Соціологія як наука

Подолинський С. (1850-1891) - публіцист, економіст, соціолог. Досліджуючи природу соціальної диференціації й нерівності, вважав, що в їхньому підґрунті лежить додана вартість, що є проявом такого суспільного закону як боротьба за існування. Але поряд із цим законом існує й закон зростання солідарності людей, що з розвитком суспільства здобуває все більшу вагу.

Відштовхуючись від зазначених законів, Подолинський формулює тезу про те, що в суспільстві, в якому панує солідарність, дарвінівський закон боротьби за існування виявляється у висуванні найбільш розвинених індивідів на перші місця в науці, мистецтві, у сфері морального авторитету. Подолинський обстоював ідею про те, що одним з вимірів соціальної диференціації й соціальної мобільності є належність до певної національності.

Потебня О. (1835-1891) - видатний лінгвіст світового рівня. Один із засновників психологічного напрямку в мовознавстві, у контексті якого досліджував соціологічну проблематику. Вказав на численні соціокультурні явища, де мова є найважливішим чинником їхнього існування як за змістом, так і за формою. Підкреслюючи, що “неодмінною умовою існування народу є єдність мови”, Потебня показував, як багато в чому завдяки цьому між членами етносу складається спільність уявлень, вірувань, особливості мислення, форми духовного життя й культури в цілому. І вже на основі цього виникає “дух народу” - його ментальність, культура, спосіб життя та ін.

Старосольський В. (1878-1942) - юрист і соціолог. Займаючись етносоціологією, вважав, що нація утворюється стихійною ірраціональною волею, інстинктом, почуттям приналежності, психічною настроєністю індивідів, тому основною характеристикою нації є національна самосвідомість, а вже потім територія, мова, культура.

Туган-Барановський М. (1865-1919) -? відомий економіст, теоретик кооперативного руху, соціолог. Критикуючи марксизм, вважав, що не суспільне виробництво визначає життя суспільства, а господарство як сукупність дій, спрямованих на створення матеріальних умов для задоволення людських потреб. Він вважав, що історичний прогрес виявляється в зменшенні господарського моменту й збільшенні ваги вищих (духовних) видів соціальної діяльності, що існують незалежно від господарства. Велику увагу приділяв проблемі класів - суспільних груп, які перебувають в однаковому економічному становищі щодо процесу присвоєння доданого продукту і тому мають спільні економічні інтереси.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. На які періоди поділяється становлення наукової соціології?

2. Вкажіть спільне і відмінне в поглядах Платона й Аристотеля на суспільство.

3. Розкрийте зміст основної соціологічної ідеї Т.Гоббса.

4. Розкрийте зміст основної соціологічної ідеї Ш.Монтеск'є і вкажіть, який вплив вона здійснила на сучасну політичну практику.

5. Які теоретичні передумови виникнення наукової соціології?

6. Що являє собою “географічна школа” у соціології?

7. Розкрийте зміст соціал-дарвіністського напрямку в соціології.

8. Розкрийте зміст “психологічної школи” у соціології.

9. Соціологічна теорія К.Маркса та її зміст.

10. Е.Дюркгейм і його внесок у соціологію.

11. М.Вебер і його соціологічні ідеї.

12. Які сучасні макросоціологічні теорії ви знаєте?

13. Які сучасні мікросоціологічні теорії ви знаєте?

14. Розкрийте зміст теорії структурного функціоналізму в соціології.

ТЕМА 3. СУСПІЛЬСТВО

3.1 Визначення суспільства та його соціологічного змісту

У побуті суспільство визначається як сукупність людей, що об'єднані конкретними інтересами, потребами або взаємними симпатіями, чи певним видом діяльності. Але в соціології поняття суспільство має більш ширший і універсальний зміст. Недаремно побудова загальної теорії суспільства постійно супроводжується формуванням різних концептуальних засад навіть до визначення суспільства.

Так, наприклад, так звані “атомістичні” теорії визначають суспільство як сукупність діючих особистостей або відношень між ними. В сучасній соціології ці концепції більш відомі як “мережеві” теорії. Головний акцент тут робиться на діючих індивідах, що сприймають суспільно визначені рішення ізольовано один від одного.

В теоріях “соціальних груп” суспільство інтерпретується як сукупність різних перетинаючих одна одну груп людей, а ті, в свою чергу, є різновидами якоїсь однієї домінуючої групи. В порівнянні з “мережевими” концепціями, де в визначенні суспільства суттєвим компонентом є тип відносин, у “групових” теоріях таким компонентом визнаються людські спільноти.

Існують також дефініції суспільства за якими воно є системою соціаль-них інститутів і організацій. Суспільство тут - велика сукупність людей, спільно здійснюючих своє життя в межах мережі соціальних інститутів та організацій. За цими концепціями саме ці останні гарантують стійкість відношень між людьми, встановлюючи сталу структуру всіляких форм колективного життя. Визначення в цьому сенсі звуться “інституціональними”, оскільки саме в існуванні соціальних інститутів вони вбачають характерні риси суспільства.

Якщо узагальнити усі концепції, то суспільство можна визначити наступним чином: суспільство - це, підтримуван міццю звичаїв, традицій, законів, соціальних інститутів і таке інше, історично сформована і відносно стійка система засобів і форм взаємодій індивідів та їх груп, в якій визначається всебічна взаємозалежність людей.

У наведеному визначенні дуже важливо звернути увагу на те, що суспільство розглядається як дуже складна ієрархія соціальних систем, що якісно розрізнюються між собою і з яких утворюється цілісна суперсистема. З цього боку головна задача соціології взагалі полягає у вивченні суспільства саме як системи, а отже і її структури, функцій, підсистем та елементів.

Суттєво, що як велика соціальна (соцієтальна) система, суспільство складається з безлічі індивідів, їхніх соціальних зв'язків, взаємодій і відносин, які інтегруючись між собою утворюють особливу єдність, а ні в якому разі не просту суму елементів. Тобто суспільство є якісно визначеною самостійною субстанцією, де суспільні зв'язки і відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер. А це означає, що вони завжди первинні за відношеням до індивідів. З цього випливає, що людина, народжуючись, вже застає сформовану структуру зв'язків і відносин у суспільстві, в яку вона і включається в процесі своєї соціалізації.

Оскільки ми розглядаємо суспільство як систему, то буде доречно нагадати основні характеристики систем.

Система - це сукупність двох або більшої кількості елементів, що задовольняють наступним вимогам:

Поведінка кожного елемента впливає на поведінку цілого.

Поведінка елементів та їх вплив на ціле взаємозалежні.

Якщо існують підгрупи елементів, то кожна з них впливає на поведінку цілого і ні одна з них не здійснює цей вплив незалежно.

Отже, система - це така цілісність, яку не можна розділити на незалежні частини. Звідси визначаються дві найважливіших властивості системи: частини системи мають якості, що втрачаються, якщо їх відокремити від системи; кожна система має такі суттєві якості, які відсутні у її частин. Тобто, суттєві властивості системи визначаються не діями окремих її частин, навіть якщо вони й найважливіші, а взаємодією між цими частинами. А отже, якщо система розчленовується, то як наслідок вона втрачає свої суттєві властивості.

Всі розглянуті властивості системи в повній мірі виявляються і в процесі функціонування суспільства.

Знову повертаючись до проблеми визначення суспільства додамо, що соціологія широко користується також так званою ролевою концепцією. З цього боку суспільство розглядається як найбільш загальна і складна природно-історична соціальна (чи соцієтальна) система, елементами якої є ЛЮДИ, соціальна діяльність, зв'язки і відносини яких обумовлюються:

1. СОЦІАЛЬНИМ ПОЛОЖЕННЯМ (статусом), що вони займають.

2. СОЦІАЛЬНИМИ ФУНКЦІЯМИ (ролями), що вони виконують.

3. СОЦІАЛЬНИМИ НОРМАМИ і ЦІННОСТЯМИ, прийнятими в даній соціальній системі, а отже на які орієнтуються люди в своїй діяльності.

4. ІНДИВІДУАЛЬНИМИ ЯКОСТЯМИ (мотивами, інтересами, ціннісними орієнтаціями та таке інше), які обумовлюють їх діяльність.

Стверджуючи, що суспільство існує тільки завдяки діючим людям, не можна оминути визначення поняття “дія”, точніше “соціальна дія”. Це важливо ще й тому, що мова йде про форму або спосіб вирішення соціальних проблем і суперечностей, основою яких є протистояння інтересів основних соціальних сил даного суспільства. Останнє означає, що лише через соціальну дію і завдяки їй здійснюється суспільний розвиток.

Соціальна дія може розглядатися як в широкому так і в вузькому значенні. В широкому розумінні - СОЦІАЛЬНА ДІЯ - це будь-яка акція, вчинена соціальним суб'єктом з метою забезпечення своїх інтересів та потреб у даній соціокультурній ситуації. Згідно з вузьким тлумаченням соціальної дії - це поведінка діючого суб'єкта, орієнтована на інших суб'єктів і взаємодію з ними.

Характеризуючи соціальну дію зазначимо також, що це дуже складний процес, у якому виділяються різноманітні аспекти і фази: суб'єкти, що діють, власне сама дія, її джерела, орієнтація, умови і результати. Підкреслимо особливо, що велике значення для формування змісту соціальної дії має ціннісно-нормативна структура суспільства, що є регулятивним комплексом, який скеровує та координує її орієнтацію та перебіг у конкретних умовах.

Звернемо увагу також і на те, що соціальні дії розрізняються за мірою впливу на відтворення і розвиток суспільних відносин (репродуктивні, креативні, деструктивні): залежно від типу проблем, що розв'язуються (політичні, економічні, екологічні та ін.); за типом суб'єктів, що діють (масові, колективні, індивідуальні); за способом здійснення (реформаторські, революційні); за ступенем раціональності (афективні, традиційні, раціональні); за типом орієнтації (інструментальні, комунікативні); за ступенем мотивування (глибоко мотивовані, свідомо сплановані) тощо.

Ще однією важливою характеристикою суспільства є наявність у нього ВЛАСТИВОСТІ ДО САМОВІДТВОРЕННЯ, яка здійснюються за допомогою системи різних функцій. Ці функції є, в першу чергу, наслідком розподілу суспільної праці і доповнюючи одна одну саме і визначають суспільство як особливий соціальний організм. При цьому суттєво зазначити, що диференціація суспільних функцій супроводжується створенням різних безособистісних структур (економічних, соціальних, політичних, культурних та інших інститутів і організацій) як матеріальних носіїв цих функцій. Саме ці структури і заповнюються людьми, що володіють визначеними якостями (соціальними, психологічними, професійними та т. і.), необхідними для виконання тих чи інших функцій. Тут треба додати, що люди, коли вони виконують суспільні функції, роблять це не ізольовано, а тільки взаємодіючи прямо чи опосередковано один з одним. Внаслідок цього в межах безособистісних соціальних структур складаються також структури міжособистісних відносин, за допомогою яких і виконуються функції безособистісних структур.

Як було зазначено вище, властивість суспільства до самовідтворення реалізується за наявністю особливих безособистісних структур, найважливішими з яких є:

ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА, що виконує функцію виробництва, обміну і розподілу матеріальних благ;

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА, що виконує функцію соціалізації індивідів, тобто їх перетворення на суб'єктів суспільного життя;

ПОЛІТИЧНА СТРУКТУРА, що виконує функцію соціального управління і соціального контролю;

ІДЕОЛОГІЧНА або ДУХОВНА СТРУКТУРА, що виконує функцію виробництва духовних цінностей.

Усі ці структури суспільства утворюють ієрархічну залежність, у якій економічна система є визначальною, а соціальна, політична та духовна - похідними від неї. Особливістю цієї залежності є те, що вона має діалектичний характер. Це означає, шо базове значення економіки до інших сфер суспільного життя не є безумовним. Тобто, за певних умовах визначальні і похідні структури міняються місцями і тоді, наприклад, ідеологічні або інші структури впливають на процеси, що відбуваються на рівні структур економічних, визначаючи при цьому їх кінцеву ефективність.

Взагалі, треба підкреслити, що з системного боку суспільство побудовано таким чином, що більш загальні соціальні системи завжди включають до своїх структур як свої похідні нескінченну безліч менш загальних систем, які, в свою чергу, мають зворотний вплив на функціонування базових систем.

Окремо зазначимо, що в процесі функціонування соціальної системи завжди має місце (за всілякими причинами об'єктивного і суб'єктивного характеру) “підміна” функцій, коли суб'єкти соціальних відносин починають виконувати невластиві їм функції. Внаслідок цього порушується баланс у функціонуванні як структурних, так і особистісних елементів соціальної системи, а отже її поведінка стає дисфункціональною, що призводить до деформації системи та її дестабілізації. Єдиним виходом із цієї ситуації є реформування як структурних, так і особистісних елементів соціальної системи, що, в свою чергу, забезпечує її перехід до нового якісного стану.

3.2 Базові компоненти суспільства

Стисло розглянемо базові компоненти суспільства, до яких належать особистості, соціальні групи (соціальні спільноти), соціальні організації, соціальні інститути та соціальні зв'язки, що утворюються між ними та в них. Зазначимо, що особливості інтегрованості усіх цих компонентів обумовлюють таку характеристику суспільства як “СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ”. Соціальне життя - це сукупність багатоманітних видів та форм спільної діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов та засобів їх існування, на реалізацію їх потреб, інтересів, цінностей. В свою чергу діяльність, що забезпечує соціальне життя, можлива тільки в разі наявності широкого кола так званих СОЦІАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКІВ. Ці зв'язки, виникаючи під час виконання різних соціальних дій, своїм підсумком мають базові компоненти суспільства, функціонування яких і забезпечує цілісність соціальної системи. Різномаїття згаданих зв'язків має наступний вигляд:

зв'язки, що виникають на рівні взаємодіючих між собою окремих людей, кожна з яких є носієм індивідуальних якостей, наслідком чого є психологічні відносини;

зв'язки, що хоча й виникають на рівні взаємодіючих особистостей, але мають своїм наслідком становлення соціальних відносин і утворення соціальних груп;

зв'язки, що виникають на рівні взаємодіючих груп і в основі яких лежать ті чи інші загальні обставини (життя міста, села, підприємства та т. і.);

зв'язки, які виникають між соціальними позиціями (статусами), що займають діючі особистості, та між ролями, що виконують ці особистості на основі своїх соціальних позицій;

зв'язки між нормами та цінностями, що визначають характер і зміст діяльності усіх елементів суспільства.

У першому випадку ми розглядаємо суспільство з боку такого його базового компонента як особистість; в другому - з боку соціальних груп; в третьому - з боку соціальної спільності; в четвертому - з боку соціальної організації; в п'ятому - з боку соціального інституту.

ОСОБИСТІСТЬ, якщо дивитись на неї з боку соціології, це є система внутрішньої регуляції соціальної активності людини, зі становленням якої людина стає суб'єктом цієї активності, а через це - й тих соціальних відносин, в які вона вступає. Для інших людей особистість виявляється як певна сукупність соціально значущих рис особи.

Зазначимо, що особистість окремої людини взагалі не є предметом соціологічного дослідження. Соціологія, вивчаючи особистість, фіксує сукупнісні особистісні якості груп людей, характер і розподіли цих якостей та їх сталі сполучення, що характеризують соціокультуральні та інші ТИПИ ОСОБИСТОСТЕЙ, розподіли цих типів у соціальних спільнотах та інше. Особлива увага в соціології особистості приділяється дослідженням взаємозв'язків параметрів соціальних структур та особистісних якостей людей у відповідних соціальних групах. В цьому сенсі зауважимо, що розподіли соціальних якостей особистості, поширених у суспільстві, з одного боку завжди детерміновані особливостями його попереднього історичного розвитку, а з другого, є водночас суттєвою дермінантою подальшого розвитку суспільства. Ось чому соціологія і розглядає особистість як базовий компонент суспільства.

СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ в соціології - це елементи соціальної системи, що являють собою відносно стійку, історично сформовану сукупність людей, об'єднаних на основі загальних, але що особливо важливо, соціально значущих ознак. Їх становлення - це тривалий і складний процес визрівання, що пов'язаний з усвідомленням людьми свого становища, спільності інтересів, цінностей, з формуванням норм групової поведінки. Зазначимо також, що цьому типу соціальної спільноти властиві різні ознаки, серед яких найважливішою є взаємодія і регуляція інтересів, цінностей, потреб і дій до їх реалізації.

Структура і специфіка соціальних груп у кінцевому рахунку пояснюється структурою і специфікою соціально-економічного устрою суспільства, передусім способом виробництва та обумовленою ним класовою структурою. І характеризуються вони насамперед способом взаємовідносин їх членів. Межа соціальної групи окреслюється участю (чи неучастю) тих чи інших індивідів у даному виді спільної діяльності.

СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ - це сукупність людей, об'єднаних якимись спільними ознаками (чинниками), наприклад, такими як поселення, мова, релігія, професія, розмір прибутку, єдність мети та завдань діяльності. Соціальні спільноти як елементи соціальної суперсистеми відрізняються тим, що практично усі соціальні системи складаються саме на їхній базі. А це означає, що вони є системоутворюючим чинником суспільства.

Якщо розглянути соціальну спільність більш змістовно, то треба зауважити, що це така сукупність людей, яка визначається:

- умовами їх життєдіяльності (економічні, соціально-статусні, рівень професійної підготовки і освіти, інтереси, потреби тощо), загальними для даної групи особливостями взаємодії індивідів (національними, класовими, соціально-професійними, трудовими і т.д.);

- приналежністю групи взаємодіючих індивідів до тих чи інших соціальних інститутів (сім'я, освіта, наука, релігія, політика, економіка і т.д.).

Окрім вищенаведених своїх суттєвих рис соціальна спільнота має ще й такі особливості: по-перше, вона перебуває в постійному розвитку, зазнаючи змін і самовідновлюючись; по-друге, для кожної спільноти характерний певний набір соціальних цінностей, інтересів, норм, які регулюють взаємодію людей, що складають цю спільноту. Необхідно також звернути увагу і на те, що в основі соціальної спільності майже завжди лежить прагнення людей до переваг солідарності, об'єднання індивідуальних зусиль.

Відповідно до чинників, що обумовлюють виникнення соціальної спільноти, можна виокремити такі її основні види: по-перше, це соціально-станові спільності людей - класи, соціальні верстви, соціальні групи та ін.; по-друге, національно-етнічні спільноти (народ, етнос, нація); по-третє, трудові колективи (соціально-професійні об'єднання, групи та ін.); по-четверте, сім'я, соціально-демографічні групи, соціально-територіальні (поселенські) групи.

Відповідно до кількості чинників, що обумовлюють виникнення соціальної спільноти вона, може бути простою і складною. Найважливішими складними соціальними спільнотами є національно-етнічні об'єднання, які виникають на грунті спільності історико-географічного походження та культури. Вочевидь, що такі спільноти формуються поступово в процесі історичного розвитку і, як, наприклад, народ або нація, є невід'ємними характеристиками суспільства та його розвитку.

СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ - це форма об'єднання людей з метою досягнення певних цілей на засадах позасобистісних стосунків. Суспільство розглядає цей свій базовий компонент як найважливіший інструмент вирішення економічних, соціальних, політичних, культурних та інших задач.

Соціальні організації являють собою складну, ієрархічно взаімопов'язану систему соціальних позицій і ролей, котрі повині виконуватися індивідами, які, в свою чергу, завдяки цьому стають членами цього базового компоненту суспільства. Зауважимо, що в організаціях індивіди розподіляються “горизонтально” - за ролями і “вертикально” - за статусами.

З боку окремої людини саме соціальна організація найчастіше дає їй можливість реалізувати свої потреби та інтереси, але в строго визначених межах, які встановлюються соціальним статусом людини і соціальною роллю, що йому запропонована, а також соціальними нормами і цінностями, прийнятими в тій чи іншій організації, а також в суспільстві в цілому.

СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ - це форма організації і засіб здійснення спільної діяльності людей, що забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин. Соціальні інститути (держава, право, політичні партії, армія, церква, школа, сім'я, мораль, освіта тощо) виконують у суспільстві організаційні, регулятивні, управлінські та виховні функції, за допомогою соціальних норм, правил, принципів і санкцій, регулюючи завдяки цьому різні сфери суспільної діяльності.

Соціальні інститути виникають у процесі поділу суспільної праці і диференціації суспільних відносин як засіб здійснення спільної цілеспрямованої діяльності певних груп людей. Спочатку, це стихійно утворювані форми регламентації, контролю, впорядкування та інші процеси інституціалізації взаємовідносин між людьми (культові, сімейні, виховні тощо). Надалі вони набувають форм соціальності, втілюючись у системи політичних, правових, ідеологічних, освітніх та інших установ, покликаних забезпечити ефективне функціонування всієї системи суспільних відносин.

3.3 Типологія суспільства

Типологізація суспільства - це його класифікація на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших. Залежно від базових критеріїв соціологи по-різному визначають типи суспільств. Наприклад, беручи за головну ознаку писемність, суспільства поділяють на писемні та дописемні. Або з огляду на наявність і стан промислового виробництва суспільство класифікують як традиційне (допромислове) та промислове.

Беручи за основу ціннісні критерії, можна виділити:

1) традиційне суспільство, в якому індивіди керуються насамперед суспільно сталими, тобто традиційними, цінностями;

2) суспільство, кероване зсередини, в якому відсутні чіткі моральні норми, тому людина повина шукати їх в собі, а отже її поведінка визначається особистими цінностями;

3) суспільство, кероване ззовні, в якому індивід спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись на оцінки оточуючих його людей та на громадську думку.

Розвиненість управління і соціального розшарування розмежовують суспільства на:

1) просте суспільство, де мається соціальна, економічна, політична рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність та пріоритет кровних зв'язків;

2) складне суспільство, яке сформувалось з виникненням додаткового продукту, розвитком позааграрного виробництва, зосередженням людей у містах, розвитком торгівлі.

За політичними режимами суспільства поділяють на тоталітарне, авторитарне, демократичне; за панівною релігією - на християнське, мусульманське, будистське, язичницьке та таке інше. Марксизм за способом виробництва, виробничих відносин і класової структури виділяє такі типи суспільства як первіснообщинна формація, рабовласницька формація, феодальна формація, капіталістична формація, комуністична суспільно-економічна формація.

Розрізняючи суспільство за головним способом здобуття засобів до існування, виокремлюють:

1) суспільство мисливців і збирачів, структура якого надто проста, а соціальне життя організоване на основі родинних зв'язків;

2) садівничі суспільства, які дещо складніше за попередні, але ще не знають, що таке додатковий продукт;

3) аграрне суспільство, в якому вже з'являється додатковий продукт, розвиваються торговлю, ремесла, зароджується держава, а родинні зв'язки перестають бути основою соціальної структури;

4) промислове суспільство, яка виникає наприкінці ХУІІІ ст. з появою промислового виробництва, використанням у виробничих цілях наукових знань, значного додаткового продукту, розвитку державного управління.

Застосування цього критерію передбачає, крім перших трьох, індустріальне та постіндустріальне суспільства, на яких зупинимось докладніше.

ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО - це форма суспільства, яке має розвинуте промислове виробництво, значно зниженний відсоток населення, що зайнято в аграрному секторі виробництва, це суспільство де домашнє господарство відділено від виробництва, де відбувається масова урбанізація, поліпшується соціальне споживання, забезпечується масова освіта.

Індустріальне суспільство проіснувало досить недовго - з ХУІІ ст. до останньої третини ХХ ст. На зміну йому прийшло сучасне суспільство, яке має назву ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО.

Концепція постіндустріального суспільства виникла у 70-х рр. ХХ сторіччя, коли американський соціолог Д.Белл у своїй книзі “Майбутнє постіндустріальне суспільство” сформулював основні його прикмети, до яких віднесено: побудова економіки послуг замість економіки виробництва; домінування верстви науково-технічних спеціалістів; центральна роль теоретичного наукового знання як джерела нововведень та політичних рішень у суспільстві; самопідтримуван технологічний зріст; створення нової інтелектуальної техніки.

Теорія постіндустріального суспільства базується на так званій “хвильовій концепції” розвитку суспільства. За цією концепцією спочатку в історії людства виникла “перша хвиля”, або “сільськогосподарська цивілізація”, де основою економіки, життя, культури, сімейної організації та політики була земля. Потім відбулась промислова революція - “друга хвиля”, завдяки якій приблизно протягом останніх трьох сторічь існувало індустріальне суспільство, де основою було промислове виробництво з акцентуацією на продуктивності праці. Але цей період був нетривкий і в останній треті ХХ ст. виникла “третя хвиля”, з якої почалось постіндустріальне суспільство.

Постіндустріальне суспільство - це така стадія суспільного розвитку, де виробляється як аграрних, так і промислових товарів стільки, що це набагато перевищує власні потреби. Завдяки цьому стрімко зростає сфера послуг, в якій зайнято не менше 50 відсотків працюючих. Крім надвиробництва, такому суспільству властиві ускладнення соціальних зв'язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти та освіченості.

У постіндустріальний період відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. Якщо раніше земля, праця, капітал були ключовими елементами виробництва, то в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація. У політичній сфері згасає роль національної держави, відбувається децентралізація політичної влади, яка частіше делегується згори донизу. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, бо боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу.

У соціальному житті відбувається перехід від ієрархії (поділи на вищі та нижчі чини) до сіткової організації. Власність перестає бути критерієм соціальної диференціації. Класову структуру поступово змінює статусна ієрархія, яка формується на підставі освіти, рівня культури та ціннісних орієнтацій. Вісь соціального конфлікту пролягає не по лінії володіння чи неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями та контролю над інформацією.

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. Телекомунікації визначають комунікаційну та інформаційну спроможності суспільства в цілому, створюють кожній людині можливість безпосереднього спілкування з іншими суб'єктами суспільства, без посередництва жодних груп, ідеологій, підвищують роль кожної людини як особистості. Освіта трансформується в самостійну систему, яка визначально впливає на сферу праці та економіки, є стратегічним ресурсом державних політичних структур, має пріоритетний статус і виконує роль групоутворювального чинника.

У зв'язку з тим, що технічною базою постіндустріального суспільства є інформація, його ще називають ІНФОРМАЦІЙНИМ, тобто до його характерних особливостей відносяться передусім розвиток виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. У зв'язку з останнім ще раз підкреслимо, що в аграрному суспільстві економічна діяльність була замкнена на виробництві продуктів харчування, а обмежуючим фактором цієї діяльності була земля. В індустріальному суспільстві головним є виробництво товарів, а обмежуючим фактором - капітал. В інформаційному ж суспільстві основою економічної діяльності є виробництво та використання інформації для ефективного функціонування інших форм виробництва. Обмежуючим фактором у цьому випадку є знання.

Суто з економічного боку зміни, що відбулись при цьому переході, виглядають наступним чином. Якщо в індустіальному суспільстві економічними змінними були праця і капітал, то у постіндустріальному суспільстві в цій якості виступають вже інформація та знання, що стають головним джерелом додаткової вартості

3.4 Проблема визначення головних рис розвитку суспільства

Взагалі соціологія виникла як спроба усвідомлення тих величезних змін у суспільстві ХІХ сторіччя, що були викликані процесами індустріалізації, урбанізації, становленням капіталізму та руйнуванням традиційного, аграрного укладу життя. В зв'язку з цим головним у соціології було, є і буде питання розвитку суспільства, напрямів та механізмів цього розвитку.

Першою в часі спробою відповісти на це питання була так звана “ТЕОРІЯ ЦИКЛІВ”, за якою розвиток суспільства періодично вичерпує свій потенціал і на якийсь час усе повертається до вихідної точки процесу. Це уявлення виникло ще в стародавні часи. Наприклад, вже Арістотель стверджував: “Те, що вже було, те ще буде; і те, що було зроблено, ще буде зроблено; і нема нічого нового під сонцем”. Ще раніше, у Геродота була наведена повна схема циклів політичної історії суспільства, за якою монархія змінюється на тиранію, потім з'являється олігархія, котру змінює демократія, потім наступає час охлократії, за котрою знову приходить монархія і далі по тому ж колу.

Вже в епоху Просвітництва італьянець Д.Віко, який чи не найперший припустив можливість наукового вивчення суспільства та його історії, стверджував, що історична регулярність в існуванні суспільства має вигляд висхідної спіралі. Тобто, цикли повторюються, але кожен раз на вищих рівнях спіралі з деякою модифікацією. Виглядає це наступним чином: спершу ми маємо анархію та дикість, потім порядок та цивілізацію, що супроводжується царюванням розуму, і, нарешті, знову повернення до варварства.

Ближче до наших днів парадигма циклів для пояснення функціонування суспільства стає досить популярною. Найбільш відомими в цьому сенсі є теорії росіянина Н.Данилевського, німця О.Шпенглера та анлійця А.Тойнбі.

Так Данилевський поділяв історію суспільства на так звані “історико-культурні типи” або цивілізації, що народжуються, досягають фази розквіту і, коли вичерпують свій потенціал, розпадаються. Він піддав критиці погляди європейських соціологів, що конструювали лінійний вектор розвитку суспільства і вбачали в Заході кульмінацію цього розвитку. За Данилевським в історії суспільства існувало багато цивілізацій, серед яких не було і ніколи не буде кращих або більш досконалих. І західна цивілізація з цього боку така ж сама як і інші і викремлювати тут щось особливе нема підстав.

Майже такої ж концепції дотримувався і О.Шпенглер, який, оцінюючи стан європейської культури (він ототожнював поняття культури та цивілізації), зробив висновок, що вона вже ввійшла в стадію власного розкладу і її чекають погані часи. Суттєво, що цей мислитель взагалі не вбачав ніяких причин як виникнення тих чи інших культур, так і цілей, до яких вони прагнуть.

Найбільш грунтовно ідею життєвих циклів цивілізацій сформулював А.Тойнбі, за яким останні виникають завдяки сполученню двох факторів: наявності творчої меншості та оточуючим умовам, які не дуже сприятливі, але й не дуже несприятливі. Такі умови кидають суспільству виклик, проти якого творча меншість знаходить відповідь. Потім виникає новий виклик, на який формується нова ж таки відповідь. Суттєво, що на початку циклу життя цивілізації відповіді більш ефективні, бо люди прикладають до цього чималих зусиль. Але потім творчий потенціал меншості вичерпується, що призводить до розкладу цивілізації, яка поступово зникає.

Наведені приклади циклічних схем функціонування суспільства відносяться більш до соціальної філософії, але цю ідею широко використовують і власне соціологи. Так, наприклад, італьянець В.Парето розглядав суспільство як соціальну систему, що проходить нескінчену низку фаз рівноваги, дестабілізації і знову рівноваги. Такі фази характерні як для суспільства в цілому, так і для його сегментів - політиці, економіки та ідеології. Суттєво, що первинними носіями цих фаз за Парето є суспільні еліти, які спершу підіймаються на вершину суспільства, а потім падають з неї, поступаючись місцем іншим елітам. Свій погляд цей соціолог влучно сформулював у виразі, що “історія - це могила аристократії”.

Видатний соціолог П.Сорокін теж пов'язував існування суспільства з циклами, які йшли в наступній послідовності: період умоглядності, впродовж якого панує духовність (служіння Господу, дао, Брахмі та т.ін.) змінюється періодом чуттєвої культури, коли потреби та мета людей мають матеріальний характер. Між цими двома циклами знаходиться ще проміжковий цикл, в якому умоглядність та чуттєвість урівноважують одна одну. Так за Сорокіним європейська цивілізація знаходиться сьогодні в кінці чуттєвого циклу, коли вона досягла найвищого рівня насичення, що необхідно викликає обвальне падіння культури і різке збільшення соціальної патології.

Іншою спробою відповіді на питанння розвитку суспільства був СОЦІОЛОГІЧНИЙ ЕВОЛЮЦІОНІЗМ, який набув дуже великої популярності, особливо в останні два сторіччя. Хоча взагалі ідея еволюції суспільства в зазначеному напрямі належить іудеохристиянській традиції, за якою історія людства має телеологічний характер (від грец. телєос - результат, завершення, ціль та логос - слово, вчення).

В Новітні часи першим еволюційний підхід виказав О.Конт, який припускав, що рушійною силою розвитку суспільства є постійне і нескінченне зростання кількості та якості знань, а це, в свою чергу, визначає такий же постійний розвиток інших аспектів соціального життя - економічного, політичного, культурного, військового та т.ін.

Наступник Конта Г.Спенсер теж стверджував, що суспільство еволюціонує в напрямку від простого до складного, за рахунок чого з'являється розгалужена система соціальних ролей, суспільних функцій, форм власності, посилюється нерівність і т.п.

Американський антрополог Л.Морган, притримуючись ідеї еволюції суспільства, припускав, що головну роль в цьому відіграє технологія та пов'язані з цим винаходи і відкриття. Саме тому в історії людства, вважав Морган, виділяються три фази: дикість, коли люди використовували найпростіші знаряддя праці; варварство, коли людина стала користуватися залізними знаряддями праці та відбулась децентралізація політичної влади; цивілізація, коли виникли фонетичний алфавіт та тотожня йому письменність.

Французький класик соціології Е.Дюркгейм еволюцію суспільства пов'язував з поглибленням поділу праці, що, в свою чергу впливає на демографію населення, посилюючи інтенсивність контактів та складність соціальних зв'язків.

Ще один класик теорії еволюції Л.Уорд висунув ідею розмежування самої еволюції. Він стверджував, що суспільство спочатку пройшло шлях стихійної природної еволюції, а потім війшло в стадію усвідомленої, цілеспрямованої еволюції.

Якщо узагальнити ідеї еволюціоністів, то їх теорія виглядає наступним чином. По-перше, історія суспільства має єдину “логіку” свого розвитку, яка розповсюджується на все суспільство, а не якісь його окремі частини. По-друге, розвиток - це необхідна і неминуча риса соціальної реальності. По-третє, розвиток суспільства спрямований від примітивних до розвинених форм, від простих до складних станів. По-четверте, цей рух постійний і незворотній, тому ранні стадії не повторюються і ні одну з них не можна оминути. По-п'яте, еволюційні зміни суворо лінійні, тому завжди здійснюються за єдиним зразком. По-шосте, внутрішній імпульс до змін знаходиться в самому суспільстві, оскільки визначається його потребою до самореалізації. І нарешті останнє: еволюційні зміни ототожнюються з прогресом, оскільки, як стверджуюють послідовники цього напряму, вони так чи інакше постійно змінюють суспільство і життя людини в ньому на краще.

Лінійне тлумачення розвитку суспільства знайшло сьогодні своє відображення в теорії МОДЕРНІЗАЦІЇ. За цією теорією країни, що відстають у своєму розвитку від передових держав, під тиском останніх вимушені йти по шляху свідомого їх копіювання. Тобто, модернізація є формою “наздоганяючого розвитку” з метою подолання історичної відсталості. Ця теорія містить наступні стрижневі ідеї:

розвинутим може вважатися тільки суспільство, яке має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу в структурі населення;

суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до “традиційних”, або до “перехідних”;

зразком розвинутості є західні країни (тому теорію модернізації інколи називають теорією “вестернізації”);

модернізованість, розвинутість - це комплексний феномен, який має технологічні, політичні, економічні, соціальні, психологічні аспекти.

Сучасне бачення розвитку суспільства не обмежується еволюційною та циклічною ідеями, бо кожна з них має свої вади. Існує і третій погляд на цю проблему. Його головні положення зводяться до наступного.

Суспільство - це багаторівнева реальність, що має подвійну динаміку; внутрішнє функціонування та самоперетворення. Відповідно до цієї моделі суспільство не тільки будується особливим чином, а ще й постійно змінюються правила цього будування. Інакше кажучи, з часом принципи діяльності людського суспільства, засоби його функціонування і навіть зміни, що відбуваються в ньому, піддаються якісній трансформації.

Це означає, що справа не у тому, в який бік еволюціонує діяльність суб'єктів історичного процесу, а у тому, що сам цей процес з часом змінює свій сенс. Наприклад, до сьогодні уся історія людства була, по-перше, історією поступового підкорення природних ресурсів необмежено зростаючим потребам людини, а, по-друге, історією накопичення в суспільстві знань задля організації його життя та довіри до ролі цих знань. Але екологічна катастрофа, в яку неуклінно сповзає людство, та його розчарування у надмірній довірі до знань, які, не дивлячись на їх обвальний зріст, так і не зробили людину ні щасливою, ні навіть заможною, ставлять питання відносно наших можливостей якось однозначно пояснити власну історію.

Інакше кажучи, можливо треба визнати, що суспільство - це одвічний рух, в якому будь-який факт є подія, будь-який агент - є суб'єкт історичної дії, будь-який стан - є лише фаза поточного процесу. Це знімає усі питання відносно кінцевих цілей розвитку суспільства, оскільки таких цілей немає, а у кожній фазі цього розвитку вони інші. Це також слугує застереженням відносно наших можливостей прогнозувати власну історію на більш-менш віддалену перспективу. Згідно з цим соціологічна теорія може використовувати і еволюційну концепцію, і циклічну, але тільки для обмеженого кола випадків, і в ніякому разі для пояснення всієї наступної історії людства.

ПИТАННЯ ДО САМОПЕРЕВІРКИ

Охарактеризуйте основні дефініції поняття “суспільство”.

Розкрийте зміст суспільства як системного явища.

Охарактеризуйте зміст циклічної теорії розвитку суспільства.

Охарактеризуйте зміст еволюційної теорії розвитку суспільства.

Визначте характерні риси постіндустріального суспільства.

Спробуйте визначити наслідки модернізації для українського суспільства.

ТЕМА 4. КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН І ЇЇ ФУНКЦІЇ

4.1 Культура та її соціальна сутність

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Особливістю цього явища є те, що воно інтегровано в різноманітні сфери життєдіяльності людини, тому кульуру та її сутність неможливо визначити якось однозначно.

В сучасному суспільствознавстві вирізнюють кілька наукових підходів щодо розгляду сутності та змісту культури:

Із семіотичної точки зори (семіотика - наука про знаки) культура може бути визначена як небіологічна знакова система, за допомогою якої передається соціальний досвід.

Із аксіологічної точки зору (аксіологія - наука про цінності) культура розглядається як світ цінностей, який являє собою ієрархію змістів та ідеалів, що поділяються всіма членами певного співтовариства.

Із діяльнісної точки зору культура визначається як сукупність “технологій”, які виробляються і використовуються людиною для досягнення певних цілей.

Із психологічної точки зору культура - це система понять, цінностей і оцінок, що значною мірою визначає те, як бачить і інтерпретує людина той світ, який її оточує.

Нарешті, із соціологічної точки зору культура - є соціальний інститут, що забезпечує системність і сталість суспільства.

У найбільш узагальненому вигляді культуру треба розглядати як цілісну систему, чиє походження та розвиток визначається переважно тим або іншим способом суспільного виробництва. Суттєво, що з цього боку вона здійснюється у двох формах:

- як спосіб реальної діяльності людини, а також творчий зміст цієї діяльності;

- як опредмечена у процесі матеріального і духовного виробництва діяльність суспільства, завдяки чому розкриваються сутнісні сили людини тієї чи іншої епохи.

У зв'язку з останнім підкреслимо, що у кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці, які є основними складовими культурних систем. Вони називаються елементами або рисами культури. Ними можуть бути речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (школи, вузи, художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо), а можуть бути і самі ідеї, які теж організують навколо себе якісь інтелектуальні системи - наукові, релігійні, художні та таке інше. Зазначимо, що загалом усю сукупність предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки, функціонально з'єднаних одне з одним, називають КУЛЬТУРНИМ КОМПЛЕКСОМ. Суттєво, що саме культурний комплекс і надає своєрідності суспільству, а тому його розвиток свідчить про напрям та характер еволюції суспільства.

З огляду на все викладене культуру можна визначити як специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, наданий у продуктах матеріальної і духовної діяльності людини, у сукупності соціальних норм та інститутів суспільства, у його духовних цінностях.

Звертає на себе увагу те, що традиційно культура, в першу чергу, розглядається як сукупність цінностей. Пояснюється це тим, що цінностний вимір є найважливішим у культурі. Можна навіть сказати, що у вузькому значенні культура - це цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній людині, соціальній групі чи конкретному суспільству.

Сутнісний аналіз культури дозволяє виокремити такі її фундаментальні характеристики:

По-перше, культура - це те, що відрізняє людину від тварини, а, отже це те, що властиве тільки суспільству.

По-друге, культура - це те, що не передається біологічно, на генетичному рівні, а досягається навчанням, тобто, культура не детермінована особливостями людини як виду, а створена власно нею і в цьому сенсі культура протилежна природі.

По-третє, культура передається за допомогою символічних форм (мови, творів мистецтв, виробів, інструментів тощо).

По-четверте, культура адаптивна, тобто еволюціонує разом з розвитком суспільства.

По-п'яте, кожне окреме людське суспільство має власну специфічну культуру (соціокультурну систему).

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції, до яких можна віднести:

ЛЮДИНОТВОРЧУ, або гуманістичну функцію, що полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

ГНОСЕОЛОГІЧНУ, або пізнавальну функцію, за якої вона є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;

КУМУЛЯТИВНУ функцію, що спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів як усередині власної культури так і у їх взаємодії з іншими культурами;

ІНФОРМАЦІЙНУ функцію, яка полягає у трансляції соціального досвіду, що серед іншого забезпечує зв'язок часів - минулого, теперішнього і майбутнього;

КОМУНІКАТИВНУ функцію, за якої культура пов'язана із переданням повідомлень під час спільної людської діяльності, яка також припускає трансляцію соціального досвіду (в тому числі і між поколіннями);

НОРМАТИВНО-РЕГУЛЮЮЧУ або управлінську функцію, завдяки якій культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини у суспільстві;

ЦІННІСНО-ОРІЄНТАЦІЙНУ функцію, яка полягає у тому, що вона задає певну систему координат або своєрідну “карту життєвих цінностей”, у яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

ІНТЕГРУЮЧУ функцію, що забезпечує цілісність самої культури та усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належать до неї.

4.2 Структурні елементи культури

Соціологічним напрямом дослідження культури займається така галузь соціології як СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ, що вивчає закономірності функціонування та розвитку феномену культури як суспільного явища, а також форми виявлення цих закономірностей у тій частині людської діяльності, що пов'язана із створенням, засвоєнням, збереженням і розповсюдженням ідей, уявлень, культурних норм, цінностей і зразків поведінки, тобто усього того, що робить культуру соціальним інститутом.

ОБ'ЄКТОМ соціології культури є діяльність людей (як суспільства загалом, так і його різноманітних груп і, навіть особистостей), що пов'язана з виробництвом, поширенням і споживанням культурних цінностей як матеріальних, так і духовних.

ПРЕДМЕТОМ соціології культури є соціальні аспекти функціонування культури у суспільстві.

Головну увагу соціологи приділяють насамперед дослідженню проблем функціонування і розвитку культури в суспільстві як складної соціальної системи, що за допомогою знаково-символічних, ціннісно-пізнавальних та інших елементів спрямовує, координує та регулює соціальну діяльність людей.

До основних елементів культури як соціальної системи належать цінності, норми, звичаї, етикет, традиції, мова, обряди, ритуали та уподобання.

ЦІННОСТІ - це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може;

НОРМИ - це правила і стандарти поведінки, яких має дотримуватися людина, якщо вона розподіляє систему цінностей конкретної культури. Норми підтримуються певними САНКЦІЯМИ, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання;

ЗВИЧАЇ - це усталені схеми (патерни) поведінки, що не обов'язкові у кожному випадку, але обов'язкові на рівні культури загалом;

ЕТИКЕТ - це сукупність правил поведінки за відношенням до інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи якесь інше обгрунтування;

ТРАДИЦІЇ - це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури;

МОВА - це сукупність знаків і символів, що використовуються членами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторинних моделюючих систем (у художній літературі, поезії тощо);

ОБРЯДИ - це сукупність колективних людських дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури одні й ті ж почуття;

РИТУАЛИ - це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, що наділені символічним значенням і які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього.

УПОДОБАННЯ - це звичаї, що мають моральне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільству і мають моральну оцінку. Особливою формою уподобань є ТАБУ, тобто абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Різновидом уподобань є також ЗАКОНИ, які є нормою поведінки, що оформлюються парламентським або урядовим документом, тобто підкріплюються авторитетом держави.

Хоча, як зазначалось раніше, культури різних суспільств специфічні відносно одна одної, але в деякій мірі вони завжди співпадають, тобто мають якісь загальні риси, що мають назву культурних універсалій. КУЛЬТУРНІ УНІВЕРСАЛІЇ - це такі риси, норми, властивості, традиції, звичаї, що притаманні всім культурам незалежно від того, на якій стадії історичного розвитку вони перебувають, а також в якому географічному місці вони перебувають. Інакше кажучи, це те, що притаманно усім культурам незалежно від історичного часу, соціального устрою або географічних координат. В соціології культури є два крайніх підходи щодо розуміння культурних універсалій.

РЕЛЯТИВІЗМ, в основі якого лежить принцип “кожну культуру потрібно сприймати окремо від інших”. Тобто релятивізм заперечує існування культурних універсалій і стверджує, що в культурах є лише специфічне, а отже їх порівняльне вивчення, оскільки в них немає нічого загального, неможливе.

ЕТНОЦЕНТРИЗМ, який у свою чергу, заснований на принципі “моя культура - краща, а інші - гірші”, навпаки стверджує, що усі культури зводяться до одного знаменника, за який слугує одна з них - найкраща.

Усі вищерозглянуті елементи культури невпинно розвиваються, тобто їх характерні риси та ознаки змінюються у часі, що в кінцевому підсумку призводить до корінної зміни усієї культури, тобто зникненню старої і появи нової. Це є КУЛЬТУРНА ДИНАМІКА, що відображається у таких її процесах як інновації, дифузії, культурних лагах та трансмісіях.