Роль лідерства в роботі органів місцевого самоврядування

це творчо мисляча меншість суспільства (А.Тойнбі);

це особи, які користуються у суспільстві найбільшим престижем і багатством (Г. Лассуел);

це люди великого розуму і сильного характеру, володіючі освітою, яких позбавлені інші (Т. Корбет);

це група людей, які відрізняються особливими якостями, завдяки яким досягла найвищих вершин у сфері політики (О. Сребницький).

Таким чином, узагальнивши подані визначення поняття “політична еліта”, а також матеріал інших наукових публікацій, можна зробити висновок, що “еліта - це насамперед статус та інтелект, неординарність мислення і вчинків, культура і міцність моральних позицій. Це реальна, а не надумана можливість прямо або опосередковано розпоряджатися матеріально-технічними ресурсами і людським потенціалом країни, це, нарешті, влада, котра забезпечує можливість участі “у рішеннях, які мають щонайменше державне значення”.

Безумовно, що подана вище модель еліти - це бажаний ідеал, своєрідний орієнтир, по якому суспільство має рухатися у бік формування достойного і ефективного істеблішменту. Це своєрідна установка на те, що має бути. А в реальному житті елітні прошарки і групи, відповідні їм адміністративно-політичні і управлінські структури існують об'єктивно і є результатом не чиєїсь суб'єктивної волі, а наслідком природньо-історичного розвитку суспільних відносин, насамперед політичних, економічних, духовно-моральних. Як слушно зазначає з цього приводу М.Н.Афанасьєв, еліта - це ціла система соціальних, політичних, економічних і духовних параметрів функціонування соціального поля влади, найважливішими з яких є:

- плюралістичний, нестановий характер правлячого прошарку, вільна рекрутація в еліту - право кожного громадянина на політичну кар'єру;

- конкуренція “вертикальна”: наявність і легальність контреліти, циркуляція еліт і реальна можливість в рамках реалізації цієї закономірності зміни урядів і парламентів;

- конкуренція “горизонтальна”: боротьба за вплив між субелітами, які складають у своїй сукупності правлячий прошарок;

- громадське визнання “правильності” першості тих чи інших груп, основаної на дотриманні законів і встановлених процедур.

Політична еліта - це не просто група високопоставлених посадових осіб і політиків з певними діловими, професійними, політико-світоглядними і моральними якостями. Це соціальна спільнота, яка концентрує у свої руках значний об'єм політичної влади, забезпечує вираз, субординацію і уособлення в управлінських рішеннях корінних інтересів різних (насамперед правлячих) класів і прошарків суспільства і створює відповідні механізми реалізації політичних задумів і концепцій. Це особлива система єднання, хоча в її лавах не виключені й найгостріші зіткнення кланів, окремих секторів і сегментів.

Еліта відрізняється певними інтегративними якостями: відносною єдністю цілей і волі для їх досягнення, корпоративністю духу, єдиною системою моральних і духовних цінностей. Горизонтальні внутрішньоелітні зв'язки забезпечують кооперацію і єдність еліти різних типів на одному рівні, а вертикальні - зв'язок нижчестоячих елітних шарів з базовими вищестоячими групами лідерів і навпаки. Всі ці зв'язки зміцнюють внутріелітні взаємини, формують групову свідомість, підвищують взаємну відповідальність кожного члена вищого керівництва за результати не лише своєї, але й спільної діяльності. Таким чином, провідними ознаками еліти є:

відносна самостійність по відношенню до суспільства;

високий соціальний статус і престижність соціального положення;

політична влада й орієнтованість на владу;

відносне співпадання цілей та інтересів, групова свідомість;

сила волі і харизматичність, тяга до лідерської ролі;

здатність до прийняття найважливіших державних рішень та готовність нести відповідальність за них;

односпрямованість вектора кар'єрних устремлінь;

почуття приналежності до касти вибраних.

Помічено, що чим менший за чисельністю елітарний прошарок, тим він більш гнучкий, тим більш чітко проглядається у ньому сила верховенства, тим більш узгоджено діють його представники.

Згадуваний вище Г.Моска вважав, що доступ у політичну еліту (політичний правлячий клас) відкривають насамперед такі ознаки, як військова хоробрість, багатство, соціальне походження, особистісні достойності, місце у церковній ієрархії, мистецтво керівництва. Саме ці параметри вчений вважав провідними ознаками приналежності до еліти і головними елітоутворюючими елементами.

Найважливішими чинниками, які зміцнюють еліту і запобігають її деградації та виродженню є якісні показники: наявність міцної системи виховання політичних лідерів і підготовки керівних кадрів для державного управління, наявність політичних свобод і гласності, відсутність монополії на засоби масової інформації, широкий політичний плюралізм і вільна конкуренція політичних сил та їхніх лідерів, які виступають суперниками, розподіл і баланс влади, готовність до консенсусу і компромісів, кадрова відкритість вищого політико-управлінського персоналу, його мобільність і гнучкість, законність і правопорядок, суворе дотримання демократичних процедур рішення кадрових питань.

Викладені вище погляди вчених на політичну еліту суспільства дають підставу стверджувати, що “політична еліта - це відносно самостійна, привілейована група політичних діячів і вищих керівників держави та суспільства, які володіють видатними професійними, соціальними і психолого-особистісними якостями, що забезпечують можливість реалізації принципових кардинальних рішень”.

Прийнято вважати, що головною метою політичної еліти є побудова твердої і міцної державної влади, забезпечення стабільного та стійкого соціально-економічного і духовного розвитку країни, зміцнення тієї політичної системи, яка формує, виховує й утримує цю еліту. Звідси витікають і головні функції політичної еліти:

- аналіз інтересів різних соціальних груп і прошарків суспільства та їхнє відображення у відповідних політико-управлінських рішеннях;

- вироблення внутрішньої і зовнішньої політики держави та адекватних їм доктрин у формі програм, ідеологічних концепцій, законів;

- створення відповідних механізмів реалізації напрацьованого політичного курсу через відповідну кадрову роботу, створення необхідних політичних і управлінських інститутів;

- забезпечення соціального миру, урегулювання соціальних конфліктів, зняття соціальної напруги шляхом пошуків згоди і консенсусу;

- об'єднання зусиль різних політичних сил та інших еліт в ім'я процвітання Батьківщини.

еліта імідж лідер

Розділ 2. Феномен лідера

2.1 Концепції лідерства у західній соціології, соціальній психології та політології

Відомо, що найважливішими чинниками, котрі справляють величезний вплив на структуру спілкування, є способи організації групової діяльності. До них відноситься лідерство, як стихійна та офіційна форми керівництва. В структурі соціально-психологічного спілкування керівництво і лідерство посідають особливе місце. Вони є персоніфікованою формою соціального контролю та інтеграції всіх механізмів і способів соціально-психологічного впливу з метою досягнення максимального ефекту у груповій діяльності та спілкуванні. При цьому як лідер, так і керівник можуть широко варіювати усі способи і засоби даного впливу.

У вітчизняній соціології і соціальній психології завжди підкреслювалась необхідність розмежування між лідерством як явищем, котре носить характер стихійного управління групою одним із її членів в умовах безпосередніх контактів і не закріплене жодними офіційними постановами, і керівництвом як закріпленим у відповідних документах управлінням групою. Керівник може обиратися із членів колективу або ж призначатися вищими інстанціями.

У радянській соціально-психологічній літературі найбільш чітко, як на наш погляд, різниця у змісті понять “лідер” і “керівник” була визначена у працях Б.Д.Паригіна. Вчений називає такі відмінності, що мають місце між лідером і керівником:

лідер здійснює регуляцію міжособових взаємин в групі, тоді як керівник здійснює регуляцію офіційних стосунків групи як певної соціальної організації;

лідерство можна констатувати в умовах мікросередовища, яким, наприклад, є мала група, керівництво ж є елементом макросередовища, тобто воно пов'язане з усією системою суспільних відносин;

лідерство виникає стихійно, тоді як керівник будь-якої реальної соціальної групи або призначається, або обирається, але у будь-якому разі цей процес не є стихійним, а, навпаки, цілеспрямованим, що здійснюється під контролем різних елементів соціальної структури;

явище лідерства менш стабільне, оскільки висування лідера у великій мірі залежить від настрою групи, в той час як керівництво - явище більш стабільне;

керівництво підлеглими, на відміну від лідерства, має у своєму розпорядженні більш певну систему різних санкцій, яких немає у лідера;

процес прийняття рішень керівником є більш складним і опосередкований багатьма різними обставинами, котрі не обов'язково кореняться у даній групі, в той час як лідер приймає більш безпосередні рішення, що стосуються групової діяльності;

сфера діяльності лідера - переважно мала група, де він і є лідером, а сфера діяльності керівника значно ширша, оскільки він, з одного боку, зобов'язаний стежити за психологічною атмосферою, системою міжособових взаємин у первинних колективах, а з іншого - має підтримувати широкі соціальні як офіційні, так і неофіційні контакти, що виходять за рамки малих груп і забезпечують умови для успішного функціонування останніх.

Як справедливо зазначає відомий соціальний психолог Г.М.Андреєва, лідер і керівник мають справу з “однопорядковим типом завдань, а саме: вони покликані стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних завдань, турбуватися про засоби, за допомогою яких ці завдання можуть бути вирішені. Хоча за походженням лідер і керівник відрізняються, в психологічних характеристиках їх діяльності існують загальні риси, що і дає право при розгляді проблеми часто описувати цю діяльність як ідентичну, хоча це, суворо говорячи, не є цілком точним… Лідерство є чисто психологічна характеристика поведінки певних членів групи, керівництво в більшій мірі є соціальна характеристика стосунків у групі, насамперед з точки зору розподілу ролей управління і підпорядкування. На відміну від лідерства керівництво виступає як регламентований суспільством правовий процес. Для того, щоб вивчити психологічний зміст діяльності керівника, можна використати знання механізму лідерства, але одне знання цього механізму ні в якому разі не дає повної характеристики діяльності керівника. Тому послідовність в аналізі даної проблеми має бути саме такою: спочатку виявлення загальних характеристик механізму лідерства, а після інтерпретація цього механізму в рамках конкретної діяльності керівника “.

Варто сказати, що у сучасній західній соціології та соціальній психології не проводиться розмежування між лідерством і керівництвом, хоча у німецькій, французькій, англійській мовах і є відповідні терміни для позначення формального, офіційного керівництва. Наприклад, в англійській мові це такі : management, supervising, governing тощо.

У зарубіжній соціології і соціальній психології проблема лідерства посідає одне з провідних місць. В кінці ХІХ і на початку ХХ ст. найбільш суттєвим аспектом вивчення для вчених був її ідеологічний аспект, зокрема, намагання спростувати матеріалістичне вчення про вирішальну роль народних мас в історії, а починаючи з 30-х років і особливо після другої світової війни, проблема лідерства головним чином стала вивчатися з метою забезпечення продуктивності праці і максимальних прибутків від виробництва. Тобто, проблема лідерства стала предметом прикладної соціальної психології, зокрема, вивчення питань ефективного керівництва і управління груповою діяльністю, а значить і “визначення місця і ролі лідерства у структурі факторів групової інтеграції”. У західній соціології та соціальній психології нагромаджений багатий експериментальний матеріал. Вченими були встановлені досить цікаві залежності у функціонуванні груп, у взаєминах між лідерами груп та їх послідовниками тощо.

Серед багатьох концепцій лідерства у західній соціології та соціальній психології найбільш поширеними є три з них: “теорія рис” або її ще прийнято називати персоналістичною теорією, “ситуативна теорія лідерства” (функціоналістична теорія лідерства) і “синтетична теорія лідерства”.

“Теорія рис” є однією з найбільш популярних упродовж тривалого часу. Вона була розроблена відомим англійським вченим Френсісом Гальтоном, котрий пов'язував даний феномен зі спадковістю людини. Аналіз літературних джерел показує, що подальше вивчення лідерів в “теорії рис”, головним чином, ґрунтувалось на пошуках “лідерської” якості (Е.Боргардус, К.Бірд). Так, наприклад, американський соціолог Р.Стогділл у своїй праці “Підручник з лідерства” (1974р.) здійснив комплексний огляд наукових праць з даної проблеми, опублікованих з 1904 по 1960 рік. Це дозволило вченому виділити сорок якостей, які найчастіше приписуються лідерам. Можна думати, що актуальність “теорії рис” зумовлена культурною традицією, сфокусованою у влучному й популярному на Заході вислові : “Сьогодні потрібні саме такі люди, які готові щедро витрачати все, що дала їм природа”.

Прихильники “теорії рис” вважають, що лідер відрізняється від нелідера певними рисами особистості, що свідчать про індивідуальну міру переваги лідера над іншими людьми. Йдеться здебільшого про кількісні показники, такі, наприклад, як “глибше мислить”, “швидше знаходить правильне рішення”, “здатний до виконання великого обсягу роботи” тощо. Проте у працях багатьох прихильників цієї теорії у характеристиці лідера фігурують якісні показники, зокрема, такі як “продуктивність ідей”, “здатність до розв'язання конфліктів”, “емпатійність” (вміння сприймати й співпереживати потреби інших людей), “високий рівень інтелекту”. Вони стверджують, що саме завдяки наявності в особистості лідерських рис, даних їй від народження, вона стає лідером певної групи.

Л.Тарнополь на підставі багаторічних досліджень дійшов до висновку, що лідерам властиві такі особистісні риси як справедливість, товариськість, тяга до взаєморозуміння, уважність, тактовність, ввічливість, постійність, послідовність, незалежність. Вони завжди діють згідно з своїми обов'язками, не набридають підлеглим частими порадами, вірять, що більшість людей схильні допомагати іншим. Лідери більш відкриті у стосунках з людьми, не бояться визнавати свої слабкості і помилки. Водночас вони відрізняються великою відповідальністю, відсутністю ворожості та невротичності, демократичним стилем поведінки. Перелічуючи десятки якостей, які повинен мати лідер, прихильники “теорії рис” відстоюють необхідність збірної його моделі, наголошуючи на специфіці індивідуально-неповторної та конкретно-історичної її реалізації. При цьому індивідуальне, особистісне конкретне, те, що складає живу тканину людської історії, привертає особливу увагу вчених.

В американській соціальній психології набори рис фіксувалися особливо ретельно, оскільки вони мали стати фундаментом для побудови системи тестів для відбору осіб “придатних” для лідерства. Проте дуже скоро з'ясувалось, що завдання скласти перелік таких рис є нездійсненним. Характерно, що різні автори приписували лідеру різні риси, а тому жодна з них не займала стійкого місця у переліках різних авторів. Різнобій існував навіть стосовно таких фундаментальних для лідера рис, як “сила волі” і “розум”, що давало підставу сумніватись взагалі у можливості скласти відносно стабільний перелік рис, які властиві саме лідеру.

На думку деяких вчених, “теорія рис” у більшій мірі відображає риси самого експериментатора, ніж риси лідера (Ю.Дженнінгс). З часом теорія рис була піддана нищівній критиці і розчарування у ній стало таким великим, що на противагу їй була висунута навіть “теорія лідера без рис”. Проте вона не давала ніякої відповіді на запитання про те, звідки ж беруться лідери і яке ж походження самого феномену лідерства.

Провідники “теорії рис” стверджували, що для нелідерів характерна більша ворожість у ставленні як до інших людей, так і до тварин. (Це встановлено за допомогою тестів “ворожості”). Нелідери, як правило, думають про людей значно гірше, ніж ті на це заслуговують. Вони більш невротичні, ніж лідери, і схильні вважати себе більш нещасливими, ніж інші люди.

Підводячи підсумок аналізу “теорії рис”, закономірно виникає запитання: чому у реальному житті лідерами переважно стають далеко не найяскравіші особистості? На це цілком доречне запитання “теорія рис” не дала будь-якої переконливої відповіді, що дозволило багатьом вченим стверджувати про її не лише обмеженість, а й антинауковість.

На зміну теорії рис у західній соціології з'явилась так звана “ситуативна теорія лідерства”, яка певною мірою, хоча і не повністю, дає відповідь на запитання, поставлене нами вище. (Відомі соціальні психологи Г.Гібш і М.Форверг назвали її “групо-динамічний підхід”). Варто наголосити, що у цій концепції значення для лідера певних особистісних якостей повністю не відкидається, проте відстоюється позиція їх відносності й водночас наголошується, що лідерство - це переважно продукт певної конкретної ситуації, в яку потрапляє особистість.

Представники “ситуативної теорії” (Браун, Стогділл) стверджують, що та чи інша людина стає лідером не тому, що вона відрізняється від своїх послідовників якимись особливими рисами, а лише завдяки тій чи іншій ситуації. Тому в одній ситуації вона діє як лідер, а в іншій - як рядовий член групи. У різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які мають перевагу над іншими в якійсь одній рисі, але оскільки саме ця риса і є найбільш необхідною у даній ситуації, то людина, яка нею володіє, і стає лідером. На думку прибічників даної теорії, лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його відбір має визначатися конкретними ситуаціями, котрі виникають у “піраміді влади”. Обставини можуть бути сприятливими, несприятливими, нейтральними, такими, що відповідають цілям та програмам лідера, або такими, що заперечують їх. Конкретні ситуації, які визначають відбір лідера, переважно не є простими, очевидними, вони у більшості випадків складні, опосередковані різного роду впливами. Теоретики ситуативного підходу наводять різні механізми, способи створення цих функціональних залежностей.

Отже, концепція вродженості рис була відкинута і замість неї була висунута ідея про те, що лідер краще інших може актуалізувати саме необхідну в даній конкретній ситуації властиву йому рису (наявність якої не заперечується і в інших членів групи). В одному із варіантів ситуативної теорії пропонувалось головним моментом появи лідера вважати висунення його групою, тому що саме група виявляє по відношенню до даної людини певні експектації, чекає від неї вияву необхідної у цій ситуації риси.

Можна стверджувати, що коли прихильники “теорії рис” розглядають лідера з точки зору того, “що він являє собою як особистість?”, “чим він відрізняється від інших людей, зокрема, нелідерів?”, то прихильники “ситуативної теорії” розглядають його з точки зору того, “що він робить?”, “як саме він себе поводить?”

“Ситуативна теорія” виявилась досить популярною. Саме на її основі була проведена величезна кількість досліджень проблеми лідерства. Зокрема, дана теорія стала тим підґрунтям, на якому була розроблена широко відома у світовій соціології та соціальній психології ідея про стилі лідерства.

Варто зазначити, що серед вчених не існує єдиної думки щодо оцінки продуктивності “ситуативної теорії лідерства”. Поряд з тенденцією позитивно оцінювати ситуативну концепцію, має місце й жорстка критика, особливо з боку вчених-політологів. Остання переважно стосується “зневажання людської активності у політичному процесі, насадження не лише пасивності, а й пристосовництва, перетворення лідера на об'єкт, “на просто місце, де щось відбувається”, тобто позбавлення його самостійного значення у функціонуванні політичної системи”.

Третя теорія дістала назву “синтетична теорія лідерства”. Вона до певної міри є компромісом між двома названими вище теоріями. За цією теорією, лідерство розглядається як процес організації міжособових стосунків у групі, а сам лідер - як суб'єкт управління цим процесом При такому підході лідерство інтерпретується як функція групи, а тому його слід вивчати насамперед з точки зору цілей і задач групи, хоча і структура особистості при цьому повинна також братися до уваги. Прихильники даної теорії вважають за потрібне враховувати ще й інші перемінні, які відносяться до життя групи, наприклад, тривалість її існування. Отже, у цій концепції має місце комплексність підходу до вивчення лідерства і саме це надає їй низку переваг над іншими.

Безумовно, що всі названі теорії лідерства мають певні позитивні моменти. Зокрема, цілком ймовірно, що лідером у малій групі стає особистість, котра є носієм певних рис, які мають для групи соціальну цінність. Не викликає сумніву, що важливим моментом для висунення лідера є значуща ситуація. А підхід до лідерства як функції групи визначає залежність появи даного лідера від норм і цінностей, які є домінуючими у цій групі.

Детальний аналіз усіх трьох теорій лідерства дає підставу стверджувати, що жодна з них самостійно повністю не відображає лідерства як соціально-психологічного явища у всій його повноті, недостатньо пояснює його феномен, а лише аналізує якусь одну із його сторін.

Варто зазначити, що більшість досліджень проблеми лідерства у радянській психології виконані саме у рамках синтетичної теорії, хоча, безумовно, “до неї додається щось принципово нове, продиктоване загальними новими передумовами дослідження динамічних процесів у групі”. Зміст нового полягає в тому, що феномен лідерства у малих групах розглядається у контексті спільної діяльності, тобто за основу беруться не просто ситуації, а конкретні завдання групової діяльності, у яких певні члени групи можуть продемонструвати свої здібності організовувати групу для вирішення цих завдань. Як наголошує відомий дослідник проблеми лідерства у радянській соціальній психології Жеребова Н.С. “відмінність лідера від будь-якого члена групи, що справляє вплив на досягнення групових цілей, полягає, на наш погляд, не стільки у кількості впливів (на чому наполягають американські соціальні психологи), скільки у виявленні лідером якісно нового рівня впливу… В іншому випадку у нього немає психологічної переваги перед тими, кого він веде, і він не може їх повести за собою. Більш високий рівень діяльності лідера є одним із стимуляторів підвищення активності членів малої групи”.

У політології феномен лідерства пояснює “теорія послідовників” (Ф.Стенфорд, Д.Рісмен, К.Шатл та ін.), яку започаткував фундатор теорії соціалізації, французький соціолог Габріел Тард. Він стверджував, що головний закон соціального життя, фундаментальний принцип існування й розвитку людства - це наслідування послідовників лідерові. Теорія послідовників трактує лідерство як особливий тип взаємин між керівником та його послідовниками. Коло останніх досить широке: виборці, активні прихильники лідера, а також ті, хто справляє на нього вплив. Принциповим моментом даної теорії є визначений характер стосунків між лідером та його послідовниками: однобічний, багатобічний, або перемінно-змішаний. Позиція лідера стосовно своїх послідовників залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня його власної культури й суспільства в цілому, політичного режиму, в рамках якого здійснюється його володарювання.

У рамках “теорії послідовників” американський вчений Р.Кеттел тлумачить лідерство як процес взаємодії між цілями лідера та цілями його послідовників. Пріоритет у цій взаємодії належить лідерові, який концентрує свої зусилля на пошуках і відстоюванні групових цінностей.

2.2 Визначення лідерства і лідера

Аналіз дефініцій лідерства і лідера показує, що в американській соціальній психології лідерство визначається як “процес стимулювання і націлювання групи вирішувати або приймати спільні завдання і дієво турбуватися про засоби, які ведуть до досягнення цих цілей… лідерство - це те, як особистість допомагає групі вирішувати спільні завдання, а потім і досягати їх”. Інше тлумачення полягає в тому, що оскільки лідерство є груповим явищем, то воно включає в себе діяльність усіх членів групи і всі вони справляють вплив на групову діяльність. Різниця полягає лише у величині впливу, що виявляється кожним членом групи.

Варто зазначити, що спільним моментом для більшості визначень лідерства у західних соціальних психологів є визнання ними того факту, що лідер є важливим чинником стимулювання дій членів групи під час виконання ними групових завдань. З цього приводу англійський соціолог Георг Хоуменс зазначає, що саме лідер є тією людиною, котра “дуже близько підходить до реалізації норм і цінностей групи”. Те, що лідер йде за цими нормами, дає йому високий рівень положення в групі (статус). В лідерові фокусується схема взаємодії членів групи, і його статус дозволяє йому здійснювати контроль над групою. Визначаючи феномен лідерства, вчений виражає його через зв'язок з такими поняттями як вплив, повага, авторитет, статус. Він вважає, що той, хто регулярно і більш ніж хтось інший впливає на членів своєї групи є авторитетом для неї, і найбільше поважають у групі того, кому потрібно від інших її членів значно менше, ніж іншим потрібно від нього.

Ступінь поваги до людини у групі, на думку Г.Хоуменса, виявляється через схвалення її слів і вчинків. Чим більше схвалення з боку членів групи одержує той чи інший її член, тим більше вони поважають його. В той же час, чим більше поваги виявляється даній людині, тим більш високим є її авторитет у групі. Повага з боку членів групи хоча і є необхідною, проте ще не є єдиною достатньою умовою підвищення статусу людини. Вчений стверджує, що про високий статус людини в групі можна говорити тоді, коли кожен член групи не лише сам проникається повагою до неї, але й знає про те, що й інші поважають її, що ця людина користується загальною повагою Статус, котрий склався саме на такій основі, служить людині в подальшому керівництвом у її поведінці щодо ставлення до інших і у ставленні інших членів групи до неї, тобто виражає ставлення індивіда до групи і групи до нього самого.

Та людина, котра має вищий авторитет і вищий статус у групі і є, на думку Г.Хоуменса, лідером. Її слова і поради бувають, як правило, корисними для інших, а тому вона може давати їх навіть у тому випадку, коли про це її і не просять. Чим кориснішими будуть поради лідера, тим більше у майбутньому люди будуть прислухатися до нього, слухатись його.

Вчений помітив цікаву закономірність, котра полягає в тому, що чим частіше лідер дає свої мудрі поради, що приводять до позитивних результатів його послідовників, тим більше він віддаляється від групи. Проте це віддалення, на думку Г.Хоуменса, є досить корисним, оскільки допомагає лідеру керувати групою, в той час як надмірна близькість з групою, панібратство понижує його авторитет. Оскільки успіх групи у досягненні мети залежить, крім іншого, від авторитету лідера, а сам авторитет залежить певною мірою від ступеня його віддалення, то ця відчуженість, за умови збереження свого авторитету, допомагає ефективності дій його групи.

Лідер не обов'язково має бути любимою людиною для усіх членів групи. Більше того, як стверджує Г.Хоуменс, дуже часто члени групи поважаючи його, водночас його і недолюблюють. Це відбувається внаслідок особливого положення лідера; він має владу, контролює дії інших, він може заохочувати і карати. Отже, він може бути і небезпечним. З тієї ж причини стосунки між лідером і його послідовниками не можуть бути рівноправними, дружними, між ними неминучою є деяка відчуженість. Саме тому лідери груп найчастіше дружать з лідерами інших груп, а не з своїми послідовниками. Вчений помітив, що коли поряд немає інших лідерів, то вони швидше взагалі відмовляються від використання вільного часу, як це трапляється, наприклад, у капітанів морських суден.

Деякі західні вчені у своїх працях розмежовують поняття “лідер” і “авторитет”. Так, наприклад, нідерландський соціолог С. Кассінеллі чітко розмежовує ці поняття. Цікаво, що в основу розмежування цих понять вчений покладає часову характеристику. Авторитетом, на його думку, варто вважати людину, коли інші члени групи вірять у її компетентність. Ця віра досягається тим, що протягом тривалого часу він доказує, що всі або значна кількість усіх його дій, рекомендацій незмінно приводять до успіху. В той час як лідер - це людина, котра є авторитетною менш тривалий час. Лідерство, за Кассінеллі, менш усталене і більш ситуативне явище, ніж авторитетність. Вчений переконаний, що люди йдуть за лідером тому, що вони добре знають або, у всякому випадку, думають, що знають, куди і навіщо вони йдуть, куди і навіщо він їх веде. Вони йдуть за ним для досягнення миттєвих цілей. За авторитетом вони слідують, глибоко вірячи у його постійне намагання і вміння допомогти їм вирішувати завдання, котрі стоять перед ними.

Деякі вчені розглядають лідера як виразника надій, думок і устремлінь групи. Так бачить лідера Г. Боннер, який вважає, що лідер, з одного боку, є більш вільним, ніж його послідовники, але з іншого - він цілком залежить від них. Маючи можливість відігравати суттєву роль у формуванні оточуючого світу, лідер водночас і формується завдяки впливові цього світу. На думку вченого, людина стає лідером інших людей лише у тому випадку, коли вона веде їх до досягнення мети та презентує їх інтереси. Але маючи контроль над оточуючим світом, лідер, у свою чергу, потрапляє у полон цього світу.

Таким чином, на думку більшості західних вчених лідерство є не чим іншим, як способом певної поведінки, яка може бути засвоєна кожною людиною, тобто лідером практично може стати будь-хто.

Дещо інший погляд на лідерство утвердився у радянських вчених. Так, Н.С.Жеребова стверджує, що лідерство може бути розглянуте як один із елементів організації і управління суспільними процесами. Реалізація певних програм справляє вплив на різні сторони суспільного життя: навчання, виховання, функціонування і розвиток економічних систем, зміну соціальної структури. У всіх цих реальних процесах управління суттєву роль відіграє лідерство. Діяльність лідера малої групи в соціальному процесі, можливість індивідуального вибору певного варіанту дії, значення активності лідера в кінцевому рахунку визначається типом діючої у даній соціальні системі програми.

Відомий російський вчений І.С.Кон розглядає лідерство з точки зору тієї ролі, яку лідер здійснює у системі малої групи. Під роллю вчений розуміє структурно організовану, тобто таку, що нормативно регулюється, участь особистості в конкретному процесі соціальної взаємодії з певними конкретними рольовими партнерами.

Безумовно, роль особистості у малій групі є дуже значною, оскільки вона вирішує головні завдання, які стоять перед групою у певній конкретній ситуації. Проте позиція лідера у групі далеко не зводиться лише до ролі. Лідером не може бути будь-яка людина, а лише та, у якої готовність діяти відповідає моменту. Специфіка лідерства як ролі, за Н.С. Жеребовою, полягає в тому, що цю роль лідеру не лише дають, але він бере її і сам. Тобто, лідером може стати лише та людина, яка крім свого соціально-психологічного настрою до виконання певної ролі має хотіти стати лідером, виявляє свої потенційні можливості бути керівником малої групи у певній ситуації.

Формування соціально-психологічного настрою особистості лідера сприяє не лише засвоєння ним цінностей в процесі його життя через найближче оточення, тобто малу групу, членом якої він є, але й спілкування через систему соціальних і культурних цінностей, пов'язаних з наукою, мистецтвом та макросвітом в цілому. З потенціями лідера тісно пов'язані цілі, цінності, спрямованість, інтереси, тобто зі здібностями, обдарованістю, життєдіяльністю, з творчими можливостями, з тим, що може даний індивід.

Аналіз зарубіжної та вітчизняної літератури свідчить про те, що особливо велику роль в ефективності діяльності лідера відіграють комунікативні властивості його самого і членів його групи.

Діяльність лідера забезпечується сукупністю певних умов, в яких діє він і мала група в цілому. Серед таких умов у вітчизняній науці прийнято виділяти насамперед місце, яке посідає мала група у системі суспільних відносин, психологічну атмосферу групи, особистісні характеристики членів групи і лідера, соціально-психологічний настрій взаємодіючих між собою членів групи, раптовість виникнення завдань, котрі вимагають свого вирішення тощо. В малу групу завжди вривається і оточуючий макросвіт, визначаючи умови, характер і зміст її існування. Така ситуація спонукає до дії лідера з необхідним соціально-психологічним настроєм. Детермінованість діяльності лідера сукупністю умов визначає тип лідера для даної ситуації, а також рівень його активної діяльності.

На основі аналізу вітчизняної літератури можна зробити висновок, що лідер трактується як такий член групи, котрий висувається в результаті взаємодії її членів, або організовує навколо себе групу. Його ціннісні орієнтації співпадають з орієнтаціями групи. Він сприяє організації і управлінню цією групою в процесі досягнення групових цілей. Лідер веде групу, стимулює досягнення групою її цілей, організовує, планує і керує діяльністю групи, виявляючи при цьому більш високий, ніж усі члени групи, рівень участі і впливу, тобто рівень активності. Як підкреслює Н.С.Жеребова, “визначення сутності і походження лідерства включає в себе ряд моментів:

визначення психофізіологічної детермінації лідерства;

визначення соціальної детермінації лідерства;

визначення специфіки лідерства як соціально-психологічного явища.

Ці три моменти включають в себе внутрішні закономірності, специфіку і співвідношення соціального і психічного у лідерстві як явищі. Соціально-психологічна природа лідерства відображає складний процес виникнення і розвитку групової психології. Зовнішні впливи чи причини переломлюючись через внутрішні умови, через психічні особливості особистості сприяють формуванню лідера і тим самим визначають його поведінку у ситуаціях, що виникають. Процес формування лідера пов'язаний з усіма аспектами формування особистості”.

Формування лідера завжди пов'язане з соціальним середовищем. Соціальна детермінація лідерства проявляється насамперед у виробленні у лідерів готовності діяти відповідним чином у ситуації, яка вимагає наявності лідера.

Соціально-психологічний настрій, тобто готовність лідера до дії, за словами Б.Д.Паригіна, володіє відносно стійким характером і є певною спрямованістю як почуттів і переживань, так і більш або менш ясно виражених думок, ідей, переконань. Іншими словами, соціально-психологічний настрій можна розглядати як складне психічне утворення, котре являє собою єдність емоційного й раціонального.

Специфіка лідерства як соціально-психологічного явища визначається також і його історичною сутністю. Адже лідерство безумовно пов'язане з першими організаціями людей. Цілком очевидно, що саме організація трудового процесу, яка була необхідна для подальшого розвитку суспільства, викликала до життя соціальну потребу людей до певних форм своєї організації. Лідерство і виникло як механізм задоволення цієї важливої людської потреби. Немає сумніву, що на різних етапах розвитку людського суспільства лідерству як соціально-психологічному явищу були властиві свої специфічні особливості.

2.3 Класифікація типів лідерів за стилем керівництва

У зарубіжній та вітчизняній соціально-психологічній літературі виділяється три основні типи лідерів і, відповідно, три стилі лідерства: демократичний, авторитарний (силовий, автократичний) і анархічний (ліберальний, lassez faire). В основу такої класифікації типів лідерства покладено стиль керівництва. Прийнято вважати, що названі типи обумовлюються як зовнішніми обставинами, так і особистісними особливостями лідерів.

Лідером демократичного типу вважається такий лідер, котрий у процесі здійснення керівництва групою тяжіє до товариських взаємовідносин з своїми послідовниками, не демонструє свого більш високого статусу в групі. Він вірить людям, вірить в їхню силу і благородство їхніх думок та помислів. Організовуючи діяльність своєї групи, він намагається спертися на її членів, розвинути їх активність та ініціативність. Демократичний лідер намагається забезпечити раціональне співробітництво між членами групи і при цьому обов'язково врахувати особистісні якості кожного. Для підтримки дисципліни і порядку в групі такий лідер більше надає перевагу переконанням, ніж примусу, а також виявляє терпимість до слабкості і окремих негативних рис своїх підлеглих. Виявляючи вимогливість до певних людей, демократичний лідер керується не власними емоціями, симпатіями чи антипатіями, а насамперед інтересами спільної справи. Саме тому вимоги до людей висуваються ним завжди у формі, яка адекватна ситуації. У спілкуванні з підлеглими такий керівник намагається не виявляти влади своєї посади. Він діє не як той, що стоїть над колективом, а як член цього колективу. Демократичний керівник відрізняється високою оцінкою своїх підлеглих. Все це знаходить відображення у модальності його спілкування з ними. Його способи спілкування з підлеглими головним чином інформуючі, а не приписуючі, зокрема, такі, як порада, консультація, інформація, обговорення тощо. Спеціальні дослідження свідчать, що у керівників демократичного типу накази і команди складають 5% .

При демократичному стилі управління всі рішення переважно приймаються на основі обговорення проблеми, урахування думок та ініціативи інших (“максимум демократії”). Лише після широкого обміну думками з колективом демократичний керівник видає накази. Виконання прийнятих рішень контролюється не лише керівником, але й співробітниками (“максимум контролю”). Керівник виявляє інтерес і доброзичливу увагу до особистості кожного співробітника, до їх інтересів, потреб.

Прийнято вважати, що демократичний стиль управління є найбільш ефективним, оскільки він “забезпечує високу ймовірність правильних зважених рішень, високі виробничі результати праці, ініціативу, активність співробітників, задоволеність людей своєю працею і членством у колективі, сприятливий психологічний клімат і згуртованість колективу. Проте реалізація демократичного стилю можлива за умови високих інтелектуальних, організаторських, психологічно-комунікативних здібностей керівника”.

Спеціально проведені дослідження показали, що групи, які очолюються демократичними лідерами, більш свідомі й підтримують дружні стосунки. Вони значно рідше висловлюють невдоволення та виявляють більше наполегливості у досягненні поставленої мети, ніж суперники на чолі з авторитарним лідером. В експериментах К.Левіна і Дж.Ліппіт була доведена можливість досягнення різкої зміни поведінки групи за умови зміни форми керівництва нею з авторитарної на демократичну.

Тип авторитарного (автократичного, директивного, диктаторського) лідера насамперед зумовлений його світоглядом, ставленням до світу та психологічними особливостями. Для нього оточуючий світ - це арена боротьби людей за своє існування. А тому він намагається за будь-яку ціну віднайти захист і безпеку насамперед для себе особисто. А це, в свою чергу, “визначає крайню ступінь його конформізму. Він пристосовується до сили, до авторитету та власті імущих. Він не може дозволити собі розкоші відрізнятися від цих людей, бути хоча б у чому-небудь не схожим на них. Але в той же час він не може терпіти, якщо хто-небудь інший, хто не стоїть вище нього на посадовій драбині, відрізняється від нього”.

Для авторитарного лідера характерною є любов до влади, він агресивний, обожнює дисципліну і завжди готовий приборкувати, придушувати думки і наміри своїх підлеглих. Він не вірить у щирість намірів інших, не довіряє їм, а тому і не намагається встановити з ними якісь людські зв'язки. У спілкуванні з підлеглими авторитарний лідер обмежується роздаванням наказів, команд, вказівок і розпоряджень та контролем за їх виконанням. Отже, способи спілкування авторитарного керівника зі своїми підлеглими головним чином імперативні, а модальність його висловлювань головним чином категорична і безапеляційна. Такий керівник у більшості випадків не враховує особливості, знання, уміння та досвід інших людей. Він вважає, що оскільки він має владу, то всі інші мають її визнавати за ним і беззастережно їй коритися. Якщо підлеглий відмовляється підкорятися, керівник намагається примусити його це робити будь-якими методами, в першу чергу адміністративними. Експериментальні дослідження свідчать, що 60% способів спілкування авторитарних керівників є наказовими. Керівник цього типу часто має низьку оцінку своїх підлеглих. Він майже не приділяє уваги досягненню хороших міжособових взаємин у колективі.

При авторитарному керівництві відбувається жорстке одноосібне прийняття усіх рішень (“мінімум демократії”), жорсткий і постійний контроль за їх виконанням рішень з погрозами покарання. Такий керівник не виявляє інтересу до своїх підлеглих як до особистостей. За рахунок постійного контролю авторитарний керівник забезпечує, як правило, цілком прийнятні результати роботи за непсихологічними критеріями: прибуток, якість продукції. Проте на терезах переважають недоліки, оскільки їх значно більше, ніж успіхів. Такими, за твердженнями дослідників, зокрема, є: висока ймовірність прийняття помилкових рішень; придушення ініціативи і творчості підлеглих, відсутність нововведень, пасивність працівників, застій; невдоволеність людей своєю працею та своїм становищем у колективі; несприятливий психологічний клімат, зокрема, наявність у ньому інтриганів, “козлів відпущення”, підлабуз. Це негативно позначається на психологічному та фізичному здоров'ї працівників. Водночас, дослідники стверджують, що цей стиль управління іноді є доцільним і виправданим, особливо коли йдеться про критичні ситуації (аварії, стихійні лиха, бойові дії й таке ін.).

Лідер ліберально-анархічного типу, якщо і здійснює керівництво групою, то лише іноді. Найчастіше він робить це тоді, коли до нього приходить натхнення. Проте у більшості випадків він просто “пливе за течією”, і швидше група керує ним, ніж він - групою. Такий лідер часто навіть побоюється групи. Ліберальний стиль керівництва характеризується, з одного боку, “максимумом демократії”, оскільки кожен може висловити свою власну позицію, проте ніхто не намагається узгодити позиції всіх. А з іншого боку, в групі панує “мінімум контролю”. Навіть прийняті рішення не виконуються, відсутній контроль за їх реалізацією, все “пливе само по собі”. Як результат - низька продуктивність, невдоволеність працівників своєю роботою, керівником. В колективі створюється несприятливий психологічний клімат, відсутнє співробітництво, людям немає стимулу працювати добросовісно. Крім того, розділи роботи складаються з окремих інтересів лідерів підгруп, при цьому мають місце приховані й очевидні конфлікти, постійно відбувається розмежування колективу на конфліктуючі підгрупи. При такому керівництву годі говорити про продуктивну діяльність колективу.

Крім цих трьох провідних стилів управління деякі вчені виділяють й інші. Зокрема, в роботі Л.Д.Столяренко йдеться про непослідовний та ситуативний стилі. Непослідовний (алогічний) стиль керівництва виявляється у непередбачуваному переході керівника від одного стилю до іншого. Це завжди зумовлює вкрай низькі результати праці, велику кількість конфліктів та проблем в цілому. Ситуативний стиль управління гнучко враховує рівень психологічного розвитку підлеглих і колективу в цілому (П.Херсі, К.Блан). На думку вчених-дослідників проблеми керівництва і лідерства, стиль управління ефективного менеджера відрізняється гнучкістю, індивідуальним і ситуативним підходами.

Відомим дослідником проблеми лідерства Б.Д.Паригіним була запропонована власна модель типології лідерства, в основу якої було покладено зміст, стиль та характер діяльності лідера. На основі названих критеріїв вчений виділив 8 типів лідерів:

Лідер - “програміст”, універсальний, авторитарний.

Лідер - “програміст”, ситуативний, авторитарний.

Лідер - “програміст”, ситуативний, демократичний.

Лідер - “програміст”, універсальний, демократичний.

Лідер - “виконавець”, універсальний, авторитарний.

Лідер - “виконавець”, ситуативний, авторитарний.

Лідер - “виконавець”, універсальний, демократичний.

Лідер - “виконавець”, ситуативний, демократичний.

Б.Д.Паригін, виділяючи лідера за змістом діяльності (лідер- “програміст”, лідер-“виконавець”), першого бачить як творця ситуації, котрий не лише її створює, але й у більшості випадків її розв'язує. Другий - це пристосуванець, який чітко вловлює групові настрої і приходить на зміну лідеру “програмісту” лише після того, коли ситуація уже створена. За стилем керівництва вчений виділяє лідера авторитарного і демократичного. Авторитарний лідер замикає усе на собі, в той час як демократичний - на групі. За характером діяльності лідер може бути як універсальним, так і ситуативним. Універсальний лідер успішно справляється з обов'язками організатора в різних ситуаціях, які часто за своїм характером зовсім не схожі між собою. Ситуативний лідер, за Б.Д.Паригіним, це такий, котрий спроможний створювати і розв'язувати лише певні, подібні ситуації.

Цілком очевидно, що наведена вище класифікація лідерів не вичерпується лише названими критеріями. Дослідження свідчать про те, що лідерство має характерну специфіку в залежності від завдань, які стоять перед групою. Так, зокрема, дослідження Н.С.Жеребової засвідчили залежність виконання лідерських функцій від ціннісно-нормативних установок групи, її провідних потреб тощо. Крім того, відмінності норм поведінки і ціннісних орієнтацій у різних суспільствах накладає свій відбиток на зміст функцій лідера.

2.4 Концепції, функції та критерії класифікації політичного лідера

Проблема політичного лідерства має досить давню історію. Ще в епоху античності лідером вважали особу, яка здатна творити історію. Кожен історичний період вимагав свого лідера, а тому в кожний період з'являлися теорії, які відображали чи ж рекомендували тип, образ чи завдання необхідного лідера. Проте у різні епохи лідер у царині політики працював і працює на рівні певних соціальних груп, співтовариств, громадських рухів, а також у системі владних відносин.

В епоху Відродження почався небувалий злет мистецтв та науки. Тоді й створив свою теорію лідерства італієць Н.Макіавеллі. Він стверджував, що люди є різні, але звички мають однакові. У своїй масі вони більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є те, що лежить в основі людської природи - інтерес або жадоба влади та наживи. Він був переконаний, що в політиці лідерові слід вдаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, котрі вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький вчений Ф.Ніцще (1844-1900). За його концепцією, лідер - вищий біологічний тип людини, що ігнорує суспільну мораль, культуру, політичні цінності. Це людина, котра стоїть по той бік добра чи зла, обов'язково має гарні зовнішні дані. Своїх сучасників Ніцше вважав втраченим поколінням, а героїв бачив лише у майбутньому. Вчений стверджував, що людина мусить побороти в собі всі якості, які ведуть до спокою та лінощів. Слід допомогти собі позбавитись повсякденності, бути вищим за неї, щоби стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, спрямована на знищення в собі раба. Варто зазначити, що спрощений вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм. Це призвело до неправильного сприйняття філософії вченого й наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема, в колишньому СРСР).

Своєрідне тлумачення політичного лідера дав німецький мислитель К.Маркс (1818-1883). Він визначав його як особу, що має набір певних особистісних якостей, зокрема, таких як знання, уміння, організаторський талант. За Марксом, лідер має бути свідомим виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату. Тобто його особистісні якості стосовно класу є допоміжними, службовими.

Французький соціолог Г.Тард (1843-1904) вважав, що політичний лідер є рушієм суспільного прогресу, силою, яка спонукає інших і, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Російський політичний філософ Б.Чичерін (1828-1904) стверджував, що політичний лідер зобов'язаний мати моральні якості, компетентність, уміти виразити позицію своєї країни, своїх прихильників, своєчасно вловити бажання, дух часу. А тому такий лідер потребує ґрунтовних знань, спеціальної підготовки, зокрема теоретичної. Вчений стверджував, що лише серйозна політична освіта може підготувати політичних діячів, які стоять на висоті свого покликання.

Як розглядає політичного лідера сучасна політологія? У політологічному словнику (1993) політичний лідер трактується як особа, здатна переважно впливати на інших для інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів конкретного співтовариства. Політичний лідер - це особа, інтеграційні, новаторські, критично зорієнтовані здібності якої спрямовані на створення і реалізацію програми (концепції) розв'язання соціальних проблем і завдань суспільного розвитку. Його провідний засіб - моральний вплив, апеляція до громадської думки.

Стрижневою характеристикою політичного лідера є, на думку американського дослідника Б.Рейвіна, здатність справляти політичний вплив на своїх послідовників. Засадами такого впливу можуть бути: законна влада (коли послідовники підпорядковуються дії закону); обіцяння винагороди або загроза покарання матеріального чи соціального плану; влада знань і досвіду лідера; інформаційна влада, котра діє завдяки спеціально добраній і логічно аргументованій інформації відповідно до цілей і потреб лідера.

Ще однією принциповою для політичного лідера характеристикою є властивість його мислення випереджувати сучасний рівень суспільної думки, передбачати хід політичних подій, тобто здатність до стратегічно зорієнтованої й тактично виваженої діяльності, до подолання спокуси отримання хвилинної вигоди. Недарма американці люблять повторювати, що лідером є той, хто знає, чого забажає нація через рік.

Дослідники проблеми політичного лідерства відзначають, що такий лідер повинен мати особисту мужність. “Особливість цієї мужності полягає в тому, що вона жодним чином не співзвучна з жертовністю, фанатизмом, карнавальною сміливістю або донкіхотством, а є хоробрістю політика. Котрий діє відповідно до проголошуваних ним принципів незалежно від того, чи дочекається він кінця “вистави”, поставленої за його сценарієм, чи ні… Якщо лідерові вистачає мужності вистояти під зливою ворожих ударів, подолати гамін несхвалення, то поступово він здобуває прихильників”.