Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

1681 р. вже ієромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання Київської Лаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже на території Росії. Віддав із метою переховування в ньому братії та її архімандрита на випадок військових дій. Ієромонах Іоан Максимович був першим намісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище «Новопечерського» намісника впродовж 15 років.⁴

1606 р. Іоана Максимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. в Москві патріарх Адріан⁵ висвячує його на Чернігівську архіпастирську кафедру.

Архієпископа Іоана любила й шанувала чернігівська паства за його натхненні богослужіння та глибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленим архієреєм, коли розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекий Сибір на кафедру митрополита Тобольського й усього Сибіру.

Мало хто з архієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а ще більше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім темних і ворожих іновірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшли на Тобольську кафедру святителі, готові на самопожертвування заради поширення віри Христової. Невипадково серед них стільки святих, уславлених нетлінністю мощів і численними чудесами.

Іоан опікувався освітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителя Філофея.⁷

Провидіння Боже звело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців -- Іоана й Філофея -- для справи благовістя. Не здійснив би митрополит Філофей своїх героїчних місіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдяки спільній праці двох святителів, місіонерська справа одержала такий поштовх, який протягом майже цілого століття відчували наступні місіонери. Без цього поштовху налагодити місіонерську справу було б майже неможливо. Резонанс спільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й далекого Китаю.

1714 р. святитель Іоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). У Тобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним у Чернігові типографію. До цього часу належить видання митрополитом Іоаном «Илиотропиона» слов'янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ці «діти природи».⁸ Це був останній твір святителя, а до нього з-під пера свят. Іоана вийшло багато інших. У Чернігові він видав «Нравоучительное зерцало» 1703 р. і 1708 р. «Толкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путь Креста» 1709 р.; «Богомыслие» 1710--1711 рр.. З його іменем також пов'язують «Латино-греко-российский лексикон»⁹ та інші твори. Свою працю над «Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав ще обіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки в Тобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов'янсько-руською мовою. «Илиотропион» у перекладі з грецької -- соняшник. Цей улюблений ще з юних літ святителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявити узгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей образ в основу «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя, -- у цьому житті й у майбутньому -- пише святитель, -- є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в житті й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими.

Християнине! Запам'ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бурі здіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого Сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі, продовжувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами «барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності».¹⁰

Тепер зрозуміло, чому святитель Іоан погодився на Сибірську кафедру -- він сприйняв це призначення як Волю Божку, котрій неодмінно слід коритися без нарікань і скарг. Він розумів, що дуже потрібний цій пастві й віддавав їй усі свої сили й таланти. Як свідчать сучасники святителя, для пастви своєї митрополит Іоан був не начальником, а справжнім духовним батьком, зв'язок із нею був у нього внутрішнім, глибоким і сердечним. У спілкуванні з усіма, він був простим і доступним. Двері його дому завжди були відчинені для всіх, особливо він допомагав найбіднішій верстві населення своєї єпархії не тільки словом, а й ділом. Уже за життя митрополита Іоана його паства бачила в ньому великого молитвеника за неї перед Богом. Він майже щоденно здійснював богослужіння в храмі. У вікнах його келії до глибокої ночі, а часом і до зорі, можна було бачити відблиск свічки та слабку тінь молитовно схиленої фігури перед невеликим аналоєм. Особистий приклад святого чистого життя, який доводив істинність православної віри, робив свій внесок у справу навернення й удосконалення хрещених, який був не меншим від внеску найсміливіших і самовідданих місіонерів. Один подвиг доповнював інший і це приводило до надзвичайних успіхів місіонерської справи.

На колінах перед іконою Божої Матері, привезеною з Чернігова, 10 червня 1715 р. скінчив своє життя святитель. Пам'ять про святителя Іоана бережуть сибіряки, а в Україні, на жаль, мало знають про свого святого. Він і сьогодні спочиває в Тобольському соборі. 1916 р. святителя Іоана Максимовича було канонізовано Російською Православною Церквою.¹¹

По смерті святителів Іоана Максимовича та Філофея Лещинського, причислених до лику святих, Сибірську кафедру очолив ще один українець -- митрополит Антоній Стаховеький (1721--1740), за якого почався відхід хрещених до старої віри. Антоній Стаховський головну увагу зосередив на збереженні жнив, зібраних його попередниками. 1727 р. він звітує Святійшому Синодові про відхід у язичництво остяків і просить розширити систему пільг. Синод дає Антонію 1000 рублів і в указі від 1730 р. рекомендує відмовитися від насильницького хрещення й не залучати до цієї діяльності «жорстких» місіонерів.

Усіх своїх сил докладав митрополит для розвитку й заохочення місіонерства в Сибіру. Турбуючись про справжніх опікунів над новонаверненими християнами, св. Антоній не тільки сприяв місіонерській праці своїх попередників, а й сам продовжив її. Він посилює духовні місії на Камчатці й у Китаї. 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі відкриває російсько-монгольську школу, яка готує місіонерів для Монголії і Китаю, виділяє самостійну Іркутську єпархію для кращого успіху місіонерства. Митрополит Антоній реорганізує в Тобольську слов'янсько-російську школу, збільшує в ній термін навчання. У пам'яті народу залишився св. Антоній як будівничий храмів і монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі відлито великий дзвін вагою 1011 пудів для Софійського собору Тобольська. Спочив він 1740 р. Канонізований Російською Православною Церквою 1984 р.¹²

Після митрополита Атонія Стаховського, який спочив 1740 р., був цілий ряд митрополитів-українців, котрі очолювали сибірську кафедру: Нікодим (Сребницький) з 29.05.1740 р. до 1741 р., Арсеній (Мацієвич) з 1741 р. до 1742 р., Антоній (Нарожницький) з 26.09.1742 р. до 9.10.1748 р., Сільвестр (Гловацький) з 6.07.1749 р. до 9.10.1755 р.¹³ Усі вони, в міру своїх сил і відповідно до терміну перебування на Тобольській митрополичій кафедрі, зробили внесок у справу місіонерства. Завершує список українських митрополитів у ХVІІІ столітті в Тобольську святитель Павло (Конюшкевич).

в) Святитель Павло (Конюшкевич).

Особистість святителя Павла Конюшкевича вже майже два століття викликає велику зацікавленість православних істориків, починаючи з 1827 року, коли митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) виявив його нетлінні мощі. Того року приготували новий склеп під підлогою Великої Лаврської церкви, щоб перенести туди розміщені в різних місцях гробниці. І ось, митрополит Євгеній пише: «цього 1827 р., 12 червня, доповіли мені, що в усипальниці під Стефанівським приділом тіло Тобольського архієрея Павла, але спочиває у гробі поверх землі і було призначене для погребіння на новому місці, виявилось нетлінним, чому і наказав я залишити подивитись мені самому, але того дня не встиг зробити огляд. В наступну ніч, коли я заснув, уявилась мені буря, яка хитала будівлю, від чого я прокинувсь і почув, що по залах твердими кроками хтось йде в мою спальню. Двері відчинились і уввійшов невідомий муж, осяяний світлом, в архієрейському одязі, з гнівом на обличчі. Припіднявшись на ліжку, я хотів встати і поклонитися йому, але не міг, тому, що ноги, особливо коліна, в мене сильно затремтіли. Той, що прийшов, сказав мені: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, не дам тобі і я ніколи почивати». Потім він вийшов такими же кроками зі спальні. Вранці я прийшов до гробу архієрея, котрого напередодні хотів оглянути. Коли зняли кришку, то побачив того самого святителя Божого Павла, котрий явився мені вночі, і в тому ж облаченні. З сльозами цілував я руки його, відслужив панахиду і наказав залишити гріб на попередньому місці». Через 40 років Лавру відвідав Олександр II з імператрицею в супроводі церковного історика й письменника М.В.Толстого. Він пише: «Разом з іншими богомольцями я спускався в цей склеп. Припідняв кришку простого дерев'яного гробу, зняв пелену з лику святителя й усі ми були вражені надзвичайним нетлінням мощів. Павло був таким, ніби щойно заснув: русе з сивиною волосся й борода, лице спокійне, з заплющеними, дещо впалими очима; руки, складені на грудях; митра та облачення -- все повністю збереглося, хоча пройшло вже майже 100 років як тіло святителя покоїться в гробі. Цього чудесного нетління не можна приписати дії повітря чи інший місцевий причинам, адже інші тіла в тому склепі зітліли й розклалися».¹

Багато дослідників вивчали його життєвий шлях, торкаючись різних аспектів його діяльності. Серед авторів дорадянської доби: Зноско В. свящ. «Жизнь и чудеса святителя Павла митрополита Тобольского и Сибирского»; Титов Ф., прот. «Павел Конюшкевич Митрополит Тобольский и Сибирский», Титликов Б.В «Павло Конюшкевич, митрополит Тобольський». Зацікавленість особистістю св. Павла виявив Карташов А.В. у своїх «Очерках по Истории Русской Церкви». Останні праці дослідників такі: Симонюк В. канд. дисертація «Життя і діяльність митрополита Тобольського Павла Конюшкевича», Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність², Нас найбільше цікавить місіонерська праця святителя Павла.

Початок формування його, як особистості, припадає на роки, проведені майбутнім святителем у своєму рідному місті Самборі, що на Галичині. Народився він 1705 року в родині Самбірських міщан на прізвище Конюшкевичі. Хоча більшість українського населення Прикарпаття того часу усвідомлювала себе православними, але формально їх відносили до уніатів, бо ще 23 червня 1691 року таємний уніат єпископ Перемишльський Інокентій Винницький уже відкрито проголосив у Варшаві від себе й за свою паству про перехід православної Перемишльської єпархії до унії. Як відомо, Інокентій Винницький був останнім православним Перемишльським єпископом, до юрисдикції якого належав Самбір. Звичайно, були ще православні священики, які таємно духовно окормлювали своїх вірних, були братства, можливо й існували православні школи³, але все те діялося нелегально. Тому немає точних даних, де саме зробив перші кроки навчання малий Петро (таке було його ім'я до постриження), у православній чи уніатській школі. За словами одного з дослідників, хоч де навчався майбутній святитель, одне зрозуміло, що формувався він у православному оточенні⁴. У той час православна самосвідомість була в переважної більшості українського населення Галичини.⁵ Відомо також, що населення Самбора було поліконфесійним: там жили латинники, уніати, протестанти, євреї та інші. Чи не відтоді, ще з дитинства, у святителя Павла виникло бажання навертати іновірців до православ'я, віри, яку сповідували його батьки й він. Згодом, через багато років, це бажання він реалізує в далекому Сибіру, приводитиме до спасіння людей, що перебували в темряві язичництва.

Батьки Петра, бачачи у свого сина особливі здібності, а також бажаючи дати йому освіту в дусі православної віри, відправляють його, ще зовсім юного, хоч у рідне й дороге, та все ж таке далеке місто -- Київ. Різні дослідники по-різному визначають рік вступу Св. Павла в Київську Академію. Зноско В. вважає, що 1715 році, а Титлинов Б.Ф. подає 1716--1717 р. Найімовірніше, що це був 1721 р., про що переконливо, ґрунтуючись на простій логіці, доводить протоієрей Олександр Швець, у своїй кандидатській роботі.⁶ Навчання проходило в Київській Академії, яку він закінчив 1733?р. в 28-річному віці. Того ж року його було пострижено в ченці з ім'ям Павло, а через рік (1734) він прийняв сан священика.Його, як здібного, призначають учителем риторики й поезії. У 1740--1741 рр. майбутній святитель супроводжував архімандрита Київської Лаври Тимофія (Щербацького) в довгій подорожі до Санкт-Петербурга. Павла помітили, оцінили й викликали на посаду проповідника Московської Академії, яка була тоді в Заіконоспаському монастирі. 1743 р. Новгородський архієпископ Амвросій (Юшкевич), учитель Павла по Київській Академії, запросив його до себе та зробив архімандритом першого за честю й багатством Юріївського монастиря, у якому він перебував 14 років. Звідти Павла призначили 1758 р. митрополитом у Тобольськ.

Прибувши в Тобольськ і познайомившись зі станом справ у єпархії, святитель Павло визначив для себе кілька стратегічних напрямів. Перше, чим він старанно зайнявся, було просвітництво. Колишній викладач Київської Академії та проповідник Московської Академії відразу звернув увагу на семінарію при архієрейському будинку. Заснована ще 1702 р. митрополитом Філофеем (Лещинським), на час приходу святителя Павла в Тобольськ вона занепала. Це, певне, була єдина семінарія Руської Церкви, яка не мала повного курсу навчання. У ній не було вищих класів філософії та богослов'я. Таке становище можна пояснити великим браком кандидатів на церковні посади, через що ніколи було чекати закінчення повного курсу навчання.⁷

Проте головною причиною занепаду семінарії була відсутність державного фінансування. Згідно з Духовним регламентом, духовні школи вважалися школами при архієрейських будинках. Єпархіальні архієреї мали дбати про відкриття шкіл і утримувати їх на місцеві кошти. Тому стан духовної освіти в тій чи іншій єпархії залежав, переважно, від особи єпархіального архієрея. Тобольська єпархія, хоча за територією була й найбільшою, але далеко не багатою. Утримувати на свої кошти семінарію архієреєві було практично неможливо. Святитель Павло подає прохання в Святійший Синод про надання їй статусу штатної семінарії, але тільки 1765 р. домігся дозволу на отримання для неї 490 рублів на рік.⁸

Відкривши відсутні два класи -- богослов'я та філософії -- вчений ієрарх сам особисто і безпосередньо контролював викладання уроків. Збільшивши кількість семінарських предметів, ревний архіпастир почав дбати про збільшення складу її викладачів. Звертається він до рідного Києва, й не стільки до Академії, скільки до Києво-Печерської Лаври, яка завжди мала вільних учених ченців. Після зволікань, нарешті прохання сибірського святителя задовольнили й у січні 1764 року в Тобольськ відіслано двох учених ієромонахів: Саватія Ісаєвича й Веніаміна Бєлковського.⁹

Крім піклування про семінарію, яка мала виховувати грамотних пастирів-місіонерів, святитель задумав заснувати цілу мережу нижчих духовних училищ. Так, у 1759--1764 рр. у Тобольській єпархії було засновано низку так званих «заказних» шкіл, розташованих у «заказах». Це були школи в Барнаулі та Троїцьку, 1760 р.-- у Красноярську й Верхотур'ї, 1761 р. -- у Єкатеринбурзі, Далматові, Рафаїлові. Пізніше відкрилися школи й в інших заказах -- Тарському, Томському, Самарівському, Ішимському, Туринському. Ці школи мали чотири класи: фари, інфіми, граматики й синтаксими. Після них учні мали вступати в піїтичний клас семінарії.¹⁰

Святитель Павло усвідомлював також важливість будівництва нових храмів для поширення християнства на території Сибіру. Він наполягав, аби будувалися камінні церкви. Разом з тим, намагався навести порядок із процедурою оформлення церковного будівництва, а також із збиранням коштів на будівництво нових храмів. Так, 1759 р. по духовних заказах було розіслано указ; у ньому докладно перераховувалися пункти, з яких у майбутньому мало складатися прохання парафіян про будівництво чи відновлення церкви.¹¹

Святитель Павло не хотів миритися з безконтрольним збором пожертв на будівництво храмів. Ще попередні архієреї для нього ввели «шнурові книги» у яких ті, що збирали кошти, повинні були суворо стежити за записами пожертв. Дозволи на подібні збори видавалися десятками й сотнями безперешкодно. Митрополит Павло обмежив кількість шнурових книг і видавав їх переважно тоді, коли будувалася камінна церква, яка вимагала більших затрат.¹² Загалом, на думку дослідників, саме Павло Конюшкевич у 1760-их роках зумів різко покращити діловодство та звітність у своєму відомстві, які за інших архієреїв велися недбало.¹³ Завдяки порядку й контролю за час перебування святителя Павла на Тобольській кафедрі збудовано багато храмів, особливо камінних.¹⁴

Перш за все, було відновлено Богоявленську Церкву, яка за місяць до приїзду святителя згоріла разом із дерев'яною Захаріївською церквою. На місці Захаріївської 11 червня 1759 р. митрополит Павло заклав камінну двохповерхову церкву: згори -- на честь Воскресіння Христового, внизу -- святих Захарії і Єлизавети, з приділом св. Димитрія Ростовського. 1 квітня 1761 р. в Тобольську було освячено камінну Христовоздвиженську церкву. Того ж року, 12 вересня освячена в нижньому поверсі камінна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 28 квітня 1762 р. в Тобольському жіночому монастирі архієрей освятив літню церкву Різдва Богородиці, а при Благовіщенській церкві того ж року завершилося будівництво камінної дзвіниці. У Стрітенській церкві 27 жовтня 1762 р. освячено приділ на ім'я св. мучениці Параскеви П'ятниці.

У Знаменському монастирі українець Михайло (Міткевич) 1767 р. завершив будівництво камінної дзвіниці й камінної двохповерхової церкви: внизу -- на ім'я свят. Миколая, згори -- на честь Казанської ікони Божої Матері.

У місті Березові 1765 р. на місці згорілого храму на честь Різдва Богородиці за грамотою митрополита Павла побудовано камінну церкву. У м. Ялуторовську в 60-ті роки ХVІІІ століття, згідно грамоти митрополита Павла, зведено двохповерхову камінну Стрітенську церкву. У Тюмені 1765 р. закладено камінну Успенську церкву. На місці Спаської дерев'яної церкви, яка згоріла 4 червня 1766 р., 1769 р. побудовано камінну.

У місті Тарі святитель освятив першу камінну двохповерхову Спаську церкву. У м. Красноярську близько 1759 р. розпочато будівництво камінної соборної Троїцької церкви. Також чимало збудовано й освячено преосвященним Павлом церков і в інших провінційних містах і селах.

Дбаючи про семінарію, яка мала випускати потрібну кількість священнослужителів, будуючи храми, наводячи порядок в єпархії, тобто, створюючи базис, митрополит Павло постійно й безпосередньо займався місіонерськими справами. Для ознайомлення зі станом місіонерської справи в єпархії святитель Тобольський здійснював особисті візити в різні місця, незважаючи на труднощі, пов'язані з подорожами по Сибіру. Так, приміром, у лютому-березні 1762 р. він відвідав «верховні міста та інші визначні місця Тобольської єпархії» (за маршрутом з Тобольська через Тюмень та Турінськ до Верхотур'я). Його супроводжував численний почет, який складався з архімандритів, священиків, дияконів та хористів, котрі, очевидно, були необхідні для здійснення архієрейського богослужіння в різних місцях єпархії.¹⁵

Неподалік кафедри митрополита Павла було Джунгарське (Калмицьке) ханство, яке межувало з Південним Сибіром річками Іртишом й Ішімом. У першу чергу сюди звернув ревний архіпастир слово євангельської проповіді. З довірою поставилися калмики до проповіді святителя Павла й охоче хрестилися. Коли китайська армія в 1757--1758 рр. зруйнувала Джунгарське ханство, дехто з джунгарців і їхніх тайшів (князів) рятувались у російських фортецях: Семипалатинську, Усть-Каменогорську, Ямишевську й ін., а також у містах Тарі й Тобольську. Там приймали вони російське підданство та православну віру. Серед них був сам Контайша (хан) Амурсана з жінкою Бетей і сином Пунцуком, котрі, прибувши до Тобольська, жили в заміському архієрейському будинку.¹⁶

З метою пожвавлення місіонерської справи у Тобольській єпархії, святитель Павло 1764 р. запровадив у Тобольську посади двох спеціальних місіонерів для проповіді християнства серед іновірців-ідолопоклонників і для утвердження новонавернених з язичництва в істинах православної віри. На затверджені тоді посади місіонерів святитель подбав призначити найосвіченіших осіб із середовища духовенства Тобольської єпархії.

Інструкції, правила й поради, з якими звертався святитель Павло до різних духовних осіб своєї єпархії з цього приводу, ясно свідчать про глибоку любов та істинно апостольське піклування його про нещасних людей, що не знали правдивого Бога. Протопопів «заказчиків», а через них і загалом усіх священиків Тобольської єпархії святитель Павло настійливо переконував ставитися з любов'ю та поблажливістю до ще нехрещених, заохочувати їх до прийняття таїнства хрещення, охороняти й захищати їх від лиха. Так, приміром, в інструкції протопопам -- Дем'янському й Норимському святитель Павло наказував: «Поганським народам проповідувати Слово Боже та приводити їх до пізнання Єдиного Триіпостасного Бога, у Трійці Святій славимого і поклоняємого від усього творіння Отця і Сина і Святого Духа. Навертати їх пристойним чином, беручи за приклад апостолів: добровільно, з ласкою і без озлоблення. Тих із них, котрі добровільно бажатимуть хрещення, просвіщати святим хрещенням, не обтяжуючи їх на перших порах. Навчати їх найкоротших і найнеобхідніших молитов та спостерігати за їхніми нахилами й намірами. А вже згодом, коли охрестяться, подати їм достатньо настанов, навчити молитов і смиренно розповідати про віру, надію й любов до Бога та ближнього. Запроваджувати в них християнські звичаї привітно й ласкаво. Щоб через це в інших розбудити бажання до святого хрещення, а образ і озлоблення не допускати».¹⁷

Великих зусиль доклав митрополит Павло для покращення внутрішньої організації місії. Уряд не піклувався про місію, більше заважав їй. Місцеві кошти після секуляризації були мізерні. Місіонерська справа вимагала не тільки особливого піклування з боку єпархіального архієрея, а й штату його помічників. Відсутність місіонерів ускладнювала справу просвіти іновірців; а тут, як писав митрополит Антоній Стаховський (1721--1740) роботи вистачило б не на 70, а на 700 проповідників.¹⁸

Як уже говорилося, святитель Павло домігся від Святійшого Синоду дозволу лише на дві посади спеціальних проповідників місіонерів. Хоча їм і було призначено зарплату, але про регулярне надходження її не подбали. Коли Святійший Синод 19 травня 1768 р. вимагав відомості з єпархії про проповідників серед іновірців, то з Тобольської єпархії повідомили, що призначена проповідникам-місіонерам: протоієрею Афанасію Туясову та протоієрею Олексію Михайлівському зарплата з кінця 1766 р. в Тобольськ не надходила.

Уряд Катерини II практично припинив підтримку православної місії. Збідніла Тобольська кафедра після проведення секуляризації була неспроможна за власні кошти підтримати місіонерську справу. Якщо 1753 р. в Тобольській єпархії хрестилось 462 людей, у 1764 -- 361 людина; то за даними Тобольської консисторії 1765 року було хрещено 176 людей, 1766 року -- 34 людини, 1787 року -- 97 людей, а 1768 року -- 30 людей. Тобто, місіонерська справа не розвивалася, а навпаки, послаблювалася. Але в цьому немає жодної провини святителя Павла. «Згори» більше цікавилися створенням нового в катерининському дусі наказу для місіонерів, аніж проблемами місіонерів.¹⁹

На жаль, і місіонерська справа часом страждала від зловживань виконавців. Вони перебували далеко від начальства, у віддалених улусах і святу справу, бувало, перетворювали на предмет наживи, хоча святитель Павло категорично наказував: «місіонерську діяльність проводити з усяким старанням і добрим порядком не ображаючи й не озлоблюючи нікого й до хабарів не торкатися».²⁰

Але часто новохрещене населення тубільців, під впливом своїх нехрещених одноплемінників, звинувачувало місіонерів і в неіснуючих зловживаннях. Скарги на примусове навернення в християнство надходили до Синоду постійно ще при попередниках митрополита Павла. Однак Синод ставився до них раніше з недовірою. Тепер, коли до влади прийшла Катерина II, ситуація змінилася. Відчувши її ставлення до архієреїв і до Церкви загалом, скаржники безперервною чергою потягнулися в Петербург. Оббиваючи пороги установ і начальства, ходаки очорнювали своїх, невгодних їм священиків, протопопів і, зокрема, архієрея. Обер-прокурор Меліссіно й імператриця були готові слухати й вірити будь-яким звинуваченням на митрополита Павла, як земляка митрополита Арсенія Мацієвича ^** Митрополит Арсеній Мацієвич народився 1697 р. в сім'ї священика в Україні. 1716 р. прийняв чернецтво. 1723 р. закінчив Києво-Могилянську Академію. Наприкінці духовної кар'єри він був митрополитом Ростовським і постійним членом Святійшого Синоду. Але з 1763 р. становище його різко змінюється: його позбавляють сану за протест проти відібрання церковних маєтків у казну при Катерині ІІ. Його засилають у Карельський Миколаївський монастир, а 1767 р. позбавляють навіть чернечого звання й зачиняють у фортеці Ревельській, де він помирає під іменем Андрія Брехунця 1772 р., і, зокрема, звичайно, підозрювали в ньому ворога секуляризації.

Підозри ці були небезпідставні. Після сумнозвісного указу від 26 лютого 1764 року в Сибіру в монастирів було відібрано вотчини з селянами й самі монастирі розділено на класи. З 17-ти монастирів, на які всі сибірські митрополити покладали надії, як на найкращий засіб боротьби з розколом і поганством, шість було закрито, ті, що залишилися, після конфіскації земель були сильно підірвані в засобах існування, бо в малозаселеному бідному Сибіру землеволодіння були значно важливішими для них, ніж для монастирів у центральній Росії, які крім від земель, мали багато інших прибутків.

Отже, суми на утримання архієрейського дому й монастирів виявилися зовсім недостатніми. Святитель Павло не міг і не хотів приховувати свого негативного ставлення до закриття монастирів. Маючи великий життєвий досвід і проникливий розум, він бачив, що багато сибірських чернечих обителей, не маючи засобів для існування, заглохнуть і не служитимуть уже справі просвіти сибірських народів²¹. Тому святитель Павло зробив сміливий і дуже небезпечний крок. Потрібна була неабияка мужність, щоб після відомої всім розправи над Арсенієм Мацієвичем подати свій протест проти указу про секуляризацію.

Це сталося наприкінці 1764 року. Хоча своїм поданням до синоду святитель намагався захистити свою Сибірську митрополію, але всім було ясно, що це протест проти всієї державної політики ставлення до церкви. Ряд дослідників стверджують реальність цього протесту: митрополит Іларіон (Огієнко), Симонюк В., прот. Олександр Швець. Є такі, що не погоджуються з цим твердженням. Так, Карташев А.В. пише: “По некоторому недоразумению до конца XIX в. в исторической литературе имя митрополита Павла примешивалось к делу митрополита Арсения”²². У своїх доказах він був щирим, шляхетним, справедливим ревнителем чистоти й успіху Православ'я. Синод не зважив на його докази, а вища державна влада сприйняла їх як виклик. Відтоді святитель Павло став особистим ворогом Катерини II. За її наказом Синод наприкінці 1764 р. відкриває вправу на митрополита Тобольського Павла. Ставши дисидентом, святитель терпів різні несправедливості та цькування з боку Синоду та світської влади. Протест став головною причиною негативного ставлення та звільнення митрополита з Тобольської єпархії ²³.

З тексту записів, поданих Синодом на вимогу неправославного напіватеїста обер-прокурора Меліссіно, й відповідей на них митрополита Павла видно явні перебільшення та прямі наклепи скаржників. Детально вивчивши скарги на митрополита Павла, а також його листування з Синодом, історик Титлинов В. дійшов висновку, що святитель Павло діяв згідно з традиціями й законами ХVIII ст., а справа, заведена на нього, була на основі фальшивих скарг або перебільшень²⁴. Катерина, зводячи до смерті митрополита Арсенія, з самого початку свого царювання пильно стежила за особистістю митрополита Павла. Не дивна тому реакція Катерини II на відгук про святителя Павла вченого абата Шаппа. Цей французький астроном 1761 р. прибув у Тобольськ для спостереження проходу Венери перед Сонцем. При цьому був присутній митрополит Павло. Пізніше абат Шапп відізветься про святителя Павла, як про вчену людину. Він називає його ревнителем віри, коректним і приємним у спілкуванні. Абат пише, що Павло «міг би служити взірцем для всього християнського духовенства». Чи-

таючи ці рядки, вже 1768 р. Катерина роздратовано зазначає: «Ось чудовий взірець, який пропонує абат для наслідування: невіглас і фанатик! Цей прелат крім того був гордим і мстивим. Вади, за які він повинен був недавно залишити свою єпархію».²⁵.

На виклик Синоду святитель Павло прибув у Москву 2.04 1768 р. Тут він, умовлений своїми друзями, написав прохання про звільнення його на спокій у Києво-Печерську Лавру. Імператриця затвердила відпуск на спокій, правда, без пенсії та без прогонних грошей. Прибувши в Київ, митрополит Павло повністю віддався молитовній, постовій і доброчинній підготовці до своєї мирної християнської кончини, оточений дедалі більшою шаною віруючого народу. Упокоївся митрополит Павло 4.11.1770 р. за старим стилем. Через чуму, яка лютувала в Києві й відсутність митрополита (Київська митрополія на той час була овдовівшою), а також відсутність розпоряджень Синоду, тіло святителя Павла 1,5 місяця залишалося непохованим. Похорони, нарешті, відбулися 19 грудня 1770 р. При закритті гробу виявилося, що тіло не розклалося. Безперервний ряд чудесних зцілень за молитвами до нього йшов із тієї пори й до спроби перенесення гробу 1832 р. і після того переходить в XX століття й до сьогодення²⁶. Отакою є доля нашого великого земляка, українця митрополита Павла Конюшкевича.

Велика кількість чудес від нетлінних мощів святителя Павла й усенародне його шанування як святого угодника Божого спонукало Київську міську Думу звернутися до вищої церковної влади з пропозицією всенародного прославлення пам'яті святителя. Прославлення мало відбутися 1915 р., але Перша світова війна перешкодила цьому. Помісний Собор РПЦ 1917--1918 рр. теж збирався канонізувати святителя, проте обставини воєнного часу змусили собор припинити свою діяльність. 1984 р. з благословення Московського патріарха Пімена у зв'язку з підготовкою до свята 1000-ліття Хрещення Русі було встановлено святкування на честь собору Сибірських святих, серед котрих -- святитель Павло Тобольський.

Проведення Архієрейського собору та майбутню канонізацію святителя Павла Конюшкевича було офіційно започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 15 грудня 1997 р. під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета. Немало причинилися до появи цього рішення земляки святителя Павла самбірчани, які пам'ятали про нього й на його честь збудували величний храм. Перші розвідки про святителя Павла разом із місцевими істориками зробив прот. Іван Швець, тоді клірик церкви Різдва богородиці м. Самбір (зараз викладач КДА). Після нього вивченням життя й діяльності митр. Павла зайнявся брат, прот. Олександр Швець, який написав і захистив кандидатську дисертацію про нього.

Нарешті, відбувся сторіччями очікуваний Собор, перший пункт ухвали якого проголошує: «Приєднати митрополита Тобольського Павла Конюшкевича до лику святих для церковного шанування й занести його ім'я у православний церковний календар». У документі діяння освяченого Архієрейського Собору УПЦ КП «Про канонізацію святителя Павла Конюшкевича (1705--1770) митрополита Тобольського говориться: «Митрополит Павло є окрасою Церкви Христової, зразком самовідданого святительського служіння, утвердженням православ'я і подвижником благочестя. Справжньою величчю дихає проста, незламна у правді своїй, як старозавітні пророки, пряма і

грізна постать святителя Павла».²⁷. Мощі митрополита Павла після піввікового перебування під уламками Успенського храму Києво-Печерської Лаври нині знайдено й поставлено для поклоніння віруючих.

РОЗДІЛ V.

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ МІСІОНЕРИ ІРКУТСЬКОЇ МІСІЇ

5.1 Заснування Іркутської єпархії

Тобольська єпархія, заснована при патріархові Філаретові 1621 р., понад сто років була єдиною на всій території Сибіру. На Тобольську кафедру на початку XVI й у XVII столітті посилалися, переважно, діяльні й учені ієрархи. Та якби вони не виявляли свою ревність щодо церковного благоустрою єпархії, для них фізично було неможливо керувати всіма парафіями й монастирями Східного Сибіру, віддаленими від Тобольська на тисячі кілометрів. Управління церковними справами Східного Сибіру було особливо важким для тобольських архіпастирів. «Те, що по громадянському відомству поручалося цілим десяткам воєвод, по церковному покладалося на одну людину».¹

На Московському Соборі 1667 р. було вирішено заснувати архієпископію в Тобольську та єпископію на Лені, а Тобольськ піднести на ступінь митрополії. Однак, зроблено було тільки останнє.² Питання про заснування нових єпархій Сибіру піднімалося й на Московському Соборі 1681 р. «Архієрейська додаткова присутність потрібна й необхідна для того, що Сибірський край просторий і в ньому безліч народу, що Христа не знає, також деякі міста на далекій відстані знаходяться від архієрейської кафедри, а саме, в Сибірському краї від столичного міста тієї єпархії до Даурських і Нерчинських і Албазинських островів і до інших подібних багатьох місць за один рік, і за півтора, і за два ледве переходять, а в тих далеких місцях християнська віра не розширюється».³

Патріарх Іоаким визнавав за необхідне дати Тобольському митрополитові чотирьох вікарних архієреїв: у Тюмень, Верхотур'є, Єлисейськ і за Байкал -- у Даурію.⁴ «Але всі ці й подібні пропозиції, переважно через брак коштів для утримання архієреїв і їхніх кафедр, залишалися без виконання до 1707 р.».⁵

1706 р. на прохання Тобольського митрополита Філофея (Лещинського) в Іркутську було затверджено вікаріотство Тобольської єпархії.⁶ Вікарним єпископом призначили колишнього намісника Київського Пустинно-Миколаївського монастиря архімандрита Варлаама (Косовського), котрий пробув у Іркутську з 1707-го до 1710 р., а потім самовільно виїхав у Москву, де до призначення на Тверську кафедру (1714) «тільки за титулом вважався Іркутським Вікарієм».⁷ Мізерне забезпечення, невлаштованість єпархіальних справ «неприємності з місцевою владою і розпущеність народу» -- все це призвело до того, що єпископ Варлаам залишив Іркутськ.⁸ Іркутською паствою, як і раніше, керували Тобольські митрополити.

Великий сибірський благовісник і просвітитель сибірських народів митрополит Філофей (Лещинський) був першим і єдиним з Тобольських архіпастирів, хто відвідав Іркутськ. У березні 1719 р. він поїхав через Іркутськ за Байкал, а в травні повернувся в Іркутськ. Святитель Філофей освятив дерев'яну церкву Воздвиження Хреста Господнього в Іркутську, «про що свідчив пам'ятник, який стояв на місці попереднього дерев'яного храму, поблизу камінної Христовської Церкви».⁹ Пізніше наступник митрополита Філофея святитель Христовий Іоан (Максимович) з Тобольська «відправив як благословення Іркутській пастві, як своїй, список з чудотворної Абалацької ікони Божої матері, при чому в силабічних віршах своїх бажав від Пречистої Діви-Матері всякого роду тимчасових і вічних благ, і щоб самому йому особисто відвідати її».¹⁰ Кончина святителя Іоанна 1715 р. перешкодила цьому наміру.

1721 р. вікарієм в Іркутськ було призначено єпископа Ігнатія (Смола), але він відмовився від поїздки в Сибір.¹¹

У першій половині 1722 р. Петро І наказав Синодові вибрати й «поставити в Іркутськ такого архієрея, котрий був би вченим, для навернення тамтешніх народів у християнську віру».¹² Джерела свідчать, що заснування самостійної Іркутської кафедри було пов'язано з просвітою світлом Христової віри язичників і ламаїстів Східного Сибіру.

Один із членів Синоду архімандрит Чудового монастиря Феофілакт (Лопатинський) сам «просився в Іркутськ, ради євангельської проповіді», і говорив, що «він шукає Іркутського єпископства не ради цього єпископства, а ради місіонерської справи, котра була з ним з'єднана».¹³

Синод представив Петру І кандидатуру самого архімандрита Феофілакта, але попри це не хотів відпускати його, вважаючи потрібним у Синоді. Пропонувалися на Іркутську кафедру й інші кандидати: Білозерський архімандрит Ірінарх, обер-ієромонах флоту Рафаїл (Заборовський) і Печерський архімандрит Іван (Сенютович).¹⁴ Але ніхто з них не горів бажанням потрудитися на ниві місіонерській, у далекому Сибіру, серед темних народів. Петро І розумів, що не буде від них користі на Іркутській кафедрі, тож відхилив усі пропозиції Синоду.

Ніхто з кандидатів на єпископство не хотів їхати в Іркутськ. Усі боялися, не погоджувалися навіть ті, котрі завинили й перебували під загрозою покарання. Так, навіть Коломенський митрополит Ігнатій, що потрапив в опалу при Петрі Великім, почувши рішення царя про те, що з найяснішої милості йому дозволено залишитися в єпископському сані але тільки в Іркутську, у присутності Синоду лежав у ногах Петра та слізно благав і вимолив собі звільнення від цього призначення, визнавши за краще бути ув'язненим у Ніловій пустині.¹⁵

У такій ситуації уряд не міг не скористатися невизначеністю становища єпископа Інокентія Кульчицького, що перебував в Іркутську протягом 5-ти років, уже звик до цього краю і ніколи ні на кого не скаржився. Саме такий терплячий більше ніж будь-хто інший був спроможний на рівноапостольське надзвичайно важке служіння. 26 липня 1727 р. великий сибірський молитовник і чудотворець, перебуваючи в Іркутському Вознесенському монастирі, одержав указ про призначення його єпископом Іркутським і Нерчинським.¹⁶ Ось рядки цього указу: «Указ Її Імператорської Величності, Самодержиці Всеросійської із Святійшого Урядового Синоду, Преосвященнійшому Інокентію, Єпископу Переяславському, 15 січня 1727 р. її Імператорська Величність, знаходячись у зимовому домі, за докладом Святійшого Синоду, наказала бути в Іркутську Єпископом Вашому Преосвященству».¹⁷

На другий день після отримання указу про своє призначення, святитель Інокентій сповістив про це духовенство нововідкритої Іркутської Єпархії. Оригінал цього святительського розпорядження зберігається як святиня в Іркутській Спаській церкві, в зимовому храмі в позолочених рамках під склом біля ікони Святителя Інокентія.

Окружною грамотою від 1 вересня святитель вітає Іркутську паству такими словами: «Божою Милістю Преосвященнійший Інокентій, Єпископ Іркутський і Нерчинський. У місті Іркутську всім церквам святої Східної синам послушним духовним і світським. Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами: Оскільки благословенням Божим, її Імператорська Величність, маючи серце своє благодатне в руці Божій, за докладом Святійшого Синоду благоволила мене милостивим своїм Імператорським указом призначити в Іркутську єпархію дійсним Єпископом, і титулувати себе по тій єпархії, як і раніше бувало, того радимо раніше всіх творити моління за її Імператорську Величність про здоров'я і всієї її Імператорської Величності високої Фамілії, Святійшого Синоду, також і про наше смирення титулуючи нас Іркутським і Нерчинським. Також молимо вас і архіпастирськи наставляємо: мудруствуйте однодумно, друг другові честь велику творіть, мир і любов між собою маючи, як і Апостол святий Павло повчає. Цього навчайтеся, це наслідуйте, цього тримайтесь, і так тимчасові блага і вічні удостоїтись наслідувати всеусердно бажаємо і благословення посилаємо. Амінь. Інокентій єпископ».¹⁸

Таким чином, Іркутська паства з 15 січня 1727 р. вийшла з під опіки Тобольського митрополита, а Іркутська єпархія здобула свою самостійність. Звідси починається наступництво її ієрархії.

Ось список Іркутських єпископів-українців XVIII століття:

1. Інокентій Кульчицький, єпископ з 1727-го до 1731 р.

2. Інокентій Нерунович, єпископ 1732--1747 рр.

3. Софроній Кристалевський, єпископ 1772--1789 рр.

4. Веніамін Багрянський, єпископ 1789--1814 рр.

5.2 Іркутські святителі-місіонери

а) Святий Інокентій (Кульчицький).

Уславлений дивними чудесами святий Інокентій, єпископ Іркутський, котрим пишається Російська Православна Церква, народився приблизно 1680--82 р. на Чернігівщині. Іван Власовський стверджує, що св. Інокентій походив зі стародавнього українського шляхетського роду Кульчицьких на Волині, але батьки його переселилися на Чернігівщину.¹

Історик Хижняк Зоя Іванівна вважає, що він походив з галицького шляхетського роду.² При хрещенні йому було дано ім'я Іван. Він рано втратив батьків, тож виховувався в родичів. Один із них -- Г.Кульчицький -- був перекладачем Посольського, згодом Малоросійського приказу, він виконував місію Московського уряду в польського Короля Яна Собєського, а 1672 р. їздив у Батурин до Д.Многогрішного.

Дядько Інокентія був писарем В. Кочубея, за зв'язки з яким Іван Мазепа заслав його до Сибіру.³

Богословську освіту святитель здобув у Київській Академії в останніх роках ХVІІ століття. У Києві він увійшов до братії Києво-Печерської Лаври, де прийняв чернечий постриг з ім'ям Інокентія. 1708 р. стає ієромонахом і вже невдовзі, за наказом церковної влади, залишає Київську Лавру й Київ. На початку 1710 р. ієромонах Інокентій (Кульчицький) прибуває в Москву та обіймає посаду вчителя словесності в слов'яно-греко-латинській академії. Тоді її ректором був учений архімандрит Феофілакт (Лопатинський), котрий згодом став членом Святійшого Синоду. Тут він пробув до 1719 р., викладаючи також метафізику, філософію та моральне богослов'я, обіймаючи посаду префекта.⁴

У числі тридцяти шести ченців Інокентія викликали в Олександро-Невський монастир і призначили на корабель «Самсон». Служив він і першим обер-ієромонахом у Фінляндському корпусі при мисі Або. Наприкінці 1720 р. став намісником Олександро-Невської лаври, а 5.03.1721 р. хіротонізований на єпископа Переяславського (Залеського) з призначенням головою Пекінської духовної місії.⁵

Велися довгі переговори російського уряду з китайським про пропуск очолюваної єпископом російської духовної місії, і святитель впродовж п'яти років залишався в невизначеному й важкому становищі, до 1725 р. перебуваючи в Селенгінську, за Байкальським озером, а з 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі. Щоб прогодуватися, супутники єпископа Інокентія займались риболовством. Сам святитель латав зношений одяг, писав «у подяку за хліб» разом зі своїм дияконом ікони для Селенгінського Троїцького монастиря. За час перебування в Забайкаллі, святитель вивчив бурятсько-монгольську мову й почав проповідувати Христове вчення серед язичницького населення.⁶

1725 р. святитель Інокентій отримав указ Святійшого Синоду, яким йому дозволялося виїхати в Іркутськ і там очікувати наступних вказівок. В Іркутську він оселився у Вознесенському монастирі, де займався «обробкою відведеного йому городу, бесідами з інородцями й дітьми».⁷

15 січня 1727 р. владика одержав призначення на кафедру єпископа Іркутського й Нерчинського. Відтоді діяльність місіонерів Східного Сибіру стала успішнішою. Святитель Інокентій був «першим благодатним світильником і духовним збирачем» Східного Сибіру.⁸

Ми вже відзначали труднощі, з якими зіштовхувалися Тобольські ієрархи, але тут ситуація була ще гіршою. Тобольська кафедра була більш-менш облаштованою, а в Іркутську все починалося практично з нуля. Близькість китайського кордону, обширність і малозаселеність єпархії, численні народи, не просвічені Христовою вірою, бездоріжжя та бідність -- усе це робило архіпастирську працю важкою, а життя надзвичайно скрутним. Першою проблемою, що постала перед святителем Інокентієм, була відсутність житла в Іркутську. Дім, подарований єпископу Варлааму дворянином Перфільєвим, було забудовано м'ясними рядами. Єпископу Інокентію залишилося тільки тулитися у Вознесенському монастирі. Але монастир стояв за широкою та швидкоплинною річкою Ангарою, переправа через яку була важкою, інколи небезпечною, а в окремі місяці просто неможливою.

25 вересня 1727 р. святитель звернувся в Магістрат із проханням про дозвіл оселитися в будинку колишнього бургомістра Михайла Сухова, але йому відмовили. Ще рік тривало клопотання про надання помешкання, але тільки після від'їзду графа Сави Владиславовича, посла її імператорської величності, котрий гальмував влаштування єпископа, воєвода Ізмайлов дозволив зайняти будинок, але не Сухова, а зовсім скромний боярина Єлєзова, де архіпастир так і не оселився.⁹ Отак, замість того, щоб спрямувати всі свої зусилля на розбудову єпархії, святитель, через бюрократизм і байдужість влади, мусив марнувати час на власне влаштування.

Які маємо відомості про фінансове забезпечення першого Іркутського єпископа? Відомо, що Тобольський Митрополит через свого приказного Слопцова виділив єпископу Інокентію на його утримання 104 рублі 42 коп. на рік. Враховуючи віддаленість і дорожнечу на всі життєві потреби, ця сума була критично мізерною. Треба зважити на те, що на забезпеченні єпископа був великий почет із 12 чоловік, а саме: ієромонах Лаврентій, двоє ієродияконів -- Тарасій і Серафим, іподиякон -- Єгор Рещіков, троє хористів, п'ятеро піддяків. Усіх їх було призначено з єпископом Інокентієм у Пекін, і тепер вони, не відкріплені від нього, вимагали і їжу, і одяг. Правда, вони були потрібні для архієрейського служіння.¹⁰ Отакою була матеріальна база єпископа-місіонера.

Наглядач Тобольського архієрейського приказу Никифор Слопцов за наказом митрополита Тобольського передав новому архіпастирю в управління ті самі церкви й монастирі, якими раніше опікувався єпископ Варлаам, вікарій Тобольської Митрополії, але чомусь без Керенського та Якутського монастирів, міст Якутська й Ілимська з уїздами, які належали до Іркутської провінції, і навіть без Селенгенського Троїцького монастиря, розташованого в середині Іркутської єпархії.

До складу новоствореної єпархії ввійшли в місті Іркутську 9 церков, а саме: Соборна Спаська і Богоявленська -- обидві камінні та п'ять парафіяльних дерев'яних. В Іркутському дистрикті 15 церков. За Байкалом -- Преображенський Посольський монастир і 13 парафіяльних церков. У Нерчинському заказі: у місті Тройце-Воскресенська а в уїзді 6 парафіяльних церков. Отже, в управління єпископа Іркутського від Тобольської митрополії відійшло 43 церкви, з них Іркутська Спаська, Богоявленська й у Нерчинську Тройце-Воскресенська називалися соборними, і 3 монастирі: Вознесенський, Знаменський і Посольський Преображенський.

З передачею церков і монастирів, Слопцов передав Преосвященному Інокентію багато незакінчених ним слідчих справ, зокрема скаргу провінціал-інквізитора Ієвлєва та братії Вознесенського монастиря на архімандрита Антонія Платковського. Причиною незавершеності останньої справи, за словами Слопцова, був від'їзд Платковського в китайське прикордоння до надзвичайного посланника.¹¹

Перед відкриттям Іркутської єпархії Тобольські ієрархи керували нею за допомогою розпоряджень через Монастирський Вознесенський приказ й Іркутських заказчиків, а з 1720 р. через архімандрита Антонія Платковського, а в разі його відсутності через намісника Вознесенського монастиря ієромонаха Корнилія, а потім ігумена Пахомія. Взявши управління єпархією, єпископ Інокентій утворив, за прикладом інших єпархій, архієрейський приказ, до якого ввійшли: ігумен Пахомій, приказний наглядач Олексій Попов, підканцелярист Єгор Рещіков, і найманий писар Артемон Шликов. Система інквізиторства змусила святителя Інокентія ввести до складу єпархіального управління інквізитора для нагляду за духовенством і для присутності при розгляді слідчих справ особливої ваги. (Синод у перший рік свого заснування (1721) вирішив, наслідуючи державні управлінські структури, призначити протоінквізитором Пафнутія, ієромонаха Данилового монастиря. У єпархіях узаконено бути в кожній по-одному провінціал-інквізитору з чернечого чину, котрих затверджував Синод. Провінціал-інквізиторам було дано право в монастирях і підпорядкованих їм містах і заказах від себе призначити інквізиторів. Інструкція для церковної інквізиції складалася з 47 пунктів, з яких особливо вражають шість перших, де не тільки прото- і провінціал-інквізиторам надавалося право стежити за єпархіальними архієреями: як вони ведуть своє життя, чи в усьому чинять за правилами й духовним регламентом, чи віддають достойну честь Синодові тощо. Більше того, у разі якоїсь підозри на архієрея інквізитор зобов'язувався нагадувати про це архієреєві для виправлення, а якщо не виправлятиметься, то необхідно було донести провінціал-інквізитору, а той - протоінквізитору, а останній - у Синод.)¹²