З пришестям Христа відносини Бога та людей перемінилися. Старозавітне одкровення завершилося, поступившись місце Євангелію. Але це не означає, що Святе Письмо Старого Завіту має бути відкинуто, як не потрібне для спасіння. Про ставлення християн до Старого завіту (ТаНах) так міркує блаженний Феодорит: " Витягуємо іншу користь із Старого завіту, бо викладає нам точні уроки про благочестя, про віру в Бога, про любов до ближнього, правду та мужність і представляє для наслідування зразки старозавітних святих". [65] Осмислення явища Христа через призму образів старозавітного одкровення допомагає глибше осягнути таємницю Боговтілення, його космічний сенс для занепалого людства. Святитель Ігнатій пише про старозавітнi прообрази: "Дивно Промисел Божий віщував велике діло Боже, спокутування людства, біблійними просто створеними тінями. У якій далечi часів почали з'являтися ці тіні! Як живо описували вони істину! Якою таємничістю покриті були для сучасників! Як вони стали ясні, очевидні, коли Господь Бог відкрив людям розуміння натхненних Їм Писань". [66]

Для правильного розуміння вчення апостола Павла про Ісуса Христа як про первосвященика потрібно розкрити зміну стану Адама, що сталася з ним в результаті падіння, в контексті старозавітного закону та статуту богослужіння скинії і, у зв'язку з цим, розглянути питання призначення священства. Апостол Павло називає нащадків Адама, заради яких втілився Бог, "освячують" (Євр.2: 11). Освячені, значить очищені від гріха та всякої нечистоти, що готуються для служіння Тому, кому присвячені, тобто Бога. Все, що обиралося та присвячувалося Богові на землі, освячувалося тим чи іншим чином, символізуючи приналежність єдиному Богові. Це стосується також неживих предметів, але, в першу чергу, звичайно, це відноситься до людей. І якщо апостол Павло називає їх освяченими, то свідчить також про їх посвячення, бо, якби люди не були присвячені, то не потрібно було б говорити і про їх освячення.

Зазвичай освяченням призиваються до нового служіння Тому, Кому присвячені, тобто Богу, що все освячує. Так, наприклад, освячувалися старозавітні священики з роду Аарона. Вони були в числі мешканців великого Ізраїлю, вже обрані Богом та посвячені Йому, але перед початком служіння освячувалися складним семиденним чином з помазанням і жертвами за гріхи. Значить, назвавши людей освяченими, апостол Павло свідчить про їх початкову святість і відновлення її Ісусом Христом. Людина повинна була стати сполучною ланкою між земним і небесним, між матеріальним світом земної істоти та безтілесним духовним світом небесної істоти. Адам присвячений Богу від створення свого і поставлений володіти всіма істотами на землі, але не сам по собі, а перебуваючи у слухняності благодаті Святого Духа. Тому на його волю відразу було накладено обмеження - заборона їсти від дерева пізнання добра і зла. Адам не зберіг послух, в результаті чого пошкодився душею. Душа стала заплямована самотністю, сперечанням та пручанням Богу, стала нездатна виконати своє початкове призначення. Розглянемо, в чому ж воно полягало?

Людина - малий світ, що сполучає в собі духовне та матеріальне. У цьому світі душа людини - початок і центр людської природи, дихання Боже та образ Божий в людині. Святі отці вчать про її властивості та різний склад, [67] але всі їх пояснення душевно - духовних властивостей людини правосильні, як благодатні міркування священних отців і вчителів Церкви про душу, так чи інакше відкривають її природу та властивості. Для вирішення завдання, поставленого в даному дослідженні - виявлення христологічного сенсу образів апостола Павла - обраний образ душі, даний преподобним Макарієм Великим. В одній зі своїх бесід він пропонує вельми цікаве алегоричне тлумачення бачення, описаного Пророком Єзекіїлем.

У книзі пророка Єзекіїля описано, як він побачив " ось бурхливий вітер йшов із півночі, велика хмара та палючий огонь та сяйво навколо нього, а з середини його ніби блискуча мідь, з-посеред вогню та з середини його подоба чотирьох тварин, - і оце їхній вид: вони мали подобу, як у людини; й в кожного чотири обличчя, у кожного з них чотири крила;. були людські руки під їхніми крилами, на чотирьох сторонах їхніх, і обличчя в них і крила у них - у всіх чотирьох; крила прилягали одне до іншого; в ході своїй вони не оберталися, а йшли кожне ходило свого. Подоба їхнього - обличчі людини та обличчя лева з правого боку у всіх їх чотирьох, а з лівого боку обличчя вола мали чотирьох і обличчя орла мали чотирьох". Пророк бачив, що плечі їх і перси повні очей, і не було місця, невиконаного очами. При кожному обличчі було по три колеса, як би колесо - в колесі, та в колесах був дух. І бачив як би подобу людини, і підніжжя у нього - як би сапфірове. Колісниця ся (тобто Херувими та тварини) носила на собі Владику, куди завгодно було Йому простувати, "і йшли вони, кожне в ту сторону, яка перед лицем його, куди бажав дух йти, туди ж і йшли; в ході своїй, не оберталися. І вигляд цих істот був на вид вугілля з огню, як вид лампад; вогонь ходив між тваринами, і сяйвом від вогню виходила блискавка з вогню. І ті живі істоти бігали й вертілися, немов блискавка". Це бачення, пише пророк Єзекіїль, було баченням подоби слави Господньої (Єзек.1: 5 - 28).

Преподобний Макарій дає своє дивовижне тлумачення цього одкровення: "Істинно та безсумнівно було те, що бачив Пророк в захопленні; але воно вказувало ще на інше, воно було прообразом чогось таємничого та божественного, таємницю справді сокровенну від пологів; явлену ж в останні часи, в пришестя Христове. Пророк споглядав таємницю душі, що має прийняти Господа Бога свого та стати престолом слави Його". І далі знаменитий єгипетський подвижник і наставник християн докладно розглядає у всіх деталях бачення пророка, зіставлення його з освяченою та обожненою душею людською, що перебуває в повному та скоєному єдності зі своїм Творцем благодатною дією Святого Духа: "Душа, абсолютно осяває невимовною красою слави світла від особи Христова та абсолютно вступила в спілкування з духом Святим, і сподобалася стати житлом і престолом Божим, робиться вся оком, вся світлом, вся лицем, вся славою, вся духом, як приготував, упорядкував і прикрасив її духовною красою Ісус Христос, котрий і носить, і водить, і підтримує, й підіймає її. Бо сказано, що рука людська була під Херувимами. Сам Христос і носить буває душею, і водить її".

Розвиваючи далі свою думку, преподобний Макарій жваво та образно змальовує таємницю повної та правдивої єдності людини з Богом, таємницю обожненої душі. На основі запропонованого ним тлумачення сенсу видіння пророка Єзекіїля преподобний Макарій пояснює важливі властивості духовної природи людини. Чотири тварини, що носили колісницю, є образами чотирьох владичних сил розумної душі - волі, совісті, розуму та сили любові. Орел (воля) царює над птахами - уявними мріяннями, Лев (совість) над дикими звірами - гріховними пристрастями та чуттєвими побажаннями, Віл (розум) над лагідними тваринами - знаннями, міркуваннями, Людина (сила любові) поставлений над усім єством його. Таким чином, душа, по призначенню своєму, повинна перебувати в такому нерозлучному духовному єднанні з Богом, завжди дивитися на Нього духовними очима, чуйно й скоро - блискавично - слідувати Його велінням. Бог же сповнював людину небесним захопленням від причетності Творцю, споглядання Його краси та слави.

З повною підставою можна віднести пояснення духовного старця і має вищу досконалість Боголюдської природи Господа Ісуса Христа. Втілений Син Божий явив у Собі найповніше та справжнє єднання божества та людства. Подібним був і самий початковий стан душі первозданного Адама. Всі сили його душі були освячені Духом і повністю присвячені послуху Йому. Дух Божий керував силами душі і через них приводив в згоду весь склад людини та надавав доцільність всім його діям.

На підставі цього ж образу можна розсудити і про сутність зміни в духовній природі Адама, викликаної його відпаданням. Чотири тварини - основні сили душі - були захоплені спокушеним розумом в самовілля, через що втратили свого Владику і стали швидко втрачати між собою згоду і благоустрій. Вони вступили в протиріччя між собою, порушили ієрархію душевних сил, допустили у внутрішній раді низькі, негідні, призначені до безумовного підпорядкування, другорядні склади. Внутрішній розбрат зробив душу несумісною з Богом, нездатною більше до такого повного та чистого споглядання Його. Богоносна колісниця людської душі безповоротно впала з небес, деформувалася, втратила первозданну чуйність і спрямованість до свого Творця. Дух Божий відступив, духовні очі закрилися, плотські широко відкрилися. Плотська частина душі владно втручається у внутрішній вибір людини, протистоїть духовним рухам пошкодженої, але тієї, що не втратила абсолютного прагнення до добра образу душі.

Ця прекрасна подоба дозволяє багато чого зрозуміти в подальшій долі нащадків Адама. Сприйнявши від нього за образом плотського народження наслідки первородного гріха, як вроджену пошкодженість "божественної колісниці" - душі, людина від народження потрапляє у протиприродний стан загальної безглуздості існування поза свого початкового призначення. Залишилося після гріхопадіння серед малої частини допотопного людства відносна повага до Господа Бога, зрозуміло, ні в яке порівняння не йшла з тим, котра повинна була являти здорова людська природа.

Положення людини ускладнювалося ще тим, що у внутрішній раді його душі відтепер постійно втручаються занепалі духи - демони. Ненавидячи людини та заздрячи їй, вони з невтомними ревнощами винаходять способи її смерті. І ніхто не міг повернутися до Бога, якби Сам Господь не відшукав для людей дивовижний шлях спасіння, що перевершив усі людські сподівання. У середовищі обраного Богом і приготованого до сприйняття істини народу він Сам творить знову первозданне людське єство, в яке втілився Син Божий. На землі знову з'явилася Людина, в котрій відновилася вся природна гармонія боголюдської єдності, що звертається до Бога, знову стало бездоганною згода та співзвуччя чотирьох головних сил душі, обожнених природною невідлучною присутністю Бога. Бог з'явився на землі, щоб відновити загибле людське єство, знову вдихнути в нього Свою божественну силу, Собою прокласти людині шлях на небеса.

Повернення здоров'я людській природі можливе лише добровільно через жертовну відмову людини від свого самовладдя. Ідеальний образ такої жертовної слухняності явив Своєю страдницькою смертю на Хресті Ісус Христос. Завдяки цій жертві людству було спокутувано від гріха і смерті, що відкриває автор Послання в образах старозавітного богослужіння. "Він повинен був, - пише святий апостол Павло, - у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих, щоб очистити гріхи народу" (Євр.2: 17). Показавши перш Ісуса Христа як велелюбного отця, котрий прийшов врятувати чад своїх, що потрапили в біду, апостол Павло тепер представляє Його в Посланні до євреїв як священика - служителя примирення між Богом і людьми.

Священство - великий і дорогоцінний дар Бога людям, що мав неперевершене значення в житті народу божого. За вихід євреїв з Єгипту в ізраїльському народі було встановлено богослужіння та обрано священство родове, котре відбувалося з коліна Левія, з роду Аарона. Первосвященик - за призначенням найважливіше особа в старозавітному Ізраїлі. Він є посередником між людьми та Господом, приносить законні жертви за гріхи народу. Статут служіння священиків, їх вибір, обряд посвячення для служіння скинії, а також і сама скинія (а потім Храм Божий), одяг, богослужбове начиння, усі види та порядок жертвоприношень - все було влаштовано Мойсеєм в точній відповідності з вказівками Самого Господа. І ніхто інший, окрім синів Аарона, не міг привласнити собі це обрання, що з особливою силою підтвердилося під час бунту Корея, Датана й Авірона (Чис.16).

Вони, вчинивши бунт, "зібралися проти Мойсея та Аарона та сказали їм: Досить вам, бо вся громада усі вони святі, а серед них Господь! чому ж ви ставите себе вище народу Господнього?" (Чис.16: 3). Тобто не бажаючи підкорятися Мойсею (а значить - Богу), вони зажадали допустити до священного служіння своїх синів, котрі не відносилися до священного роду Аарона. Тим самим бунтарі розраховували віддалити від влади Мойсея. Почувши це, Мойсей "впав на обличчя своє та сказав Корея та до всієї його, говорячи: Уранці Господь, хто Його та хто святий, щоб наблизити його до Себе" (16: 4,5). Потім він повелів прийти на зорі до скинії всім самовільно побажали священнодіяти, принести кадильниці, вкласти кадило, щоб принести "перед Господнє лице кожен кадильницю, двісті п'ятдесят кадильниць". І коли зробили це, "вийшов вогонь від Господа та пожер тих двісті й п'ятдесят чоловіка, що приносили кадило" (16: 35). А Корея, Датана й Авірона поглинула земля з усім родом і з усім майном. Решта обпалені кадильниці розбили на покриття для жертовника, як пам'ятне знамення всіх Ізраїлевих синів, щоб " ніхто сторонній, який не з насіння Аарона, не приступав приносити куріння перед лице Господнє, та не було з ним, що з Кореєм і спільниками його" (16: 40). Відомо також ураження проказою царя Озії, що вважав себе царем і владикою святого народу, що він має владу приступати до святилища, щоб кадити на вівтарі кадильному (2Пар.26: 16 - 20).

Розглядаючи старозавітні прообрази у зв'язку з поясненням таємничого видіння пророка Єзекіїля, даними преподобним Макарієм Єгипетським, можна припустити, що за допомогою таких страшних знамень Господь показав необхідну повноту абсолютного та найчистішого єднання посвяченої Богом душі зі своїм Творцем для її вогненосного служіння Йому та неприпустимість навіть самого найменшого самовілля. І в цьому ж зіставленні є деякі риси, що відкривають духовний зміст старозавітного первосвященика посередництва. Воно покликане освятити законом принесені Богу жертви ізраїльського народу. Хоча люди й обрані, та присвячені Господу, але зблизитися з Ним як і раніше не можуть, так як відпало та пошкоджене єство їх, опоганене всебічним і фатальним боговідступництво, не змінилося. Природно, що самі священики не були духовно здорові. Але сукупність всіх їх статутних дій, скоєних в суворій відповідності з небесними законами і за допомогою спеціально виготовлених і освячених предметів, було прообразом посередницької дії благодаті Святого Духа,що сприяє людині, що слідує за Ісусом Христом.

У вченні святих апостолів прямо та побічно наводяться свідоцтва необхідності такого посередництва, скоєного в Церкві у служінні престолу благодаті. Апостол Павло наставляє: "Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги" (Євр.4: 16). Ця допомога необхідна для приношення новозавітних духовних жертв слухняності та хвали. Подвижники чернечого діяння пізнали безсилля людини в набуток чесноти, якщо не осяє його благодатна допомогу згори. Апостол Павло в посланні до Римлян наставляє християн: "Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що молитися, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями" (Рим.8: 26). Тобто істинна молитва народжується не інакше, як від дії благодаті Святого Духа. Душа ж людська прагне до згоди з Духом і в цьому прагненні освячується Ним. Так само апостол Яків (брат господній) навчає: "Не обманюйте, брати мої любі. Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил" (Як.1: 17).

І сама віра людська є благодатним даром Духа Святого. "Ніхто не може прийти до мене, не притягне його Отець, що послав Мене, та Я воскрешу його в останній день" (Іоан.6: 44), - говорить Господь. Ці слова були сказані Спасителем у зв'язку з сумнівом і наріканням що ходили за ним людей, котрі вважали себе Його учнями. Зніяковіли вони Його словами: "Я хліб, що з неба зійшов" (Іоан.6: 51). А коли Він додав: "Істинно, істинно говорю вам: якщо не будете тіла Сина людського й пити крові Його, то не будете мати в собі життя" (Іоан.6: 53), багато відійшли від Нього, не витримавши дивацтва Його слів. Тоді Ісус Христос повторив: "Для того-то й говорив вам, що ніхто не може прийти до мене, якщо те не дано йому від Отця мого" (Іоан.6: 65). Тобто не достатньо одного бажання догодити Богові, треба ще вірою принести Йому правильну, освячену Духом, жертву хвали та слухняності. Такою її робить Христос, котрий Собою дав образ жертви, та Сам діє в шукаючих істинної праведності, щоб їх жертва Богу була істинно "пахощами приємним" (Вих.29: 18).

Апостол Павло доводить і те, що посередницьке служіння Ісуса Христа не було самовільним, хоча за людству Він походив з роду Давидового. Старозавітне священство за Божим визначенням обиралося з роду Аарона, та ніхто не смів приступати до служіння з інших колін Ізраїлю. Однак в старозавітній історії вперше священика ми зустрічаємо набагато раніше, в оповіданні про повернення Авраама після успішного переслідування царя Кедорлаомера. Йдеться про загадкового царя Салімського, "священика Бога вишнього", [68] який зустрів Авраама як переможця та виніс йому хліб і вино. Авраам же дав йому десятину від видобутку. Цей по виду малозначний епізод виявився важливою прообразною дією та став головною опорою в міркуваннях апостола Павла. Нагадуючи читачам про неприпустимість самовільного прийняття на себе священицької гідності (Євр.5: 4), апостол Павло називає Ісуса Христа Первосвящеником Нового завіту та підтверджує законність Його служіння словами 109 псалма: "Ти священик навіки по чину Мелхиседека". Псалом 109 пророкує про царя, котрий іменується Господом, сидячим праворуч Бога, поки всі вороги Його будуть Отцем покладені до ніг Його.

Таким царем - однойменним Господу, рівний по чесності Йому та рівносильним - міг бути тільки Ісус Христос. За пророцтвом псалма, майбутній духовний Цар з насіння Давидового буде разом і ієрея по чину Мелхиседека, тобто воєдино з'єднає в собі, подібно Мелхиседеку, царство та священство. "Бо Мелхиседек, цар Саліма, священик Бога Всевишнього, той, який зустрів Авраама і благословив його, що повертається після поразки царів" (Євр.7:

1). Апостол Павло пише, що "без усякої суперечки більший меншого благословляє" (Євр.7: 7), і що в особі Авраама прийняв благословення та дав десятину як би сам Левій, котрому ще належало народитися від нащадків Авраама. І патріарх Авраам визнав це тим, що не тільки прийняв благословення, а й відділив йому десятину від видобутку.

Апостол Павло далі розкриває пророчі знамення цієї зустрічі - ім'я Мелхиседек, що означає "цар правди", і найменування "цар Саліма", що перекладається як "цар миру". Мелхиседек називається царем правди та миру, і Ісус Христос воістину є Цар правди та миру, примирив небесне та земне. [69] Відсутність відомостей про походження Мелхиседека й про подальшу його долю ставить його особистість окремо від усіх пологів, і як би над усіма родами - адже він поблагословив Авраама і прийняв від нього десятину. "Без батька, без матері, без родоводу, не мав ані початку днів, ні кінця життя, уподібнюючись Синові Божому, пробував священиком назавжди" (Євр.7: 3), - пише апостол Павло, відкриваючи сенс пророчою зустрічі. Тут одкровення про єдність і вічність священства Ісуса Христа, про що казав пророк Ісая - "хто збагне Його рід?" (Іс.53: 8). Священство нащадків Аарона відбувається з дому Левитам, священство за чином Мелхиседека - з царственого коліна Іуди. Бо Спаситель по натхненній пророцтвом Валаама (Чис.24: 17) засяяло, як зірка від апостола Якова, хоча в Мойсеєвім законі не сказано про те, що священики будуть обиратися та поставлятися з коліна Іуди. Але перевагу священства Христового перед родів ще й у тому, що Левитське - тимчасове, а Христос - вічний Первосвященик, "який був не за законом тілесної заповіді, але з сили незнищенної. Бо свідчить: Ти священик навіки по чину Мелхиседека" (Євр.7: 16-17).

Новозавітний священик з'явився на зміну підзаконним, щоб виконати те, що їм було не під силу - привести Ізраїль до досконалості праведності. Про це далі апостол Павло говорить в 11 і 12 віршах сьомої глави: "Отже, коли б досконалість була через Левійське священство, - бо з ним вони узаконені, - то яка ще потреба іншому священику по чину Мелхиседека, а не по чином Аарона іменуватися? Тому що священство необхідно бути переміна закону" (Євр.7: 11). Аргументи апостола чарівні - він говорить про те, що зміна ся обіцяна з клятвою, та що первосвященик Нового завіту "святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників і вищого небес" (Євр.7: 26). Ісус Христос переміг людську смерть, скоїв Свою справу на землі, вознісся на небеса та поставлений Отцем спадкоємцем усього, тобто став Царем і Первосвящеником небесної скинії навіки. Апостол Павло далі говорить: "Головне ж у тому, про що говоримо, є таке: ми маємо Первосвященика, що засів на правиці величності на небесах, і Священнослужитель святині й скинії, що її збудував був Господь, а не людина" (Євр.8: 1 - 2). І це не є щось несподіване, що вступає в протиріччя зі старим. Навпаки, це є закономірний результат і завершення того, що було потрібно тільки тимчасово. Про цю славну і довгоочікувану перерву пророкував Єремія - один з найтрагічніших пророків старозавітного Ізраїлю. Єремія, бачачи загальне розбещення людей, нудився в безсиллі переконати їх залишити беззаконня. За одкровенням Господа, він провістив настання Нового завіту: "Ось дні, говорить Господь, коли з домом Ізраїля та з домом Іуди Новий завіт" (Іер.31: 31).

Закон Старого завіту не міг привести ізраїльтян (євреїв) до досконалості, бо законом лише пізнається гріх (Рим.3: 20). Неможливо власними силами виконати заповіді, дані Мойсеєм. Пов'язані гріховними узами люди все більше занурювалися в пітьму відступу. Тому Бог і провістив їм Новий завіт, зовсім відмінний від Старого, вся сила та слава якого полягала у перемозі Ісуса Христа над гріхом і смертю. Сей перемогою зруйнувалося середостіння між Богом і людиною, і на всіх віруючих у Христа та прагнуть бути слухняними Йому рясно зійшла благодать Святого Духа. Саме цієї події чекав Ізраїль, і Старий закон був лише тінню та слабким прообразом Нового. Апостол нагадує євреям пророцтво Єремії: "Оце заповіт, що дому Ізраїлевому по тих днів, говорить Господь: вкладу закони Мої в їхні думки, і на їхніх серцях напишу їх, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом" (Єр.31: 33). З відміною Старого завіту скасовуються та все старозавітні обряди та жертви, які мали символічний зміст, тобто були лише прообразом прийдешньої досконалої Жертви. Але не треба забувати слова Ісуса Христа, де він власно сказав про те, що "прийшов не порушити закон, а виконати".

3.2 Аналогія та прообраз скинії