Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства

На початку XX століття модернізм спровокував нову атаку на целібат католицького духовенства. Але папа Пій X активно протистояв зазіханням на безшлюбність кліру Тато Пий 10 видав енцикліку Haerent animo, опубліковану в 1908 р..

Після першої Світової війни, коли група чеських священиків намагалася змінити закон про целібат у надії на те, що Рим їх підтримає, папа Бенедикт XV почав радикальні контрзаходи [10, 111].

Наступні Римські первосвященики також видавали енцикліки, які захищають целібат. Пій XI видав енцикліку Ad Catholici Sacerdotii (1935), Пій XII звернувся з апостольським наставлянням Menti Nostrae (1950), а Іоанн XXIII видав енцикліку Sacerdotii Nostri Primordia (1959).

II Ватиканський собор (1962-65) проходив під гаслом відновлення церковного життя. На ньому була висловлена наступна думка по питанню целібату: "Клірики, опираючись на божественну й людську допомогу, можуть свідомо відмовитися від вступу в шлюб і прийняти целібат, що ні в якій мірі не зашкодить їм" [19, 116]. Однак при такому традиційному підході до проблеми целібату, була висловлена прогресивна позиція: "Целібат не є обов'язковою вимогою для прийняття священного сану" [19, 117]. Такий прорив був зафіксований догматичною конституцією II Ватиканського собору про Церкву. У документі говорилося, що "Латинська церква відновила дияконат "як справжній і постійний ступінь ієрархії" [10, 120], у той час як Східні Церкви завжди зберігали його таким. Цей постійний дияконат, який може бути даний одруженим чоловікам, являє собою значне збагачення для місії Церкви" [15, 371]. Таким чином, після 1965 р. Римсько-католицька церква після тисячолітньої перерви, офіційно дозволила нижчому ступеню духовенства бути одруженими. Однак пресвітери і єпископи такого права не одержали.

Після II Ватиканського собору, уживалося безліч спроб змінити положення католицького кліру. Однак дотепер вони не увінчалися успіхом. Папа Іоанн Павло II займав консервативну позицію по питанню про целібат. Однак навіть він, перебуваючи під постійним натиском реформаторів, допускав ліберальні висловлення. Так, в 1993 р., під час офіційної аудієнції, він сказав: "Целібат, по суті, не зв'язаний зі священством. Ісус не встановив подібного закону, але запропонував целібат як ідеал для новозавітного священства" [29, 259].

4.2 Відношення до целібату в сучасності

У сучасний час спроби змусити Римсько-католицьку церкву змінити традиційну позицію по питанню целібату вживають із двох таборів. Першою групою є внутрішньо церковні реформатори, які намагаються змінити підвалини католицтва, залишаючись у лоні Римської церкви. Інший табір настроєний антицерковно. Головна мета його представників - нанесення шкоди християнській традиції в будь-якому вигляді. Останнім часом живильним середовищем для боротьби за скасування целібату католицького духовенства є масові публікації про сексуальні пороки кліру. "Особливо примітно в цій ситуації, що причиною нинішньої кризи стала банальна моральна розбещеність -- відразу кілька великих церковних ієрархів з різних міст США виявилися замішані в скандали, зв'язані з випадками сексуальних домагань священиків до своїх парафіян, найчастіше - до дітей. Так, в одному тільки Бостоні в подібних історіях виявилися замішані відразу 80 священнослужителів. Однак те, що ще сорок років тому було б розцінене як безумовний злочин і гріх, зараз, схоже, перетворюється в предмет теологічних дискусій з далекоглядними висновками," [29, 264]. "Більшість американців вважають, що недавні скандали, у яких священики викриті в сексуальних домаганнях до дітей, свідчать про кризу католицької церкви. Парафіяни незадоволені тим, як церковні ієрархи повелися у всій цій історії, передає Reuters. Як показали результати соціологічного опитування, у якому взяли участь більше тисячі чоловік (з них половина - католики), 71 відсоток говорить про кризу. 74 відсотка вважають, що ієрархи намагалися сховати саму проблему сексуальних домагань до дітей з боку священиків. Особливе обурення викликає практика переводу священиків, підозрюваних у педофілії, в інші приходи" [29, 165]. Масштаб подібних злочинів настільки великий, що агентство Associated Press заявило про те, що "у скандал так чи інакше виявилися залучені вже практично всі католицькі єпископи Сполучених Штатів" [29, 267]. На думку багатьох дослідників, практика обов'язкового целібату для католицького духовенства приводить до порушення обітниць, даних кліриками. Наприклад, організація "Церкви Британії й Ірландії разом" (ЦБІР) опублікувала доповідь, у якому назвала традицію целібату священиків головною причиною педофілії в Церкві. На думку авторів доповіді, озаглавленої "Час діяти", католицькі священики перебувають у стані "подавленого психологічного розвитку" через неможливість інтимних відносин. "Безшлюбність і важкий характер священникового служіння робить цих чоловіків подавленими, незадоволеними й замкнутими, - говориться в доповіді. - У результаті у священиків з'являється схильність до сексуальних злочинів, часто заснована на сексуальній одержимості" [19, 273]. Для подолання цієї проблеми пропонується скасувати практику целібату. У зв'язку зі скандалами про розтління малолітніх американські кардинали "мають намір поставити перед понтифіком такі питання, як скасування целібату й можливість набирати священиків із числа жінок і людей, які відкрито зізнаються в гомосексуальних нахилах" [19, 273]. Організація "Ми Церква" ще в 1997 році звернулася до понтифіку з маніфестом, вимагаючи кардинальних змін церковного законодавства, у тому числі й права духовенства на вільний вибір бути одруженими чи ні.

Однак існує й інша причина, що спонукує католиків жадати від папи змін. Це не тільки проблема сексуальних злочинів з боку духовенства, але й нестача кліриків. "Більше 160 священиків католицького архидіоцеза міста Мілуокі підписали напередодні петицію, у якій просять американських єпископів скасувати обов'язковий целібат духовенства. "Ми призиваємо зробити целібат необов'язковим, - говориться в петиції. - Римсько-католицькій церкві потрібно більша кількість кандидатів у священики". "Головною причиною, по якій целібат священства варто було б зробити необов'язковим, -- недостатня кількість людей, які бажають прийняти священний сан". [19, 274]

Наприклад, за даними американських досліджень, "від 35 до 40% католицьких приходів в усьому світі не мають постійних священиків. По даним іншого дослідження, сьогодні в католицькій Церкві налічується до 60000 священиків, які не трималися обітниці целібату й вступили в шлюб. Третина з них готові повернутися до священнослужіння, якщо Церква дасть на це свій дозвіл". [19, 283]

Целібат -- це питання виживання католицької церкви й не більше того. В усьому світі вона втрачає святих пастирів. В 1965 році в США на кожні 800 католиків доводилося по одному священику, тепер залишився один пастир на 1400 віруючих, причому середній вік слуг Господніх наближається до 60 років. У країні, де налічується 65 мільйонів католиків, в 2002 році були рукоположені всього 479 священнослужителів.

У результаті в усьому світі католицька церква програє євангелічній й, особливо, п'ятидесятницькій церквам. У Бразилії, де в наші дні живе більше католиків, ніж у будь-якій іншій країні, чисельність п'ятидесятників росте так швидко, що протягом декількох десятиліть може перевищити кількість католиків.

Ніхто так добре не розуміє крайню потребу в збільшенні чисельності духівництва, як самі кардинали. Насправді, саме Іоанн Павло II зробив перший крок на шляху до скасування обов'язкового целібату.

Мало хто знає про це, але вже зараз близько 200 католицьких священиків одружені. Це колишні служителі інших конфесій (англіканці й лютерани) які одержали спеціальні дозволи Ватикану, оскільки вже мали родини до звернення до католицизму.

Однак труднощі ситуації, у якій виявилася Римсько-католицька церква, складаються не тільки в тому, що існують організації, які вимагають зміни канонічного законодавства, і не в тому, що десятки тисяч священиків відмовилися від свого сану заради шлюбу, а в тому що "багато католицьких кліриків…не розділяють моральне вчення Католицької церкви. Біля чверті респондентів не вважають за необхідне дотримання целібату. 61% учасників опитування вважає, що роман із замужньою жінкою не повинен заважати священикові продовжувати своє служіння, а 21% переконані, що кліриками можуть ставати практикуючі гомосексуалісти. На думку 10% опитаних, навіть педофілія не повинна бути причиною відсторонення священика від його обов'язків". [19, 285] Навіть ряд католицьких ієрархів дотримується подібних переконань. 4 грудня 2002 р. єпископ, квебекського міста Гасп Раймон Дюме, який перебуває на пенсії, заявив, "що за 25 років служіння Церкви в нього виникали проблеми з дотриманням обітниці безшлюбності". "Мені не вдавалося дотримувати целібату протягом усього часу мого священства і єпископства, - заявив Дюме в інтерв'ю квебекській газеті "Ле Солей". - Ситуація, у якій я жив, і рішення, які мені доводилося приймати, не були легкими, однак я впевнений, що вони були вірні". На думку Дюме, Католицькій церкви необхідно скасувати обов'язковий целібат і надати священикам право вибору жити на самоті або женитися. "Обов'язковий целібат - це релікт XIII століття". [19, 288]

Подібне положення справ змушує вище духівництво на чолі з папою вживати твердих заходів по збереженню католицької традиції. Так, 7 вересня 2003 р. єпископ Роттердамський Адріанус ван Лейн заборонив у служінні настоятеля роттердамського собору священика Рууда Хейсмаса за те, що той відмовився розірвати партнерство Інститут "зареєстрованого партнерства" був заснований у Нідерландах в 1998 році й дає парам, що не бажають одружуватися, права, подібні до прав подружжя. з богословом-феміністкою Фредою Друс.

У наш час у Голландії налічується близько 10 священиків, що знаходяться в "зареєстрованому партнерстві". Хейсмас подав апеляцію на рішення свого єпископа у ватиканську Конгрегацію по справах духовенства.

Незважаючи на те, що правило про обов'язковий целібат священиків продовжує діяти в Католицькій церкві, Ватикан відмовився від практики заборони в служінні одружених кліриків католицьких церков східного обряду в США, Канаді й Австралії, Східній Європі, зокрема, в Румунії і на Україні й т.д. Це - частина старожитньої домовленості: жителі цих країн залишаються католиками, визнають владу Папи й не приєднуються до православної церкви, а за це їхні духовні пастирі можуть женитися й відправляти обряди на місцевих мовах.

На практиці єпископи східних церков регулярно рукополагали одружених чоловіків, однак, як правило, ці церемонії відбувалися майже таємно. "Рим не хоче, щоб єпископи поставляли одружених священиків, а потім про це ставало відомо всім", - заявив прес-секретар конференції українських католицьких єпископів Канади й ректор Свято-Духовської семінарії в Оттаві о. Кеннет Новаковський. У той же час, як заявив представник ватиканської Конгрегації по справах східних церков монсенйор Лучіан Ламза, заборона на рукоположення одружених віруючих у священики Церков східного обряду в країнах Заходу залишається в силі В 1929 році Ватикан повністю заборонив поставляння одружених уніатських священиків у США після скарги, поданої латинськими єпископами. Роком пізніше це правило було поширено на Канаду, а в 1949 році - на Австралію. Зі своєї сторони українські, карпато-російські й мелькитські єпископи неодноразово призивали скасувати заборону, посилаючись на II Ватиканський Собор, який призвав поважати традиції церков східного обряду.. "Деякі єпископи ігнорують це правило, - заявив прелат. - Однак, наскільки нам відомо, Святейший Батько не має наміру його скасовувати". Хоча ці рукоположеня суперечать нормам, Ватикан визнає дійсними таїнства, чинені одруженими священиками, оскільки дійсно таїнство їх рукоположеня, підкреслив монсеньер Ламза".

Опитування суспільної думки показали: 70 відсотків американців вважають, що священики повинні мати право створювати родини. Девід Гібсон, автор книги "Майбутнє католицької церкви", наводить слова кардинала Роджера Махони, який вважає, що ця проблема заслуговує обговорення й додає: "Із часів Святого Петра в нас були одружені священнослужителі".

Дійсно, Святий Петро - перший Папа - був одружений, як, втім, і багато хто з апостолів і ранніх глав християнської церкви. Надалі християни стали надавати більшого значення питанням помірності, а Тертулліан назвав жінку "вратами в пекло".

Оріген Олександрійський, великий християнський філософ третього століття, сам себе кастрував. А Хью Линкольнський, згодом канонізований єпископ, стверджував, що ангел небесний облагодіяв його, коли, зійшов із раю, кастрував священнослужителя, зробивши його життя набагато спокійнішим.

У деяких випадках церква пристосовується до місцевих умов. Найбільш активне християнство розвивається в Африці, але тутешнє духівництво скаржиться на труднощі в залученні нових священиків, пов'язані з місцевими звичаями, які вимагають, щоб чоловіки мали дітей. "Обітниця безшлюбності суперечить місцевим культурним традиціям.".

Рукоположення жінок також може стати відмінним способом поповнення рядів духівництва.

Часто говорять, що за заповітом Іоанна Павла II нового Папу повинні вибрати всі кардинали, крім трьох, але це зовсім не означає, що глава католицької церкви обов'язково буде консерватором. Адже Пій XII відсторонив від виборів двох кардиналів, які в 1958 році обрали його спадкоємцем більше терпимого Іоанна XXIII.

Пітер Стейнфелс у своїй книзі "Кинуті напризволяще долі" пише: "Сьогодні католицька церква стоїть перед вибором між необоротним занепадом і радикальною трансформацією".

Проаналізувавши історію целібату, можна стверджувати, що протягом усього часу буття Римсько-католицької церкви безшлюбність духовенства вважалося ідеальним для клірика. Але целібат часто сприймався католиками як непосильний тягар, і тому він не завжди виконувався. Його порушували навіть Римські папи. Наприклад, деякі папи були офіційно одружені Папа Фелікс (483-492) мав двох дітей; Гормизд (514-523) - одного сина; Адріан II (867-872) - одну дочку; Климент IV (1265-1268) - двох дочок; Фелікс V (1439-1449) - одного сина., а деякі одружені не були, однак мали дітей Папа Інокентій VIII (1484-1492) мав декількох дітей; Олександр VI (1492-1503) також декількох дітей; Юлій II (1503-1513) - трьох дочок; Павло III (1534-1549) - трьох синів і одну дочку; Пій IV (1559-1565) - трьох синів; Григорій XIII (1572-1585) - одного сина.. Якщо «намісники Христа на землі" дозволяли собі порушити целібат аж до XVII ст., що залишалося робити іншим клірикам?» Опираючись на історичні факти, можна стверджувати, що целібат ніколи не виконувався всіма кліриками Римсько-католицької церкви Уніати фактично завжди зберігали право мати духовенство із числа одружених чоловіків..

Хоча офіційна позиція Римсько-католицької церкви незмінна, однак ми бачимо, що все більше число католиків не бачить змісту в подальшій практиці обов'язкової безшлюбності кліру.

4.3 Обов'язкова безшлюбність духовенства -- аргументи католицької богословської школи

Чим був обґрунтований целібат, чи має він божественне походження або є відступом від християнської традиції? Для відповіді на це питання необхідно виявити основні аргументи католицької богословської школи, яка виправдує безшлюбність духовенства .

У Старому Заповіті шлюб розглядається як благословення Бога, дане всім людям. Про безшлюбність майже нічого не говориться. У книзі Буття, при описі створення людини, говориться, що однією з перших заповідей, що одержали люди, був заклик "плодитися й розмножуватися" [Бут. 1:28]. У буквальному значенні слова Бог вказав людям той задум, що вони повинні були здійснити, виконуючи Його приписання. Отже, однією із цілей людського буття був шлюб. У старозавітному розумінні головною метою шлюбу було народження дітей, що сприймалося, як благословення Боже, дане дружинам. Коли Бог благословляє Авраама за його віру, Він говорить: "Я, благословляючи, благословлю тебе, і, множачи, помножу насіння твоє, як зірки небесні і як пісок на березі моря" [Бут. 22:17]. Пісняр псалмів Давид, говорячи про блаженства, приводить у приклад родину, як прямий прояв благословення Божого: "От спадщина від Господа: діти; нагорода від Нього - плід чрева. Що стріли в руці сильного, то сини молоді. Блаженна людина, яка наповнила ними сагайдак свій!" [Пс. 127:3-5]. І, навпроти, відсутність дітей і родини сприймався як проклін Божий. "І помолився Авраам Богові, і зцілив Бог Авимелеха й дружину його, і рабинь його, і вони стали родити. Тому що уклав Господь усяке чрево в домі Авимелеха…"[ Бут. 20:17-18; Бут. 30:22-23]

Збереження ж незайманого стану й відсутність можливості одружитися сприймалися як привід до смутку й уболівань. Дочка Ієффая Галаадитяніна, зустрівши свого батька й довідавшись, що той дав обітницю піднести Господові у всеспалення, те, що зустріне у воріт, засмутилася, тому що тільки вона вийшла його зустрічати. "І сказала батькові своєму: зроби мені тільки от що: відпусти мене на два місяці, я піду, зійду на гори, і оплачу дівоцтво моє з подругами моїми" [Суд. 11:37]. Причому підкреслюється: горем було, що "вона не пізнала чоловіка" [Суд. 11:39-40].

Особливий інтерес при розгляді даного питання представляє інститут назорейства в старозавітні часи. У книзі Чисел (6:2-21) докладним образом описуються всі вимоги до назореїв. Назорею було заборонено вживати виноград і все, що походить від нього, також не можна було торкатись померлих людей і стригти волосся. Ми згадуємо тут про назореїв у зв'язку з оманою ряду авторів, які вважають, що назореї були зобов'язані давати обітницю безшлюбності. Наприклад, Генрі Даніель-Ропс пише, що "назореї приймали целібат або як мінімум утримувалися від спілкування з жінками на час несення обітниці". Однак з тексту книги Чисел ми бачимо, що: по-перше, обітниця назорейства носила тимчасовий характер і, після закінчення покладеного періоду, назорей починав жити простим життям. По-друге, у Божественному приписанні, даному Мойсею, нічого не сказано про прийняття целібату назореєм. Отже, спроби знайти корінь целібату в Старому Заповіті не мають під собою підстав, тому що для людей до християнської епохи нормою й ідеалом було сімейне життя.

Католицька традиція безшлюбності духовенства доводить необхідність останнього, опираючись на тексти Нового Заповіту. Спаситель виразив своє відношення до помилкової практики назорейства в іудеїв, характеризуючи так званий переказ єврейських старців. "Ви говорите: якщо хто скаже батькові або матері: "дарунок Богові те, чим би ти від мене користувався", той може й не вшанувати батька свого або мати свою" [Мф. 15:5-6.; Мк. 7:11-1255]. Однак, засудивши фарисейське назорейство, Господь установив нове - християнське. Христос "радикальним чином міняє іудейську традицію відносно целібату". [19, 200]

Господь указує на цноту, як на один зі шляхів у Царство Небесне. "Тому що є скопці, які зі черева материнського народилися так; і є скопці, які оскоплені від людей; і є скопці, які зробили самі себе скопцями Безсумнівно, тут мова йде не про натуральне оскоплення самого себе, а про духовне оскоплення тобто про збереження цнотливості заради Бога. Для старозавітної свідомості оскоплення означало позбавлення людини можливості порятунку. В 23 гл. 1 ст. кн. Друге законня говориться, що "У кого роздавлені ятра або відрізаний дітородний член, той не може ввійти в суспільство Господнє". Навряд чи Христос міг призивати іудеїв до подібного, встановивши Сам для них цей закон. На підтвердження цієї думки див: Вибрані твори святого Іоанна Златоуста. Тлумачення на святого Матфея Євангеліста. Т.2, М., 1993, сс. 637 - 639. для Царства Небесного. Хто може вмістити, так умістить" [Мф. 19:12].

Останні слова Спасителя прямо говорять про свідомий, вільний вибір подібного шляху для християнина. Варто звернути увагу, на те що Господь не вказує на перевагу незайманого шляху над шлюбним шляхом, а тільки підкреслює, що шлях безшлюбності доступний не всім, а тільки тим, кому це дано від Бога. Про збереження Божественного благословення на шлюбі як інституті людського буття Господь говорив багаторазово. Наприклад, у тій же 19 главі Євангелія від Матфея Він сказав: "Тому залишить людина батька й мати, і приліпиться до дружини своєї, і будуть дві одною плоттю, так що вони вже не двоє, але одна плоть. Отже, що Бог сполучив, того людина так не розлучає" [Мф. 19: 5-6; Мф. 5:31-32; Лк. 16: 18.].

Достоїнство шлюбу підтверджується Христом і тим, що для позначення радості життя в Царстві Небесному Він використовує образ шлюбного бенкету [Мф. 9: 15; 22: 8-12; Мк. 2: 19; Лк. 5: 34; 12: 36; 14: 8], а себе часто йменує Нареченим.

Католицька богословська традиція визнає шлюб і цноту гідними християнськими шляхами в Царство Небесне. Однак, коли мова заходить про целібат католицького духовенства, основним аргументом служить те, що священство у своєму служінні повинне в максимальному ступені бути in persona Christi. Для католиків священство повинне здійсниться не тільки в різних сферах служіння Церкви, але й у максимальному ступені наслідування ХристуТут можна говорити про вікові характеристики, про статеву приналежність і звичайно про безшлюбність..

Християнська традиція однозначно говорить про те, що Христос був дівичем, що для католиків є однією з головних причин визнати необхідним целібат для духовенства.

Апостольський корпус Священного Писання також піднімає питання целібату. Однак, саме в апостольському корпусі питання целібату духовенства розглядається негативно. Католики часто посилаються на слова апостола Павла про незайманий стан християнина: "Бажаю, щоб всі люди були, як і я (дівичем)" [1 Кор. 7:7.]. Однак, це побажання апостола не може ані в якій мірі бути віднесене до духовенства як інституту церковної ієрархії. По-перше, коли апостол говорить про себе, він відзначає, що такий стан доступний не всім тому що "кожний має своє дарування від Бога, один так, інший інакше" [1 Кор. 7:7.].

По-друге, говорячи про дівоцтво й шлюб в 7 главі 1 послання до Коринфянам, апостол Павло відповідає на запитання коринфян про практику християнського аскетизму й про боротьбу із блудом. Апостол робить висновок, що є два шляхи подвигу. Один, запропонований Богом [1 Кор. 7:10, 17] - шлях шлюбу. І другий, котрий радить апостол: "Щодо дівоцтва я не маю веління Господня, а даю пораду…добре людині залишатися так" [1 Кор. 7:25-26].

Отже, апостол Павло говорить тут не про повинність і навіть не про перевагу дівоцтва над шлюбом, а про зручність незайманого шляху порятунку [1 Кор. 7:32-38]. І, звичайно, мова апостола звернена до всіх християн, а не тільки до духовенства. Про кліриків апостол Павло пише в 1 посланні до Тимофія й у посланні до Тита. "Єпископ повинен бути непорочний, однієї дружини чоловік…Диякон повинен бути чоловік однієї дружини" [1 Тим. (3; 2,12)]. І далі: "Для того я залишив тебе в Криті, щоб ти довершив недокінчене й поставив по всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував: якщо хто непорочний, чоловік однієї дружини…"[ Тит (1; 5-6)]... Із цих уривків видно, що духовенство не було зобов'язане додержуватися шляху дівоцтва. Навіть навпаки, підтвердження про те, що єпископ гарний сім'янин було необхідним свідченням, тому що "хто не вміє управляти власним будинком, чи той буде піклуватись про Церкву Божу?" [1 Тим. 3:5].

Отже, спроба католиків знайти підтвердження у Святому Писанні практики обов'язкового целібату для духовенства в Римсько-католицькій церкві не може вважатися здійсненною. Залишається тільки один доказ -- багатовікова традиція католицизму.

Таким чином, питання целібату лежить у площині навчання, виробленого католиками після розколу 1054 р. і в основі цієї проблеми лежить вчення про папу (у наслідку це було віднесено до всього римського кліру), як про "ікону Христа" [15, 276]. Відповідно до цього вчення, священик, під час здійснення таїнства, повинен сприйматися віруючими як Христос. Наслідком цього з'явився перенос даного твердження на все життя духовенства, а тому що Спаситель був дівичем, то, щоб повною мірою відповідати Його образу, духовенству було запропоновано перебувати у стані целібату. Однак, це положення суперечить Святому Писанню: один зі шляхів християнського життя видається за єдино можливий.

Таке положення справ привело до сучасної кризи. Кількість судових позовів, за обвинуваченням католицького кліру в сексуальних злочинах перевалило за 10 тисяч.

Порушення євангельської традиції й заміна її своїм переказом привело до відродження реформаційних рухів у сучасній Римсько-католицькій церкві. Все частіше лунають голоси за скасування целібату духовенства. Тисячолітня аномалія вимагає вирішення. Нинішній понтифік навряд чи скасує целібат, а от наступний, швидше за все це зробить. Причин для цього безліч, починаючи від вище наведених судових обвинувачень кліру й закінчуючи острахом втрати впливу в тих регіонах, де Католицька церква вже втрачає свій колишній авторитет Тут можна говорити про США, Мексику, Бразилію, Венесуелу й т.д.

.

Також не слід забувати, що боротьба проти целібату почала набирати силу, після того як католикам було дозволено читати Святе Писання До II Ватиканського собору читати Св. Писання дозволялося тільки священикам. Цей Собор дозволив читати Св. Писання всім католикам, що й було закріплено в Католицькому катехізисі. Див.: Катехізис Католицької Церкви, М., 1996, стор. 506.

, тобто тоді коли люди довідалися про два шляхи можливі для осіб духовного сану. Втім, II Ватиканський собор уже почав відступати від цієї традиції, дозволивши одружений дияконат. Тому можна припустити, що рух за скасування целібату набрав силу, і його прихильникам залишається тільки дочекатися зручного випадку, наприклад, зміни понтифіка.

Вольовим зусиллям Римських пап, католицьке духівництво було насильно загнане в безшлюбність. Тепер через 1000 років, кинутий бумеранг вертається назад, і, щоб він не наніс серйозної шкоди Католицькій церкві, папам самим прийдеться виправити свою помилку.

Висновки

Отже дослідивши зародження, розвиток та сучасність таїнства священства, а також особливості католицького духовенства -- целібату або стану безшлюбності, можна зробити такі висновки:

Священство --це таїнство, в якому Святий Дух передає ієрархічні дари (права священнодіяти таїнства й пасти отару Христову) гідному кандидату через святительське рукоположення. Священство встановлене Богом ще у Вітхому Завіті, коли Він звелів Мойсею висвятити Аарона на первосвященика, синів його -- на священиків, а всі покоління Левія на левітів, тобто нижчих служителів (Лев. 8:1-36). Христос не відмінив вітхозавітного священства, а тільки наповнив його новим змістом.

Він виступив як вічний Первосвященик, а коли воскрес, то передав апостолам повноту архієрейської влади у Своїй Церкві: "Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку" (Мф. 28: 18-20). У 50-й день після Воскресіння Христос послав апостолам від Отця Духа Святого як помазання силою звище й цим довершив їхнє освячення, встановив найвищий ступінь священства - апостольсько-архієрейський.

Таїнство висвячення в духовний сан з тих часів здійснюється через рукоположення (хіротонія). Згідно з церковними правилами священика й диякона рукополагає єпископ, а єпископа - інші єпископи (як мінімум двоє). Таїнство здійснюється під час літургії. Зокрема, кандидат у священики (диякони) уводиться у вівтар після Херувимської пісні (кандидат у диякони - після Євхаристійного канону), тричі із співами тропарів його обводять довкола престолу, він цілує його кути, потім встає на коліна (диякон - на одне коліно), єпископ покладає на кандидата руки і краї свого омофора, читає молитви посвячення, потім одягає у священний одяг при співанні "аксіос" (по-грецьки - "гідний").

Хіротонія єпископа має складніший і урочистіший характер, їй передує чин наречення, коли кандидат - священик дає присягу й виголошує сповідання віри. Слід підкреслити, що двічі хіротонія над однією особою не може бути здійснена; негідні ж особи можуть бути заборонені у священнослужінні. Співання тропарів з таїнства вінчання, триразове обходження довкола престолу мають глибокий зміст: єпископ чи священик обручаються зі своєю паствою як наречений з нареченою.

Таїнство священства має виняткове значення. Священику від Бога через сходження Святого Духа дається влада "в'язати і розв'язувати", тобто така влада, якої не мав, не має і не буде мати ніхто із світських людей, навіть імператор, не кажучи про іновірців. Св. Силуян Афонський писав: "Священики носять у собі таку велику благодать, що коли б люди могли бачити славу цієї благодаті, то весь світ здивувався б, але Господь приховав її, щоб Його служителі не загордили, але спасались у смиренні..." [30, 115]

У понятті "таїнства Священства" з'єднані три чинопослідування, кожне з яких є самостійним (чини висвячення в сан єпископа, священика, диякона). Так сформувалося духовенство (клір, причт) - особлива ієрархізована суспільна група (в певні часи - суспільний стан), представники якого проводять богослужіння в християнських церквах (Католицька, Православна, Вірменська, Лютеранська та ін.). Походження терміну "духовенство" випливає з положень Нового Завіту про нову людину, яка має Духа Христового, яка служить у Святому Дусі.

Згідно з правилами Католицької Церкви до складу духовенства входять дві категорії осіб: священнослужителі трьох ступенів священства (1 ступінь - диякони; 2 - священики (ієреї); 3 - єпископи) та церковнослужителі, які не мають священного сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т. д.).

Незмінна ієрархічна структура Церкви походить з установлення Христом особливої групи (первісно це були 12 апостолів), саме якій (а не всьому загалу вірних) передав владу здійснювати таїнства тощо. Вони ж по Вознесінні Христа стали висвячувати священиків шляхом покладання рук на кандидатів, при них з'явилася група помічників, пізніше названих дияконами. Потім чисельність апостолів збільшилася до 70, які продовжували практику висвячення єпископів, священиків та дияконів. У післяапостольські часи починається диференціація кола осіб, які служать у Церкві, зростає їх кількість, навіть існує певний час інститут дияконіс, котрий складався із жінок. Пізніше дияконіси очолили жіночі монастирі, в наш час - це ігумені.

Головна роль серед духовенства завжди належала й належить священнослужителям. Першорядне місце належить єпископу, який має право на звершення таїнства священства, освячення миру для таїнства миропомазання, освячення престолів та церковних антиминсів, без чого неможливо здійснення таїнства Святої Євхаристії. Чинопослідовність та особливості архієрейського (єпископського) богослужіння викладаються в особливій книзі ("Чиновник архієрейського богослужіння").

Єпископ традиційно обирається з числа ченців, хоча в часи раннього християнства були й одружені єпископи: св. ап. Павло говорить, що "єпископ має бути бездоганним, муж однієї дружини" (1 Тим. 3:2). Єпископ є предстоятелем спільноти вірних. Священик (ієрей, пресвітер) є залежним від єпископа, хоч і рівним йому у богослужінні. Через рукоположення від єпископа він отримує право відправляти всі церковні служби. Але на відміну від єпископа священик не звершує таїнство рукоположення. Виняток стосується давньої практики Олександрійського Патріархату (по Х ст.), де собор священиків рукополагав своїх єпископів. Священик не може освячувати миро, а євхаристію він може звершувати тільки на освяченому єпископом антиминсі, який покладається на престолі.

Диякони є тільки помічниками священиків та єпископів й не можуть самостійно вести богослужіння, чинити таїнства, хіба що Хрещення (але у особливій потребі це таїнство може здійснювати взагалі будь-який православний мирянин чи мирянка).

Із духовенства можна добровільно вийти, або ж опинитися за межами цього стану внаслідок покарання за провинності або в разі, коли висвячення є уневажненими, недійсними (в такому разі колишні священнослужителі не можуть бути допущені до престолу й брати участь в богослужінні в якості духовних осіб). Священнослужителі можуть бути за провинності тимчасово відсторонені від участі в богослужіннях на підставі заборони з боку вищої церковної інстанції, наприклад таке рішення щодо священика чи диякона виносить єпископ, щодо єпископа - предстоятель Церкви або Собор чи синод.

Священнослужителі мають відповідати певним вимогам, на них покладаються особливі обов'язки. Це мають бути особи чоловічої статі. Кандидати, які мають явні фізичні або моральні вади, взагалі не допускаються до висвяти. Священнослужителі повинні провадити зразковий спосіб життя, перебувати й служити у власній парафії, є й деякі чітко окреслені винятки; постійно навчатися теології або займатися самоосвітою тощо; їм заборонено грати в азартні ігри, полювати на тварин, служити добровольцем в армії і т. д.

Пізніше з'явилися інші обмеження (заборона за деякими винятками займатися світськими справами; заборона танців та інших світських розваг; скромний одяг, тощо). До кандидатів у єпископи висуваються особливо суворі вимоги, які окреслив ще св. ап. Павло: "єпископ має бути бездоганний, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п'яниця, не заводіяка, але тихий, не сварливий, не срібролюбець..., не новонавернений" тощо (1 Тим.,3:2-6). Раніше кандидатів обирали всенародно, пізніше - представниками кліру, які при цьому покладаються і на рекомендації парафії.

Що стосується безшлюбності католицького духовенства, то вона вважалася високою цінністю в християнському житті із самого початку, воно не завжди прямо асоціювалося зі священством. У перші століття церкви багато пресвітерів були одружені, хоча значне число й вибирало целібат. У Східній церкві розвилася традиція безшлюбності для єпископів -- по більшій частині внаслідок практики вибирати єпископа з монахів. Східна традиція залишається незмінною й у наші дні, єпископ обов'язково повинен жити в безшлюбності, у той же час і православні, і католицькі східні церкви рукополагають одружених чоловіків у сан пресвітера. У декреті 1920 р. (Qua soUerti) Рим наказав духівництву східних католицьких церков США й Канади прийняти західну традицію священникового целібату. Результати були невтішними: «до 200 000 вірних, по більшій частині ти, хто належав до українського візантійського обряду, залишили Католицьку церкву й приєдналися до Української православної церкви або інших християнських громад». [30, 119]

Важно відзначити, що целібат-- це питання церковної дисципліни, а не доктрини, як визнав Тридентський собор (1809). Хоча добровільно прийнята обітниця безшлюбності може бути могутнім знаменням Царства, вона не властива споконвічному покликанню єпархіального священика. Тому можливо згодом ця ситуація зміниться. Покликанню же священиків-монахів, що живуть общинним життям і сповідають євангельські поради бідності, безшлюбності й слухняності, целібат властивий споконвічно. Папи Павло VI і Іоанн Павло II знову рішуче підтвердили необхідність традиції целібату кліриків, хоча багато католиків сьогодні наполягають, що безшлюбність, будучи благодатним дарунком і вільним вибором, не повинна бути предметом церковного права, особливо у світлі зменшення числа неодружених кандидатів до рукоположення. Відповідно до даних соціолога Ричарда Шёнхерра, який роками вивчав статистику по даному предмету, «сама історія й соціальне положення, що змінилося, повстають проти обов'язковості чоловічого целібату для католицького священства». [30, 127]

Священицьке покликання в минулому виражалося в різних формах. Які форми й вираження воно може прийняти в майбутньому, ми довідаємося тільки згодом.

Проголошувати Євангеліє всупереч все більшої релігійної байдужності, уміти ділитися особистим досвідом віри з іншими людьми, які перебувають у пошуках і сумнівах, а також багато чого іншого - от що сьогодні значить бути священиком.

Священик зможе надати допомогу, тільки ставши доступним для своєї пастви, він не повинен відгороджуватися своїм статусом або роллю. Давно минули дні, коли священик був самим освіченим членом приходу. Образ священика як «людини відособленого» сьогодні не дуже-то доцільний, як і клерикальна культура, яка створює штучні перешкоди між духовенством і народом. Священик може очолювати громаду, тільки якщо він справді є її частиною разом з іншими її членами.

І нарешті, священство - це покликання, а не професія. Тих, хто прагне до священства з метою знайти суспільне становище, матеріальне забезпечення або просування в кар'єрі, очікує глибоке розчарування. У житті священика особливо важлива молитва, католицький народ очікує від священиків справжнього молитовного покликання, що буде допомагати їм чесно й щиро нести своє служіння й знаходити духовну глибину. Належним чином перетворене в життя священство - це вираження християнського учнівства, хоча й не єдино можливе, але, безсумнівно, найближче до місії Петра й Андрія, Іакова й Іоанна й інших учнів, покликаних перебувати в суспільстві Ісуса й ділити з Ним Його служіння.

Список використаної літератури

1. Алфеев И. Таинство веры. Введение в православное догматическое богословие. -- Москва-Клин: Издательство Братства Святителя Тихона, 1996;

2. Арсеньев Н.А. Православие, католичество, протестантизм. -- Париж, 1948;

3. Бенедетто Теста. Таинства в Католической Церкви-- М.: КАЙРОС,

4. 1997;

5. Библейские комментарии отцов Церкви и других авторов I-VIII веков, Т.2, -- Тверь, 2001 -- с. 114-115;

6. Біблія: Новий Заповіт;

7. Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т. 1-4/ -- М. 1994;

8. Булгаков С. Настольная книга для священнослужителей. Харьков, 1990;

9. Второй Ватиканский собор. -- Брюссель, 1992;

10. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник. К. : Либідь 1999. 352с.;

11. Догматичне богослов'я католицької Церкви. Серія “Богословські підручники”, № 1 / Під.ред. А. Кравчука. -- Львів,1994.-- с. 34-49;

12. Дьяченко С. свящ. Настольная книга для священно-церковно-служителей. -- М., 1993;

13. Енцикліка "Про Католицьке Священство".-- Львів, 1937;

14. Енцикліка "Про Католицьке Священство"// Дзвін з Фатіми-- № 13, Березень - Квітень, 2004;

15. Карсавин Л.П. Католичество. -- П., 1918;

16. Катехизис Католической Церкви. -- М., 1996;

17. Краткое объяснение Всеношной, Литургии или Обедни, последовательности таинств, погребения усопших, водоосвящения, молебнов / Сост. прот. И. Бухарев. Репр. изд., 1904. -- Москва, 1991;

18. Крывелев И.А. История религии: в 2-х т. М., 1988;

19. Кураев А. Традиция, догмат, обряд. М., 1995;

20. Лозинский С.Г. История папства. Библиотека атеистической литературы - М.: Политиздат, 1986. - 382с;

21. Мартинюк П. Євангельська рада безженности та священство -- у східній і західній Церкві та Україні. -- Жовква, 1929;

22. Мейендорф И. Введение в святоотеческое богословие. -- Клин: Христианская жизнь, 2001:

23. Москалик Я. Нарис Христологічної доктрини. -- Львів: ЛБА, 1998;

24. Настольная книга священнослужителя. т. 4.-- М., 1983, -- с. 325;

25. Нефедов Г., протоиерей. Таинства и обряды Православной Церкви: Учебное пособие по Литургике. - 2-е изд. -- Москва: Православное Богоявленское Братство, 1995;

26. Огицкий Д.П., Козлов М. свящ. Православие и западное христианство.-- МДА, 1995;

27. Писания мужей апостольских. -- М.: Издательский совет Русской православной церкви, 2003;

28. Поснов М.Э. История Християнской Церкви. К., 1991;

29. Протоірей Митрофан Зносько-Боровський "Православие, Римо-католичество, Протестантизм и сектантство", -- изд. Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1991;

30. Рауш Т. Католичество в третьем тысячелетии/ пер с. Англ. (Серия «Современное богословие»).-- М.: Библейский інститут св..апостола Андрея, 2007.-- 416с.;

31. Ричард Конрад. Вера Католической Церкви -- М.: КАЙРОС, 1997;

32. Рождественский А.Я. Учение западных исповеданий о таинствах. -- "Труды Киевской духовной академии", 1911// № 1, 2, 3, 7, 8;

33. Соколов И.П. Учение Римо-католической Церкви о таинстве священства. -- СПБ, 1907;

34. Станецький Х. Служіння Божого люду / Пер. Леся Біленька-Свистович. -- Львів, 1998, -- с. 10-44, 62-83;

35. Табак Ю. Православие и Католичество. Основные догматические и обрядовые расхождения. -- СПБ: "Встреча", 2002;

36. Тальберг И. История христиаской церкви.-- М., 1991;

37. Требник -- М.: Изд-во францисканцев, 2004;

38. Хафнер П. Тайна таїнств /пер. С англ.. (Серия «Современное богословие»).--М.: Библейский інститут св..апостола Андрея, 2007.-- 244с.;

39. Християнство: Словарь. М., 1994;

40. Чельцов Г. Объяснение символа веры, молитв и заповедей. -- М., 1991;

41. Фельми К.Х. Введение в современное православное богословие. -- М.: Отдел религиозного образования и катехизации Московского Патриархата, 1999;

42. Флоровский Г. Догмат и история. -- М.: Издательство Свято-Владимирского Братства, 1998;

43. Шнакенбург Р. Новозаветная христология. -- Брюссель, 1986;

44. Шпиллер В. свящ. Римско-католический догмат о главенстве папы в Церкви. (Критика в русской богословской литературе). - "Журнал Московской Патриархии", 1950, 12, с. 44.