Профілактика домашнього насилля

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Явище домашнього насилля як соціо-психологічний феномен

1.1 Домашнє насильство - глобальна соціальна проблема

Однією з характерних ознак розвитку сучасного світового співтовариства є посилення уваги до проблем насильства в сім'ї.

Цій проблемі пріоритетну увагу приділяє вся світова спільнота та владні структури держав. Масштаби проблеми насильства в сім'ї прикро вражають.

Всесвітня організація охорони здоров'я провела опитування 24 тисяч жінок в 10 країнах світу. Дослідження тривало сім років. У результаті дослідження з'ясувалось, що не дивлячись на те, що насильство в сім'ї існує в будь-якій країні і не залежить від матеріального статку, раси і культури, ця проблема найгостріше постає в найбідніших країнах.

Проблема в тому, що жінки в бідних країнах з більшою вірогідністю вважають таке насильство над ними виправданим. Відсоток жінок, які повідомили про те, що вони хоча би раз в житті піддавались насильству з боку членів своєї сім'ї, варіюється від 15% в Японії до 71% в Ефіопії. За 2010 рік від 4% жінок в Японії і Сербії до 30-54% в Бангладеш, Ефіопії, Перу та Танзанії стали жертвами насильства в сім'ї. Крім того, відповідно до результатів дослідження, насильство з боку членів сім'ї - чоловіків зустрічається частіше, ніж напад на жінку чи її зґвалтування незнайомцями чи просто приятелями [27]. Законодавство деяких країн взагалі не передбачає відповідальності за вчинення насильства в сім'ї.

Зауважимо, що в деяких країнах відповідальність настає за вчинення лише певних форм насильства. Так, аналіз наявної інформації показав, що в 79 країнах світу закони з протидії насильству в сім'ї або відсутні, або про них нічого не відомо; зґвалтування в шлюбі визнається злочином лише в 51 країні світу; лише в 16 країнах чинне законодавство окремо класифікує злочини, пов'язані з сексуальною агресією, і лише в трьох (Бангладеш, Швеція і США) насильство по відношенню до жінок виділяється в окрему категорію злочинів; у Болівії, Камеруні, Коста-Ріці, Ефіопії, Лівані, Перу, Румунії, Уругваї та Венесуелі насильник може уникнути покарання, якщо запропонує жертві одружитись та отримає її згоду. Інформація з досліджень науковців стосовно поширення зловживань щодо дружин в деяких країнах наведена в таблиці 1.1 [31, с 91].

Таблиця 1.1. Поширення зловживань щодо дружин в деяких країнах

Країна	Поширення	Коментарі
Бельгія	25%
Боснія і Герцеговина	24%
Канада	27% 18% протягом останнього року	36% постраждалих від насильства боялись, що їх можуть убити
Фінляндія	22%
Литва	42%
Кенія	42%
Нідерланди	21%	50% цієї групи зазнавали жорсткого систематичного насильства
Норвегія	25%
Швейцарія	20%
Уганда	46%
США	39%	12% повідомили поліцію про сексуальні напади з боку партнера
Великобританія	26%	12% протягом останнього року

Офіційну статистику домашнього насильства дуже важко збирати, оскільки вона зазвичай завуальована цифрами загальних нападів.

Натомість показники вбивств вважаються одними з найточніших у кримінальній статистиці і вони вказують на те, що домашнє насильство відіграє певну роль як у вбивствах чоловіків, так і жінок. Близько 50% всіх жінок, яких убивають щороку, гинуть від рук партнерів, які вже скоювали щодо них насильницькі дії, і в багатьох випадках жінки навіть скаржилися поліції. Найвищий показник домашніх убивств, зареєстрований у Європі, припадає на 1997 p., коли понад 15 тисяч жінок було вбито нинішніми або колишніми партнерами. Приблизно 8-10% чоловіків, яких убивають щороку, помирають від рук жінок чи дітей, яких вони мучили роками, і в більшості цих випадків постраждалі неодноразово викликали поліцію.

Цим смертям, вказує Ліз Келлі, можна було б запобігти, тож зменшення кількості домашніх убивств слід розглядати як один із показників ефективності правоохоронних органів та оцінки будь-яких змін у їх політиці і практиці [32, с. 90-91].

Отже, на сучасному етапі насильство та образлива поведінка в сім'ї є серйозною та поширеною проблемою, від якої насамперед страждають жінки.

Означена проблема не є локальною, характерною виключно для України. Насильство в сім'ї не обмежується рамками певної політичної чи економічної системи.

В Україні, за даними соціологічних опитувань, 70% жінок піддаються різним формам приниження і знущання в родині, при цьому над 20% жінок ці знущання здійснюються систематично. Проблема загострюється тим, що в більшості зазначених випадків присутній не якийсь один вид насильства, а їх складне поєднання.

Щодо різновидів насильницьких дій - у нашому соціокультурному середовищі найчастіше зустрічається психологічне насильство - 80% випадків [24]. Це підтверджується даними Міжнародного жіночого правозахисного Центру «Ла Страда-Україна» Національна «гаряча лінія» з питань запобігання насильству та захисту прав дітей, який зі спиранням на статистику звернень за період з 30 листопада 2004 року по жовтень 2011 року (загальна кількість дзвінків склала 21158) наводить дані, що відображено на діаграмі (рисунок 1.1). Розподіл телефонних дзвінків за статтю показано на діаграмі (рисунок 1.2) [45].



Рис. 1.1. Категорії дзвінків (питання, які найчастіше задавалися на «гарячій лінії»)

46,6%	Психологічні проблеми
15,3%	Насильство в сім'ї
4,2%	Розлучення та пов'язані з цим проблеми
5,3%	Насильство та жорстоке поводження з дітьми
3,4%	Опіка над дітьми
1,4%	Безпека дітей в Інтернеті
3,5%	Питання співпраці з НУО, ДО, МО
0,5%	Інтерв'ю ЗМІ
19,9%	Інші питання

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України відзначає зростання кількості звернень про насильство в сім'ї в 2010 році в порівнянні з попередніми роками. За оцінками міжнародних експертів, в країні щорічно від насилля в родині гине близько 1 тисяча жінок, тоді як, наприклад, у Франції в 2009 році від цього загинула 141 жінка [71].

Наведені вище цифри характеризують розміри та серйозність проблеми насильства в родині у всьому світі та наголошують на тому, що для зміни такої ситуації важливо використовувати все позитивне з уже розробленого, втіленого і апробованого в різних країнах.

Питання запобігання домашньому насильству обговорювалось на рівні локальних жіночих громадських організацій, Світового банку, ООН.

У 70-х роках проблема активно вивчалася у межах сімейної кримінології та гендерних студій (зокрема, R. LaRossa, J. Schafer, C. Caetano, P. Tjaden, N. Thoennes). Варто зазначити, що сімейно-побутова злочинність була предметом ґрунтовного аналізу науковців за радянських часів (Д. Шестаков, М. Мішляєв, В. Лобанов та ін.), у тому числі і в Україні (С. Трофімов, Ф. Лопушанський, Ю. Крупка).

Наприкінці XX століття, керуючись відповідальністю держав перед своїми громадянами, що знайшло відображення в міжнародних правових документах, насильство щодо жінки перейшло з приватної в суспільну площину і на сучасному етапі вважається одним з найсерйозніших порушень прав людини та суттєвим бар'єром для досягнення рівності між жінками і чоловіками в суспільстві.

Наразі у цивілізованому суспільстві проблема викорінення насильства в сім'ї набула великого значення і розглядається світовим співтовариством не лише як соціальна проблема, а, насамперед, як проблема захисту прав людини і, перш за все, прав жінок, що вимагає вироблення належних правових засобів її розв'язання в інтересах усього суспільства. Про це свідчить поява таких важливих міжнародно-правових документів, як Декларація Генеральної Асамблеї ООН «Про викорінення насильства щодо жінок» 1993 р., яка стала свідченням досягнення міжнародного консенсусу з питання захисту жінок від насилля, Міжамериканська конвенція із запобігання, покарання та викорінення насильства щодо жінок 1994 р. та ін. До того ж, починаючи з 1999 р., під егідою ООН щороку відбувається Всесвітня акція «16 днів протидії гендерному насильству», хронологічні рамки якої охоплюють період із 25 листопада (Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок) по 10 грудня (Всесвітній день прав людини).

Перший міжнародний документ, який умістив широке тлумачення терміну «насильство проти жінок», Декларація Організації Об'єднаних Націй «Про викорінення насильства проти жінок», визначає поняття «насильство проти жінок» як будь-який акт насилля, здійснений на підґрунті статевої ознаки, який завдає або може завдати фізичну, статеву або психологічну шкоду або страждання жінкам, а також погрози здійснення таких актів, примушення або довільне позбавлення свободи, будь то в суспільному або особистому житті. Декларація підтверджує, що загроза вчинення таких дій, примушування або свавільне позбавлення волі також є актами насильства [56, с. 122].

Фундаментальні основи сучасних теорій насильства були закладені в дослідженнях М. Вебера, А. Смолла, Г. Тарда, З. Фрейда, Е. Фромма та ін. Зауважимо, що феномен насильства досліджують та вивчають здебільшого у найжорстокіших їх проявах - зґвалтування, вбивство, хуліганство і т.д. Але насильство та образлива поведінка існують і в менш виражених формах, за які не передбачається кримінального покарання чи якихось інших суспільних санкцій. Як засвідчують спеціалісти з даної проблеми (В. Бондаровська, О. Забадькіна, Т. Максудов, М. Флемер та ін.), насильство може існувати в сім'ї незважаючи на класові, расові, культурні, релігійні, соціальні аспекти і справляє руйнівний вплив на особистість, адже в сім'ї людина розвивається, формує свої настанови, цінності та ідеали, які потім транслює у соціум; в сім'ї людина найбільш «відкрита» і тому найбільш вразлива до проявів насильницької та образливої поведінки, що може призвести до виникнення фізичних та нервово-психічних розладів [45]. На сьогодні фахівці переконані, що принаймні кожна четверта жінка зазнає певної форми домашнього насильства принаймні раз у житті, а кожна десята - щороку.

Зауважимо, що не усі прояви домашнього насильства загрожують життю; національні опитування за випадковими вибірками у декількох країнах (British Crime Survey, 1997; Canadian Journal of Criminology: Special Issue: Focuson theViolence Against Women Survey, vol. XXXX) виявили, що в кожному третьому випадку зловживання було настільки серйозним, що в певний момент жінки починали боятися за своє життя [32, с. 90].

Навіть у розвинених демократичних країнах зі сталою законодавчою та соціальною системами захисту жертв домашнього насильства у жінок виникає багато труднощів у вирішенні проблеми відокремлення їхнього життя, захисту від нападів насильника.

На жаль, дослідження свідчать, що у багатьох випадках чоловік та жінка перекладають відповідальність за особисті невдачі на партнера, більшість не бачить у домашньому насильстві суспільно значущої проблеми, а розглядає його як суто сімейну проблему, зумовлену невдалим вибором партнера.

Критичною, на думку науковців, є ситуація з обізнаністю суспільства про шляхи й механізми практичного розв'язання ситуацій реальної насильницької дії та її наслідків [45].

Цей факт доводить проведене опитування студентів 1 курсу Інституту педагогіки і психології Сум ДПУ імені А.С. Макаренка.

За результатами анкетування було встановлено, що лише 13,64% опитаних респондентів знають про існування Кризових Центрів, Телефонів Довіри, а більшість (63,6% опитаних) взагалі не знають, куди можна звернутися у випадку потерпання від жорстокого поводження у сім'ї. У той же час 89% респондентів наголосили на потребі існування таких установ і навіть 77,3% зазначили, що самі б звернулися за допомогою в ці служби, у разі необхідності [45].

За результатами дослідження громадських організацій, щорічно близько 13 тисяч жінок гинуть від рук власних чоловіків, близько двох мільйонів дітей стають жертвами насильства з боку власних батьків, що призводить до катастрофічних наслідків: для 10% цих дітей побої закінчуються смертю; дві тисячі дітей вдаються до самогубства [24, с. 22].

Виходячи з того, що феномен набув загрозливого поширення, останнім часом спостерігається активізація уваги вчених на пострадянському просторі до різних аспектів сімейних конфліктів. Так, захищена низка дисертаційних робіт (О. Шинкаренко, Б. Головкін, Л. Крижна, О. Бойко, Є. Потапчук та ін. - в Україні; Н. Машинська, В. Шахов та ін. - у Росії).

Сутність насильства в сім'ї виражається в українській науці через такі поняття, як причини, типи (спрямованість) та види насильства в сім'ї.

Домашнє насильство чи насильство в сім'ї, як визначено у Законі України «Про попередження насильства в сім'ї», - це будь-які навмисні дії фізичного, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї стосовно іншого, які порушують конституційні права та свободи члена сім'ї як людини та громадянина, наносять їй моральну шкоду, шкоду її фізичному чи психічному здоров'ю [29, с. 10].

Даний документ також розтлумачує зміст і окремих його видів - фізичного, сексуального, психологічного, економічного, а також термінології, пов'язаної з цим явищем.

Фізичне насильство в сім'ї - умисне нанесення одним членом сім'ї іншому члену сім'ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі та гідності.

Сексуальне насильство в сім'ї - протиправне посягання одного члена сім'ї на статеву недоторканність іншого члена сім'ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім'ї.

Психологічненасильство в сім'ї - насильство, пов'язане з дією одного члена сім'ї на психіку іншого члена сім'ї, шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно причиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе, а може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю.

Економічне насильство в сім'ї - умисне позбавлення одним членом сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я.

Об'єктом насильства в сім'ї можуть бути різні члени сім'ї. Виходячи з цього, слід розглянути основні ланцюги взаємодії в системі «насильник - жертва»: насильство у відносинах подружжя або осіб, які мають чи мали регулярні інтимні стосунки; насильство з боку батьків щодо неповнолітніх дітей; насильство з боку дорослих дітей щодо батьків; насильницькі стосунки між дітьми в одній сім'ї; насильство між іншими членами сім'ї.

Розглянемо кожен з наведених типів насильства в сім'ї більш докладно.

Насильство у відносинах подружжя (чоловік - дружина) або осіб, які мають чи мали регулярні інтимні стосунки. Характеризуючи даний тип насильства в сім'ї, ми виходимо з того, що в переважній більшості випадків жертвою насильства в сім'ї стає жінка.

Результати Загальнонаціонального дослідження в США 1975 року свідчать, що насильство щодо жінок в більшості випадків мало місце там, де була присутня економічна та / чи психологічна залежність жінки від чоловіка.

Цікавим є дослідження насильства в подружжях, яке було проведене в США в 1985 році. У ньому порівнювався рівень застосування насильства для зареєстрованих та незареєстрованих пар, і було встановлено, що останні відрізнялись більшою конфліктністю та агресивністю. Це дослідження проводилось для перевірки думки про те, що свідоцтво про шлюб, частіше всього, одночасно є і свідоцтвом на право жорстокого поводження з дружиною. Однак, результати дослідження вказують на те, що свідоцтво про укладення шлюбу створює більше підстав для досягнення компромісу [12, с. 297].

На жаль, доводиться констатувати, що абсолютна більшість досліджень, пов'язаних з проблемою насильства в сім'ї, спрямовані на вивчення жінок-жертв насильства в сім'ї та пошук механізмів їх захисту, і практично не приділяють уваги чоловікам-жертвам насильства в сім'ї та дослідженню образу насильника, будь то жінка чи чоловік.

Розглянемо насильство в сім'ї з боку батьків щодо неповнолітніх дітей. За даними статистики упродовж 2006 року підрозділами кримінальної міліції у справах дітей винесено понад 1,5 тис. захисних приписів щодо батьків, які допустили насильницькі дії щодо дітей [40, с. 40]. Насильство щодо неповнолітніх дітей можуть чинити як батько, так і мати. У тих випадках, коли мати сама стає жертвою насильства в сім'ї, вона може бути «передавальною ланкою», прагнучи компенсувати своє принижене становище жертви пригніченням ще слабших - дітей [51, с. 10].Дослідження показали, що діти віком від 5 до 12 років, які є свідками насильства батька над матір'ю, часто страждають від різноманітних проблем з поведінкою: вони починають вважати насильство правильним способом вирішення конфліктів, виправдовують жорстокість як спосіб завоювання поваги.

Необхідно пам'ятати, що насильство по відношенню до дитини породжує в кінцевому рахунку нове насильство. Те, що людина отримує в дитинстві, те вона в подальшому й віддає суспільству, а в першу чергу своїм батькам. І тоді виникає наступний тип насильства в сім'ї, тобто вчинення дорослими дітьми насильства по відношенню до своїх батьків.

Інший вид - насильство дорослих дітей щодо батьків. Досить типовою є ситуація, коли діти, які виросли в атмосфері насильства, встановлюють свої стосунки з батьками на тих же засадах. Однак, насильницьке ставлення до батьків може виникнути і в сім'ях, де домінувала вседозволеність.

Насильницькі стосунки між дітьми в одній сім'ї. Такі стосунки, як правило, виникають на фоні насильницьких стосунків між дорослими членами сім'ї і можуть мати різноманітний характер: старші діти можуть чинити насильство над молодшими, брати над сестрами, діти можуть об'єднуватись для насильства над одним з них. Насильство між іншими членами сім'ї. Це насильницькі стосунки між тещею (тестем) і зятем, свекром (свекрухою) і невісткою, онуками і дідусем (бабусею) тощо [30, с. 64].

По суті, кожний конкретний варіант насильства - самостійна проблема, яка має специфічні риси. Причини, умови, форми прояву насильства, наслідки насильницьких дій в залежності як від об'єкта (жертви), так і від суб'єкта (насильника) будуть мати свої особливості, які необхідно враховувати при здійсненні попередження насильства в сім'ї.

Попри це, розглядаючи будь-яке соціально-негативне явище, відшукуючи ефективні форми та методи протидії йому, перш за все, необхідно встановити загальні фактори та причини даного явища. Саме ліквідація факторів та причин соціально-негативного явища є гарантією ефективної йому протидії і навіть його викорінення.

Серед причин та факторів насильства в сім'ї виокремлюють:

· соціально-культурні чинники (стереотипність уявлень щодо ролей в сім'ї та виховання дітей, високий рівень алкоголізації населення, поширення наркоманії);

· психологічні чинники (психічні розлади, високий рівень агресії, власний негативний досвід дитинства, низька самооцінка осіб);

· економічні чинники (зниження рівня життя частини населення, безробіття, соціально-побутова невлаштованість).

Водночас, саме проблема насильства в сім'ї є причиною таких глобальних явищ, як безпритульність дітей; зростання кількості розлучень; формування насильницького менталітету нації; жебракування; втрата загальнолюдських цінностей, любові та взаєморозуміння; а також виступає однією з передумов скоєння злочинів у суспільстві.

1.2 Сучасні науково-теоретичні підходи до проблеми насильства

На сучасному етапі не існує єдиної думки щодо першопричини домашнього насильства. Науковцями свого часу було запропоновано безліч теорій і стратегій від - наявності психічних порушень до впливу соціокультурних цінностей і соціальної організації. Основні суперечки розгорнулися між послідовниками психологічних теорій і тими, хто вірить у соціальну зумовленість. Психологи встановили особливу роль у зростанні насильства таких психічних факторів, як послаблення керування інстинктами, розчарування, агресивність, алкоголізм і психопатологію.

Зазначимо, що насильство в сім'ї є зараз особливою міждисциплінарною сферою дослідження, вивченням якої займаються фахівці з педагогіки, психології, соціології, кримінології, кримінального права, адміністративного права та науковці з інших галузей знань.

Прихильники теорії соціальної зумовленості концентрують увагу на культурних нормах, що провокують насильство, на патріархальній соціальній структурі, сприятливій щодо домінуючої ролі чоловіків.

Отже, у сучасній психолого-педагогічній науці існує велика кількість теорій, що досліджують явище насильства у соціумі. На особливу увагу, з нашої точки зору, заслуговують наступні теорії насильства у родині:

1. Психологічна теорія. За даними дослідників, чоловікам, що знущаються над власними дружинами, властиві депресія, деспотичність, одержимість і патологічні ревнощі. Що стосується побитих дружин, то їм властиві залежність, низька самооцінка, традиційні настанови стосовно чоловічої і жіночої поведінки. У випадках насильства над людьми похилого віку головним психологічним фактором є зміна ролей і залежність батьків від дорослих дітей. У той же час певні характерні риси жертви, такі, як постійні претензії і скарги, також можуть сприяти жорстокості [66].

У психології існує безліч пояснень насильства. Так, психоаналіз вбачає у ньому перенесення індивідом примітивного потягу до смерті (яке З. Фрейд називав «інстинктом смерті») із самого себе на зовнішні об'єкти. Необіхевіоризм вважає насильство наслідком фрустрацій, які переносить особистість у процесі соціального навчання (Дж. Доллард, Н. Міллер, А. Бандура). Інтеракціонізм - наслідком об'єктивного «конфлікту інтересів», «несумісності цілей» окремих особистостей і соціальних груп (Д. Кемпбелл, М. Шериф). Когнітивізм розглядає насильство як результат «дисонансів» і «невідповідностей» у пізнавальній сфері суб'єкта (Л. Фестингер, Г. Тешфел).

2. Ситуаційна теорія. Згідно неї ймовірність виникнення агресії визначається тривалістю впливу певних ситуативних і структурних змінних. Наприклад тривале перебування у ситуації напруження, проблеми на роботі, у відносинах між подружжям, тривалі матеріальні проблеми та ін. [8].

3. Психофізична теорія. На агресивну поведінку можуть впливати фактори, які зумовлені віком особи, фізичною та емоційною залежністю, поганим станом здоров'я, наявністю психічних розладів, комунікативних труднощів тощо.

4. Соціально-економічна теорія. Прояви насильства можуть бути пов'язані з економічним труднощами, соціальною ізоляцією, незадоволеністю своїм положенням у соціумі, проблемами з зовнішнім середовищем.

5. Особистісна теорія. Агресивність пов'язана з факторами, які співвідносяться з особистістю агресора. Це може бути життєва криза, насильство стосовно цієї особи у минулому зі сторони батьків та інших представників близького оточення, інші фактори, що зумовили внутрішню зміну особистості агресора.

6. Теорія соціальних змін, зміст якої полягає в тому, що процес соціальної взаємодії являє собою послідовну зміну заохочень і покарань, і кожна людина у процесі взаємодії з іншими прагне збільшити частину винагород та зменшити частину покарань. Оскільки є залежні члени сім'ї, які не в змозі захистити себе від особи, котра чинить насильство, то останні збільшують свою агресію, яка залишається без покарання і зміни ситуації.

7. Теорія символічної взаємодії. Причина насильства полягає у відсутності диференціації між тим, як сприймалася агресором особа в минулому, та її образом сьогодні [33].

Слід зазначити, що проблема насилля й агресії у сучасній науці вивчається на міждисциплінарному рівні оскільки ціла низка різних теорій та наукових підходів розглядають насильницьку поведінку особистості як прояв зовнішньої та внутрішньої агресії індивіда.

Р. Берон і Д. Річардсон [16] виділяють ряд концептуальних підходів до вивчення агресії: еволюційний, психоаналітичний, когнітивний, соціально поведінковий та ін. Подамо їх стислий огляд.

Агресія в біологічному еволюційному підході. Еволюційний підхід, включає три теорії: етологічну, «мисливську», соціобіологічну.

Етологічна теоріябула запропонована К. Лоренцем [44]. Згідно неї, агресія інстинктивна й еволюційно пов'язана з боротьбою за існування. Агресія допомагає поліпшити генетичний фонд виду, крім того, сильні й агресивні індивіди краще за інших забезпечують можливість виживання свого потомства. В інстинктивної агресії є ще одна перевага - вона допомагає представникам виду, завдяки територіальній експансії, освоїти широкі території і тим самим отримати доступ до харчових ресурсів. К. Лоренц вважав, що агресивна енергія генерується в організмі постійно і має тенденцію до накопичення. Таким чином, інтенсивність агресивної поведінки є функцією, по-перше, накопиченої агресивної енергії і, по-друге, наявності в оточенні стимулів, що полегшують розрядку накопиченої агресивної енергії.

Мисливська гіпотеза. Дослідники стверджують, що в результаті природного відбору з'явився новий вид - мисливці: «Ми нападали, щоб не голодувати. Ми нехтували небезпеками, інакше перестали б існувати. Ми пристосовувалися до полювання анатомічно і фізіологічно» [16, с. 25]. Ця «мисливська» природа людини і складає основу її агресивності. Полювання групами призвело до того, що люди ділилися на «ми» і «вони», «друг» і «ворог». Агресія, спрямована на ворогів, з еволюційної точки зору, допустима і виправдана.

Соціобіологічний підхід. Гени впливають на поведінку таким чином, що вони самі зберігають себе: носії одних генів зберігають один одного, забезпечуючи виживання генів. У стосунках з родичами люди виявляють альтруїзм і самопожертвування. Проте в стосунках із людьми з іншим набором генів вони агресивні, що пов'язано з бажанням знищити їхні гени. Відповідно до даної теорії, у результаті актуалізації насильницької поведінки, індивідуум із високим рівнем агресивності знищує конкурентів, з якими в нього немає спільних генів, забезпечуючи поширення власного генетичного матеріалу і генетичного матеріалу членів свого клану або сім'ї.

Отже, наведені вище теорії мають низку спільних рис:

а) в основі насилля лежать природжені, зумовлені біологічною доцільністю агресивні тенденції;

б) агресія є біологічно зумовленою, а тому можливості її соціальної корекції надзвичайно обмежені;

в) існує два шляхи редукції агресивної напруги - катарсис і встановлення дружніх стосунків;

г) біологічна типологія часто виявляється сильнішою за прижиттєві соціалізуючі дії.

Наступним підходом до розуміння агресії є психодинамічний підхід. Спочатку З. Фрейд [66] розглядав агресивність як наслідок лібідонозних імпульсів і один з елементів сексуального потягу. На його думку, вся історія людської цивілізації доводить, що жорстокість і статевий потяг пов'язані найтіснішим чином. Таким чином, насилля і насильницька поведінка актуалізуються внаслідок того, що лібідонозне спонукання зустрічає перешкоду. Проте тоді ж З. Фрейд [65] уперше висунув припущення про те, що імпульси жорстокості виникають із джерел, незалежних від сексуальності. Таким чином, людську психіку конституюють дві інстанції - Ерос і Танатос. Агресія в теорії Фрейда - це не реакція індивіда на зовнішні обставини середовища, а вияв природженого інстинкту смерті, Танатоса. Причому спочатку цей інстинкт спрямований на саму людину, і лише внаслідок реорганізації цього інстинкту лібідонозними утвореннями енергія Танатоса направляється на зовнішній об'єкт.

А. Адлер [1-5] розглядав насильницьку поведінку як функцію соціальної природи людини. Агресія і насилля виникають за умови неможливості нормальної адаптації людини в суспільстві. До формування хибного стилю життя можуть призвести такі три несприятливі ситуації дитинства [59, с. 258]:

1. «Недосконалість органів», під якою розуміються слабість, хворобливість, незграбність, клишоногість і будь-які інші ознаки моторного недорозвитку; косоокість, тики очей та ін.; потворність і ознаки зовнішньої дегенерації; ліворукість; недоліки конституції: замалий або надто великий зріст, криві або ікс-образні ноги; вади органів чуття: короткозорість, туговухість тощо; заїкання й інші мовні дефекти; блювота, нічне недержання сечі, порушення процесу випорожнення тощо. До недосконалості органів можуть бути віднесені будь-які ознаки, через які дитину часто ображали, принижували, насміхалися з неї, глузували або навіть карали.

2. Розпещені діти. Розпещена дитина привчена до того, що її бажання - закон. Коли така дитина потрапляє в ситуацію, де вона не є центром уваги і де інші люди не ставлять за основну мету враховувати її почуття, то відчуває, що світ знехтував нею. Коли виникають труднощі, то в неї лише один спосіб подолати їх - вимагати чого-небудь від оточуючих. Така людина повинна мати можливість тиранити інших, використовуючи їх для досягнення власних цілей.

3. Діти, якими нехтують. Це та ситуація, коли дитина не одержувала тепла й уваги, не знайомилася зі співпрацею між людьми. Батьки, а потім і суспільство, холодні до неї. Вона і чекає такого ставлення до себе. Вона не готова до співпраці, до того, щоб дати іншому тепло й увагу.

Із часом соціальна ситуація, в якій знаходиться індивід, «викривляє» прямий шлях, формуючи специфічні (компенсаторні) риси характеру, що допомагають у реалізації життєвих планів «обхідним» шляхом.

Г. Паренс [54, с. 117] вважає, що батьки стикаються з виявами агресії з перших днів життя новонародженого, коли, наприклад, останній переживає оральну фрустрацію - «відбирання від грудей». Немовля відповідає плачем і криком. Далі агресивні реакції дітей посилюються. Так, у піврічної дитини як реакція на спроби батьків утрутитися в його дослідницьку активність виникає агресія у вигляді укусів, чіпляння за волосся, ударів батьків по обличчю та ін. До року в дитини може сформуватися ворожість, пов'язана з бажанням робити шкоду. Усі форми агресії, як вважає Г. Паренс, викликані спробами дитини контролювати ситуацію; дії при цьому спрямовуються або на себе, або на інших. Сама ж агресія має дві форми: 1) деструктивну (гнів, лють), 2) недеструктивну (упертість, наполегливість). У результаті цього, ворожість стає рисою вдачі, зумовлюючи емоційні порушення.

Наступною цікавою для нас є теорія фрустрації-агресії. У 1939 році у Йельському університеті вчені створили теорію фрустрації-агресії [61]. Дві тези в рамках цієї теорії є важливими: агресія є результатом фрустрації; результатом кожної фрустрації є агресія.

Основним фактором, котрий стримує агресію, на думку авторів цієї теорії, є страх покарання. Сила, яка стримує кожен агресивний акт, залежить від величини покарання, яке антиціпіюється суб'єктом. Насамперед, йдеться не про зникнення спонукання до агресії, а про зміну її форми або об'єкта: відкрита агресія змінюється прихованою (поширення пліток, злі жарти, агресивні фантазії тощо). У випадках, коли спонукання до агресії дуже сильне, агресивна поведінка виникає, незважаючи на наявність стримуючих факторів. У цьому разі формується внутрішній конфлікт між спонуканням до агресії і бажанням уникнути покарання за неї. У результаті особистість обере таку форму поведінки, спонукання до якої є більш інтенсивним.

Цікавим є поведінковий і когнітивний підходи до агресії, що знайшли своє вираження в теорії А. Бандури.

У своїй роботі А. Бандура [8] спробував розробити широку теоретичну концепцію агресивної поведінки, яку назвав «теорією соціального навчання агресії». Ця теорія узагальнює значну частину розробок агресії із соціально-психологічної точки зору. На поведінку людини впливають фактори двох видів: психологічні (у самій людині) і соціальні (в оточенні). Ворожість викликає агресивні реакції в 75% випадків, а щирість - дуже рідко. Агресивні діти створюють навколо себе агресивне оточення, а доброзичливі у відповідь отримують щирість. Таким чином, люди самі беруть участь у соціальному підкріпленні своєї поведінки за допомогою свого типового способу поведінки. Агресивна поведінка може виникати у зв'язку із соціальним підкріпленням. Причому це може бути і підкріплення поведінки інших людей. Отже, спостереження за підкріплюваними агресивними зразками поведінки - одне із джерел агресивної поведінки. Тому, на думку авторів, моделі поведінки, які спостерігаються в сім'ї, є одним із важливих факторів. Отже, і профілактика агресивної та насильницької поведінки може здійснюватися в рамках сім'ї через демонстрацію неагресивних моделей поведінки й обмеження дії ЗМІ, що пропагують насилля та агресію, на дітей.

Наступним цікавим для нас є когнітивний підхід до розуміння агресивної та насильницької поведінки. Він полягає в тому, що перед переживанням гніву людина виробляє оцінку ситуації як загрозливої. В основу гніву покладено когнітивну інтерпретацію ситуації. Така оцінка виробляється швидко, автоматично і практично непомітно для свідомості. Тому сам факт інтелектуальної оцінки ситуації, що передує виникненню гніву, залишається непоміченим самою людиною.

Модель Берковеца. У своїх пізніх роботах Берковец [12] переглянув свою оригінальну теорію, перенісши акцент із посилів до агресії на емоційні і пізнавальні процеси. Відповідно до його моделі утворення нових когнітивних зв'язків, фрустрація або інші аверсивні стимули (біль, неприємні запахи) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Берковіц стверджував, що «перешкоди провокують агресію лише в той мірі, в якій вони створюють негативний афект». Дослідник також показав, що фрустрована людина стає сензитивною до посилів агресії.

Теорії соціальної детермінації насильницької поведінки. Ряд сучасних авторів, які досліджують проблеми насильницької поведінки, розглядають насилля як невід'ємний і навіть необхідний елемент суспільного життя. Так, П. Хамфриз і Е. Кірцоглоу вважають, що обмеженість матеріальних і соціальних ресурсів передбачають конкуренцію, боротьбу за них, і, як наслідок, - насилля.

У сучасній соціальній педагогіці і соціальній психології поширилися теорії, які пояснюють схильність індивіда до насильницької поведінки, виходячи із соціокультурних і соціоекономічних умов середовища, в якому він існує.

На теперішній час існують три основних підходи до вивчення проблеми насильства в сім'ї:

ь соціально-історичний (або соціально-культурний), який розглядає насильство в сім'ї як соціальну проблему, що виникла через домінантну позицію чоловіка у суспільних відносинах;

ь системний, який зосереджується на причинах та формах конфлікту, вивчає особливості взаємодії, процес вирішення конфліктів у сім'ї як систему, динаміку спілкування (насильство в сім'ї у такому разі розглядається як дисфункція всієї системи, а не просто як наслідок індивідуальної психопатології одного з членів сім'ї);

ь індивідуально-психологічний, який фокусується на пошуку специфічних рис кривдника та жертви, а також наслідків насильства на особистісному рівні. Теоретики третього підходу звертаються до діагностики генетичних і біологічних аномалій, що виражаються у порушенні фізичного (наприклад, сексуальні та інші розлади) та психічного здоров'я (захворювання нервової системи, депресивні стани, перенесені психологічні травми у дитинстві), зловживанні алкоголем та наркотичній залежності.

Одним із важливих факторів формування насильницької поведінки є приналежність до малозабезпеченої верстви населення. Так, теорія субкультури насилля, розроблена Вольфгангом і Ферракуті, розглядає формування насильницької поведінки як результат дії на індивіда специфічних соціальних умов, серед яких - бідність, скупченість жителів, руйнування стійких соціальних зв'язків. За даними британських експертів, внутрішньо-сімейне насилля опосередковано пов'язано з рівнем сімейного прибутку: частота цієї форми насильницької поведінки в сім'ях, що живуть у багатоквартирних будинках, порівняно з тими, хто має власний будинок, вища. Крім того, зі ста англійських дітей, з якими жорстоко поводяться, 62 дитини належить до сімей із низьким достатком. Сімейне насилля більш поширене в багатодітних сім'ях [37].

Ще одним із напрямів емпіричних досліджень насилля є гендерний підхід, відповідно до якого статті статево-рольові настанови вважаються визначальними факторами в актуалізації того чи іншого типу поведінки. У рамках цього підходу показано, що для чоловіків і чоловічої гендерної ролі більш властива агресивна поведінка. Це зумовлено біологічними відмінностями статі і гендерними розбіжностями. Гендерна асиметрія виявляється як андроцентризм [69].

Люди, що живуть у ситуації насильства і виступають постраждалою стороною, можуть відчувати такі почуття, як жах, хворобливу пильність, відчуття безпорадності, безнадійності чи безсилля, занепокоєння щодо власної безпеки, почуття провини, почуття пригніченості. Їм часто сняться кошмари, вони втрачають упевненість у собі, їм властиві нав'язливі спогади, приступи тривоги, депресія, фобії, сум, з'являються думки про самогубство, самозвинувачення, духовні сумніви, відмова від участі в релігійному житті, у житті суспільства, родини, алкогольна / наркотична залежність.

Незважаючи на все вищезазначене, значна кількість жінок, що стали жертвами фізичного насильства, не залишають чоловіків назавжди. Більшість жінок соціалізовані таким чином, щоб відігравати підлеглу роль щодо чоловіка, покірно переносити насильство, а психологічне насильство формує у жінок почуття, що вони занадто неадекватні, щоб жиги власним життям. Деякі жінки вважають, що їхній моральний борг - зберігати шлюб незалежно від того, добре це чи погано. Більшість жінок сподіваються, що їхні чоловіки зміняться. Частина жінок не розглядає розлучення як реальний варіант, тому що вони почувають себе матеріально залежними. Більшість мають дітей і не сподіваються на те, що вони зможуть забезпечити належний матеріальний рівень собі та дітям. На думку інших періодичне побиття краще, ніж нестабільність, зумовлена розлученням. Деякі відчувають страх отримати соціальний статус «розлученої».

Механізми поведінки жінок, що залишаються в родині, незважаючи на заподіювані їм страждання, визначаються, головним чином, двома факторами: як правило насильство було типовим у родинах, у яких вони виросли: батько бив матір, брати і сестри били один одного. Діти ображають тих, кого ображають у родині інші; а також економічна залежність - обмежена допомога з боку держави також сприяє домашньому насильству щодо жінок і дітей. Жінкам, котрі ставали жертвами насильства, властива впевненість у тому, що не існує способу захистити себе, навіть у тому випадку, якщо в сімейні конфлікти втручається міліція.

Причини того, що жертва не припиняє своїх стосунків з особою, що коїть акти домашнього насильства, численні і різні в кожному окремому випадку. Існує міф про те, що жертва може легко розірвати ці стосунки, якщо виявить бажання та наполегливість, і партнер дасть їй можливість піти, не застосовуючи до неї насильства як до засобу утримання. Натомість Національна статистика з кримінальних злочинів констатує, що майже у 73% випадків застосування насильства партнери були розлучені чи мешкали окремо [24].

Крім страху, до причин того, що жертви не розривають стосунків з партнером, відносять:

ь відсутність реальних альтернатив у тому, що стосується працевлаштування і фінансової допомоги, особливо для жертв із дітьми (часто фінанси знаходяться під контролем злочинця);

ь відсутність житла, яке жертва могла б собі дозволити і яке стало би надійним захистом для жертви та її дітей;

ь іммобілізація в результаті психологічної і фізичної травми (травмовані особи часто не можуть мобілізувати власні сили, необхідні для припинення стосунків і початку нового життя для себе і своїх дітей, особливо в період безпосередньо після травми);

ь культурні і сімейні цінності, що закликають до збереження родини за будь-яку ціну;

ь партнер, психологи, суди, священики, родичі і т.д., що переконують жертву, що вона сама винна в насильстві і що вона може зупинити його, підкорившись вимогам партнера [39, с. 58].

Таким чином, аналізуючи головні причини, фактори та провідні теорії явища насильства, слід зазначити, що існує велика кількість причин, що викликають чи впливають на прояви насильства. Класифікуючи теорії виникнення насильства слід виділити головні: психологічна теорія, представники якої стверджують, що чоловікам, що знущаються над власними дружинами, властиві депресія, деспотичність, одержимість і патологічні ревнощі; ситуаційна теорія, згідно якої ймовірність виникнення агресії визначається тривалістю впливу певних ситуативних і структурних змінних (тривале перебування у ситуації напруження, проблеми на роботі, у відносинах між подружжям, тривалі матеріальні проблеми); психофізична теорія, за якої на агресивну поведінку можуть впливати фактори, які зумовлені віком особи, фізичною та емоційною залежністю, поганим станом здоров'я, наявністю психічних розладів, комунікативних труднощів тощо; соціально-економічна теорія, згідно якої, прояви насильства можуть бути пов'язані з економічним труднощами, соціальною ізоляцією, незадоволеністю своїм становищем у соціумі, проблемами з зовнішнім середовищем; особистісна теорія, за якоюагресивність пов'язана з факторами, які співвідносяться з особистістю агресора (життєва криза, насильство стосовно цієї особи у минулому зі сторони батьків та інших представників близького оточення, інші фактори, що зумовили внутрішню зміну особистості агресора; теорія соціальних змін, зміст якої полягає в тому, що є залежні члени сім'ї, які не в змозі захистити себе від особи, котра чинить насильство, в цьому випадку останні збільшують свою агресію, яка залишається без покарання і зміни ситуації.

Отже, слід зазначити, що якими б не були причини насильства, останнє завжди призводить до негативних наслідків, які жертва самостійно подолати не в змозі. Для цього повинні бути створені державні, громадські установи, в яких мають працювати спеціалісти, що здатні подолати або мінімізувати явище насильства у сучасному соціумі.

Проведене аналітичне дослідження проблеми явища домашнього насилля як соціально-психологічного феномену дало змогу констатувати, що фундаментальні основи сучасних теорій насильства були закладені в дослідженнях М. Вебера, А. Смолла, Г. Тарда, З. Фрейда, Е. Фромма та ін.

Сутність поняття насильства досліджують та вивчають здебільшого у найжорстокіших їх проявах - зґвалтування, вбивство, хуліганство і т.д. За свідченням спеціалістів з даної проблеми (В. Бондаровська, О. Забадькіна, Т. Максудов, М. Флемер та ін.), насильство може існувати в сім'ї незважаючи на класові, расові, культурні, релігійні, соціальні аспекти і справляє руйнівний вплив на особистість, адже в сім'ї людина розвивається, формує свої настанови, цінності та ідеали, які потім транслює у соціум; в сім'ї людина найбільш «відкрита» і тому найбільш вразлива до проявів насильницької та образливої поведінки, що може призвести до виникнення фізичних та нервово-психічних розладів.

Домашнє насильство - це кримінально карний злочин. У багатьох країнах юристи і адвокати, що спеціалізуються на захисті прав людини, вважають, що домашнє насильство займає одне з перших місць серед всіх видів злочинності; 80% всіх злочинів, пов'язаних з насильством, чиняться вдома, в родинному колі.

Аналіз наукових джерел показав, що нині існують наступні науково-теоретичні підходи до проблеми насильства: психологічна теорія (З. Фрейд); ситуаційна теорія (А. Бандура); психофізична теорія (Л. Фестингер); структурна теорія; теорія соціальних змін; теорія символічної взаємодії (М. Кляйн).

Дослідження соціокультурних механізмів формування насильницької поведінки розглядали: А. Бова (насильство в сім'ї обумовлюють демографічні характеристики, умови життя та соціальний статус, стан психічного та фізичного здоров'я, рівень соціальної підтримки, недоліки соціально-психологічної комунікації (різні ціннісні орієнтації, розбіжність емоційних станів), зловживання алкоголем та наркотиками; Л. Берковець (на прояви агресії та насильства в сім'ї значний вплив здійснюють соціальні норми і цінності, реалізація влади); Р. Берон, Д. Ричардсон (агресивність розглядається як похідна чоловічої соціалізації); Н. Гончарова (існування на рівні суспільної свідомості певних стереотипів дії, поведінки, позитивних і негативних оцінок цієї поведінки членів подружжя); Г. Ховстед («маскулінність / фемінність» одне з чотирьох вимірювань культури поряд із «дистанцією влади», «ригідністю» й «індивідуалізмом») та ін.

Вивчення, психологічних механізмів насилля в роботі виявило, що вони близькі або, в будь-якому разі, не можуть бути розглянуті у відриві від традицій вивчення агресивної поведінки. Впродовж тривалого часу насильницька поведінка не піддавалася спеціальному аналізу, а розглядалася в рамках теорій агресії та агресивності і, фактично, ототожнювалася з агресивною поведінкою. Саме тому переконливим є той факт, на який звертають увагу психологи, що розглядають агресію як залежність: чим більше людина застосовує насильницькі методи вирішення різних життєвих негараздів, тим більше в неї тяжіння саме до агресивних дій, навіть якщо пізніше вона кожного разу буде жалкувати про вчинене.

Таким чином, культурно-соціологічний та психологічний погляди на проблему насилля слід доповнити соціально-педагогічним, тобто таким, що вивчає організаційні умови профілактики насильницької поведінки і розробляє програми її подолання, зокрема в напрямку роботи з суб'єктом насильницьких дій.

2. Соціально-педагогічні технології роботи з суб'єктом насильницьких дій

2.1 Провідні стратегії захисту від домашнього насилля

Основна цінність демократичного суспільства - це людське життя. Тому робота з жінками стосовно попередження насильства щодо них повинна стати одним з напрямків роботи соціального працівника.

На сьогодні в Україні відсутня система попередження насильства в сім'ї, супроводу сімей, де є насильство. Жінки не обізнані у своїх правах і обов'язках, що спричиняє насильство над ними, хоча це у свою чергу, не знімає відповідальності за його наслідки.

Певну роботу щодо попередження насильства в сім'ї сьогодні в Україні здійснювали і здійснюють такі установи:

- кримінальна міліція;

- соціальні служби для сім'ї та молоді;

- кризові центри;

- американський проект «Гармонія», який проводить навчальні семінари для працівників державної соціальної сфери і силових структур з цієї проблеми;

- міжнародний гуманітарний центр «Розрада», який проводить навчальні семінари для психологів і соціальних педагогів, видає і розповсюджує з метою інформування дітей і батьків буклети та брошури з прав дитини, членів сім'ї, проводить психологічні консультації.

На державному рівні Закон України щодо попередження насильства в сім'ї набув чинності в 2001 році. Він ґрунтується на світовому досвіді розв'язання цієї проблеми. У цьому Законі подані офіційні визначення основних термінів, зокрема:

«жертва насильства в сім'ї» - член сім'ї, який постраждав від фізичного, сексуального, психологічного чи економічного насильства з боку іншого члена сім'ї;

«попередження насильства в сім'ї» - система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім'ї, припинення насильства в сім'ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім'ї, а також медико-соціальна реабілітація жертв насильства в сім'ї;

«реальна загроза вчинення насильства в сім'ї» - погроза вчинення одним членом сім'ї стосовно іншого члена сім'ї насильницьких умисних дій, якщо є реальні підстави очікувати її виконання;

«захисний припис» - спеціальна форма реагування служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх щодо захисту жертви насильства в сім'ї, яким особі, яка вчинила насильство в сім'ї, забороняється вчиняти певні дії стосовно жертви насильства в сім'ї.

Отже, в сучасній Україні насильство в сім'ї розглядається як: порушення прав людини; приклад примусового контролю, який одна людини практикує над іншою; домагання; будь-які дії чи бездіяльність, що складаються з поганого фізичного, психологічного та сексуального поводження члена сім'ї з жінкою та іншими членами сім'ї; фізичні та психічні напади на жінок з боку чоловіків-партнерів [52].

Таким чином, на законодавчому рівні справу вирішено, але з'явилася необхідність у розробці методик роботи з практичної реалізації цього Закону.

Насильство з боку близької людини, яка розглядається як опора і підтримка, порушує основний принцип сім'ї - безпеку існування кожного її члена.

Тому діяльність соціального працівника полягає у захисті прав людини, створенні умов для виявлення та усунення причин і наслідків насильства.

Слід наголосити, що сім'я не являється єдиною сферою вчинення насильства щодо жінок, оскільки дослідники визначають наступні:

· сім'я - готує своїх членів до життя в суспільстві, до сприйняття ієрархічних відносин, виражених в нерівному розподілі між статями праці та права розпоряджатися ресурсами;

· громада - забезпечує механізми підтримання контролю чоловіків над сексуальністю, мобільністю та працею жінок;

· держава - легітимізує власницькі права чоловіків щодо жінок, забезпечуючи сім'ю та громаду правовою основою для подальшого підтримання таких відносин. Держава здійснює це, проводячи відповідну правову політику, ухвалюючи дискримінаційні закони чи застосовуючи дискримінаційну практику у виконанні законів [52, с. 178].

У відповідності до вищезазначеного, права жінки повинні захищатися на таких 3-х рівнях:

на макрорівні суспільства через міжнародні та національні законодавчі акти;

на мезорівні - рівні громади завдяки місцевим традиціям, інформуванню, розпорядчим актам, адвокатству, церкві;

на мікрорівні - рівні окремої особи, родини через самооборону, захист соціальним педагогом і іншими членами сім'ї [20, с. 174].

Беручи це до уваги закордонними неурядовими організаціями, чинними в Україні, видано посібник «Розуміння і використання механізму прав людини», який дозволяє організовувати для населення навчання цих механізмів на наступних 3-х рівнях: