Об’єкт і предмет соціології. Типи суспільства

Характеристика передумов виникнення соціологічної науки. Дослідження типів суспільства та шляхів його розвитку. Специфіка соціологічного знання. Вивчення ролі соціології у пізнанні та розвитку суспільства. Етапи формування соціологічних ідей про працю.

Рубрика Социология и обществознание
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 25.03.2014
Размер файла 48,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Об'єкт і предмет соціології

2. Типи суспільства та шляхи його розвитку

3. Формування соціологічних ідей про працю

Висновки

Список літератури

Вступ

Сьогодні в українському суспільстві йде активний процес розвитку соціології як самостійної галузі наукового знання.

Сучасна освічена людина повинна володіти системою знань про суспільство, в якому вона живе, методологією та методикою проведення соціологічних досліджень.

Вивчення соціального життя людини, соціальних груп та суспільств - надзвичайно цікаве, адже йдеться про нашу власну поведінку як суспільних істот. Соціологія досліджує і випадкові зустрічі між окремими індивідами на вулиці й глобальні соціальні процеси. Те, що нам інколи здається очевидним, соціологія ставить під сумнів.

Мета контрольної роботи - надати загальну характеристику передумовам виникнення соціологічної науки, дати визначення об'єкту та предмету соціології, проаналізувати і вивчити роль соціології у пізнанні та розвитку суспільства.

Виходячи з поставленої мети, формулюємо завдання контрольної роботи:

ѕ опрацювати наукову літературу з питань контрольної роботи;

ѕ визначити об'єкт та предмет соціології;

ѕ розглянути характерні особливості типології суспільств;

ѕ окреслити етапи формування соціологічних ідей про працю;

ѕ визначити роль соціологічного знання у розвитку суспільства.

1. Об'єкт і предмет соціології

Етимологічно слово «соціологія» походить від таких складових: лат. societas - суспільство, socius - товариш, компаньйон і грецьк. logos - слово, наука, вчення. Соціологія належить до групи наймолодших наук, її вік ще не досяг навіть двохсот років. [5, с. 6]

Впровадив термін «соціологія» до наукового вжитку у 30-х роках ХІХ ст. французький філософ, соціолог Огюст Конт (1798-1857), який ототожнював соціологію з суспільствознавством, що охоплює всі галузі знань про суспільство. Філософія О. Конта, будучи одним із провідних напрямів тогочасного суспільствознавства, отримала назву «позитивізм».

Позитивізм - філософська течія, представники якої єдиним джерелом знання вважали емпіричні (засновані на чуттєвому досвіді) дані, заперечували пізнавальну цінність теоретичного мислення, філософських знань.

Сформувався він на противагу абстрактному соціально-філософському теоретизуванню. Головне для позитивізму - відмова від абстрактних тлумачень суспільства, створення позитивної (ґрунтованої на досвіді людини), соціальної теорії, такої ж доказової та загальнозначущої, як і природничі теорії. «Позитивна філософія» О. Конта зводилася до простого нагромадження висновків окремих наук. Цей принцип він поширював і на соціологію, роль якої вбачав у спостереженні, описі й систематизації фактів, процесів суспільного буття.

Точка зору О. Канта на соціологію панувала до кінця ХІХ ст. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у наукових дослідженнях суспільства, поряд з економічним, демографічним, правовим та іншими аспектами, став виокремлюватися й соціальний. Відповідно предмет соціології обмежувався вивченням соціальних аспектів суспільного буття. [6, с. 9-10]

Кожна наука має власний об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт будь-якої науки - це емпірично (у досвіді) дана об'єктивна реальність, на яку спрямовується увага науковця, дослідника, і керований ними процес дослідження. Об'єкт науки може бути однаковим для багатьох наук, якщо говорити про соціологію, то вже етимологія цього слова дає можливість припустити, що об'єктом соціології є соціальна реальність, або суспільство. Водночас суспільство є об'єктом дослідження й інших наук, зокрема: історії, філософії, культурології, психології, економіки, демографії, політології тощо. Проте ці науки, маючи спільний об'єкт дослідження, суттєво різняться предметом дослідження.

Предмет науки - це певні специфічні елементи, властивості, відносини об'єкта, що мають бути відтворенні в мисленні.

Що ж власне є предметом соціології? Незважаючи на те, що ця проблема не є новою для наукового співтовариства, єдиної думки, на жаль не існує, а тому дискусії з цього приводу тривають.

Визначальним у таких дискусіях є підхід, згідно з яким автори обирають базове, ключове, основоположне поняття, за допомогою якого визначають предмет соціології. [5, с. 6]

Відомий російський учений С. Фролов розглядає соціологію як науку, що вивчає «структури суспільства, їхні елементи й умови існування, а також соціальні процеси, що відбуваються в цих структурах». [8, с. 15]

Сучасний український соціолог В. Піча визначає соціологію як науку «про тенденції, закони функціонування і розвитку соціальних систем, про прояви цих законів у діяльності суб'єктів - великих і малих соціальних груп і спільностей людей, а також окремих особистостей» [7, с. 9]

Сучасний американський соціолог Е. Гіденс, наголошуючи на понятті «соціальний інститут», тлумачить соціологію як науку про соціальні інститути індустріального суспільства, що «вивчає людське соціальне життя, життя соціальних груп і суспільств» [1, с. 16.]

соціологічний суспільство пізнання праця

Таблиця

Огюст Конт

Соціологія - це наука про фундаментальні закони розвитку суспільства - вищої реальності, яка підпорядковується лише природничим законам.

Макс Вебер

Соціологія (в широкому значенні) - це наука, яка прагне, витлумачуючи, зрозуміти соціальну дію і тим самим каузально (причинно) пояснити її процес та вплив.

Нейл Смелзер

Соціологія - один із способів вивчення людей. Соціологи прагнуть з'ясувати, чому люди ведуть себе певним чином, чому вони утворюють групи, йдуть на війну, поклоняються комусь, одружуються, голосують, тобто все, що відбувається у взаємодії один з одним. Якщо коротко, соціологію можна визначити як наукове вивчення суспільства і соціальних відносин.

Питирим Сорокін

Соціологія вивчає явища взаємодії людей один з одним, з одного боку, та явища, які виникають внаслідок цього процесу взаємодії, з іншого боку.

Суспільство - це не сума індивідів, а ансамбль людських відносин.

Тетяна Заславська

Соціологія - наука про закономірності функціонування, розвитку і взаємодії соціальних спільнот різного типу.

Предмет соціології - закони та закономірності функціонування та розвитку особистості, соціальної групи, спільноти та суспільства загалом. Соціальне життя суспільства, тобто взаємодія соціальних суб'єктів із проблем, пов'язаних із їхнім соціальним статусом, роллю та соціалізацією. [3]

Найбільш повним визначенням предмета соціології є визначення відомого російського соціолога В. Ядова: «Соціологія - це наука про становлення, розвиток, зміни та перетворення, про функціонування соціальних спільностей і форм їхньої самоорганізації: соціальних систем, соціальних структур та інститутів. Це наука про соціальні зміни, зумовлені активністю соціального суб'єкта; наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку та взаємодії між різноманітними соціальними спільностями; наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки». [5, с. 6]

Як і будь-яка інша наука, соціологія формувалася історично, поступово набуваючи рис самостійної сфери суспільного знання, для якої є характерним особливий підхід до вивчення суспільства як функціональної системи зі структурою, що охоплює як соціальні спільноти, так і конкретних індивідів, що переслідують власні цілі, реалізують і задовольняють особисті інтереси та потреби.

Проте суспільство як функціональна система організоване за певними рівнями, і одним з визначальних моментів предмета соціології є чітке фіксування цих рівнів, розкриття специфіки їхньої взаємодії.

Суспільство в цілому в соціології прийнято називати соцієтатним (соцієтальним) рівнем.

Наступні два рівні репрезентовані соціальними інститутами, соціальними організаціями, та індивідами. Кожному з цих рівнів притаманні специфічні способи діяльності, наприклад, інститут організовано по-іншому, ніж суспільство. У кожного з них є свої потреби, цілі діяльності і, нарешті, своя культура, що існує на різних рівнях і в різних формах.

Індивід, людина - найскладніше й найдинамічніше соціальне створіння. Відомий афоризм - «історія однієї людської душі є багатшою за історію цілого народу» - відбиває глибину кожної особистості, безмежність її пам'яті, пластичність, здатність змінюватися, пристосовуватися до навколишнього світу. Суспільство порівняно з людиною більш просте, більш кероване, більш передбачуване.

Отож, соціологічне дослідження суспільства - це лише шлях до людини, її потреб, інтересів, до розкриття особистості, її вільного творчого розвитку.

Повнішому розумінню предмета соціології сприятиме його розгляд у тісному зв'язку зі структурою соціологічної науки.

Унаслідок своєї комплексності соціологія має трирівневу структуру.

Рівні соціологічного знання

Вияв та усвідомлення загальних закономірностей функціонування та розвитку суспільства

Фундаментальна загально-соціологічна теорія

Концептуальні узагальнення на основі верифікації емпіричного матеріалу

Галузеві та спеціальні теорії

соціальних інститутів та організацій

* соціологія політики

* соціологія культури

* соціологія релігії

* соціологія освіти

* соціологія сім'ї

* соціологія організацій

* соціологія праці

* соціологія управління

соціальних спільнот

* соціологія малих груп

* соціологія страт

* соціологія міста

* соціологія села

* соціологія молоді

спеціальних соціальних процесів та явищ

* соціологія конфліктів

* соціологія урбанізації

* соціологія мобільності

і міграції

* соціологія девіантної поведінки

Проведення емпіричних соціологічних досліджень

Первинні соціологічні знання - фрагментарні гіпотези

Спочатку у формуванні соціологічного знання виокремлювалося два рівні: фундаментальний і емпіричний.

На фундаментальному рівні формується загально-соціологічна теорія, до якої входять концепції найзагальніших питань розвитку та функціонування суспільства, що розглядають складові предмета соціології (соціальні відносини, явища, процеси, інститути, організації, групи) й інтерпретують їх взаємозв'язки в загальному вигляді.

Існує багато концепцій розвитку людського суспільства, становлення соціальних відносин. У вітчизняній науці за радянських часів єдино правильною науковою концепцією визнавався тільки марксизм, а саме - історичний матеріалізм. Інакше кажучи, теоретична соціологія ототожнювалася з історичним матеріалізмом. Насправді ж людство виробило величезну кількість концепцій, що пояснюють закономірності розвитку людського суспільства. Це біологічні, географічні, органічні та соціально-психологічні напрями в соціології, концепції соціальної стратифікації, індустріальної соціології та багато інших. На емпіричному рівні на основі вивчення думок індивідів стосовно окремих фактів, аналізу документації тощо формується первинне соціологічне знання - гіпотези. Проте з посиленням вимог до практичного розв'язання соціальних проблем сучасного суспільства виникла необхідність у вивченні і з'ясуванні соціальних явищ, що відбуваються в певних сферах життєдіяльності людини, окремих соціальних спільнотах та інститутах. З'явилися галузеві та специфічні соціологічні теорії середнього рівня. Сам науковий термін «теорії середнього рівня» був запроваджений Р. Мертоном.

У межах теорій середнього рівня сформовано систему специфічних понять і визначень, що застосовуються лише в деяких сферах соціологічних досліджень.

Усі знання середнього рівня вчені умовно поділяють на три групи теорій:

ѕ соціальних інститутів та організацій;

ѕ соціальних спільнот;

ѕ спеціальних соціальних процесів та явищ.

Ці теорії покликані, по-перше, з'ясувати об'єктивні взаємозв'язки певної предметної сфери з цілісною суспільною системою і, по-друге, розкрити специфічні властивості внутрішніх відносин і закономірностей саме цієї предметної сфери. Річ у тім, що загальна теоретична соціологія, яка вивчає закономірності розвитку суспільства в цілому, не дає відомостей щодо закономірностей розвитку окремих спільнот, явищ, процесів за конкретних умов та в конкретних сферах суспільства. Ці закономірності мають досліджувати й вивчати галузеві та спеціальні соціологічні теорії й відповідно орієнтувати соціальне управління.

XX ст. характеризується, з одного боку, подальшою диференціацією наукових знань, а з другого - їх інтеграцією. Результатом цих процесів є виникнення нових, а також багатьох суміжних наук. Історія становлення соціології свідчить, що від філософії спочатку відокремилась загальна соціологія, а потім від загальної соціології - галузеві соціології. Маючи спільний з науками, від яких вона відокремилась, об'єкт дослідження (індивідів, їх життєдіяльність), соціологія обмежується вузькою предметною сферою, виробивши специфіку її сприйняття (теоретичного підходу), використовуючи своєрідні понятійний апарат, процедури і методи наукового дослідження. Так, на відміну від філософії, що вивчає взаємозв'язок суспільної діяльності та соціальної суті особи як цілісний процес взаємодії природи і суспільства, соціологія за допомогою власних методів досліджує закономірності соціальних взаємозв'язків у життєдіяльності суспільства.

Користується соціологія і методами інших наук (окрім суто соціологічних), що, безумовно, сприяє поглибленому вивченню її предмета. Проте тут дуже важливо дотримуватися вимог наукової методології. Практика свідчить, що коли соціологи занадто захоплюються методами дослідження, запозиченими з інших наук, це призводить до втрати власного предмета дослідження. [2] Підводячи підсумок, можна сказати, що назва науки «соціологія», настільки вдало застосоване Огюстом Контом, згодом було насичено науковим, теоретичним вмістом завдяки працям К. Маркса, М. Вебера і Е. Дюркгейма. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилася на науку, що має свій предмет, свою теорію і можливості для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії. [8, с. 12]

2. Типи суспільства та шляхи його розвитку

Суспільство - це об'єднання людей, які мають єдину територію, історію та культуру, сукупність стійких взаємозв'язків та взаємодій, що складаються між людьми в процесі їхньої практично-господарської діяльності та соціального життя.

СУСПІЛЬСТВО

Аристотель

Ототожнював поліс (місто-державу) із суспільством і протиставляв їх природі.

Розробники теорій "суспільного договору"

Ототожнювали суспільство з державою, що виникає внаслідок суспільного договору, який був укладений із метою припинити природну для людини "війну всіх проти всіх" (Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо).

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

Розмежовує поняття "держава" і "громадянське суспільство" (тобто сфера приватних (майнових) інтересів громадян).

Огюст Конт

Сукупність окремих різнорідних елементів соціального організму; функціонуюча система, заснована на поділі праці.

Герберт Спенсер

Як і О. Конт уподібнював суспільство до біологічного організму.

Еміль Дюркгейм

Вважав суспільство певним надіндивідуальним цілісним утворенням, яке не може бути зведене до суми частин, які його складають.

Карл Маркс

Це сукупність таких взаємин між людьми, які складаються передусім щодо виробництва. Домінуючу роль у житті суспільства відіграє виробництво матеріальних благ (базис), яке поєднує продуктивні сили та виробничі відносини і визначає духовну сферу життя суспільства - ідеологічну надбудову.

Макс Вебер

Суспільство може розумітися як сукупність його членів, які взаємодіють між собою.

Толкотт Парсонс

Розглядав суспільство як систему, яка поєднує ряд підсистем: діючих у ній осіб, зовнішнє середовище, культуру, соціальні відносини тощо. Кожна з цих підсистем реалізує певні соціальні функції і пов'язана з іншими суспільними підсистемами. Система відносин між людьми, заснована на нормах та цінностях.

Розмежовуючи категорії «суспільство», «держава», «країна», слід виходити з того, що «країна» - поняття, яке є переважно географічною характеристикою частини нашої планети, а «держава» - категорія, що відображає політичний стан цієї частини. Співвідношення між даними категоріями визначає типологізацію суспільств.

Типологізація суспільств - це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

Залежно від критеріїв соціологи по-різному визначали типи суспільств. Наприклад, беручи за головну ознаку писемність, їх поділяли на писемні та дописемні. Німецький соціолог Фердинанд Тьонніс (1855-1936) з огляду на наявність і стан промислового виробництва, класифікував їх на традиційне (допромислове) та промислове. Американські соціологи Г. Ленскі та Дж. Ленскі, розрізняючи суспільства за головним способом здобуття засобів до існування, виокремлюють: 1. Суспільство мисливців і збирачів. Структура його надто проста, а соціальне життя організоване на основі родинних зв'язків, усім править вождь.

2. Садівничі суспільства. Воно теж ще не знає, що таке додатковий продукт, основою його соціальної структури є родинні зв'язки. Але їх система помітно розвинутіша, складніша.

3. Аграрне суспільство. На цьому етапі вже з'являється додатковий продукт, розвиваються торгівля, ремесла, зароджується держава. Система родинних зв'язків перестає бути основою соціальної структури суспільства.

4. Промислові суспільства. Виникають наприкінці XVIII ст. з появою промислового виробництва, використанням у виробничих цілях наукових знань, значного додаткового продукту, розвитку системи державного управління.

Застосування цього критерію іншими соціологами передбачає, крім перших трьох, індустріальне та постіндустріальне суспільства.

Беручи за основу ціннісні критерії, соціолог Д. Рісман виділяє такі типи суспільства:

1. Традиційне суспільство. У ньому індивіди керуються традиційними цінностями. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиціями. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство.

2. Суспільство, кероване зсередини. У такому суспільстві поведінку індивідів визначають особисті цінності, що активізує індивідуальність, посилює вибір, самостійність рішень, власну точку зору. В ньому відсутні чіткі моральні норми, людина повинна шукати опору в собі. Це індустріальне суспільство.

3. Суспільство, кероване ззовні. Індивід у такому суспільстві спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись на оцінки колег, друзів, сусідів, громадську думку. Воно сприяє розвитку тертіальних (лат. tertius - третій) промислів - маркетингу, послуг. З'являються нові професії, групи робітників, формуються нові громадські організації. Для досягнення успіху індивід повинен враховувати зовнішні обставини, пристосовуватися до них. Це постіндустріальне суспільство.

Розвиненість управління і ступінь соціального розшарування розмежовують суспільства на просте і складне:

1. Просте суспільство. У такому суспільстві не існує бідних і багатих, керівників і підлеглих. Основні його характеристики: соціальна, економічна, політична рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність, пріоритет кровних зв'язків.

2. Складне суспільство. Сформувалося з виникненням та нагромадженням додаткового продукту, розвитком позааграрних виробництв, зосередженням людей у містах, розвитком торгівлі, передусім зовнішньої. Класове розшарування в ньому зумовило перехід від звичаєвого права до юридичних законів. З виникненням писемності стали окреслюватися контури елітарної культури. Еволюція такого суспільства, утвердження держави уможливили реалізацію масштабних суспільних проектів. За політичними режимами суспільства поділяють на демократичне, авторитарне, тоталітарне; за панівною релігією - на християнську і мусульманську. Марксизм за способом виробництва, виробничих відносин і класової структури виділив первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну суспільно-економічні формації.[6, с.119-121]

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану Д. Беллом. Об'єднуючи всі існуючі типології, він поділив усесвітню історію на три стадії:

ѕ доіндустріальну;

ѕ індустріальну;

ѕ постіндустріальну. [2]

Відмінності між до індустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами

Індикатор

Доіндустріальна фаза

Індустріальна фаза

Постіндустріальна фаза

1

2

3

4

Принцип, що управляє розвитком

Традиціоналізм

Економічний ріст

Освіта

Головний сектор виробництва

Заготівля сировини

Обробка

Послуги

Головний контингент робочої сили

Селянин, зайнятий освоєнням природного середовища

Робітник, зайнятий переробкою матеріалів

Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями

Головна виробнича одиниця

Родина

Завод, фабрика, підприємство

Дослідницький інститут, офіс

Технологія

Ручна праця

Механізована технологія

Інтелектуальна технологія

Стратегічний ресурс

Продукти харчування, сировина

Реальний капітал

Освіта, розумовий капітал

Рушійна сила

Природні ресурси, фізична сила

Створена енергія

Інформація, обробка знань

Управлінська група, що об'єднує ресурси

Господар, володар, хазяїн

Професійний керівник, підприємець

Дослідник, спеціаліст, провідний адміністратор

Суб'єкти соціальної комунікації

Людина - природа

Людина - машина

Людина - людина

Перспектива часу

Спрямованість у минуле

Адаптація до сучасності

Спрямованість у майбутнє, прогнозування

Вищий рівень потреб

Основні побутові потреби

Соціальні потреби

Потреби у знаннях, самореалізації

Метод, який управляє рішенням

Здоровий глузд, «метод спроб і помилок», досвід

Дослідження, емпіризм

Модель, теоретична база прийняття рішень

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства. У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами - церква та армія. В індустріальному суспільстві - промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному - інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань. З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним. Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій - глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для попередніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

ѕ кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої - капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;

ѕ різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними - регресом. Соціальний прогрес - це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов - клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Деякі з учених уважають, що такими причинами є соціальні суперечності (конфлікти) - це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші вбачають їх у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

ѕ економічній - суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

ѕ соціально-політичній - боротьба класів-антагоністів;

ѕ духовній - боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що, оскільки суперечності існували, існують і існуватимуть, то революційні зміни будь-якого суспільства - не уникненні.

Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають засад суспільного устрою, інші - соціальним революціям, які передбачають найрадикальнішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

Соціальні реформи безпосередньо зачіпають інтереси людей, стосуються проблем, зв'язаних з матеріальним рівнем і способом їх життя, доступом до соціальних благ, здоров'ям тощо.

Перебудова, що здійснюється через комплексні реформи, розтягнуті в часі, і передбачає кардинальні зміни соціальних інститутів, способу життя, удосконалення всіх сфер життєдіяльності суспільства, називається модернізацією.

Модернізація в соціологічному розумінні - це вдосконалення суспільства, яке робить його таким, що відповідає сучасним вимогам. Це відмова від старих форм і пошук нових. Іншими словами, це означає спрямування суспільства на шлях прогресивного розвитку.

Розрізняють органічну модернізацію, підготовлену всім ходом попередньої еволюції самої цієї країни, і неорганічну модернізацію, що є відповіддю на виклик зовнішніх обставин.

Прикладом органічної модернізації є перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції у XVIII ст., піднесення американської індустрії в результаті запровадження фордизму в першій половині XX ст. Прикладом неорганічної, часто навіть стихійної, модернізації є суспільні процеси, які відбуваються нині в Україні та інших країнах СНД. Ясна річ, що такий тип модернізації є значно проблемнішим і менш ефективним, ніж перший.

В Україні немає традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової свідомості і світогляду людей, на їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв'язаних з руйнуванням старих нормативно-ціннісних систем. [2]

3. Формування соціологічних ідей про працю

Формування теоретичних уявлень про працю охоплює три періоди: донауковий, класичний і сучасний.

Донауковий період. Він є найдовшим (III ст. до н. є. - XVIII ст. н. є.) і характеризується формуванням найзагальніших уявлень про працю, її місце в суспільстві та житті окремої людини. Пов'язаний з розвитком відповідних ідей у Давньому Єгипті, античних цивілізаціях Греції та Риму, середньовічній Європі.

Класичний період. Охоплює XVIII - початок XX ст. Головні його напрями:

ѕ обґрунтування протестантської етики (М. Лютер, Ж. Кальвін);

ѕ політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікардо, В. Петті);

ѕ утопічні уявлення про працю (Т. Мор, К.-А. Сен Сімон, ПІ. Фур'є, Р. Оуен);

ѕ вивчення характерних особливостей індустріального суспільства (0. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс);

ѕ емпіричні дослідження проблем праці;

ѕ розробка основних категорій і понять соціології праці (Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс).

Саме в цей період було започатковано формування соціології праці як самостійного наукового напряму. Якщо раніше центром розвитку соціології праці була Західна Європа, то наприкінці XIX ст. він поступово перемістився у США.

Сучасний період. Розпочався у 20-30 роки XX ст. Саме тоді на провідні позиції вийшла американська соціологія. Детальне вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу започаткував американський інженер Фредерік-Вінслоу Тейлор (1856-1915), який одним з перших почав розглядати організацію управління трудовим процесом як самостійну галузь. Внаслідок систематичних спостережень, експериментів та хронометражу (винахід Тейлора) йому вдалося встановити, що промислові робітники є особливою соціально-психологічною групою з певними цінностями, психологією, ідеологією, яким властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку. Назвавши це явище рестрикціонізмом - працею з прохолодою, Тейлор виробив систему заходів щодо його нейтралізації. Найголовніші з них:

ѕ нормування і раціоналізація трудового процесу;

ѕ ретельний добір і професійне навчання робітників;

ѕ дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов'язкове матеріальне стягнення за невиконання норми);

ѕ вміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров'я;

ѕ запобігання соціальним конфліктам на виробництві, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових і фізичних можливостей робітника. [6, с. 251-253]

Представники тейлоризму зводили всяку складну працю до простої і перетворювали робітника на придаток до машини, доводячи його фізичні можливості до максимуму. Але вони ігнорували такий фактор, що впливає на продуктивність праці, як ставлення людини до своєї праці, її почуття, настрої, переконання. Ось чому жорстка класична школа поступилася місцем школі «людських стосунків», яка враховувала у виробничому процесі соціальний фактор.

У 1927-1931 pp. група психологів США провела на заводах фірми «Уестерн електрик компані» у м. Хоторне соціальні експерименти з виявлення факторів, які впливають на продуктивність праці робітників. Обробка результатів експерименту була проведена під керівництвом Е. Мейо (1880-1949pp.). Розробка рекомендацій і висновки лягли в основу школи «людських стосунків», а самого Е. Мейо у багатьох підручниках вважають керівником Хоторнського експерименту. Основні висновки Е. Мейо: на продуктивність праці, її підвищення основний вплив роблять не матеріальні, а психологічні фактори, доброзичливе і уважне ставлення до робітника. Розмір заробітку перебуває в прямій залежності від статусу робітника. Не можна платити робітникові з низьким статусом більше, ніж робітникові з вищим статусом. Краще платити менше, але не допускати зрівнювання в оплаті праці робітників з різним статусом. Умовою високої продуктивності праці є задоволеність працею, яка визначається різноманітністю у праці, самостійністю і активністю робітника.

До факторів, що впливають на продуктивність праці, Е. Мейо відніс наявність у трудових колективах водночас з формальною структурою «неформальних груп», до яких входять «аутсайдери», «лідери», «незалежні» - так звані кліки. Ці дослідження і лягли в основу школи «людських стосунків». Основні положення цієї теорії викладені Е. Мейо у книзі «Людські проблеми індустріальної цивілізації», яка вийшла у Нью-Йорку в 1933 році.

Проблеми, пов'язані з людським фактором на виробництві, американські соціологи висунули раніше, ніж у Європі. Менеджери дивляться на робітників як на партнерів у досягненні економічного успіху. Основні положення соціологічних теорій, які ґрунтуються на доктрині «людських стосунків», такі: встановлення дружніх стосунків між адміністрацією і працівниками, для чого слід піднімати роль майстра, виділяти більш досвідчених і кваліфікованих робітників («робочу аристократію») і опиратися на них; виховання у робітників зацікавленості у справах виробництва та почуття співучасті, належності до фірми; залучення на бік адміністрації профспілкових організацій та їх лідерів, а де це не вдається - створення неформальних груп, які б роз'єднували робітників і підривали діяльність профспілок: заохочування критичних думок з боку робітників, подання ними скарг на ім'я адміністрації, що повинно допомогти адміністрації заздалегідь дізнаватися про настрої робітників, а також знімати небезпечне внутрішнє напруження у трудових колективах; надання працюючим ряд у соціальних та комунальних послуг (організація харчування за зниженими цінами, будівництво спортивних споруд, клубів і т. ін.), що, як правило, зацікавлює робітників.

Теорія «людських стосунків» застосовувалася як засіб ліквідації соціальних проблем у сфері виробництва, пом'якшення класових суперечностей. Об'єктом дослідження школи «людських стосунків» була сама людина і «неформальні» групи, які існують поряд з формальними структурами. Об'єкти більш високого рангу, проблеми управління працею на виробництві досліджувалися не повністю.[4, с. 8-10]

У 1950 р. була розроблена теорія «збагачення праці», її автор, американський вчений Фредерік Херцберг (нар. у 1921 p.), вважав, що існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на трудову поведінку людей. До першої належать «гігієнічні» чинники, які не стосуються змісту роботи. Якщо на підприємстві створено нормальні умови праці (немає шуму, загазованості, вібрації тощо), побуту (є роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальні), вироблено режим роботи (оптимальна тривалість робочого дня, своєчасні перерви та ін.), працівники належно забезпечені різними пільгами, житлом, встановлені комфортні психологічні стосунки між ними, то слід очікувати не високого задоволення роботою чи зацікавлення у ній, а лише відсутності невдоволення. Отже, за Ф. Херцбергом, хороші «гігієнічні» умови праці стабілізують персонал, але не обов'язково спонукають його до підвищення продуктивності праці.

Другу групу чинників становлять так звані мотиватори, що задовольняють потреби людини. Вони полягають у визнанні досягнутих нею успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та ін. Саме ці чинники зумовлюють задоволення роботою і підвищують трудову активність. Звідси випливає, що за допомогою профілактичних («гігієнічних») заходів, поліпшення трудового середовища можна усунути невдоволеність працівників. Для підвищення зацікавленості у праці потрібні додаткові заходи, пов'язані з її сутнісними, змістовими характеристиками. На підставі цієї теорії Херцберг виробив концепцію збагачення праці, яка була використана багатьма американськими та європейськими компаніями.

Наприкінці 50-х років значного поширення набула також теорія управління «X» і «У» американського вченого Дугласа Макгрегора (нар. у 1912p.). Теорія «X» пропагує риси авторитарного стилю: акцент на матеріальні стимули, жорсткий контроль, примусову працю, негативні санкції тощо. Теорія «У» акцентує увагу на демократичному стилі керівництва: використання творчих здібностей, участь працівників в управлінні, застосування соціальних і соціально-психологічних стимулів тощо. Доцільність використання авторитарного чи демократичного стилю управління визначають на підставі детальної діагностики умов, функціонування колективу, організації.

У формуванні сучасної соціології праці помітну роль відіграла теорія «якості життя», що постала наприкінці 50-х років завдяки працям Д. Рісмена і Дж. Гелбрейта. У 60-ті роки Л. Девіс обґрунтував необхідність вироблення поняття «якість робітничого життя», яку, починаючи з 70-х років, вивчають у США за допомогою статистичної інформації та опитування окремих категорій працівників. Ця теорія передбачає дослідження взаємин між працівником та його виробничим оточенням і базується на з'ясуванні таких питань:

- встановлення причин плинності кадрів;

- дослідження установок працівників для вироблення національних програм формування нового їх контингенту;

- оцінка ефективності управлінських систем;

- вивчення впливу несприятливих умов праці на появу психологічних стресів;

- вирішення конфліктів між управлінцями та рядовими працівниками.

Останнім часом найбільшого поширення набула прикладна соціологія, яка розвивається двома напрямами: клінічна соціологія (дослідження соціальних явищ, процесів, встановлення на цій основі соціологічного діагнозу, проведення консультацій і пропонування певних «профілактичних засобів» щодо вирішення досліджуваних проблем) і соціальна інженерія (вироблення соціальних технологій, конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне впровадження для досягнення реального соціального ефекту), їх розвиток зумовив формування так званих нових форм організації праці (НФОП), застосування яких передбачає:

- визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її працею;

- поєднання формальної та неформальної організації спільної діяльності;

- забезпечення умов, за яких зміст праці не має розпорошуватися на незначні операції, а повинен становити єдність різноманітних завдань;

- обов'язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці;

- перевага самоконтролю над контролем з боку адміністрації у регулюванні трудової поведінки працівників.

У вітчизняній соціології проблеми праці тривалий час розглядали спорадично. Роками українська соціологія праці не була ідентифікованою, розвиваючись у фарватері російської, а згодом радянської соціології. Певний час українські наукові центри діяли за межами України (20-ті роки XX ст. - у Чехо-Словаччині). Історію її формування умовно поділяють на чотири основні етапи: середина XIX ст. - 1917 p.; 20-30-ті роки XX ст.; 50-60-ті і 70-80-ті роки XX ст.; сучасний. Кожен з них певною мірою відображає політичну та соціально-економічну ситуацію в країні, характеризується відповідною методологічною орієнтацією, науковими школами, проблематикою, методами, об'єктами досліджень.

У соціології праці до 1917 р. виокремлювали промислову та аграрну галузі, які мали специфічні об'єкти дослідження. У цей період домінували дослідження аграрної праці. На початку XX ст. у зв'язку з активним розвитком промисловості, що породило специфічні проблеми (необхідність управління підприємствами і персоналом за нових економічних умов, зростання міської злочинності, загострення житлового питання, погіршення здоров'я населення, підвищення рівня його смертності тощо) постала індустріальна соціологія, що зосередилася на так званому робітничому питанні. У 20-30-ті роки соціальні проблеми праці вивчали у багатьох наукових центрах. На підприємствах і в організаціях функціонували гуртки наукової організації праці. Часописи висвітлювали питання управління та організації виробництва, соціально-психологічні проблеми праці, вміщували результати конкретних соціологічних досліджень.

Розвиток соціології праці у цей період відбувався за такими напрямами:

- теоретико-методологічний аналіз праці;

- прикладні дослідження соціально-трудових процесів та явищ;

- соціальна інженерія;

- психотехніка, профорієнтація, профконсультування.

Одним з головних досліджень трудового середовища став Всеукраїнський інститут праці (м. Харків), який займався питаннями управління трудовими колективами, удосконаленням організаційної структури і стилю управління. Тут проводили дослідження розпоряджень, наказів, звітів тощо, для чого були розроблені нові методи обробки та аналізу документальної інформації.

Загалом внесок тогочасних науковців у формування соціології праці був значний, але з пригніченням у колишньому СРСР соціології як науки цей доробок застиг на рівні концептуального осмислення, не створивши цілісної теорії праці. Відродження соціології праці почалося у середині 50-х років і пов'язується з так званим політичним «потеплінням». На цій хвилі з'явилися масштабні дослідження у сфері праці.

Починаючи з другої половини 60-х років, соціологія праці досягла значного розвитку в межах заводської соціології, втіленої в роботі соціологічних служб на підприємствах. Вона добувала соціальну інформацію, яка використовувалася адміністрацією для прийняття управлінських рішень, вироблення і впровадження соціальних технологій.

Хрущовське «потепління» змінилося на початку 70-х років періодом «застою», який на тривалий час вніс у суспільне життя консервативний настрій та інертність, посилив цензуру, ідеологічний пресинг, переслідування інакодумців тощо. Творчі межі для соціології значно звузилися. [6, с. 251-257]

Висновки

Отже, соціологія функціонує у тісній взаємодії з комплексом соціально-гуманітарних наук, генеруючи ідеї, теорії про людину, її місце і роль у системі соціальних зв'язків.

Предмет та об'єкт соціології, як і будь-якої іншої науки, нетотожні. Об'єктом є все, на що спрямоване дослідження. Один і той самий об'єкт можуть вивчати різні науки. Предмет завжди чітко окреслює сферу і мету дослідження. Тому предметом соціології є окремі аспекти, особливості відносин об'єкта дослідження.

Специфіка соціологічного знання полягає в тому, що об'єкт соціологічного пізнання не збігається з певним конкретним явищем суспільного життя чи явищем суто суспільним, оскільки він може бути виокремлений з об'єктивної реальності та класифікований за різними аспектами.

Соціологічна думка від свого зародження постійно намагалася пізнати, осмислити сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспільства як соціального феномену.

У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація.

Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки.

Соціологія дає знання про світ, в якому ми живемо. При цьому знання описове, фактичне має аніяк не менше значення, ніж знання теоретичне, яке пояснює. Наукове розуміння соціального світу, в якому людина живе, -найважливіша ознака освіченості людини та суспільства

Список літератури

1. Гіденс Е. Соціологія / Е. Гіденс. - К. : Основи, 1999.

2. Дворецька Г. В. Соціологія: навч. посібник [Електронний ресурс] / Г.В. Дворецька. - К.: КНЕУ. - 2002. - Режим доступу: http://ualib.com.ua/br_8298.html

3. Кузьменко Т.М. Соціологія. [Електронний ресурс] / http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_-_kuzmenko_tm

4. Огаренко В.М., Малахова Ж.Д. Соціологія праці: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 304 с.

5. Пшеничнюк О.В. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів / О.В. Пшеничнюк, О.В. Романовська. 4-те вид., стереотип. - К.: Вид. Паливода А.В., 2008. - 172 с.

6. Соціологія: Підручник для студ. ВНЗ / за ред. В.Г. Городяненка. 2-ге вид. доп. і перероб. - К.: Академія, 2002. - 387 с.

7. Соціологія: Підручник / За редакцією В.М. Пічі, - Львів: «Магнолія Плюс», «Новий світ -2000», 2004. - 277 с.

8. Фролов С.С. Социология: Учебник. - 3-е изд., доп. - М.: Гардарики, 2000. - 344 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Предмет та суб’єкт соціології. Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ та процесів. Структура соціологічної системи знання. Соціологія та інші науки про суспільство та людину, їх роль у розвитку суспільства. Програма соціологічного дослідження.

    реферат [42,0 K], добавлен 18.09.2010

  • Сутність соціологічної науки, її об’єкт, предмет, структура і функції. Особливості етапів становлення соціології. Аналіз суспільства й його системні характеристики. Проблема визначення головних рис розвитку суспільства. Культура як соціальний феномен.

    курс лекций [106,2 K], добавлен 08.12.2011

  • Соціологія в системі соціальних наук. Основні етапи історичного розвитку соціології. Соціологічні погляди Е. Дюркгейма. Етапи розвитку соціологічної думки в Україні. Методологічні підходи до вивчення суспільства в соціології. Метод експертних оцінок.

    курс лекций [74,0 K], добавлен 25.12.2014

  • Сутність та етапи становлення соціології. Методологічні аспекти вивчення дискусій щодо предмету соціології. Структура та рівні соціологічного знання. Макросоціологія і мікросоціологія як дві теоретичні парадигми. Людина як суб'єкт соціальних стосунків.

    реферат [62,4 K], добавлен 01.05.2009

  • Соціологія як наука. Об’єкт і предмет соціології. Пізнавальні та практичні функції соціології. Основні рівні соціологічного знання. Структура теоретичної соціології. Закони соціології. Місце соціології в системі наук. Класифікація соціальних законів.

    презентация [230,6 K], добавлен 03.08.2012

  • Об’єкт та предмет соціології. Тенденції у визначенні предметного поля соціології. Становлення предметного поля історичної соціології. Використання історичного методу в соціології. Становлення соціології освіти як самостійної наукової дисципліни.

    реферат [49,4 K], добавлен 04.11.2014

  • Характеристика соціології як науки, що вивчає колективне поводження. Предмет та визначення соціологічних досліджень, історичний їх розвиток та основні фактори. Зв'язок соціології з іншими науками та їх вплив на дослідження різних соціальних зв'язків.

    реферат [23,8 K], добавлен 23.07.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.