Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

В «Наказе» 1767 р. вона забороняє впливати на іновірних шляхом тиску чи винагород: «У такій великій державі... було б дуже шкідливим для спокою та безпеки громадян забороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвіл вірити, згідно свого закону, пом'якшує найтвердіші серця й відводить від закоренілої впертості, гасить суперечки, супротивні спокою держави, єдності громадян».¹⁴

Усі наступні укази Катерини ІІ, пов'язані з іновірцями, були в такому ж дусі. На скаргу Казанського митрополита в сенат, що татари-магометани збудували дві мечеті неподалік православного храму, Катерина написала генеральному прокуророві Сенату: «Як Всевишній Бог на землі терпить усі віри, народи та сповідування, то і Її Величність за тими ж правилами, подібно до Його святої волі, й усім чинити наказує, бажаючи тільки, щоб між підданими завжди любов і злагода царствували». Крім цього імператриця підкреслювала, що церковні ієрархи не повинні протидіяти цивільній владі, компетенція якої простягається й на іновірців.¹⁵

Уся фальшивість Катерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії проявились у справах митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича й Тобольського митрополита Павла Конюшкевича.

2.3 Напрями місіонерської діяльності РПЦ

Протягом ХVІ--ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесійну імперію, де в остаточному результаті православне населення вже не було в абсолютній більшості.

Розростання державної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІ століття як початкове, у трьох напрямках: на захід, на південь і на схід. Рух на кожному з цих напрямків ставив перед церквою нові завдання. Тільки просування на північ вже завершилось у ХV столітті на берегах Білого моря (див. Місіонерство в XIII--ХVІ століть). Особливо гостро постала проблема місіонерства в нових єпархіях Поволжя й Сибіру, які разом з православними російськими громадами включали й території з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті, розміри багатьох єпархій були обернено пропорційними до кількості їхньої православної пастви.¹ Нові території з їх етнічним, мовним та релігійно-змішаним населенням спонукали Церкву до необхідності місіонерської діяльності серед язичників і мусульман. Опорними пунктами для такої роботи на цьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне від одного поселення православного люду.² Всупереч бажанню уряду, навернення в православ'я, яке, особливо з ХVІІІ століття, мало служити державно-політичним цілям, відбувалося повільно. Що далі Російська держава розширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставали етнічні й релігійні умови для місіонерства серед багатонаціонального населення, яке сповідувало шаманізм, іслам, буддизм-ламаїзм.

З якими ж народами й вірами зустрілися українські місіонери у ХVІІІ столітті на Поволжі й у Сибіру? Серед підкорених народів Поволжя було чимало язичників. Навернення їх більш-менш успішно проводилося з самого початку заснування Казанської єпархії, але завершилося, в основному, лише в 60-их роках ХVІІІ століття.

Відносна легкість переходу в християнство чувашів, марі, мордви, удмуртів пояснюється тим, що їхнє язичництво було розвиненою формою політеїзму. У ньому сформувалася класифікація богів за ступенями. Верхній ступінь в ієрархії богів займав верховний бог, «верховний» більше за назвою, ніж за атрибутами влади. У їхньому політеїзмі були присутні риси монотеїзму, притаманні християнству й ісламу. Це було багатошарове язичництво, у якому поруч з ієрархією богів уживався величезний пласт стародавніх вірувань та обрядів. ЦІ все-таки язичництво народів Поволжя було відносно цілісним комплексом політеїстичних поглядів та обрядів зі специфічними етнічними рисами.

В історичних умовах, які склалися після середини ХVІ століття в Середньому Поволжі, язичництво чувашів, марі, мордви, удмуртів не могло зберегти свою попередню самостійність і нейтралітет, у зв'язку зі впливом на нього християнства й ісламу. За провидінням Божим, здійснювана Церквою християнізація цих народів не йшла врозріз із глобальним процесом розвитку релігії загалом, і еволюції релігійних поглядів язичників Поволжя зокрема. З появою «світових» релігій кордони національних релігій звужувались, помалу вони втрачали свій етнічний вигляд. Певною мірою цим можна пояснити, чому християнізація язичницьких народів Поволжя проходила швидше, хоча й розтягнулася на кілька століть.³

Зовсім інакшою була ситуація з мусульманами. Найбільшим народом Поволжя були татари, котрі жили в Казанській, Самарській, Симбірській, Саратовській і Астраханській губерніях і сповідували іслам у його сунітській різновидності (Сунізм одна з двох (разом з шиїзмом) течій ісламу. У країнах розповсюдження ісламу прихильника Сунніхму, суніти, складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Йєменської Арабської республіки). Разом з Кораном визнають суну. При вирішенні питання про вищу мусульманську владу спираються на згоду всієї громади, на відміну від шиїзму, який визнає ішами-халіфами тільки Алідів, тобто нащадків халіфа Алі та Його тітки Фатіми, дочки Мухамеда).⁴ Для татар-мусульман іслам був вірою, яка вкоренилася в їхній свідомості. Весь спосіб їхнього життя будувався на законах шаріату.^** Шаріат -- зведення мусульманських правових і теологічних нормативів, проголошених ісламом вічними незмінними. Традиційна релігія та історичне минуле давали татарам особливу силу для опору християнству й русифікації, тому православна місія в Поволжі була завжди скерована передусім на просвіту татар і на боротьбу з ісламом, який виховував і підтримував у татар почуття самостійності та згуртованості.⁵ Крім татар, на Поволжі сповідували іслам Башкири, котрі прийняли його в ХVІ столітті. Башкири належать до тюркської етнічної групи. Вони кочували по-обидва боки південної частини Уральського хребта. Коли російська колонізація в південно-східному напрямку перейшла Каму й у 1-й половині ХVІІІ століття досягла району Оренбурга, російська адміністрація почала православну місію серед башкирів. Прагнення уряду примусити башкирів до осілості призводило до їхніх чисельних повстань. Велике повстання 1755 р. придушили за допомогою війська. В лавах повстанців Пугачова було дуже багато башкирів.

До кочівників належали й калмики. Вони сповідували буддизм у його ламаїстській різновидності. У 60-их роках ХVІІІ століття калмиків остаточно підкорила російська адміністрація, але більша частина з них не погодилася з новими порядками й пішла в Середню Азію. Під час переходу через Волгу близько 5000 сімей було відрізано російськими військами від основної маси, й відтоді вони кочували в степах між Волгою, Доном і Камою.⁶

У тому ж регіоні проживало плем'я чувашів, яке вважалося нащадками волзьких булгар. За мовою вони належали до тюркських народів. Їхня релігія -- шаманізм з великим домішком ісламу.

Усі народи Сибіру в племінному відношенні поділялися на три головні групи: фінську, монгольську й тюрксько-татарську. Фінські племена -- вогули, остяки й самоїди зосереджувалися на Північному заході. Південь і схід Сибіру заселяли чисельні монгольські племена -- киргизи, калмики, буряти, тенгуси, якути, чукчі, коряки, камчадали й різні приамурські племена, а в Західному й Південно-Західному Сибіру -- багато татарських племен.⁷ Серед чисельних племен Сибіру панувало три форми релігії: шаманство, ламаїзм і магометанство. Прихильниками шаманства^** Шаманство (Шаманізм) -- особлива форма вірувань і культу. Для нього характерні наступні риси: широкий круг анімістичних вірувань (тобто віра в існування душ і духів та в можливість спілкування людини з ними); служителі культу здатні публічно доводити себе до екстатичного стану і тим самим впливати на оточуючих, створюючи в них містичний настрій особливий ритуал камлання коли шаман в стані екстазу викрикує безглузді фрази або слова і витворює різні тілесні рухи, що мають, нібито, священний смисл; особливий ритуальний інвентар -- бубен, погремушки, специфічний головний убір для пристрашення і т.п. Віруючі приходили до шамана з метою вилікування хвороб, забезпечення успіху в промислі та інше. у ХVІІ--ХVІІІ століттях були вогули, остяки, самоїди, західні буряти, якути, хакаси, тофалари, ханти, мансі, шорці, Ненці, чукчі. Буддизм^** Буддизм не признає творця і творіння, але вірить у вічність, і в круговий рух і зміну всіх явищ, признаючи безсмертя душі, буддизм вчить про її переселення, котрі здійснюються в побутовому порядку: спочатку вона втілюється в тварин, потім в людину, генія “будисатву” і вкінці досягає останнього пунтку нірвани, де вічний спокій і де закінчується переселення. у вигляді ламаїзму, сповідувало населення Бурятії і Туви. У Західному й Південно-Західному Сибіру татарські племена були мусульманами.⁸ Навіть загальний огляд показує, яке розмаїття етнічних і релігійних відносин у Поволжі й Сибіру українські місіонери мусили обов'язково враховувати у своїй праці. Ще одним негативним явищем, яке перешкоджало місіонерам на нових територіях, був розкол старообрядництва.^*** Старообрядцтво -- сукупність релігійних груп і церков в Росії, які не прийняли церковну реформу 17 ст. і стали в опозицію до офіційної православної церквт. Старообрядці діляться на ряд течій (поповці, безпоповці, біглопоповці) і толків.^* Розкол був глибокою болючою раною на тілі Руської Церкви, так і не загоєною протягом усього синодального періоду. Переслідувані державою та церквою розкольники переселилися на нові землі Поволжя й Сибіру. Боротьбу з розколом Церква поставила в основу всієї місіонерської діяльності, розпорошуючи майже безплідно всі сили й випускаючи з уваги інші важливі завдання пастирського служіння.

Це становище ще більше ускладнювалося тим, що в конфлікт Церкви з розкольниками, переслідуючи власні політичні вигоди, втручалася державна влада, яка дуже швидко почала відігравати тут провідну роль. У результаті місіонерську діяльність Церкви серед розкольників було дискредитовано, а церковний авторитет підірвано. Впертий спротив розкольників сприяв також виникненню сект та їхньому широкому розповсюдженню.

РОЗДІЛ ІІІ.

Українські православні місіонери у Поволзькій

місії

3.1 Початки місіонерства у Середньому й Нижньому Поволжі

У першій половині ХVІ століття Казанське ханство загрожувало Російській Державі на південно-східних кордонах. Воно виникло в ході роздроблення Золотої орди на декілька самостійних ханств. На початку 20-х років ХV ст. виникло Сибірське ханство, Велика Орда, 1438 р. -- Казанське ханство, 1443 р. -- Кримське ханство, у 1426--1440 рр. -- Ногайське й Узбецьке ханства¹. Розпад Золотої Орди не зупинив нападів на російські землі. Як Україна зазнавала спустошення й поневолення десятків тисяч людей з боку кримського ханства, так Росія потерпала від казанського ханства. З 1551 р. в Казані томилося близько 100 тисяч росіян.²

Визволення бранців і боротьба проти ворогів християнства були, втім, не головною причиною початку війни. Підкорення Казані й Астрахані спричинено життєво важливими для існування й розвитку Російської держави господарчими, торгівельними й зовнішньо-політичними інтересами. Волзький шлях був умовою подальшого підйому економіки. Казанське й Астраханське ханство були серйозною перешкодою на шляху торгівельних експедицій російських купців на схід. Тому Москва рано чи пізно розпочала б військову кампанію для захоплення стратегічно важливої території. Тільки після п'ятого походу російське військо підкорило м. Казань і приєднало середнє Поволжя до Росії. За наказом Івана ІV Грозного (1530--1584) перший похід відбувся 1545 р., але він мав характер воєнної демонстрації. Походи 1547--1548, 1549--50 були безрезультатними. Лише 1552 р. облога та штурм Казані (2 жовтня) завершились успіхом ³.

1556 р. московська рать захопила м. Астрахань, де сиділи тоді слабкі ногайські хани. Відтоді все Поволжя (Верхнє, Середнє й Нижнє) опинилося під контролем Москви.

1555 р. митрополит Московський Макарій скликає черговий собор, де було поставлено питання про створення єпископської кафедри в новоприєднаній Казані. Першим Казанським архієпископом став архімандрит Гурій, виходець із боярського роду Руготиних. У юності на нього звели наклеп і його кинули у в'язницю, де від повністю віддався молитві. Звільнений чудесним чином, він прийняв постриг у Йосифо-Волоколамському монастирі, а потім на соборі 1555 р. через жеребкування обраний на Казанську Кафедру.⁴ Помічниками святителя Гурія були двоє архімандритів: Герман і Варсанофій. Обидва згодом удостоїлися єпископського сану й були канонізовані.

Держава була зацікавлена в наверненні іновірців у християнство. Відпускаючи в Казань, цар Іван Грозний дав святителю Гурію інструкцію, датовану травнем 1555 р. Інструкція -- перший в історії Росії наказ верховної влади з питання про християнізацію неруських народів. Вона містила основні положення стосовно організації та напрямів місіонерської діяльності. Зокрема в ній говориться: «Архієпископові татар до себе привчати і приводити до хрещення любов'ю, а страхом їх до хрещення не приводити».⁵

Ще до прибуття святителя Гурія та його помічників здійснювалася місіонерська діяльність на щойно завойованій території. Вивчення початкового етапу християнізації татар, чувашів, марі, мордви, пов'язано з великими труднощами, оскільки джерела сповіщають неконкретні дані. Але те, що в тодішніх текстах часто зустрічається термін «новохрещені», достеменно свідчить, що хрещення відбулося над певною частиною населення цих народів відразу після завоювання. З жителів колишнього ханства в першу чергу охрестились особи ханського роду. У Ніконовському літописі від 1553 р. говориться, що в січні того року було охрещено немовля Утемиш-Гірей, син Сафа-Гірея, названий Олександром. У лютому того ж року Едігер, полонений останній казанський хан, охрестився з ім'ям Симеон. В одному зі списків у «Сказании о царстве казанском» говориться про хрещення «мнозі невірних» 1552-го -- першого року московської влади в Казанському краї.

Організованого характеру місіонерська діяльність набуває з приходом у Казань святителя Гурія та його помічників. У першу чергу вони зайнялися влаштуванням монастирів. Ще до їх приходу було засновано в Казані Зилантів монастир на місці поховання російських воїнів, котрі загинули при її штурмі. 1555 р. архімандрит Герман у м. Свіяжську заснував Успенський Богородицький монастир, а архімандрит Варсановій 1556 р. в Казані -- Спасо-Преображенський монастир. Для чуваського населення 1556 р. будується Чебоксарський Троїцький монастир. У 2-ій половині ХVІ століття в Казані діяла Спасо-Преображенська-Геронтіє-Володимирська пустинь; Федоровський-Троїцький (чоловічий), приписаний до Спасо-Преображенської; Іоанно-Предтеченський (чоловічий) в Казані; Іоанно-Предтеченський (жіночий) у Свіяжську.⁶

Для організації місіонерської справи в Казань направили необхідну кількість духовних осіб. Штат архієпископа Гурія складався з 31 чоловіка; у Спасо-Преображенському монастирі було 15 братських келій і келія архімандрита; можна припустити, що в монастирі мешкали 16 монахів, з котрих було не менше ¹/₃ ієромонахів та ієродияконів. У Казані церков із монастирськими було 20, священнослужителів при них, не враховуючи ченців, 35 чоловік. Очевидно, загальна кількість священнослужителів м. Казані в 60-их роках ХVІ століття доходила до 45 чоловік: 35 священиків і близько 10 ченців. У Свіяжську разом з монастирськими було 9 церков, священнослужителів при них 23. Чорного духовенства у двох монастирях 79 чоловік: 63 чол. у Богородице-Успенському монастирі, 16 -- у Троїцькому. Таким чином, на 4000 жителів Свіяжська та 15 тис. у Казані, з котрих 11000 були росіяни, було набрано 78 священнослужителів.⁷ Із цих даних видно, що основну кількість духовенства було розміщено в монастирях, покликаних стати опорними пунктами християнської проповіді.

З благословення Святителя Гурія мешканці Зілантієвського монастиря з раннього віку готували майбутніх місіонерів. Це була перша місіонерська школа в Росії.

У Спасо-Преображенському Казанському монастирі відкрили школу для дітей місцевого населення, де їх навчали початкової грамоти.⁸ Святитель Гурій і його помічники були ревними місіонерами. Як дізнаємося з листа митрополита Гермогена, у результаті їхньої діяльності хрещено декілька тисяч іновірців.

У 70-ті й у першій половині 80-х років ХVІ століття справа Християнізації на Поволжі вповільнюється. Зайнятість уряду Івана ІV «опричними перетрясками», Лівонською війною та складним становищем у Поволжі в зв'язку з повстаннями 1571--1573 рр. і 1582--1584 рр., а також зі спробами втручання в «казанські справи» Криму й ногаїв зумовили занепад місіонерської діяльності. Перша хвиля християнізації спала.

Картина християнізації змінилася під час пастирства Казанського митрополита^** При встановленні Патріаршества в 1589 р. було прийнято, щоб у «великому Руському царстві» було крім патріарха, чотири митрополити, шість архієпископів і вісім єпископів. Казань з цього часу стала митрополичою кафедрою. Гермогена (1589--1612), (з 1606-го до 1612 р. Патріарх Всеросійський). Охрещені в 50--60-их рр. почали повертатись у попередню віру та до її звичаїв. Відступництво набрало масштабів, які загрожували новим занепадом усього місіонерства. Хвиля відступництва охопила, головним чином, новохрещених селян, але не обминула й новохрещених службовців і татар. Митрополит Гермоген 1592 р. пише лист до Івана ІV, змалювавши стан християнізації в його митрополії. Цар видає грамоту воєводам у Казані, яка була відповіддю на лист митрополита. Грамота від 18 липня 1593 р. була жорсткою та мала за мету зупинити відступництво за допомогою суворих заходів.

У ХVІІ столітті монастирі, як і раніше, були опорними пунктами поширення християнства серед іновірців. До вищезгаданих монастирів у Казанській митрополії додалося ще 30 у таких містах, як Чебоксари, Цивільськ, Ядрино й інших. Більше серед інших народів християнізувалась мордва. Енергійну місіонерську діяльність серед мордви проводили монахи Алатирського Троїцького монастиря. Етнічна особливість Мордовського краю в ХVІІ столітті також сприяла наверненню до християнства: інтенсивно переселене російське населення було в тісних взаєминах із мордвою. Історик-етнограф А.А.Гераклітов про арзамаську мордву писав: «Уже найдавніші документи, які говорять про склад населення Арзамаського повіту, говорять про те, що в деяких селах разом із мордвинами жили й російські «бортники» і, таким чином, населення цих сіл є віддавна змішаним».⁹

Джерела дають підстави стверджувати, що мордва в першій половині ХVІІ століття, особливо арзамаська й нижньогородська почасти піддалася християнізації. Констатується слабке проникнення християнства в південні райони Мордви. Відзначається активна місіонерська діяльність монастирів, яка зустрічала жорсткий спротив.¹⁰ Є поодинокі відомості про хрещення татар, чувашів, марі, удмуртів.

Собор 1666--1667 рр. ухвалив постанову про місіонерство в Росії. Східні патріархи відзначили недостатню кількість єпархій, слабкість і відсутність архієрейського нагляду, повну відсутність місіонерської діяльності серед язичників і залишки язичництва серед самих руських. Відразу після собору було відкрито дві єпархії: Вятську єпархію 1688 р. і Нижньогородську -- 1672 р. У Нижньогородській опинилися марійці, чуваші, мордва, татари. Крім Нижнього Новгорода в останню ввійшли Алатир, Курмиш, Ядрин із повітами.¹¹

З початку 80-х років урізноманітнилися засоби державної влади стосовно хрещення іновірців. Так уряд царя Федора Олексійовича видає указ від 16 травня 1661 р. про хрещення мордви. Указ стосувався й інших нехрещених народностей Поволжя. У ньому говорилося: «Мордві сказати, щоб вони... хрестились усі. І якщо хрестяться, то матимуть пільги на всі податки протягом шести років. А якщо не захочуть хреститися, то сказати їм, що будуть віддані у вотчини до нехрещених мурз і татар»...¹²

Указом від 21 травня 1680 р. за хрещення романовські мурзи й татари звільнялися від державної служби на три роки, їм поверталися відібрані раніше маєтки й вотчини і вони призначалися сотниками у царя. Крім указу цар Федір Олексійович видав грамоту від 16 лютого 1681 р. ядринському воєводі Л.Г.Єфім'єву, в якій говорилося: «І ми, великий государ, надали Ядринському повіту й іншим містам і повітам право мурз і татар, і мордву, і черемису, й інших вір іноземців, які самі добровільно захочуть хреститися в православну християнську віру грецького закону -- хрестити їх без вагання... Новохрещеним мурзам і татарам й іншим службовцям у нашій, великого государя, службі давати пільги на шість літ, а ясашним людям у ясаці, від усяких податків також на шість літ».¹³

За час правління Софії Олексіївни (1682--1689) було видано шість законодавчих актів про християнізацію неруських народів. Так, за указом від 29 травня 1682 р. одну половину конфіскованих маєтків і вотчин віддавали мурзам і татарам, -- другу -- залишали в казні. 1683 р. укази уряду Софії Олексіївни було скасовано і відновлено указ від 16 травня 1681 р. Наступні закони, які тією чи іншою мірою стосувалася християнізації неруських народностей Поволжя, не внесли нічого нового в методи й засоби місіонерства.

3.2 Діяльність українських місіонерів в Поволжі у XVIII столітті

Призначивши митрополита Тихона Воїнова (1699--1724) на Казанську кафедру, Петро І поставив перед ним завдання почати місіонерську працю серед іновірців. Першими місіонерами були українці: священик Федір Раїфський і його син -- молодий ієромонах Олексій. Обидва вони володіли мовою черемисів. У 1701--1705 рр. місіонерам вдалося біля Казані хрестити 3500 черемисів, для котрих було споруджено 7 храмів. 1709 р. в Казані засновано школу для синів новохрещених, яку відвідували 32 учні, у більшості своїй чуваші.¹ У період управління цього митрополита Раїфським було хрещено 438 чермисів.

Для підкріплення місіонерської діяльності, митрополит Тихон між 1720 і 1724 роками відновив занедбаний Юнгинський Спаський монастир, який згодом став одним із центрів місіонерської діяльності. Він також сповістив Святійший Синод, що 30000 старохрещенців, тобто нащадків татар, які прийняли хрещення в ХVІ й ХVІІ століттях, не мали ні священиків, ані храмів, через що багато родин відпали від православ'я. Як вихід із цієї ситуації Тихон запропонував насильницькі заходи, приміром: заборону поховань на мусульманських цвинтарях і зруйнування їх. Він також пропонував забрати дітей із тих сімей у школи й заснувати нові, а головне -- державна влада повинна підтримувати місіонерство всіма засобами.²

Наступником митрополита Тихона став українець митрополит Сільвестр Холмський (1725--1731). У свому звіті від 30 січня 1730 р. він песимістично оцінював становище новохрещених у Казанській єпархії, котрих офіційно нараховувалося наприкінці 20-их років ХVІІІ століття 40000. Митрополит Сільвестр доповідав про брак священиків і храмів, без яких утримати новохрещених у православ'ї було неможливо.³

В 1734 р. стараннями українця архієпископа Іларіона Рогалевського, Святійший Синод дозволив відкрити 4 школи для вотяків, мордви й чувашів і виділив для цього 2000 рублів. Архієпископ Іларіон недовго був на Казанській кафедрі, але він задумав низку проектів, частину з яких сам і реалізував. Приміром, до його заслуг належить започаткування духовного навчального закладу, який у майбутньому переріс у знамениту Казанську духовну Академію.⁴

У 1735--1738 рр. Казанську митрополію очолив малограмотний росіянин Гавриїл Руський, з вини якого відкриті школи занепали, як і вся місіонерська діяльність.⁵ Комісію було розпущено.

Тільки з приходом на Казанську кафедру українця єпископа Луки Конашевича (1738--1755) ситуація докорінно змінилася. Він утілив у життя ідею архієпископа Іларіона про створення спеціальних шкіл для новохрещених дітей. Такими школами були Федорівська в Казані, для калмиків відкриті школи місійного характеру в межах Казанської митрополії в нових містах -- Ставрополі й Оренбурзі.⁶ Стараннями єпископа Луки 1740 р. організовано новохрещенську Контору, яка займалася справами православної місії на території тодішніх губерній: казанської, нижньогородської та воронізької, які охоплювали все Поволжя. Контору очолив молодий архімандрит Димитрій Сеченов (1740--1742).⁷ Його помічником був українець Сільвестр Гловацький, котрий згодом стане митрополитом Тобольським.

Після Димитрія Сеченова, росіянина, цю «Контору» з українців очолювали: архімандрит Свіязького монастиря Сільвестр Гловацький (1742--1749) і архімандрит Євменій Скаловський (1750--1767).

Їхніми помічниками та співробітниками були українці: архімандрит Казанського Спаського монастиря Веніамін Пуцек-Григорович (1741--1743) (висвячений на єпископа нижньогородського, він займав кафедри: нижньогородську -- 5 років, тверську -- 5 років, псковську -- 3 роки, петербурзьку -- 1 рік, з липня 1762 р. -- кафедру Казанську, на якій і впокоївся.) Далі були -- архімандрит Казанського Спаського монастиря Феофіл Ігнатович (1754--1765); ієромонах Леонід Кременський, префект Казанської семінарії; протопіп Іван Орловський.⁸

Наступником Луки Конашевича на Казанській кафедрі знову став українець, Гавриїл Кременецький (1755--1762)⁹, при котрому спротив іновірців до хрещення значно зменшився. Єпископ Гавриїл більше піклувався про духовне оформлення новохрещених, ніж про кількість навернених у православ'я.

Останнім архієреєм з українців на Казанській кафедрі був Веніамін (Пуцек-Григорович) (1762--1775)^** Митрополит Веніамін (Пуцек-Григорович) висвячений на єпископа Нижньогородського. Він займав кафедри: Нижньогородську -- 5 р., Тверську -- 5 р., Псковську -- 3 р., Петербурзьку -- 1 р. З липня 1762 р. -- кафедру Казанську, на якій і упокоївся, перебуваючи на відпочинку в 1785 р.. Його діяльність тут збіглася з початком правління Катерини ІІ, погляди й укази котрої зробили практично неможливим продовження місіонерської праці. За таких обставин, необхідно було по-новому організувати методи місіонерської справи, що й намагався зробити митрополит Веніамін.

Говорячи про засновану 1609 р. Астраханську єпархію, яка до того входила в Казанську єпархію, слід сказати, що в ХVІІІ столітті там також успішно працювало багато українських місіонерів, особливо серед калмиків. Ще до ХVІІІ століття, окремі племінні вожді прийняли хрещення в степах навколо Астрахані. В останні роки правління Петро І особливо цікавився прикордонними областями Каспійського моря й Північного Кавказу та хотів поширити вплив на всіх калмицьких вождів. Тоді єпископом Астраханським був українець Лаврентій Горка (1723--1727).¹⁰ 1724 р. один із найвпливовіших калмицьких вождів Баскадй-Дордзи з'явився в Петербурзі й у присутності Петра прийняв хрещення разом зі своїм почтом, одержавши ім'я Петро Гайшин. Цей приїзд не випадковість -- а результат праці українця Никодима Лінкевича. Священний Синод планував відправити місіонерів до калмиків. У записці до Синоду єп. Лаврентій Горка вказував, що найбільшою складністю буде незнання місіонерами калмицької мови. Святійший Синод послав ієромонаха Никодима Лінкевича, котрий закінчив КДА, з завданням вивчити цю мову. Зі звітів Никодима Святійшому Синодові можна бачити, як просувалось вивчення калмицької мови й переклад молитовних текстів. 1729 р. він повідомив про 176 хрещень (40 чоловіків і 136 жінок і дітей). Никодим залишився у калмиків до 1731 р. й охрестив 1655 чоловік.¹¹

Після Никодима Лінкевича зі старанністю й користю для св. Церкви працював протоієрей Андрій Чубовський, який знав калмицьку мову. Кількість новохрещених в Астраханській-Ставропольській швидко зростала. 1737 р. їх було вже 3000, а 1745 р. -- їхнє число зросло більш як удвічі. 1765 р. охрестилося тільки чоловічої статі близько 8 тис. осіб. Не тільки Астраханська орда, а й із Зюнгарії калмики цілими загонами йшли хреститися. Тим, котрі приймали хрещення, давали землі між Волгою, Соном і Черемшалом. У Ставрополі відкрили училище для дітей новохрещених калмиків.¹²

Деякі дослідники,^** Мова йде про радянських істориків. відзначаючи особливі успіхи місіонерської діяльності на Поволжі у ХVШ столітті, ставлять їх у залежність від державної політики того часу й від пільг, які надавалися новохрещеним з іновірців. Справді, Російська держава, принаймні у 1-ій половині ХVІІ століття не була пасивним спостерігачем християнізації народів Поволжя. Імператор Петро І не раз підтверджував пільги наверненим до Церкви. Імператриця Єлизавета також була прихильною до місіонерської справи. Факти свідчать про активну підтримку місіонерства окремими вінценосними особами. Але ж така підтримка держави не припинялася з часу влаштування Казанської митрополії, тобто з 1555 р. У попередньому розділі вже говорилося про це. Підтримка була, але відчутного результату не було. Лише з приходом на ниву місіонерської справи високоосвічених, самовідданих і ревних українців, справа настільки зрушила з місця, що в 60-их роках ХVІІІ століття більшість язичників прийняли християнство, а разом із ними, велика кількість мусульман.

РОЗДІЛ IV.

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ БЛАГОВІСНИКИ ТОБОЛЬСЬКОЇ

МІСІЇ

4.1 Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії, як

форпосту місіонерства в Сибіру

1562 р. отаман Єрмак із донськими козаками здійснив похід на Сибірське ханство^** Сибірське царство -- феодальна держава, що виникла в кінні 15 ст. в результаті розпаду Золотої орди. Центр -- Чингі-Тура (тепер м.Тюмень), згодом Кашлик. В другій половині ХVІ ст. в цьому царстві (ханстві), що носило тоді назву “Сибір”, з'явився діяльний хан Кучум. Він не давав спокою клану Строганових, які віддавна вели колонізацію за Уралом. Там, за Уралом .руські (новгородські) люди бували ще з ХІV ст. Строганови вирішили знищити Кучума. Вони запросили до себе на службу вільних козаків з “поля” на чолі з отаманом Єрмаком Тимофієвим. Єрмак добрався з Ками до р. Іртиш з загоном 840 чоловік, розбив Кучума, взяв його місто Сибір і покорив все ханство., розбив Хана Кучума й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії.¹ Після Єрмака було ще кілька походів московських воєвод, які завершили завоювання Сибіру. Відтоді, з метою утвердження свого панування, московська держава розпочала будувати (на завойованих землях) міста, фортеці, а також каплиці, церкви й монастирі. Так, 1586 р. на місці татарського містечка Чингі-Тура засновано місто Тюмень, 1587 р. -- Тобольськ, 1592 р. -- Обдорськ, 1593 р. -- Березов, Тара, Телим; 1594 р. -- Сургут, 1596 р. -- Нарим, і т. д. При кожному місті-облозі будували фортечне укріплення й церкву.²

Водночас у Сибіру почали засновувати монастирі. 1596 р. відкрито Знаменський монастир у Тобольську, 1604 р. -- Покровський монастир у Туринську й Миколаївський у Верхотур'ї, 1616 р. -- Преображенський монастир у Тюмені та інші.

Разом з укріпленням свого панування, московські князі дедалі більше розгортали ясачну^** Ясак (тюрк.) -- податок у Російській державі. Стягувався у неросійських народів, які займалися мисливським промислом у ХVІІ -- початку XX століття в Сибіру. політику, пов'язану зі збиранням з туземного населення цінного хутра: песця, соболя, лисиці. Місця зосередження ясака, або так звані «зимовья ясачные», були, крім монастирів, одним із опорних пунктів розповсюдження в Сибіру християнства.³

1603 р. хрестилися деякі з начальників Чусовських Вогуличів. 1605 р. християни були вже у Верхотур'ї, Тобольську, Тюмені й Туринську. За царською грамотою туди відправили Богослужбові книги.

1620 р. в Тобольську відкрили архієрейську кафедру, куди першим архієпископом призначили Кіпріана -- ігумена Хутинського, відомого своєю ревністю у вірі. Патріарх Філарет (1619--1633) наказав йому займатися освітою серед язичників. Він хрестив багатьох туземців, побудував кілька монастирів у своїй єпархії, приміром: в Алапаєві -- Нев'янський-Богоявленський, у Тарі -- Спаський, у Томську -- Знаменський, у Тагілі -- Христорождественський, у Тобольську -- Миколаївський.⁴

Відомо про місіонерську працю між Уралом і річкою Обь, яку проводили монахи Далмацького монастиря, заснованого 1644 р. на Ісеті, в Західному Сибіру.⁵

При патріархові Ніконі (1635--1658) п'ятий Сибірський митрополит Симеон подав цареві прохання від 14 волостей Кондських остяків прислати до них священиків і ченців, аби вони могли просвітити їх святим хрещенням. 1683 р. царським наказом у Конді збудовано монастир з причтом для насадження віри серед місцевих жителів.⁶

Брак грамотних священиків був вагомою причиною млявої місіонерської діяльності в Сибіру в XVII столітті, але не єдиною. Монархія тоді була зацікавлена, передусім, у збагаченні скарбниці за рахунок збору ясака з підкорених народів. Ті, що прийняли православ'я, переходили на осідлий спосіб життя та звільнялись від сплати ясака. Швидке збільшення кількості осідлих жителів суттєво скоротило б надходження до скарбниці сибірського хутра. Оскільки отримувані від його продажу доходи були значними, то в інтересах казни цар заборонив примусове навернення язичників у православ'я. Про це свідчать укази, направлені в різні роки сибірським воєводам і церковним ієрархам.

Однією з таких грамот (1625) наказувалося «насильно їх не хрестити, із Сибіру в Москву не возити». Число мисливців, які платили ясак у царську казну, таким чином, скорочувалося. Заборону на хрещення іноземців ми зустрічаємо у відправленій 1670 р. грамоті якутському воєводі князю Волконському, де йому наказано, а також «і диякону і піддячним... ніяких іноземців ... не хрестити», а «службовцям й іншим людям хрестити не дозволяти».⁷ У зв'язку з тим, що подібні випадки множилися, такій практиці клали край.

Проте добровільне хрещення інородців допускалося. У згаданому наказі якутському воєводі про це сказано досить чітко: «Хто з ясачних людей захоче хреститися добровільно, то таких людей дозволяти хрестити, запитавши їх спочатку, чи вони зі своєї волі хочуть хреститися».⁸ Відповідні вказівки отримували й церковні ієрархи. Приміром, 1680 р. цар наказав сибірському митрополитові Павлові «без доброї волі ніяких іноземців не хрестити».⁹

З офіційних царських документів ми дізнаємося також про інші причини, які спонукали самодержця вимагати від своїх сибірських воєвод більш миролюбного й толерантного ставлення до ясачних людей і народів. Скарги потерпілих і офіційні повідомлення воєвод інформували про утиски, в результаті яких з'явилася «шатость», тобто протест проти жорсткого гніту й пограбування аборигенів, який проявлявся у втечі в віддалені місця й відмові платити ясак, а також у формі збройних виступів. Але представники Сибірської адміністрації і службовці ігнорували вказівки «высочайшие», користуючись віддаленістю місць служби від Москви. Утиски змушували аборигенів іти у важкодоступні райони. З цих причин киргизці «від державної милості відступили і ясачний князець Корчумко з друзями... зрадивши, від'їхали,»¹⁰ -- читаємо в царському наказі Томському воєводі 1629 р.

Деякі дослідники¹¹ наголошують на примусовому хрещенні з боку Церкви як на мало не головній причині невдоволення та протесту тубільців. Насправді, в документах чітко говориться про зловживання та грабіжництво царських службовців. Цар періодично нагадує сибірським воєводам, що попри його вказівки «в минулі роки, перебуваючи в Сибірських містах, багато воєвод чинили іноземним ясачним спустошення та грабунки, від чого чимало ясачних людей зрадили й пішли у віддалені місця,» через що «всі доходи значно зменшились».¹²

Отже, церква в той період, не маючи достатнього штату освіченого духовенства і стримувана державою, не зробила якихось рішучих кроків у справі християнізації туземних народів Сибіру. Тільки на початку ХVIII століття, коли природні для церкви намагання просвічувати всі народи збіглися з прагматичними намірами Петра І, це дало могутній поштовх місіонерській справі. На щастя, в той час з'явилися достойні подвижники-українці, котрі змогли блискуче організувати покладену на них місію.

4.2 Визначні Тобольські місіонери-українці

а) Святитель Філофей (Лещинський).

Першого лютого 1702 р. в Москві за участю Місцеблюстителя Патріаршого престолу Рязанського митрополита Степана Яворського був посвячений у сан митрополита Сибірського й Тобольського архімандрит Філофей Лещинський.¹

Цим актом було виконано волю імператора Петра І, який 1700 р. спеціальним розпорядженням наказав Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) «пошукати в малоросійських містах і монастирях з архімандритів й ігуменів або інших знаменитих ченців людину не тільки добру, благу, непорочного життя, а й учену, щоб він, ставши митрополитом у Тобольську, міг із Божою допомогою поступово в Китаї та Сибіру людей, перебуваючи в сліпоті ідолослужіння, приводити до пізнання істинного Бога».²

Народився знаменитий місіонер 1650 р. в Україні в небагатій шляхетній родині Лещинських. Точного місця народження, як і його світського імені, дослідники не знають. Можна лише припустити, що народився він у Галичині, де прізвище «Лещинський» поширене. Вищу освіту майбутній святитель здобув у Києво-Могилянській колегії, яка згодом стала Київською академією. По її закінченні одружився та став парафіяльним священиком. Овдовівши, Фелофей прийняв чернечий постриг і поселився в Києво-Печерській Лаврі. Невдовзі, його обрали економом. Пізніше він був на посаді Брянського Свєнського монастиря, приписаного до Києво-Печерської Лаври, звідки й був покликаний на архипастирське служіння³ в Сибір. Рекомендував Лещинського на Тобольську кафедру св. Димитрій Ростовський, після відмови його самого обійняти Сибірську митрополію з огляду на стан здоров'я.⁴ Те, що побачив святитель в Сибіру слабодухого могло б привести до відчаю. Ще на шляху в Тобольськ, заїжджаючи в міста й села, митрополит Філофей запитував віруючих: «Як молитеся Богові?» -- на що багато хто відповідав: «Не знаємо, що таке молитва».⁵ Прибувши в Тобольськ, 4 квітня 1702 р. про свої враження він пише в грамоті архімандритові Троїцького селенгінського монастиря Михаїлу: «Сповіщаєм вашому братолюбству, що по дорозі з царствуючого града Москви в місто наше напрестольне, бачив я таке безчинство велике, що навіть не хочу про це писати».⁶

Храмів у єпархії, як і священослужителів було дуже мало. На момент прибуття святителя в Тобольськ, велетенська територія сибірської митрополії нараховувала всього 160 церков.⁷ У деяких храмах через брак коштів, відсутність начиння та несумлінність священиків церковні служби не відправлялися. Зміцнювалося магометанство, а переважна більшість корінного населення залишалась язичниками. Розкольники, що переселились у Сибір, вдавалися до самоспалення, чим ще більше ускладнювали і так важку ситуацію.

6 грудня 1702 р. митрополит Філофей скликає в Тобольську церковний собор, який став однією з найпомітніших подій сибірського православ'я.⁸ На соборі було укладено соборні статті, які стосувалися Богослужінь, виконання треб, життя й побуту духовенства й мирян.

Відразу після собору, митрополит Філофей пише прохання до Петра, в якому в 25-ти пунктах окреслює церковні потреби Сибірської єпархії.⁹ Прохання задовольнили далеко не повністю, коштів на утримання архієрейського дому й парафіяльного духовенства, як і раніше, бракувало. Петро І навіть не дозволив митрополиту Філофею перенести мощі св. мученика Василія Мангазейського з Туруханська в Тобольськ.¹⁰

Діяльність Філофея була різноманітною. Багато він потрудився на ниві духовного просвітництва. Наприкінці 1702 р. при архієрейському домі засновується школа, куди запросили на викладання київських і чернігівських монахів. Митрополит хоче ввести в школі латинську мову та мріє про відкриття типографії для друкування навчальних посібників і книжок духовного змісту, але це йому забороняють.¹¹

Відомо, що вже при митрополитові Філофеї в Тобольській духовній школі навчалися діти новохрещених остяків, вогулів і тунгусів. 1715 р. наказав він навчати дітей хантів і мансі настоятелю Верхотурського Нікольського монастиря.¹²

Створенням 1704 р. першого церковного хору з засланих за невеликі провини козаків митрополит Філофей запровадив у Сибіру практику проведення богослужінь у супроводі багатоголосого хору.¹³ Він також дбав про будівництво та оздоблення храмів. Разом із сибірськими у будівництві брали участь запрошені з Києва майстри. 1710 р. Київські різьбярі й художники зробили в Тобольському Софіївському соборі чудовий іконостас, який викликав загальне замилування сибіряків.¹⁴

Проте найважливішою для митрополита Філофея була безпосередня праця на місіонерській ниві. Святитель займав двічі Тобольську кафедру: з 1702-го до середини 1711 р. та з 1715-го до кінця 1721 р. Місія першого періоду зосереджувалася, головним чином, у районі Березова, досить близько на північ від Тобольська, на Іртиші та Обі. За особистими указами Петра І від 1 грудня 1705 р. й від 7 червня 1710 р. місіонери навертали в православ'я тамтешніх остяків, самоїдів, які перебували під владою шаманів. Новохрещеним для заохочення видавали одяг і зерно за державний кошт.¹⁵ Митрополит Філофей виношував ще грандіозніші плани. 1702 р. він поставив завдання підготувати місію в Китай і на Камчатку.

Того ж року, невтомний Тобольський митрополит направив духовну делегацію до глави монгольських буддистів -- Кутухти. Делегація спілкувалася з ним про релігію і навіть погодилася на запропоноване Кутухтою невеличке змагання в мудрості. Історик Сибіру П.А.Словцов писав, що це посольство принесло «тобольській ієрархії першу інформацію про зовнішні обряди буддизму і, можливо, про дух його».¹⁶

1705 р. митрополит Філофей відправив групу місіонерів на чолі з архімандритом Мартиніаном на Камчатку, де було влаштовано Цепенську пустинь.

1709 р. він тяжко захворів і відійшов на спокій у Тюменський Троїцький монастир, де прийняв схиму, з ім'ям Феодор, та відмовився від кафедри. Тут з особливою ностальгією згадує святитель рідну землю та Києво-Печерську Лавру, мріє повернутися до неї. У листі до будівничого Усть-Киренського Троїцького монастиря монаха Іоасафа, він пише: «Відомо тобі буде, що я, з волі Божої, залишивши архієрейство, прийняв схиму й хочу бути на спочинку в Києво-Печерському монастирі».¹⁷

1707 р. з благословення митрополита Філофея, для покращення управління величезною єпархією і укріплення місіонерської діяльності було запроваджено вікаріатство Тобольської єпархії. Першим вікарним єпископом в Іркутську призначено українця архімандрита Варлаама (Косовського), котрому підпорядковувалися місіонерські монастирі Східного Сибіру: Нерчинський Успенський і Посольський Преображенський.¹⁷

Проповідь святителя зустрічала спротив, але не всюди однаковий. Приміром, вогули, котрі ще не потрапили під вплив мусульманства, хоча й шумно висловлювали свою прихильність до релігії предків, але таки вступали в розмови з проповідниками віри, і, згодом, погоджувалися хреститись. Цілком інакше ставилися до місіонерів ті ж таки вогули, які були під впливом мусульманства. Наприкінці другої подорожі (1715) вони люто напали на православних місіонерів і навіть убили декого з них. Тричі загрожувала смерть і самому митрополитові, але, як пише супутник і біограф святителя Філофея, випускник Києво-Могилянської Академії, Григорій Новіцький, «десницею Вишнього соблюдаемый», залишився неушкодженим.¹⁸

Щоб зрозуміти характер Філофея, усвідомити подвиг святителя, наведемо кілька прикладів із його життя. Так, під час другої подорожі 1713 р., яка була дуже успішною і багато язичників і навіть шамани прийняли хрещення, все-таки жителі Больше-Атлимського містечка вчинили проповідникам рішучий спротив. Вони зібралися на березі річки з луками та стрілами, погрожували вбити митрополита Філофея і навіть не дозволяли місіонерам підпливти до берега. Піднялася буря, яка викинула судно на піщану мілину, і святитель водою пішов на берег. Язичники спочатку відмовились слухати його проповідь. Три дні митрополит розмовляв із ними, переконуючи їх і насамкінець усі вони, зокрема й шаман, самі попросили в нього хрещення. Загалом під час цієї другої подорожі він навернув у християнство до 3500 язичників.¹⁹

Під час третьої подорожі 1714 р., коли він був у Березовському краї, у буренькинських юртах язичники напали на місіонерів, обстрілявши їх із луків. Одного священика вони поранили в голову, келейникові Філофея стріла потрапила в плечі, монахові, що підняв руки до неба, прострілили долоні. Усі супутники Філофея повернулися на судно, тільки він один свідомо залишився на березі, піддаючи себе смертельній небезпеці.²⁰ Остяцький старшина Ушанко вистрілив із пищалі у святителя, але куля прошила тільки його одяг. Ушанка ув'язнили та згодом кинули в Тобольську в'язницю. Філофей простив кривдника, і за згодою останнього, хрестив його.²¹

Ось якою безстрашністю й самопожертвою святителя завойовувалися душі язичників і магометан. Крім цього, вся благовісницька діяльність сибірського просвітителя була проникнута духом євангельської лагідності. Дослідник П.Буцинський писав про нього: «ми не знаємо жадного випадку, щоб схимонах Феодор застосовував будь-яке насильство під час хрещення сибірських інородців».²²

10 червня 1715 р. відійшов до Господа митрополит Іоан Максимович. Указ Петра І про призначення Філофея знову на Тобольську кафедру застав схимника в рідному Києві, куди він у другій половині 1716 р. прибув із Тюмені на богомілля. 20 березня 1717 р. Філофей повертається в Тобольськ.²⁵ У новий період управління Тобольською митрополією святитель більше уваги приділяв східним районам Сибіру. З актів, що збереглися в Іркутському й Селенгінському монастирях, установлено, що в січні 1719 р. митрополит Філофей проживав у Томську, у квітні та травні того ж року, а потім восени -- в Єлисейську, в червні -- в Туруханську. Кінець 1719 р. і початок 1720 р. він провів в Іркутську, подорожуючи Байкалом і за Байкал, весною плавав Ангарою.²⁴ Святитель під час цих подорожей правив богослужіння, висвячував священиків, укріпляв у вірі новохрещене корінне населення Сибіру, закладав каплиці та храми.

1721 р. митрополит Філофей знову йде на спокій у Тюменський монастир, де провів останні роки життя у великій бідності, не отримуючи навіть призначеної йому пенсії. Насамкінець, 1726 р., 76-літнім старцем схимонах здійснює свою останню проповідницьку подорож в Обдорськ до язичників-остяків, дорогою оглядаючи влаштовані ним раніше церкви та зміцнюючи у вірі своїх духовних дітей. Упокоївся сибірський апостол 31 травня 1727 р. в Троїцькому Тюменському монастирі, де за заповітом його й поховали.²⁵

Наступник Філофея на Тобольській кафедрі митрополит Антоній Стаховський писав про нього так: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті; охрестив у Сибіру до 40000 язичників і побудував для них 37 церков», закликаючи до Христа не страхом, але «тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».²⁶

Російською церквою митрополит Філофей Лещинський зарахований до лику святих. Учасниками апостольського подвигу митрополита Філофея було чимало українців, однак імена лише декотрих нам відомі. З українців, без сумніву, соратниками святителя були Антоній Платковський, якого взято з Москви 1717 р. ієродияконом, а потім призначено будівельником Іркутського монастиря (з 1730 р. його архімандрит), де він започаткував і місійну школу. Також архімандрит Іларіон Лежайський. Зі світських осіб допомагали митрополитові вже згадуваний Григорій Новицький та Іван Перевицький, заслані в Сибір у справі гетьмана Мазепи. Григорія Новицького гетьман Мазепа призначив своїм резидентом у Польщі. Коли викрили союз гетьмана з Карлом XII, Новицький одержав наказ російського уряду повернутися до Києва, де його ще до Полтавської битви узяли під варту, як свояка Орлика. Вивезений до Москви, і перебуваючи у в'язниці, він подав 1712 р. чолобитну Сенатові, у якій просив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було вирішено, у Сибір. Прохання його відхилили й у жовтні 1712 р. заслали до Верхотур'я. Митрополит Філофей під свою відповідальність брав Новицького в місійні подорожі, які той описав в «Кратком описании о народе остяцком» 1715 р. Новицького, як і Перевицького, було поставлено для нагляду й керівництва християнського життя новохрещених остяків. Закінчилося життя Григорія Новицького мученицькою смертю. Його вбили після смерті митрополита Філофея остяки-погани.²⁷

б) Святитель Іоан (Максимович).

Коротким було архипастирське служіння митрополита Іоана в далекому Сибіру й на схилі літ воно здійснювалось, але все-таки він залишив помітний слід в історії цього краю, як і в історії всієї Церкви.

Народився святитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батьками та з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвище батька було Васильківський, та він частіше підписувався Печерський, бо жив недалеко від Києво-Печерської Лаври.¹ Від імені батька Максима став він Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація звернення по-батькові у прізвище довершилась у Росії.²

Майбутній святитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом реформованій в Академію. Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського й інших відданих Православ'ю та православній богословській науці вчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до богословських занять, яким він і віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курс Могилянської Колегії, він залишається при ній учителем латинської мови. Тоді ж і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю дають відповідальний послух проповідника й відтоді розкривається його особливий талант до проповідництва.³