Соціологія як наука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Масштабні зміни, що нині відбуваються в суспільному житті, пред'являють високі вимоги до соціологічної науки - однієї з найбільш загальних наук про суспільство, закономірності його влаштування, функціонування й розвитку. В центрі предметної уваги соціології усе те, що утворює складну й унікальну структуру сучасного суспільства як цілісної соціальної системи - соціальні групи, соціальні інститути, соціальні відносини й зв'язки, соціальні явища й процеси.

Слід підкреслити, що досить розвинутий інструментарій (сукупність методів, принципів, прийомів і процедур) соціологічних досліджень дозволяє не тільки розкривати закономірності й перспективи розвитку суспільства, давати наукові відповіді на актуальні проблеми сучасності, але і розробляти практичні рекомендації і пропозиції щодо підвищення ефективності управління різними соціальними процесами. Єдність теорії і практики - характерна риса соціології.

Разом з тим, будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності. Сучасні суспільні зміни пред'являють небачені раніше вимоги до здатності людини адаптуватися до нових реалій. Важливу роль у становленні, формуванні особистості, її інтеграції в суспільство відіграють виховання, гуманітарна освіта. Завдяки соціально-гуманітарним знанням і досвіду людина, по-перше, засвоює і зберігає створені попередниками духовні багатства соціального світу, виробляє нові культурні цінності; по-друге, може підвищити ефективність своєї діяльності щодо самореалізації й вдосконалення навколишнього простору.

Головна функція соціологічної освіти - формування у студентів уміння мислити соціально, адекватно сприймати, осмислювати й тлумачити соціальні процеси та явища і враховувати в своєму бутті розмаїття соціальних чинників.

У пропонованому конспекті курсу лекцій з дисципліни “Соціологія” (1-ша частина) визначається сутність соціологічної науки, її об'єкт, предмет, структура і функції, розглядаються основні етапи становлення соціології як науки а також аналізується суспільство й його системні характеристики.

ТЕМА 1. СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО: ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ

1.1 Об'єкт, предмет, категорії соціології

Намагання пізнати осмислити суспільство, реалізувати своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії. Розвиток суспільства та суспільствознавства наприкінці XVIII - початку XIX століття викликав виникнення соціології як самостійної науки. В цей час світ переживав глибокі соціальні зміни, пов'язані з переходом від традиційного до індустріального суспільства.

Слід виділити три групи факторів, що сприяли процесу виникнення сучасної соціології.

Соціально-економічні фактори - індустріальна революція, ринок вільної праці, розвиток торгівлі та ін.

Соціально-політичні фактори - новий соціальний порядок, панування буржуазних шарів, державна бюрократія, парламентаризм і т. ін.

Інтелектуальні фактори - філософські ідеї епохи Просвітництва, з її духовними орієнтирами - гуманізмом, раціоналізмом, свободою особи, ідеями Вольтера, Руссо, Сен-Симона та ін.

Варто підкреслити, що процес становлення соціології стимулювався прагненням перебороти умоглядність, абстрактність науки про суспільство, перейти до наукового аналізу конкретних явищ життєдіяльності суспільства, заснованого на спостереженні й експерименті.

Термін “соціологія” походить від латинського слова “societas” (суспільство) та грецького “logos” (слово, вчення). Впровадив його до наукового обігу французський вчений Огюст Конт на прикінці 30-х років XIX ст. Він, по-перше, ототожнював соціологію з суспільствознавством, що охоплює всі галузі знань про суспільство. По-друге, О. Конт вважав, що соціологія при дослідженні суспільства повинна грунтуватися на позитивних соціальних фактах, а не на абстрактних міркуваннях, застосовувати науковий підхід, заснований на спостереженні й експерименті. На думку О. Конта, соціологія (яку він спочатку називав “соціальною фізикою”) повинна запозичити з природничих наук об'єктивність, перевірність доказовість. По-третє, О. Конт підкреслював необхідність практичного використання науки в області соціальних реформ. Він був глибоко переконаний, що знання, добуті з допомогою наукових досліджень, можна ефективно використовувати для покращення управління добробутом суспільства.

На рубіжі XIX-XX ст. у наукових дослідженнях суспільства, поряд з економічним, політичним, демографічним та іншими аспектами, став виокремлюватись й соціологічний. Відповідно предмет соціології став обмежуватися вивченням соціальних аспектів суспільного буття.

Французький філософ і соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) першим застосував “вузьке” трактування соціології як науки. З його погляду роль соціології полягала, насамперед, у вивченні соціальних факторів і соціальних процесів суспільного життя, їх опису і систематизації. Таким чином, соціологія, концентруючи увагу на вивченні соціальних факторів і явищ соціальних відносин та процесів, оформлялась як галузь знань, що існує поряд з іншими суспільними науками - філософією, історією, політологією.

Соціологія має своє коло проблем, свою сукупність специфічних понять та уявлень, використовує характерний для неї спосіб порушення питань та знаходження відповідей на них. Усе це дає підстави для визначення сутності соціології як науки про суспільство.

Специфіка соціології визначається її об'єктом та предметом. Предмет та об'єкт соціології, як і будь-якої іншої науки, не тотожні. Об'єктом є все, на що спрямоване дослідження (один і той самий об'єкт можуть вивчати різні науки).

Об'єкт дослідження соціології - суспільство, яке розглядається у двох аспектах:

- як соціальний організм, що складається із взаємопов'язаного комплексу різних елементів - соціальних інститутів, соціальних спільнот, соціальних груп та індивідів;

- як найскладніша природно-історична соціальна система - органічна спільність соціальної, політичної, економічної і духовної сфер.

Складність об'єкта соціології зумовлює особливо ретельне визначення її предмета. Предмет завжди чітко відокремлює сферу й мету дослідження, окремі аспекти, особливості, відносини об'єкта дослідження.

У сучасній науковій літературі існує кілька поглядів на предмет соціології. Наприклад, соціологія -

- “наука про становлення і функціонування соціальних спільнот, соціальних організацій і процесів…” (В. Ядов);

- “наука про суспільство, як систему, що перебуває в постійному розвитку.” (М. Руткевич);

- “…научне дослідження суспільства і соціальних відносин, спосіб вивчення людей.” (Н. Смелзер).

Багатоманітні дефініції так чи інакше зводяться до того, що соціологія визначається як наука про закономірності становлення, розвитку і функціонування соціальних спільнот, соціальних відносин і соціальних процесів, що виникають при взаємодії великих соціальних груп у суспільстві. Таким чином, предметна сфера соціології охоплює різноманітні дії, зв'язки, відносини, що відбуваються у суспільстві, а також закономірності виникнення і функціонування соціальної реальності.

Соціологія це наука про закономірності становлення, функціонування, розвитку суспільства як соціальної системи, його елементів, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізм і принципи їх взаємодії.

Визначальною властивістю предмета соціології є те, що він являє собою усю сукупність дії, зв'язків, відносин, явищ і процесів у суспільстві, що мають назву соціальних.

Що таке соціальне?

Соціальне - (лат. socialis - товариський, громадський) - сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, що формуються індивідами чи спільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищ і процесів суспільного життя.

Специфіку соціального характеризують такі основні риси:

- це загальна якість, властивість притаманна усім індивідам, спільнотам, що формується в результаті процесів соціалізації й інтеграції людини в суспільство, в суспільні відносини;

- це є наслідком спільної діяльності різних індивідів та їх груп і може бути виражено в культурі, оцінках, орієнтаціях духовної діяльності, способі життя людей і т.ін.;

-зміст і характер взаємодії між суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами) є результатом виконуваних людиною визначених соціальних ролей, що він бере на себе, стаючи членом певної соціальної спільноти.

Соціальне явище чи процес виникають тоді, коли поведінка індивіда, групи зумовлюється поведінкою іншого індивіда або групи (спільноти), незалежно від їх фізичної присутності. Саме в процесі взаємодії індивіди, спільноти впливають один на одного, сприяють інтегруванню певних рис суспільних відносин.

Основою змісту поняття “соціальне” є протилежність “рівність-нерівність”. Відповідно до цього, соціологія - це наука, що вивчає відносини між групами людей, які займають різне становище в суспільстві, беруть неоднакову участь в економічному, соціальному, політичному і духовному житті, різняться не лише рівнем але й джерелом своїх доходів, структурою споживання, способом, якістю та стилем життя, а також структурою ціннісних орієнтирів, мотивами і типом поведінки.

Далі слід визначити категорії соціології, які відображають властивості, суттєві риси, характеристики її предмета, тобто соціальної дійсності.

Соціологічні категорії можна класифікувати за різними підставами (наприклад, за рівнем соціологічної теорії, за обсягом відображення соціальної дійсності, за сутністю соціальних зв'язків, соціальних процесів тощо).

Існує класифікація, за якою соціологічні категорії умовно поділяють на дві основні групи:

Категорії, що пояснюють статику суспільства, його структуру з її основними елементами - “соціальна статифікація”, “соціальна верства”, “соціальна група”, “соціальна спільність”, “особистість” та ін.

Категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни - “соціальний розвиток”, “соціальна трансформація”, “соціальна мобільність” та ін.

Більш поширеним є підхід, за яким виділяють три групи категорій.

Загальнонаукові категорії у соціологічному заломленні (“суспільство”, “соціальна система”, “соціальний розвиток” тощо).

Безпосередньо соціологічні категорії (“соціальна група”, “соціальний статус”, “соціальна роль”, “стратифікація”, “маргіналізація”, “соціальна мобільність”, “соціальний інститут”, “соціальний контроль” тощо).

Категорії дисциплін, суміжних із соціологією (“сім'я”, “особистість” тощо).

Необхідно ще раз підкреслити що центральною для соціології визнають категорію “соціальне”, яка відображає і виражає специфіку буття суспільства в цілому, а відповідно - специфіку всіх соціальних процесів і суб'єктів. Існують також і так звані процедурні соціологічні категорії, які відображають в основному особливості збору, аналізу й обробки соціальної інформації, організації соціологічних досліджень і обробки їх результатів (“соціологічне дослідження”, “методологія”, “методика і техніка дослідження”, “соціологічний вимір”, “емпірична ентерпритація понять” тощо).

Кожна з соціологічних категорій відображає окрему сторону об'єктивного світу, а їх зв'язок, діалектична єдність дають адекватне уявлення про те чи інше соціальне явище, процес, соціальний інститут, соціальну систему.

1.2 Структура системи соціологічного знання

Соціологія як наука про суспільство, соціальні спільноти, соціальні відносини, процеси та інститути, механізми їх функціонування та взаємодії, має складну структуру. Структура соціологічного знання відображає складність об'єкта і предмета соціології, а також особливості її виникнення та розвитку.

Існує багато підходів до визначення критеріїв структуроутворення і кількості рівнів соціології. При найширшому визначенні виокремлюють дві предметні зони - макро і - мікрорівень, а також два основних напрями - теоретичний (фундаментальний) і емпіричний (прикладний).

Макросоціологія вивчає будову суспільства, взаємозалежність і взаємодію його структурних елементів (К. Маркс, Г. Спенсер, Т. Парсонс, Р. Мертон, М. Вебер, В. Парето та інші).

Мікросоціологія зорієнтована на вивчення механізмів взаємодії людей на особистому рівні, який вважається базовим і вирішальним у формуванні складніших форм соціальної поведінки, тобто на все те, що створює і змінює суспільство (Дж. Хоманс, Дж. Мід, Дж. Морено та інші).

Ці рівні взаємопов'язані, оскільки безпосередня повсякденна поведінка людей відбувається в межах конкретних соціальних систем, структур та інститутів.

Два основних напрями соціології - теоретичний і емпіричний - виникли в результаті конкретизації соціальної філософії, спеціалізації та кооперації суспільних наук і розвитку емпіричних соціальних досліджень. При цьому до кінця XIX ст. теоретичні та емпіричні соціальні дослідження практично не були взаємопов'язані.

Проте, в процесі розвитку суспільства та наук про нього неухильно зростала потреба в об'єднанні різних рівнів системи соціального знання, а також зростали і вимоги до практичного вирішення соціальних проблем в окремих сферах життєдіяльності людей.

Тому в 50-х р.р. ХХ ст. американський соціолог Р. Мертон запропонував вирішення цієї проблеми, яке полягало у формуванні ще одного рівня соціологічного знання - теорій середнього рівня. На його думку, теорії середнього рівня являють собою систему галузей соціологічної науки, які вивчають окремі соціальні спільноти, організації, інститути, процеси та явища або окремі сфери суспільного життя.

Завдяки розвитку соціологічних теорій середнього рівня система соціологічного знання на сучасному етапі свого розвитку набула трирівневої структури:

Загальносоціологічна теорія, або фундаментальний рівень знання.

Соціологічні теорії середнього рівня, які конкретизують положення загальної теорії, здійснюючи перехід від загальних концептуальних положень до емпіричних знань.

Конкретно-соціологічні (емпіричні) дослідження, або прикладний рівень знань.

Теоретична соціологія охоплює різноманітні течії, школи, напрями, концепції, які зі своїх методологічних позицій пояснюють закономірності розвитку і функціонування суспільства загалом, дають їм свої інтерпритації. Наприклад, теорія суспільно-економічної формації (К. Маркс), структурно-функціональна теорія суспільства (Т. Парсонс), теорії соціального конфлікту (К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф), соціокультурні (П. Сорокін, А. Тойнбі та ін.), індустріально-технологічні (Р. Арон, Д. Белл, А. Тоффлер, З. Бжезінський, А. Турен) тощо.

Теоретична соціологія охоплює на високому рівні абстрагування причинні зв'язки в розвиткові соціальних явищ, описує соціальні взаємозв'язки в загальному вигляді.

При цьому, загальносоціологічна теорія, концентруючи в собі систему перевірених вихідних наукових тверджень, є базою для розвитку соціологічних теорій середнього рівня.

Соціологічні теорії середнього рівня - це галузі соціологічного знання, які мають своїм предметом дослідження закономірності розвитку відносно самостійних, специфічних підсистем суспільного цілого і соціальних процесів.

Типологію теорій середнього рівня становлять:

Спеціальні соціологічні теорії, які досліджують розвиток та відтворення людиною окремих спільнот, а також сутність і основні характеристики людини соціальної (наприклад, соціологія особистості, колективу, сім'ї, етносоціологія, соціологія молоді й інших вікових груп).

Галузеві соціологічні теорії, що вивчають механізми життєдіяльності і функціонування окремих сфер суспільства, соціальну реалізацію форм суспільної свідомості (наприклад, соціологія праці, управління, освіти, виховання, економіки, політики, права, охорони здоров'я, громадської думки).

Теорії середнього рівня надають можливість, по-перше, створити надійну та зручну теоретичну основу для дослідження конкретних сфер людської діяльності й окремих соціальних структур; по-друге - сприяти удосконаленню регулювання соціальних процесів, відносин на рівні соціальних інститутів, окремих сфер соціального життя суспільства та його ланок.

Емпіричні соціологічні дослідження - третій рівень системи соціологічного знання - являють собою інструмент встановлення і узагальнення соціальних фактів за допомогою прямої або опосередкованої реєстрації здійснених подій, характерних для соціальних явищ, об'єктів і процесів, що вивчаються. Предметом аналізу тут стають різноманітні дії, характеристики поведінки, погляди, потреби, інтереси, мотиви людей, соціальних груп, тобто відображення соціальної реальності у людській свідомості (на відміну від теоретичного дослідження, у межах якого соціолог оперує науковими категоріями, що відображають сутність якості соціальних процесів і явищ). Слід звернути увагу й на те, що емпіричне дослідження є не тільки збиранням та відбором соціальних фактів, що підтверджують (або спростовують) теоретичні гіпотези. Це спеціальні наукові процедури, які використовуючи соціологічні методи збирання інформації (аналіз документів, опитування, спостереження, соціальний експеримент), дають можливість зареєструвати соціальні факти, що є базою подальших теоретичних досліджень, а також обгрунтованих прогнозів, пропозицій, рекомендацій для керівництва органів влади й управління, спеціалістів несоціологічних галузей наукового знання.

1.3 Функції соціології

Зв'язок соціології з життям суспільства реалізується через ті функції, які вона виконує. Функції соціології визначають основні її обов'язки перед суспільством, найважливішу спрямованість і коло її діяльності. У сучасній соціологічній літературі виділяють такі найважливіші функції соціології: теоретико-пізнавальну, практико-перетворювальну, світоглядно-ідеологічну, а також специфічні функції - гуманістичну, описову, інформаційну, прогностичну, соціального контролю, соціального управління.

Теоретико-пізнавальна функція полягає у концентрації, поясненні, збагаченні наявного соціологічного знання, в розробці законів, категорій і методів цієї науки на основі дослідження соціальної реальності.

Практико-перетворювальна функція тісно пов'язана з теоретико-пізнавальною, оскільки єдність теорії та практики - характерна риса соціології. Сутність її виявляється у розробці науково обгрунтованих практичних рекомендацій і пропозицій щодо підвищення ефективності управління різними соціальними процесами та суспільством у цілому.

Світоглядно-ідеологічна функція випливає з об'єктивної участі соціології в соціально-політичному житті суспільства, виробленні перспектив його розвитку. Спрямована на формування соціологічного стилю мислення, поглядів людини на суспільство, глибоке та всебічне засвоєння наукової ідеології.

Гуманістична функція полягає в розробці цілей соціального розвитку, формуванні соціальних ідеалів і цінностей. Соціологія є чинником, що сприяє гуманізації суспільства. Гуманістична установка, центром якої є людина, супроводжує реалізацію всіх інших функцій соціології.

Описова функція передбачає систематизацію, опис, нагромадження одержаного дослідницького матеріалу у вигляді різного роду наукових звітів, статей, книг тощо. На основі цих досліджень складаються висновки та приймаються відповідні рішення щодо управління різними соціальними об'єктами.

Інформаційна функція - це збирання, систематизація соціологічної інформації, яку одержують у результаті проведення досліджень. Її використовують соціологи - для з'ясування особливостей розвитку соціальних процесів; керівники державних та інших установ - для прийняття обгрунтованих управлінських рішень.

Прогностична функція полягає у формуванні соціальних прогнозів. Соціологічні дослідження завершуються створенням короткострокового або довгострокового прогнозу розвитку того чи іншого об'єкта, що досліджується.

Функція соціального управління пов'язана з використанням соціологічної інформації для розробки і створення ефективних моделей управління різноманітними соціальними об'єктами.

Отже функції соціології визначають не тільки її обов'язки перед суспільством, а й місце в системі суспільних наук.

Місце соціології в системі соціально-гуманітарних наук визначається, по-перше, тим, що вона містить загальну соціологічну теорію, яка виступає теорією та методологією всіх інших суспільних наук. По-друге, всі соціально-гуманітарні науки використовують методику й техніку вивчення людини, її діяльності, соціальних спільнот, суспільства, розроблювані соціологією.

Соціологія, як система знань, не може розвиватися і виконувати свої функції не взаємодіючи з іншими суспільними науками.

Наприклад, багато спільного між соціологією та філософією. Закони, категорії, принципи філософії лежать в основі понять соціології суспільства, суспільних відносин, соціальних зв'язків, соціальних дій тощо. Але соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й з конкретними фактами. Соціологія вирішує завдання непосильні загальній філософії - безпосередньо перероблює конкретні дані суспільного життя.

Соціологія тісно зв'язана з історією. Історія і соціологія мають об'єктом вивчення суспільство. Обидві науки відтворюють соціальну дійсність в єдності певних соціальних закономірностей й індивідуальних неповторних явищ і процесів, що впливають на зигзаги у розвитку суспільства. Виявити еволюцію суб'єктивно-об'єктивних зв'язків, відносин, норм та цінностей можливо лише спільними зусиллями історії та соціології.

Зв'язок соціології з політологією виявляється, по-перше, в тому, що з'ясувати закономірності політичного життя можна лише за умови розгляду суспільства вцілому, як соціальної системи; по-друге, суспільство неможна пізнати і змінити без впливу на нього різноманітних політичних структур. Взаємодія соціології та політології покликала до життя нову галузь науки - політичну соціологію.

Соціологія не може не взаємодіяти з економічною наукою, предметом якої є вивчення основної форми існування суспільства - матеріального виробництва та економічної діяльності. Зміни в засобах виробництва, зміна ролі і місця людини у виробничому процесі впливає на еволюцію суспільної діяльності людей. Сама ж трудова діяльність людини змінюється з урахуванням розвитку людини як соціальної істоти (це досліджує уже соціологія).

Отже, соціологія функціонує у тісній взаємодії з іншими соціально-гуманітарними науками, продуктуючи теорію про суспільство, його структури, ідеї про людину, її місце і роль у системі соціальних зв'язків тощо.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Охарактеризуйте відмінні риси об'єкта та предмета соціології як науки.

Які особливості категорії “соціальне” в соціології?

Які основні завдання соціологічної науки на сучасному етапі? Чим вони зумовлені?

Як взаємодіють різні елементи соціологічного знання?

Чим відрізняються макро і мікросоціологічні теорії?

У чому суть основних функцій соціології?

Охарактеризуйте взаємовідносини соціології з іншими науками про людину і суспільство.

ТЕМА 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ

У становленні й розвитку соціології як науки можна виділити наступні періоди:

- Ранній або підготовчий період (від античності до 30-40-х рр. 19 століття).

- Період виникнення й розвитку класичної соціології (від 30-40-х рр. 19 століття до 30-40-х рр. 20 ст.).

- Період сучасної соціології (з середини 20 ст. і до наших днів).

2.1 Підготовчий період соціології

У рамках підготовчого періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епоха Відродження й Просвітництва. Перші в історії європейської думки теорії суспільства виникли в античній філософії. Найбільш значні з них належать великим давньогрецьким філософам Платону (428-347 рр. до н.е.) і Аристотелю (384-322 рр. до н.е.). Соціальні погляди Платона більш повно розкриваються у його праці “Держава”. Головна його думка полягає в тому, що людське суспільство повинне втілювати ідеальну суспільну систему. Ця система свідомо будується й управляється інтелектуальною елітою відповідно до принципів розуму й доцільності.

За Платоном, стабільним вважається суспільство, поділене на три класи: вищий, що складається з мудреців, які керують державою; середній, що включає воїнів, які охороняють його від анархії й безладдя; нижчий, що складається з ремісників і селян. Належність до інтелектуальної еліти, на його думку, обумовлена походженням. Платон вважав, що люди від природи не рівні, і керувати можуть тільки ті, хто від народження наділений вищими якостями - мудреці й філософи. Вони повинні зберігати моральну чистоту й бути зразком для нижчих верств суспільства.

Аристотель також виділяє в суспільстві три класи (стани): багата плутократія, середній клас - опора суспільства й позбавлені власності бідняки. Держава, за Аристотелем, найкраще розвивається в тому випадку, якщо: 1) маси позбавлених власності бідняків не відсторонені від участі в управлінні; 2) егоїстичні інтереси багатої плутократії обмежені; 3) середній стан більш чисельний і сильніший, ніж два інших. Недосконалість суспільства, за Аристотелем, виправляється не зрівняльним розподілом; законодавець повинен прагнути не до загальної рівності, а до вирівнювання життєвих шансів.

На відміну від Платона, Аристотель відзначав здатність приватної власності розвивати здорові егоїстичні інтереси; колективна ж власність, на його думку, породжує бідність й озлобленість. Однак, надмірна нерівність у власності небезпечна для держави. Аристотель ідеальним, стабільним вважає суспільство, в якому переважає заможний середній стан.

Давньоримська соціологічна думка вбачала в суспільстві єдність вільних індивідів, пов'язаних між собою спільними інтересами. Хоча, осередком суспільства, вважали римляни, є не індивід, а родина.

У епоху середньовіччя заслуговують на увагу думки Августина Блаженого (IV - V ст.) про те, що суспільство розвивається в визначеному напрямку, тобто воно телеологічно (від грец. Телеос - такий, що досягає мети). Визначальною є також ідея Августина про існування в людині двох сутностей. Перше - гріховне, що виявляється в пануванні “людини над людиною”, і друге - божественне, представлене в житті церковної громади, де всі люди рівні.

Цікаві ідеї й іншого видатного мислителя Середньовіччя - Фоми Аквінського (XIII ст.), який розглядав людину як “тварину суспільну та політичну” і заклав традицію вивчення суспільних цінностей та норм відносин між ними.

Епоху Відродження (XIV ст. - середина XVI ст.) цілком можна вважати новим етапом у розвитку соціальної думки, яка стала синтезом культури, філософії, політичних знань, що притаманні античності та середньовіччю. Еразм Роттердамський, Томас Мор, Ніколо Макіавеллі - далеко не повний перелік великих вчених, які розглядали проблеми суспільного життя, особистості, її поведінки в суспільстві. У цьому плані особливий інтерес становить робота італійського політичного діяча Н.Макіавеллі (1469-1527 рр.) - “Государь”. У ній описуються принципи державотворення за умов, коли в народі нерозвинені громадянські чесноти, але акцент робиться не на соціальній структурі суспільства, а на поведінці політичного лідера й тих законів, знання яких необхідно державному діячеві для грамотного керування суспільством.

У новий час (кін. XVI ст. - поч. XVIII ст.) виникає ідея про те, що суспільство - частина природи. У рамках такого підходу англійський філософ Томас Гоббс розробив теорію суспільного договору, яка стала основою вчення про громадянське суспільство.?

На думку Т.Гоббса, “природний” стан людей - “війна всіх проти всіх”, суперництво індивідів у боротьбі за існування. Як наслідок - страх одних людей перед іншими, що змушує їх створити громадянське суспільство, яке ґрунтується на договірній основі, юридичних нормах, визнаних усіма. У результаті суспільного договору припиняється війна всіх проти всіх: громадяни добровільно обмежують свою особисту свободу, отримуючи взамін надійний захист.

Останній етап першого періоду розвитку соціологічних ідей (XVIII століття) примітний розробками таких мислителів епохи Просвітництва як Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, А.Фергюсон і К.А. Сен-Сімон.

Монтеск'є Ш. (1689-1775) у роботі “Про дух законів”, дослідивши різні форми правління в суспільстві, визначив, що воля індивідів у ньому залежить від рівноваги сил між різними соціальними групами чи установами. Відштовхуючись від цієї ідеї, він розробив принцип розподілу влади. Природними законами суспільства Монтеск'є вважав “мир”, “прагнення людини добувати собі їжу”, “прохання однієї людини до іншої”, “бажання людини жити в суспільстві”.

Руссо Ж.-Ж. (1712-1778) - розвивав ідею формування суспільства рівноправних і моральних людей, які б за допомогою позакласових народних зборів колективно визначали закони, що виражають волю кожного індивіда. Згідно з Руссо, за своїми природними даними люди споконвіку нерівні між собою. Пізніше, з появою приватної власності, це перетворюється на економічну й політичну нерівність. Небезпека зіткнення між власниками і незаможними формує потребу в громадянському мирі, що забезпечується укладенням суспільного договору. Суттєво, що в основі цього договору лежить невідчужуваність свободи особистості й “народного суверенітету”.

Фергюсон А. (1723-1816) - висловлював близьку для майбутніх поколінь соціологів ідею про виникнення цивілізованого (громадянського) суспільства з таких попередніх станів як “дикість” й “варварство”. Суттєво, що дикість за Фергюсоном не означає приватної власності, що з'являється тільки в період варварства, породжуючи егоїстичну гонитву за наживою. Згодом це перетворюється на проблему соціального порядку й відчужувальний вплив капіталістичного поділу праці.

Сен-Сімон К.А. (1760-1825) - вказав на необхідність створення нової науки про людину, названої ним “соціальною фізіологією” або “соціальною фізикою”, що, спираючись на всі інші науки, орієнтувалася б на факти й точні методи дослідження. За Сен-Сімоном, історія суспільства - це історія прогресу людського розуму, що проходить три стадії. Перша - теологічна, для якої характерні релігійні уявлення; друга - метафізична, при якій панують абстрактні філософські ідеї; третя - позитивна, коли виникає вже власне наука про суспільство, за допомогою якої воно управляється.

Усі ці різноманітні соціальні теорії, що належать передісторії соціології, відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, вплинувши на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення й розвитку суспільства.

2.2 Класична соціологія

У другій третині XIX століття соціологія вже перетворюється на окрему науку, що обумовлено такими теоретичними чинниками:

- ідеєю про те, що існування суспільства має певну логіку, виявити яку можна тільки за допомогою наукового дослідження;

- сформованою ідеєю історизму, що викликала прагнення збагнути зміст й спрямованість історичного процесу.

Незабаром у соціології визначилися такі напрямки:

ГЕОГРАФІЧНИЙ НАПРЯМОК - перша наукова школа в соціології, що розглядає географічне положення й природні умови існування суспільства як визначальні чинники розвитку суспільного життя;

СОЦІАЛ-ДАРВІНІЗМ - напрямок у соціології, що, вбачаючи в теорії Ч.Дарвіна універсальну модель еволюційного прогресу, пояснював еволюцію суспільного життя біологічними законами природного відбору й боротьби за існування;

ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК - ряд соціологічних концепцій, що прагнули зрозуміти суспільство з позицій мотивації поведінки людей.

Так, наприклад, деякі представники цього напрямку первинними соціальними чинниками вважали бажання індивідів (голод, спрагу, статеві потреби), інші - “свідомість роду”, що обумовлює взаємодію індивідів, треті шукали підґрунтя суспільства в інстинктах й емоціях, четверті - у груповій психології та ін.

Провідними представниками класичної соціології, що визначили її розвиток не тільки в XIX столітті, але й протягом усього XX століття, є О.Конт, К.Маркс, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм і М.Вебер.

Конт О. (1798-1857) - автор терміну “соціологія” і самої ідеї про необхідність створення цієї галузі знання. Конт прагнув виробити раціональний підхід до вивчення суспільства, основу якого становили б спостереження й експеримент, історичний метод. Такий підхід дістав назву позитивізму і мав забезпечити, на думку О.Конта, практичну основу для нового, стійкого суспільного порядку. Позитивістська соціологія Конта складається із двох взаємозалежних частин - соціальної статики й соціальної динаміки. Соціальна статика вивчає структуру суспільства, функції його основних інститутів, а соціальна динаміка - процеси соціальних змін, закони розвитку соціальних систем. Суспільство - складна система відносин, цілісний організм, про окремі структурні елементи якого можна судити тільки в співвідношенні із цілим. Дві ідеї Конта окреслюються у подальшому розвитку соціології: перша - застосування наукових методів для вивчення суспільства; друга - практичне використання науки для здійснення соціальних реформ.

Маркс К. (1818-1883) - німецький економіст, філософ, соціолог і суспільний діяч. Його загальна теорія суспільства має такий вигляд: фундамент суспільства - це економічні (виробничі) відносини, які в остаточному підсумку і визначають формування й розвиток як соціальних структур, так й ідей, що циркулюють у суспільстві. Основними елементами соціальної структури є класи - групи людей з однаковим ставленням до засобів виробництва, а відтак - з однаковими інтересами. Ці інтереси визначають поведінку класів і тим самим хід історії. Тому, за Марксом, вивчаючи класи й взаємини між ними, ми пізнаємо не тільки суспільство, але й напрямок його розвитку.

Спенсер Г. (1820-1903) - англійський філософ і соціолог-позитивіст, основоположник органічної школи в соціології. Він вважав, що вчення Ч.Дарвіна може бути застосовано до всіх аспектів розвитку Всесвіту, включно історію людського суспільства. Спенсер вважав, що подібно до біологічних організмів, суспільство розвивається від порівняно простого стану, де всі частини взаємозамінні, у напрямку складної структури із зовсім несхожими між собою елементами. Всі частини мають функціонувати на благо цілого, такий взаємозв'язок є основою соціальної інтеграції.

За Спенсером, “природний відбір” відбувається й у людському суспільстві, сприяючи виживанню найбільш пристосованих (“соціальний дарвінізм”). Для людства, на його думку, корисно позбутися непристосованих індивідів, що, при невтручанні права в соціальний процес, призведе до природної й стійкої рівноваги інтересів.

Дюркгейм Е. (1858-1917) - один із засновників класичної соціології. Розглядаючи соціологію як самостійну науку, стверджував, що її предметом є соціальний факт, головною особливістю якого є незалежне від індивіда існування й здатність здійснювати на нього тиск. До таких фактів, на його думку, належать щільність населення, частота контактів між людьми, наявність шляхів сполучення, характер поселень та ін., а також колективна свідомість, наприклад, релігія, право, мораль та ін. Відстоював ідею суспільної солідарності, що ґрунтується на поділі праці й обміні продуктами діяльності.

Найважливішими роботами Е.Дюркгейма є: “Поділ праці в суспільстві” (1893), “Правила соціологічного методу” (1895), “Самогубство” (1897), “Первинні форми релігійного життя” (1912).

Вебер М. (1864-1920) - видатний німецький соціолог, економіст, історик, соціальний філософ, соціологічні ідеї якого вплинули на розвиток соціологічної думки ХХ століття. Розробляв методологію пізнання суспільства, вважаючи при цьому, що при його вивченні виникають теоретичні узагальнення - “ідеальні типи”, які хоча й не в змозі охопити всю складність соціальної дійсності, все-таки є логічними еталонами, порівнюючи з якими емпіричні явища, можна краще зрозуміти причинну обумовленість, тенденції й закономірності їхнього розвитку. Розробку соціологічних проблем і категорій здійснював у руслі масштабних досліджень у галузі історії, господарства, права, релігії, культури. Предмет досліджень визначав як “розуміючу соціологію”, тобто як таке вивчення соціальної дійсності людини, що передбачає розуміння суті цієї дійсності й причинне пояснення. Для цього він ввів у соціологічну теорію поняття “соціальної дії”.

Суттю соціальної дії, вважав Вебер, є те, що воно, на відміну від інших проявів життєдіяльності людини, свідомо співвіднесено з діями інших людей і спрямоване на них.

Методи розуміючої соціології Вебер використав, наприклад, для вивчення соціальної стратифікації суспільства та її зв'язків з релігійними течіями. Так, капіталізм Вебер розглядав як тип економічної поведінки, характер якої формується за певних умов. Тому європейський капіталізм, за Вебером, це раціональна економічна поведінка, що виникла під впливом протестантських аскетичних цінностей, які поступово раціоналізували економіку, а потім і європейську політику, право, культуру.

У цілому, Вебер, як і К.Маркс, вважав, що економічні інтереси є головною, часто вирішальною, рушійною силою людської діяльності, заперечуючи при цьому, щоправда, марксистське положення про антагонізм основних класів буржуазного суспільства.

2.3 Сучасний етап розвитку соціології

Сучасна соціологія досліджує суспільство на двох рівнях: макро- і мікрорівні.

Макросоціологія досліджує більші соціальні об'єкти - суспільство в цілому, складові його частини (системи, підсистеми, сфери), масштабні соціальні явища, процеси, інститути, поведінку великих мас людей.

Мікросоціологія вивчає так звані мікрооб'єкти - міжособистісні взаємодії й відносини, комунікативні зв'язки в малих групах, поведінку індивідів, окремі “мікро масштабні” соціальні процеси та явища.

Серед усіх теорій обох рівнів найбільш визнаними є нижчезазначені.

Макросоціологічні теорії:

Структурний функціоналізм. У рамках цього підходу суспільство розглядається як соціальна система, що існує завдяки тому, що елементи її соціальної структури узгоджено виконують певні функції для підтримки цілісності соціальної системи. Найбільш повно основи цього підходу викладено в роботах американського соціолога Толкотта Парсонса (1902-1979). За Парсонсом, соціальні системи зіштовхуються із чотирма найважливішими проблемами. По-перше, вони мають забезпечити одержання ресурсів з навколишнього середовища та їх розподіл усередині системи. По-друге, соціальна система має бути здатна мобілізувати ресурси для досягнення певних цілей, попередньо встановлюючи пріоритет між ними. По-третє, відносини усередині системи повинні координуватися й регулюватися а, отже, мати налагоджений механізм “інтеграції”. По-четверте, повинні існувати шляхи вироблення такої мотивації індивідів, що входять у соціальну систему, яка забезпечила б відповідність їхньої діяльності цілям системи. З огляду на це, соціологія, за Парсонсом, має вивчати структуру суспільства, що у свою чергу повинна розглядатися в аспекті її функціональних наслідків для рішення названих проблем.

Розвитком структурного функціоналізму є теорія соціальних змін. Прихильники цього напрямку (наприклад, американський соціолог Р.Мертон) доповнили структурно-функціональну концепцію поняттям “дисфункція”, що дозволило створити причинно-наслідкову модель аналізу суспільних систем.

За Мертоном, соціальна система або її частини мають здатність відхилятися від прийнятої нормативної моделі й тим самим порушувати сталу функціональну залежність. Коли така здатність реалізується, то настає або новий етап у пристосуванні суспільства до наявного порядку, або відбуваються певні зміни в нормативній системі цього суспільства.

Теорія соціального конфлікту. Прихильники цієї теорії, спираючись на ідеї К.Маркса, М.Вебера, В.Парето та ін., стверджують, що глибокий аналіз суспільства завжди має стосуватися проблем боротьби за владу між конфліктуючими соціальними групами. Наприклад, німецький соціолог Р.Дарендорф сформулював такі положення теорії конфлікту:

Головними відмінними рисами будь-якого суспільства є ПАНУВАННЯ, КОНФЛІКТ і ПРИДУШЕННЯ.

Суспільна структура заснована на владі одних груп людей над іншими.

У кожної з таких груп є спільні інтереси незалежно від того, усвідомлюють це члени групи чи ні; інтереси окремих груп різні або й протилежні.

Коли люди усвідомлюють свої спільні інтереси, то вони можуть утворювати суспільний клас, що виявляє себе у формі профспілкового руху, політичної партії та ін.

Конфлікт між класами загострюється, якщо:

а) майже вся влада зосереджена в руках невеликої групи людей, а інші майже повністю позбавлені її;

б) ті, хто позбавлений влади, не мають можливості одержати її;

в) люди можуть вільно організовувати політичні групи.

Функціоналізм і теорія конфлікту різні за своєю суттю. Прихильники першого підходу розглядають суспільство як стійке і єдине ціле, прихильники другого - як змінне і конфліктне. Функціоналісти надають великого значення згоді всіх членів суспільства, а послідовники теорії конфлікту - проявам придушення одних членів суспільства іншими.

Мікросоціологічні теорії:

Теорія соціального обміну (Дж. Хоманс, П.Блау). Теорія соціального обміну базується на припущенні, що індивіди є раціональними економічними суб'єктами, які постійно прагнуть збільшити особистий прибуток (у вигляді грошей, товарів, послуг, престижу та ін.). У цьому випадку основою суспільного буття виступають елементарні акти обміну вигодами, що й формує різноманітні структурні утворення (соціальні інститути, розподіл влади й престижу).

Прикметно, що якщо, наприклад, структурні функціоналісти абсолютизують нормативну сторону життєдіяльності суспільства, то прихильники соціального обміну, навпаки, проголошують перевагу психічного над соціальним.

Теорія символічного інтеракціонізму (Дж.Мід, Г.Блумер, А.Стросс та ін.). Представники цього напрямку розглядають соціальну поведінку людей як взаємодію (інтеракцію) індивідів, що відбувається на несимволічному (безпосередні реакції) або на символічному рівнях. В останньому випадку між людьми виникає діалог, оскільки тут здійснюється обмін знаннями й розуміннями.

Символічні інтеракціоністи, по-перше, прагнуть пояснити поведінку людей з огляду не на їхні індивідуальні потяги, потреби, інтереси, а на суспільство, що інтерпретується як сукупність міжіндивідуальних взаємодій; по-друге, вони розглядають всі різноманітні зв'язки людини з речами, природою, іншими людьми, групами людей і суспільством у цілому як зв'язки, опосередковані символами. Основною сферою застосування символів є так звані соціальні ролі, які фіксуються в системі мовних та інших символів.

Етнометодологія (Г.Гарфінкель, А.Сікурел та ін.). Прихильники цього підходу свою увагу звертають на вивчення прийнятих на віру правил і понять, що визначають поведінку людей у процесі їхнього спілкування з іншими людьми. На їхню думку, життя подібне до театру, тому вони вважають, що люди в житті, щоб справити враження й тим самим впливати на інших, відіграють ролі як актори на сцені, які вони свідомо обирають для себе.

Соціометрія (Дж.Морено). Представники цього напрямку вважають, що основою суспільного життя є “соціальний атом” - індивід, що вступає в емоційні зв'язки з іншими індивідами. Ці зв'язки формують “соціометричну матрицю” - сплетення індивідуальних симпатій або антипатій, що є невидимою, внутрішньою, неформальною мікроструктурою кожної групи поряд із зовнішньою, офіційною макроструктурою. Істотно, що соціальна дійсність незмінно конфліктна через розбіжність зовнішньої структури й емоційних відносин. Тому, щоб правильно розуміти процеси, які відбуваються в суспільстві, необхідно навчитися вимірювати “соціодинамічну різницю між офіційним суспільством і соціометричною матрицею”.

2.4 Розвиток вітчизняної соціології

Вітчизняна соціологія не має таких фігур світового значення, як Маркс, Вебер, Дюркгейм та ін. Але зростання національної самосвідомості в колах української інтелігенції в XIX- початку XX століття не могло обійтися без відповідей на питання соціологічного характеру. Тому до соціології зверталися не тільки суспільствознавці, але й письменники, політики, журналісти. Їхні роботи в галузі соціології являють собою безцінний внесок у розвиток вітчизняної думки. Нижче наведено імена найбільш відомих осіб української історії, що приділяли серйозну увагу соціологічним проблемам.

Антонович В. (1834-1908) - історик, археолог. Здійснив внесок у становлення української соціології, вважаючи, що нація - це “група людей, рідних і близьких між собою натурою, здібностями, правом, розумом, темпераментом”. Істотно, що в суть нації він включав як природні її сторони, так і набуті на їхньому фундаменті культурні риси.

Бочковський О. (1884-1939) - соціолог, публіцист і громадський діяч. Займався дослідженням народотворчого процесу, в якому виділяв два етапи: етногенез, що охоплює період від становлення народу до нації, і націогенез. Цей процес має кілька передумов: господарсько-економічні зв'язки окремих верств суспільства; природні умови; територіальну стабілізацію населення; географічне середовище. Результатом народотворчого розвитку є нація, у межах якої переборюється соціальний “атомізм”, руйнуються бар'єри між соціальними групами.

У майбутньому, вважав О.І.Бочковський, виникне “світова Унія Народів” - органічний синтез національно свідомих, таких що самовизначилися, культурно розвинених і політично незалежних народів.

Винниченко В. (1880-1951) - видатний український мислитель, письменник, політичний і громадський діяч. Серед усіх проблем соціологічної спрямованості, значну увагу приділяв розробці питання про характер української нації і державності. Вважав, що українська нація - безбуржуазна й що для неї характерна відсутність національних експлуататорських класів.

Відстоював ідею подальшого розвитку суспільства як зближення приватновласницької й державно-кооперативної власності й перетворення їх на “правдиво-кооперативну форму” (Винниченко називав її колектократією), під якою він розумів соціалізм.

Вовк Ф. (1847-1918) - антрополог, етнограф, громадський діяч. Розглядав соціологію як науку про суспільне життя, вважаючи, що всі суспільні явища й форми з'явилися не в результаті втручання зовнішніх сил, а як наслідок багатоступеневого розвитку фізичної природи людини. Вважав, що однаковість фізичної природи людини обумовлює більшу або меншу одноманітність соціальних явищ, у той час як різні умови середовища спричиняють їхню розмаїтість.

Донцов Д. (1883-1973) - публіцист, літературний критик і політик. Вважаючи, що в суспільному розвитку провідну роль відіграють ірраціональні (підсвідомі) чинники, відстоював ідеологію вольового націоналізму. При цьому він вважав, що прогрес - це право сильних націй організовувати людей і народи для посилення панівної культури й цивілізації. Суттєво, що за Донцовим, нація очолюється її елітою (кастою, аристократією), що, керуючись виключно інтересами всього суспільства, а не окремих його частин, і зберігає його єдність.

Драгоманов М. (1841-1895) - філософ, історик, публіцист, громадський діяч. Розуміючи під соціологією універсальну й точну науку про суспільство, прагнув до синтезу всіх суспільних наук. При поясненні розвитку людства заперечував його цільову (телеологічну) природу, що було характерно для популярного на той час у середовищі українських інтелектуалів марксизму, вважаючи, що воно розв'яжеться під впливом безлічі чинників.

Кістяковський Б. (1868-1920) - філософ, соціолог, правознавець. Вважав, що фундаментом соціального буття є психічна взаємодія людей, у результаті якої виникають форми групової свідомості, що стає основою соціальної диференціації. Соціологію розглядав як науку, завданням якої є об'єднання телеологічного й причинно-пояснювального підходу до розуміння суспільного життя.

Ковалевський М. (1851-1916) - соціолог, юрист, історик, політичний діяч. Вважав, що історія розвитку суспільства є результатом взаємодії незалежних одне від одного явищ, процесів і чинників - демографічних, психологічних, географічних та ін. Намагаючись перебороти однобічність різних соціологічних напрямків, відстоював “теорію соціального прогресу”, який вбачав у розвитку солідарності та єдності між соціальними групами, класами й народами, тобто в соціальній гармонії.

Костомаров М. (1817-1885) - історик, етнограф, письменник. Виходив з положення про те, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними особливостями. У зв'язку із цим він вважав, що для духовної природи українського народу визначальним є панування демократичних основ вічевого устрою його громадського життя й волелюбність.

Куліш П. (1819-1897) - письменник, історик, етнограф. Проповідував соціальну теорію хуторянства, суть якої визначають наступні положення. Природа душі людини двоїста: це серце, що тягнеться до природного, хутірського життя, і це голова, розум, які найбільшою мірою реалізуються в міському неприродному житті. Тому повернення з міста на хутори, заперечення урбанізації, сучасної цивілізації - це повернення до природної простоти й виконання «великого заповіту святої волі».

У своїй роботі “Листи з хутора” Куліш пропонував у такий спосіб “оселянити” міську Європу: “Треба містам розсипатися на села, на хутори і з'їзджатися лише до контор на засідання на короткий час... не розриваючи сусідських зв'язків із селянами - лише тоді бідність як-небудь урівнялася б з багатством”.

Липинський В. (1882-1931) -? видатний соціальний мислитель, політичний діяч, соціолог й історик. Будучи одним з авторів теорії еліти, вважав, що невід'ємним атрибутом будь-якого суспільства є наявність у ньому привілейованого прошарку, здатного переборювати деструктивні суспільні тенденції й захищати національну державу. Еліта, що характеризується двома ознаками - силою й авторитетом, за способом організації свого панування поділяється на три типи: охлократію, коли відсутній класовий розподіл суспільства; класократію, коли в суспільстві присутні “органічні” класи; і демократію, коли відбувається розпад класів, а загальна мораль і віра витісняються порожньою раціональністю й утилітаризмом. Майбутнє України Липинський бачив у встановленні влади класократичної еліти на чолі з гетьманом.