Роль лідерства в роботі органів місцевого самоврядування

Дослідники проблеми політичного лідерства називають й інші необхідні для такої діяльності риси, зокрема критичну спрямованість. Адже лідер неминуче зустрічає опір (регресивний чи прогресивний), але незалежно від рівня власної вихованості, миролюбності, він приречений спростовувати стереотипи, стандарти саме тому, що головне його завдання - завоювати життєвий простір для нових поглядів на світ. Суб'єктивно він може не прагнути руйнівної діяльності (наприклад, щодо повалення авторитетів, оскільки з часом це зроблять інші), не виступати з великими обіцянками або розгромними критичними заявами. Проте об'єктивні результати діяльності лідера завжди мають містити критичну спрямованість. У політичного лідера не можуть уживатися старі й нові теоретичні парадигми, неприпустимо паралельно використовувати їх у суспільній практиці.

Головними функціями політичного лідера є:

об'єднання громадян навколо спільних цілей і цінностей;

визначення та прийняття оптимальних політичних рішень;

соціальний патронаж, тобто заступництво, захист народних мас від беззаконня, бюрократії тощо;

забезпечення політичного, інформаційного, емоційного зв'язку влади та мас;

укорінення в свідомості мас оптимізму, соціальної енергії для досягнення проголошених цілей.

У науковій літературі існує велика кількість класифікацій політичного лідера, які базуються на різних критеріях.

Критерій перший - психологічні особливості поведінки лідерів. При цьому розрізняють:

а) експертів - людей раціонального складу розуму, послідовного логічного мислення, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

б) організаторів - діяльних особистостей, котрі виявляють ініціативу, контролюють свої емоційні прояви, просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи, схильних до маневрів, створення міцних позицій;

в) комунікаторів - емоційних і спонтанних політиків, які йдуть до успіхів, керуючись інстинктами, інтуїцією, використовуючи існуючу ситуацію; вони розглядають політику як сцену власного самоствердження;

г) стратегів - непересічних у своїй поведінці, оригінальних людей, які роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним; вони рідко обирають прямий шлях до досягнення мети, відкидають задані схеми.

Критерій другий - ставлення лідера до політичної влади, яке полягає у сприйнятті її як соціально значущої категорії або як засобу досягнення власних цілей. Тут розрізняють:

а) “суперменів” - тобто тих, хто ламає старі й творить нові соціальні порядки;

б) “героїв” - які присвячують себе реалізації суспільно значущої мети;

в) “принців”, які прагнуть лише володарювати.

Критерій третій - це ставлення лідера до пануючих у суспільстві цінностей культури як засобу організації та розвитку людської життєдіяльності. Тут розрізняють:

а) консерватора - прихильника базових цінностей і стереотипів соціальної поведінки, який намагається зберегти або адаптувати ці цінності до мінливих умов життя;

б) реформатора -, якому притаманна віра у цінності, але оскільки існуюча реальність заперечує їх, то він прагне внести до цих цінностей потрібні зміни;

в) революціонера, котрий відкидає взагалі базові цінності культури в ім'я утвердження нових.

Критерій четвертий - функції й роль лідера у суспільстві. При цьому розрізняють такі типи :

а) лідер-вождь, який визначає для своїх прихильників цілі й вказує напрямки їх діяльності, веде їх за собою; для цих лідерів характерне власне бачення дійсності, яскраві привабливі особистісні якості;

б) лідер-комівояжер або служитель, якому притаманне уважне ставлення до людей, прагнення допомогти їм, здатність переконати їх у тому, що саме він, лідер, може надати цю допомогу;

в) лідер-маріонетка або “гендляр”, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому, “купують” його плани та ідеї;

г) “пожежник”, дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації.

На базі четвертого критерію існує інша класифікація лідерів: лідер - генератор ідей, лідер-синтезатор, лідер-комунікатор, лідер-організатор, лідер-дипломат.

Критерій п'ятий - стиль діяльності лідера. Розрізняють авторитарний стиль, для якого характерні жорсткість мислення, яка часто зумовлена наявністю у нього великої кількості політичних стереотипів; ігнорування інформації або аргументів, які лідер вважає хибними або такими, що не збігаються з його власною позицією; одноосібний вибір напрямків і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, відсутність страху щодо аргументів, які суперечать лідерській позиції; лідер бере участь в обговоренні нарівні з усіма, цілі і напрямки обираються виходячи з точки зору, яка перемагає.

Критерій шостий - масштаб лідерства. Розрізняють лідерів загальнонаціональних, регіональних, місцевих, а також лідерів певного класу, групи середовища.

2.5 Типи політичних лідерів

У даному параграфі нашої роботи ми розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є суспільна цінність їх політичної діяльності. За цим критерієм прийнято виділяти 5 типів політичного лідера.

1-ий тип політичного лідера - цезарський, для якого характерне зосередження усієї повноти влади у своїх руках. Він володіє необмеженою свободою прийняття рішень та можливістю великого впливу на оточуючих. Його діяльність не є завжди благодійною для суспільства й громадян. До цього типу належало багато тиранів, діяння яких відзначались химерним переплетенням сміливості й підозрілості на межі боягузтва, жорстокістю, нещадністю до оточуючих й холодним раціоналізмом, невпевненістю у собі, загостреним почуттям самотності і безмежним бажанням бути вищим свого оточення, непогамовним прагненням влади. Характерно, що замолоду чимало таких лідерів відзначалися зовнішньою привабливістю, а роки тиранічного володарювання жахливо змінювали їх зовнішній вигляд.

Цезарський тип представлений не лише тиранами, але й досить освіченими людьми. Сутність абсолютно деспотичної влади не змінюється. Тут також наявні жорстокість правління, нещирість, байдужість до людей. У таких лідерів місце відкрито агресивної влади посідає та сама за сутністю, але майстерно замаскована жадоба влади . Ці лідери досконало володіють “ремеслом монарха”, поєднуючи владність з простотою поводження. Вони мають хороші манери, відзначаються зовнішньою вихованістю, звіряють свої бажання й вимоги із здоровим глуздом. Тому відносини панування й підпорядкування тут набувають м'якшої форми, їх абсолютна влада не видається оточенню нестерпною, хоча мистецтво ґречної поведінки такого лідера полягає в його умінні створити своєрідний шифр, за допомогою якого підлеглий може легко прочитати найжорстокіший наказ. Одним з фундаторів освіченого абсолютизму вважають французького короля Людовика ХIV, якому належить афоризм - символ цезарської влади: “Держава - це я”.

2-ий тип політичного лідера - плутократичний (від грецького plutos - багатство та kratos - влада, сила). Він репрезентує найбагатші верстви і передбачає користування всією повнотою державної влади. Відомий американський політичний діяч сучасності Збігнев Бжежинський стверджує, що плутократичний тип лідера характерний саме для індустріального рівня розвитку суспільства. Тут можуть володарювати переважно нувориші, тобто люди, котрі швидко розбагатіли у нетрудовий спосіб, багатії-вискочні, які не мають усталених соціальних зв'язків і культурних навичок для спілкування у новому для них владному середовищі і тому лише сила грошей зробила їх лідерами.

Плутократичний лідер є породженням капіталізму, який відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) , котрий вніс помітний внесок у розвиток світової політичної думки, назвав авантюристичним зорієнтованим політично або спекулятивно. Його творять лихварі та постачальники, що розбагатіли на виконанні військових та інших державних замовленнях. За Вебером, цей тип капіталізму є суспільством перекупників (оскільки вони перебирають у держави право на збирання податків) та фінансистів, які не бажають давати державі позики під проценти. Вчений вважав, що цей капіталізм є ареною диких фінансових афер, махінацій і його формують не економічними, а політичними методами. Плутократичний лідер є породженням, згідно з веберівською класифікацією, даного типу капіталізму. Характерною для лідерів-нуворишів є патерналістська місія, тобто ніби “батьківська турбота” про підвладних. У владних структурах такий лідер діє за типом laisser-faire ( з франц. - не чіпайте, облиште). Тобто, він використовує політику невтручання, покладається на підлеглих, діє як рядовий член владного апарату.

3-ій тип політичного лідера - популістський (від лат. populus - народ, боротьба за інтереси народу). Цей тип політичного лідера відзначається невисоким рівнем інтелекту, прагненням “показушності” при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників, тяжіє до конспірації й водночас до демонстрації сили (нехай тимчасового, неефективного, але насилля), до необмеженої й не контрольованої влади. Для її досягнення він і заграє з масами, улещує пересічну людину, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру тим, хто монополізує владу, й недовіру політикам, підтримує антиінтелектуалізм тощо. По суті, це диктаторський стиль лідера, хоча часто завуальований доброзичливими патерналістськими мотивами.

4-ий тип політичного лідера - харизматичний. (Харизма від грецького, що означає “божественний дар”). У теології харизма розглядається як виключно духовна властивість, що посилається Богом кому-небудь заради блага церкви; іншими словами - це пророчий дар, непогрішимість. Харизматичного лідера вважають пророком, історичною особою, півбогом, котрий здійснює “велику місію”. Взаємовідносини харизматичного лідера і широких мас мають емоційно-містичний характер та передбачають цілковиту самовіддачу, сліпу віру, бездумне слідування за харизматичним лідером. Дуже часто ці взаємовідносини характеризуються напруженістю, пристрасністю, психологічною нестійкістю. Це лідер, котрий над усе цінує відданість саме особисто йому. Оточення сприймає такого лідера як наділеного надзвичайними властивостями, які ніби недоступні його підлеглим. Він постійно вимагає й отримує послух через свою уявну богообразність. Його влада базується не на юридичних регуляторах, а передусім на емоційному сприйнятті його уявно надприродних здібностей. Тому стиль діяльності цього лідера автократичний (від грецьк. auto - один та kratos - сила, влада), що виражає необмежену владу однієї особи, неконтрольовану будь-яким представницьким органом.

5-ий тип політичного лідера - професійний. Згідно з термінологією американського дослідника Д.Белла, це лідер технотронного або постіндустріального суспільства. На думку багатьох фахівців, таке суспільство вже існує, а тому настала доба лідера, котрий органічно поєднує у собі щонайвищий інтелект, вольове устремління, інтуїтивну проникливість, багатство почуттів, розвинену здатність генерувати й спрямовувати нові ідеї. Це глобальний стратег, він має комп'ютерну грамотність. Іноді у своїй діяльності він використовує й харизматичні якості для того, щоб привабливо викладати свої ідеї й плани, переконувати громадян у їх перевагах та залучати останніх до їхнього здійснення. Проте стиль його діяльності демократичний, оскільки він не лише покладається на свої здібності, але й охоче консультується з підлеглими, враховує їхні думки і в такий спосіб творить навколо себе атмосферу співробітництва. Цей тип політичного лідера відзначається моральністю.

Професійний тип політичного лідера сучасні дослідники-політологи оцінюють найбільш високо. Це зумовлено тим, що в наш час політичний лідер має бути не лише звичним регулятором суспільних відносин, а й дедалі більше має орієнтуватися на загальнолюдські цінності, робити людей здатними до спільних дій, надаючи їхнім зусиллям ефективності й згладжуючи притаманні їм слабості. Адже людська здатність робити внесок у спільну життєдіяльність так само залежить від ефективності управління, як і від власних зусиль людей.

Як стверджує російський філософ І.О.Ільїн, “не гіршому, а кращому має бути відкритий шлях нагору. Будь-який державний устрій, що не дотримується цього, приречений на смерть. Шлях нагору має бути відкритий не тому, ким оволодіває жадоба володарювання, а тому, в кому державна воля й розуміння поєднані із загостреним почуттям відповідальності; не безчесному демагогу й не безпорадному інтригану, а мужу служіння й ради; не тому, хто раніше кимсь був, а тому, хто здатний до несення державного тягаря. Тому, хто вміє здобувати свою гідність у служінні, хто словом і справою сповідує, що влада є тягар і що відданість обов'язку є втіха…”.

У світовій політичній практиці відомо щонайменше два пріоритетних підходи до політичного лідерства. Перший - це орієнтація на лідера як людину-програму. У цьому випадку основну увагу приділяють певним теоретичним, ціннісним, ідейним міркуванням, відповідним політичним уподобанням, викладеним у програмі лідера. Цей пріоритет є специфічним західноєвропейським конструктом, започаткованим Великою французькою революцією. Інший підхід пов'язаний з давніми історичними традиціями особистісної оцінки політичних лідерів., що базується на оцінці широкого спектра переваг відповідно до існуючих інтересів, норм, цінностей окремої людини, соціальної групи суспільства. Так, наприклад, у США ніхто не обирає лише програму президента, а обов'язково обирають людину, звертаючи особливу увагу на її особистісні якості. Відомо, що аналогічний підхід до обрання політичного лідера найвищого рангу має місце і в Азії, хоча, критерії вибору є зовсім іншими.

Варто зазначити, що в радянському суспільстві впродовж його історії взагалі не було попиту на політичних лідерів, а відповідно не було і системи формування лідерства, а отже, й фундаментальних наукових досліджень цієї важливої проблеми. Можливо тому й сьогодні у нашому суспільстві залишається невизнання лідерства, “задоволеність ватажком з його провінціалізмом, що не сприяє розвитку цивілізаційності”. Саме тому проблема політичного лідерства, особливо для нашої молодої держави, яка лише розпочинає свій поступ, є надзвичайно актуальною. З її розв'язанням пов'язуються доля народу та прогнози розвитку суспільства. Адже, якщо сьогодні на політичного лідера й лідерство немає попиту, то або вони не ті, “хто може надихнути й хвилювати націю, або соціальні умови диктують іншу форму влади, яка не приймає індивідуальності цих лідерів”. На ці та багато інших запитань, котрі постають у зв'язку із вивченням даної проблеми, мають відповісти спеціальні дослідження. Наша робота є однією з тих, що шукає підходи до наукового вивчення даної проблеми.

Розділ 3. Політична еліта України сьогодні

3.1 Умови виникнення сучасної політичної еліти

В Україні на перехідному етапі пострадянського розвитку виникло багато проблем. Функціонування політичної еліти, особливо на даному етапі, становилоь одну з ключових ролей в суспільстві.

Від того, якою є дана соціальна група, її механізми функціонування, тенденції розвитку, залежить і внутрішній розвиток країни, і зовнішній. Політична незалежність держави повинна бути підкріплена економічною незалежністю, роль політичної еліти у відстоюванні національних економічних інтересів є дуже важливою, особливо на даному етапі.

Елітарність сучасного суспільства є достатньо доведеним фактом. Для демократичної держави має першочергове значення не боротьба з елітарністю, а формування найбільш результативної, корисної для суспільства еліти, забезпечення її соціальної представницькості, своєчасне якісне поновлення, мінімізація тенденцій олігархізації, перетворення в зачинену панівну привілейовану касту.

Також можна виділити загальновідомий і загально застосований принцип циклічності процесів.

"В частности, есть циклическая парадигма. Легко понять, что не только спортсмены живут по олимпийскому циклу, раз в 4 года собираются на соревнования, но и политики проводят свои соревнования на должности в Верховной Раде, соревнования по поводу получения поста президента, эта цикличность задает жизнь социуму, жизнь научным работникам." (З виступу Яковенко Ю.И, виступ на круглому столі "Ситуація після виборів в Україні: оцінки и прогнози" в приміщенні медіа-центру "Кандидат" від 11.02.05 )

Якщо слідувати логіці цього напрямку, то виникнення сучасної політичної еліти є одним з наслідків розпаду Радянського союзу і переходом держави до ринкового типу економіки і європейських засад формування суспільства. Цей цикл розпочався ще після смерті Сталіна і по суті являв собою руйнування комуністичних ідеологій під впливом Заходу.

Вивчення соціальних якостей політичної еліти підпорядковане необхідності дослідження ефективності діяльності політичних еліт, до критеріїв якої відносять досягнутий рівень прогресу та добробуту свого народу, політичну стабільність, національну безпеку, оптимальне співвідношення між громадянським суспільством та державою, інші критерії.

Соціальні якості ново. політичної еліти України не з'явилася безпідставно, а виникли на певних соціо-історичних засадах. Ці властивості стають не останнім фактором для розуміння трансформації суспільства після помаранчево ї революції і тенденцій соціальних змін. Зароджується необхідність розробки концептуальних підходів до вивчення політичної еліти України, критичного аналізу її суспільно-історичних детермінант задля розуміння політичного майбутнього нашої держави і здійснення контролю за діяльностю еліти з боку громадянського суспільства.

Визначений стратегічний курс до інтеграції в Європейський союз, нові реалії створення нової вісі Київ-Тбілісі-Кишенів на противагу Москві, диктуються поведінкою, якостями саме сучасної політичної еліти.

3.2 Особливості формування та перспективи розвитку політичної еліти

Політичний розвиток українського суспільства після проголошення у 1991 році незалежності можна охарактеризувати як еволюційний, оскільки попри всі конфронтації й суперечності правлячі кола України вирішували проблему перерозподілу влади винятково мирним шляхом. Відомо, що через 2,5 роки після прийняття Декларації про державний суверенітет під тиском і загрозою масових страйків правляча еліта українського суспільства була змушена взаємно погодитись на проведення дострокових виборів Президента і Верховної Ради України. І хоча тоді через досить недосконалі виборчі процедури не вдалося обрати повний склад Верховної Ради, але вибори певною мірою відіграли і свою позитивну роль, “випустивши пару” досить помітної соціальної напруги, яка уже тривалий час мала місце у суспільстві. Крім того, дострокові вибори сприяли частковому оновленню складу політичної і правлячої еліти українського суспільства на усіх рівнях - національному, регіональному та місцевому.

Що ж являє собою нинішня політична еліта України? На сам перед це еліта демократичного суспільства, яке лише народжується. Значною мірою нинішня політична еліта уособлює ті реальні процеси та суперечності, котрі характеризують сучасну українську дійсність. Йдеться про незатухаючу ідейно-політичну боротьбу і труднощі пошуку соціально-політичного компромісу; розчарування пересічних громадян першими результатами реформ, втрата значною частиною населення віри у можливість реальних ринково-демократичних перетворень в постсоціалістичній державі; зниження рейтингу політичних інститутів посилення суперечностей по лінії “бюрократія-громадянське суспільство”; стурбованість суспільства зростаючою злочинністю, процвітанням мафіозних структур, реальною небезпекою “прориву у владу” кримінальних авторитетів; стомленість народу від безробіття, невиплат зарплати, побутової невлаштованості, загального зубожіння широких мас.

Надто глибоким є шок переважної більшості громадян від несправджених і значною мірою завищених очікувань початку 1990-х років. Так, суспільство виявилося не готовим до свободи і незалежності в усіх сенсах цих понять. Українське суспільство було позбавлене протягом життя кількох поколінь традицій демократії, культури приватної власності, зрештою, почуття власної громадянської гідності. Але -- на те й існує його політична еліта, щоб показати суспільству шлях вирішення проблем, що постали, консолідувати його і повести за собою. Правляча еліта цього не зробила, навпаки, вона максимально скористалася з роз'єднаності суспільства, його неготовності до життя в умовах свободи, незалежності, демократії. Все це призвело до соціальної апатії та зневіри у можливість своїми силами змінити будь-що у власній країні, до невіри половини населення в саму державність, її необхідність і ефективність

Названі чинники не тільки не полегшують, а, навпаки, утруднюють становлення нової демократичної еліти, негативно впливають на механізми її формування та виховання. У зв'язку з цим доречно пригадати геніального Ніколо Макіавеллі, який пророче закликав пам'ятати, що не має справи більш важкої за задумом, більш сумнівної за успіхом небезпечної при її здійсненні, ніж вести реформи та організовувати нові установи. Адже ворогами перетворень будуть всі кому є вигідним минулий порядок, і він знайде лише прохолодних, в'ялих захисників у всіх, кому могло б стати добре при новому устрої. Все це дуже природно, оскільки людям властива невіра і страх. Вони не повірять в нове до того часу, поки не побачать, що вже утворився міцний і корисний досвід.

2004 рік буде для України переломним тому, що це рік президентських виборів, отже -- шанс змінити політичну команду. Навряд чи зможе хтось із політичних лідерів, які вже визначилися як потенційні кандидати у Президенти на виборах-2004, здійснити стрімкий і кардинальний прорив до європейських цінностей. Надто глибокою є інерція руху протягом 12 років незалежності, надто схожими -- методи і цілі лідерів, провладних і опозиційних. Навіть якщо на виборах переможе кандидат, який прагне ствердити в країні реальну демократію, то йому буде надзвичайно складно повернути довіру громадян та консолідувати суспільство на досягнення закріпленої в Конституції національної ідеї -- побудови в Україні демократичної, правової, соціальної держави.

Нинішня політична еліта України -- це переважно еліта за формальною ознакою. Суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства вона не користується. Жоден із державних діячів вищого рівня, жоден із політичних лідерів -- як провладних, так і опозиційних -- не має шансу, «якби вибори відбувалися наступної неділі», бути обраним президентом у першому турі, а відтак -- не користується довірою і підтримкою більшості громадян.

Як справедливо зазначає М.І.Пірен, доктор соціологічних наук, професор Національної академії державного управління, “коли йдеться про причини недовіри мас до правлячої еліти, то важливо звернути увагу на морально-психологічну сторону, бо саме політичну частину сьогоднішньої правлячої еліти становлять люди, що займали високі посади у партійно-радянській номенклатурі, які були “полум'яними” патріотами комуністичної ідеології, а сьогодні змінили свої політико-ідеологічні піджаки з краватками на “вишиванки” національної ідеї.

В Україні, на відміну від Польщі, Чехії та країн Балтії, дотепер не відбулася зміна «критичної маси» політичної еліти. За підрахунками, серед осіб, які протягом 1991-2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем'єр, віце-прем'єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава Адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%; серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій -- майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52 та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.

Ще однією складовою політичної еліти України стали представники «нової буржуазії». Для них головним завданням було знайти «спільну мову» з представниками влади з метою конвертації влади у власність, а власності -- у ще більшу владу. Принциповий збіг мотивації і завдань створив передумови для симбіозу номенклатурної та «ново-буржуазної» еліт.

Така політична еліта виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети, формулюванні і захисті власного інтересу. Про це виразно свідчить, наприклад, реалізований в Україні механізм приватизації. За експертними оцінками, за приватизаційні сертифікати було продано 47% великих і середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн. громадян. Вартість одного сертифікату коливалася в межах 2-10 долл. Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п'ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана «своїм людям» за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн. дол.).

“Політичний аспект мотивації ,- на думку Мирослава Поповича, директора Інституту філософії Національної Академії наук України,- полягає в тому, що український політик, від районного депутата до Президента, мислить від виборів до виборів. Те, що за нормальних умов є лише однією з психологічних складових поведінки політичного діяча, - прагнення завоювати чи, краще сказати, вихопити владу, а вихопивши, якомога довше не віддавати, - за наших умов перетворюється на єдину політичну мотивацію.”( Із виступу на засіданні «круглого столу» “ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА УКРАЇНИ: ЧИ ЗДАТНА ВОНА ВИКОНАТИ СВОЮ СУСПІЛЬНУ МІСІЮ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ?”, що відбувся у Києві 24 жовтня 2003 р. і був організований Центром Разумкова за підтримки представництва Фонду Фрідріха Еберта в Україні.)

Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти -- не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Двох останніх чинників в Україні поки що немає. А мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає. Таким чином, найбільш виразними рисами політичного устрою, створеного новою старою політичною елітою є нехтування суспільними інтересами, безконтрольність, безвідповідальність, непрозорість. У результаті, між владою і суспільством шириться глибоке провалля; влада звертається до суспільства винятково тоді, коли виникає потреба в черговій суспільній легітимації подовження її повноважень або підтримки її політичних рішень.

До характерних рис нинішньої політичної системи можна віднести:

- Неадекватне представництво суспільних інтересів як у владних так і у ;

- Відсутність механізмів відповідальності політичної еліти перед суспільством за проголошені чи прийняті нею документи програмного характеру;

- Утиски свободи ЗМІ з метою обмеження поширення критичної (незаангажованої) інформації про дії правлячої еліти;

- Переважно патронально - клієнтальний принцип кадрової політики.

За даними міжнародної організації Transparency International, за рівнем корумпованості Україна перебуває зараз на 106-му місці зі 133 країн, що аналізувалися. Саме «боротьбу з корупцією та злочинністю», за даними наших опитувань, громадяни України вважають одним із першочергових завдань, від вирішення яких залежить її майбутнє. У 2001р. кожен десятий державний службовець був притягнутий до відповідальності за корупцію. Корупція пронизує усю владну вертикаль згори донизу, а «зразки» такої поведінки встановлюються на найвищих щаблях державного управління.

Своєю поведінкою -- проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи -- правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти «елітарних» позицій в суспільстві можна, лише не обмежуючи себе нормами моралі.

За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% -- ігнорують закон, 25% -- вважають, що рівень і якість освіти в житті не має значення, головне -- мати багатих батьків, родичів чи «своїх людей» у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в аморальній державі -- може стати нормою.

Українська опозиція має переважно те ж саме коріння, що й правляча еліта, а тому їй значною мірою притаманні риси останньої. У складі депутатських фракцій опозиційних партій і блоків так само є представники великого і середнього бізнесу, для яких так само головний сенс депутатського мандату -- захист цього бізнесу політичними методами, прагнення уникнути переділу власності чи мінімізувати втрати від нього.

Так само, як і правляча еліта, представники опозиції не навчилися домовлятися між собою, про що свідчать численні розбіжності між опозиційними фракціями при голосуваннях у парламенті, не кажучи вже про питання спільної участі у президентських виборах чи навіть простих акціях протесту.

Вважається, що однією з головних причин невизначеності та хаотичності політичної практики нинішньої правлячої еліти є відсутність національної ідеї, спроби витворення якої «не спрацювали». Насправді, національна ідея в Україні, як і в пост- і ще навіть цілком соціалістичних країнах Балтії, Центральної Європи, існувала.

На грудневому референдумі 1991р. Україна переконливо проголосувала за незалежність. Суспільно-політичний і міжнародний контекст, у якому відбувався референдум, залишає небагато сумнівів у тому, що саме вкладалося його учасниками в поняття незалежності. Варто лише пригадати гасла п'яти років, що передували референдуму: соціалізм з людським обличчям, демократизація, громадянські права, свобода малого і середнього підприємництва... А поряд, у Польщі, Чехословаччині -- «оксамитові» революції, «повернення до Європи» і так само, або вже більш визначено і чітко: демократія, верховенство права, соціально орієнтована ринкова економіка, реальна незалежність від СРСР.

Для того й існує політична еліта, щоб чітко і ясно сформулювати суспільне прагнення або національну ідею, що дійсно «відчувалася в повітрі». Голосуючи за незалежну державу, багато, якщо не більшість із нас, голосували за демократичну, правову, соціальну державу. Що, зрештою, було закріплено в Конституції України.

Але після проголошення незалежності з'ясувалося, що політичні еліти не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення цієї стратегічної мети. Націонал-патріотично налаштована еліта в переважній більшості своїй не мала досвіду державного управління, тим більше -- державного будівництва і зрештою зосередилася на ствердженні формальних ознак державності, включаючи топоніміку. Головним її гаслом було: «спочатку побудуємо незалежну Україну, а потім -- займемося економікою, демократією, правами людини...». Еліта не лише не спромоглася консолідувати суспільство навколо спільної мети, але й спричинила його розкол на надто багатих і надто бідних, що зберігається донині.

Найоптимальнішим виходом із сьогоднішньої ситуації, на нашу думку, є якісний прорив на основі європейських цінностей. Реалізація такого варіанту є найбільш прийнятна з огляду як на історичні перспективи України, так і нинішні суспільні потреби, а отже -- бажана в якості основи для консенсусу між різними групами політичної еліти. Існують і передумови, що можуть сприяти реалізації цього варіанту. Політична еліта, яка представляє інтереси фінансово-промислових груп, насамперед, крупних, поставлена перед питанням: як гарантувати недоторканність бізнесу і власності як від переділу, так і надмірного втручання влади? Частина бізнес-еліти розуміє переваги правових гарантій над силовими і готова «грати за правилами», а політичної еліти -- готова встановити ці правила. Бізнес-групи, зорієнтовані на західні ринки, мають потребу легалізації капіталів та ведення бізнесу на цивілізованих засадах; зорієнтовані на національний ринок -- потребу в підвищенні платоспроможності населення та внутрішніх суб'єктів господарювання, що, у свою чергу, передбачає детінізацію доходів; зорієнтовані на перспективу розширення виробництва -- мають враховувати порівняльну ємність західних ринків і ринків СНД. Логіка ринкових і суспільно-політичних процесів в Україні містить потенціал та імпульси вибору на користь європейських правил, норм і цінностей. Наслідками цього вибору буде поступове підвищення рівня життя населення, утвердження в країні демократичних цінностей, формування системи влади, підзвітної громадянам, сильного громадянського суспільства. У зовнішньому вимірі це поступово наблизить Україну до рівня розвитку, характерного для країн ЄС.

Саме ця мета задекларована і правлячою політичною елітою в Концептуальних засадах стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки “Європейський вибір”.

Ми сподіваємося, що дві провідні ідеї - демократизація суспільства та європейська інтеграція України повинні, врешті решт, об`єднати не лише еліти , але й націю.

3.3 Програма розвитку лідерства Школи вищого корпусу державної служби.

Програма розвитку лідерства - це річна програма Школи вищого корпусу державної служби, метою якої є посилення ключових управлінських та лідерських компетенцій, опанування практичних навичок та вмінь через створення професійного клубу вищого корпусу державної служби України.

Як інноваційний ресурсний центр для формування висококваліфікованої управлінської еліти за рішенням Уряду у жовтні 2008 року була утворена Школа вищого корпусу державної служби при Головному управлінні державної служби України. Цей заклад - це механізм передачі найкращого світового досвіду державного управління вищому корпусу державної служби України через спілкування з колегами-керівниками та визнаними експертами під час тренінгів, конференцій, дискусій та інших ефективних навчально-практичних заходів.

За результатами аналізу навчальних потреб вищого корпусу державної служби спільно з європейськими партнерами було розроблено такі програми:

- Програма управлінського розвитку 2009;

- Програма розвитку лідерства 2010;

- корпоративні тренінги на замовлення органів державної влади;

- навчальна програма для новопризначених керівників;

- серія тренінгів з аналізу політики;

- спеціальні тренінгові програми: стратегічне управління людськими ресурсами та ефективна комунікація і ведення переговорів (для прес-секретарів центральних органів виконавчої влади).

До викладання залучаються тренери українських та іноземних тренінгових компаній, консультанти з приватного сектору, іноземні та вітчизняні фахівці з державного управління, а також представники вищого корпусу державної служби (нинішні та колишні).

Крім зазначених програм, Школа вищого корпусу державної служби пропонує проведення комунікативних та тренінгових заходів з питань запобігання проявам корупції на державній службі, електронного врядування, роботи зі ЗМІ тощо, а також координаційну та тренінгові підтримку впровадження державних цільових програм.

Програма розвитку лідерства спеціально розроблена для державних службовців І та ІІ категорій посад з урахуванням специфіки їх роботи і допоможе отримати та вдосконалити знання та навички зі стратегічного менеджменту, переговорів, комунікацій, командного менеджменту, аналізу урядової політики, ведення змін. Програма є річною та передбачає 1-2 модулі на місяць.

Рекомендовані модулі програми:

Модуль 1. «Стратегічна ідея. Стратегія та її впровадження»

Курс розкриває, що саме необхідно знати і вміти для роботи зі стратегічною ідеєю на рівні організації та усього суспільства як системи.

Модуль 2. «Персональна ефективність лідера»

Тренінг спрямований на створення системного уявлення про те, як повніше використати лідерський ресурс керівника з точки зору створення ефективної організації, а також на ознайомлення з новітньою практикою розвитку лідерських якостей та використання особистого впливу керівника на організаційну поведінку підлеглих.

Модуль 3. «Вартість урядового рішення. Ефективність»

Метою курсу є вивчення підходів до аналізу «економічної ціни» урядових рішень і способів їх кількісної та якісної оцінки.

Модуль 4. «Основи комунікацій»

Курс спрямований на оволодіння основами комунікацій, що дає інструменти підвищення управлінської спроможності.

Модуль 5. «Лідерство. Системний стиль лідерства»

Через аудиторну роботу над кейсами з практики публічних службовців найвищого рівня цей курс формує у слухачів уміння віднайти правильний баланс між «баченням загальної картини» і операційним менеджментом.

Модуль 6. «Формування високоефективної команди»

Тренінг допоможе виявляти і використовувати ресурси команди; створювати оптимальну структуру взаємодії між співробітниками; посилювати мотивацію співробітників до досягнення поставлених перед ними цілей; підвищувати рівень відповідальності, лояльності і ініціативності.

Модель 7. «Етика і відповідальність публічної служби»

Курс розглядає практичні аспекти діяльності керівника державного органу в ситуаціях моральної непевності та конфлікті інтересів.

Модуль 8. «Ведення змін»

Курс порушує питання про природу змін і особливості впливу на системи, принципи і підходи, які «працюють» і забезпечують якісний результат.

3.4 Розроблення профілів лідерства для вищого корпусу державної служби

Інструментом становлення вищого корпусу державної служби є впровадження профілів компетенцій лідерства.

У ході роботи над проектом профілів компетенцій лідерства протягом травня-червня 2009 року Головдержслужбою України проведено дослідження шляхом опитування близько 500 керівників І-ІV категорії посад у центральних органах виконавчої влади.

Найважливішими компетенціями керівника-лідера на державній службі визнано:

- аналітичне мислення;

- прийняття рішень;

- орієнтація на результат;

- культура спілкування/побудова взаємної довіри;

- особистий розвиток;

- управління часом;

- ефективна комунікація;

- визначення напряму діяльності та бачення;

- мотивування діяльності працівників;

- ведення переговорів;

- інноваційність;

- управління стресом;

- раціональне управління ресурсами.

Проект профілів компетенцій складається з чотирьох груп:

1. Орієнтація на результат.

2. Аналітичне мислення.

3. Управління людськими ресурсами.

4. Ефективна комунікація.

Проект профілів компетенцій лідерства, а також пропозиції щодо їх впровадження у процеси управління людськими ресурсами на державній службі в України буде винесено на обговорення у 2010 році.

Висновки

Політична еліта є необхідним і об'єктивно існуючим елементом соціальної структури будь-якого суспільства. Еліта - це соціально детерміноване явище, розвиток і функціонування якого визначається об'єктивними та суб'єктивними факторами (матеріальною, соціальною і фізіолого-психологічною неоднаковістю людей, об'єктивним характером розподілу праці, високою значущістю управлінської діяльності, особливо політичної). Вона справляє безпосередній вплив на прийняття рішень на державному рівні. Еліта, як соціальна спільнота, концентрує в своїх руках всю політичну владу і формує механізми політичних задумів та концепцій.

Дослідники проблеми еліти відмічають наявність у неї (еліти) певних інтегративних якостей: відносної єдності цілі і волі для досягнення мети, корпоративного духу, єдиної системи моральних і духовних цінностей, групової свідомості, взаємної відповідальності тощо.

Головна мета політичної еліти - побудова міцної державної влади, забезпечення стабільного й стійкого соціально-економічного й духовного розвитку держави, зміцнення тієї політичної системи, яка формує, виховує й утримує еліту.

Чинниками котрі зміцнюють еліту і запобігають її деградації є: наявність міцної системи виховання політичних лідерів, наявність політичних свобод і гласності, відсутність монополії на засоби масової інформації, політичний плюралізм, вільна конкуренція політичних сил і лідерів, які виступають суперниками, кадрова відкритість вищого політико-управлінського персоналу, його мобільність і гнучкість, а також дотримання демократичних процедур у вирішенні кадрових питань.

Узагальнення теоретичного дослідження феномену лідерства дає підставу стверджувати недостатню розробку даної проблеми у вітчизняній політології, соціології та соціальній психології (саме у цих галузях наукових знань здійснюється її вивчення). Найбільш широко проблема лідерства розглядається у вітчизняній соціальній психології.

Дослідженням встановлено, що вітчизняними вченими наводяться аргументи стосовно необхідності розмежування понять ”лідерство” і “керівництво”. При цьому стверджується, що лідерство має місце на рівні мікросередовища (малої групи), тоді як керівництво - на рівні макросередовища, тобто воно пов'язане з усією системою суспільних відносин. Крім того, дослідженням встановлено, що у сучасній західній соціолоії, політології та соціальній психології таке розмежування відсутнє.

Найбільш поширеними теоріями лідерства у західній соціології та соціальній психології є: “теорія рис”, “ситуативна теорія лідерства”, “синтетична теорія лідерства “, а в політології - “теорія послідовників”. Остання тлумачить лідерство як процес взаємодії між цілями лідера та цілями його послідовників.

Дослідженнями встановлено існування трьох типів лідерства і, відповідно, трьох стилів лідерства: демократичного, авторитарного і ліберально-анархічного. Це найбільш поширена класифікація лідерства. Існують й інші класифікації, в основу яких покладено, наприклад, зміст, стиль та характер діяльності лідера (за Б.Д.Паригіним). За змістом діяльності виділяються лідер-програміст і лідер-виконавець, за стилем керівництва - лідери авторитарного і демократичного типу, за характером діяльності - лідер універсальний і лідер ситуативний.

В політологічній літературі політичний лідер трактується як особа, котра здатна справляти політичний вплив на своїх послідовників та діяти відповідно до проголошених принципів. Політичний лідер - це особа здібності якої спрямовані на створення та реалізацію програми розв'язання соціальних проблем і завдань суспільного розвитку. Крім того, політичний лідер має володіти мисленням, яке випереджає сучасний рівень розвитку суспільної думки передбачати хід політичних подій, тобто мати здатність до стратегічно зорієнтованої та тактично виваженої діяльності.

За типами політичні лідери поділяються на цезарський, плутократичний, популіський, харизматичний та професійний типи. Професійний тип політичного лідера сучасні дослідники-політологи оцінюють найбільш високо. При цьому вони наголошують, що в наш час політичний лідер має бути не лише звичним регулятором суспільних відносин, а й дедалі більше орієнтуватись на загальнолюдські цінності, сприяти спільним діям людей, надаючи їхнім зусиллям ефективності, згладжуючи притаманні їм слабості.

Імідж (образ) сучасного політичного лідера, як правило, цілеспрямовано формується іміджмейкерами. При цьому особлива увага приділяється зовнішньому виглядові лідера, його мові, інтонації, жестам, міміці тощо. У формуванні іміджу політичного лідера провідну роль відіграють засоби масової інформації, особливо телебачення, а також політична реклама.

Більш зріле суспільство вимагає більш зрілу націю.

Майбутнє України залежить від спроможності політичних еліт консолідувати зусилля для виходу суспільства на новий рівень розвитку.

Ідеї демократизації суспільства та європейська інтеграція України можуть об`єднати не лише еліти, а й націю.

Список використаної літератури

1. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 -2011 роки “Європейський вибір”. Послання Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради України 2002 року. - К.:Преса України, 2002.

2. Андреева Г.М. Социальная психология. - М.: МГУ, 1980. - 391с.

3. Аникеева Н.П. К вопросу о лидерах в классных коллективах младших школьников // Тезисы докладов на симпозиуме «Социально-психологические проблемы взаимоотношений в группах учащейся и рабочей молодежи». - Минск, 1970.

4-а. Ашин Г.К., Кравченко С.А., Лозанский Э. Д. Социология полтитки сравнительний анализ российских и американских политических реалий. - М.: Экзамен, 2001.- 608 с.

5. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному олімпі. - К.: Абрис, 1993. - 128 с.

6. Бебик В.М. Політичний маркетинг і менеджмент. - К.: Абрис, 1996. - 142 с.

6а. Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації. К., 1997.

7. Волков И.П. Индивидуальное и групповое в лидерстве у подростков. //Тезисы докладов на симпозиуме «Социально-психологические проблемы взаимоотношений в группах учащейся и рабочей молодежи». - Минск, 1970.

8. Головатий М. Ф. Соціологія політики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2003, 504 с.

9. Голубева Н.В., Иванюк М.И. Различие в коммуникативном поведении при решении групповых задач //Человек и общество.- Вып.VIII. - ЛГУ, 1966.

10. Гончаров В.Д. К вопросу о моделировании механизмов лидерства. //Тезисы докладов на симпозиуме “Социально-психологические проблемы взаимоотношений в группах учащейся и рабочей молодежи” - Минск, 1970.- С.142-145.

11. Жеребова Н.С. Исследование лидерства в “малых” группах буржуазными социологами США. // Философские науки. - 1968.- № 5. - С. 10-18.

12. Жеребова Н.С. Возникновение и становление теории лидерства в малых группах. (К характеристике социально-психологической литературы США).// Некоторые вопросы философских наук. Ч.1- Л., 1968. - С.125-137.

13. Жеребова Н.С. Лидерство в малых группах как об”ект социально-психологического исследования //Руководство и лидерство (Опыт социально-психологического исследования). Сб. научных трудов.- Л.:ЛГПИ им. А.И.Герцена, 1973. - С. 54 - 63.

14. Журавлев А.В. Стиль руководства и организация соревнования //Социально-психологические аспекты социалистического соревнования. - М., 1977. - С.125-134.

15. Зацепин В.И. К вопросу о структуре вертикального общения в коллективе // Руководство и лидерство. (Опыт социально-психологического исследования). Сб.научных трудов. Л.: ЛГПИ им. А.И.Герцена, 1973. С. 78 - 93.

16. Иванов В.Г. Неформальный лидер и моральный авторитет. - Тезисы докладов конференции по психологии. - Л., 1967. - С.144-148.

17. Ильин И.А. О сущности правосознания // Сочинения: В 2-х томах. - М., 1993. - Т.1.

18. Інформаційний бюлетень «Бюрократ» № 5-6 (106-107) від 27.03.2010

19. Кон И.С. Личность как субъект общественных отношений. - М., 1966.

20. Кричевский Р.Л. Современные тенденции в исследовании лидерства в американской социальной психологии // Вопросы психологии. - 1977, №6. - С. 24-35.

21. Кривошеїн В.В. Політичний імідж як феномен масового сприймання //Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. Матеріали Другої всеукраїнської наукової конференції 13-14 листопада 1997 року. - К.: МО України, Інститут соціальної і політичної психології АПН України, 1997. - С. 29-30.

22. Кухта Б., Теплоухова Н. - Політичні еліти і лідери. - Львів: Кальварія, 1996. - 221 с.

23. Лавренко О.В. Проблеми формування іміджу кандидата у депутати // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. Матеріали Другої всеукраїнської наукової конференції 13-14 листопада 1997 року - К.: МО України, Інститут політичної і соціальної психології АПН України, 1997. - С. 331 - 333.

24. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Для тих, хто прагне успіху. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с.

25 Липинський В.К. Релігія і Церква в історії України. - К., 1993.

26. Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования. - 1994, №10. - С. 187-198.

27 Надольний І.Ф. Керівник: Сучасні соціально-етичні вимоги: управлінський аспект // Актуальні проблеми державного управління; Матеріали щорічної науково-практичної конференції за міжнародною участю. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - с.125-127.

28 Основы политической социологии. Учебник. /Под общей ред. члена-корр. РАН Ж.Т.Тощенко.-М-Нижний Новгород: Рос. академия государственной службы при президенте Российской Федерации, 1998. - 250 с.

29. Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории.- Москва: Мысль.- 1971. - 348 с.

30. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс.//Дегуманизация искусства и другие работы. - Сб. М., 1991. - 98 с.

31. Парыгин Б.Д. Руководство и лидерство // Руководство и лидерство (Опыт социально-психологического исследования). Сб. научных трудов. /Под ред. Б.Д.Парыгина. - Л.: ЛГПИ им. А.И.Герцена, 1973. - С. 5-11.

32 Парыгин Б.Д. Общественное настроение. - М., 1966.

33. Пірен М.І. Проблемність в процесі реалізації громадянських норм політичної культури української нації у період передвибочої кампанії. (Соціально-психологічні роздуми) // Конфліктологічна експертиза: теорія і методика. К.: Товариство конфліктологів України. - 1997. - С. 18-22.

34. Пірен М.І., Ребкало В.А. Сучасна управлінська еліта в Україні: якісні характеристики, шляхи та методи підготовки. - К.: Видавництво НАДУ. - 2003. - 180 с.

35. Політологія / За загальною редакцією І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. - 416 с.

36. Політологія. Посібник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Видавничий центр «Академія», 1998. - 364 с.

37. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. - К.: МАУП, 2005. - 792 с.

38. Полонский И.С. Некоторые факторы отрицательной направленности общественной активности юношей-организаторов стихийных групп школьников // Материалы межвузовской научной конференции. - Курск, 1968.

39. Почепцов Г. Побудова іміджу як комунікативне програмування // Нова політика. - 1998, №5. - С. 40-47.

40. Пугачев В.П. Средства массовой информации в современной политике // Обществознание в школе. - 2000, № 5. - С. 2-9.

41. Руководство и лидерство (Опыт социально-психологического исследования). Сборник научных трудов /Под ред. Б.Д.Парыгина. - Л.:ЛГПИ им. А.И.Герцена, 1973. - 143 с.

42. Сороковой А.Г. Социально-психологические основы руководства. - М., 1971.

43. Столяренко Л.Д. Основы психологии. - Ростов-на-Дону: Феникс. - 1997. - 733 с.

44. Уманский Л.И. Организаторские способности и их развитие. - Курск, 1967.

45. Филатов В.С., Новиков В.В. Проблема формирования лидерства в группах первокурсников вузов и техникумов // Тезисы докладов на симпозиуме «Социально-психологические проблемы взаимоотношений в группах учащейся и рабочей молодежи». - Минск, 1970.

46. Фролов П.Д. Образ політика: безпосереднє та медіасприймання //Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. Матеріали Другої всеукраїнської наукової конференції 13-14 листопада 1997 року. - Київ: Міністерство освіти України, Інститут соціальної та політичної психології АПН України, асоціація політичних психологів України, 1997. С 372-374