Електоральна соціологічна теорія: методи, функції та реальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

До кінця 80-х років XX століття теоретичні і прикладні дослідження електоральної поведінки в радянській і українській соціологічній науці були практично відсутні, що було зумовлено не тільки політико-ідеологічними заборонами, але й відсутністю об'єкту таких досліджень - вільних демократичних виборів та альтернативного голосування електорату. За радянських часів, коли на виборчі дільниці з'являлось 99,99% виборців і 99,9% з них підтримували у всіх виборчих округах України єдиних безальтернативних кандидатів блоку комуністів та безпартійних, не тільки соціологи та політологи, але і пересічні громадяни могли з абсолютною точністю прогнозувати результати виборів депутатів Верховної Ради СРСР, УРСР та місцевих Рад. А, отже, не було потреби вивчення тенденцій електоральної поведінки і преференцій виборців, факторів, що їх визначають, розробки виборчих технологій впливу на електоральні установки і поведінку. Питання, чи братимуть виборці участь в голосуванні та кому з кандидатів віддадуть свою перевагу, було риторичним. А тому не було потреби ні в фахівцях в галузі теоретичної та прикладної електоральної соціології, ні в спеціалізованих центрах електоральних опитувань, ні в розгалуженій професійній опитувальній мережі, ні в методиках та технологіях ведення виборчої кампанії. В кращому випадку вітчизняні соціологи обмежувались критичним аналізом досліджень західних фахівців з даної проблеми (А.В. Дмитрієв, М.М. Петровська, В.І. Кушерець).

Становлення ж практики альтернативних виборів в останні роки існування Радянського Союзу (вибори народних депутатів СРСР (1989 р.) та вибори депутатів Верховної Ради України та місцевих Рад (1990 р.), а потім і багатопартійних виборів депутатів всіх рівнів, Президента України, міських Голів, поставили перед українськими соціологами нові проблеми - як змінюються електоральні установки та поведінка виборців, якими факторами визначається виборча активність і виборчі переваги, яким чином прогнозувати результати голосування, чи можна впливати на електоральний вибір?

Прискореними темпами почала розвиватись практика передвиборчих електоральних опитувань, інформаційного і прогностичного забезпечення виборчих кампаній, яка однак не спиралась на достатню теоретичну, методологічну та методичну наукову базу, що призводило до значних похибок і дискредитації електоральної соціології як науки. Такою науковою базою не могли стати і концепції, методології та методики електоральних досліджень, розроблені соціологами Заходу в останні десятиріччя XX століття, адже перехідне українське суспільство з неусталеною партійною та виборчою системою, несформованою соціальною та партійною ідентифікацією, характеризується низкою специфічних рис електоральної поведінки, які потребують поглибленого теоретичного та методологічного аналізу.

Отже, актуальність дослідження електоральних установок та електоральної поведінки обумовлена як необхідністю підвищення ефективності прикладних електоральних технологій, так і потребою дослідження і довгострокового прогнозування соціально-політичних процесів в Україні.

Одним з найважливіших напрямів досліджень соціологів є електоральна поведінка різних груп суспільства. Соціологія виборів і електоральної поведінки є однією з найбільш затребуваних суспільством і владою областей соціологічного знання. Соціологія виборів - галузь соціології, що вивчає комплекс проблем, пов`язаних з поведінкою населення у виборчих кампаніях, в тому числі дослідження електоральних орієнтацій соціальних спільнот і окремих громадян, аналіз факторів, що впливають на участь у виборах і голосуванні, мотиви участі або неучасті в них, вивчення структури електорату, особливостей сприйняття нею передвиборних заходів, партій та особистостей кандидатів, оцінка ефективності діяльності ЗМІ та рівнів їх впливу на позиції виборців, прогнозування підсумків виборів і ін

В даний час існує декілька теорій електоральної поведінки, що пояснюють природу електорального вибору певними факторами.

Кожна теорія будує свою модель електоральної поведінки, ґрунтуючись на якому-небудь одному факторі електорального вибору, надаючи іншим чинникам другорядне значення.

1. Теорії електоральної поведінки

1.1 Класичні теорії: соціологічна і соціально-психологічна

Соціологічний підхід до моделювання електоральної поведінки є одним з класичних в науці, протягом тривалого періоду часу він був визначальним в роботах, присвячених виборам.

В основі даного підходу до аналізу електоральної поведінки лежить дослідження, проведене групою американських вчених Колумбійського університету під керівництвом П. Лазарсфельда в 1944 р., в якому основну увагу було приділено окремим виборцям.

Його автори досліджували поведінку виборців в умовах політичної конкуренції, враховуючи фактор соціальної стратифікації. Найважливішим елементом політичної соціології є методологічний індивідуалізм, відповідно до якого окремі громадяни та їх політичний вибір складають первинні об`єкти вивчення. Однак окремий актор розглядається не ізольовано, а в контексті обумовлених його оточенням обмежень і можливостей, які впливають на моделі соціальних взаємодій і здійснення політичного вибору.

Головним відкриттям вчених Колумбійського університету було те, що соціальні характеристики важливі не тільки тому, що прямо і неминуче переходять в набір інтересів і супутніх їм переваг, але й тому, що вони визначають місце індивіда в соціальній структурі і таким чином впливають на відкритість політичної інформації. У яких соціальних умовах живе людина, такі і його політичні погляди. Соціальні характеристики визначають політичні уподобання.

Очевидно, що це твердження відповідає принципу соціального детермінізму. Але воно не носить прямолінійного характеру. Політика існує відносно незалежно від соціальних та економічних умов. Було б серйозною помилкою вважати, що політичні уподобання є прямим наслідком політичного інтересу, обумовленого за допомогою індивідуальних характеристик.

Таким чином, представники соціологічного напряму підкреслюють вирішальне значення групової основи електорального вибору, пояснюючи групові особливості голосування соціальним становищем групи у суспільстві і впливом займаного положення групи на її зв`язки з політичними партіями.

Одним з авторитетних напрямів дослідження електоральної поведінки в рамках соціологічного підходу є теорія розколів С. Ліпсета і Ст. Роккана. Початок йому було покладено, за загальним визнанням, монографією «Партійні системи і переваги виборців», що вийшла під редакцією М. Ліпсета і Ст. Роккана і, зокрема, їх власним матеріалом у неї: «Структура розколів, партійні системи і уподобання виборців: введення» [Lipset, Rokkan 1967].

У цій роботі автори фокусують свою увагу на походженні системи розколів, що домінувала в той час в демократіях Західної Європи, зазначають умови, необхідні для розвитку стійкої системи розколу і опозицій, і аналізують реакцію громадян на виниклі в результаті партійні системи. Вони також ініціюють одну з найбільш плідних теоретичних дискусій у суспільних науках у другій половині двадцятого сторіччя.

Розколи (cleavage) - це довготривалі структурні конфлікти, що призводять до появи протилежних позицій, які можуть бути (або не бути) представлені партіями. Розкол є поділ на базі деякого критерію індивідів, груп або організацій, між якими може статися конфлікт. Поняття розколу не є, таким чином, ідентичним поняттю конфлікту: розколи можуть призвести до конфлікту, але розкол зовсім не обов`язково супроводжується конфліктом.

Поняття «розкол» містить компоненти двох видів: структурні і сутнісні. Є три структурних компоненти: розділовий (диференціація, яка існує між соціальними групами), конфліктний (усвідомлення диференціації) і організаційний (організація на захист групових ідентичності і цілей).

По сутнісному ознакою розрізняються соціальні і політичні конфлікти. Ця категорія може використовуватися при аналізі впливу соціальної стратифікації на інститути й моделі поведінки або впливу політичних інститутів на соціальні структури і зміни.

Соціальні розколи зазвичай визначаються в термінах соціальних установок (attitudes) і моделей поведінки і розглядаються як відображають традиційні ділення соціальної стратифікації. Політичні розколи визначаються звичайно в термінах політичних установок і моделей поведінки.

Соціальні розколи. Коли Ліпсет і Роккан намагалися ідентифікувати критичні лінії розколу, які історично структурували партійні системи західних демократій, вони ідентифікували чотири головних соціальних поділу (divisions) і ретельно простежили їх виникнення і розвиток.

Реформація і Контрреформація і різні національні революції стали критичними пунктами (critical junctions) у розвитку поділу між центром і периферією і між державою і церквою. Вони породили більшість конфліктів, підхоплених партіями, що представляють етнічно, лінгвістично і релігійно розрізняються групи населення периферій недавно виникли націй-держав.

Подібним чином Ліпсет і Роккан показали, що промислова революція дала зростання двом подальшим формам соціального розподілу: село проти міста і робочі проти власників.

Політичні розколи Для інших авторів політичні установки і моделі поведінки служать ключовими факторами у виявленні існування розколів. Ці вчені швидше акцентують увагу на відносно стабільних моделях політичної поляризації, в яких деякі групи підтримують одні певні напрямки політики (policies) чи партії, тоді як інші підтримують протилежні напрями політики чи партії. Це групи можуть бути, а можуть і не бути соціальними групами; істотно тільки те, що є ділення, яким надано політична форма.

Соціально-психологічний підхід до моделювання електоральної поведінки. Вважається, що імпульс до вивчення цієї тематики на початку 1960-х років дав проект «Американський виборець». Так звана «мічиганської парадигма» Е. Кемпбелла і Дж. Белкнапа, які очолювали групу американських дослідників, вдало зробила спробу створення нового підходу до вивчення і прогнозування поведінки виборців у зв`язку з нездатністю «соціологічної моделі» електоральної поведінки передбачати результати виборів у Західній Європі та США. Дана концепція виходить з тієї передумови, що існує стійке взаємовплив інститутів політичного представництва і політичних орієнтації громадян.

Громадяни отримують досить великий обсяг інформації про політичні події, але при цьому мають дуже обмежені часові можливості для їх аналізу. Тим не менше, більшість виборців має стійку схему сортування, оцінки та інтерпретації нової інформації. При цьому лише деякі громадяни мають стійкими, цілісними, несуперечливими ідеологічними поглядами і використовують їх для аналізу політичних процесів. Більшість же оцінює змінюється політичну ситуацію через призму лояльності до певної партії. Партійна ідентифікація створює якесь «сито», за допомогою якого індивід намагається просіяти відбуваються політичні події і з`ясувати, що найбільше відповідає його прихованим перевагам і орієнтації. Чим більш стійка ідентифікація з партією, тим більше очевидний принцип цього вибору.

Подальший досвід проведення електоральних досліджень засвідчив, що соціологічна теорія може бути застосовна не у всіх ситуаціях: іноді вона не пояснює електоральної поводінки більшості виборців.

Бажання соціологів відповістити на запитання: «Чому ж виборці роблять саме такий вибір?» породило в 50-і роки нову теорію електоральної поведінки - соціально-психологічну. Її авторами були дослідники з Мічиганського університету під керівництвом Э. Кэмпбелла. В основі цієї теоретичної моделі лежить концепція партійної ідентифікації. Електоральний вибір пояснюється в цій теорії як емоційна прихильність виборця до тієї або іншої політичної партії, що і визначає позиції виборця стосовно різних політичних об'єктів. Громадяни йдуть голосувати тільки через те, що відчувають потребу виразити симпатію до тієї або іншої політичної партії. Прихильність до політичних партій формується в процесі політичної соціалізації. З позицій соціально-психологічної теорії, людина голосує за ту ж саму партію, за яку голосували її батьки, дідусі, бабусі та інші предки. Партія розглядається як важлива індивідуальна цінність, що навіть більш значима для виборця, ніж наслідки, викликані приходом до влади тієї або іншої партії.

Соціологічну і соціально-психологічну теорії електоральної поведінки називають класичними.

електоральний соціальний поведінка маніпулятивний

1.2 Альтернативні теорії

Класова та партійна ідентифікації виявлялися визначальними факторами у поясненні електоральної поведінки в багатьох країнах світу. І обидві ці теорії дослідники характеризують як експресивні, тобто ті, які зазначають як першочергові не корисливі інтереси виборця, а психологічні фактори. Беручи участь у виборчій кампанії та підтримуючи того або іншого кандидата або політичну партію, людина задовольняє власну потребу в солідарності із цією політичною партією або з певним соціальним класом.

Ґрунтуючись на цій схожості соціологічної та соціально-психологічної теорій політологи та соціологи неодноразово вдавалися до спроби їх синтезування. Так, британські дослідники Д. Батлер і Д. Стоукс розробили теорію «партійного образа себе». Вони відзначили, що беручи участь у голосуванні, виборець одержує подвійну користь: по-перше, психологічне задоволення від можливості надати підтримку тій партії, який він симпатизує, а, по-друге, одержати моральне схвалення від свого оточення. Таким чином, завдяки виборам виборець підвищує самооцінку та відчуває внутрішній комфорт, а це цілком коштує того, щоб сходити на виборчу дільницю.

Ще однією альтернативною до класичних теорій електоральної поведінки є «теорія схем» Д. Киндера і Р. Ласкина. Вона пояснює ту особливість мислення виборця, що П. Лазарсфельд і його колеги сприймали за політичну неосвіченість. У свідомості виборця насправді не існує цілісної партійної ідеології. Різні зрізи життя суспільства розташовуються в його голові у вигляді якихось схем, що характеризують прийнятні способи рішення самих різних питань, які засновані на світоглядних установках цього виборця. Всі схеми логічно впорядковані і не вступають у протиріччя між собою. Таким чином, маючи мінімальну інформацію про політичні партії, виборець співвідносить її з найбільш важливими для нього «схемами» і на підставі порівнянь із легкістю робить свій вибір, не вдаючись до вивчення програмних положень партій.

Альтернативою всім експресивним теоріям електоральної поведінки виступають теорії раціонального вибору. Початок цим теоріям поклав Э. Даунс. В 1957 р. він опублікував «Економічну теорію демократії», що описує виборця як діючого раціонально, свідомо і виходячи зі своїх власних інтересів, а не під впливом соціального оточення. Виборець уважно стежить за виборчою кампанією та оцінює програмні положення всіх партій, щоб вибрати ту, котра у випадку перемоги принесе йому найбільшу користь. Він здатний визначити, наскільки один результат виборів для нього вигідніше іншого. Але щоб все це прорахувати, виборцеві знадобиться занадто багато часу та сил. Тому раціональний виборець Даунса діє іншим шляхом - він використає для цього спеціальний засіб - ідеологію. У кожного виборця є своя ідеологія - уявлення про найкращий суспільний устрій. Щоб визначитися з вибором, раціональному виборцеві досить зрівняти свої ідеологічні установки з основними програмними положеннями партій. А далі існує два варіанти того, як буде діяти виборець. Даунс висунув «теорію близькості», тобто виборець вибирає із усього числа партій ту, котра найбільш близька до його власної ідеології. Другий варіант запропонував Дж. Рабіновіц і позначив його як «теорію напрямків». Дотримуючись цієї теорії, виборець відзначає для себе ті партії, які дозволять йому просувати свої інтереси в потрібному напрямку. А вибір однієї конкретної партії вже залежить від рівня інтенсивності, з якої партія просуває вигідні для виборця положення по ряду актуальних проблем. Ґрунтуючись на цьому положенні в соціально-політичні науки навіть увійшов термін «проблемне голосування», тобто голосування, засноване на виборі варіанту рішення найбільш важливих для виборця проблем.

1.3 Маніпулятивні теорії

З кінця ХХ століття все більшу популярність здобувають маніпулятивні теорії електоральної поведінки, згідно яким популярність ЗМІ і особливо телебачення сприяють тому, що виборець діє усе менш раціонально. Він вірить у політичні спектаклі, які постійно розігруються на телеекранах, піддається найрізноманітнішим маніпулятивним технологіям та у результаті обирає того кандидата, що зовні здався йому найбільш привабливим. На відміну від традиційних експресивних теорій і теорії раціонального вибору, всі маніпулятивні теорії не просто пояснюють мотиви поводження виборця, але й припускають можливість корекції або навіть радикальної зміни електоральної поведінки за допомогою впливу спеціально розроблених технологій.

Маніпулятивні теорії лежать в основі маркетингового підходу до політики, у якому вся політична сфера життя суспільства вимальовується як політичний ринок, на якому взаємодіють продавці та покупці. Тому виробникові політичних товарів і послуг необхідно вивчати попит на даному ринку і задовольняти його, використовуючи спеціально розроблені методики й технології. А значить під бажаним упакуванням зовсім не важко продати виборцеві зовсім не той товар, на який він розраховував.

2. Методи та функції електоральної соціології

2.1 Методи досліджень електоральної соціології

Як показує історичний і теоретичний аналіз, електоральна соціологія вивчає як динаміку виборчої активності та фактори, що її визначають, так і структуру та динаміку електоральних установок і поведінки виборців та фактори, що їх визначають Завданням теоретичних електоральних досліджень є описання стану та тенденцій змін електоральних установок та поведінки виборців, пояснення, чому громадяни беруть (чи не беруть) участь у виборах, голосують за ті чи інші партії чи кандидатів, прогнозування змін в установках та поведінці електорату, розробка на цій основі стратегії і тактики (технологій) впливу на установки і поведінку виборців.

При цьому часто електоральні дослідження і опитування ототожнюються з передвиборчими опитуваннями громадської думки. Виходячи з розрізнення установок (і електоральних установок зокрема) та громадської думки як предметів дослідження електоральної соціології та соціології громадської думки, в дисертації показується, що ці галузі розрізняються як за предметом своїх досліджень, так і за побудовою вибірок дослідження, а також методами опитувань і аналізу результатів. І цього не можна не враховувати при аналізі методів електоральних досліджень, основними з яких є базові соціологічні дослідження передвиборчої ситуації, дослідження рейтингів популярності кандидатів і партій, дослідження електоральної поведінки в день виборів (Exit poll) та поствиборчі дослідження.

Невід'ємним елементом соціологічних досліджень виборчих кампаній, що передбачають не тільки інформаційне і прогностичне забезпечення суб'єктів виборчого процесу, але й розробку стратегії і тактики партій і кандидатів на певних виборах є базові соціологічні дослідження передвиборчої ситуації, головною метою яких є забезпечення виборчої кампанії інформацією, необхідною для їх стратегічного планування. Яка ж інформація необхідна для стратегічного планування виборчої кампанії партій і кандидатів? Якщо брати до уваги структуру стратегічних планів кампаній, то мова йде про інформацію необхідну для визначення адресної (цільової) групи виборців, на яких буде спрямована кампанія кандидата (партії), визначення основної проблеми (проблем), навколо яких розгорнуться дебати кандидатів (партій), мети, якої намагатиметься досягти кандидат (партія) на певних виборах, стратегії реалізації цієї мети в ході виборчої кампанії та основного заклику кандидата (партії).

Щоб визначити адресну (цільову) групу кандидата (партії) на виборах і їх основних суперників потрібно не тільки виявити основні проблеми, які хвилюють виборців, потенційний рівень електоральної активності виборців та їх преференції щодо кандидатів (партій), але й провести багатомірну типологію електорату за його ставленням до шляхів вирішення основних проблем виборчої кампанії, адже склад цих груп все в більшій мірі визначається не стільки традиційними факторами, такими як соціальний чи економічний статус виборців, скільки їх ціннісними (ідеологічними) характеристиками, які не співпадають з соціальною чи економічною диференціацією. Стосовно українських реалій це означає, що в базовому соціологічному дослідженні обов'язково повинні бути запитання щодо ідеологічної ідентифікації виборців, з одного боку, та їх соціально-економічного самопочуття і загальних оцінок економічного становища в державі, з іншого.

Саме позиціонування кандидатів (партій) в двох векторному ідеолого-економічному електоральному просторі та визначення на цій основі цільових груп кандидатів (партій) і дає можливість визначити:

а) які ідеолого-економічні групи виборців підтримують «вашу» партію (кандидата) і її суперників і який розмір цих груп;

б) на які невизначені щодо партій чи кандидатів групи виборців можуть вони розраховувати;

в) за допомогою яких стратегій можна завоювати голоси «ідеологічно ідентифікованих» цільових груп виборців і які стратегії розраховані на прихильність неідентифікованих груп.

А як показав аналіз, стратегія боротьби за голоси «ідеологічно ідентифікованих» виборців принципово відрізняється від боротьби за голоси неідентифікованих. Щоб вибороти голоси «ідеологізованих» виборців кандидату чи партії потрібно довести своїй цільовій групі, що саме вона (він) і є справжніми комуністами, націоналістами, християнськими демократами чи лібералами тощо, а не якась інша партія (чи кандидат). «Неідеологізовані» ж виборці не сприймають ідеологізованих гасел взагалі, їх хвилюють тільки проблеми власного повсякденного життя і для завоювання їх прихильності застосовують три основних стратегії (на задоволених своїм життям неідеологізованих виборців спрямована стратегія під гаслом «Від добра, добра не шукають», на незадоволених спрямовані дві стратегії - стратегія «меншого з зол» і стратегія тотальної критики діючої влади).

Іншим методом електоральних опитувань є, так звані, рейтингові повторні і хвильові електоральні опитування, основним завданням яких є виявлення шансів на перемогу на виборах та динаміки цих шансів в ході виборчої кампанії певних партій (кандидатів). В дисертації описуються основні види рейтингів, які застосовуються в політичних та електоральних дослідженнях (рейтинг довіри, рейтинг привабливості, рейтинг впливовості, рейтинг інформованості, негативний рейтинг, рейтинг другої позиції, рейтинг симпатій, рейтинг ІІ туру тощо), їх можливості та межі в аналізі структури електорального поля на певних виборах та прогнозуванні результатів голосування, адже рейтингові опитування слугують емпіричною базою таких прогнозів.

Прогнозування результатів голосування на виборах неможливе без передбачення рівня і структури виборчої активності громадян.

Ще складнішим є прогнозування електоральних переваг виборців, де треба враховувати такі чинники:

а) рейтинг привабливості партій чи кандидатів ти тенденції їх зміни;

б) ступінь усталеності рейтингів привабливості та можливість їх зміни в останній тиждень (дні) перед виборцями;

в) розподіл «голосів» тих виборців, які збираються брати участь у виборах, але на момент опитування ще не визначились за кого голосуватимуть;

г) розподіл «голосів» тих виборців, які збираються брати участь в голосуванні, але відмовились брати участь в опитуванні.

За високого рівня «відмовників», низької інформованості і визначеності виборців прогнозування кількісних показників результатів голосування стає практично неможливим, але на практиці критичний рівень (нижче визначеності і інформованості третини виборців) буває тільки на виборах депутатів місцевих Рад.

2.2 Основні теоретичні та прикладні функції електоральної соціології

Як показує історичний і теоретичний аналіз, електоральна соціологія вивчає структуру і динаміку виборчої активності, електоральних установок та поведінки виборців та фактори, що їх визначають.

Функції теоретичної електоральної соціології полягає в тому, щоб описати стан та тенденції змін електоральних установок та поведінки виборців, пояснити, чому громадяни беруть (чи не беруть) участь у виборах, голосують за ті чи інші партії чи кандидатів, прогнозувати зміни в установках та поведінці електорату, розробляти на цій основі стратегію і тактики (технології) впливу на установки і поведінку виборців. Електоральна соціологія є відносно самостійною галузевою соціологічною дисципліною, яка за своїм предметом досліджень, методами побудови вибірок і аналізу принципово відрізняється від соціології громадської думки.

Головним завданням базових соціологічних досліджень виборчих кампаній є визначення адресних (цільових) груп кандидатів (партій) на виборах і їх основних суперників, багатомірна цільова типологія електорату і пошук стратегій впливу на цільові групи виборців. Стосовно українських реалій це означає, що в базових соціологічних дослідженнях обов'язково повинні бути показники ідеологічної ідентифікації виборців, з одного боку, та їх соціально-економічного самопочуття і загальних оцінок економічного становища в державі, з іншого.

Завданням же рейтингових передвиборчих опитувань є виявлення шансів на перемогу на виборах та динаміки цих шансів в ході виборчої кампанії, розробка на цій основі прогнозів електоральної активності різних соціально-демографічних і цільових груп виборців.

3. Електоральні дослідження в Україні: проблеми та перспективи

Слід зазначити, що вибори увійшли в життя громадян пострадянських держав при зовсім інших історичних умовах, ніж у країнах Заходу. Вибори у нас проводилися регулярно та вважалися головним засобом легітимації влади. Однак вибору як такого в людей не було, оскільки самі вибори не носили конкурентний характер - на голосування висувалася тільки одна кандидатура або єдина в державі політична партія. Причому голосування в СРСР фактично носило обов'язковий характер. В умовах авторитаризму виборча явка звичайно становила 99,9% і ті ж 99,9% віддавали свій голос за єдино запропонованого кандидата. При подібних обставинах не було ніякого сенсу в проведенні електоральних досліджень - і рівень явки, і результат виборів були заздалегідь визначені.

Досвід реальних демократичних виборів на конкурентній основі з'явився в українських виборців практично одночасно з одержанням Україною незалежності. Тому, навіть апріорі можна припускати, що молодість демократичних інститутів України і ще цілий ряд інших історичних і социокультурных особливості будуть істотно ускладнювати застосування на нашій території американських і західноєвропейських теорій електоральної поведінки.

Якщо говорити про соціологічну теорію, то вона була сформульована й працювала в суспільствах з яскраво вираженими й добре вивченими соціальними структурами. Соціальні класи, що існували в Української РСР, істотно трансформувалися, а нова соціально-класова ідентифікація в населення ще відсутня. Саме по собі виявлення соціальних класів у сучасній Україні є предметом для соціологічних досліджень. Говорити про стійкі зв'язки між соціальною приналежністю виборця і його політичних симпатій тим більше не доводиться. Релігія в Україні, також як й у країнах Заходу, практично не втручається в електоральний процес, однак, можна висунути гіпотезу про те, що конфесіональна й етнічна приналежність все-таки мають деякий вплив на політичний вибір електорату.

Використання соціально-психологічної теорії в Україні також викликає ряд істотних проблем Представники даної теорії з'ясували, що симпатія до тієї або іншої політичної партії заставляється в процесі соціалізації, причому на ранніх стадіях цього процесу. Виявляється, що більшість дорослого населення України повинне бути прихильниками Комуністичної партії, оскільки вони виросли під час, коли ця партія була єдино можливої, за котру голосували і їхні батьки. Але це далеко не відповідає реальності. З розпадом СРСР в Україні з'явилася безліч інших політичних партій і блоків, за які виборці віддавали свої голоси, Комуністична ж партія досить швидко втратила свій авторитет. Теорія партійної ідентифікації неспроможна в Україні ще й тому, що самі політичні партії в нашому суспільстві вкрай нестабільні, як нестабільний й їхній електорат. За роки незалежності України десятки партій з'являлися й пропадали або переформатовувалися. Багато з них взагалі створюються під конкретну виборчу кампанію. І соціально-психологічна теорія не здатна пояснити в такій ситуації, чим керується виборець, коли обирає з переліку нових політичних партій ту, за котру згоден віддати свій голос. Однак, ситуація на політичному полі мінлива, і при стабілізації набору політичних партій України, поняття партійної ідентифікації цілком може виявитися актуальним.

Теорії раціонального вибору також викликають деякі питання. Практично у всіх країнах Східної Європи падіння комуністичних режимів призвело до значного погіршення економічного стану населення цих країн. Суспільство звикло жити в кризовій ситуації, і оцінка людьми діяльності будь-яких органів влади з позицій виборців західних країн стала неможлива. Емпіричні дослідження електоральної поведінки населення в країнах Східної Європи показали, що застосування теорії економічного голосування можливо, але у відмінності від ретроспективного голосування в країнах сталих демократій, виборці нових демократій голосують перспективно. Виборець тут обирає виходячи не з оцінки свого економічного стану колись і тепер, адже воно найчастіше стабільно незадовільне, а оцінює можливості поліпшення свого економічного стану в майбутньому. На цьому теорія економічного голосування зіштовхується з питанням про те, яким чином виборці нових демократій здатні прорахувати свої можливі переваги в майбутньому, з огляду ще й на нестабільність і непередбачуваність розвитку цих країн.

Інші варіанти теорії раціонального вибору також виявляються неспроможними працювати в українському суспільстві. Э. Даунс як визначальний фактор, що допомагає зробити раціональному виборцеві свій вибір, називав ідеологію. Ряд емпіричних досліджень у західних країнах показав, що виборці дійсно розрізняють праві й ліві партії, здатні визначити своє положення на шкалі із граничними значеннями «вкрай правий» і «вкрай лівий». В Україні ж у більшості політичних партій відсутня чітка ідеологічна спрямованість. Програмні положення всіх політичних партій в області внутрішньої політики дуже схожі.

Чим же керується український виборець, здійснюючи свій політичний вибір, українським соціологам зрозуміти поки що не вдається. Існує припущення про те, що український виборець діє все-таки раціонально, однак раціональність у нього інша, ніж у західного виборця. Наприклад, дослідження показують, що значна частина українського електорату голосує за принципом «найменшого зла», тобто існує негативна політична ідентифікація, відповідно, виборці користуються якимись критеріями визначення того, що прихід до влади тих або інших політиків або політичних партій буде їм не вигідний.

Не можна обійти й ту обставину, що українські виборці щодня потрапляють під вплив політичних технологій, що розробляються і застосовуються фахівцями виборчих штабів усіх без винятку кандидатів і політичних партій. Тому є підстави для перевірки в Україні й маніпулятивних теорій електоральної поведінки.

Аналіз сучасної наукової літератури не дозволяє говорити про наявність істотних результатів щодо застосування в Україні існуючих теорій електоральної поведінки. Швидше за все концепти розроблені в країнах зрілої демократії не дуже підходять для пояснення електоральних процесів, що відбуваються в Україні. Хоча деякі з положень цих теорій можуть бути синтезовані в якісь нові моделі та адаптовані до сучасних українських реалій. Наша електоральна соціологія має надзвичайну потребу в теоріях електоральної поведінки українських виборців, однак вони, напевно, будуть істотно відрізнятися від тих, котрими успішно користуються закордонні колеги.

Висновок

Електоральна соціологія - відносно молода галузь соціологічних досліджень. Адже вільні, демократичні, прямі та загальні вибори стали нормою в західних країнах тільки в першій половині XX століття, а ставлення електоральної соціології в США (країні з найбільшим досвідом виборчих кампаній) відбулось тільки в 20-і - 50-і роки минулого століття, коли вибори почали набувати загального та масового характеру, а не цензово-елітарного.

Аналіз історії та практики електоральних досліджень, виявлених особливостей електоральної поведінки в розвинених демократичних країнах та країнах нової демократії, дає можливість визначити предмет електоральної соціології як галузевої соціологічної науки.

Електоральна соціологія вивчає структуру та динаміку електоральних установок і поведінки виборців, факторів, що їх визначають, та технології впливу на електоральну поведінку. Самі електоральні установки і поведінка виборців розділяються щодо участі у процесі голосування (виборщики та абсентисти) та щодо вибору (підтримки) певної політичної партії (блоку партій) чи кандидатів у Президенти, губернатори, мери, депутати тощо.

Електоральна соціологія має давати відповіді на такі, здавалося б, прості запитання:

1. Чому громадяни беруть участь у виборчому процесі взагалі й акті голосування зокрема? Чим визначається рівень виборчої активності?

2. Чим визначається електоральний вибір партій та кандидатів? Чи залежать фактори електорального вибору від типів політичних культур країни та регіонів і рівня соціально-економічного розвитку?

3. Чи можливо прогнозувати електоральну поведінку виборців? Які методи досліджень та прогнозування є найбільш ефективними? Якою мірою можливо впливати на електоральний вибір громадян і які технології впливу найбільш ефективні?

Відповіді на ці запитання дають змогу не тільки описати стан та тенденції змін електоральних установок та поведінки виборців певної країни на конкретних виборах органів влади, але й поясніли, чому громадяни беруть (чи не беруть) участь у виборах, голосують за ті чи інші партії та їх кандидатів, передбачити (спрогнозувати) зміни в установках та поведінці електорату, а отже, і перспективи соціально-політичного розвитку країни. Тобто, електоральна соціологія, як і будь-яка розвинена наукова дисципліна, виконує функції опису, пояснення та прогнозування певних процесів.

Дослідження структури та динаміки електоральних установок не слід ототожнювати з «опитуваннями» і дослідженнями громадської думки взагалі і передвиборчими дослідженнями громадської думки зокрема.

По-перше, враховуючи надіндивідуальний характер громадської думки (public opuiion, «общественное мнение») терміни «опитування громадської думки», «електоральні опитування громадської думки», взагалі, некоректні. Опитувань громадської думки не існує і не може існувати. Адже опитувати можна виборців, споживачів, глядачів, індивідів, а громадську думку опитувати (як комах чи планети) неможливо. А електоральні опитування виборців (чи експертів) зовсім не є передвиборчими опитуваннями громадської думки. Як справедливо відзначав французький соціолог і публіцист Патрик Шампань, «опитування про наміри» голосувати напередодні виборів є, всупереч видимості, не дослідженнями громадської думки, а дослідженнями політичної поведінки чи намірів такої поведінки». На необхідність розрізнення установок (і електоральних зокрема) та індивідуальних думок (не говорячи вже про громадську думку) вказали і відомі фахівці з методології політичного аналізу Д.Б. Маннгейм та P.K. Річ. Вони відзначали, що «опитування надає досліднику інформацію пґяти типів: факти, знання (perceptions), думки (opinions), ставлення, установки (attitudes) і звіти про поведінку (behavioral reports) респондентів.

До розряду думок входять судження респондента про його переваги і погляди щодо певних предметів і подій. На виявлення думок націлені, наприклад, такі питання як: «Ви за чи проти легалізації торгівлі наркотиками?», «Кого би Ви хотіли бачити переможцем на наступних місцевих виборах?». До ставлень можна віднести порівняльні стійкі настрої респондентів і їхні оцінки певних подій, явищ та ідей».

Виходячи з теорії соціальних установок (атитгютів), запропонованої американськими психологами Д. Кречем та Р. Крачфілдом, вони мають трирівневу структуру: когнітивну (чи пізнавальну), афективну (чи емоціональну) і когнітивну (чи поведінкову).

Електоральна установка - це сформоване на основі попереднього соціально-політичного досвіду і певної інформації про субґєктів виборчого процесу ставлення виборців до участі у виборах та обґєктів вибору, що виявляється в певних емоційних оцінках партій чи кандидатів та готовності віддати за них голос.

Електоральна поведінка - це зумовлена певними установками та умовами діяльність громадян, спрямована на реалізацію виборчих прав (включаючи і право не брати участі у виборах).

Як і інші галузеві соціологічні науки, електоральна соціологія поділяється на теоретичну та прикладну, перша з них досліджує структуру та тенденції змін електоральних установок і поведінки громадян, пояснює їх фактори, структуру та зміни, а друга, спираючись на теоретичні та методологічні знання, здійснює емпіричні прикладні дослідження конкретної виборчої кампанії та розробляє технології впливу на установки і поведінку виборців.

Прикладна електоральна соціологія в ході певних виборчих кампаній забезпечує субґєктів виборчого процесу інформацією про передвиборчу ситуацію, розробляє короткострокові прогнози результатів голосування, маркетингові стратегії виборчих кампаній та рекомендації щодо корекції тактики передвиборчої боротьби.

Отже, прикладна електоральна соціологія, як і економічні та деякі інші соціальні науки, виконує три традиційні функції прикладної соціальної науки - інформаційно-аналітичну, прогностичну та політико-маркетингову.

Аналіз сучасної наукової літератури не дозволяє говорити про наявність істотних результатів щодо застосування в Україні існуючих теорій електоральної поведінки. Швидше за все концепти розроблені в країнах зрілої демократії не дуже підходять для пояснення електоральних процесів, що відбуваються в Україні. Хоча деякі з положень цих теорій можуть бути синтезовані в якісь нові моделі та адаптовані до сучасних українських реалій. Наша електоральна соціологія має надзвичайну потребу в теоріях електоральної поведінки українських виборців, однак вони, напевно, будуть істотно відрізнятися від тих, котрими успішно користуються закордонні колеги.

Список літератури

1. Анохина Н.В. Прогнозирование результатов выборов // Политическая социология и современная российская политика / Под ред. Г.В. Голосова и Е.Ю. Мелешкиной. - СПб.: Борей-принт, 2000. - С. 131-158.

2. Барежнев В.А., Тиой И. Электоральное поведение: основные подходы и аналитические модели в Западной социологии.

3. Бекешкіна І. Е. Становлення електоральної соціології в Україні та традиція вивчення виборчої поведінки у країнах розвинутої демократії // Вестник Харьковского национального университета им. В.Н. Каразина; Серия «Социологические исследования современного общества: методология, теория, методы». - 2000. - №492. - С. 48-53.

4. Вишняк О.В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000.

5. Голосов Г.В. Электоральное поведение // Голосов Г.В. Сравнительная политология: Учебник. - СПб.: Изд-во Европ.ун-та в С.-Петербурге, 2001. - С. 223-253.

6. Гудина Ю.В. Активность российских избирателей: теоретические модели и практика // Политические исследования. - 2003. - №1. - С. 112-123.

7. Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. - 1994, №11.

8. Ослон А., Петренко Е. Факторы електорального поведения: от опросов к моделям // Вопросы социологии. - 2006. - №5.

9. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2000, №2.

10. Петров О.В. Социологоческие собирательные технологии, - Днепропетровск, 1998.

11. Петров О., Полторак В. Опитувальні технології у виборчій кампанії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1998. - №4-5. - С. 57-75.

12. Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -1999, №4.

13. Полторак В.А., Петров О.В. Сущность и модели электорального поведения // Полторак В.А., Петров О.В. Избирательные кампании: научный подход к организации. - К.: Знання України, 2004. - С. 8-18.

14. Райман Р.Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. - №9.

15. Ротман Д.Г. Электоральные исследования: сущность и технология // Социологические исследования. - 1998. - №9. - С. 63-68.

16. Шевченко Ю.Д. Между экспрессией и рациональностью: об изучении электорального поведения в России // Политические исследования. - 1998. - №1. - С. 130-136.

Размещено на Allbest.ru