Громадські організації як соціальний інститут

Вторинна інституціоналізація громадських організацій пов'язана з удосконаленням і трансформацією цього соціального інституту. Серед основних джерел вторинної інституціоналізації слід назвати, по-перше, неузгодженість між теоретичними принципами та практичною діяльністю, а по-друге, потреби, які виникають або втрачають актуальність у процесі цієї діяльності. За допомогою таких внутрішніх індикаторів, як спрямування і структура, нормативна і рольова системи (членство), соціальна практика, перспективи розвитку й оцінка, а також таких зовнішніх індикаторів, як імідж інституту у громадській думці, рівень участі людей у його діяльності та рівень їхньої поінформованості про цю діяльність, було встановлено, що інститут громадських організацій перебуває на етапі вторинної інституціоналізації і має перспективи продовжити цей процес у майбутньому. Це дозволяє трактувати інституціоналізацію організацій як перманентний процес. Вторинна інституціоналізація відбувається у трьох проявах: як власне інституціоналізація (виникають нові напрямки діяльності, нові форми співпраці тощо), як реінституціоналізація, котра є провідним процесом вторинного рівня (існуючі напрями та форми соціальної практики проходять реформування) та як деінституціоналізація (певні напрями чи форми діяльності припиняють існування). Якщо власне інституціоналізація та деінституціоналізація на цьому рівні мають частковий характер, то реінституціоналізація може бути і частковою, і повною.

Громадські організації трактуються як невід'ємний соціальний інститут громадянського суспільства, який повинен відповідати за формування цього суспільства, виконуючи функцію посередника між державою і громадськістю. Впродовж періоду суспільних трансформацій в українському суспільстві вони проходять своє становлення як соціального інституту на двох рівнях, а саме на рівні первинної та вторинної інституціоналізації [3,с.78].

Підтверджено, що громадські організації пройшли всі необхідні етапи первинної інституціоналізації, а саме формування, відповідно до певної суспільної потреби, у процесі габітуалізації (рутинізації) та типізації взаємної діяльності (кодифікації) статусно-рольової системи, системи соціального контролю та структури, а також їх легітимацію та легалізацію, що дає підстави вважати цей процес завершеним [2,с.130].

Натомість доведено, що вторинна інституціоналізація, яка пов'язана із подальшим розвитком громадських організацій у напрямку власне інституціоналізації, реінституціоналізації та часткової деінституціоналізації відповідно до внутрішніх та зовнішніх індикаторів, є незавершеною, триває до сьогодні і має перспективи продовжуватися у майбутньому.

Оскільки інститут громадських організацій формується як демократичним, так і авторитарним способами, інституціоналізацію цього соціального інституту можна вважати інституціоналізацією змішаного типу, оскільки в ній поєднуються ініціативи знизу та зверху.

Сучасний інститут громадських організацій, що виступає продуктом інституціоналізаційних процесів різних рівнів, визначено як соціальний інститут з незавершеною легітимацією, який пройшов формальний, але не зміг пройти сутнісний рівень легітимації у громадській думці. Визнаючи факт існування такого інституту, люди не завжди трактують його коректно, згідно з реальними особливостями, що пояснюється низьким рівнем поінформованості населення у цій сфері. Незавершена легітимація дає підстави робити висновок про низький рівень інтеграції громадських організацій у сучасне українське суспільство, а отже, про їх незавершену інституціоналізацію.

Поряд із низькою зовнішньою інтегрованістю громадських організацій цей соціальний інститут характеризується низьким рівнем внутрішньої інтегрованості, що пов'язано зі низьким рівнем кооперації між основними акторами інституту. Таким чином можемо говорити про явище так званої подвійної автономності інституту молодіжних громадських організацій у сучасному українському суспільстві - з одного боку, автономне існування цілого інституту у суспільстві, а з іншого - автономне існування частин інституту в його межах. Це є ще однією підставою вважати інституціоналізацію сучасного інституту громадських організацій незавершеною[5,с.161].

У сучасному українському суспільстві існує такий соціальний інститут, як інститут громадських організацій. Його статус відповідає статусу соціального інституту (становить собою сукупність соціальних організацій, між якими встановлюються зв'язки та формуються певні соціальні відносини; сукупність соціальних статусів та соціальних ролей, що виконуються відповідними соціальними акторами; набір певних норм і санкцій, що регулюють взаємодію соціальних акторів; певну соціальну практику). Проте він не відповідає статусу інституту громадянського суспільства, оскільки через свою подвійну автономність не здатен виконувати функцію посередника між державою та громадою. Натомість інститут громадських організацій стає інститутом консюмеристського суспільства, що виявляється у споживацькому ставленні до нього як значної частини молоді, так і чималої кількості ініціаторів цього інституту, котрі очікують від нього задоволення перш за все особистих, а не суспільно значущих потреб. Ця тенденція заперечує громадські організації як один з інститутів громадянського суспільства та породжує різні девіації цього інституту.

Вирішення цієї проблеми можливе шляхом усунення проблеми подвійної автономності, тобто підвищення рівня внутрішньої та зовнішньої інтеграції інституту громадських організацій. Необхідною умовою цього є достатня поінформованість населення про діяльність та функціонування цього соціального інституту в сучасному українському суспільстві.

2.2 Ознаки громадських організацій як соціального інституту

Загальні ознаки соціальних інститутів:

- виділення певного кола суб'єктів, що вступають в процесі діяльності у відносини, які отримують стійкий характер;

- певна (більш-менш формалізована) організація;

- наявність специфічних норм та приписів, що регулюють поведінку людей у соціального інституту;

- наявність соціально значущих функцій інституту, інтегруючих його в соціальну систему і забезпечують його участь у процесі інтеграції останньої.

Ці ознаки не є нормативно закріпленими, вони швидше випливають з узагальнення аналітичних матеріалів про різних соціальних інститутах сучасного суспільства. Але в цілому вони є зручним інструментом для аналізу процесів інстітуціолізаціі соціальних утворень.

Важливими суб'єктами громадських організацій є, передусім, політичні лідери. Це люди, що мають видатні якості, здатні направляти і змінювати хід розвитку суспільства. Як показує історія, політичні лідери з'являються в переломні періоди розвитку країн і стають ініціаторами і організаторами ідеологічних, політичних, економічних перетворень в суспільствах [27,с.56].

Хто може організувати громадську організацію?

У статті 36 Конституції України визначено, що всі громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичної партії чи громадської організації. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Громадські організації регулюють поведінку людей за допомогою таких норм:

ь моральні норми -- це правила поведінки, які засновані на розумінні понять добра і зла, обов'язку, справедливості. Вони забезпечуються такими моральними факторами, як громадська думка, моральний осуд тощо;

ь звичаї -- це правила поведінки, які склалися історично, закріпилися у суспільній практиці у результаті багаторазового застосування в регулюванні певного роду суспільних відносин;

ь корпоративні норми -- норми різного виду об'єднань та спілок -- громадських організацій, професійних спілок, політичних партій; закріплені в їх статутних та програмних документах;

ь правові (юридичні) норми.

Громадські організації мають різні функції, їх можна розділити на дві групи: функції, їх громадські організації виконують стосовно системи влади в державі; - функції, що виконуються за інтересами членів цих організацій і рухів. У першої групи можна виділити дві основні функції: опозиційну і творчу, тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських організацій утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. З другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями щодо своїх членів, можна виділити захисну й допоміжну. Громадські організації захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває в стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості у державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми [15,с.76].

Головними, спільними для всіх непідприємницьких організацій, ознаками є:

1 Недержавний (неурядовий) характер організації.

Це означає, що держава в особі органів державної влади та місцевого самоврядування не є засновником такої організації на підставі закону чи через ухвалення публічного акта відповідним органом влади і не здійснює адміністративного управління чи контролю за діяльністю такої організації.

2 Самоуправління.

Керівництво організацією здійснюється її учасниками відповідно до її статутних (засновницьких) документів. Як правило, закон, що регулює питання утворення та діяльності непідприємницьких організацій, встановлює лише мінімальні вимоги щодо змісту статутних документів організації та принципів самоуправління. Як правило, для членських організацій вищим органом управління є збори учасників, для фондів/установ - наглядова рада, що формується першого разу засновниками, а далі - відповідно до установчого акта.

3 Добровільність.

Організація утворюється на основі доброї волі осіб чи особи, що є засновником. Ніхто не може бути примушений до вступу в організацію і нікому не може бути заборонено вийти з такої організації.

4 Некомерційність.

Організації не створюються з метою вести підприємницьку, комерційну діяльність. Це правило не означає, що організація не має права взагалі займатись комерційною діяльністю, що приносить дохід для організації, але комерційна діяльність не може бути основною. Так, наприклад, благодійні фонди ведуть діяльність, що приносить значні доходи, - вони вкладають свої кошти у цінні папери, в інвестиційні проекти, але ця їх діяльність здійснюється винятково з однією метою накопичити кошти для фінансування благодійної діяльності та фінансування громадських організацій, чия діяльність відповідає меті та завданням благодійного фонду.

5 Неприбутковість.

Метою створення чи діяльності організації не може бути одержання прибутку, що розподіляється між її членами, засновниками чи пов'язаними з ними особами. Прибуток організації, отриманий нею внаслідок її комерційної діяльності, може використовуватися лише на статутні цілі, а кошти чи майно організації після її ліквідації не розподіляються між її членами чи засновниками, а використовуються лише із статутною метою або передаються іншій непідприємницькій організації, мета та цілі якої відповідають відповідно меті та цілям організації, що ліквідовується.

6 Корисність організації.

Відповідно до цієї ознаки вирізняють: приватно корисні або організації взаємної вигоди, та суспільно корисні організації.

2.3 Функції громадських організацій як соціального інституту в Україні

Основна функція громадських організацій - задоволення та захист інтересів громадян держави (та інших суб'єктів громадських організацій) у вирішенні важливих соціально-економічних та суспільно-політичних питань - стає все більш вагомою. Крім того, громадські організації у порівнянні з політичними партіями об'єднують набагато ширше коло громадян України, при чому багато з них не ведуть активного політичного життя, не є і не прагнуть бути членами політичних партій, і тому можуть приймати більш активну участь у державному житті саме шляхом вступу до громадських організацій та діяльності в їх складі [24,с.87].

Функціями громадських організацій є основні напрями та види їх діяльності, що характеризують суть та соціальне призначення організації, визначені її статутними задачами і цілями, та мають недержавну природу. Запропонована класифікація функцій, основними критеріями якої є основні елементи їх діяльності: 1) об'єкти; 2) суб'єкти; 3) технологія функціонування (способи, засоби і методи діяльності). У залежності від різних сфер діяльності громадських організацій слід розрізняти наступні об'єктні функції: соціальні, культурні, екологічні, економічні та політичні. Залежно від напряму діяльності організації об'єктні функції поділяються на внутрішні та зовнішні. За суб'єктами, на захист прав та інтересів котрих спрямована діяльність даної організації, визначено функції молодіжних, дитячих, жіночих, авторських, ветеранських, споживацьких організацій та ін. Ще одним критерієм класифікації функцій є сукупність способів, засобів, методів діяльності, яка ведеться громадською організацією. Всі зазначені критерії знаходяться в певній послідовності та є необхідними для реалізації функцій. До таких належать: правозахисні (правоохоронні), соціального контролю, організаційні, бюджетно-фінансові, матеріально-технічні, інформаційні, нормотворчі. Зазначені функції є загальними для всіх видів громадських організацій та тісно пов'язані з об'єктними функціями, реалізація яких може відбуватися тільки завдяки системі технологічних функцій [21,с.112].

Також до функцій громадських організацій належать такі: опозиційну, захисну, виховну, кадрову функції.

Опозиційна функція, її роль полягає в запобіганні надмірній централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські організації вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями, висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо, завдяки чому управління «зверху» доповнюється самоврядуванням громадськості «знизу».

Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх рішень і угод з державними установами, органами, переговори з ними тощо. Чільне місце належить безпосередній допомозі членам формування (матеріальна, моральна тощо), піклуванню про умови праці, побут, дозвілля громадян. Радикальними методами тиску на адміністративні органи і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадянської непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми [12].

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, національної самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу, професіоналізму, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької, громадської та управлінської діяльності, гласності, матеріальному і моральному заохоченню тощо.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпеченні дієвості цієї політики громадськість відіграє особливо важливу роль.

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські організації перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

2.4 Тенденції розвитку громадських організацій як соціального інституту в Україні

Неодмінною умовою становлення демократичних держав і формування націй у тій частині світу, яку ми вважаємо найбільш розвиненою та на яку сьогодні орієнтуємося, було становлення і розгортання системи суспільних інститутів, що утворюють громадянське суспільство. З моменту проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою проблема дослідження особливостей розвитку громадянського суспільства, його інститутів набуває надзвичайної актуальності. Розгалужена система громадських організацій є важливим показником розвитку громадянського суспільства. Враховуючи цей аспект, варто зазначити про позитивні тенденції в Україні. Останнім часом спостерігається позитивна динаміка кількісного зростання громадських організацій. На сьогодні сформована широка мережа таких організацій по всій території України. До того ж кількість зареєстрованих громадських організацій постійно зростає. Станом на перше січня 2009 р. в Україні зареєстровано громадських організацій та їх осередків - 59321, у 2008 р.- 54862, у 2007 р.-48816, у 2006 р.- 46682 [8,с.15]. Але експертні оцінки дозволяють говорити лише про незначну кількість громадських організацій, які дійсно є активними та відіграють важливу роль у суспільстві. Більшість зареєстрованих в Україні організацій існують лише формально, або функціонують епізодично. Така кількість коливається в межах від 4 до 5 тисяч. При чому такі організації мають досвід роботи, здійснюють свою діяльність мінімум два-три роки від моменту реєстрації та є досить відомими в своєму регіоні [23,с.28].

Станом на кінець квітня 2010 р. згідно «Реєстру громадських організацій» 3072 легалізованих організацій із всеукраїнським та міжнародним статусом. Всім цим громадським організаціям притаманні такі ознаки, як неурядовий характер, самоуправління, добровільність, некомерційність, неприбутковість та суспільна корисність діяльності. Крім того, характерним є те, що діяльність громадських організацій охоплює практично всі сфери суспільного життя України. У їх структурі за спрямуванням та видами діяльності найбільша питома вага припадає на фізкультурно-спортивні та оздоровчі об'єднання (16,2). Далі у рейтингу громадської активності займають місце об'єднання професійної спрямованості та молодіжні організації (відповідно 10,7 % та 10,3 % від загальної кількості громадських організацій). Серед поширених організацій можна виділити об'єднання ветеранів та інвалідів-8,8%, освітня, культурно-виховні - 5,5% [26,с.112].

Щодо розгалуженості сфери діяльності громадських організацій свідчать дані Творчого центру Каунтерпарт (ТЦК). Значна кількість опитаних з трьох головних сфер своєї діяльності зазначила сферу «діти та молодь»(45%). Дещо менш важливими сферами є «вирішення соціальних питань» (38%), «дотримання прав людини» (31%). У галузі «громадянська освіта» працюють 28% опитаних організацій, у таких сферах як «розвиток сектору неурядових організацій» - 19%, «культура, мистецтво, архітектура» -15% , «політика, законодавство, держава» - 15%, «жінки» -11%, «розвиток бізнесу» -9%, «екологія, захист навколишнього середовища» -8%, «ЗМІ» -8%, «охорона здоров'я» - 8%, «ВІЛ/СНІД» -7%, «права споживачів» - 3%, «професійні асоціації» - 3%, «релігійні асоціації» - 3%, інше - 10% [28,с.356]. Більшість неурядових організацій України працює одночасно у кількох сферах.

Сьогодні деякі види діяльності діючих організацій є більш поширеними. Зокрема, діяльність їх значної частини спрямована на захист суспільних інтересів (42%), навчально-консультаційною діяльністю займаються дещо менше (41%). Предметом діяльності 35% організацій є розповсюдження інформації, 34% - освіта, 31% - надання соціальних послуг, 23% - дослідження та аналітика, 20% - правова допомога, 17% - благодійність, 13% - розробка суспільно - політичних рекомендацій, 12% - реабілітація і 8% - адміністрування грантових програм .

Попри постійне збільшення кількості громадських організацій та постійне розширення сфери діяльності, що є важливим чинником розбудови громадянського суспільства, також спостерігається збільшення у цьому середовищі питомої ваги членських організацій(у 2005р.їх налічувалось 80%, а у 2006р. - 83%). До того ж відбувається зростання кількості їх членів ( у 2006р. в 27% організацій налічувалося від 11 до 30 членів, 25% - понад 100 членів. За 2005р. кількість членів збільшилась у 40 відсотках опитаних громадських організацій України, а за 2006р. - у 42%. У 2005р. постійний персонал мали 57% організацій, а у 2006р. - 61%.

Крім того, позитивною тенденцією є зміцнення матеріально - технічної бази та інституційної спроможності активних громадських організацій. Згідно дослідження ТЦК рівень інституційної спроможності українських громадських організацій, що оцінюється за стратегічним менеджментом, системою керівництва, відповідністю фінансового менеджменту стандартам бухгалтерського обліку, лідерством, стратегією залучення коштів людськими та матеріальними ресурсами, дещо перевищив середній рівень та становить 2,9 балів за п'ятибальною шкалою.

Також важливим показником громадянського суспільства є не тільки число громадських організацій, але й участь людей у їх діяльності - громадська замученість або волонтеризм (добровільна активність на ґрунті громадської праці). Але залученість громадян до такої діяльності сьогодні спостерігається досить незначна. Переважна більшість громадян про неналежність до жодної з громадських організацій. Хоча позитивною тенденцією є те, що їх частка постійно скорочується (у 2006р. - 83,6%, а у 2008р. - 83,3%). Проте, все ж таки існує значний дефіцит громадської активності населення, що є однією з головних перешкод, яка суттєво гальмує розвиток вітчизняних громадських організацій на сучасному етапі. Цьому значною мірою сприяє ставлення населення до діяльності інститутів громадянського суспільства. В цілому українці досить низько оцінюють ефективність громадських організацій. Так, за даними Інституту соціології НАНУ, негативний баланс довіри до громадських організацій фіксується у сталому значенні середнього балу індексу довіри (за п'ятибальною шкалою) - 2,4 бала у 2004, 2005 і 2006 роках. І лише у 2008 р. середній бал індексу довіри до громадських організацій склав 2,6 бала. Проте цей показник ще досить низький. Це є несприятливо для подальшого розвитку громадських організацій у нашій державі.

Однією з важливих проблем, що заважають ефективній діяльності громадських організацій є їх фінансування. Так, за результатами дослідження ТЦК 28% неурядових організацій розглядають державний бюджет як джерело свого фінансування. Лише половина громадських організацій розуміють потреби своїх членів та враховують їхні інтереси при плануванні своєї діяльності. Як правило, організації мають одне чи два джерела фінансування (більше ніж 51%) та ці джерела мають форму грантів. Проте дуже часто мета, з якою це фінансування надається певній організації та сама дійсність розходиться. Новостворені організації, отримавши грант, забувають з якою метою були створенні і займаються іншим проектом, щоб знову отримати грант. Таким чином грантів позбавляються інші організації, які гідні отримати їх для свого розвитку.

Часто активність громадських організацій блокується органами місцевого самоврядування не лише завдяки відсутності політичної волі та інтересу до закритості. Відсутні механізми участі громадських організацій у формуванні і діяльності цих органів влади. Має бути поновлена дія норм законодавства, які дозволяли б громадським організаціям брати участь у висуванні кандидатів на посади депутатів місцевих рад і призначати спостерігачів на виборах до місцевих рад.

Не менш важливим є те, що питання діяльності громадських організацій повинні бути чітко врегульовані на законодавчому рівні. Хоча в Україні прийнято закони «Про свободу совісті та релігійні організації»(1991), «Про об'єднання громадян»(1992), «Про благодійництво та благодійні організації»(1997), «Про молодіжні та дитячі громадські організації»(1998), та вони потребують доповнень, які б стимулювали вироблення нової організаційно-правової форми існування організацій, котра враховувала специфіку їх діяльності.

Висновок до другого розділу

Громадські організації - форма інституціоналізації різноманітних суспільних інтересів та їх захисту на рівні публічно-правових відносин.

Інституціоналізація - виникнення і трансформація соціального інституту (у нашому випадку - інституту громадських організацій), який володіє низкою ознак, а саме здатністю до внутрішньої узгодженості і самовідтворення, зокрема, за рахунок системи соціальних норм і ролей, а також гнучкістю, котра уможливлює і незалежність від зовнішнього середовища, і співпрацю з ним. Це дозволяє стверджувати, що в системі координат підходів до інституціоналізації, сформованій двома лініями: статичне/динамічне розуміння інституціоналізації та врахування внутрішніх/зовнішніх ознак.

Загальні ознаки соціальних інститутів:

- виділення певного кола суб'єктів, що вступають в процесі діяльності у відносини, які отримують стійкий характер;

- певна (більш-менш формалізована) організація;

- наявність специфічних норм та приписів, що регулюють поведінку людей у соціального інституту;

- наявність соціально значущих функцій інституту, інтегруючих його в соціальну систему і забезпечують його участь у процесі інтеграції останньої.

Також характерною ознакою громадських організацій є документальне оформлення мети й завдань і організаційно - структурне забезпечення, що власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

Функціями громадських організацій є основні напрями та види їх діяльності, що характеризують суть та соціальне призначення організації, визначені її статутними задачами і цілями, та мають недержавну природу. Запропонована класифікація функцій, основними критеріями якої є основні елементи їх діяльності: 1) об'єкти; 2) суб'єкти; 3) технологія функціонування (способи, засоби і методи діяльності).

На сьогоднішній день можна запропонувати такі тенденції розвитку громадських організацій.

По-перше, слід констатувати, що недержавні неприбуткові організації є основою громадянського суспільства і вирішальним чином впливатимуть надалі на архітектуру суспільства в цілому і вектори цивілізаційного розвитку в ХХІ ст.

По-друге, "третій сектор" західного світу досяг значного рівня розвитку, відрізняється секторальною збалансованістю і відносною неполітизованістю.

По-третє, сьогодні відсутня національна концепція побудови (формування) в Україні розвиненого громадського сектору, який би мав риси аналогів Західного світу і був гармонійно поєднаний з першим і другим секторами суспільства.

По-четверте, не менш важливим питанням є фінансування третього сектору. За даними київського ресурсного центру "Гурт", основну частину коштів українські громадські організації отримують з-за кордону. Існують також інші джерела: пожертви бізнесменів, державні кошти та власноруч зароблені гроші.

По-п'яте, процес зростання кількості недержавних неприбуткових організацій автоматично не переходить у якісно вищу форму - консолiдований громадський рух.

Висновки

Громадські організації є невід'ємною складовою будь - якого демократичного суспільства. Саме в їх діяльності втілюються рух і сутність громадянського суспільства. Від суспільно - політичної активності громадських організацій залежить розвиток громадянського суспільства. Позитивна динаміка збільшення кількості громадських організацій, розширення спектру їх діяльності, зміцнення їх матеріально - технічної бази та організаційної спроможності є, звичайно,важливими показниками в розвитку громадянського суспільства в Україні. Але про достатній рівень якості цих організацій говорити важко. Активність громадських організацій в нашій держави гальмується цілою низкою чинників. Громадяни поки що не сприймають громадські організації як дієвий інструмент захисту своїх прав, низько оцінюють їх ефективність та недостатньо уявляють можливості їх реального застосування. На це значний вплив має недостатня інформованість про громадські організації, пасивність самих організацій щодо інформування громадян та їх залучення до своєї діяльності. Необхідним постає питання забезпечення інформованості населення про діяльність організацій ЗМІ, здійснення просвітницько-рекламної діяльності у зрозумілій та переконливій формі. Однією з важливих проблем організацій є їх фінансування. Важливим в цьому аспекті є врегулювання процедури надання державних грантів та особливості державних закупівель послуг громадських організацій; створення державного фонду розвитку громадянського суспільства, що на конкурсних засадах має здійснювати державну підтримку довгострокових програм і проектів організацій. Для більш ефективної діяльності громадських організацій також важливим є налагодження ефективного діалогу громадських організацій та влади. Необхідно сприяти розширенню та підвищенню якості роботи консультативно-дорадчих органів(громадських рад) при урядових органах, активізувати проведення громадсько-урядових консультацій на постійній основі. Питання діяльності громадських організацій повинні бути чітко врегульовані на законодавчому рівні. Слід спростити процедури, що регулюють створення, реєстрацію та діяльність громадських організацій. Закони, що регулюють діяльність громадських організацій, повинні бути переглянуті та доповнені. Має бути прийнята нова редакція закону «Про громадські організації». Належна міцність та сталість громадських організацій залежатимуть від того, чи будуть спроможні вони отримати широку соціальну підтримку мас в якості членів, волонтерів та донорів. Вони повинні довести свою необхідність, а громадяни водночас усвідомити це.

Громадські організації - добровільні масові об'єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, національно - культурних, спортивних, вікових та інших спільних інтересів. Це формалізовані(неурядові) неприбуткові об'єднання громадян, спрямовані на реалізацію різноманітних колективних інтересів та захист колективних прав. Характерною ознакою громадських організацій є документальне оформлення мети й завдань і організаційно-структурне забезпечення, що власне, відрізняє їх від громадських рухів.

За своєю природою та характером діяльності громадські організації не є політичними. Однак сама по собі громадська діяльність може набувати політичного характеру, оскільки вони об'єднують людей, котрі входять до різного спектру політичних сил, і навіть рідко становлять собою потенційну базу для виникнення на їхній основі нових політичних партій.

Діяльність громадських організацій корисна і потрібна для суспільства, оскільки вони допомагають людям у повсякденному житті розв'язувати безліч проблем, відкривають широкі можливості для суспільно - політичної ініціативи громадян, для здійснення ними самоврядування. Проте це нерідко стикається з перешкодами. Ці перешкоди можуть бути як зовнішніми за походженням, так і внутрішніми, які виникають внаслідок викривлення чи ухилення від принципів, на яких базується діяльність громадських організацій.

Створення класифікацій і типологій, фактично, є спробами побачити загальне в різних організаціях, звести множину громадських організацій до якихось загальних класів чи типів. Це допомагає визначити суспільну роль цих організацій, передбачити можливі напрями та наслідки їх активності.

На сьогоднішній день можна запропонувати такі тенденції розвитку громадських організацій.

По-перше, слід констатувати, що недержавні неприбуткові організації є основою громадянського суспільства і вирішальним чином впливатимуть надалі на архітектуру суспільства в цілому і вектори цивілізаційного розвитку в ХХІ ст.

По-друге, "третій сектор" західного світу досяг значного рівня розвитку, відрізняється секторальною збалансованістю і відносною неполітизованістю. В Україні цей процес іде в цілому більш успішно, ніж в інших пострадянських країнах, але стан "третього сектору" ще далекий від його прототипів на Заході, сума ННО в нашій країні не складає консолідованого громадського руху, хоча простежується тенденція до зменшення протиріч у розумінні майбутнього країни як самостійної європейської держави з ринковою економікою.

По-третє, сьогодні відсутня національна концепція побудови (формування) в Україні розвиненого громадського сектору, який би мав риси аналогів Західного світу і був гармонійно поєднаний з першим і другим секторами суспільства. Потужним механізмом корекції розвитку "третього сектору" країни в тому напрямку, в якому вважають потрібним законодавці і спонсори (донори), є ресурсні (сервiснi) та "мозкові" центри. Ситуація, яка має місце в Україні, коли розвитком, розбудовою громадського "третього сектору", зокрема ресурсних і "мозкових" центрів, опікуються в основному неукраїнські донорські організації, не є нормальною.

По-четверте, не менш важливим питанням є фінансування третього сектору. За даними київського ресурсного центру "Гурт", основну частину коштів українські громадські організації отримують з-за кордону. Існують також інші джерела: пожертви бізнесменів, державні кошти та власноруч зароблені гроші. Проте ціла низка чинників утруднює перехід третього сектору на внутрішні джерела фінансування. Насамперед, це податкове законодавство, яке не заохочує бізнесменів до філантропії. По-друге, це відсутність прозорих механізмів отримання державних коштів. Хоча сама практика надання державних коштів існує і навіть у тексті бюджету можна прочитати назви фінансованих державою організацій. По-третє, законодавство створює перепони, які заважають громадським організаціям самим вести комерційну діяльність з метою фінансування своїх програм.

По-п'яте, процес зростання кількості недержавних неприбуткових організацій автоматично не переходить у якісно вищу форму - консолiдований громадський рух. Досвід країн розвинутої демократії показує, що особливо велика відповідальність в період формування "третього сектору" лежить на структурах, які виконують регулятивні функції: правову, фінансову, організаційно-сервісну. Держава повинна створити законодавчу базу, яка сприятиме виникненню i функціонуванню оптимального саморегулюючого громадського сектору із залученням до цього "другого сектору" - комерційного. Таким чином, тільки завдяки активній взаємодії українських державного, комерційного та громадського секторів може сформуватися демократичне українське суспільство. Допомога ж донорських неукраїнських організацій у цьому процесі повинна відігравати суто допоміжну роль.

Бібліографічний список

1. Барнард С. Функции исполнительной власти.- Кембридж:Наука,1938.-150с.

2. Бень О.Т. Джерела інституціоналізаційних процесів у молодіжних громадських організаціях / О.Т. Бень // Український соціум. - 2007. - С. 129-138.

3. Бень О.Т. Етапи інституціоналізації молодіжних громадських організацій / О.Т. Бень // Український соціум. - 2006.- С. 77-86.

4. Бень О.Т. Первинний і вторинний характер інституціоналізації (на прикладі молодіжної громадської організації “Українська молодь - Христові”) / О.Т. Бень // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. - Х.: Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2005.- С. 659-665.

5. Бень О.Т. Первинний і вторинний характер інституціоналізації (на прикладі молодіжної громадської організації “Українська молодь - Христові”) / О.Т. Бень // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. - Х.: Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 2005. - С. 659-665.

6. Блац П., Скотт В. Формальные организации: сравнительный подход. Сан- Франциско: Наука, 1963. - 134с.

7. Винар Л.В. Правовий статус юридичних осіб, заснованих держав. - Львів, 2006. - 20с.

8. Громадські організації в Україні у 2008 році:Статистичний бюлетень/Державний комітет статистики України. -К.:ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2009. - 22с.

9. Закон України «Про об'єднання громадян» (ст.3)- К.,16 червня 1992.

10. Закон України «Про громадські організації» - К., 1998.

11. Зайцев А.К. Внедрение социальных технологий в практику управления // Социальное развитие предприятия и работа с кадрами. М., 1989. С.95.

12. Інформаційний сайт Харківської правозахисної групи http://khpg.org.ua

13. Лойко Л. Типологічне позиціювання національних організацій в інституціональній структурі громадянського суспільства. Л. Лойко// Політичний менеджмент.-2005-№5-с.51-60.

14. Мавлевич Н. Свет «Волшебной лампы». // Семья и школа.-2001.-12с.

15. Макєєва С.О. Соціологія, навчальний посібник.- К, 1999-125с.

16. Марков М. Технология и эффективность социального управления. - М., 1983.-75с.

17. Марта Дж., Саймон Г. Организации. Нью-Йорк, 1958-135с.

18. Методические рекомендации о расширении деятельности детских и молодёжных объединений в образовательных учреждениях//Народное образование.-2000.-343с.

19. Михалёва А. Сделать шаг. Последнее интервью В.М. Штейна// Семья и школа.-2001.-50с.

20. Патрушев В.И. Информатизация и технологизация социального пространства - М., 1994.-90с.

21. Полтавець В. Соціальна робота в Україні: перші кроки.- К., 2000.-115с.

22. Прижогин А.И. Организации: Системы и люди. М.,1980.-100с.

23. Рева С. Участь громадськості у процесі формування та реалізації державної політики// Політичний менеджмент.-2006.-73с.

24. Савченко Е.,Кузнецов В. Неприбыльные организации. Харьков: Издательский дом «Фактор»,2005-150с.

25. Смелзер Н. Социология. - М.: Феникс, 1994.-135с. 26. Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України.2002-2006 роки: Звіт за даними дослідження/ Підготовлено Творчим центром Каунтерпарт. Л. Павидова, О. Кікоть.- К.: «Макрос»,2006-160с.

27. Cтаровойт І.С. Соціологія, курс лекцій - Тернопіль, 1999. -95с.

28. Степаненко І. Концептуальна невизначеність громадянського суспільства в Україні: можливості подолання / Розвиток демократії в Україні:матеріали міжнародної наукової конференції (Київ,29 вересня-1 жовтня 2000 р.).-К.: «Центр освітніх ініціатив»,2001.- 597с.

29. Тощенко Ж.Т. Социология. Общий курс. - издание 2-е, дополн. и перераб.- М.: Прометей: Юрайт - М, 2001. - 511с.

30. Фролов С.С. Социология. Учебник. Для высших учебных заведений. М.: Наука, 1994 - 256 с.

31. Этциони А. Сравнительный анализ сложных организаций. Нью-Йорк, 1961. - 435с.

32. Ямпловская Ц.А. Общественные организации в политической системе. -М.:Наука,1998.- 65с.

Размещено на Allbest.ru