Специфіка предметного поля соціологічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з соціології на тему:

“Специфіка предметного поля соціологічної науки”

План

Вступ. Виникнення соціології.

1.Об'єкт та предмет соціології.

2. Становлення предметного поля історичної соціології.

3. Предметне поле соціологічної освіти.

4.Предметне поля соціології праці.

5. Висновок.

Література.

Вступ. Виникнення соціології

Розходження в поглядах на соціологію як науку не вдалося подолати й донині. Відомо до 100 визначень соціології, запропонованих найвідомішими спеціалістами у цій галузі.

Свою назву соціологія отримала завдяки відомому французькому вченому Огюсту Конту. Він утворив її (назву) поєднанням латинського слова societas (суспільство) та грецького logos (вчення). Відбулося це у 30-х роках ХІХ століття.

Суттєвий внесок у виникнення та становлення соціології як самостійної науки зробили англійський вчений Герберт Спенсер, німецькі вчені Карл Маркс,Георг Зіммель та Макс Вебер, французький вчений Еміль Дюркгейм, італійський вчений Вільфредо Парето. Їхню творчість відносять до класичного періоду у розвитку соціології, який припадає на середину ХІХ ст. - 20-ті роки ХХ ст..

Огюст Конт (1798-1857). Засновник позитивізму. Прагнучи точно визначити місце соціології в людському пізнанні, створив класифікацію наук, в якій кожна наступна наука досліджує більш складні явища. У цій класифікації наукою, що вивчає найбільш конкретні, а тому і найбільш складні явища, є соціологія. Центральні категорії у творчості: соціальний організм, соціальна статика, соціальна динаміка

Герберт Спенсер (1820-1903). Сформулював принципи соціальної еволюції; наполягав на тому, що універсальні закони функціонування і розвитку живих систем необхідно поширювати на соціальне життя.

Карл Маркс (1818-1883). Побудував теорію класів. Є родоначальником конфліктологічної традиції в соціології. Центральні категорії у творчості: продуктивні сили, виробничі відносини, базис і надбудова, буття і свідомість. суспільно-економічна формація, буржуазія і пролетаріат.

Еміль Дюркгейм (1857-1917). Методологію наукового дослідження Е. Дюркгейма називають соціологізмом. Предметом соціології вважав соціальні факти. Вважав, що суспільний розділ праці призводить до виникнення органічної солідарності. Центральні категорії у творчості: суспільний розподіл праці, соціальна солідарність, механічна солідарність, органічна солідарність, норма та патологія, аномія, самогубство. Аномія, за Е. Дюркгеймом, це суспільне становище, яке характеризується дезорганізацією, руйнуванням системи цінностей, протиріччям між декларованими цілями та неможливістю їх реалізації для більшості населення.

Макс Вебер (1864-1920). Автор концепції розуміючої соціології, теоріїсоціальної дії. Центральні категорії у творчості: ідеальний тип, соціальна дія, цілераціональна дія, ціннісно-раціональна дія тощо.

Виникнення соціології стало можливим завдяки всьому попередньому розвитку соціального знання. Соціокультурними передумовами, що викликали до життя нову науку, стали зміни, які відбулися у політичному, економічному та інтелектуальному житті Європи ХVІІІ - ХІХ ст..

І. Об'єкт та предмет соціології

Вивчення кожної навчальної дисципліни, як правило, розпочинають з визначення її предмета. Якщо об'єктом науки є певна сфера об'єктивно-суб'єктивної реальності, на яку спрямовує вона своє пізнання, то предмет -- це ті аспекти об'єкта, що підлягають безпосередньому вивченню з допомогою притаманних саме цій науці методів. Предмет науки - це певні специфічні елементи, властивості, відносини об'єкта, що мають бути відтворені в мисленні.

Що ж власне є предметом соціології? Незважаючи на те, що ця проблема не є новою для наукового співтовариства, єдиної думки, на жаль, не існує, а тому дискусії з цього приводу тривають. Визначальним у таких дискусіях є підхід, згідно з яким автори обирають базове, ключове, основоположне поняття, за допомогою якого визначають предмет соціології.

Об'єктом соціології є суспільство (об'єкт науки - це реальність (природа, суспільство, людина), на яку спрямований процес дослідження). З огляду на те, що сучасна соціологія досліджує не тільки суспільство, але й особистість, більш коректно, на наш погляд, називати цю науку суспільно-гуманітарною (чи соціогуманітарною).

Проте визначення об'єкту науки недостатньо для того, щоб побачити її специфіку, відрізнити від інших наук. Для цього перш за все необхідно виокремити її предмет, тобто ті складові об'єкту (зв'язки, відношення тощо), які й підлягають вивченню саме цією галуззю наукового знання. Отже, саме своїм предметом одна наука відрізняється від іншої.

Протягом розвитку соціології як самостійної науки уявлення вчених про її предмет змінювались. У різні часи та у різних соціокультурних умовах існували суттєві відмінності у розумінні предметного поля соціологічної науки. Дискусія щодо предмету соціології тривають у наукових колах і дотепер. Учасники дискусії, по-різному визначаючи предмет соціології, акцентують увагу на різних елементах суспільного життя.

Даний факт обумовлений перш за все трансформацією об'єкта соціології - суспільства, а саме появою та розвитком нових закономірностей, механізмів та проблем суспільного життя. Як підкреслює російський соціолог В.О. Ядов, предмет будь-якої науки не може бути стабільним, “він знаходиться у постійному русі, розвитку, як і сам процес пізнання. Його рух залежить від двох вирішальних факторів: прогресу самого наукового знання, з одного боку, та потреб суспільства , що змінюється, соціального запиту, з іншого”.

В історії соціології у визначенні її предметного поля найбільш виразно виявились дві тенденції.

У вітчизняній науці використовується таке визначення предметного поля соціології: соціологія - це наука, яка вивчає процеси цілісного розвитку суспільства та механізми його функціонування на рівні взаємодії між різними елементами соціальної структури: соціальними групами, соціальними інститутами, особистостями.

Точка зору О. Конта на соціологію як на науку про суспільство панувала в літературі до кінця XIX ст. Але з накопиченням знань про окремі сфери життя суспільства соціологія поступово втрачала роль єдиної універсальної теорії суспільства. В кінці XIX - на початку XX ст. в наукових дослідженнях суспільства почали виділяти поряд з економічними, демографічними, правовими та іншими аспектами і соціальні. Предмет соціології почав звужуватися до вивчення саме соціальних сторін суспільного розвитку. Продовжувач справи О. Конта Е. Дюркгейм в книзі "Правила соціологічного методу" (1895 р.) визначає предмет соціології як соціальні факти, які існують поза індивідом, а також прагне чітко розмежувати поняття індивідуального і колективного (соціального), доводячи безумовний пріоритет останнього стосовно першого. Соціальні явища, на думку Е. Дюркгейма, це дещо зовнішнє відносно індивідів, і їх можна і потрібно розглядати як об'єктивну даність, як речі.

Отже, рубіж ХІХ-ХХст. характеризується переходом соціології від науки, тотожної суспільствознавству; до самостійної науки, пов'язаної з вивченням соціальних явиш і відносин суспільного життя, тобто такої, що існує поряд з політичною, економічною теоріями, філософією, історією та іншими науками.

Важливу роль у конкретизації, предмету соціологічних досліджень відіграє соціологія США, з якою пов'язують новий і вищий рівень розвитку соціології в цілому. Вона бере свій початок з "класичної школи", або руху за "науковий менеджмент" (1890-1920 рр., провідні представники -- Ф. Тейлор, Г. Емерсон, Г. Таун та ін.); школи "людських відносин у промисловості", сформованої у кінці 20-х років та існуючої до цього часу (Е. Мейо, А. Маслоу та ін.); "емпіричної школи" (П. Друкер, Д. Девіс, А. Слоун, Г. Саймон). Відомий російський учений С. Фролов розглядає соціологію як науку, що вивчає "структури суспільства, їхні елементи й умови існування, а також соціальні процеси, що відбуваються в цих структурах".

Трактуючи соціологію як один зі способів набуття знань про людей, американський соціолог Н. Смелзер визначає її як "наукове вивчення суспільства та соціальних відносин".

Російсько-американський учений П. Сорокін підкреслює, що соціологія є генералізуючою наукою, котра вивчає "найбільш загальні властивості явищ взаємодії людей".

Сучасний український соціолог В. Піча визначає соціологію як науку "про тенденції, закони функціонування і розвитку соціальних систем, про прояви цих законів у діяльності суб'єктів - великих і малих соціальних груп і спільностей людей, а також окремих особистостей".

Сучасний американський соціолог Е. Гіденс, наголошуючи на понятті "соціальний інститут", тлумачить соціологію як науку про соціальні інститути індустріального суспільства, що "вивчає людське соціальне життя, життясоціальних груп і суспільств".

Найбільш повним визначенням предмета соціології є визначення відомого російського соціолога В. Ядова: "Соціологія - це наука про становлення, розвиток, зміни та перетворення, про функціонування соціальних спільностей і форм їхньої самоорганізації: соціальних систем, соціальних структур та інститутів. Це наука про соціальні зміни, зумовлені активністю соціального суб'єкта; наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку та взаємодії між різноманітними соціальними спільностями; наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки'".

На думку відомого німецького соціолога М. Вебера, соціологія намагається розтлумачити, зрозуміти соціальну дію, її процес і діяння, а отже, вивчає не що інше, як соціальну поведінку. Соціальна поведінка-- це внутрішня і зовнішня позиція людини, орієнтована на вчинок чи утримання від такого. Поведінка є соціальною, якщо вона в певний спосіб співвідноситься з поведінкою інших індивідів.

Саме соціологічний аналіз поведінки індивідів покладають в основу визначення предмета соціології сучасні західноєвропейські та американські вчені. Найпоширенішими в їхніх навчальних посібниках та науковій літературі є тлумачення соціології як науки про методи дослідження поведінки людини; як науки про поведінку людей, що живуть в оточенні подібних до себе, тобто як науки про соціальні групи та їх вплив на поведінку окремої людини.

Вітчизняна соціологія розвивалась під впливом передусіммарксистської теорії. Марксисти вважали, що предметом соціологічного вивчення є суспільство як соціальна система з її структурними елементами -- індивідами, соціальними спільнотами, соціальними інститутами. У такому контексті соціологія -- наука про суспільство як соціальну систему в цілому, про функціонування і розвиток цієї системи через її складові елементи: індивідів, соціальні спільноти, соціальні інститути.

Сучасний російський соціолог Г. Осипов визначає соціологію як науку про загальні та специфічні соціальні закони й закономірності розвитку і функціонування історично окреслених соціальних систем, про механізм дії і форми прояву цих законів і закономірностей у діяльності особистостей, соціальних спільнот, класів, народів.

«Короткий словник із соціології» визначає соціологію як науку про закони становлення, функціонування, розвитку суспільства, соціальних відносин і соціальних спільнот; «Соціологічний словник» -- як науку про закони розвитку і функціонування соціальних спільнот і соціальних процесів, про соціальні відносини як механізм взаємозв'язку і взаємодії між суспільством і людьми, між спільнотами й особистостями.

Сучасне тлумачення предмета соціології повинно враховувати особливості даного етапу соціологічного пізнання, передусім те, що соціологія є специфічним науковим знанням про суспільство, яке відрізняється від інших суспільних наук і має свій самостійний предмет.

Окрім загальнотеоретичного осмислення свого предмета, соціологія охоплює низку соціологічних теорій, предмет яких -- вивчення особливих станів і форм буття соціальних спільнот: соціальної структури, культури, соціальних інститутів і організацій, особистості, а також процесів соціалізації індивідів у соціальних спільнотах.

Як наука про соціальні спільноти, соціологія досліджує масові соціальні процеси і поведінку, стани і форми соціальної взаємодії та соціальних взаємозв'язків людей, що утворюють соціальні спільноти.

Класик соціологічної науки німецький вчений Макс Вебер вважає, що соціологія -- це наука про соціальну поведінку, яку соціологія прагне зрозуміти і пояснити. Соціальна поведінка, за Вебером, -- це певний вчинок людини, який він співвідносить з поведінкою (або вчинками) інших людей.

Сучасний американський соціолог НейлСмелзер зазначає, що соціологія -- це один із способів вивчення людей. Він вважає, що соціологи прагнуть з'ясувати: чому люди поводять себе певним чином, мають певну віру, одружуються, навчаються, голосують тощо, а також, що відбувається з людьми під час того, як вони взаємодіють один з одним. Тому Смелзер вважає, що завдання соціології -- "наукове вивчення суспільства і соціальних відносин".

Оскільки в соціології існує багато шкіл і напрямів, кожен із відомих вчених-соціологів по-своєму трактує предмет соціології, тому однозначно сформулювати його визначення складно.

ІІ.Становлення предметного поля історичної соціології

Визначення місця історичної соціології у системі гуманітарних дисциплін пов'язано з її позиціонуванням насамперед щодо соціальної філософії та філософії історії. Засновник соціології Огюст Конт вважав соціальну статику соціальною філософією, натомість соціальну динаміку -- філософією історії.

Соціальна філософія розглядає якісну своєрідність суспільств, розвиток його перспектив. Предметна ж сфера соціології визначається залежно від того, чи вивчається вона на рівні конкретних понять теоретичної соціології, чи сходить до абстрактного філософського погляду на соціальну дійсність.

У Радянському Союзі такою галуззю була соціологія марксизму, яка розробляла теорію суспільно-економічної формації, закономірності зміни формацій в певних регіонах світу, країнах головним чином шляхом соціальної революції, яка розглядається як наслідок суперечностей між продуктивними силами та виробничими відносинами, котрі стосуються життєвих інтересів класів, штовхаючи їх до політичної боротьби.

Предметом філософії історії є історичний вимір буття людини. Августин Блаженний (354-430) у своєму вченні про Град Божий та Земний Град визначав, що в історичному процесі людина створює для самої себе різновид людської природи шляхом повторного творення у власній думці того минулого, спадкоємцем якого вона є.

Зрештою, без філософії історії не може обійтися жодна серйозна соціальна теорія. Адже проблема виявлення рушійних сил історії вирішується з точки зору сутності людини та буття, співвідношення трансцендентального та феноменального, свободи та рабства.

Соціальна філософія вивчає не певні аспекти життя суспільства, чим займаються конкретні соціальні науки (наприклад історія, соціологія, психологія, політологія, культурологія та ін.), а досліджує суспільство як комплексну систему на всезагальному рівні. Тобто, по суті, соціальна філософія вивчає загальні риси, які властиві якісно своєрідним суспільствам.

Філософія історії як галузь філософської думки намагається знайти логічну конструкцію історії та визначити критерії науковості історії. Зокрема, наявні дві філософські концепції історії: фіналістські (світова катастрофа відділяє нинішній еон часу від майбутнього), які визнають кінець історії, та інфінітні, які таку кінцевість у принципі заперечують. З огляду на це, Ф. Шеллінг зазначав, що людина сама творить свою історію за волею випадку. Натомість А. Шопенгауер наголошував, що історія може розглядатися як знання, але не як наука, зважаючи на відсутність у ній будь-якої субординації пізнаного.

Для розв'язання зазначеної проблеми Й. Гердер запропонував метод аналогій, натомість Т. Кант заперечував саму можливість аналогій між природничими та моральними науками, до яких він відносив також історію. Т. Кант проголосив примат практичного розуму над теоретичним .

Предмет соціальної філософії становить вивчення загальних засад цивілізаційного існування та розвитку суспільства як цілісної системи через співвідношення основних чинників життєдіяльності людей в історичному просторі та часі .

Соціальна філософія та теоретична соціологія мають певні спільні інтереси в галузі з'ясування питання, що таке суспільство і як воно змінюється. У цьому контексті соціальна філософія має предметом
досліджень сутність соціальних явищ і забезпечує теоретичні засади для історичних досліджень. Історики відповідають на питання «всередині історії», натомість філософи -- «про історію»: як ми розпізнаємо історичні факти, чи є історія наукою, чи є історичне знання об'єктивним, яка природа історичних теорій, чи існують історичні закономірності?
Предмет філософії історії -- історичне буття людини. Вольтер, за словами О. Пушкіна, «вніс світильник філософії у темні архіви історії». Г. Гегель виділяв першопочаткову історію, яка фіксується безпосередньо свідками подій, рефлективну історію, яка зазнала обробки, та філософію історії. По суті, філософія історії здійснює теоретичні узагальнення вищого ступеня, які стосуються теорії історії, а точніше, гносеологічних проблем історичного пізнання. Г. Гегель: «Істина вічна і не має історії». Соціальне як продукт абсолютної ідеї.

К. Маркс та Ф. Енгельс у першій главі «Німецької ідеології» (1845-1846) наголошували, що люди мають історію тому, що вони повинні певним чином виробляти своє життя [169, с. 347]. З одного боку, люди продовжують успадковану діяльність за обставин, які змінилися, а з другого, -- змінюють старі умови, оскільки здійснюють нову діяльність. Отже, обставини такою самою мірою творять людей, як люди творять обставини. Врешті, філософія історії покликана досягти певного холістичного рівня історичного знання, наприклад історії світових цивілізацій, аби тлумачити цю історію. Отже, історія може бути досліджена такою, якою вона є.

Історико-філософське осмислення всесвітньої історії становить безцінну скарбницю концепцій та наукових парадигм, які становлять теоретичну базу історичної соціології. Проте, на відміну від соціальної філософії, соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й з конкретними фактами соціальної дійсності.

На історико-теоретичному рівні, який пов'язаний із філософським знанням, визначається місце історичного знання та пізнання серед інших наук і формується прагматичний рівень дослідження особливостей історичного пізнання як складової спонтанного розвитку історичного знання. Нелінійний характер історичного часу, складність, хаотичність, циклічність історичних процесів стимулюють дослідження інваріантних у часі явищ, змушують цікавитися вічними людськими цінностями та їх конкретною інтерпретацією в різні моменти часу.

Спорідненими науковими дисциплінами щодо історичної соціології є історія соціології та соціальна історія. Предмет історії соціології-- процес становлення соціології від часу виникнення її як самостійної науки до сьогодення [83, с. 3]. Саме у форматі історії соціології можна прослідкувати визначальні етапи становлення історичної соціології у її теоретичних та прикладних аспектах.

У другій половині 30-х років XX ст. предметна сфера соціальної історії розширилася за рахунок включення до неї локальної історії, у нашому розумінні -- краєзнавства.

У 1935 р. в Амстердамі було створено Інститут соціальної історії [86, с. 28]. Під впливом індустріалізації та марксизму розвивалася соціально-економічна історія, проте відчувалося, що історія має об'єднати зусилля із психологією та соціологією й пояснити розвиток людства глибше, ніж інші соціальні дисципліни. Історична соціологія намагається інтегрувати предметні поля досліджень соціальних наук, які стосуються аналізу та синтезу соціального досвіду, накопиченого різними поколіннями, різними соціумами та цивілізаціями.

Отже, до визначення предметного поля історичної соціології, як слушно зазначає російська дослідниця А. Черних, слід підходити з позиції М. Вебера, який наголошував, що типологізацію наук мають становити не зв'язки «речей», а мисленні зв'язки «проблем» [313, с. 21]. Самостійну науку визначають специфічний погляд на предмет, методи дослідження та результати вивчення проблем.

Соціологія виникла в ХТХ ст. як спроба зрозуміти та інтерпретувати великі зрушення, які відбувалися в країнах західного цивілі-заційного ареалу в епоху переходу від традиційного суспільства до сучасного урбаністичного суспільства з демократичним соціальним устроєм. По суті, соціологія стала формою наукової саморефлексії сучасності. Проте визначення предмета соціології досі є дискусійним питанням.

На думку Огюста Конта, предмет соціології -- це суспільство в його цілісності, основу якої становить загальна злагода. Герберт Спенсер за предмет соціології визначав суспільство як соціальний організм, в якому диференціація поєднується з інтеграцією завдяки природній еволюції його соціальних інститутів. Натомість предмет марксистської соціології становить суспільство як органічна система, яка розвивається в напрямі цілісності через класову боротьбу та революції. Інші визначали предмет соціології через єдність методології. Так, Фердінанд Тьонніс вважав, що предмет соціології утворюють всі види соціальності, спільності та суспільство, в їх основі лежить взаємодія людей. Еміль Дюркгейм визначав предмет соціології через суспільство як об'єктивну сукупність інститутів, що визначають тип солідарності, досліджувати який слід на підставі соціальних фактів, виявлених за допомогою об'єктивних методів. Макс Вебер наголошував, що предмет соціології -- цілісна сукупність сенсів соціальних дій, значень соціальних відносин, їх структур для суб'єктів дій. Георг Зіммель вважав предметом соціології чисті форми становлення соціального, які утворюються при взаємодії індивідів у будь-якій сфері суспільства. Пшпирим Сорокін підкреслював, що предметом соціології є суспільство як реальна сукупність людей, котрі взаємодіють, де статус соціального суб'єкта залежить від його дій. На думку Толкотша Парсонса, предмет соціології становлять системи соціальної дії, специфічні для кожного суспільства, які визначаються за допомогою структурно-функціонального підходу.

Навівши всі ці визначення, російський соціолог М. Лапін пропонує таке визначення предмета соціології. Отже, це соціальна діяльність людини, соціальні відносини і процеси, спільності і суспільства як цілісні системи, їх функції і структура. Соціологія досліджує стани та динаміку свого предмета, спираючись на соціальні факти та емпіричні дані, отримані за допомогою соціологічних та інших наукових методів [139, с. 106-119].

П'єр Бурдьє вважав, що соціологія покликана формувати загальні соціальні факти, спроможні допомогти відновити фундаментальну єдність людської практики [230, с.51]. Адже суспільство існує в середовищі, яке формують навколишнє середовище та людська свідомість. Соціальна практика впливає на природу, створюючи (за К. Марксом) «другу природу». Водночас суспільна практика в будь-який конкретний момент часу відображається у соціальній свідомості, в ідеях, переконаннях, віруваннях, надіндивідуально в ідеологіях та певних доктринах.

Отже, соціологія -- наука, в центрі уваги якої перебуває свідома або несвідома поведінка людини -- члена соціальних спільнот відповідно до її соціальної позиції (статусу) та ролей, які вона виконує в соціальній структурі суспільства як власному життєвому середовищі. Тим самим, на думку автора запропонованого визначення, як соціальні виділені і раціональні аспекти поведінки (свідомість, цінності, установки, інтереси), й ірраціональні (соціальний настрій, афекти тощо), а також референтні групи, об'єктивні обставини та зовнішні щодо людини структури. Це дає можливість провести вододіл між поведінкою людини в соціальному житті та поведінкою в економіці, політиці та інших сферах [180, с. 27]. Врешті, відсутність чіткого визначення поняття «соціальне» призводить до появи різних парадигм у рамках соціологічної науки.

Спільними питаннями для всіх соціальних наук є проблематика розвитку суспільства, питання виявлення механізмів його функціонування та відтворення, з'ясування напряму розвитку історичного процесу.

У системі суспільних наук соціологія найбільше пов'язана з історією. Важливим соціологічним принципом є принцип історизму, адже аби зрозуміти будь-яке сучасне явище, потрібно звернутися до його витоків та аналізу процесів, що його стимулювали.

Соціологічне мислення пронизано історичним аналізом, схемами пояснення та інтерпретації історичних подій. Об'єктом і предметом досліджень соціології та історії є суспільство та його закономірності в їх конкретних виявах. Здається, що в ретроспективі розібратися простіше, ніж правильно зрозуміти те, що відбувається тут і зараз.

Розглядаючи події ранніх етапів писемної історії, історики користуються допомогою археології та культурної антропології. Досліджуючи періоди, щодо яких історичні джерела малочислені, історики висувають гіпотези, які певним чином характеризують доіндустріальні суспільства.

Натомість соціологи майже не торкаються цієї проблематики. Історик обирає тему дослідження, виходячи з логіки подій у певному місці і часі. Тобто проблематика історичної науки нібито обмежена культурно та хронологічно, що дає можливість поповнити вторинні джерела першоджерелами та архівними матеріалами.

На відміну від пізнання сучасного, дослідження минулого завжди є опосередкованим. Навіть будь-що побачене завжди майже наполовину складається з побаченого іншими. Ще однією проблемою для історика є довіри до власної пам'яті.

Проте нагадаю слова славнозвісного Соломона, який зазначав, що все минає, але ніщо не минає безслідно. Тому сліди минулого доступні свідомому сприйняттю. Але незважаючи на ці роздуми, зазначимо, що місії історії завжди полягатиме в дослідженні процесів, які вже завершилися.

Традиційно минуле сприймається як даність, яку вже ніщо не змінить. Проте часто буває так, що навіть важливу подію майже неможливо реконструювати по гарячих слідах. Змінити минуле теж неможливо, але ставлення до минулого так само не прогнозоване, як і майбутнє. Повернутися в минуле так само неможливо, як і уникнути майбутнього.

Соціологічні дослідження підкреслюють роль та значення теоретичних конструктів, приділяючи особливу увагу математичному вираженню знайдених соціальних закономірностей, тому більшість соціологічних досліджень займається сучасністю, або принаймні періодом індустріалізації, якому властиві більш-менш точні статистичні дані, які дають аргументацію соціологічним висновкам.

Отже, історична соціологія покликана, так би мовити, реалізувати шлюб з розрахунку між соціологією та історією.

Водночас обидві науки -- історія й соціологія -- користуються різними методами пізнання. Для історика більш властива діахронія у пізнанні, яке рухається разом із думкою від минулого до сучасного. Епістемологічні стратегії інтерпретації історії розташовані між тим, що відбувалось насправді, та закріпленими в різноманітних джерелах уявленнями про цю історичну реальність її сучасників [114, с. 9].

Натомість використання історичного методу в соціології досить часто орієнтується на ретроспективне пізнання, тобто поступове заглиблення в минуле у пошуку першопричин соціальних процесів, явищ, тенденцій.

Але між історією та соціологією можна вибудувати досить надійні методологічні містки. Початок роботи з погодження термінології та понятійного апарату видається досить складним. Але, користуючись словами Козьми Пруткова, зазначимо, що багато речей нам не зрозумілі не тому, що наші поняття слабкі, а тому, що ці речі не входять в коло наших понять.

Змінити це становище можна за допомоги розробки новітніх міждисциплінарних підходів, уточнення методологічних процедур компаративістики. Врешті мова йде про дослідницьку стратегію, запропоновану Р. Ароном. Він сподівався нарешті відмовитись від моно-каузальності у процесі інтерпретації історичних феноменів [7, с. 88].

Приступати до вирішення зазначеної проблеми можна, якщо сприймати історію не як виключно «самодостатню» науку, замкнуту на коло лише «внутрішньо цехових» питань. У цьому контексті більш адекватною виглядає позиція Ф.Броделя, який розглядав історію як суму всіх можливих історій, всіх підходів і точок зору -- колишніх, сучасних і майбутніх [32, с. 9].

Водночас слід зазначити, що невизначеність самостійного наукового статусу історичної соціології у вітчизняній гуманітарній науці спричиняє досить серйозні непорозуміння. Наприклад, у виданні «Історична наука: термінологічний і понятійний довідник», де репрезентовані терміни споріднених щодо історії наук ми даремно шукатимемо самостійне поняття «історична соціологія».

Історична соціологія також визначається як «напрямок у сучасній соціології. Його представники досліджують історичний процес розвитку суспільства, соціальних систем, соціальних інститутів і явищ. У рамках цього напрямку розробляються також спеціальні соціологічні теорії історичного розвитку, соціологічні методи дослідження даних історії» [194, с. 91].

На думку російського соціолога А. Черних, історична соціологія є насамперед дослідницьким підходом, який розглядає суспільні процеси в порівнянні, виступаючи ядром теорії соціальних змін [285, с. 12]. Водночас вона зазначає, що історична соціологія, яка визрівала в надрах соціальної історії, до 70-х pp. XX ст. тлумачилась занадто широко, як теорія соціальної еволюції та прогресу.

Натомість американський словник 1962 р. видання визначає соціологію історичну як аналіз історичних даних з метою отримання соціологічних узагальнень. Історичне дослідження може включати в себе спробу відкрити важливі тенденції розвитку суспільства, або цивілізації, проте воно може бути обмежене аналізом певної проблеми. У цьому випадку зв'язок між історією та соціологією може полягати в спробі перевірки певних гіпотез соціальної поведінки з використанням досвіду минулого [332, с. 45].

Автор статті «історична соціологія» у німецькому «Лексиконі соціології» професор О. Рамштед диференціює по-перше, соціологічний напрямок досліджень, які розуміють соціальну реальність як продукт історичного становлення. В такому разі історична соціологія аналізує соціально обумовлені можливості, які не реалізувались в минулому. Водночас такі наукові розвідки утримуються від будь-яких спроб прогнозів як спекулятивних елементів теорії. По-друге, О. Рамштед виділяє соціологічні дослідження, які генералізують історичні процеси у порівнянні, аби з використанням компаративних підходів отримати уявлення про певні позачасові закономірності [412, с. 17].

Російський соціолог Романовський визначає історичну соціологію як частину загальної соціології, яка забезпечує своїми методами єдність аналізу минулого, сучасного та майбутнього, тобто часовий континуум соціологічного теоретизування та емпіричних досліджень шляхом включення історичного минулого в аналіз досліджуваного соціального об'єкта. Проблемне поле історичної соціології є аналогічним полю соціології [228, с. 119].

Марк Блок слушно зазначав, що в питаннях міждисциплінарних досліджень природничі науки так би мовити розумніші за гуманітаріїв, ніхто не спорить з прав скажімо на фізичну хімію [26, с. 17]. Звичайно, зазначене твердження є алегорією і не свідчить, що гуманітарії не такі розумні, як представники природничих наук.

У 1984 р. відомий соціолог, який працює в парадигмі історичної соціології, Теда Скочпол зазначала, що потік історичної соціології перетворився на бурхливу річку з багатьма коловоротами, які поширюються на всі складові соціологічного знання. (295, с. 277) Тому мова має йти про масштаб міждисциплінарного діалогу та вмотивований вибір партнерських соціальних дисциплін.

Зокрема, так звана мікроісторія займається дослідженням історії якогось міста, села, незвичними біографіями людей з народу. Розгортаються дослідження в парадигмі історії повсякденності [159, с. 220].

Найбільш плідним полем взаємодії соціології та історії виявляється повсякденність. Російський соціолог Л. Іонін визначає повсякденність історичною, оскільки вона являє собою певний тип культури. При цьому історичність розуміється як співвідношення з минулим та майбутнім. Саме це уявляється одним із обов'язкових вимірів повсякденного життя [94, с. 99].
Френсіс Бекон, зазначивши, що знання -- це сила, наголошував, що на шляху до здобуття знань доводиться долати багато помилок, зокрема, ідолів натовпу, площі, мовні стереотипи. Слід також пам'ятати про об'єктивний полі-семантизм соціальних та історичних понять.

ІІІ. Предметне поле соціології освіти

соціологія предметний історичний освіта

Становлення вітчизняної (радянської) соціології освіти як самостійної наукової дисципліни прийнято відносити до періоду 1960-1980-х рр. У радянський період соціологія освіти розвивалася, на відміну від західної, переважно як дисципліна прикладна. В останні десятиліття теоретичні розробки вітчизняних соціологів здійснюються в межах як інституціонального бачення освіти, так і системного і соціокультурного . В основу цих досліджень покладені, звісно, і здобутки західної соціології освіти як класичного, так і сучасного етапів, на підставі яких вдосконалюються принципи і пріоритети соціологічного вивчення проблем освіти, забезпечуються цілісність і послідовність розвитку даної наукової галузі.

Соціологічне пізнання проблем освіти може бути двояким: міждисциплінарним або монодисциплінарним. Перший підхід - міждисциплінарний - передбачає використання соціологічних методів у процесі досліджень, що проводять у межах спеціальних дисциплін: педагогіки, психології, антропології тощо. За такого підходу соціологія є лише засобом або інструментом для розв'язання завдань цих дисциплін і має «вторинний», підпорядкований характер, оскільки її безпосередній предмет дослідження належить до однієї із зазначених наук і не виходить за її межі. Другий підхід - монодисциплінарний -передбачає вивчення об'єктів системи освіти через предмет соціології та її метод, а психолого-педагогічні аспекти розглядають лише тією мірою, якою це необхідно для теоретичного уявлення про розглядувані об'єкти й відносини між ними. Саме такий підхід є визначальним для соціології освіти. Єдина (але досить, на нашу думку суттєва) вада другого підходу полягає в тому, що серед соціологів і на сьогодні має місце узвичаєння розглядати освіту в дусі педагогічної традиції лише як процес і результат діяльності закладів освіти, а не як складну, ієрархічно організовану підсистему суспільства. Отже, наявна певна невідповідність вимогам соціально-системного підходу до освіти, згідно з яким спектр функцій освіти стосується практично всіх сфер життєдіяльності суспільства.

Виходячи із предмета соціології та сутності освіти, на нашу думку, основну проблематику сучасної соціології освіти належить окреслити як концептуальний розвиток функціональної моделі системи освіти та структурної моделі, що можуть слугувати методологічним підґрунтям наукових розробок у самій галузі, засадами її предметної єдності та орієнтирами у взаємодії із суміжними галузями знання, а також однією з передумов державної освітньої політики.Виокремлення саме функціональної моделі освіти не випадкове, оскільки дослідження функційосвіти є одним зі шляхів до визначення критеріїв ефективності освіти, підставою для оптимізації її організаційної структури. Ця модель застосовна також для загальнонаукового визначення сутності освіти, категоріального апарату її досліджень різними науковими дисциплінами, вироблення емпіричних параметрів розвитку системи освіти.

Саме ця універсальність свідчить про актуальність і специфічність даної науки.

Ці підходи дозволяють чітко розмежувати об'єкт і предмет соціології освіти як окремої галузі знання. Визначаючи об'єкт соціології освіти, доцільно розглядати освіту як систему, що функціонує у вигляді сукупності різних освітньо-виховних підсистем у їхньому взаємозв'язку: допрофесійної, професійної та позапрофесійної освіти; дошкільної, шкільної, додаткової освіти; початкової, середньої, вищої, післявузівської професійної освіти тощо.

Проте об'єктом соціології освіти є не тільки (а іноді й не стільки) освіта в її реальному втіленні, а й відомості про неї: об'єктивні та суб'єктивні,первинні і вторинні, зібрані методами соціологічного дослідження на підставі звернення до різних джерел. Відомості про освіту становлять також різновид соціальної реальності, що її вивчають соціологи. Головним критерієм відбору таких відомостей є їх достовірність, адекватність процесам, що реально відбуваються у сфері освіти. Таким чином, об'єкт соціології освіти - це взаємозв'язок процесів, що відбуваються у сфері освіти, і відображення їх на певному інформаційному рівні - специфічно-соціологічному. Якщо об'єктом соціології освіти є освіта як система і відомості про неї, то її предметом є освіта як соціальний інститут. Однак інституціональний підхід до освіти потребує соціологічної конкретизації. Відповідно до цього підходу, під освітою належить розуміти усталену форму організації суспільного життя і сумісної діяльності людей, що охоплює сукупність осіб та установ, наділених владою та матеріальними засобами для здійснення певних норм, принципів, соціальних функцій і ролей, управління та соціального контролю, в процесі яких здійснюється навчання, виховання, розвиток і соціалізація індивіда й подальше опанування професією, спеціальністю, кваліфікацією.

Системний підхід можна охарактеризувати як «базовий», що дає змогу розкрити специфіку досліджуваного явища, вирізнити цілефункціональні особливості як системи в цілому, так і окремих її елементів і структур.

Багато українських та російських дослідників освіти (зокрема, І. Гавриленко, О. Скідін, Д. Константиновський, Л. Рубіна, Ф. Шерегі тощо) розкривають Наукові праці. Соціологія її особливості передусім як системи. На думку І. Гавриленка, «… слід розглянути і особливості освіти як підсистеми соціальної системи, і, водночас, специфіку освіти як відносно автономної системи. У першому випадку наголошують на місці школи у підтриманні і перетворенні загального соціального порядку. У другому - про впорядкування внутрішніх складників самої системи освіти». Особливості інституціонального підходу до освіти стають добре зрозумілими при порівнянні його з іншими підходами. Найкраще зіставлення можна отримати у порівняльному аналізі системного та інституціонального підходів, оскільки останній частіше за інші реалізується в перебігу аналітичної, дослідницької, управлінської та реформаторської діяльності у сфері освіти.

Інституційна структурованість освіти значною мірою зумовлена ще й тим, що вона сприяє виконанню низки фундаментальних функцій, серед яких першочергово слід виокремити функцію соціалізації. В межах освітніх взаємодій здійснюють водночас процес передання індивідам певного обсягу знань та інтерналізацію ними різноманітнихсоціокультурних елементів (соціальних норм, цінностей, ціннісних орієнтацій, установок тощо), зразків поведінки і способів діяльності, необхідних для успішного функціонування індивідів у даному суспільстві.

«Соціальна функція освіти полягає у підготовці індивіда до тієї ролі, яку він надалі буде відігравати у суспільстві, а саме ця функція полягає у тому, щоб сформувати його характер, намагаючись наблизити його до соціального так, щоб бажання індивіда поєднувались з вимогами його соціальної ролі». Від характеру соціалізації залежить і ступінь інтеґрованості індивідів у соціальне середовище, а позитивна значимість інституту освіти в цьому процесі незаперечна, оскільки її перевірено століттями соціальної практики.

В цілому інституціональний підхід до освіти спрямований на вивчення її як сталої форми організації суспільного життя, як елементу системи суспільних відносин. Діяльнісний підхід до освіти може бути реалізований як на інституційному рівні, коли предметом аналізу обирають діяльність соціального інституту освіти в цілому (як це роблять В. Дмитрієнко і М. Люр'я) , так і на рівні особистості (соціальної групи). В останньому випадку освіту визначають як вид діяльності у структурі способу життя індивіда.Так, освіта є основним видом діяльності студентів, а саме діяльністю, що має активний вплив на становлення і розвиток особистості, формування її професійно значимих властивостей, і лише діяльнісний підхід аналізує вищу освіту під цим кутом зору. Він дає змогу оцінити, чи може індивід виконувати певний вид професійно-трудової діяльності, чи сформовані в нього професійні установки і ціннісні орієнтації, чи ефективна його орієнтація на вищу освіту.

Освітня діяльність є чинником активізації інших видів діяльності. У процесі навчання індивід, здобуваючи знання, поряд із тим опановує професійно-трудові навички, необхідні у пізнавальній, соціокультурній, царинах. Подальша доля людини залежатиме від того, наскільки правильно вона засвоїла основні принципи та способи здійснення різних видів діяльності, наскільки правильно обрала той напрямок професійної освіти, який найбільше відповідає її потребам, установкам, здібностям, інтелектуальним та фізичним можливостям.

Систематизованим викладом діяльнісного підходу до розуміння освіти з елементами інституціонального підходу є монографія М. Руткевича і Л. Рубіної «Суспільні потреби, система освіти, молодь», де автори дають два визначення освіти. З одного боку, її розглядають під кутом зору діяльнісного підходу, розуміючи як вид людської практичної та пізнавальної діяльності, тобто акцент роблять на активності, цілеспрямованій діяльності індивідів і соціальних груп у освітній сфері. Завдяки цьому підходу активний характер освітньої діяльності не залишають поза увагою. З іншого боку, другий аспект освіти, в межах якого її досліджують М. Руткевич і Л. Рубіна, становить система пов'язаних між собою організацій, які виконують функції навчання, просвітництва, виховання. Елементи, підсистеми цієї системи, своєю чергою, можна розглядати як системи меншого масштабу, що далі поділяють на системи ще менші, аж до рівня кінцевих елементів (окрема школа, ВНЗ тощо) .

Соціокультурний підхід розпочали формувати у 30-ті роки XX сторіччя. Подальшого розвитку він дістав у концепції «реконструкції соціальної позиції» французьких соціологів П. Бурдьє і Ж. Пассерона і нині став основним у вітчизняній соціології освіти. На думку представників цього напрямку, предметом соціології освіти є стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя, а об'єктом - власне сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортають процеси освіти та діють суб'єкти освіти. Визначальна ідея теорії П. Бурдьє полягає в тому, що дії індивіда завжди є соціальними і колективними за своїм характером. Оскільки людина впродовж свого життя може існувати в різних соціальних сферах, а до багатьох мати опосередковане відношення, стереотип її поведінкий мислення формується під впливом досвіду. Цей досвід - габітус - людина здобуває в різних середовищах із плином життя. Крім цього П. Бурдьє відзначає, що індивід упродовж життя може свідомо впливати на габітус і своїм габітусом формувати структуру і суспільство. У деяких соціальних царинах дуже активно йдуть процеси формування габітусів.тже, освіта - це поле, котре, як жодне інше, орієнтує людину на власне відтворення, виходячи з того, що аґенти мають необхідну компетенцію для такого відтворення. Суб'єктів в полі освіти визначають через взаємозв'язок структури поля освіти й зовнішніх змін, які детермінували головні зміни у відносинах сім'ї та школи.

Отже, сучасним призначенням соціології освіти є її співучасть в усвідомленні, теоретичному обґрунтуванні і практичних перетвореннях як окремих елементів системи освіти, так і докорінній перебудові її в цілому. Її ефективність зростає разом із підвищенням рівня емпіричної та експериментальної обґрунтованості власних тверджень і висновків та своєчасного і адекватного переведення їх у соціальні технології, положення освітньої політики, практичні рекомендації по вдосконаленню освітнього управління.

ІУ.Предметне поле соціології праці

Про соціологію праці дуже часто говорять як про науку, яка досліджує промисловість, її досягнення і зв'язок із суспільним розвитком. При цьому окремі дослідники зосереджуються на поведінкових аспектах діяльності, вважаючи, що основним завданням соціології праці є вивчення трудової поведінки окремих людей або груп, які утворилися, функціонують і розвиваються у специфічних умовах промислового виробництва. Зокрема, для традицій французької соціологічної школи характерним є розгляд соціології праці як науки, предметом дослідження якої є соціальні групи, що формуються в процесі людської діяльності. Відповідно об'єктом дослідження тут можуть виступати більш-менш стабільний трудовий колектив промислового підприємства чи приватної фірми, невелике фермерське господарство, екіпаж літака тощо. У свою чергу, відомий польський соціолог Ян Щепанський вважає, що соціологія праці -- це складова частина соціології, яка розглядає працю як суспільне явище і досліджує зміни, що нею викликаються в структурі суспільства, діяльності і розвитку великих та малих об'єднань людей.

Наведені визначення відображають дві історично сформовані тенденції у поглядах на предмет соціології праці. Одна з них зосереджується на проблемах промислового виробництва і шляхах його вдосконалення, розглядає окрему людину або групу людей у різних вимірах трудової діяльності. Цей напрямок сформувався історично першим під назвою промислова (індустріальна) соціологія. Під такою назвою соціологія праці закріпилася у США і англосакській літературі. З іншого боку, вважається, що предмет соціології праці повинен виходити за межі промислового виробництва, звідси - соціологія праці покликана вивчати діяльність і закономірності суспільних відносин у сфері праці в цілому. Така точка зору була, зокрема, характерною для вітчизняної соціологічної традиції і сформувалася ще за радянських часів. Сьогодні відбувається переосмислення предметного поля соціології праці. Вважається, що предметом соціології праці як спеціальної соціологічної теорії є, зокрема, "...структура і механізм соціально-трудових відносин, а також соціальних процесів та явищ у сфері праці" (Ромашов О. В., 1999 p.). Відповідно у сучасних умовах трансформаційного процесу змінюються пріоритети і основна проблематика соціології праці, серед якої особливої актуальності набувають:

Дослідження, які проводяться в межах соціології праці, є вкрай потрібними для формування науково обґрунтованої соціальної політики у сфері праці та зайнятості, розробки програм інноваційного та соціально-економічного розвитку виробничих організацій і трудових колективів, регулювання трудових суперечностей. Соціологія праці покликана, з одного боку, розширювати знання щодо реально існуючої дійсності, з іншого - сприяти утвердженню нових зв'язків та процесів, що відбуваються у сфері соціально-трудових відносин.

Глибоке розуміння процесів, що відбуваються у трудовій сфері, неможливе без використання наукового апарату соціології праці, основу якого складають такі базові категорії як праця, зміст праці, характер праці, організація праці, безробіття, ставлення до праці, задоволеність працею, трудовий колектив, трудова поведінка та ін. Розглянемо їх дещо детальніше. Праця -- це цілеспрямована діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і культурних цінностей. Праця є основною і важливою умовою життєдіяльності людей. Впливаючи на навколишнє природне середовище, змінюючи і пристосовуючи його до своїх потреб, люди за допомогою праці не лише забезпечують своє існування, але й створюють умови для розвитку і прогресу суспільства. Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях. Найголовніша з них -- створення матеріально-культурних благ. Друга функція -- це забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім'ї. Соціально-економічна неоднорідність праці зумовлює диференціацію соціальної структури як окремого підприємства, так і суспільства загалом. У зв'язку з цим говорять про соціально-диференційну функцію праці і пов'язану з нею статусну, яка зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці. У свою чергу, особистісна і ціннісна функції праці пов'язуються, з одного боку, із формуванням особистості (праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини), з іншого - із формуванням у працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів на майбутнє.