геніальний письменник страждав з 15 років на епілепсію. Це була відносно сприятлива за течією форма змішаної епілепсії з рідкими нападами й еквівалентами, завдяки чому він до кінця життя зберіг творчі здібності, хоча й страждав значними дефектами пам'яті. Захворювання загострювалось в студентські роки, а потім у період суду, смертного вироку, років каторги й солдатської служби.

Грубою помилкою є наївні спроби пояснити хворобою, "виводити із хвороби" світогляд і творчість письменників і суспільних діячів.Ф.М. Достоєвський був геніальним письменником "не завдяки, а всупереч" хворобі. Будучи письменником автобіографічним, він у своїй творчості показав зокрема й все різноманіття й суперечливість проявів і переживань неврівноважених типів людської особистості. У той же час як віруюча людина, віра якого пройшла "крізь усі горна сумнівів", він у ряді своїх героїв відбив і свої спроби осмислити власну хворобу й досвід боротьби із нею. Найбільш повне відбиття ця сторона переживань письменника знайшла в образі князя Мишкіна (роман "Ідіот").

У зіставленні із автопортретами в його листах, і щоденниках дружини ми маємо можливість у цьому романі детально познайомитися з роздумами геніального художника й мислителя про хворобу у світлі релігійного досвіду.

Із записних книжок Достоєвського ми знаємо, що до створення образу князя Мишкіна він підходив із чітко усвідомленим завданням "показати позитивного героя в умовах нашої російської дійсності". "Відновити й воскресити людину". Обговорюючи при цьому попередні спроби дати образ позитивного героя в літературі, автор згадує Дон Кіхота, Жана Вальжана й уважає їх невдалими. А для виконання поставленого завдання вибирає образ і долю людини, хворої на епілепсією?!

Перед нами - людина хвора з дитинства. Ми зустрічаємося з ним після його багаторічного лікування, проведеного в умовах спеціальної лікувальної установи. Хвороба сповільнила його розвиток, залишила в його психіці риси дитячості, незрілості, наївності. Психофізична його організація надламана хворобою, але проте за своїми духовно-моральними якостями вона незмірно вища за всіх оточуючих. Клінічно стан його описується на початку роману як стан терапевтичної ремісії, "послаблення хвороби", у періоді без нападів і еквівалентів, що дозволяє йому повернутися на батьківщину. Він сповнений любові до людей, особливо до дітей. У його планах - робота з виховання дітей, організація клубу для них. Але під час зустрічі його з суспільством того часу починають виявлятися парадокси: це - нездорова людина, з епілептичними рисами характеру і поведінки, з перевагою захисних дефензивних рис і гіперсоціальності. За її незвичні судження й учинки, не соромлячись, називають "ідіотом". Але в той же час він справляє незабутнє враження: він підкорює різних людей своєю людяністю, добротою й мудрістю. Звичайно, з погляду медицини, він і в цей час ремісії не повністю здоровий: його організація надламана хворобою (як і сам автор був, звичайно, надламлений хворобою, хоча й не зломлений), його вразливість, надчутливість до чужого горя й несправедливості життя прирікають його на страждання.

Його щирий світ порушується через крайню вразливість, сенситивність, що призводить зрештою до рецидивів нападів, але в цьому далекому середовищі петербурзького міщанства того часу він виявляється єдиною людиною, хто "зберігає духовну незалежність, поетичну гармонію почуттів, що проявляються природно".

І, нарешті, найбільш високі стани духовного підйому, осяяння, найглибші, майже пророчі висловлювання безпосередньо пов'язані в цієї хворої людини із станами перед самими нападами, входять як би в загальну структуру провісників нападу. Ставлення самого хворого, до цих станів становить великий інтерес для лікаря й священика. Тому тут наводиться опис випадку на вечері в Епанчиних повністю, звичайно, на основі свого досвіду й подано з точністю й повнотою медичного документа ("Ідіот", вид. 1957, стор.626).

"Князь був "не в собі", багато сміявся коротким, захопленим сміхом, говорячи короткими фразами, між якими не завжди вловлювався зв'язок. "Невже справді можна бути нещасним? Знаєте, я не розумію, як можна проходити повз дерево й не бути щасливим, що бачиш його? Про. Я тільки не вмію висловити, а скільки речей на кожному кроці прекрасних, які навіть цілком загублена людина знаходить прекрасними? Подивитеся на дитину, подивитеся на Божу зорю, на траву, як вона росте, подивитеся в очі, які вас люблять." - він давно вже говорив. Аглая швидко підбігла до нього, встигла прийняти у свої руки й з жахом почула дикий лемент нещасного. Хворий лежав на килимі".

Нагадаємо, що іншим разом перед нападом (стор.266) під час зустрічі з Рогожиним на сходах "князь пам'ятав тільки перший звук свого дивного крику, що він ніякою силою не міг зупинити". І ще одна сторінка (255-256), де Федір Михайлович у словах князя Мишкіна викладає, звичайно, свої міркування над проблемою хвороби і її значення в загальному духовному досвіді людини. "Він думав про те, що в епілептичному стані його був один ступінь, коли (якщо тільки напад проходив наяву), раптом серед смутку, щиросердного мороку, тиску - миттю ніби запалювався мозок, і з незвичайним поривом разом напружувалися всі сили життя. Розум, серце опромінювалися незвичайним світлом, всі хвилювання, всі сумніви, всі занепокоєння ніби угамовувалися разом, переходили в якийсь вищий спокій, повної, ясної, гармонійної радості й надії, сповненої розуму й кінцевої причини (але й це було тільки передчуття тієї остаточної секунди, з якої починається сам напад. Ця секунда була, звичайно, нестерпна)".

"Роздумуючи про цю мить уже в здоровому стані, - продовжує далі Достоєвський, - він часто говорив собі, що всі ці миті й проблиски вищого буття не що інше як хвороба, як порушення нормального стану, а якщо так, то це зовсім не вище буття, а навпаки, повинно бути зараховане до найнижчого. Однак, він дійшов, нарешті, до надзвичайно парадоксального висновку: це хвороба! Це напруга - коли сам результат, коли хвилина відчуття, що пригадується й розглядається вже в здоровому стані, виявляється найвищою мірою гармонії, красою, дає нечуване й негадане досі відчуття повноти, примирення, захоплення, молитовне злиття із самим життям…". У цей момент, говорив він Рогожину, стає зрозумілим надзвичайне слово, що "часу більше не буде". Ці мрячні фрази здавалися йому дуже зрозумілими, хоча ще занадто слабкими. У тім же, що це - дійсно "краса й молитва", що це дійсно "вищий синтез життя", у цьому він сумніватися не міг, та й сумнівів не міг допустити.

"Адже не видіння ж йому снилися в цей момент, як від гашишу, опіуму або вина. Миті ці були одним тільки зусиллям самосвідомості. Ця секунда за безмежне своє щастя може коштувати всього життя". "Втім, за діалектичну частину свого висновку він не стояв: отупіння, щиросердечний морок, ідіотизм стояли перед ним яскравими наслідками цих найвищих хвилин…Але дійсність відчуття була поза сумнівом і бентежила його".

"Що ж справді робити з дійсністю?"

Відсутність лікування, побутова невпорядкованість, надсильна напруга переживань у чужому середовищі призводять до нового загострення. Майбутнє князя Мишкіна залишається невідомим. Але цим не применшується значення спроби князя Мишкіна (alter ego - друге "я" Достоєвського-епілептика) осмислити значення хвороби в загальній сумі релігійного досвіду особистості.

Князь Мишкін (він же й Достоєвський)"не наполягає на діалектичній частині свого висновку", але явно допускає, що переживання хворобливого походження, безпосередньо пов'язані з динамікою хвороби, за певних умов можуть стати джерелом позитивного духовного досвіду, що має велике значення для особистості: "що ж у тім, що це хвороба?. якщо самий результат виявляється найвищою мірою гармонією. дає нечуване почуття повноти. краси й молитви. вищого синтезу життя. безмежного щастя?." Такий висновок припускає моральну відповідальність людини й за протилежні обумовлені хворобою стани злості, агресії, жорстокості й т. ін., але про це нижче.

Тут, у порядку відступу, необхідно хоча б коротко підсумувати повчальне для лікарів тіла й душі хворих ставлення Достоєвського до хвороби й боротьби з нею. Хворий геній! Все свідоме життя у боротьбі із хворобою, та подолав її! Це знаходить висвітлення в щоденниках Достоєвського і його дружини, у виданих нею спогадах і листах, і у творчості. Геніальність, звичайно, не хвороба. Але хвороба генія - є фактом великої художньої й духовної значимості, особливо в Достоєвського. Всі його герої в їхній суперечливості й подвійності відбивають його особистий досвід, його "дивну, прекрасну й жорстоку долю" (Б. Бурцев).

Відмінна риса патологічних характерів - виражена полярність, суперечливість проявів - відбивається в його житті й творчості надзвичайно яскраво. Амплітуда коливань - надзвичайна. Дисгармонія - суцільна. Періоди нестримного потягу до азартної гри в рулетку аж до зрілого віку, напади дикого гніву, коли він, за його словами, "здатний убити людину" і періоди гіркого каяття й самознищення.

Періоди творчого підйому, коли він за 26 днів пише роман "Гравець", які він сам порівнює із захопленням рулеткою, і періоди занепаду, що настають після нападів, які його "добивають остаточно, і після кожного він на кілька діб стає безпам'ятним, не може зібратися з розумом".

Стан високого підйому, щастя, осяяння, проникнення в "інший світ" і періоди, коли він (особливо в ранкові години й у дні після нападів) стає, за свідченням Бєлінського, уже в студентські роки "у спілкуванні з людьми важким до неможливості, з ним не можна бути в нормальних стосунках, що увесь світ заздрить йому й переслідує його". Або, за свідченням його дружини Ганни Григорівни, уже при першій зустрічі з ним в 1866 році він справляє на неї "таке важке, воістину обтяжливе враження, якого не робила жодна людина у світі" [4] . Сам він пише про себе: "Я дитя доби, дитя невір'я й сумніву дотепер (1854 р.), навіть до гробової кришки". До кінця життя, посилаючись на Великого Інквізитора й главу про дітей в "Братах Карамазових", говорить, що "немає й не було до нього такої сили атеїстичних виражень: значить, не як хлопчик я вірую в Христа і Його сповідаю, а через великий сумнів моя осанна пройшла. "

Таку ж полярність ми бачимо й у героях романів, які беруть початок від Достоєвського як людини: Розкольников і Порфирій Петрович у романі "Злочин і покарання", князь Мишкін і Рогожин в "Ідіоті"; ясність, смиренність і віра старця Зосима й "бунт" Івана Карамазова; ясність і чистота Альоши Карамазова й глибоке моральне каліцтво ("інфернатильність") Федора Карамазова й Смердякова; нестримна влада потягів і афектів у Дмитра, що змінюються глибоким покаянням, спрагою рятування шляхом страждання і т. ін. І, нарешті, у житті самого Федора Михайловича з'єднання надламу, надриву, самострата, усвідомлення себе непоправним грішником і пророчий характер виступів, вершиною яких була мова про Пушкіна. Він усвідомлював себе бранцем своєї долі й хвороби й вів з нею боротьбу. Подвійність, - доля не тільки його героїв, багато хто з яких гинуть у боротьбі зі своїми двійниками. Подвійність він усвідомлював і в собі й до кінця життя підводив підсумки свого досвіду боротьби з нею. Ще до каторги (як видно з листа до брата Михайла) він знає, що він хворий, що хоча глибока депресія переборена, але "хвороба залишається…". А в 1867 р. пише Майкову: "Характер мій хворий, і я передбачав, що вона (Ганна Григорівна) зі мною намучиться". А незадовго до смерті він у листі так аналізує подвійність: "Ця риса властива людській природі взагалі. Людина може, звичайно, століття двоїтися й, звичайно, буде при цьому страждати. треба знайти в собі мотив до якої-небудь діяльність, здатну дати їжу духу, угамувати спрагу. Я маю в собі завжди готову письменницьку діяльність, якій віддаюся із захопленням, у яку вкладаю всі мої страждання, всі радості й надії мої, і даю цією діяльністю результат".

Отже, перед нами приклад хворої особистості генія, що був людиною виняткової сили. Каторга "переломила його життя надвоє, але не зламала його". Він жив на 15 років довше Гоголя, але до кінця своїх днів зберіг творчі сили, критичне ставлення до хвороби, до свого характеру й живе співчуття до людей. Подвійність була трагедією хворого генія і його героїв. Але він зберіг, як писав про нього Страхов, "глибокий душевний центр, що визначає весь зміст розуму й творчості", з якого виходила енергія, що пожвавлює й перетворює всю діяльність. "Вражала завжди невичерпна рухливість його розуму, невичерпна плодючість його душі. Він не відмовлявся від співчуття до найрізнорідніших людей і навіть протилежних явищ, яке швидке співчуття до них устигало в ньому виникнути". Психіатри скажуть, що ми в Достоєвському маємо приклад серйозного й тривалого захворювання, що завдяки великому супротиву геніального художника й мислителя дозволило йому до кінця життя зберегти "ядро особистості", творчі здібності, усвідомлення хвороби й критичне ставлення до себе, незважаючи на виражені риси патологічного характеру, що наклав відбиток хвороби на все його життя й творчість.

На цьому прикладі можна коротко підсумувати ставлення самого віруючого хворого до проявів хвороби й намітити основні лінії поведінки священика - духівника із хворим на епілепсією. Основні обов'язки священика-духівника відносно цих хворих:

1) спонукати хворого до лікарського обстеження і якщо буде потреба - систематичного лікування;

2) допомогти хворому в боротьбі із хворобою, у критичному усвідомленні й подоланні своїх аномалій характеру й поведінки.

Лікар-психіатр може лікувати хворого в періоди гострих психозів, допомогти зробити напади хвороби більше рідкими й по можливості попередити їхні рецидиви.

Роль духівника особливо важлива для цих хворих у періоди між нападами, коли вони усвідомлюють болісні протиріччя полярних станів підйому й занепаду, радості й дикого гніву, просвітління й потьмарення свідомості, полярних станів милостивої доброзичливості до світу й людей і похмурого озлоблення, роздратування, підозрілості. Гостріше, ніж при інших психічних захворюваннях, віруючий хворий сприймає світ, як для героїв Достоєвського, - це арена боротьби Бога з дияволом, а серця людей - це "бойовище" добра й зла. Поведінка священика визначається загальним завданням пастирства: допомогти людині знайти глибину покаяння, відновити правильне духовне відчуття життя, правильне ставлення до свого гріха й до своєї безсмертної людської гідності, що піддається таким драматичним випробуванням у хворих, коли "подвійність" виражено максимально. Не дивно, що в цьому плані має таке велике значення доля Достоєвського і його героя князя Мишкіна, образ якого створений зі спеціальною метою: "відновити й воскресити людину".

У книзі "Філософія православного пастирства" диференціюються 2 форми (ступеня) одержимості за їхньою структурою:

1) біснуватість (песесія) - як повна зв'язаність душі демоном, коли людина губить усяку самосвідомість; особистість її у полоні;

2) одержимість (обесія) - як часткова полоненість злою силою душі людської або тіла: людина зберігає повну самосвідомість, можливість моральної оцінки своїх учинків, але не має сили впоратися з "манливою його силою".

"Умовити одержимого, а тим більше біснуватого - не можна, йому треба допомогти". З лікарської точи зору також розмежовують 2 форми епілептичних нападів і порушення психічної діяльності:

1) з повною втратою самосвідомості під час нападу й повним наступним забуттям (амнезією) усього, що відбувалося із хворим і вчиненого ним;

2) із частковим потьмаренням або звуженням свідомості, зі збереженням усвідомлення своєї особистості й спогадів про минуле, з неможливістю впоратися зі своїми афектами, потягами й спонуканнями. Можливі (особливо при тривалих еквівалентах і сутінкових станах) коливання ясності свідомості, зміна періодів схоронності спогадів і віднесення переживань до "я", до особистості хворого й періодів короткочасного потьмарення або звуження свідомості, коли ці періоди як хмари на яснім небі ("обнубиляція" - коливна, мерехтлива свідомість).

Всі події й учинки хворих під час приступів першого типу, навіть найважчі злочини, судовою психіатрією визначаються як учинки, скоєні в стані неосудності; хворі звільняються від відповідальності за скоєні діяння, виноситься рішення про необхідність їхнього стаціонарного лікування. У випадках важких правопорушень (убивств, насильницьких дій і т. ін.) призначається примусове тривале лікування в умовах суворої ізоляції й нагляду.

Якщо ці хворі, дізнаючись від оточення або від лікарів про скоєні ними злочини проти юридичних законів і моральних норм, дивуються, жахаються й усвідомлюють всю вагу своєї антисоціальної поведінки, шкодують про неї, то це є ознакою адекватності хворого, здатності критично ставитись до хвороби і є гарантією того, що хворий буде надалі виконувати всі медичні приписи і погодиться з необхідністю стаціонарного (і навіть примусового) лікування.

Якщо ж хворий є віруючим християнином, що усвідомлює не тільки соціальну й моральну, але й духовну відповідальність за свої вчинки, то він принесе покаяння за вчинки навіть скоєні й у несвідомому стані. Це буде вираженням і доказом правильної, самокритичної оцінки своєї поведінки й усвідомлення того, що "зсередини із серця людського" (а виходить, і з підсвідомості). Коли поведінка визначається біологічними, психофізичними, "природними" процесами, "від єства", за Іоаном Ліствичником, у такої людини, що має свідомість духовної відповідальності за свої вчинки, скоєні навіть і в потьмареній свідомості, священик не може відмовитися прийняти покаяння, відпустити гріхи, і це буде шляхом до правильної самооцінки й відновлення людської гідності у хворого, що впав у жах або депресію від усвідомлення скоєного ним.

Відсутність такої свідомості є свідченням епілептичного недоумства, що далеко зайшло, або вродженого морального каліцтва, патології моральної свідомості й совісті, що повинне враховуватися й лікарями, і духівником у процесі їх психотерапевтичної й виховної роботи із хворим.

Так було в одному випадку безглуздого, безмотивного та вкрай жорстокого вбивства, скоєного епілептиком у затьмареному стані: байдуже ставлення до злочину при виході з затьмареного стану в парубка без явищ слабоумства викликало здивування в лікарів. Коли ж вони, зібравши всі дані про розвиток і життя хворого, виявили в нього старе органічне захворювання мозку із затримкою розвитку вищих якостей особистості, з пануванням нижчих біологічних потреб, без яких-небудь інтересів і моральних цінностей, ця відсутність моральної оцінки стала зрозумілою. Хворий був визнаний несамовитим, і йому було рекомендовано примусове лікування в умовах суворої ізоляції як людини,що становить соціальну небезпеку.

Необхідність виховання правильного критичного ставлення та соціальної і моральної оцінки своєї поведінки, своїх учинків та аномалій характеру повною мірою належить до нападів другого типу, що протікає без потьмарення свідомості, зі збереженням спогадів. Ці вчинки й аномалії характеру є закономірними, обумовленими внутрішніми, фізіологічними процесами. Зміна фаз і динаміка, що скоряє волю хворого під час нападу робить його нездатним упоратися з "манливою його силою афектів і потягів".

За критеріями Іоана Ліствичника такі стани й коливання настрою, непідвласні духовним впливам і не припиняються від молитви, відбуваються "від природи, від єства". Й оскільки вони проходять із ясною самосвідомістю, зі збереженням почуття "я", віднесеності цих переживань до "я" і зберігаються в пам'яті хворого, вони входять у загальну суму негативного або позитивного особистісного досвіду, і, звичайно, підлягають моральній і духовній оцінці, - то і боротьба з ними повинна вестися як лікарськими й фармакологічними засобами, так і, у віруючої людини, - духовними методами й насамперед виробленням "правильного ставлення до свого гріха, своєї людської гідності".

Цей висновок вимагає деякого пояснення у світлі положень, наведених у перших розділах.

Розділяючи в людині три сфери, три пласти її буття, ми ніяк не повинні забувати, що особистість людини повинна розглядатися в єдності її тілесної й духовної організації. Митрополит Антоній (лікар-хірург і психіатр за освітою) говорить так про значення тіла в духовному житті: "Тіло, навіть мертве, в труні, це не тільки шматок поношеного одягу, що повинен бути відкинутий, щоб душа могла бути вільною. Для християнства тіло - щось набагато більше: немає нічого з того, що відбувається з душею, у чому тіло не приймало б участі. Ми одержуємо всі враження в цьому світі, та і частково в духовному світі через тіло: водохрещення, хліб і вино євхаристії і т.д. узяті з матеріального світу. Ми не можемо бути добрими або злими інакше, ніж у сполученні з нашим тілом. З першого й до останнього дня життя тіло залишається з душею у всіх справах і разом з душею становить цілісну людину. Воно по праву з'єднано зі світом духовним, божественним".

Достоєвський краще за багатьох інших знав, що прагнення до духовних ідеалів коштують людині більших зусиль. Схиляючись перед волею людського духу, він поважав природні закони розвитку: "Що б він не робив, на всяку справу він дивився як на виявлення натури" (Бурсов). Також він розумів і хворобливі прояви у своєму характері. Напевно, він не раз із ап. Павлом міг вигукувати: "Бідна я людина! Хто позбавить мене цього тіла смерті?" І, розуміючи хворобливе походження, природну обумовленість ("від єства") як своїх вибухів гніву й пристрасті, так і своїх високих хвилин просвітлення й щастя, він не звільняв себе від відповідальності за стан злості, мороку, не міг їх відокремити від "себе", каявся в них і вів з ними боротьбу. Також не міг він відмовитися від станів щастя й вищого молитовного розкриття світу, природи й людей у хвилини натхнення: вони збагачували його внутрішній досвід і входили в загальну ієрархію цінностей, якими він володів. Не випадково ці слова князя Мишкіна про щастя любові до всіх людей, до всієї природи, потім повторює старець Зосима.

Тут ми підійшли до глибоко інтимних переживань віруючої людини перед особою хвороби. І висновок цей має значення не тільки для хворих на епілепсію, але й для інших.

Депресія прирікає хворого на свідомість безнадійності, зневіри, перебільшеного почуття провини за свої гріхи, на думки про самогубство. Розкриваючи хворому "природне" походження цих думок, духівник повинен допомагати лікареві озброювати хворого до боротьби із цими думками й намірами, розкривати їхній гріховний характер, нагадувати, що віруюча людина не може підкоритися зневірі й тим більше думати про самогубство. Прийняття й терпляче несення хреста в тижні й місяці депресії, якщо вона не піддається лікуванню - єдиний правильний шлях. Також хворим у протилежному - маніакальному стані, з переоцінкою своїх можливостей, із сонячним безхмарним настроєм, з напливом гордовитих думок про реформаторство, химерних планів, - треба допомагати зберігати самокритику, закликати до смиренності й каяття у своїх безрозсудних учинках під час хвороби. Відновлення критики буде симптомом видужання - психічного й духовного, як це було в останні роки життя Дон Кіхота, що відкинув усі свої марення про лицарські подвиги, приніс покаяння за свої безрозсудні подорожі й закінчив життя в душевному світі.

Отже, на прикладі хвороби героя Ф.М. Достоєвського - князя Мишкіна - відкрилося повною мірою значення боротьби за збереження критичного ставлення до хвороби особистості й глибини покаяння. Поки у хворого це зберігається, можна говорити про духовне здоров'я, навіть при наявності душевної хвороби, якщо вона не заважає хворому зберігати основні ознаки "духу в людині" (за еп. Феофаном):

1. спрагу Бога, прагнення до Нього.

2. благоговіння й страх Божий.

3. совість, що приводить людину до покаяння. За цих умов хвороба душевна, навіть прориваючись у сферу духовних переживань, може зберегти хворого від помилкової містики, від марень. Напевно, це питання про збереження духовного ядра особистості у хворобі й критичному ставленні до неї Ф.М. Достоєвський вважав настільки важливим, що у пошуках позитивного героя, з метою "воскресити й відновити людину", зупинився на людині хворій. Саме тому творчість Достоєвського й має таку силу - психотерапевтичний вплив на хворих фізично і духовно, що відроджує.

Примітки.

[1] Дозволимо собі нагадати тільки на двох прикладах, що ця думка про єдність, цілісність усіх сторін особистості людини, як ознаки здоров'я, проникає не тільки в релігійну психологію, але й в об'єктивну науку й художню літературу. І.П. Павлов до кінця свого життя говорив не раз, що його фізіологічне розуміння вищої нервової (психічної) діяльності ніяк не закреслює духовних проявів людської особистості. Зокрема, для фізіологічного розуміння вищих людських функцій, що регулюють і гальмують діяльність системи безумовних (чисто біологічних) рефлексів і систем умовних (асоціативних, пізнавальних) рефлексів він створив учення про трифункціональну систему вищої нервової діяльності, так звану двосигнальну систему - притаманну людині, котрій і надавав вище регулююче значення. При цьому він прямо говорив, що основа здорової особистості, цілісності нашого "я" корениться в єдності й взаємодії цих "трьох систем одна з одною". Американський письменник Леон Фейхтвангер добре писав про наших предків, які "мали здатність сприймати дух і переносити його на інших без посередництва. Вони могли безпосередньо сприймати всю суть людини як щось єдине. Так земля усмоктує дощ. Ми - сучасні люди - злиденні. Ми втратили цей дар. Тільки деякі ще володіють ним".

[2] Порівняємо спостереження А.С. Пушкіна: осінні періоди підйому й творчої продуктивності й весняні періоди занепаду ("навесні я хворий", "такий мій організм").

[3] Отже, у цьому розділі не розглядаються ті випадки, коли епілептичні напади розвиваються в структурі якого-небудь органічного захворювання головного мозку (менінгітів, енцефалітів, травм, пухлин, атеросклерозу та ін.), тобто є лише симптомами цих захворювань і тому нерідко мають загальну назву симптоматичних епілепсій.

[4] Ця зустріч була саме в період після чергового нападу в 46-літнього Достоєвського, й не зупинила її, тоді 20-літню дівчину, а через місяць вона погодилася на шлюб.

Висновки

Отже, на підставі вищеcказаного неупереджений читач зміг переконатися, що знання священиком психологічних закономірностей допоможе йому бути більш обережним у своїх моральних оцінках і висновках, щоб уникнути хибних кроків, невірних порад у важких і сумнівних випадках.

Що ж стосується поєднання практичного застосування аскетичних знань і принципів різних напрямків психотерапії, то в кожному окремому випадку лікування душі, надання діючої допомоги людині, що прийшла для вирішення душевних проблем, пастир повинен підходити з особливою обережністю, перейнявшись духом жалю й жалості, уваги й внутрішнього такту.

“Священик піклується про спасіння душі, нагадує про це й прагне наділити ідеалами й орієнтирами, способами прилучення благодаті Божої, що допомагають людині знайти шлях спасіння. Психіатр повинен прагнути відновити втрачені душею сили й функції, поправити перекручену плоть і психічну органіку.

Священик допомагає розбудити в душі прагнення до вищого. Психіатр повинен прагнути не до створення душевного комфорту та внутрішньої безконфліктності пацієнта, а допомогти душі сконцентрувати й прояснити у формах плоті свій духовний вигляд.

Священик закликає знайти й зберегти вищі цінності, психіатр - повинен піклуватися про те, щоб людина в боротьбі за ці цінності не втрачала себе, але усе більше знаходила земну відповідність власному небесному образу. Священик відкриває образ істини й допомагає її прийняти, сподобитися її благодаті. Його область - дух і вічна душа. Область лікаря психофізична. Перекручування духовної позиції призводить до фізичних відхилень, і душа, таким чином, може піддаватися дії вторинних фізичних симптомів. Далі лікар здатний допомогти людині усвідомити ситуацію аж до метафізичних її вимірів. Методологія лікування повинна поєднувати два аспекти в акті свідомості: технічну й духовний (волю до усвідомлення).

Психотерапія повинна, насамперед, закликати душу до реальності пробудженням свідомості й волі. Плідне лікування вимагає не придушення особистості, не зняття з її тягаря вибору, на чому полягає сучасна психіатрія, а пробудження особистісної волі й відповідальності. Лікування повинне бути боротьбою не за часткові поліпшення проявів якоїсь абстрактної “психіки," а за цілісний вигляд особистості. Ціль - знаходження особистістю себе, а не неповноцінна людина зі “здорової,” але подавленою душею.

Психіатричне лікування повинне мати дві стадії. Такі методи, як психоаналіз, психотерапія, можуть служити розпізнанню причин і історії хвороби. Їхнє призначення - підкріпити душевні сили, послабити бушування тілесного й душевного хаосу, створити захисний бар'єр від зовнішніх придушень. Властиво лікування повинне переслідувати відновлення або побудова органічного душевного вигляду особистості. Тільки деякі із сучасних методів лікування наближаються до лікування душі.

Християнська психотерапія можлива як синтез досягнень сучасних шкіл на основі істин, що розкриваються в християнстві, про природу й буття людини. Об'єктом лікування повинна бути вічна людська душа в її богоподібності, унікальності й волі, всесвітній відповідальності, земному втіленні й творчій місії.

Таким чином, християнський психотерапевт покликаний розрізнити контури вічного образу особистості, установити причини його перекручування, запропонувати психотерапію, що будила б особистісну самосвідомість і представляла засоби й допомогу людині, свідомо й активно що прагне до оздоровлення. Участь волі пацієнта - обов'язкова умова лікування, а усвідомлення того, що відбувається з ним - необхідна умова видужання. І тільки у важких випадках (спеціально обговорюються), у хворобах, викликаних органічними ушкодженнями, лікування може проводитися мимо волі людини, оскільки ця воля не виявлена. Але й тут лікування повинне бути орієнтоване на пробудження вільної особистості, що самоусвідомлює.

“Психіатрія в руках пастиря є допоміжним засобом для виявлення не гріха, а патологічних явищ, пов'язаних із захворюваннями психіатричними, тобто душевними, а не духовними, - пише архімандрит Кіпріян. - Вважаємо дуже корисним для православного священика ознайомитися з подібними працями, щоб для себе вибрати те, що може виявитися доцільним з духом православного пастиртвування та з умовами нашого життя. ”

Однак завжди потрібно прагнути насамперед до того, щоб душевнохворий або в стані неврозу людина, сама сформулювала, винесла на поверхню свідомості свою проблему, найближчу мету, і сама виразила бажання трудитися над її досягненням.

На думку Эріка Берна, серед деяких медиків, психологів, пастирів і навіть простих людей поширені два гасла, що мають також ходіння й серед простого населення:

“Не лізь до людини з порадами” і “Я вам нічим допомогти не можу, кожний повинен допомогти собі сам. ” Обоє ці гасла невірні. “ Людині можна радити, багато хто це роблять і роблять успішно. Людині треба допомагати, тому що вона не завжди може допомогти собі сама. Просто після того, як її допомогли, вона повинна стати на ноги й самостійно справлятися зі своїми справами. Подібними гаслами (мається на увазі два вищезгаданих) суспільство змушує людей залишатися “всередині” власних життєвих сценаріїв, дотримуватись їх аж до кінця, часом трагічного. Адже сценарій означає, що хтось колись сказав людині, що її найкраще потрібно робити, і вона тоді прийме цю пораду. Отже, людям можна давати поради. Люди цим займаються постійно, особливо якщо в них є діти. Коли людині радять робити щось інакше, ніж це робили його батьки, то він може дотримуватись нових рекомендацій. Добре відомо, що можна сприяти тому, щоб людина стала п'яницею, вбивцею або самогубцем. Але адже її можна допомогти кинути пити, перестати губити себе або губити інших. Безумовно, можна допомогти людині відмовитися від того, що її було запропоновано робити в дитинстві. Замість того, щоб людина болісно тягнула вантаж своїх помилок або батьківських сценаріїв все своє життя, чи не краще допомогти по-новому осмислити світ, де життя її стане більш повноцінним. ”

Закінчити цю роботу хочеться чудовими словами з роботи архімандрита Кіпріяна Керна “Пастирська психіатрія”:

“Пастир, покликаний не судити, а спасати світ, перетворювати його променями Фаворського Світла, сприяти творенню “нової тварини" про Христюа, повинен уміти вдумливо, тверезо й співстраждально поставитись до всіх цих феноменів і кожному давати свою раду. У випадку тілесної немочі пастир може допомогти своїми молитвами й підбадьоренням; у випадку гріха він повинен напоумити, викрити, докорити й, може бути, покарати; у випадку психопатологічному він сам повинен насамперед зрозуміти, із чим має справу, мудро вчинити з такою людиною й допомогти їй.

Беручись за нелегку справу лікування душі, пастир повинен, не психіатра залучати до своєї роботи, а самому не обмежувати своєї підготовки до лікування душі одними підручниками пастирського богослов'я, морального богослов'я й аскетики, але познайомитися хоча б у деякій мірі з вимогами психології й пастирської психіатрії. Це анітрошки не ушкодить його “духовності" “і “православності”. Якщо до програм духовних навчальних закладів, як середніх, так і вищих, завжди включалася психологія, то це може бути трохи розширеніше, і кандидати у священство могли б знайомитися й з новими настановами з моральній психології, з пастирській психіатрії, з психоаналізу, пристосовуючи те, що знайдуть у західних настановах, до потреб і умов православного пастирства.

При оцінці людини священик повинен поважати його волю, його особистість, його моральну гідність.

Література

1. Біблія /Книги Святого Письма Старого і Нового Завіту - видання УПЦ КП К., 2004.

2. Новітній російсько-український словник.150000 слів / укладач Коврига Л.П. - Харків: Белкар-книга, 2006.

3. Антоний Митрополит Сурожский. Человек перед Богом. М., 2000.

4. Архимандрит Іоанн (Крестьянкин). Опыт построения исповеди. М., 1995.

5. Палестинский патерик. М.: 1907.

6. Полная симфония на канонические книги Священного Писания. Спб., 2000.

7. Психоаналитические термины и понятия / под ред. Барнеса Э. Мура и Бернарда Д. Файна. М., 2000

8. Святитель Григорий Богослов. Духовные творения. М., 2000.

9. Щедровицкий Д.В. Введение в ветхий завет. М., 2001.

10. Святитель Григорий Нисский. Большое огласительное слово. М., 1998.

11. Митрополит Иоанн (Снычев). Духовне крупицы из творений святителя Иоанна Златоуста. Самара., 1997.

12. Преподобный Григорий Синаит. Творения. М., 1999.

13. Дионисий Ареопаги. Сочинения. Максим Исповедник. Толкования. Спб., 2002.

14. Синельников В.В. Розлюби болезнь свою. - М., 2005.

15. Синельников В.В. Сила Намерения. М., 2005.

16. Синельников В.В. Прививка от стресса. М., 2005.

17. Синельников В.В. Таинственная сила слова. Формула любви. М., 2006.

18. Цветков Э.А. Психоактивный словарь. М., 2001.

19. Цветков Э.А. Тайне пружины человеческой психики. Спб., 2002.

20. Цветков Э.А. В поисках утраченого „Я”. Спб. 2002.

21. Цветков Э.А. Психология пророчества. М. 2006.

22. Цветков Э.А. Досье на человека.М. ”2007.

23. Догматическое богословие / Курс лекцій. Архимандрит Алипий, архимандрит Исаия. М.: 2000.

24. Берестов Анатолий Иванович, Иеромонах Анатолий (доктор медицинских наук, руководитель Душепопечительского (Реабилитационного) Центра во имя Святого и Праведного Иоанна Кронштадского на Крутицком подворье, заместитель заведующего кафедрой клинической физиологии и нелекарственных методов терапии ФПКМР РУДН по духовно-нравственным вопросам)

25. Игумен Вениамин (Новик), Архетипи православного сознания. Спб. 1997г.

26. Мелехов Д.Е. (проф. доктор медицинских наук)"Психиатрия и проблемы духовной жизни".

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Вивчення тілесного досвіду у релігійних традиціях. Характеристика феноменів екстазу й аскези, двох протилежних онтологічних стратегій, сакрального значення. Екстаз - перемога тілесного над свідомістю. Аскеза - співвідношення людського й надлюдського.

    реферат [23,2 K], добавлен 20.01.2010

  • Характерні ознаки "релігійного ренесансу" 1990-х рр., виникнення значної кількості нових релігійних громад. Найсильніші позиції Української православної церкви Київського патріархату. Відродження та активізація діяльності церков національних меншин.

    контрольная работа [26,1 K], добавлен 24.09.2010

  • Релігійна свідомість — ставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра у надприродне. Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, надприродну сутність.

    контрольная работа [33,6 K], добавлен 15.08.2008

  • Питання взаємин римського уряду і ранньої християнської церкви. Визначення правових підстав переслідування християн у І-ІІ ст. н.е. Особливості релігійного розвитку римського суспільства доби принципату. Ставлення імператора Марка Аврелія до християн.

    статья [22,5 K], добавлен 10.08.2017

  • Вивчення психологічної складової різних релігій за допомогою визначення поняття релігії і характеристики існуючих релігій: буддизм, християнство, іслам, іудаїзм, даосизм. Особливості релігійної свідомості і аналіз психологічних типів релігійних людей.

    курсовая работа [49,0 K], добавлен 04.12.2010

  • Поняття сублімація та теорії лібідо у вивченні культури Фрейдом. Фрейдівське розуміння релігії. Співвідношення моральності та релігійності. Аналіз Фрейдом релігійних уявлень. Суть релігії та релігійного виховання. Функції і роль релігії в суспільстві.

    реферат [42,6 K], добавлен 04.10.2009

  • Закладення православної богословської академії на базі Київської Братської школи. Життя та церковна діяльність священика та ректора Братської школи Івана, ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря та митрополита Київського і всієї Руси Іова.

    статья [27,9 K], добавлен 19.09.2017

  • Релігія як суттєвий елемент духовного життя суспільства. Усні міфи та священні книги релігійних віровчень. Зв'язок між релігійною ідеологією (раціональною стороною релігії) та релігійною психологією. Функції релігійних культів, результати культових дій.

    контрольная работа [25,9 K], добавлен 20.06.2010

  • Основні елементи релігійної системи. Релігійна свідомість. Віра в надприродне. Систематизоване й кодифіковане віровчення (релігійні тексти). Релігійний культ. Культові дії. Матеріальні форми культу. Релігійні обряди. Молитва. Релігійні організації.

    реферат [16,7 K], добавлен 09.08.2008

  • Характерні риси християнського віровчення. Католицька церква: походження, особливості віровчення. Католицькі свята та обряди. Види свят у римсько-католицький літургійний рік. Свято Різдва Христового: особливості святкування, одна з складових змісту свята.

    контрольная работа [46,2 K], добавлен 19.01.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.