Шляхи формування громадянського суспільства в Україні

Тобто власність у розумінні С. Франка, по-перше, дає індивідуальну свободу людині, по-друге, забезпечує йому владу над навколишнім середовищем і, по-третє, пов'язує людину з суспільством, робить її його повноцінним членом. Як зазначає Б. Констан: «Дух власника не набувається настільки ж легко, як сама власність. Збережи мене Боже думати, що багатство повинно уявляти собою якусь привілегію! Усі природні здібності, аналогічно, як і суспільні привілеї, повинні знайти своє місце у політичній організації і талант є не меншим багатством, ніж достаток. Але у добре організованому суспільстві талант завжди веде до достатку. Когорта колишніх власників поповнюється новими членами - такий єдиний шлях розвитку, розвитку прогресивного, невловимого, що включає у себе часткові зміни. Поступове і еволюційне збагачення - зовсім інша справа, ніж насильницьке захоплення власності. Людина, що збагачується за рахунок свого виробництва або своїх здібностей, вчиться цінити те, чого вона набуває. Той, хто збагачується за рахунок пограбування, стає негідним того, що награбував» [12, 204].

Основна форма збільшення приватної власності у повсякденному житті - це підприємництво. Саме воно духовно збагачує та дає життя громадянському суспільству, а тому держава теж не може стояти осторонь. Загалом за сутністю свого спрямування завдання полягає в тому, щоб рішуче посилити роль державної влади у регулюванні, на демократичній основі, перш за все економічних суспільних відносин. Певною мірою слід повернутися назад, щоб ліквідувати всі негативні результати придбання, володіння, використання та розпорядження державним та громадським майном. Держава повинна повернути собі довіру трудового народу, рішуче діяти у напрямі здійснення реформ і захисту прав і свобод людини і громадянина. На думку І. Ільїна про те, що: «Приватна власність це влада: безпосередньо - над речами, але опосередковано - і над людьми. Не можна надавати владу, не навчаючи користуватись нею. Приватна власність це свобода. Не можна надавати свободу, не привчаючи до її благовикористання. Приватна власність - це право: цьому праву відповідають не тільки юридичні обов'язки, що зазначались, але й морально-соціальні і патріотичні - неписані обов'язки. Приватна власність означає самостійність і самодіяльність людини: не можна виходити з припущення, що кожний з нас «від природи» дозрів до неї і вміє її здійснювати в житті». [13, 132.].

Здається, що саме на цих теоретично-методологічних основах та їх принципах і повинно формуватися громадянське суспільство в Україні, враховуючи ті особливості, про які буденаписане у наступній главі.

2.2 Функціонування та розвиток нових громадських об'єднань - основний шлях створення та функціонування громадянського суспільства в Україні

Спалах активности в період боротьби за незалежність 1989-91 рр., як специфічний прояв громадянської активности періоду революційних змін в суспільних інститутах, неминуче мав відійти в минуле. Йому на зміну прийшов період творення організацій зовсім нового для посттоталітарних країн типу, які формуються дійсно знизу і намагаються розв'язувати проблеми громадян зусиллями самих громадян. Немає нічого дивного в тому, що це не відразу проходить успішно: значна частина новоутворених організацій відмирає, виявившись із тих чи інших причин недієздатною. Однак, утворюються нові спілки та асоціації, і загалом процес триває. За час після здобуття незалежности Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якости різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добровільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і входять до “третього сектора” [13, 123].

За даними Центру інновацій і розвитку на початку 2009 р. в Україні налічувалось біля 30 000 зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 800 (біля 4%) мали загальноукраїнський статус. Це доволі високий показник, особливо, якщо врахувати, що за 2 роки перед тим в Україні було зареєстровано 20 000 організацій, а у 1995 р. їх було усього 4 тис. Найбільшу частку складають благодійні фонди та організації (20 всеукраїнських благодійних фондів та 300 благодійних організацій). На другому місці - жіночі об'єднання (215). Далі йдуть: культурно-освітні й мистецькі організації (70), об'єднання національних меншин (65), молодіжні організації (36), правозахисні (понад 30) групи, а також природоохоронні, релігійні, допомоги жертвам Чорнобиля, допомоги літнім людям та інвалідам тощо. Найбільша частина всеукраїнських організацій функціонує у великих містах, серед яких на першому місці Київ, потім - Харків, Львів, Одеса, Донецьк та інші [14, 664-665].

Важливим аспектом аналізу громадських організацій є їх класифікація. Окрім можливости кваліфікованого обліку, вона дає змогу змалювати загальну картину існуючої мережі горизонтальних зв'язків між членами суспільства, визначити, які форми суспільної активности більше, а які менше розвинені. Оскільки діяльність організацій є дуже багатогранною і вони вступають в найрізноманітніші суспільні зв'язки з іншими підструктурами суспільства, то критеріїв такої класифікації може бути чимало. Найголовніші серед них: суб'єкт та об'єкт діяльности, сфера діяльности, вид і спрямованість діяльности, мета організації тощо.

За суб'єктом діяльности ми виділяємо жіночі, молодіжні організації, об'єднання ветеранів, пенсіонерів тощо. У цьому випадку нас передовсім цікавлять питання хто об'єднався? “чиї” це організації?

Інше питання: заради чого люди об'єдналися? Критерієм класифікації тут є мета організації. Наприклад, вирішення проблем, пов'язаних з аварією на Чорнобильській АЕС, - це настільки важлива мета, що незалежно від того, хто і як буде діяти, вона об'єднує в окремий клас усі організації, що спрямовані на її досягнення. Іншим прикладом можуть бути організації, що брали участь у масовому русі в США проти війни у В'єтнамі в 60-ті роки.

Важливим є питання, у якій сфері суспільного життя діють організації? Критерій - сфера діяльности. Від нього залежить конкретний зміст того, що люди роблять: чи це кредитна спілка, яка допомагає своїм членам розв'язувати фінансові проблеми, чи танцювальний клуб, в якому молодь проводить вільний час. За цим критерієм ми виділяємо організації культурно-освітні, екологічні, соціальної допомоги, спортивні тощо.

Ще один критерій - тип і спрямованість діяльности організації щодо того суб'єкта, який її утворив. Це може бути благодійна діяльність, спрямована на допомогу іншим, на те, щоб допомогти людям, які не можуть з певних причин (через брак сил, ресурсів, ґарантованих прав) захистити себе самі. Прикладом можуть бути організації, що допомагають інвалідам, бідним, потерпілим від лиха, правозахисні групи тощо. Іншою є діяльність, спрямована на захист власних групових інтересів. Робітники об'єднуються з цією метою у профспілки, знедолені групи утворюють свої організації, щоб спільно, громадою домагатись врахування своїх інтересів чи задоволення потреб. Є й такі організації, діяльність яких спрямована на вирішення проблем, з якими стикаються люди, власними силами членів об'єднання (такими є гаражні кооперативи, кредитні спілки). Діяльність може бути також спрямована на задоволення потреби в саморозвитку, відпочинку і розвагах, бо де ще люди більше потребують спілкування з іншими, до себе подібними, як на дозвіллі? Ця потреба реалізується через утворення об'єднань “за інтересами” або аматорських спілок та клубів. Є, нарешті, ще один тип діяльности - діяльність, спрямована на вирішення загальносуспільних проблем: реформування освіти або економіки, впровадження певних ініціатив тощо. Ці організації близькі до громадсько-політичних рухів і часто переростають в них.

Отже, відповідаючи на питання: що саме, як і для кого роблять люди, які об'єдналися, ми можемо виділити доволі багато видів громадських організацій. Найістотнішою характеристикою будь-якої організації є усе ж тип діяльности, що визначається її спрямуванням та змістом. На ньому й мала б ґрунтуватися загальна типологія НДО, складена, наприклад, за такою схемою:

А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе.

АІ. Захисні, що найчастіше виступають як групи тиску, що домагаються врахування своїх інтересів на урядовому рівні

АІІ. Самодопомогові

АІІІ. Аматорські (любительські)

Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших.

Б1. Благодійні фонди

Б2. Благодійні організації

Б3. Правозахисні групи

Б4. Громадсько-політичні й політичні організації та рухи.

Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу А1, куди входять об'єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні та нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об'єднання військовиків та працівників поліції; професійні об'єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об'єднань. Захисні організації в Україні - доволі численні, але ще не всі мають якості справжніх суб'єктів громадянського суспільства. Якщо об'єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які перебували в їх розпорядженні за комуністичного режиму, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одних і тих самих офіційних профспілок, які входять до ФНП (Федерації незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці. Претензія на те, що Федерація об'єднує 18 млн. членів, є безпідставною, бо занепали не лише більша частина старих профспілок, а й підприємства, на яких вони діяли.

Кориснішими і перспективнішими є т.зв. нові або вільні профспілки, а також фермерські організації, що утворились у період переходу до ринку й демократії. Однак Об'єднання вільних профспілок, яке нараховувало 150 000 членів, розпалось у 2006 р. Тепер частина таких профспілок діє самостійно, частина - через Конфедерацію профспілок. В акціях протесту найчастіше беруть участь Вільні профспілки шахтарів Донбасу, федерація “Солідарність” працівників кооперативів, дрібного й малого бізнесу та деякі інші.

Чимало в Україні аматорських спілок, в які люди об'єднуються заради проведення дозвілля. Згідно з концепцією “соціального капіталу” Р. Патнема, вони також формують якості, необхідні людям для життя в демократичному суспільстві: соціабельність, толерантність, довіру до інших. Однак у кризових умовах України їх значення, звичайно, менше, ніж інших типів організацій; адже вони мало докладаються до подолання кризового стану та спадщини тоталітаризму у правовій та інших сферах суспільного життя. А вкрай необхідні самодопомогові організації, як-от господарські об'єднання, кредитні спілки, сусідські об'єднання, самоврядні комітети, самодіяльні органи безпеки і протипожежної охорони, фонди розвитку, будівництва пам'ятників, церков тощо, розвинені значно менше.

Успішно розвиваються, при значному сприянні міжнародних фондів та організацій, об'єднання групи Б. Благодійні фонди та організації, на зразок загальноукраїнського фонду допомоги інвалідам “Надія”, справді гуманізують суспільство. Благодійні організації створюються при церквах, у межах жіночого руху. Зароджується меценатство та благодійна діяльність серед українських підприємців. В Україні поки що небагато заможних і багатих людей, які до того ж хотіли б вкладати гроші у суспільні справи, займатись благодійництвом чи надавати спонсорську допомогу. Законодавство також поки що не сприяє витрачанню коштів на благодійні цілі. Тим приємніше, що за даними авторів проекту “Бізнес і благодійність” із львівського Ресурсного центру лише 5% українських підприємців не підтримують благодійність взагалі та 7% не зацікавлені в ній. 72,8% підприємств, навпаки, тією чи іншою мірою були втягнені в благодійну діяльність. У більшості випадків, проте, їхня участь обмежувалась одноразовим наданням допомоги окремим особам або організаціям.

Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість або волонтеризм. Тут, на перший погляд, картина менш втішна: частка населення, зайнятого громадською діяльністю не лише невисока, вона ще й має тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду “Демократичні ініціативи” від 2007 до 2009 рік відсоток людей, які заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій, зменшився від 17,8% до 12,0% [16, 14]. У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) таких було тільки 9% [17, 665].

Ці цифри не є катастрофічними для умов України. Адже раніше люди масово залучались до формальної участи у нібито громадських, але підконтрольних державі організаціях на зразок ТСО, традиційних профспілок тощо. Цей різновид масової залучености справді відмирає. З іншого боку, залученість на рівні 9-12 відсотків не є надто низькою для країни, яка перебуває в стані тривалої кризи. За таких обставин важливо враховувати не лише фактичну участь, а й тенденції щодо потенційної готовности українських громадян приєднатися до певного виду НДО та розуміння ними ролі НДО в демократичному суспільстві.

За даними всеукраїнського опитування громадської думки про НДО, проведеного в Україні в травні 2006 р. за підтримки IFES, 51% українців вважали, що НДО дуже важливі для суспільства, тоді як 25% вважали їх неважливими, а ще 24% не мали жодної думки з цього приводу [18, 2]. Високо оцінювали значення НДО люди, котрі живуть у великих містах (наприклад, кияни), молоді (особливо у віці 18-24 років), особи з високою освітою та прозахідною орієнтацією. Найменш освічені переважно вагалися з відповіддю. Дослідники з цього роблять висновок, що піднесення загального рівня освічености громадян, а також просвіта щодо ролі громадських організацій і принципів їх діяльности може підвищити авторитет НДО в очах населення України.

Те ж саме опитування показало, що тільки 25% респондентів не бажали приєднатися до жодного різновиду громадських організацій та 5% не мали позиції з цього питання. Інші ж вказали на той чи інший вид об'єднань, у яких вони згодні були б працювати. Серед старшого покоління найбільшим авторитетом користувались організації споживачів, благодійні та релігійні об'єднання, серед молоді - спортивні, молодіжні, екологічні, за інтересами споживачів. Доволі значна частина опитаних (12%, а в Києві - 18%) готові були приєднатись до жіночих організацій. Позитивна налаштованість на громадську участь у Києві (його взято як зразок великого міста) та серед молоді вища, ніж в середньому по вибірці. Отже, в суспільстві загалом є значний резерв для зростання громадського сектора.

Соціологічні опитування не є стовідсотково надійними, бо відповіді респондентів залежать від того, як сформульовані запитання. Це доводить опитування тієї ж IFES в Україні в червні 2008 р. На питання “Чи хотіли б ви брати участь в роботі громадської організації?” відповіді були такими: абсолютно так - 5%; можливо - 20%; залежно від обставин - 15%; радше ні - 14%; а 41% респондентів вибрали відповідь “абсолютно ні” [17,668]. Це можна інтерпретувати як значне зниження громадянського потенціалу суспільства через продовження соціально-економічних негараздів та наростання апатії. А можна розцінити і як наслідок неконкретної постановки питання. Не маючи чіткого уявлення про існуючі альтернативи у виборі сфер громадської діяльности, люди просто заперечили її можливість.

Засоби масової інформації (ЗМІ) займають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритости”. Формування громадської думки - найважливіша функція ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Адже для з'ясування того, що думають громадяни, є чимало й інших інститутів. Вибори, для прикладу, з великою мірою достовірности виявляють громадську думку і ставлення окремих суспільних груп до політичних лідерів, партій та їхніх програм. Каналами висловлення громадської думки є також участь у зборах, мітингах, маніфестаціях. Її вивченням займаються спеціалізовані установи, що проводять реґулярні соціологічні опитування. А от наскільки громадська думка сформована, різнобічна, відверто висловлена - це значною мірою залежить від якости, відкритости та вільного функціонування засобів масової інформації.

Аби ЗМІ впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними користувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі, і вони практично безоплатні, у той час як придбання чи передплата газет дошкульно б'є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Ґеллап” 2008 р. показали, що 62% українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 38% - з радіо та лише 18% - з газет.

Другим чинником впливу ЗМІ на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри до ЗМІ невисокий. За даними “Соціс-Ґеллап” 2008 р. тільки 19% дорослого населення довіряли загальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшою довірою користувалось телебачення.

І, нарешті, якість і напрям впливу залежить від рівня об'єктивности та неупереджености інформації та аналізу, які пропонують ЗМІ. Найкраще це проявляється під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.

Лакмусовим папірцем рівня незалежности (а точніше - залежности) послужили такі події на українському телебаченні як рішення каналу “1+1” про “призупинення” керівництвом найцікавішої щотижневої програми політичних оглядів “Післямова”; маніпулювання людьми і їхніми думками у зовні нібито вільному ток-шоу “5х5” у передвиборчий період виборчої кампанії 1998 р., зняття з ефіру заключних дебатів під час президентських виборів 1999 р., антикабмінівська позиція “Інтеру” та інших програм УТБ упродовж 2000 р.; так само відверто пропрезидентська та антипарламентська позиція каналу УТ-1 [19, 27-28].

Під час президентських виборів 2004 р. представники міжнародних місій також заявили, що “засоби масової інформації не мали змоги забезпечити безстороннє та об'єктивне висвітлення виборчої кампанії”. Відповідно до їхніх спостережень, не було навіть найменшого натяку на рівний доступ усіх кандидатів до преси. Як відзначила Анна Рійд в “Times”, чинний Президент “безпардонно вивищив себе на державному телебаченні”, у той час як агітації проти нього чинились усілякі перешкоди. Представник Европейського інституту засобів масової інформації Д. Реліх відзначив очевидний регрес у порівнянні з виборами-99.

Преса є іншим традиційно важливим засобом інформування. Несприятливим фактом громадського життя України стало непомірне подорожчання - порівняно з рівнем доходів населення - цін на друковані видання. Друковане слово в Україні зараз стало менш поширеним, ніж воно було, скажімо, 10 років тому. Із зареєстрованих 4500 газет в Україні сьогодні виходять лише 2500-3000. Напередодні виборів, за даними “Соціс-Ґеллап”, реґулярно читають газети лише 20% дорослих українців, а зовсім не читають - 14% [19, 28-29]. А це означає, що відповідно зменшилась і їх роль у формуванні громадської думки і громадянського суспільства.

Рівень свободи та незалежности ЗМІ визначається трьома основними чинниками: 1) їх економічною життєздатністю та стосовною фінансовою незалежністю (можливістю жити за рахунок продажу своєї продукції та розміщення реклами); 2) невтручанням владних органів у їх діяльність; 3) забезпеченням умов для високопрофесійної діяльности ЗМІ: шляхом підготовки висококласних журналістів, котрі володіють фаховими навичками, а також достатньо високим рівнем відповідальности та моралі; шляхом підготовки професійних менеджерів преси, здатних забезпечити економічну життєздатність різних видів ЗМІ.

За даними соціологічного опитування, проведеного УЦПД в січні 2008 р. серед журналістів, перше, що потрібно зробити для забезпечення вищого рівня свободи слова в Україні - створити умови для фінансової незалежности ЗМІ та журналістів (так вважають 84,3% журналістів). Як західні спостерігачі, так і опитування, проведене в Україні серед журналістів, свідчать, що найбільший тиск на пресу чинить виконавча гілка влади, особливо президентська. Серед засобів “впливу” на перше місце було поставлено “психологічний тиск” на журналіста й редактора (його відчували 48% опитаних); на друге - економічні санкції проти видання (26%); на третє - фізичну розправу з журналістом (14%). При тому журналісти з обласних видань ставлять силовий метод тиску попереду економічних санкцій. Редактори газет вказують на такі методи політичного тиску, як контроль за розповсюдженням, необґрунтовані з фінансового боку, політично вмотивовані перевірки податківців, які супроводжуються блокуванням випуску видань тощо. Найяскравіші приклади таких дій - закриття газети “Правда України” під час виборів 1998 р. та газети “Сільські вісті” у 2000 р.

З комуністичних часів прийшов до нас фігуральний вислів про ЗМІ як “четверту владу”. Деякі представники владної верхівки і сьогодні хотіли б, щоб засоби масової інформації (а також третя, судова влада) виконували роль придатка до першої та другої гілок влади і в цьому сенсі були б “четвертою владою”. Проте завдання преси, радіо та телебачення полягає в тому, щоб бути носієм плюралізму думок, поглядів, орієнтацій і джерелом всебічної інформації, яка справді впливала б на формування громадської думки, а коли треба, то разом з іншими інститутами громадянського суспільства виступала б щодо неї противагою, запобігаючи можливим зловживанням владою. Чимало журналістів і директорів ЗМІ це розуміють, але не всі з них мають однакову можливість і однакову сміливість протистояти тискові.

Одним із найважливіших засобів забезпечення свободи слова і думки є розвинене законодавство про ЗМІ. На сьогодні воно в Україні доволі розгалужене, але не зовсім послідовне. Та найголовнішою перешкодою для забезпечення свободи ЗМІ є те, що в Україні поки що відсутній дух правової держави. Дуже складно, а з деяких питань - майже неможливо людині взагалі і журналістові зокрема шукати справедливости в судах. Третя гілка влади, так само як і “четверта”, багатьма можновладними особами розглядається як прислужниця, а судові розгляди справ часто виконують роль “карального інструмента” в руках інших гілок влади, замість того, щоб служити інструментом захисту громадянських прав. Тому, зазнаючи тиску, журналісти, як свідчать опитування, найменше розраховують на органи правосуддя, більше покладаючись на допомогу впливових “покровителів”. А це вже прояв клієнтельських, а не громадянських відносин.

Іншим засобом захисту своїх інтересів і свого права на вільне висловлення думок є створення журналістами професійних спілок та об'єднань, які також є частиною громадянського суспільства. Зокрема, в Україні діють:

створена ще в 1957 році та перереєстрована 20 січня 1993 року Спілка журналістів України. Вона налічує 12 тисяч членів, має відділення у всіх областях України і є членом Міжнародної федерації журналістів. У 1994 році в її рамках було створено “Комітет захисту свободи преси”;

професійна спілка українських журналістів “Незалежність”. Створена 5 травня 1990 року. Її мета - захищати права та свободи журналістів, сприяти розвитку фаховости в журналістиці та захищати етичні принципи;

Гільдія головних редакторів українських засобів масової інформації - громадська організація, котра налічує бл. 100 членів. Створена 12 травня 1995 року з метою захисту прав журналістів в органах законодавчої та виконавчої влади;

Фундація захисту свободи слова та інформації - недержавна позапартійна організація, створена популярними громадськими діячами, в тому числі політиками, письменниками та художниками. Вона намагається давати відсіч порушенням свободи слова та займається справами переслідування журналістів;

Кримська спілка вільних журналістів та інші організації.

Отже, так само, як і в сфері створення громадських організацій, однією з найголовніших перешкод для перетворення ЗМІ у впливовий інститут громадянського суспільства є, з одного боку, стосовно низький рівень правосвідомости та нерозуміння переваг демократичних процедур владною елітою, а з іншого, - нерозвиненість судової влади, зневіра тих, на кого чиниться тиск, у тому, що можна знайти захист в органах правосуддя. До названих чинників долучається бідність загалу, а разом з нею - відсутність економічної незалежности й впевнености у власних силах інститутів громадянського суспільства.

Висновки щодо становлення інститутів громадянського суспільства в Україні - неоднозначні. Якщо судити за темпами щорічного зростання кількости зареєстрованих громадських організацій, то можна сказати, що його основний структурний елемент - “третій сектор” - успішно розвивається. Якщо ж засновуватися на результатах опитувань про залученість людей до громадських організацій, так само як і про їхні наміри приєднатися до цих організацій у майбутньому, то можна констатувати звуження громадської участи (при наявності деяких резервів). Старі масові організації відмирають чи не швидше, ніж народжуються нові. Але це не завжди знаходить відображення в реєстраційних списках. Там є немало віджилих або й “мертвонароджених” одиниць. Разом з тим, у кожному місті, як і в кожній сфері суспільного життя, діють менш-більш стійкі, достатньо ефективні, відомі широкому загалу організації. Лише необізнаність з їх діяльністю породжує надмірний песимізм щодо розвитку громадського сектора і громадянського суспільства в цілому.

Зрештою, громадський сектор - це лише одна складова громадянського суспільства. З утвердженням інституту приватної власности були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадянського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльности. З'явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух (в журналістському середовищі і поза ним), спрямований на виправлення ситуації. А сам факт організаційного становлення й суспільного визнання НДО, приватних установ та ЗМІ, що прагнуть до незалежности, є дуже важливим. Бо шлях трансформації усіх перехідних суспільств такий: від нових структур - до нової культури, а далі - через нову культуру до вдосконалення і розширення сфери впливу нових структур і до їх стабільного функціонування.

Значні громадські функції виконують також політичні партії. Хоча у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у суспільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних суспільних груп; виступають посередниками у стосунках громадянського суспільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв'язок владних структур з народом. Залучення значних верств населення до політики і до контролю за діяльністю державних структур в інтересах тих чи інших груп населення є змістом соціалізуючої функції партій. З точки зору будівництва громадянського суспільства саме представницька й соціалізуюча діяльність партій є пріоритетною.

В Україні поки що практично немає масових партій (принаймні, не лівих). Велика частина партій перебувають у стадії становлення; вони, по суті, ще не вийшли за межі громадського сектора. Те саме можна сказати й про партії, які зменшили вплив на політику після численних розколів і функціонують лише на низовому рівні. Крім того, низові ланки будь-яких партій є радше структурами громадянського суспільства, ніж політичної системи.

В розвитку багатопартійности в Україні існують великі проблеми, що позначаються й на громадському житті. По-перше, українські партії - всього лиш посткомуністичні утворення, і вийти на шлях справжнього політичного плюралізму їм поки що не вдається. Їх “перевиробництво” призводить до болючої фраґментації не лише політикуму, а й усього суспільства. По-друге, завдяки надмірному захопленню “партійним будівництвом” відбувся відтік і так нечисленної української еліти з громадянського суспільства в політику. І з кадрового, і з функціонального боку було б набагато краще, якби декотрі з них залишилися громадськими організаціями. По-третє, в міру олігархизації економіки і політики, дедалі більша кількість партій поповнюють лави “другорядних” утворень, які нічого не вирішують, але служать прикриттям для тих чи інших великих (і часто тіньових) інтересів. А олігархічно-кланові партії, як уже було сказано, сприяють поширенню клієнтелізму та намагаються протидіяти проявам громадянської поведінки.

До важливих інститутів громадянського суспільства належать вибори. Існує пряма залежність між характером виборчої поведінки громадян і демократизмом органів влади. Специфіка українського виборця як людини посткомуністичної епохи полягає в амбівалентності його свідомости та поведінки, у поєднуванні здавалось би непоєднуваного. До позитивних моментів відноситься достатньо висока (в середньому на рівні 70%) виборча активність населення. Аналітики, однак, ставлять під сумнів те, що високий рівень участи виборців у голосуваннях є наслідком їхньої громадянської позиції. Вони схильні відносити активність українського електорату на рахунок звички, покірливости тощо. Окрім того, відзначаються негативні настрої значної частини електорату: прагнення голосувати не “за” щось чи когось, а “проти”.

Самі виборці оцінюють мотиви свого голосування у 2006 р. так: для 28% головною спонукою піти на виборчі дільниці був “громадянський обов'язок”, 21% хотіли “підтримати партії та кандидатів, яким симпатизують”, 14% сподівалися “вплинути на процес управління країною”. Отже 63% назвали цілком позитивні мотиви політичного характеру. Негативні наміри, серед яких бажання “засвідчити свою незгоду з політикою держави” (15%) та “перешкодити приходу до влади людей, яким не довіряю” (33%), притаманні в сумі 48% людей. Інші мотиви, не пов'язані з політичною боротьбою і політичним представництвом, відзначили 21% опитаних, у тому числі 15% голосували за звичкою [20, 15].

Другою позитивною рисою є позитивне сприйняття самого факту голосування та віра значної частини населення в його суспільне значення. Згідно з опитуванням, яке провели “Демократичні ініціативи” в день президентських виборів 2004 р., 45% виборців вірили, що вибори поліпшать ситуацію в державі і лише 4% думали навпаки [21, 3]. Голосування проходило доволі дружно попри незадовільну організацію роботи на виборчих дільницях. До кабін шикувалися черги, виборці приходили на дільниці по декілька разів, з розумінням ставилися до вимог дотримуватися процедури тощо. Але й у цьому є певний парадокс: при низькій довірі органам влади взагалі, а Президенту та Верховній Раді - особливо, спостерігається доволі висока довіра виборців до самого інституту виборів.

До головних негативних рис українського виборця належать:

1) готовність поступитися неконституційному адміністративному тискові з боку місцевої та центральної влади;

2) невміння критично ставитись до пропаганди і з користю для демократії і власних інтересів міняти людей при владі.

У свідомості широкого загалу зі старих часів укорінилася віра в незаперечну всемогутність чиновників, з одного боку, та в диво, з іншого. З поведінки під час виборів не видно головного: розуміння переваг демократичного ладу, який дає змогу міняти людей при владі, виправляти помилки попередніх правителів та усувати допущені ними зловживання. Поширюючи звинувачення на всіх, хто прагне влади (“усі вони однакові”), люди знеособлюють владу і тим самим виводять конкретних осіб з-під відповідальности.

Слушним є твердження, що “в суспільстві лише починає формуватися традиція вибору взагалі” [21, 6]. В ситуації вибору постсовєцька людина почувається дискомфортно. Це зумовлено як страхом перед ризиком, який супроводжує будь-який вибір, так і недостатнім знанням альтернатив та прищепленою в процесі виховання непевністю у своїй здатності приймати правильне рішення. Український електорат ще не відчуває себе суб'єктом великої політики і часом “купується” на найпримітивніші “хабарики”, стаючи знаряддям певних суспільних сил. На минулих виборах такими силами були впливові фінансово-промислові групи, кожна з яких з'єдналася з однією або з кількома партіями і поставила собі за мету оволодіти владою. Вперше за роки незалежної України олігархи вийшли з тіні і включилися в гонку за місця в парламенті. Після виборів розпочався процес їх легітимізації через партійні структури та парламентські фракції.

Незрілість громадянського суспільства виявилась і під час проведення референдуму “за народною ініціативою” (насправді - під тиском лідерів олігархічно-кланових парламентських груп) у квітні 2000 р. В організації референдуму була низка сумнівних із правової точки зору моментів, на які не було адекватної публічної реакції ні з боку громадсько-політичних організацій, ні з боку широкого загалу, що підтвердило недієвість громадянського суспільства і тенденцію до згортання і деградації демократичних процедур та механізмів.

Картина розвитку громадянського суспільства буде не повною, якщо ми не врахуємо, як і наскільки зміни, що відбуваються на структурному рівні суспільної системи, впливають на свідомість людей. Чи формуються нові уявлення про стосунки суспільства і держави, про права та свободи громадянина, про його відповідальність за стан справ у суспільстві - відповідей на ці запитання пошукаємо в матеріалах соціологічних досліджень.

Під час всеукраїнського опитування громадян центром “Соціоінформ” та компанією “Соціс-Ґеллап” у липні 2008 р. респондентам було запропоновано висловити ставлення до таких тверджень: “Деpжава у нас побудована, а те, якою вона буде, залежить тепеp: 1) вiд суспiльства: його pозвинености, культуpи, вмiння вiдстоювати свої iнтеpеси i впливати на дiї людей пpи владi; 2) вiд полiтичного кеpiвництва: його компетентности, чесности, вiдданости суспiльним iнтеpесам, вiдповiдальности пеpед наpодом”. В реаґуванні на ці твердження відбивається рівень усвідомлення громадянами власної відповідальности за подальшу долю країни або їхня схильність у всьому покладатись на державу. З першою відповіддю “згодних” та “радше згодних” виявилося 59%, з другою - 76%; “незгодних” та “радше незгодних” відповідно 27% і 12%; окрім того, 13% і 12% не змогли визначитися з цих питань. Отже, частка тих, хто розраховує на державу, значно більша, ніж тих, хто розраховує на самих себе та різні суспільні інституції.

Більшість українських громадян не роблять навіть спроб захистити свої громадянські права і людську гідність, користуючись Конституцією та законами. Відповідаючи на питання, що вони роблять у випадку порушення їхніх громадянських прав, майже 47% опитаних заявили, що вони не роблять нічого, а 17% сказали, що в такому разі вони “використовують зв'язки”. І тільки біля 15% опитаних звертаються за захистом своїх прав до суду.

Індиферентність людей до свого правового буття у постсовєцьких країнах обумовлена неподоланою з совєцьких часів ситуацією, за якої, як писав один російський журналіст, “громадянин завжди внизу і намагається пристосуватися до неприємностей, які насилають згори” [22, 9]. Йдеться про відірваність влади від людей, її безвідповідальність та непідконтрольність народові. Опитування, про яке тут йдеться, показало, що люди загалом визнають, що влада в Україні непідконтрольна народові. Причини такого стану 62% опитаних пов'язали або із залежністю громадян від влади, або з відсутністю у них достатньої інформації для здійснення контролю, або з протидією держави таким спробам. Ще 30% вказали на те, що гpомадяни цiкавляться бiльше матеpiальними пpоблемами, i їх мало хвилюють питання контpолю за виконанням владою своїх повноважень (т.зв. проблема “виживання” та матеріальної орієнтованости загалу). Лише бл. 5% вважають, що громадяни або намагаються контpолювати владу та не допускати зловживань з її боку, або що такі процеси в Україні наростають (опитування проводилось в середині 2008 р.).

2.3 Євроінтеграція України, як один зі шляхів формування громадянського суспільства в Україні

Розвиток громадянської самоорганізації в Україні має давні корені. Перші прояви слід шукати в ХІХ ст.: суспільно-культурні «общества грамотності» і «тверезості» на Східних і Центральних землях, Товариство галицьких Греко-католицьких священників і «Галицько-Руська Матиця» і Галичині, «“Руська Бесіда” на Буковині», «Прашесвское литературное заведение» на Закарпатті; економічні: перша споживча кооператива 1866 р. в Харкові, «Народна торгівля» й економічна діяльність «Просвіти» в Галичині. Початкові спроби створення громадських організацій зазнавали більших чи менших обмежень від владних режимів; зокрема в межах царської Росії розвиток організованого життя був майже неможливий, за винятком короткого періоду послаблень після революції 1905-06 рр.

Низка організацій, що існує нині, бере свої витоки від традицій громадських організацій початку ХХ ст. Проте за часів входження України до СРСР діяльність місцевих самоврядних організацій була фактично знищена, а їхні лідери піддані репресіям.

Натомість було засновано українські (за адміністративно-територіальним поділом) організації, що були відділеннями всесоюзних організацій. Незважаючи на їхню різнорідність у програмних завданнях і формах діяльності (від політизованих комсомольських і піонерських спілок до товариств охорони

пам'яток історії та культури чи товариств мисливців і рибалок), уся їх діяльність була цілком централізованою, що мало сприяло розвитку ініціативності й утворенню невеликих самоврядних організацій. Ті ж що утворювалися самочинно, жорстоко переслідувалися й фактично знищувалися.

Проте наприкінці 80-х рр., з настанням періоду гласності й перебудови, почали виникати місцеві з погляду центру організації, протистояння виникненню яких не могло вже відбуватися адміністративно-репресивним шляхом, оскільки вони Були не політичної орієнтації, а переслідували здебільшого культурологічні, історичні, мовні, екологічні цілі. Це були такі організації, як «Спадщина», Товариствоукраїнської мови ім. Тараса Шевченка, «меморіал», «Зелений світ». Їм у свою чергу, передувала діяльність Українського культурологічного клубу та української гельсінської групи.

Варто згадати, що українська «оксамитова революція» 1989-90 рр., завдяки якій Україна здобула незалежності, розпочалася і фактично була здійснена не політичними партіями (в той час існувала лише одна політична партія), а громадськими організаціями культурологічної орієнтації. На хвилі громадської діяльності з'явились і більшість нових українських політиків.

Вочевидь, саме громадські організації стали підґрунтям для створення політичних партій. Та й Закон України «Про об'єднання громадян» (1992 р.) саме й визначав, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), організацію або як політичну партію, або як громадську організацію. Закон дав непередбачуваний поштовх до зростання кількості громадських організацій.

Мета звернення до актуальної теми становлення громадянського суспільства в Україні полягає у тім, щоб, по-перше, отримати чітке аналітичне і практичне розуміння характеру та функцій громадянського суспільства стосовно національної специфіки соціально-політичного та культурного розвитку України, по-друге, розкрити потенційну роль інститутів громадянського суспільства щодо посилення продуктивності влади у реалізації

інтересів людини та суспільства і, нарешті, по-третє, розробити комплекс практичних заходів з підтримки громадянського суспільства та підвищення його значення у якості засобу збалансованості політичного життя та влади в Україні, особливо у напрямку посилення соціальної політики держави згідно з європейськими стандартами.

По-перше, проблема взаємовідносин громадянського суспільства і держави стає зараз своєрідним ключем до з'ясування перспектив людини та суспільства у третьому тисячоріччі. Громадянське суспільство і соціальна, демократична, правова держава являють собою сукупність уніфікованих історією критеріїв, що дозволяють реально оцінити ступінь відповідності конкретної суспільно-політичної дійсності інтересам людини. Маємо визнати, що зазначені критерії недосконалі й дещо абстрактні, але й до тепер історія людської цивілізації не виробила кращих.

По-друге, ця проблема виявила той стрижень, що забезпечуєта супроводжує міждержавне спілкування. Контури останнього,зрештою, чітко проявилися на тлі дуже небезпечної для людської цивілізації проблеми, що сьогодні вже відійшла в минуле - дилеми «комунізм або капіталізм», яка протягом ХХ ст. неодноразово ставила людство на межу третьої світової війни.

По-третє, новітня історія України остаточно виштовхнула зазначену проблему зі сфери академічної науки у сферу предметно-практичного знання, внутрішньої і зовнішньої політики, конкретної економіки.

Розбудова громадянського суспільства та соціальної, правової, демократичної держави у другому десятиріччі незалежної України має отримати вичерпне соціально-економічне та ідейно-політичне підґрунтя. Створення такого підґрунтя є життєво необхідним з огляду на єдність процесів підвищення рівня життя українського народу та досягнення сучасних гуманітарних стандартів розвинутих країн Європи.

Громадянське суспільство та сучасна демократична держава діями інституцій політичного процесу повинні перетворитися з теоретичних конструкцій на дійсність і перевести країну у стадію сталого розвитку. До цього зобов'язує об'єктивна потреба прискорення реалізації унікального людського потенціалу та переваг геополітичного положення України. Цього вимагає й потреба у стимулюванні процесу євроатлантичної інтеграції,

котра обумовлюється як поточною економічною та соціально-політичною кон'юнктурою, так і змістом гідних для людини, суспільства та держави, реальних перспектив на довгострокове майбутнє.

Виходячи з реальної ситуації, котра зараз склалася в Україні, слід констатувати, що розбудова громадянського суспільства вимагає здобуття статусу окремого, пріоритетного напряму державної політики і має входити до неї як першочергове практичне завдання.

Саме цим напрямом країна здатна вийти з «зачарованого кола», у якім без розвинутого громадянського суспільства не можна створити демократичну, соціальну, правову державу, що задекларовано у статті 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава». А без демократичної, соціальної, правової держави годі й очікувати становлення повноцінного, «розфрагментованого» громадянського суспільства.

Звідсіля випливає, що з точки зору інтересів громадянського суспільства, політика державотворення покликана передбачати:

а) знаходження оптимуму у взаєминах громадянського суспільства і держави, що стає зараз у світі ключем до з'ясування перспектив людини і суспільства та до збагачення інструментарію міждержавного спілкування в процесі євроінтеграції. Адже діяльність громадянського суспільства спрямована на реалізацію загальних для людської цивілізації потреб особистості через доцільне у кожний конкретно-історичний момент обмеження кількості владних структур та поля їхньої діяльності;

б) введення у дію механізму реалізації потенціалу громадських організацій щодо посилення продуктивності влади у сфері демократизації та соціалізації держави, а також захисту прав і свобод громадян шляхом незалежної експертизи державних рішень, участі у законотворчості, моніторингу виконання органами виконавчої влади державних рішень та дотримання міжнародних угод тощо;

в) впровадження у політичну свідомість та громадську думку прагматичного розуміння характеру та функцій громадянського суспільства, корисного з точки зору реалізації як повсякденних потреб громадян, так і довгострокових національних інтересів України з огляду на перспективу європейської інтеграції.

Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з багатовікової історії нашого народу, його ментальності та етнічних коренів і стосується передусім європейської самоідентифікації українського народу, стратегічних орієнтирів внутрішніх перетворень, логіки поглиблення трансформаційнихпроцесів, політики реформ.

Проте маємо враховувати і геополітичний вимір розширеного ЄС. Мова йде про кроки у напрямі посилення геополітичної достатності Євросоюзу, про перспективи Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу. Якщо розглядати розширення ЄС у такій площині, то стає зрозумілим, що наміри України щодо набуття у майбутньому повноправного членства у цій організації мають реальні передумови. Це - процес, що передбачає не лише нашу, а й зворотну зацікавленість. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, є підстави стверджувати, що ЄС такою ж мірою зацікавлений у цивілізованій демократичній Україні, як і Україна в ЄС. В перспективі така взаємна зацікавленість зростатиме. Для політичного керівництва та пересічних громадян країн Західної Європи необхідний час, щоб осмислити цю залежність. У такій ситуації головне для України - постійно доводити світовій спільноті свою послідовність в обраному курсі, де головним аргументом служить ствердження демократичних засад громадянського суспільства з притаманними йому принципами верховенства права та соціально спрямованої ринкової економіки.

Це передбачає:

1) усвідомлення окремих суперечностей між національними особливостями та загальними закономірностями становлення громадянського суспільства у країнах сталої демократії. Для цього потрібна політична толерантність і розуміння складності процесу громадянської асиміляції з ЄС, що не може штучно форсуватися. Країнам Центральної Європи, які на старті інтеграційних процесів мали відчутні переваги, порівняно з Україною, знадобилося понад десять років, щоб здійснити складні системні, іноді непопулярні реформи і таким чином наблизитися до європейських стандартів. Ці реформи вимагали не лише політичної волі від керівників країн-кандидатів, а й значних зусиль всього

суспільства. Українське громадянське суспільство поки що не піднялося до такої динаміки трансформаційних процесів;

2) максимальне використання можливості визначення політико-правових механізмів співпраці між ЄС та Україною на найближчі десять років, яка передбачається відповідним рішенням Єврокомісії. Йдеться про забезпечення щорічних темпів постійного зростання ВВП в Україні на рівні 6-7% за рахунок

інновацій, що забезпечить зміцнення соціально-економічних та політико-правових засад громадянського суспільства;

3) акцентуацію уваги на всебічному розвитку багатостороннього економічного співробітництва з пострадянськими країнами, що не суперечить принципам Євросоюзу. Лише через співробітництво і партнерство із своїми сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати свій потенціал, гарантувати власні національні інтереси. ЄС об'єктивно зацікавлений у такому перебігу подій, у тому числі й у взаємній координації євроінтеграційної політики України та Росії. Стратегія транскордонної та регіональної політики України має розглядатися як така, що підпорядкована курсу євроінтеграції. А це, у свою

чергу, вимагає налагодження ефективних механізмів секторальної інтеграції з країнами СНД та Західної Європи і, насамперед, через налагодження міжнародних транспортно-комунікаційних мереж, поглиблення інтеграційних процесів в енергетичній сфері, а також досягнення реальних зрушень у співробітництві в галузях високих технологій.

Внаслідок реалізації державної політики щодо стимулювання розвитку громадянського суспільства в Україні у його внутрішньо-політичних та зовнішньополітичних аспектах, закріплення його перспектив можна очікувати ствердження характерних рис громадянського суспільства - довіри, взаємодопомоги, толерантності, здатності до кооперованих дій, віри громадян у власні сили, зорієнтованості на громадські справи, почуття відповідальності.

Концептуальні основи і сама політика у цьому напрямку ґрунтуються на синтезі філософсько-політичних поглядів на взаємини держави та суспільства, а також на поєднанні історико-культурних традицій України, її новітнього досвіду часів незалежності та узагальнених західноєвропейських здобутках у розбудові громадянськогосуспільства у ХХ ст.

2.4 Приватна власність - основа формування та розвитку громадянського суспільства

Видатний французький філософ-просвітитель XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша людина, яка обгородила ділянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою простодушність повірили в це, була справжнім засновником громадянського суспільства, тобто суспільства індивідуалізованої, приватної власності. До речі, Ж.-Ж. Руссо вбачав трагедію у тому, що серед тих людей не знайшлося іншого, який би вирвав кілки, викрив би цього брехуна, ліквідував з самого початку приватну власність, що спричинила страшні біди, муки і горе. Але щодо цього останнього Ж.-Ж. Руссо був не мав рацію тому, що не врахував історично прогресивної, утворюючої, цивілізаційної ролі приватної власності. Ця роль проглядає через два суспільних зрізи: перший, структурний, що опосередковується відношенням «власник - громадянське суспільство - держава»; другий - мотиваційний, що виявляється через розуміння власності як рушійної сили розвитку суспільства. Перший - допомагає зрозуміти, що якщо у людини є власність і вона надійно захищена законом, то вона набуває впевненості, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня. Тут громадянське суспільство виступає як спільність, головною діючою особою якої є людина-власник. Власність у цьому розумінні е надзвичайно широким поняттям; це і засоби виробництва, грошові суми, акції, інформація, що необхідна людям, інтелект, що виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.

Другий зріз виявляє приватну власність як могутній стимул творчої, заінтересованої діяльності людини. Адже вона не тільки, як стверджує Ж.-Ж. Руссо, поділила людей на бідних і багатих, спонукала жадобу наживи, але й виявила інтерес людей до виробництва, чим сприяла формуванню структур громадянського суспільства, автономних щодо держави. У цьому розумінні приватна власність виступила великим завоюванням і двигуном людської цивілізації. Без неї не було б таких унікальних явищ світової історії, як антична Греція і Рим, епоха Відродження та Нового часу.