Послання апостола Павла до Євреїв: теологічний аналіз

Найважливіші положення вчення апостола Павла про пришестя на землю Сина Божого. Особа Христа, його втілення та жертовне служіння щодо порятунку нащадків занепалого Адама та відновлення початкового задуму Божого про людину. Аналогія та прообраз скинії.

Рубрика Религия и мифология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 13.05.2015
Размер файла 226,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Через падіння перших людини брехня увійшла в земний світ і розбестила його. І далі, хоча у Адама не відібране самовладдя, тепер він вже рабства гріха як би проти волі. Ось як про це міркує преподобний Симеон Новий Богослов: "Отже, що ж сказати нам про самовладдя? Те, що людина була самовладною тоді, коли була вільною від гріха; як же скоро продала вона свободу свою, то разом з свободою втратила ще самовладдя та стала рабом гріха. Але хто раб, той вже не самовладний; нехай він був вільний, але як тільки поневолився, став рабом. Бог нікого не створив рабом, а всіх вільними". [48]

Для утвердження своєї влади над людиною демони намагаються видалити його від Бога. Розпалюючи в людині пристрасті, злі духи роблять людину рабом пристрастей. Тягнучи її душу брехнею, вони поступово роблять її все більш нездатною до сприйняття істини. Хибна думка, прийнята за істину, приносить душі різноманітну шкоду та погибель. Дія брехні розтліває людську душу. Преподобний Симеон Новий Богослов навчає: "Розбещення душі є ухиленням на роздоріжжі від прямого та правого мудрування. Бо коли праві помисли розбещуються, так в душі, що позбулася Божественної благодаті, ніби черв'яки розплодилися - заздрість, лукавство, брехня, ненависть, ворожнеча, лайка, злопам'ятність, наклеп, гнів, лють, печаль, помста, гординя, пиха, пихатість,. забуття про Бога, зухвалість, безсоромність і всяке інше зло, Богу ненависне; так що людина перестала вже бути за образом і подобою Божою, як створений на початку, а почав бути за образом і подобою диявола, від якого всяке зло". [49]

Господь вигнав нерозкаяних Адама та Єву з Раю, відлучив від дерева життя. Для зцілення душі їм дано було гіркі, але необхідні кошти: "проклята земля за тебе; скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя терня й осот вона буде родити тобі, та ти будеш їсти траву польову в поті лиця ти їстимеш хліб, доки не повернешся в землю, з якої ти взятий, бо ти порох, і до пороху вернешся" (Бут.3: 17-19). Земне життя для кожної людини повинна була тепер стати часом покаяння, плачу про втрачений Раї. Люди повинні були жити на землі, як мандрівники, які не приліплені серцем ні до чого земного. "Людина повинна постійно пам'ятати, що Господь призначив йому в поті чола з'їдає не тільки речовий, а й духовний хліб свій; людина повинна невпинно пам'ятати, що він на землі в тимчасовому вигнанні, що він - земля, що він повинен повернутися в землю, з якої він створений, про це все на землі невпинно нагадує йому". [50]

Проте, як ми бачимо із Святого Письма, спокуси швидко множаться серед перших людей. Незабаром проливається перша кров - первісток Адама та Єви, Каїн, вбиває рідного брата свого Авеля. За свій гріх Каїн проклинається, в землі, яку йому належало обробляти, віднімається сила (Бут.4: 12), а сам він велінням Божим виганяється від людей. Але й ці заходи не чіпали його запекле гріхом серце - замість молитви та покаяння Каїн побудував місто та зайнявся благоустроєм свого життя. Це був перше місто на землі, та воно було назване на честь першого каїнова сина Енох - характерне свідчення самозамилування й гордого прагнення до незалежності від Бога в роді Каїна. У цьому місті з'явилася обробка металів, створені знаряддя, що полегшували обробку землі, ймовірно, був викуваний і перший меч. [51] Духовну потребу в спілкуванні з Богом каїнітам замінила музика (Бут.4: 21). Місто Каїна - буйне торжество хворою людської душі, яку вів страх смерті.

Інший напрямок взяли нащадки Сифа, третього сина Адама. Сиф народив Еноса, й у ньому відновилося шануванням Бога: "тоді почали закликати ім'я Господа Бога" (Бут.4: 26). Святитель Іоанн Златоуст вигукує з цього приводу: "Ось ім'я, яке світліше вінця, найбагатшої порфіри! Що може бути краще від людини, яка прикрашається призиванням Господа Бога та це саме призивання носить замість імені?". [52] Один з нащадків Сифа, Енох, удостоївся за праведність бути взятим живим на небо, [53] перемігши смерть молитвою і прагненням ходити перед Богом. Але й рід Сифа, названий в Священному писанні сини Божі, не встояв в праведності - його подальші нащадки змішалися з синами людськими (Бут.6: 2), взявши в дружини дочок з роду Каїна та тим зіпсувалися. За те Господь Бог скоротив людське життя: "І сказав Господь Бог: не вічне Духу Моєму бути між людьми цими, тому що вони плоть, і дні їх будуть сто двадцять років" (Бут.6: 3).

Але й це не зупинило подальшого падіння людства, яке все більше розбещує, хто водиться демонськими спокусами, та тому вже позбавлялося сенсу свого існування. Нарешті, зло так помножилося на землі, що стало нетерпимим: "І побачив Господь Бог, що велике розбещення людини на землі, й що всі думки та помисли серця їх були злом повсякденно; і розкаявся Господь, що створив людину на землі, та засмутився Він у серці Своїм. І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до скотів, і гадів і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх" (Бут.6: 5 - 7). Перш знищення розпустою людства Господь обрав праведного Ноя, котрий із сімейством мав відновити людський рід після потопу на оновленій землі. Тут важливо зауважити, що до великого потопу жалісливий Ной, бажаючи застерегти приречене людство, протягом ста (!) Років наочно проповідував людям про прийдешню кару за їхню провину, будуючи посеред суші свій грандіозний ковчег. Але жоден не звернувся - ось явне свідчення безповоротного розбещення решти нащадків Адама (Бут.6: 14 - 15; 1Пет.3: 20).

Ной був праведник, але праведність його не передалась у всій повноті його нащадкам. Після великого біблійного потопу людство не змінилося за природою, мало все те ж пошкоджене єство та не могло йти іншим шляхом, ніж загиблі у водах потопу предки. Гріховність людського роду покоління за поколінням владно підкорювала людей дияволові. Правильне шанування Бога, встановлене Ноєм за одкровенням відразу після потопу, в його нащадках стало забуватися або перекручуватися. Вже через кілька поколінь люди виявили свою гординю, спробувавши побудувати величезну вежу, яка стала на всі часи символом самотності та богоборства під ім'ям вавилонського стовпотворіння (Бут.11: 9).

Під впливом демонів природна релігійна потреба, дана людині при створенні, реалізувалася в поклонінні тварині. Повсюдно в народах стали формуватися демонічні язичницькі (поклоніння ідолам) культи, а також культи поклоніння явищам природи, поклоніння людським пристрастям, як, наприклад, у грецькому багатобожжі. З'явилися школи магії та чародійства, де культивувалося в різних формах поклоніння демонам. Ці самі культи та вірування отримали загальну назву язичницьких. Святитель Григорій Богослов пише про божевілля й безглуздості їх обрядів: "Всякий обряд їх і всяке таїнство є навіженим, темним винаходом демонів, а також витвором жалюгідного розуму, якому допомагав час, і який закрила байка". [54]

Пошкоджене спокусою людське єство було приречене неминучого полоні брехні і смерті. Звільнити його міг тільки Сам Творець єства. [55] Для порятунку вмираючого в гріхах людства потрібен був подвиг Боголюдини - втіленого Сина Божого." Таке глибоке, таке страшне падіння наше, що для виведення нас зі згубної прірви, Господь Бог Слово взяв на себе людство, щоб люди з учнів диявола та брехні стали учнями Бога та Істини, з допомогою посередництва Слова та Духу Істини звільнилися від гріховного рабства та навчилися всякої істини". [56] Своїм добровільним стражданням Він приніс людству свободу від страху смерті та рабства гріха, усунув середостіння між людиною та Богом. Тепер порятунок стало доступним всім прийняв Христа. Хресною смертю Спаситель зруйнував владу диявола над людиною та вручив Своїм послідовникам зброя перемоги - Святий Хрест. "Бог дав дияволу владу, але потім відібрав її за те, що він перевищив свої права та напав на наповненого. Сатана, що хотів заволодіти єдиним людським Істотою, над Яким він не мав влади, справедливо позбувся якої влади". [57]

Воскресінням Христовим і наступним зішестям на апостолів Святого Духа відкрилися знову райські двері, зачинені при вигнанні з Раю Адама та Єви (Хави). У світ прийшов Утішитель, якого обіцяв послати Господь Ісус Христос у розмові з учнями на таємній вечері. Відтепер тим, хто хрестився та прийняв вчення Христа, дана влада стати чадами Божими (Ін.1: 12). Благодать Святого Духа тепер дається кожному християнинові при хрещенні, та цією благодаттю він, нарешті, може знайти таємничий і прихований до того шлях до Бога. Припинилося безроздільне панування над людством князя світу цього - диявола (Ін.12: 31).

Але порятунок відбувається не сам собою, та не тільки сам факт хрещення став запорукою позбавлення від рабства смерті, але й рішучість далі жити в слухняності Святому Духу. Апостол Павло висловлює це у попередженні своїх побратимів: "Тому ми повинні бути особливо уважні до почутого, щоб не відпасти. Бо, якщо через Янголів сказане слово було тверде, а всякий злочин та непослух прийняли справедливе покарання, то як ми втечемо, коли ми не дбали про таке велике спасіння" (Євр.2: 1 - 3). Тепер все залежить від особистого вибору самої людини - припасти до Спасителя свого, добровільно передавши себе в рабство істині, або, відкинувши Христа, продовжувати темне, безглузде, але часом солодке життя в догоджанні плоті.

"Раб, як тільки дізнається про того, хто зможе його звільнити, - пише преподобний Симеон Новий Богослов, - увесь віддається до нього, припадає до стіп його та зі сльозами починає благати та всіляко переконувати його, щоб заплатив за нього ціну та звільнив його. І очевидно, що у раба від колишнього його самовладдя нічого не залишилося, крім одного бажання і шукання волі. Але й це стане він робити тоді лише, коли тяготиться занадто ярмом рабства, коли ж трапиться йому в рабстві мати спокій і не зустрічати тяготи, то він і свободи не захоче". [58]

Перемога над смертю стала радісною звісткою для тих, хто повірив і зважився слідувати Христу. Люди звільнилися від влади гріха, і це незвичайно відбилося на їх повсякденному житті. Видимою ознакою життєдайної зміни душі стала недосяжна та невідома досі моральна висота і краса перших християн, дарована їм благодаттю Святого Духа за щиру та безкомпромісну віру. Чистота подружнього життя свято дотримувалося в християнських родинах. Пов'язані взаємною любов'ю члени християнської сім'ї проводили життя в постійних працях і молитвах. Вони явили повну безстрашність у скорботах, незмінний світ душі, лагідність і терпіння в скорботних обставинах. Їх спокійна готовність заради Христа прийняти будь-які, навіть самі жахливі, випробування вражала язичників. [59]

Багато схилялося перед благородством і безстрашністю християн і часто самі прагнули прийняти християнську віру, щоб знайти таку ж силу життя. Однак наслідування Ісусу Христу пов'язане з несенням хреста, тобто з терпінням страждань. Нелегко диявол поступається своїм володінням. Він вступає в непримиренну боротьбу з послідовниками Христа, обваливши на них всю свою силу та злість. Господь не дав дияволу влади над людьми. Маючи велику ненависть до роду людського та хто хоче всім погибелі, душогуб і наклепник братів наших (Одкр.12: 10) не може перемагати людей силою чи примусом, тому що, якщо б це було йому дозволено, то він негайно ж погубив би всіх. [60]

Залишена демонами влада втручатися в людські думки і почуття, та тому головною їхньою зброєю залишаються брехня та наклеп. Святитель Ігнатій так пише про це: "Як засіб загублення людського роду вжита була занепалим Янголом брехня. З цієї причини Господь назвав диявола злочинцем, брехнею та батьком брехні, а також душогубців споконвіку (Ін.8: 44). Поняття про брехню Господь тісно з'єднав з поняттям про людиновбивство через те, що останнє є неодмінним наслідком першого. Словом "споконвіку" вказується на те, що брехня з самого початку послужила для диявола знаряддям до людиновбивства та постійно служить йому знаряддям до людиновбивства, для загублення людей". [61]

Не зумівши спокусити християн, диявол спонукає до великої ненависті до них інших людей. Але й страх смерті та жахливих мук виявився безсилим проти віри. Господь Бог вручив людям знаряддя перемоги - Хрест. Послідовники Ісуса Христа показали дивну стійкість у подвигу мучеництва. Тепер скорботи, якими донині диявол мучив людей, обернулися переможною силою проти внутрішнього панування смерті. Терпіння, образ якого підносив своїми стражданнями Син Божий, зробило "непорочні пристрасті" цілющим засобом для люблячої Бога душі. А для особливо ревних вони стали джерелом небесної слави. Сам Господь у прощальній бесіді з учнями попереджає: "У світі будете мати скорботу; але мужайтеся: Я переміг світ" (Іоан.16: 33).

Звичайно, скорботи в житті бувають дуже неприємні, але треба мати мужність визнати їх корисність, як цілющого засобу для хворої людської душі. У світі святих тяжкими стражданнями знаменувалася найвища відданість Богові. У посланні до євреїв апостол Павло цілий розділ присвятив стражденній вірі святих, завершивши її дуже піднесено: "І що ще скажу? Часу мені, щоб оповідати про Гедеона та Барака, про Самсона та Ефтая, про Давида та Самуїла, а також про інших пророків, що вірою царства, творили правду, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили,. зазнали наруги та побоїв, а також кайдани у в'язниці, каміння, перепилювання, помирання від вогню та меча, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, скорботні, озлобленні; ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, по печерах та проваллях землі" (Євр.11: 32 - 38).

Отже, в таїнстві хрещення людини повертається втрачена прабатьками єдність духу людського та Божого Духа. Смерть більше не володіє людиною "тому що, - як пише власно апостол Павло, - закон духа життя в Ісусі Христі визволив мене від закону гріха та смерті" (Рим.8: 2). Але іноді сумніваючись запитують: "Що ж змінюється в людині, чому християни вмирають, як і колись, якщо хрещенням і миропомазанням їм повертається здоровість природи первозданного Адама? Чому помирають великі святі Православної (Ортодоксальної) Християнської Церкви, нерідко дуже рано та в тяжких хворобах"? Відповісти на ці питання досить просто. Якби Господь дарував оновленим людям тілесне безсмертя, то, як явна й значна відмінність Божих обранців, воно протиставило б християн решті світу. Фізичне безсмертя не могло б не викликати пекучого корисливого інтересу до християнського життя, привернуло б в Церкву Христову величезну масу духовно чужих їй людей. Життя справжніх християн втратило б свою незалежність і природність.

Щоб не руйнувати єдність людського світу, Ісус Христос не скасував фізичної смерті як такої. Так саме люди продовжують вмирати після Христових Воскресіння та Вознесіння на небеса. Водночас, як уже говорилося, поки душа не досягла досконалості, великотрудне життя необхідне їй для порятунку. Це добре відомо у світі православного подвижництва. Досвідчені ченці (монахи) та пустельники знають, що тільки в терпінні народжується молитва, й досягти вищих ступенів досконалості монах може лише пройшовши через багато спокус.

У Отечнику наводиться випадок, як якийсь чоловік з іменем Авва, що бачив знемогу духовного чада в боротьбі з пристрастю, пропонує своєму учневі: "Якщо хочеш, сину, я помолюся Господу Богу, щоб Він забрав у тебе твої страждання"? На що розсудливий учень відповідав: "Отче! Хоча я й працюю, але бачу та відчуваю в собі благий плід: унаслідок цієї боротьби я пощу більше, та більше вправляюся в бдінні та молитвах. Але прошу тебе: моли милосердого Господа, щоб дав мені силу витримувати боротьбу та подвизатися законно". Тоді святий старець сказав йому: "Тепер я дізнався, що ти зрозумів, що цією невидимою боротьбою з духами при посередництві терпіння здійснюється вічне спасіння душі твоєї". [62]

Отже, як потрібно розуміти твердження, що Христос зруйнував смерть або скасував маючого державу смерті? Ісус Христос тим знищив смерть, що знищив її корінь - відлучення людської душі від Бога. Преподобний Симеон Новий Богослов навчає: "Треба знати, що, як людина має тіло та душу, то смертей у нього дві: одна - смерть душі, інша - смерть тіла, так само як і два безсмертя - душевне та тілесне, хоча те й інше в одній людині, бо душа та тіло - одна людина. Так, душею Адам помер негайно, як тільки скуштував, а після, через дев'ятсот тридцять років, помер і тілом". [63] Фізична смерть приходить через відділення душі від тіла та негайно робить його мертвим і нерухомим. Воно починає швидко руйнуватися на склади, а смерть його буває остаточна та безповоротна. Духовна смерть є відділення душі від Бога, що приводить її до поступового розкладанню. Душа, надана сама собі, незабаром втрачає благоустрій і поступово як би наповнюється хробаками пристрастей і пороків.

Справи смерті духовної - порушення Божих заповідей. Смертю, або справами смерті, іноді називають вчинки, що здійснюються всупереч совісті. Людина з спаленою совістю буває тілесно живою, але душею мертвою. Помилкові уявлення про закони духовного життя, особливо про молитву та покаяння, загрожують душі вічною смертю. Духовна смерть людини не цілком відступає від неї при хрещенні, а перебуває поруч, поки вона не утвердиться в християнських чеснотах. У хвилини забуття, які відбуваються по гріховному навику, смерть знову прагне увійти в його душу, намагається оволодіти нею за допомогою помислів невіри та малодушності. Треба ретельно берегти отриманий дар, бо хрещення буває тільки один раз в житті. Про це попереджає Святий апостол Павло в посланні: "Бо неможливо - одного разу освічених, і котрі скуштували небесного дару, та стали причасниками Духа Святого, та скуштувавших доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпавших, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі сина Божого та зневажають" (Євр.6: 4 - 6).

На підставі вищесказаного можна стверджувати, що для християн смерть втратила своє значення, перестала бути тим жахом, який тримав людину в покорі дияволові. Сенс життя перенесений в століття майбутнє. Голгофська перемога Ісуса Христа над смертю, освятила світ преславним воскресінням, позбавила сили влада гріха, стала образом перемоги над усіма проявами смерті. Нею люди отримали щось набагато цінніше та вельми важливе, ніж нескінченне життя тіла - духовне безсмертя. Своєю смертю Ісус Христос дарував людині життя, котре перемагає смерть, і наполегливо закликає до нього, бо перемога над смертю відбувається на землі. Про це нагадує апостол Павло в багатьох місцях свого послання до євреїв, знову та знову. [64]

Розділ 3. Священик на віки за чином Мелхіседека

3.1 Первосвященик Нового завіту

З пришестям Христа відносини Бога та людей перемінилися. Старозавітне одкровення завершилося, поступившись місце Євангелію. Але це не означає, що Святе Письмо Старого Завіту має бути відкинуто, як не потрібне для спасіння. Про ставлення християн до Старого завіту (ТаНах) так міркує блаженний Феодорит: " Витягуємо іншу користь із Старого завіту, бо викладає нам точні уроки про благочестя, про віру в Бога, про любов до ближнього, правду та мужність і представляє для наслідування зразки старозавітних святих". [65] Осмислення явища Христа через призму образів старозавітного одкровення допомагає глибше осягнути таємницю Боговтілення, його космічний сенс для занепалого людства. Святитель Ігнатій пише про старозавітнi прообрази: "Дивно Промисел Божий віщував велике діло Боже, спокутування людства, біблійними просто створеними тінями. У якій далечi часів почали з'являтися ці тіні! Як живо описували вони істину! Якою таємничістю покриті були для сучасників! Як вони стали ясні, очевидні, коли Господь Бог відкрив людям розуміння натхненних Їм Писань". [66]

Для правильного розуміння вчення апостола Павла про Ісуса Христа як про первосвященика потрібно розкрити зміну стану Адама, що сталася з ним в результаті падіння, в контексті старозавітного закону та статуту богослужіння скинії і, у зв'язку з цим, розглянути питання призначення священства. Апостол Павло називає нащадків Адама, заради яких втілився Бог, "освячують" (Євр.2: 11). Освячені, значить очищені від гріха та всякої нечистоти, що готуються для служіння Тому, кому присвячені, тобто Бога. Все, що обиралося та присвячувалося Богові на землі, освячувалося тим чи іншим чином, символізуючи приналежність єдиному Богові. Це стосується також неживих предметів, але, в першу чергу, звичайно, це відноситься до людей. І якщо апостол Павло називає їх освяченими, то свідчить також про їх посвячення, бо, якби люди не були присвячені, то не потрібно було б говорити і про їх освячення.

Зазвичай освяченням призиваються до нового служіння Тому, Кому присвячені, тобто Богу, що все освячує. Так, наприклад, освячувалися старозавітні священики з роду Аарона. Вони були в числі мешканців великого Ізраїлю, вже обрані Богом та посвячені Йому, але перед початком служіння освячувалися складним семиденним чином з помазанням і жертвами за гріхи. Значить, назвавши людей освяченими, апостол Павло свідчить про їх початкову святість і відновлення її Ісусом Христом. Людина повинна була стати сполучною ланкою між земним і небесним, між матеріальним світом земної істоти та безтілесним духовним світом небесної істоти. Адам присвячений Богу від створення свого і поставлений володіти всіма істотами на землі, але не сам по собі, а перебуваючи у слухняності благодаті Святого Духа. Тому на його волю відразу було накладено обмеження - заборона їсти від дерева пізнання добра і зла. Адам не зберіг послух, в результаті чого пошкодився душею. Душа стала заплямована самотністю, сперечанням та пручанням Богу, стала нездатна виконати своє початкове призначення. Розглянемо, в чому ж воно полягало?

Людина - малий світ, що сполучає в собі духовне та матеріальне. У цьому світі душа людини - початок і центр людської природи, дихання Боже та образ Божий в людині. Святі отці вчать про її властивості та різний склад, [67] але всі їх пояснення душевно - духовних властивостей людини правосильні, як благодатні міркування священних отців і вчителів Церкви про душу, так чи інакше відкривають її природу та властивості. Для вирішення завдання, поставленого в даному дослідженні - виявлення христологічного сенсу образів апостола Павла - обраний образ душі, даний преподобним Макарієм Великим. В одній зі своїх бесід він пропонує вельми цікаве алегоричне тлумачення бачення, описаного Пророком Єзекіїлем.

У книзі пророка Єзекіїля описано, як він побачив " ось бурхливий вітер йшов із півночі, велика хмара та палючий огонь та сяйво навколо нього, а з середини його ніби блискуча мідь, з-посеред вогню та з середини його подоба чотирьох тварин, - і оце їхній вид: вони мали подобу, як у людини; й в кожного чотири обличчя, у кожного з них чотири крила;. були людські руки під їхніми крилами, на чотирьох сторонах їхніх, і обличчя в них і крила у них - у всіх чотирьох; крила прилягали одне до іншого; в ході своїй вони не оберталися, а йшли кожне ходило свого. Подоба їхнього - обличчі людини та обличчя лева з правого боку у всіх їх чотирьох, а з лівого боку обличчя вола мали чотирьох і обличчя орла мали чотирьох". Пророк бачив, що плечі їх і перси повні очей, і не було місця, невиконаного очами. При кожному обличчі було по три колеса, як би колесо - в колесі, та в колесах був дух. І бачив як би подобу людини, і підніжжя у нього - як би сапфірове. Колісниця ся (тобто Херувими та тварини) носила на собі Владику, куди завгодно було Йому простувати, "і йшли вони, кожне в ту сторону, яка перед лицем його, куди бажав дух йти, туди ж і йшли; в ході своїй, не оберталися. І вигляд цих істот був на вид вугілля з огню, як вид лампад; вогонь ходив між тваринами, і сяйвом від вогню виходила блискавка з вогню. І ті живі істоти бігали й вертілися, немов блискавка". Це бачення, пише пророк Єзекіїль, було баченням подоби слави Господньої (Єзек.1: 5 - 28).

Преподобний Макарій дає своє дивовижне тлумачення цього одкровення: "Істинно та безсумнівно було те, що бачив Пророк в захопленні; але воно вказувало ще на інше, воно було прообразом чогось таємничого та божественного, таємницю справді сокровенну від пологів; явлену ж в останні часи, в пришестя Христове. Пророк споглядав таємницю душі, що має прийняти Господа Бога свого та стати престолом слави Його". І далі знаменитий єгипетський подвижник і наставник християн докладно розглядає у всіх деталях бачення пророка, зіставлення його з освяченою та обожненою душею людською, що перебуває в повному та скоєному єдності зі своїм Творцем благодатною дією Святого Духа: "Душа, абсолютно осяває невимовною красою слави світла від особи Христова та абсолютно вступила в спілкування з духом Святим, і сподобалася стати житлом і престолом Божим, робиться вся оком, вся світлом, вся лицем, вся славою, вся духом, як приготував, упорядкував і прикрасив її духовною красою Ісус Христос, котрий і носить, і водить, і підтримує, й підіймає її. Бо сказано, що рука людська була під Херувимами. Сам Христос і носить буває душею, і водить її".

Розвиваючи далі свою думку, преподобний Макарій жваво та образно змальовує таємницю повної та правдивої єдності людини з Богом, таємницю обожненої душі. На основі запропонованого ним тлумачення сенсу видіння пророка Єзекіїля преподобний Макарій пояснює важливі властивості духовної природи людини. Чотири тварини, що носили колісницю, є образами чотирьох владичних сил розумної душі - волі, совісті, розуму та сили любові. Орел (воля) царює над птахами - уявними мріяннями, Лев (совість) над дикими звірами - гріховними пристрастями та чуттєвими побажаннями, Віл (розум) над лагідними тваринами - знаннями, міркуваннями, Людина (сила любові) поставлений над усім єством його. Таким чином, душа, по призначенню своєму, повинна перебувати в такому нерозлучному духовному єднанні з Богом, завжди дивитися на Нього духовними очима, чуйно й скоро - блискавично - слідувати Його велінням. Бог же сповнював людину небесним захопленням від причетності Творцю, споглядання Його краси та слави.

З повною підставою можна віднести пояснення духовного старця і має вищу досконалість Боголюдської природи Господа Ісуса Христа. Втілений Син Божий явив у Собі найповніше та справжнє єднання божества та людства. Подібним був і самий початковий стан душі первозданного Адама. Всі сили його душі були освячені Духом і повністю присвячені послуху Йому. Дух Божий керував силами душі і через них приводив в згоду весь склад людини та надавав доцільність всім його діям.

На підставі цього ж образу можна розсудити і про сутність зміни в духовній природі Адама, викликаної його відпаданням. Чотири тварини - основні сили душі - були захоплені спокушеним розумом в самовілля, через що втратили свого Владику і стали швидко втрачати між собою згоду і благоустрій. Вони вступили в протиріччя між собою, порушили ієрархію душевних сил, допустили у внутрішній раді низькі, негідні, призначені до безумовного підпорядкування, другорядні склади. Внутрішній розбрат зробив душу несумісною з Богом, нездатною більше до такого повного та чистого споглядання Його. Богоносна колісниця людської душі безповоротно впала з небес, деформувалася, втратила первозданну чуйність і спрямованість до свого Творця. Дух Божий відступив, духовні очі закрилися, плотські широко відкрилися. Плотська частина душі владно втручається у внутрішній вибір людини, протистоїть духовним рухам пошкодженої, але тієї, що не втратила абсолютного прагнення до добра образу душі.

Ця прекрасна подоба дозволяє багато чого зрозуміти в подальшій долі нащадків Адама. Сприйнявши від нього за образом плотського народження наслідки первородного гріха, як вроджену пошкодженість "божественної колісниці" - душі, людина від народження потрапляє у протиприродний стан загальної безглуздості існування поза свого початкового призначення. Залишилося після гріхопадіння серед малої частини допотопного людства відносна повага до Господа Бога, зрозуміло, ні в яке порівняння не йшла з тим, котра повинна була являти здорова людська природа.

Положення людини ускладнювалося ще тим, що у внутрішній раді його душі відтепер постійно втручаються занепалі духи - демони. Ненавидячи людини та заздрячи їй, вони з невтомними ревнощами винаходять способи її смерті. І ніхто не міг повернутися до Бога, якби Сам Господь не відшукав для людей дивовижний шлях спасіння, що перевершив усі людські сподівання. У середовищі обраного Богом і приготованого до сприйняття істини народу він Сам творить знову первозданне людське єство, в яке втілився Син Божий. На землі знову з'явилася Людина, в котрій відновилася вся природна гармонія боголюдської єдності, що звертається до Бога, знову стало бездоганною згода та співзвуччя чотирьох головних сил душі, обожнених природною невідлучною присутністю Бога. Бог з'явився на землі, щоб відновити загибле людське єство, знову вдихнути в нього Свою божественну силу, Собою прокласти людині шлях на небеса.

Повернення здоров'я людській природі можливе лише добровільно через жертовну відмову людини від свого самовладдя. Ідеальний образ такої жертовної слухняності явив Своєю страдницькою смертю на Хресті Ісус Христос. Завдяки цій жертві людству було спокутувано від гріха і смерті, що відкриває автор Послання в образах старозавітного богослужіння. "Він повинен був, - пише святий апостол Павло, - у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих, щоб очистити гріхи народу" (Євр.2: 17). Показавши перш Ісуса Христа як велелюбного отця, котрий прийшов врятувати чад своїх, що потрапили в біду, апостол Павло тепер представляє Його в Посланні до євреїв як священика - служителя примирення між Богом і людьми.

Священство - великий і дорогоцінний дар Бога людям, що мав неперевершене значення в житті народу божого. За вихід євреїв з Єгипту в ізраїльському народі було встановлено богослужіння та обрано священство родове, котре відбувалося з коліна Левія, з роду Аарона. Первосвященик - за призначенням найважливіше особа в старозавітному Ізраїлі. Він є посередником між людьми та Господом, приносить законні жертви за гріхи народу. Статут служіння священиків, їх вибір, обряд посвячення для служіння скинії, а також і сама скинія (а потім Храм Божий), одяг, богослужбове начиння, усі види та порядок жертвоприношень - все було влаштовано Мойсеєм в точній відповідності з вказівками Самого Господа. І ніхто інший, окрім синів Аарона, не міг привласнити собі це обрання, що з особливою силою підтвердилося під час бунту Корея, Датана й Авірона (Чис.16).

Вони, вчинивши бунт, "зібралися проти Мойсея та Аарона та сказали їм: Досить вам, бо вся громада усі вони святі, а серед них Господь! чому ж ви ставите себе вище народу Господнього?" (Чис.16: 3). Тобто не бажаючи підкорятися Мойсею (а значить - Богу), вони зажадали допустити до священного служіння своїх синів, котрі не відносилися до священного роду Аарона. Тим самим бунтарі розраховували віддалити від влади Мойсея. Почувши це, Мойсей "впав на обличчя своє та сказав Корея та до всієї його, говорячи: Уранці Господь, хто Його та хто святий, щоб наблизити його до Себе" (16: 4,5). Потім він повелів прийти на зорі до скинії всім самовільно побажали священнодіяти, принести кадильниці, вкласти кадило, щоб принести "перед Господнє лице кожен кадильницю, двісті п'ятдесят кадильниць". І коли зробили це, "вийшов вогонь від Господа та пожер тих двісті й п'ятдесят чоловіка, що приносили кадило" (16: 35). А Корея, Датана й Авірона поглинула земля з усім родом і з усім майном. Решта обпалені кадильниці розбили на покриття для жертовника, як пам'ятне знамення всіх Ізраїлевих синів, щоб " ніхто сторонній, який не з насіння Аарона, не приступав приносити куріння перед лице Господнє, та не було з ним, що з Кореєм і спільниками його" (16: 40). Відомо також ураження проказою царя Озії, що вважав себе царем і владикою святого народу, що він має владу приступати до святилища, щоб кадити на вівтарі кадильному (2Пар.26: 16 - 20).

Розглядаючи старозавітні прообрази у зв'язку з поясненням таємничого видіння пророка Єзекіїля, даними преподобним Макарієм Єгипетським, можна припустити, що за допомогою таких страшних знамень Господь показав необхідну повноту абсолютного та найчистішого єднання посвяченої Богом душі зі своїм Творцем для її вогненосного служіння Йому та неприпустимість навіть самого найменшого самовілля. І в цьому ж зіставленні є деякі риси, що відкривають духовний зміст старозавітного первосвященика посередництва. Воно покликане освятити законом принесені Богу жертви ізраїльського народу. Хоча люди й обрані, та присвячені Господу, але зблизитися з Ним як і раніше не можуть, так як відпало та пошкоджене єство їх, опоганене всебічним і фатальним боговідступництво, не змінилося. Природно, що самі священики не були духовно здорові. Але сукупність всіх їх статутних дій, скоєних в суворій відповідності з небесними законами і за допомогою спеціально виготовлених і освячених предметів, було прообразом посередницької дії благодаті Святого Духа,що сприяє людині, що слідує за Ісусом Христом.

У вченні святих апостолів прямо та побічно наводяться свідоцтва необхідності такого посередництва, скоєного в Церкві у служінні престолу благодаті. Апостол Павло наставляє: "Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги" (Євр.4: 16). Ця допомога необхідна для приношення новозавітних духовних жертв слухняності та хвали. Подвижники чернечого діяння пізнали безсилля людини в набуток чесноти, якщо не осяє його благодатна допомогу згори. Апостол Павло в посланні до Римлян наставляє християн: "Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що молитися, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями" (Рим.8: 26). Тобто істинна молитва народжується не інакше, як від дії благодаті Святого Духа. Душа ж людська прагне до згоди з Духом і в цьому прагненні освячується Ним. Так само апостол Яків (брат господній) навчає: "Не обманюйте, брати мої любі. Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил" (Як.1: 17).

І сама віра людська є благодатним даром Духа Святого. "Ніхто не може прийти до мене, не притягне його Отець, що послав Мене, та Я воскрешу його в останній день" (Іоан.6: 44), - говорить Господь. Ці слова були сказані Спасителем у зв'язку з сумнівом і наріканням що ходили за ним людей, котрі вважали себе Його учнями. Зніяковіли вони Його словами: "Я хліб, що з неба зійшов" (Іоан.6: 51). А коли Він додав: "Істинно, істинно говорю вам: якщо не будете тіла Сина людського й пити крові Його, то не будете мати в собі життя" (Іоан.6: 53), багато відійшли від Нього, не витримавши дивацтва Його слів. Тоді Ісус Христос повторив: "Для того-то й говорив вам, що ніхто не може прийти до мене, якщо те не дано йому від Отця мого" (Іоан.6: 65). Тобто не достатньо одного бажання догодити Богові, треба ще вірою принести Йому правильну, освячену Духом, жертву хвали та слухняності. Такою її робить Христос, котрий Собою дав образ жертви, та Сам діє в шукаючих істинної праведності, щоб їх жертва Богу була істинно "пахощами приємним" (Вих.29: 18).

Апостол Павло доводить і те, що посередницьке служіння Ісуса Христа не було самовільним, хоча за людству Він походив з роду Давидового. Старозавітне священство за Божим визначенням обиралося з роду Аарона, та ніхто не смів приступати до служіння з інших колін Ізраїлю. Однак в старозавітній історії вперше священика ми зустрічаємо набагато раніше, в оповіданні про повернення Авраама після успішного переслідування царя Кедорлаомера. Йдеться про загадкового царя Салімського, "священика Бога вишнього", [68] який зустрів Авраама як переможця та виніс йому хліб і вино. Авраам же дав йому десятину від видобутку. Цей по виду малозначний епізод виявився важливою прообразною дією та став головною опорою в міркуваннях апостола Павла. Нагадуючи читачам про неприпустимість самовільного прийняття на себе священицької гідності (Євр.5: 4), апостол Павло називає Ісуса Христа Первосвящеником Нового завіту та підтверджує законність Його служіння словами 109 псалма: "Ти священик навіки по чину Мелхиседека". Псалом 109 пророкує про царя, котрий іменується Господом, сидячим праворуч Бога, поки всі вороги Його будуть Отцем покладені до ніг Його.

Таким царем - однойменним Господу, рівний по чесності Йому та рівносильним - міг бути тільки Ісус Христос. За пророцтвом псалма, майбутній духовний Цар з насіння Давидового буде разом і ієрея по чину Мелхиседека, тобто воєдино з'єднає в собі, подібно Мелхиседеку, царство та священство. "Бо Мелхиседек, цар Саліма, священик Бога Всевишнього, той, який зустрів Авраама і благословив його, що повертається після поразки царів" (Євр.7:

1). Апостол Павло пише, що "без усякої суперечки більший меншого благословляє" (Євр.7: 7), і що в особі Авраама прийняв благословення та дав десятину як би сам Левій, котрому ще належало народитися від нащадків Авраама. І патріарх Авраам визнав це тим, що не тільки прийняв благословення, а й відділив йому десятину від видобутку.

Апостол Павло далі розкриває пророчі знамення цієї зустрічі - ім'я Мелхиседек, що означає "цар правди", і найменування "цар Саліма", що перекладається як "цар миру". Мелхиседек називається царем правди та миру, і Ісус Христос воістину є Цар правди та миру, примирив небесне та земне. [69] Відсутність відомостей про походження Мелхиседека й про подальшу його долю ставить його особистість окремо від усіх пологів, і як би над усіма родами - адже він поблагословив Авраама і прийняв від нього десятину. "Без батька, без матері, без родоводу, не мав ані початку днів, ні кінця життя, уподібнюючись Синові Божому, пробував священиком назавжди" (Євр.7: 3), - пише апостол Павло, відкриваючи сенс пророчою зустрічі. Тут одкровення про єдність і вічність священства Ісуса Христа, про що казав пророк Ісая - "хто збагне Його рід?" (Іс.53: 8). Священство нащадків Аарона відбувається з дому Левитам, священство за чином Мелхиседека - з царственого коліна Іуди. Бо Спаситель по натхненній пророцтвом Валаама (Чис.24: 17) засяяло, як зірка від апостола Якова, хоча в Мойсеєвім законі не сказано про те, що священики будуть обиратися та поставлятися з коліна Іуди. Але перевагу священства Христового перед родів ще й у тому, що Левитське - тимчасове, а Христос - вічний Первосвященик, "який був не за законом тілесної заповіді, але з сили незнищенної. Бо свідчить: Ти священик навіки по чину Мелхиседека" (Євр.7: 16-17).

Новозавітний священик з'явився на зміну підзаконним, щоб виконати те, що їм було не під силу - привести Ізраїль до досконалості праведності. Про це далі апостол Павло говорить в 11 і 12 віршах сьомої глави: "Отже, коли б досконалість була через Левійське священство, - бо з ним вони узаконені, - то яка ще потреба іншому священику по чину Мелхиседека, а не по чином Аарона іменуватися? Тому що священство необхідно бути переміна закону" (Євр.7: 11). Аргументи апостола чарівні - він говорить про те, що зміна ся обіцяна з клятвою, та що первосвященик Нового завіту "святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників і вищого небес" (Євр.7: 26). Ісус Христос переміг людську смерть, скоїв Свою справу на землі, вознісся на небеса та поставлений Отцем спадкоємцем усього, тобто став Царем і Первосвящеником небесної скинії навіки. Апостол Павло далі говорить: "Головне ж у тому, про що говоримо, є таке: ми маємо Первосвященика, що засів на правиці величності на небесах, і Священнослужитель святині й скинії, що її збудував був Господь, а не людина" (Євр.8: 1 - 2). І це не є щось несподіване, що вступає в протиріччя зі старим. Навпаки, це є закономірний результат і завершення того, що було потрібно тільки тимчасово. Про цю славну і довгоочікувану перерву пророкував Єремія - один з найтрагічніших пророків старозавітного Ізраїлю. Єремія, бачачи загальне розбещення людей, нудився в безсиллі переконати їх залишити беззаконня. За одкровенням Господа, він провістив настання Нового завіту: "Ось дні, говорить Господь, коли з домом Ізраїля та з домом Іуди Новий завіт" (Іер.31: 31).

Закон Старого завіту не міг привести ізраїльтян (євреїв) до досконалості, бо законом лише пізнається гріх (Рим.3: 20). Неможливо власними силами виконати заповіді, дані Мойсеєм. Пов'язані гріховними узами люди все більше занурювалися в пітьму відступу. Тому Бог і провістив їм Новий завіт, зовсім відмінний від Старого, вся сила та слава якого полягала у перемозі Ісуса Христа над гріхом і смертю. Сей перемогою зруйнувалося середостіння між Богом і людиною, і на всіх віруючих у Христа та прагнуть бути слухняними Йому рясно зійшла благодать Святого Духа. Саме цієї події чекав Ізраїль, і Старий закон був лише тінню та слабким прообразом Нового. Апостол нагадує євреям пророцтво Єремії: "Оце заповіт, що дому Ізраїлевому по тих днів, говорить Господь: вкладу закони Мої в їхні думки, і на їхніх серцях напишу їх, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом" (Єр.31: 33). З відміною Старого завіту скасовуються та все старозавітні обряди та жертви, які мали символічний зміст, тобто були лише прообразом прийдешньої досконалої Жертви. Але не треба забувати слова Ісуса Христа, де він власно сказав про те, що "прийшов не порушити закон, а виконати".

3.2 Аналогія та прообраз скинії

Бог є любов, і пізнання Його відбувається через осягнення Його любові, яка в хрещеній жертві Спасителя здалася людям відчутно, зримо. Пришестям на землю в людській плоті Господь "явив справою, що, полюбивши Своїх, що на світі, до кінця полюбив їх" (Іоан.13:

1). У роз'ясненні апостолом Павлом вселенського значення Христової жертви відкриваються багато таємниць старозавітного служіння, яке все мало просто створений сенс. Священики старозавітної скинії "служать, - як висловився апостол, - образом і тінню небесного" (Євр.8: 5), і жертви їх являють собою тільки "тінь майбутніх благ, а не самий образ речей" (Євр.10:

1). Образи ці досить таємничі й осягаються недосконалим людським розумом тільки частково. Автор Послання розкриває духовний взаємозв'язок старозавітного богослужіння з хресними стражданнями Христа, як останньої спокутної жертви, що позбавила сили " має владу смерті, тобто диявола" (Євр.2: 14).

Апостол Павло в Посланні до євреїв пише про старозавітній скинії: "Перший заповіт мав постанови про богослужіння та святилище земне" (Євр.9:

1). Ця скинія була для богообраного народу видимим місцем проживання Бога, відчутним житлом - будинком Господа, куди під дні сорокарічного мандри по пустелі входив Мойсей для молитовної співбесіди з Богом, входили священики для вчинення статутного богослужіння. Вона називалася "скинією одкровення", тому що народ є населення однієї країни (рідше - частина населення, однорідна за національним складом). Народ збирався навколо неї для богослужіння. Скинія була влаштована за зразком, зазначеним Господом Мойсею в одкровенні на горі Хорив. Вона призначалася бути центром життя старозавітного Ізраїлю, готуючи поступово народ до пришестя Месії. Священне служіння скинії навчало народ пам'яті про Бога, виховувало в ньому страх і почуття відповідальності перед Богом за свої вчинки. Через її статути люди осягали велич Божу, вчилися шануванню святині Господньої.

Багато чого було відкрито про скинії свідоцтва святими отцями, але не всі відразу та не у всій повноті. Просто створене значення скинії вельми змістовне і багатогранне, тому роз'яснення тлумачів Священного писання щодо скинії не завжди узгоджуються між собою. Скинія символізувала собою та союз Господа з людиною, була чином Неба, образом майбутнього Царства Слави, де Господь царює з праведниками. Була вона також і образом Ісуса Христа, та образом людської душі, присвяченої Богові. Такі пояснення скинії представлені в різних писаннях святих отців. Преподобний Максим Сповідник про символічне значення скинії вчить про те, що "Бог, по Своїй милості до нас, бажаючи послати благодать божественної чесноти з неба до тих, що живуть на землі, символічно влаштував священну скинію та все, що в ній; вона є відбиток, образ і подоба Премудрості Божої". [70] Святитель Кирило Александрійський і преподобний Єфрем Сирин разом вчать про скинії, що вона була прообразом християнської Церкви, яка вмістила в себе всі перераховані подібності та висловила їх повніше та досконаліше. У тлумаченні на книгу Вихід преподобний Єфрем Сирин пояснює: "Коли ж Бог каже Мойсеєві: створивши. з усього, великий Аз покажу тобі. образ скинії (Вих.25: 9), тоді попередньо називає вже скинію образом та скинією тимчасовою, даючи цим зрозуміти, що вона перейде і дасть місце Церкві Христовій, котра, як найдосконаліша, пробуде навіки". [71]

Скинія одкровення - це складне прямокутне шатро з триколірних вовняних тканин, які покриті зверху шкірою і розтягнуті на підставці з дерев'яних брусів, обкладених золотом. Вона розташовувалася в центрі табору, і була огороджена з чотирьох сторін щільними завісами, що відділяють двір скинії від зовнішнього світу. Перед входом до скинії, всередині обгородженого двору, стояв жертовник для жертвоприношення, покритий міддю, який мав чотири мідних роги по кутах. Сама скинія складалася з двох приміщень, розділених завісами. Приміщення за першою завісою називалося або "скинією зібрання" (Вих.27: 21), або святилищем. У центрі святилища стояв чотирикутний кадильний жертовник (вівтар) для приношення запашних курінь, обкладений золотом і мав чотири позолочених роги. Праворуч від нього близько північної стіни біля другої завіси стояв стіл для хлібів пропозиції. Зліва, біля південної стіни неподалік другої завіси та під кутом до неї, стояв майстерно виготовлений і прикрашений символічним орнаментом золотий світильник, на якому розміщувалися сім масляних лампад, що освітлювали внутрішність скинії завіту.

Другою завісою відділялося приміщення, яке називалося Свята святих, або чистилище, "мала вона золоту кадильницю та обкладений з усіх боків золотом ковчег завіту, де були золота посудина з манною, жезл Аарона розквітлий і таблиці завіту, а над ним херувими слави, що освітлювали престол благодаті" (Євр.9: 3-5). Ковчег завіту являв собою прямокутний короб з дерева, яке не гниє, обкладений золотом всередині та зовні. Усередині нього постійно перебували кам'яні скрижалі Мойсея з десятьма заповідями. Поруч з ковчегом стояла золота посудина з манною, жезл Аарона розквітлий і сувій тори, написаний самим Мойсеєм. Поверх ковчега встановлена кришка з чистого золота, на якій були статуї херувимів, виготовлені також з чистого золота та розташовані по краях обличчями один до одного і до кришки. Над кришкою ковчега Господь голосом давав одкровення, через це він отримав ще й назву "ковчег одкровень" (Вих.25: 22). Золота кришка, яку називали чистилищем, згідно з тлумаченням отців, символізувала Самого Ісуса Христа" [72]. "У першу скинію входили завжди священики, відправляючи служби, - пише апостол Павло, - а в другу - раз на рік сам первосвященик, не без крові, яку він приносить за себе та за людські провини" (Євр.9: 6 - 7). І кров'ю теляти, та кров'ю козла, принесеного у жертву за гріх народу, первосвященик кропив семикратно зі своїх пальців на золоту кришку ковчега.

Ця друга скинія символізувала житло Бога, яке було ніби оповите темрявою, щоб показати неприступність Божества для земної людини, яка не може Його бачити. "Вона образ для часу теперішнього, - навчає святий апостол, - за який приносяться дари та жертви, які не удосконалити сумління того, хто приносить" (Євр.9: 9). Богослужіння скинії складалося з різноманітних жертвоприношень, пов'язаних з повсякденним життям і святами ізраїльтян, "про що, - як пише апостол Павло, - не варто говорити докладно тепер" (Євр.9: 5).

Все, що стосується богослужіння у скинії, до найдрібніших деталей було передано через Мойсея Самим Богом і встановлено надзвичайно строго. Святі отці знаходили в старозавітному богослужінні безліч духовних прообразів. Преподобний Макарій зіставляє порядок служіння та всі речі його з глибокою та всебічною турботою Господа про порятунок занепалої людської душі та надання їй гідності Христової нареченої. Він пише: "І обрізання, і скинія, і кіот, і стамна, і манна, і священство, і фіміам, і обмивання і взагалі все, що було у ізраїльтян і в законі Мойсеєвому (Торі) або у пророків - було заради душі, за образом Божим створеної, але яка потрапила в ярмо рабства, впала в царство гіркої темряви. Саме з нею й забажав Бог вступити в спілкування, саме її приготував Собі як Царську наречену, саме її очищає від скверни і, омиваючи від очорнення і від ганьби її, робить світлою, оживотворяє від мертвості, лікує від розтрощення і, припинивши ворожнечу її, умиротворяє. Будучи тваринною, приготовляється вона в наречену Синові Царя" [73].

Велич і строгість статуту служіння в скинії з самого початку теж ознаменувалося трагічною подією - раптовою загибеллю двох синів Аарона. Під час свята освячення скинії, коли вперше здійснилося урочисте жертвоприношення, та при загальному радісному вигукові небесний вогонь прийняв жертву, тоді сини Аарона надав і Авігу, щойно посвячені в священство, "взяли кожен кадильницю, і поклали в них вогонь, і вклали в нього куріння, і принесли перед Господнє лице чужий огонь, якого Він не наказав був приносити їм, і вийшов вогонь від Господа і спалив їх, і вони повмирали перед Господнім лицем" (Лев.10: 1,2). Згідно з поясненням святителя Ігнатія, чужий вогонь в кадильницях загиблих юнаків означає чуттєву любов відчуженого від Бога та зміненого у своїх властивостях занепалого людського єства. А смертю двох нерозумних синів Аарона "зображується умертвіння душі, нерозважливо та злочинно приносить в жертву Богу жадання нечисте. Уражається така душа смертю, гине в самообмані своєму, в полум'ї пристрастей своїх" [74].

Тепер важливо осмислити причину, через яку святий письменник пояснює недоступність другої скинії: "Святий Дух виявляє оцим, що ще не відкрита дорога в святиню, коли ще стоїть перша скинія" (Євр.9: 8). Тлумачі послання одностайно відносять заборону до очікування Нового завіту. Блаженний Феофілакт коментує слова апостола Павла в тому сенсі, що поки існує старозавітне служіння скинії, людині закритий шлях на небо, тобто зцілення душі не відбувається. Преподобний Єфрем Сирин в своєму тлумаченні послання вчить, що цим Святий Дух вказує очікування Євангельського одкровення [75]. Святитель Кирило Александрійський пропонує різноманітні алегорії, які пояснюють в прообразах скинії духовну спадкоємність двох завітів Бога. Святитель Іоанн Златоуст знаходить тут ціле багатство духовних прообразів, що відкривають зв'язок законів скинії з духовним життям християн. Він пише: "У тому й іншому прообраз - одне і те ж значення. Саме небо є завіса, бо завіса так само відділяє святе, як і плоть приховує божество; так і плоть, що втілює божество, є скинія; й небо є також скинія, тому що там всередині перебуває священик" [76].


Подобные документы

  • Життєвий шлях апостола Павла: духовне переродження і апостольське служіння. Діалектика богослов’я і філософія, духовний шлях від людини до Бога, давньогрецький скептицизм та історичний погляд на зв’язок між Божим Словом і філософією. Вчення про спасіння.

    дипломная работа [641,7 K], добавлен 18.03.2012

  • Краткая история исследований проповеди апостола Павла Швейцером, Бультманом, Дэвисом, Кеземаном, Сандерсом. Учение о кеносисе Второй Ипостаси Пресвятой Троицы. Проповедь апостола Павла в ракурсе субъект-объектной парадигмы Евангелия страдающего Бога.

    дипломная работа [120,7 K], добавлен 27.04.2011

  • Исследование миссионерской стратегии служения, ведущих посланий апостола Павла, их влияние на распространение евангелия до края земли. Цели, принципы построения миссионерской работы с фактором успеха на основании проповедей евангелия апостола Павла.

    реферат [22,2 K], добавлен 24.11.2010

  • Введение в послание Апостола Павла к Римлянам. Текстуальный анализ: границы отрывка, его структура и перевод с греческого на русский. Основные разночтения текста. Лексико-синтаксический анализ, историко-культурный контекст. Богословский анализ отрывка.

    курсовая работа [75,1 K], добавлен 10.11.2014

  • Рассуждение о личности Христа, наименование Сыном. Сияние Бога-Отца. Рассуждения о плоти Христа. Победа над смертью. Священник во век по чину Мелхиседека. Первосвященник Нового Завета. Аналогия и прообраз Скинии. Христос как жертва умилостивления.

    дипломная работа [141,6 K], добавлен 18.02.2011

  • Аналітичне дослідження місіонерської стратегії, діяльності та проповідей апостола Павла, спрямованих на розширення територій Царства Господнього та поширення Євангеліє. Насадження нових церков, вирощування учнів та послідовників у школах для місіонерів.

    реферат [20,1 K], добавлен 18.05.2011

  • Основные подходы к посмертной жизни в древних религиях и в Священном писании; библейский подход к теме смерти. Исследование антропологии и сотериологии по апостолу Павлу. Анализ фрагментов посланий апостола Павла, посвященных теме смерти и воскресения.

    курсовая работа [42,7 K], добавлен 30.01.2013

  • Історія поглядів, релігійні та наукові пояснення на походження і сутність людини. Значення тілесного існування, людина як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Християнське вчення про людину в православній, католицькій і протестантській церквах.

    дипломная работа [106,0 K], добавлен 14.11.2010

  • Правильное понимание концепции "слуга Божий". Изучение основных направлений и принципов служения апостола Павла. Сопоставление служения апостола Павла, как слуги Божьего со своим служением. Отношение к церкви и честность, как черта служения примирения.

    курсовая работа [27,4 K], добавлен 19.03.2014

  • Внутренние противоречия между главами послания к коринфянам. Противоречия внутри ответа Павла. 9 глава как иллюстрация надлежащего поведения для коринфян. Пища в коринфских храмах и их столовых. Отношение апостола Павла к пище в разных контекстах.

    контрольная работа [64,7 K], добавлен 31.01.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.