Соціологічна думка України
Соціологічні ідеї представників української соціологічної думки другої половини ХIX - початку ХХ ст. Українська соціологія сьогодні: стан, проблеми та перспективи. Сутність і основні категорії гендерної соціології. Сутність, етапи і напрями фемінізму.
| Рубрика | Социология и обществознание |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 01.11.2013 |
| Размер файла | 56,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ПЛАН
1. Соціологічна думка України
1.1 Соціологічні ідеї представників української соціологічної думки другої половини ХIX, початку ХХ ст.
1.2 Соціологія в Україні в 20-40 роках
1.3 Українська соціологія сьогодні. Стан, проблеми, перспективи
2. Гендерна соціологія
2.1 Сутність і основні категорії гендерної соціології
2.2 Сучасні парадигми сучасної гендерної соціології
2.3 Феменізм. Сутність, етапи і напрями
Список використаної літератури
1. Соціологічна думка України
1.1 Соціологічні ідеї представників української соціологічної думки друга половинна XIX, почато ХХ ст.
Історія України, тривалий час позбавленої незалежності, відбилася на специфіці розвитку соціальної думки, для якої домінуючою були ідеї національної єдності, державності, що зумовлювалось постійною зовнішньою загрозою денаціоналізації народу, наступу на його культуру та небезпекою асиміляції в перспективі. Правлячі кола та ідеологи держав, під владою яких була Україна, намагалися позбавити її народ власної історії, культури і навіть прадавньої історичної назви "Русь" під приводом спільності походження словґян та їх культури. Проте спільність генезису та елементів культури словґянських народів, як зазначає український вчений М.В.Захарченко, не означає їх етнічної тотожності.
Друга половина XIX ст. стала справжнім розквітом соціологічної думки в Україні. Микола Іванович Зібер, Сергій Андрійович Подолинський, Остап Степанович Терлецький, Іван Якович Франко, Іван Федорович Фесенко, Олександр Опанасович Потебня, Леся Українка та інші висловили ряд важливих положень щодо ролі особи в історії, перебудови суспільства на справедливих засадах, місця і ролі робітничого класу в суспільстві на Україні і в західних країнах, механізму діяльності самоврядових общин. Українські соціологи вивчали і будували прогнози стосовно демографічних проблем, піддавали нищівній критиці соціал-дарвіністські погляди. Численні збірки, дослідження та інші матеріали М.Максимовича, П.Чубинського, М.Зібера, М.Сумцова, Ф.Вовка, І.Рудченка не лише містять цінний емпіричний матеріал про різні сфери матеріального та духовного життя українського народу, а й започатковують елементи етносоціології, соціології літератури та інші підрозділи соціологічної науки. Соціологічні погляди українських мислителів були тісно повґязані з боротьбою всіх верств українського суспільства за національне звільнення від східних і західних імперських поневолювачів. Це була нелегка боротьба за українську мову, культуру, науку. Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських учених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися в часописі "Громада" (Женева) і в окремих виданнях. У цей час у всій тодішній соціології домінуючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували учені, які започаткували соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Учені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою. Її дійсно необхідно було освоювати. Цим, напевне, і пояснюється некритичне ставлення учених до положень, висунутих попередниками, багато з яких приймалися за аксіоми. Тому, не заперечуючи оригінальності певних ідей, висловлених ученими, які працювали в цей час в галузі соціології, слід зазначити, що їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей таких мислителів, як О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс та ін., а не на вироблення нових власних теорій. Характерно, що соціологічні праці пишуть філософи, економісти, етнографи й інші представники суміжних наук.
Перехрещування поля дослідження із суміжними дисциплінами зумовило те, що як передвісників української соціологічної думки треба розглядати представників таких наук, як українська соціальна філософія, історія, географія, економіка, статистика та інші. Зв'язок соціології з цими науками (насамперед економікою, правом) є настільки міцним, що на їх основі виникли окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології з іншими ділянками суспільного знання не тільки відбивалася на дослідах на початку розвитку української соціології, а й пізніше часто мала вирішальне значення для праць цих наук.
Відомий український економіст, соціолог, публіцист С. А. Подолинський (1850 -- 1891 рр.) соціологію розглядає як науку про людське суспільство. В своїй науковій творчості поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди. Коло соціологічних інтересів зводиться до наступної проблематики: виробнича діяльність людей і господарські відносини в ЇЇ процесі, соціальна стратифікація, соціальна мобільність, взаємозалежність національності і положення індивіда в суспільстві, закон боротьби за існування і закон зростання солідарності людей. Важливою є думка про те, що одним з вимірів соціальної стратифікації і умов соціальної мобільності є приналежність до певної національності. При аналізі бідності виступив проти мальтузіанства, стверджуючи, що людство не подвоюється через кожні 50 р., а існуюча бідність не є наслідком збільшення населення на землі. Подолинський висуває ідею, що поряд з боротьбою за існування діє і закон зростання солідарності людей, згідно якого зростання населення ставить проблему гострішої боротьби з природою з метою добування необхідних речовин, що в свою чергу зумовлює необхідність об'єднання людей в товариства. Обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе в тому напрямку, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення найбільш розвинутих осіб.
Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова (1841 -- 1895 рр.) - соціальні зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природнича наука. В питанні про співвідношення різних боків еволюційного прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного життя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підходу до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку історія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяльності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу -- в об'єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: "Чудацькі думки про українську національну справу" (1916 р..), "Що таке українофільство?" (1916 р.).
На формування соціологічних поглядів українського етнографа, антрополога, політичного діяча Ф. К. Вовка (1847 -- 1918рр.) -- мали вплив ідеї О. Конта і Г. Спенсера. Соціологію розглядав як науку про суспільне життя, яка разом з спеціальною та передісторичною антропологією, етнологією, етнографією є складовою однієї науки -- антропології; хронологічно виникненню соціологи передують геологія, палеонтологія і біологія. Вовк приділяв увагу питанням еволюції. На його думку, закони розвитку біології переносяться на суспільство і дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми виникли не внаслідок впливу на них зовнішніх сил, а є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість фізичної природи людини зумовлює одноманітність соціальних явищ, а різні умови довкілля зумовлюють їхню різноманітність. Досліджував розвиток етнологічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія і сім'я. Основна праця; "Студії з української етнографії та етнології".
Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М. М. Ковалевський (1851 -- 1916 рр.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О. Конта. Майже 25 років його наукової діяльності відбувається за кордоном. Він мав можливість оцінювати погляди сучасних йому соціологів не тільки за їх творами, більшість з них він знав особисто -- Спенсера, Льюїса, Уордо де Грефа, Тарда, Дюркгейма, Мена, Маркса та ін. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М. Ковалевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його європеїзмі, то видають за представника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є типовим представником обширної течії історичної і соціологічної думки України, яка відображала інтереси українського лібералізму 80-90-х років. Соціологічні студії Ковалевського найменше є "російськими". Як зазначав Н. С. Тімашев у книзі "Вступ в історію соціології" (Лондон, 1947 р.), Ковалевський повністю порвав з російською традицією і створив свою соціологічну систему, засновану не на політичному розгляді, а на всебічному вивченні соціальних, політичних, юридичних та економічних систем.
Серед великої плеяди українських мислителів кінця XIX -- початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І. Я. Франко (1856 -- 1916 рр.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І. Франко "прагнув проаналізувати ґенезу творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального і духовного прогресу суспільства. В такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється". Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М. С. Грушевський (1866 -- 1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічиий метод, розроблений на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М. Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика -- соціолога. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського -- фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О. Конта, Г.Спенсера, К. Маркса та ін.), М. Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.
Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б. О. Кістяківський (1868 -- 1920 рр.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання: "Суспільство і особистість", (1899 р.), "Социальная наука и право", (1916 р.), "Право и наука о праве" (1918 р.) та ін.
Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання - побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему - вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.
Основний підсумок початкового періоду полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в історії людства в перших десятиліттях XX ст. українська суспільно-політична виродженська думка дійшла переконання: відродження народу як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики - куди і якими шляхами повинен іти народ - може знайти своє вирішення саме у соціології.
1.2 Соціологія в Україні 20-40р.
соціальний гендерний фемінізм український
Бурхливо розвиваються соціологічні і психологічні концепції на початку 20-х років, але вже починаючи з середини цих років, зазнаючи політичного й ідеологічного тиску, соціологія як наука все рідше згадується в науковій літературі колишнього СРСР, а потім і взагалі її оголошено буржуазною псевдонаукою, яка ворожа марксизмові. Фундаментальні і прикладні дослідження були фактично виведені з усіх програм, а саме слово "соціологія" стало поза законом і вилучено з наукового обігу. "Усунення" соціології як науки було зумовлене тим, що її принципи, теорія і методи пізнання й засвоєння дійсності виявились несумісними з особистою диктатурою, волюнтаризмом і субґєктивізмом в управлінні суспільством, соціальними процесами. Ідеологічним знаряддям особистої чи бюрократичної влади практично завжди була соціальна міфологія, яка підносилась до рангу науки, а реальна наука оголошувалась псевдонаукою.
Розвиток вітчизняної соціології в післяжовтневий період 1917 р. не припинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійснювалися в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Водночас українська соціологічна думка зазнавала досить відчутний вплив світової соціології, зокрема, соціологічних шкіл США та Європи, де процес подальшого розвитку соціологічного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсивніше. Слід зазначити, що перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституалізації соціології. Деякий час створювалися соціологічні наукові та навчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук (далі -- ВУАН).
Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвятив свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими співробітниками та прихильниками його поглядів в галузі соціологічних студій були Й. Гермайзе, П. Клименко, К. Грушевська. Кабінет примітивної культури, очолюваний К. Грушевською, досліджував питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник "Первісне громадянство та його пережитки на Україні". К. Грушевська опублікувала тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" та ін. В цьому ж напрямі працював Ф. Савченко, автор студій "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії". Після 1930 р. за умов гоніння на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Соціологічні установи, яких й так було обмаль в Україні, ліквідовувались, а їхні співпрацівники, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризували соціологічні знання в дусі догми вчення Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Соціологія, як наука, втрачає свій самостійний статус, заноситься у "чорний список" так званих буржуазних наук, стає поволі служницею пропаганди. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорії ймовірності і вибірки, структурно-функціонального аналізу для вивчення радянського суспільства. З 1936 р., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан був понад 30 років, незважаючи на тимчасові "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ.
На окрему увагу заслуговує висвітлення питання про соціологічні студії українських учених в еміграції, які в силу більшовицької політики вимушені були покинути Україну. Такі студії активно розвивались з ініціативи М. С. Грушевського, який восени 1919 р. у Відні заснував Український соціологічний інститут (УСІ). Це був перший український науковий заклад в еміграції і діяв до приїзду Грушевського до Києва (1924 р.). До співробітництва в інституті Грушевський залучив відомих українських учених, які перебували тоді в еміграції, (історика й соціолога В. К. Липинського, соціолога В. Старосольського, історика й мистецтвознавця Д. В. Антоновича та ін.).
Найважливіші завдання інституту полягали в інформуванні світової громадськості про соціальне життя в Україні; здійсненні підготовки досвідчених науковців у різних галузях соціології і залученні їх до самостійної роботи на загальному й українському культурно-історичному і соціологічному матеріалі; ознайомленні українського суспільства із здобутками соціологічної науки на Заході, її напрямами й методами; пробудженні в українській громадськості інтересу до соціології; ознайомленні західних наукових і громадських кіл із соціальною історією України, її сучасним життям, досягненнями української науки тощо. Робота інституту велась у кількох напрямах: збирання бібліотеки, публічні виступи, публікації робіт співробітників. Протягом 1920 -- 1923 рр. інститут випустив 13 книг.
Після від'їзду М. Грушевського та деяких його співпрацівників з Праги, де функціонував переведений з Відня УСІ, в Україну, постала гостра необхідність створення нової української наукової установи. Це завдання успішно виконав відомий український соціолог і громадський діяч М. Ю. Шаповал. 1 листопада 1924 р. він заснував у Празі Український інститут громадознавства, який під його плідним керівництвом виконав велику роботу в організації соціологічних студій. До співпраці з інститутом було залучено чимало українських вчених -- суспільствознавців, що перебували в еміграції, а також таких видатних західних соціологів, як А. Блага, С. Чапін, Л. Візе, І. Штайнберг, Е. Ельвуд, П. Сорокін, Р. Міхельс, С. Богардус, Е. Росс, Е. Халупний та ін.
За вісім років існування (до 1932 р. -- року смерті М. Шаповала) інститут крім соціологічного часопису «Суспільство» і наукового збірника «Народознавство», видав праці М. Драгоманова «Вибрані твори» (т. 1, 1932 р.), В. Коваля «Національні меншості в міжнародному праві» (1927 р.), М. Мандрики «Сучасне міжнародне право, його сурогати й політична самоволя» (без року видання); В. Петріва «Суспільство і військо», «Нова Україна» (1924 р.); М. Шаповала «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927 р.), «Загальна соціологія» (1929 р.), «Соціологія України» та ін.
Значну соціологічну роботу в еміграції здійснили українські учені -- викладачі соціологічних кафедр, утворених в Українській Господарській академії у Подєбрадах, Вищому Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, відкритому у 1923 р. у Празі, Українському Вільному університеті (Прага). До викладання соціології були залучені такі відомі українські соціологи, як О. Бочковський, В. Старосольський, С. Ріпецький, О. Ейхельман, Л. Білецькин, С. Русова, В. Доманицький, М. Шаповал та інші.
За період між двома світовими війнами з'явилось чимало важливих соціологічних праць членів «празького гурту», зокрема: «Націонологія й націографія як спеціальна дисципліна для наукового досліду нації» (1927 р.), «Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси» (1932 р.) О. Бочковського; «Засади українського урбанізму» (1940 р.) В. Доманицького; «Соціологія і проблеми суспільного виховання в С. Ш. Америки» (1925 р.) М. Мандрики: «Внутрішня форма слова в соціологічній термінології» (1923 р.) В. Старосольського; «Військо і революція» (1923 р.), «Місто й село» (1926 р.), «Система суспільних наук і соціографія» (1931 р.) і «Суспільна будова» (б. р. в.) М. Шаповала; соціографічні праці С. Гольдельмана, О. Ейхельмана, Т. Олесевича, І. Івасюка, В. Садовського, О. Мицюка та ін.
1.3 Українська соціологія сьогодні. Стан, проблеми, перспективи
Сучасна соціологія в Україні вийшла з радянської соціології, але її розвиток, як власне української, фактично розпочався з 1991 р. після проголошення незалежності України. З цього часу відбувається її переорганізація на потреби та проблеми українського суспільства, і саме в цьому плані сучасна соціологічна думка вплетена в загальний історичний процес національного й духовного відродження України. У травні 1991 року у Київському університеті ім. Т. Шевченка було відкрито соціологічний факультет, перший декан якого -- один з відомих соціологів України професор В.І.Волович. Соціологія стала нормативним курсом в українських вузах. Основний соціологічний заклад в Україні--Інститут соціології АН України.
Сьогодні вітчизняна соціологія перебуває у стані визначення. За словами фахівців, вона ще не з'ясувала для себе, якою вона є, якою вона хоче стати і якою вона може стати. Сьогоднішній стан української соціології визначається, насамперед, загальною ситуацією у країні. Основна увага загалом зосереджена на вивченні змін, що відбуваються у нашому суспільстві, в Україні, ґенези цих змін і їх наслідки. Це - перша особливість сучасної української соціології. Друга - те, що вона почала щойно інституціалізуватися як самостійне суспільне явище. Третя особливість, притаманна розвитку вітчизняної соціології, це недостатня увага до неї з боку держави та суспільства, недостатнє фінансування та ін.
Розбудова соціологічної науки та освіти неможлива без збереження наукових шкіл. У 70-80-х роках, на думку фахівців, в Україні сформувалося кілька так званих соціологічних шкіл: школа київських соціологів, Харківська і Одеська. Саме в цих містах (Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ) в основній масі й досі виходять колективні та індивідуальні праці соціологів, наукові записки, збірники праць. Але це лише більш-менш "благополучні острівки". Наукова робота на більшості вузівських кафедр вимагає подальшої активізації.
І сьогодні залишається одним з найгостріших питання наукового спілкування. Організувати конференцію, провести семінар, "круглий стіл" тощо дуже важко з основної причини: слабкої інституалізації соціології, науково-комунікативної системи. Хоча за роки незалежності України з'явилися нові періодичні видання: "Ґенеза" (м. Львів), "Константи" (м. Херсон), "Современное общество" (м. Харків), "Розбудова держави", "Політичний портрет України", часопис "Політична думка" (м. Київ), все-таки, за браком коштів, вони ледь підтримують життя соціологічної науки. Найважливішим досягненням у цій галузі стало заснування першого в Україні фахового видання "Соціологія: теорія, методи, маркетинг". Нині соціологія знаходиться в пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Кардинально переглядається предмет її досліджень. В якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії виділяється громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку. Створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях. Українська соціологічна школа набуває рис національної, що знаходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень української культури в цілому.
2. Гендерна соціологія
2.1 Сутність і основні категорії гендерної соціології
На рубежі XX--XXI ст. пострадянська соціологія сміливіше стала освоювати нові підходи та напрями, серед них і гендерні дослідження, хоч цю проблематику немало дослідників розглядають як екстравагантну.
Гендерні студії увійшли до наукового обігу в західноєвропейських країнах, США і Канаді на початку 80-х років XX ст. А ще в 60-ті роки поняття «гендер» в сучасному розумінні -- «співвідношення людей різної статі», «соціальний конструкт статі» -- було невідоме і вживалось лише на позначення граматичної категорії, яка дослівно перекладається українською мовою як «рід». Активне використання в багатьох європейських країнах поняття «гендер» у новому значенні свідчить, що в останні десятиріччя відбулось не лише переосмислення проблеми відносин статей, а й про те, що їх тепер стали розглядати як форму соціальної організації.
Англійським відповідником поняття «стать» є «sex». Традиційно воно використовувалось на позначення морфологічних і фізіологічних відмінностей осіб. Проте в 70-ті роки XX ст. соціологи запропонували розрізняти поняття «sex» і «gender», оскільки, крім біологічних відмінностей, між чоловіками і жінками існує поділ на соціальні ролі, форми діяльності. Вони відрізняються поведінкою, ментальністю, емоційністю. Запровадження цього поняття було спричинене необхідністю подолання поглядів на різні статеві риси та ролі як вияв «природних» якостей. Отже, наприкінці XX ст. гендерну роль розглядали не лише як вияв природою заданих особливостей, а й як систему очікувань адекватної поведінки; не як природну стать, а як «соціально-культурний конструкт». З цієї точки зору, деякі характеристики жінок (наприклад, емоційність, схильність до самопожертви, орієнтованість на сімґю і дітей) поставали не природними якостями, а характеристиками, сформованими певним типом суспільства.
Вважається, що вперше термін «гендер» був запроваджений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці «Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночності» (1968). «Гендер» він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому необовґязково повґязувати буття жінки з «жіночністю», а буття чоловіка з «мужньою» поведінкою. Такий підхід був підтриманий багатьма соціологами, він започаткував новий напрям соціальних досліджень -- гендерних. Тепер цей термін вживається в різних значеннях: як позначення статі -- «соціальна стать»; як очікування того, що повинні робити чоловіки та жінки. Але понятійне поле його ще не до кінця окреслене та інституціалізоване, а під гендерним підходом розуміють:
а) окрему гендерну теорію, яка вивчає родину та соціальні стосунки статей;
б) універсальну концепцію патріархату як системи панування в суспільстві;
в) загальнометодологічний підхід, що розглядає стосунки статей як відношення влади.
Стрижнем наукового інтересу сучасної гендерної соціології є проблематика, яка раніше вважалася другорядною: сфера повсякденного, інтимного (гендерні ролі, домашні обовґязки, шлюб та ін.). Її інтерес концентрується на проблемі ідентичності (самовизначеності). Гендерні дослідження, не ігноруючи кількісних методів, віддають перевагу якісним: глибинному інтервґю, методу усних історій, біографічному методу, культурологічному аналізу, психологічним та етнографічним технікам, які передають драматизм субґєктивного досвіду людей. Часто застосовують вони специфічні методики: принцип «партнерства», співучасті, діалог, які надають дослідженню емоційного забарвлення. При цьому ставлення дослідника до обґєкта дослідження має особливий соціальний вияв: гнів, радість, симпатія, що виникають у процесі взаємодії та можуть впливати на результат дослідження. Це зумовлює підвищену увагу до етики гендерних досліджень. Гендерна соціологія повинна враховувати у своїх дослідженнях відмінність в економічному, сімейному і соціальному статусах, особливості стану здоровґя, віку, політичних поглядів обґєктів. Її цікавить не знеосібнена більшість, а окремі специфічні соціальні групи. Не стають на заваді цьому нечисельність і нерепрезентативність цих груп, оскільки лише врахування всіх розбіжностей дає змогу адекватно пізнати реальність у всій її різноманітності.
Гендерна соціологія -- галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.
До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття «гендер», належать:«стать», «фемінність», «маскулінність», «андрогінність», «сексизм», «біархат», «патріархат».
Поняття «гендер» (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю повґязані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером -- психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном «sex», a соціальну -- «гендер».
Не повґязані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. masculinus -- чоловічий; тут -- мужність, сила) та «фемінність» (лат. femina -- жінка, самка; тут -- жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність -- із залежністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androgynos -- двостатевий). Маскулінність, фемінність та андрогінність є передумовами певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування. Професор психології та жіночих студій Сандра Бем (США) пояснювала андрогінність як індивідуальну здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоловічому.
Термін «сексизм» (лат. sexus -- стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін «сексизм» набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоловіків. Як соціальне явище, сексизм завдячує патріархату. На початку 90-х років XX ст. професор соціології Сільвія Волбі (США) дала визначення поняття «патріархат» як системи взаємоповґязаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок. У звґязку з цим категорія «патріархат» є однією з найуживаніших у фемінізмі, одна із представниць якого американка К. Міллет вважає, що патріархальними були всі історичні цивілізації. Адже під орудою чоловіків завжди були армія, індустрія, технологія, освіта, наука, політика і фінанси -- усе, з чого складається влада. Сучасні суспільства теж патріархальні, відрізняються лише ступенем та особливостями соціальної нерівності, зумовленої соціальним статусом чоловіків і жінок, тобто гендерних нерівностей. На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві. Він тісно повґязаний з гендерною симетрією (сукупністю уявлень про споконвічну рівність людей).
Актуальність сучасних гендерних досліджень зумовлена соціальними трансформаціями суспільства, що знаменують вихід на історичну арену такого феномену як «жіноча революція». Йдеться не тільки про нові жіночі проблеми та ускладнення існуючих. Жіночий чинник наполегливо і стрімко вривається в сучасну картину світу, потребуючи переосмислення багатьох засад цивілізації, в тому числі місця та ролі жінки в сучасному світі, без вирішення яких неможливий поступальний розвиток. Осмислити радикальну зміну становища жінки, зміцнення і розширення жіночого начала в суспільстві покликана гендерна наука.
Гендерні дослідження не є суто жіночими, вони зорієнтовані й на проблеми чоловічої спільноти, порівняльний аналіз жіночих і чоловічих особливостей, відмінностей і проблем (у соціальному контексті), але саме жіноче питання привертає увагу науковців найбільше. Теорія гендера акцентує увагу не на проблемах жінок, а на стосунках жінок і чоловіків у суспільстві, на неможливості адекватно зрозуміти становище жінки в суспільстві без аналізу і розуміння гендерних відносин.
2.2 Сучасні парадигми сучасної гендерної соціології
Проблема стосунків жінки і чоловіка в суспільстві прадавня. Сьогодні вона набула особливої гостроти оскільки в світі активізується боротьба за ствердження демократичних норм і принципів. У цьому контексті ґендерне партнерство (рівні відносини статей), ґендерна рівність набувають все більшої актуальності.
Якщо демократія взагалі - це форма державного правління при якому джерелом влади визнається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади, то ґендерна демократія є системою волевиявлення у громадянському суспільстві двох статей - жінок і чоловіків - як рівних у можливостях і правах, що законодавчо закріплені й реально забезпечені у політико-правових принципах, діях, розбудові суспільних і державних структур, з урахуванням ґендерних інтересів і потреб.
Вихід за межі стереотипів, патріархальних образів - нагальна потреба для гармонійного розвитку та найбільш повної реалізації людини - жінки чи чоловіка.
Переосмислення ролей жінок та чоловіків у суспільстві лежить в основі ґендерних досліджень. Власне, увага акцентується не на одній статі, а на обох. Сьогодні наголошується на необхідності створення рівних можливостей для реалізації їхньої людської сутності. Важливою перевагою терміну «ґендер» М. Богачевська-Хом'як вважає його не обтяженість "тим негативним значенням, що його заробили поняття фемінізм та жіноче питання".
На початку 90-х років цивілізовані країни почали активно використовувати ґендерний підхід до розв'язання суспільних проблем, аналізу політики. Про це свідчить і створення законодавчої бази. Закони про рівність жінок і чоловіків були прийняті у Польщі, Литві, Японії, Норвегії, Швеції, Франції, Фінляндії, Голландії тощо. Зокрема, країни Британської співдружності схвалили програму дій щодо ґендеру і розвитку. У ній стратегічним напрямом був визнаний ґендерний, що полягає у врахуванні гендерних перспектив на всіх етапах дослідження та реалізації державної політики/програм/ законодавства.
ООН, міжнародні європейські інституції розглядають ґендерне питання як один із пріоритетів розвитку людства. Розвиток і мир ставляться у залежність від вирішення питанння рівності між чоловіками і жінками на сучасному етапі. У середині 90-х років до „Індексу розвитку людства” було додано два ґендерних індикатори - ґендерний індекс розвитку (GDI) і ступінь ґендерної довіри (GEM).
В Україні, на жаль, ще й досі, ґендерні дослідження не є актуальними. У національному дискурсі, як відмічають дослідники, поняття “ґендер” вживається рідко і досить часто у розумінні “стать”. Ґендерну проблематику політичні партії використовують суто в своїх прагматичних інтересах. Часто предмет ґендерних досліджень звужується до жіночих студій, що не пояснює та науково не обґрунтовує ґендер як поняття, яке включає в себе 4 основні категорії - це фемінний, маскулінний, андрогінний та трансвеститний типи.
Така ситуація не сприяє розвитку нашої держави, адже ґендерні дослідження мають на меті допомогти кожній людині стати дійсно повноправним членом суспільства, а державі - стати демократичною.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства спостерігається ломка ґендерних стереотипів. Проте, даному процесу суттєво заважають перешкоди минулого, старі стереотипи скептичного ставлення до ґендерної рівності, а також викривлена, чи поверхнева інформація про становище жінки в суспільстві, радянський міф про рівноправ'я.
Важливою умовою утвердження ґендерної культури є необхідність зміни ментальності чоловіків і жінок. Щоб зміни стали реальністю люди мають усвідомити їх необхідність. Особливо це стосується ЗМІ, державного управління та політики. Жінки не можуть змінити своє світобачення доки не будуть брати участь в управлінні державою на паритетних засадах з чоловіками, доки ЗМІ не будуть пропагувати ґендерно нейтральні взірці.
Погляди на роль чоловіка і жінки у суспільстві формуються в процесі соціалізації індивіда під впливом сім'ї, школи, засобів масової інформації, соціального оточення, а також політичних та державних структур. Актуальним на сьогоднішній день є формування позитивного ставлення до жінок-лідерів, які значною мірою впливають на формування масової свідомості населення.
Новий погляд на соціальну роль жінки у країнах Заходу з'являється після 60-х років у зв'язку з ростом добробуту і вдосконаленням технологій ведення господарства, розширенням мережі послуг, що зменшили потреби в жіночій домашній праці. Більша тривалість життя і зменшення народжуваності скоротили час, що витрачається на виховання дітей. Зі змінами функцій сім'ї все більше й більше жінок почали працювати. Масове залучення жінок до виробництва вплинуло на їх бажання просуватися кар'єрними сходами вгору. Жінки перестають ідентифікувати себе лише з традиційною роллю матері й дружини.
В останній третині XX століття історична криза звичного ґендерного ладу почала викликати невдоволення як жінок, так і чоловіків, що проявилося в формуванні особливого “чоловічого питання”.
Перший “Чоловічий визвольний рух” (The Men's Liberation) народився в США в 1970 р. у руслі ліберальної ідеології. Його організаційним центром у 1970-80-х роках була “Національна Організація для чоловіків, які змінюються”, перейменована 1991 р. у “Національну організацію чоловіків проти сексизму” (The National Organization for Men Against Sexism - NOMAS).
Головне джерело всіх чоловічих проблем і труднощів ідеологи руху вбачали в обмеженості чоловічої статевої ролі та відповідній психології, доводячи, що від сексистських стереотипів страждають не лише жінки, але й самі чоловіки. Ці погляди поділяють і українські чоловіки, що об'єднуються у різноманітні організації такі як Адаптаційний чоловічий центр (м. Тернопіль), Ґендерний проект (м. Вінниця) тощо. У грудні 2004 р. за участю України була заснована Міжнародна чоловіча мережа «Євро-Азійська Ґендерна Ліга “EAGLE”, яка ставить собі за мету боротьбу з дискримінацією, з насиллям проти дітей та жінок, торгівлею людьми.
Використання ґендерного підходу в суспільному дискурсі надає широкі можливості для переосмислення культури. Ця теорія передбачає зміну ціннісних орієнтирів і перегляд багатьох усталених уявлень. Ґендерний підхід, як багатогранне бачення процесу, що передбачає діалог статей з урахуванням форми їх взаємодії та взаємодоповнення повинен посісти чинне місце у побудові демократичного українського суспільства.
Ґендер - соціальна особливість статі людини на відміну від біологічної статі. Це соціально-рольовий статус, що визначає соціальні можливості людини - чоловіка і жінки в усіх сферах життєдіяльності.
Існує декілька визначень терміну Ґендер, але суттєвої різниці вони не мають. Сучасний філософський словник визначає ґендер у двох значеннях: загальному - різниця між чоловіками і жінками за анатомічною статтю; соціологічному - соціальний поділ, який часто ґрунтується на анатомічній статі, але не обов'язково з ним співпадає.1 Енциклопедичний словник з соціології визначає ґендер як поняття, яке позначає соціальні очікування представників різної статі одна від одної. Соціолог Е. Гіденс, наприклад, так трактує гендер: “Ми вживаємо термін стать, коли йдеться про прикметні фізичні ознаки людського тіла, і термін Ґендер у випадку психологічних, соціальних та культурних відмінностей між чоловіками й жінками. Різниця між статтю і Ґендером має фундаментальний характер, бо багато відмінностей між чоловіками й жінками мають небіологічне походження”.
Дослівно термін "Ґендер" з англійської мови перекладається як рід у лінгвістичному сенсі цього слова. У соціальних науках цей термін вперше вжив американський психоаналітик Роберт Столлер у праці "Стать і Ґендер: про розвиток чоловічости та жіночости".
Сучасні гендерні дослідження головну увагу зосереджують на механізмах відтворення гендерної рівності, на стосунках жінок і чоловіків у суспільстві. Гендерну систему слід розглядати не лише як ідеї та інститути, але й як поведінку індивідів й усі види комунікативної інтеракції, сукупність соціальних ролей, приписуваних індивідові. Гендерні студії стали тим відгалуженням феміністичної теорії, що наголошувала на неможливості адекватного розуміння становища жінки в суспільстві без розуміння і гендерного аналізу відносин.
Пояснити чому побудова, створення гендеру робиться від народження, постійно і кожним індивідом, можливо, досліджуючи не тільки індивідуальний гендерний досвід, але й сам феномен гендера як соціального інституту. Як соціальний інститут - гендер, один із головних засобів, при допомозі якого людство організовує своє життя. Необхідно зазначити, що існує два способи відбору індивідів для вирішення будь-яких суспільних цілей: перший - на основі їх таланту, здібностей, мотивації та компетенції, тобто демонстрованих ним досягнень; і другий - на основі їх належності до певної статі (гендеру), раси, етносу, тобто передбачуваного членства у певній соціальній групі. Різні суспільства з різною інтенсивністю використовують ці два різні підходи в оцінці індивідів, однак кожне суспільство використовує гендер і вікове розподілення.
Вочевидь, такий соціальний феномен як гендер, має неоднозначний зміст, включно з значною кількістю компонентів, що об'єднується у дві основні групи: гендер - як соціальний інститут і гендер - як індивідуальний статус.
Як соціальний інститут гендер складається з:
1. Гендерних статусів - соціополових ролей, норм, що соціально визначаються суспільством і закріплюються через поведінку, жестикуляцію, лінгвістичною, емоціональною, психологічною предписаністю.
2. Гендерного розподілення праці - розподілення виробничої і домашньої праці між членами суспільства, що наділені різним тендерним статусом. Робота, розподілена в залежності від чоловічого і жіночого гендерного статусу, збільшує оцінку суспільством цих статусів: так, чоловічому статусу, як правило, відповідає більш престижна і високооплачуєма робота.
3. Гендерно передбачуваної родинної ролі - тобто прав та можливостей для кожного гендерного статусу в родині. Статуси в системі родинних зв'язків відбивають та підсилюють престиж і владу, розподіляючи різні гендери.
4. Гендерних біологічних (статевих) сценаріїв поведінки - нормативних зразків сексуальних бажань, сексуальної поведінки, що належить відповідно гендерного статусу. Члени домінуючого гендеру мають більше сексуальних прерогативів, члени підлеглого гендера можуть бути сексуально експлуатуючими.
5. Гендерних якостей особистості - комбінацій характерних рис особистості, що моделюються тендерними нормами і надають певні почуття і поведінку членам різних гендерних статусів. Соціальні очікування інших у між особистісному спілкуванні постійно підтримують ці норми.
6. Гендерного соціального контролю - формальної і неформальної підтримки і винагороди за певний тип поведінки і, відповідно, покарання зневагою, соціальною ізоляцією, медичним лікування не конформістської поведінки.
7. Гендерної ідеології - що виправдовує існування гендерних статусів, особливо різниці в їхній оцінці суспільством. Домінуюча ідеологія (маскулінна) намагається придушити критичний прояв думок, нав'язуучи свої оцінки за природні.8. Гендерних іміджів (образів) - культурних репрезентацій гендера в символічній мові і творах мистецтва, що репродукують і легітимують гендерні статуси. Культура - головна підтримуюча сила домінування гендерної ідеології.
Відносно індивіда гендер будується з:
1. Категорії біологічної статі - визначається з моменту народження на основі наявності первинних ознак (геніталій). Біологічна стать може бути змінена шляхом хірургічного втручання.
2. Гендерної ідентичності - особистісного осмислення і прийняття своєї належності до певної статі.
3. Гендерного шлюбного і репродуктивного статусу - показним є виконання або відмова від одруження, народження дітей, родинні стосунки.
4. Гендерних сексуальних орієнтацій - соціально і індивідуально прийнятих зразків сексуальних почуттів, бажань, практики і ідентифікації з ними.
5. Гендерної особистості - що характеризується інтернаціоналізованими моделями соціально схвалюваних почуттів, емоцій, що слугують скріпленню родових структур, інститутів батьківства.
6. Процесів з відтворювання гендеру - соціальної практики навчання гендерна „ правильної” поведінки, у тому числі і на вербальному рівні. Постійне репродукування гендерних відмінностей і домінування.
7. Гендерної презентації - показ, демонстрація себе як особистості, що має відповідні гендерні якості за допомогою одягу, косметики, прикрас та інших інформаційно значимих тілесних маркерів.
Отже, значення гендерного підходу полягає у з'ясуванні:
1. Андроцентризму сучасної культури (глобальна тенденція будувати світ, розрахований на чоловіка як центральну головну нормальну фігуру цього світу. А все жіноче розуміється як вторинне і менш значиме).
Використання гендерного підходу до аналізу соціокультурного життя суспільства дозволило побачити гендерну асиметрію нашого суспільства. У нашій сучасній культурі можна помітити не такі яскраві, однак достатньо виражені ціннісні установки, відповідно яким все, що визначається як чоловіче, розглядається як домінуюче. Тобто, вважається, що тільки чоловік репрезентує все людство і говорить від його імені. Він же виконує і найважливішу для людства міссію - підтримує орієнтир на пізнавання і побудову світу. А жінці відводиться світ емоцій і інтуїції.
Отже, людська норма з давніх часів розумілася як чоловіча, а жінки повинні в міру своїх сил і здібностей підтягуватися і пристосовуватися до неї. Справа доходила до кумедних казусів. Так, в інструкціях по прийому ліків доза була розрахована на середнє статистичного чоловіка. Тільки з розрахунку на чоловіків створюються станки і інші засоби механізації праці.
Гендерний підхід, використаний для аналізу нашої культури довів, що на онтологічному і гносеологічному рівнях існують як елементи культурно-символічних рядів: чоловіче - раціональне - духовне - божественне - культурне і жіноче - чуттєве - тілесне - приземлене - природне.
2. Системи соціостатевих (гендерних) ролей, тобто моделей поведінки, очікуваних від індивідума у відповідності до створюваних суспільством уяв про чоловіче і жіноче.
Аналізуючи праці з Ґендерних досліджень українських науковців, О.Кісь і Ю.Корольчук дійшли висновку, що здебільшого мова йде про Ґендер як про характеристику пригнобленої жінки, яка асоціюється в українців або з Берегинею, або Барбі, а також про те, що жінок в політиці немає, і це вина самих жінок, які не дуже прагнуть туди попасти. Практично усі дослідження стосуються саме жіночого як визначального у Ґендерних дослідженнях, що в першу чергу обмежує саме поняття "Ґендер", яке аж ніяк не стосується лише "жіночого", як основної категорії Ґендерних досліджень. Таке бачення суттєво звужує предмет Ґендерних досліджень до жіночих студій, що не пояснює та науково не обґрунтовує Ґендер як поняття, яке включає в себе 4 основні категорії - це фемінний, маскулінний, андрогінний та трансвеститний типи.
Виникає закономірне питання про причини й зміст існуючої
Ґендерної диференціації. В культурно-історичному процесі
традиційно виділяється тріада чинників, які обумовлюють Гендерну диференціацію:
· біологічні відмінності;
· психологічні відмінності;
· соціальні причини.
У суспільній свідомості Ґендерні стереотипи функціонують у вигляді стандартизованих уявлень про моделі поведінки і риси характеру, що відповідають поняттям „чоловіче” і „жіноче”.
Перша група стереотипів базується на відповідних уявленнях про психологічні риси та якості особистості чоловіків та жінок. Згідно з цими стереотипами чоловіки та жінки є протилежностями. Чоловікам приписується активне, творче начало, здатність вирішувати проблеми, застосовувати розвинуте логічне мислення та власну компетентність. Жіноче ж начало - природно-репродуктивне і тому жінка повинна бути покірною, залежною, емоційною.
В основу виокремлення другої групи стереотипів покладені соціальні начала. Дана група стереотипів закріплює професійні ролі чоловіків і жінок. Для жінки головними є ролі сімейні (жінка, мати, господарка), а для чоловіка - ролі професійні.
До третьої групи Ґендерних стереотипів вчені відносять стандартизовані уявлення, які пов'язані з відмінностями у змісті праці - жіночої та чоловічої. Місце жінки - у сфері виконавчої та обслуговуючої праці, чоловіка - у сфері інструментальної праці, тобто творчої та керівної.
Усі три групи стереотипів тісно переплетені між собою, мають міцні позиції в суспільстві, а тому суттєво впливають на нього. При цьому вплив є прихованим і тому дуже важко піддається коригуванню.
|
Чоловічі риси |
Жіночі риси |
|
|
Сильний, схильний до занять спортом.Мало турбується про зовнішність.Виконує роль годувальника родини.Має досвід сексуального життя.Неемоційний, стійкий.Раціональний, об'єктивний, логічний інтелектуал.Тяжіє до влади і лідерства.Активний.Честолюбний. |
Подобные документы
Гендерна соціологія як наука про закономірності диференціації чоловічих та жіночих ролей, її компоненти, методи і основні положення. Рівні та передумови гендерного насильства. Сутність і напрями фемінізму. Соціологічна характеристика сім’ї та шлюбу.
презентация [114,4 K], добавлен 03.08.2012Соціологія в системі соціальних наук. Основні етапи історичного розвитку соціології. Соціологічні погляди Е. Дюркгейма. Етапи розвитку соціологічної думки в Україні. Методологічні підходи до вивчення суспільства в соціології. Метод експертних оцінок.
курс лекций [74,0 K], добавлен 25.12.2014Основні етапи становлення і розвитку соціології як науки. Еволюціоністська теорія Г. Спенсера. Соціологічна концепція самогубства Е. Дюркгейма. Витоки української соціології. Соціологічна структура особистості. Соціометрія, особливості її застосування.
шпаргалка [41,3 K], добавлен 15.02.2012Сутність фемінізму в соціології та формування трьох його напрямів: ліберального, радикального та марксистського (соціалістичного). "Декларація прав жінки та громадянки" як перший документ фемінізму. Розвиток та основні течії сучасної гендерної політики.
реферат [24,4 K], добавлен 31.12.2010Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги і на стику різних наук. Соціологія відносить їх до важливіших. Сутність, предмет, об'єкт, функції соціології молоді. Вирішення проблем.
контрольная работа [26,7 K], добавлен 25.02.2010Економічна соціологія: сутність, предмет, об'єкт. Основні поняття соціології праці, права, політики, громадської думки, масових комунікацій, конфлікту, релігії, освіти, екології, молоді. Визначення етносоціології, деякі моменти історії її розвитку.
презентация [3,9 M], добавлен 26.07.2011Соціологія як наукова дисципліна, предмет та методи її вивчення. Сутність "соціального" як ключової соціологічної категорії. Особливості соціологічного знання, рівні його формування. Класифікація та види соціальних законів.
шпаргалка [32,7 K], добавлен 20.01.2010Поняття, функції, задачі і структура соціології. Соціологічні закони: сутність, класифікація і типологізація. Місце соціології в системі наук про суспільство. Поняття та характерні особливості сучасного суспільства. Соціальний інститут і його динаміка.
лекция [68,6 K], добавлен 27.12.2010Предмет, об'єкт, закони і категорії соціології, її місце в системі гуманітарних наук. Пошуки ідеальної людської особистості та загального щастя. Ознаки та типологія суспільства. Соціальна стратифікація та мобільність. Категорії соціології праці.
шпаргалка [66,2 K], добавлен 27.11.2010Особливості розвитку соціології освіти, виникнення якої пов’язують з іменами Л. Уорда і Е. Дюркгейма. Погляди на освіту в теоретичних концепціях. Основні соціологічні методи та підходи дослідження. Національна спрямованість та відкритість системи освіти.
курсовая работа [48,5 K], добавлен 18.11.2010
