Банківська ліквідність: оцінка, регулювання та оптимізація

Завершуючи дослідження, як підсумок, можна зазначити, що використовуючи методи коригування ліквідності, ми мали змогу дослідити всі три стадії процесу управління ліквідністю: визначення поточного стану ліквідності, складання прогнозу на майбутню ліквідність, коригування ліквідності, відповідно до поточного стану, прогнозу та мети. Це на нашу думку, забезпечить досягнення визначених показників ліквідності, сприятиме правдивій оцінці та надійному прогнозуванню.

2.3 Дистанційний аналіз ліквідності та оцінка ризику фінансових операцій

В умовах реформування економіки України та формування ринкової інфраструктури, розвитку різних форм власності посиленої уваги заслуговує прийняття раціональних рішень як на державному рівні, так і на рівні підприємницьких структур. Ризик стає невід'ємною частиною нашого життя. В СРСР у 20-ті рр. ХХ ст. таке поняття, як ризик, було нормативно закріплене в деяких законодавчих актах стосовно виробничої та раціоналізаторської діяльності. Проте вже з середини 30-х років воно характеризується як “буржуазне”. Соціалістична плановість і ризик стали несумісними явищами, тому проблема ризику на багато десятиріч зникла з поля зору науки та практики управління економікою.

Ризик можна розглядати як історичну та економічну категорії. Як історична категорія ризик пов'язаний із процесом суспільного розвитку. Він виник на нижчих сходинах цивілізації з появою у людини відчуття страху перед смертю. З розвитком цивілізації з'являються товарно-грошові відносини і ризик трансформується в економічну категорію. Економічний ризик виникає тоді, коли має місце невизначеність, відсутність вичерпної інформації про умови прийняття рішень. Тільки за багатоваріантності майбутнього, наявності елементів непередбачуваності можна говорити про наявність ризику. Тобто, невизначеність є однією з причин виникнення ризику.

Ризик є обов'язковим елементом будь-якої економіки. Поява ризику як невід'ємної частини економічного процесу - це об'єктивний економічний закон. Існування цього закону зумовлене елементом скінченності будь-якого явища, в тому числі і господарського процесу. Тільки в математиці існують нескінченні величини. В об'єктивних явищах все обмежене, всі елементи мають свій дефіцит. Обмеженість (скінченність) матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних та інших ресурсів породжує в реальності їх дефіцит і сприяє появі ризику.

Неминучим є ризик і в банківській системі. Банківська система як невід'ємна складова сучасної економіки відіграє важливу роль в її функціонуванні. Процеси, поширені в банківській системі, відображають стан та тенденції розвитку економіки, і чітко контролюються державою. Окрім цього, банківська система не є відокремленою, вона активно взаємодіє з населенням, підприємствами та організаціями, органами державного регулювання. В умовах диверсифікації джерел мобілізації фінансових ресурсів формування належної системи фінансового забезпечення діяльності зумовлює підвищення ролі банківських установ, які є важливою ланкою господарського механізму.

Аналіз банківських ризиків дає змогу виокремити основні підходи. Перший із них пов'язаний із визначенням ризику як ситуації прийняття рішення, що характеризується невизначеністю інформації. Відповідно до другого підходу банківські ризики визначаються як відсутність передбачуваності потенційного результату будь-яких дій банку, які здійснюються в даний час. Третій підхід більш адекватно відображає суть даного поняття. Ризик банку визначається як можливість втрати ним ліквідності та отримання збитків, неотримання доходів, пов'язаних із будь-якими внутрішніми і зовнішніми чинниками, які впливають на його діяльність. Останнє визначення не тільки найточніше характеризує поняття банківських ризиків, а й дає змогу продемонструвати вплив ризиків на ліквідність банку. Як правило, високоризиковані вкладення мають високу дохідність, але оцінюються як низьколіквідні ресурси. І навпаки, вкладення в високоліквідні активи не мають ризику, але не приносять доходу банку. Однак без наявності коштів на кореспондентських рахунках банк не в змозі виконати свої зобов'язання перед клієнтами, здійснювати операцій за розрахунками і отримувати дохід. Це свідчить про те, що без належного аналізу банківських ризиків неможливо банкам ліквідно і дохідно розміщувати активи.

Ризики не можуть існувати самі по собі. Вони тісно взаємопов'язані з діяльністю банку і діють як єдиний організм. Основним у цьому є вирішення питання щодо прогнозованості та контрольованості ризику, тобто чи він є виправданим. З метою уникнення зловживань в управлінні ризиковими ситуаціями розробляють загальні стратегії банків і наглядових органів, тобто банк може мати власну методику оцінки ризику. Разом із цим Національний банк контролює управління ризиком певного банку. Для великих банків розробляються ускладнені системи моніторингу ризику, зважаючи на їх географічне розташування та спектр наданих послуг.

Серед принципів ефективного управління ліквідністю у банківських установах, затверджених Базельським комітетом з банківського нагляду, виокремимо принцип 12, згідно з яким кожен банк повинен мати адекватну систему внутрішнього контролю над процесом управління ризиком ліквідності. Відповідно до цього принципу, система внутрішнього контролю щодо ризику ліквідності включає:

· сильне контрольне середовище;

· адекватний процес визначення та оцінки ризику ліквідності;

· запровадження контрольних положень і процедур;

· адекватні інформаційні системи;

· перевірка дотримання запроваджених положень і процедур [139].

Результати проведення перевірок потрібно передавати наглядовим органам.

Постановою Правління НБУ від 15 березня 2004 р. були ухвалені методичні вказівки з інспектування банків “Система оцінки ризиків”, дотримання яких не є обов'язковими для банків, але їх використовує НБУ для позиціювання банку на ринку за ступенем ризику, що підсилює його наглядові функції.

Оцінка Національного банку ризику ґрунтується на таких підходах:

· виявленні ризиків із використанням уніфікованих визначень. Ця сукупність ризиків формує підґрунтя для висновків і дій нагляду;

· вимірюванні ризику на основі уніфікованих чинників оцінки. Кількість ризику не завжди можна виміряти в грошовому еквіваленті; інколи це відносна оцінка суми можливих втрат;

· оцінці управління ризиками, яка дає змогу визначити, чи адекватно

управляються і контролюються за допомогою відповідних систем банку визначені рівні ризику;

· спрямуванні більших ресурсів у сфери підвищеного або зростаючого ризику як у межах одного банку, так і в банківській системі загалом. Це здійснюється за допомогою стратегії нагляду;

· використанні відповідних інструментів нагляду, залежно від виявлених ризиків, формулюванні висновків щодо параметрів і рівня ризиків, а також визначення заходів щодо подальшого контролю виявлених проблем [8].

Оскільки органи банківського нагляду не спроможні самостійно вирішувати проблему управління ризиками, використовується партнерський підхід до управління ризикованими операціями, зокрема:

· органи банківського регулювання та нагляду забезпечують нормативно-правову базу;

· керівництво банку відповідає за стійкість банку;

· зовнішні аудитори здійснюють аналіз банківських ризиків;

· громадськість - інвестори, кредитори, клієнти банку - проводять моніторинг ризиків на основі банківської інформації, що публікується в періодичних виданнях [150].

З огляду на те, що більшість ризиків, з якими стикаються банки в своїй діяльності, є внутрішніми, то ефективна система ризик-менеджменту дає змогу попередити або зменшити небажані їх наслідки. У цьому разі йдеться про спроможність банку забезпечити власну позицію на ринку при обмеженні ризику.

Ризик-менеджмент, згідно із Постановою Правління НБУ № 361 “Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України”, визначається як система управління ризиками, яка включає в себе стратегію та тактику управління, спрямовані на досягнення основних бізнес-цілей банку [9].

Система управління ризиками комерційного банку повинна відповідати наступним вимогам:

1) принципу взаємопов'язаності та системності;

2) стабільності в проведенні моніторингу;

3) спостережливості, тобто можливості використання теоретичних методів на практиці для отримання певних результатів.

Управління банківськими ризиками пропонуємо розглядати як систему цілеспрямованого впливу на розвиток банківської діяльності та мінімізацію втрат. Оцінювання ризику операцій банку є однією із складових системи управління ризиками, яка передбачає такі етапи:

· виявлення ризику та його ідентифікацію;

· вимірювання ризику;

· контроль ризику;

· моніторинг ризику.

При цьому слід розмежовувати поняття кількість та якість ризику, які

оцінюються відокремлено одне від одного. Оцінка кількості ризику передбачає виявлення обсягу ризику, з яким банк стикається в процесі діяльності. Такий показник є лише констатацією рівня ризику. Якість ризику відображає наскільки ефективно здійснюється виявлення, вимірювання, моніторинг та контроль ризику банку, тобто визначає ступінь управління ризиками (Додаток З).

Ризики присутні в усіх напрямках діяльності банків. Причинами банківських ризиків можуть бути економічні та інші чинники, як внутрішні, так і зовнішні щодо банку, здатні негативно впливати на його ліквідність та рентабельність. Це потребує від кожного банку немалих зусиль для протидії вказаному впливу. Так, внутрішні ризики є результатом діяльності банків і залежать від характеру операцій, які вони здійснюють, і рівня професіоналізму керівництва та працівників. До зовнішніх ризиків відносять ризики, які не залежать від діяльності банків. Однак такий поділ ризиків не зовсім правильний, тому що в цьому разі мова йде про внутрішні та зовнішні чинники (причини), які спричинюють появу банківських ризиків.

Зовнішніми чинниками банківських ризиків є, на наш погляд, такі події, як негативний розвиток економіки країни або регіону; несприятлива кон'юнктура окремих ринків; негативна динаміка фінансових ринків та інші. Для узагальнення вищезазначеного подамо систематизовану класифікацію внутрішніх чинників появи ризиків (рис. 2.4).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.4. Внутрішні чинники банківських ризиків.

В банківській практиці зовнішні чинники відповідно до характеру впливу на ліквідність поділяють на дві групи. Одну групу становлять чинники прямого впливу, які безпосередньо впливають на операції банку: пов'язані з клієнтами, організаційні, правові, конкурентні, чинники невиконання зобов'язань та ін. Другу групу утворюють чинники непрямого впливу, які опосередковано впливають на операції банку: макроекономічні, науково-технічний прогрес, соціально-культурні, політичні та інші чинники. Класифікацію зовнішніх чинників банківських ризиків подано на рис. 2.5.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.2.5. Зовнішні чинники появи банківських ризиків.

Слід зазначити, що на основі наведених чинників, які зумовлюють появу банківських ризиків, доволі складно класифікувати самі ризики на ті чи інші види, оскільки на них сукупно впливають різні (як зовнішні, так і внутрішні) чинники.

Класифікаційні ознаки банківських ризиків суттєво різняться в наукових працях з даної тематики. Так, внутрішніми ризиками банку окремі вчені пропонують віднести:

1) ризики ліквідності: ризик пролонгації; ризик терміну повернення кредиту; ризик нових кредитів; ризики нових видів діяльності;

2) ризики успіху: галузевий ризик; ризик країни; процентний ризик; валютний ризик [24].

Певною несистематизованістю, на нашу думку, характеризується наступна класифікація ризиків: кредитний ризик; ризик ліквідності; правовий ризик; операційний ризик; системний ризик [33].

В процесі фінансових операцій основними ризиками банку є кредитний, процентний ризики і ризик ліквідності. Вони не відособлені, а перебувають у тісній взаємодії: високий процентний ризик, зумовлений несподіваною зміною ставок, зумовлює високий кредитний ризик, тобто зростає імовірність неповернення кредитів, та ризик ліквідності, тобто відсутності в банку необхідних коштів для виконання своїх зобов'язань. Будь-яка банківська операція супроводжується ризиком, тому важливим принципом діяльності банку є розподіл ризиків таким чином, щоб у випадку невдачі втрати банку були як найменшими. В умовах відносно стабільної економіки дуже важливим є кредитний, бо саме він найчастіше спричинює банкрутство.

Кредитний ризик - це імовірність неповернення позичальником взятої суми позики та процентів за нею. Позначимо цю імовірність через p при умові, що 0?p?1. Якщо відсутні інші види ризику, то взаємозв'язок між ризиками та дохідністю можна представити наступним чином:

rф= -1, (2.8)

де rф - фактична ставка процента з врахуванням кредитного ризику, r - безризикова (реальна) ставка процента, (1 - p) - імовірність повернення кредиту.

Ця формула підтверджує правило, що за ризик потрібно сплачувати компенсацію, тобто процентна ставка може бути знижена для фінансово надійних клієнтів, які в змозі повернути позику з великою ймовірністю, і, навпаки, ставка може бути підвищена, якщо банк має справу з клієнтом із високою ймовірністю неповернення кредиту.

Проаналізуємо ситуацію, коли банк впевнений у тому, що позика буде повернена позичальником: p=0. Тоді, rф =r, тобто буде застосована безризикова ставка процента. Можлива ситуація, коли банк видає кредит, знаючи, що клієнт його не поверне, тобто p=1, тоді величина rф не підлягає визначенню і ризик кредитора неможливо компенсувати:

(2.9)

Різниця (rф - r)- це премія, яку позичальник зобов'язаний сплатити банку. Виконавши деякі перетворення отримаємо:

rф = = , rф - rф* p = r + p (2.10)

Звідси rф - r = p (1+ rф).

Позначимо премію за ризик неповернення кредиту через f, тоді матимемо:

f = rф - r = p (1 + rф). (2.11)

Ця формула показує, що премія за ризик неповернення кредиту пропорційна до величини кредитного ризику p та ставки процента rф. Тобто управління кредитним ризиком полягає в тому, щоб на основі найбільш точної оцінки імовірності неповернення кредиту визначити величину премії за ризик f, яка включається в розмір процентної ставки. Тоді процентна ставка дорівнюватиме: k = r + in + f, де in - надбавка за очікуване та неочікуване зростання інфляції.

Якщо процент, який виплачується за наданий кредит, вважати його ціною, то формула rф = відображатиме кредитне ціноутворення банку в умовах наявності ризику неповернення кредиту. Здійснивши відповідні перетворення, представимо формулу (2.4) наступним чином:

rф = = r . (2.12)

Звідси очевидно, що процентна ставка кредиту, яка й фіксує його ціну, в умовах зростання ризику неповернення кредиту збільшується в наступних пропорціях:

= . (2.13)

При визначенні рівня процентної ставки за умов нестабільної економіки важливим є інфляційний ризик, який умовно можна поділити на ризик очікуваної та неочікуваної інфляції (власне процентний ризик). Як неодооцінка інфляції при встановленні процентної ставки, так і її переоцінка при встановленні депозитної ставки є несприятливими для банку. На кредитному ринку при недооціненні інфляції відбувається фактичне знецінення реального процента і виграє в цьому випадку позичальник. При переоцінці величини інфляції позичальник сплачує суму позики за значно завищеним процентом, тобто у більш вигідній фінансовій ситуації перебуває банк. Якщо ж операції відбуваються на депозитному ринку, то ситуація та висновки будуть протилежними.

За умов розвитку української економіки робити подібні висновки досить проблематично, оскільки важко спрогнозувати очікуваний рівень інфляції, попит та пропозицію на кредитно-депозитному ринку, а це перешкоджає банку вибрати вірний напрямок діяльності, забезпечити кредитування реального сектора економіки. Тому при проведенні операцій на кредитно-депозитному ринку банк повинен враховувати, що ризик неповернення кредиту практично не може бути усунений повністю, а лише зменшиться за рахунок зниження кількості ненадійних позичальників. Проте при зменшенні кредитного ризику банк одночасно зменшує свою дохідність за рахунок зниження процентної ставки. Це дає змогу зробити висновок, що стабільні банки, встановлюючи відносно невисокі процентні ставки з врахуванням реальних економічних процесів у країні, працюють із фінансово надійними клієнтами, зменшуючи при цьому ризик неповернення кредиту.

В такій ситуації основними умовами функціонування і подальшого розвитку банківської системи мають бути ліквідність, стійкість, платоспроможність банків та досягнення надійної конкурентної позиції банку. Однак забезпечити їх виконання практично дуже важко, оскільки в період кризового стану економіки та нестабільної фінансової системи такі показники мають умовний характер.

Процентний ризик пов'язаний як із забезпеченням банківської ліквідності, так і з кредитною діяльністю комерційного банку. Даний вид ризику є одним із найбільш досліджуваних, адже він становить загрозу для діяльності банку через несприятливу тенденцію процентних ставок.

Базельський комітет з банківського нагляду подає визначення процентного ризику як ризику потенційного впливу несприятливої зміни процентних ставок на фінансове становище банку.

Процентний ризик виникає в тих випадках, коли не співпадають за терміном активи та пасиви банку, що характерними є для банківської системи України.

Згідно із рекомендаціями Базельського комітету з банківського нагляду, процентний ризик залежно від джерел виникнення має такі підвиди:

· ризик встановлення нової ставки;

· базовий ризик;

· валютний ризик, пов'язаний із несприятливим впливом курсів валют на криву дохідності банку;

· опціонний ризик, пов'язаний із несприятливими змінами ринкової вартості фінансових інструментів.

У Методичних вказівках з інспектування банків “Система оцінки ризиків”, затверджених Постановою Правління НБУ від 15.03.2004 р. № 104, зазначаються такі типи ризиків зміни процентної ставки:

1) ризик зміни вартості ресурсів, який виникає через різницю в термінах погашення (для інструментів з фіксованою процентною ставкою) та переоцінки величини ставки (для інструментів із змінною процентною ставкою) банківських активів, зобов'язань та позабалансових позицій;

2) ризик зміни кривої дохідності, який виникає через зміни в нахилі та формі кривої дохідності;

3) базисний ризик, який виникає через відсутність тісного взаємов'язку

між коригуванням ставок, отриманих та сплачених за різними інструментами, всі інші характеристики яких щодо переоцінки є однаковими;

4) ризик права вибору (опціону), який виникає на основі права відмови від виконання угоди (тобто реалізації права вибору), яке прямо чи опосередковано наявне в багатьох банківських активах, зобов'язаннях та позабалансових портфелях [8].

Причинами виникнення процентного ризику банку можна вважати: зміну облікових ставок, кон'юнктури фінансового ринку, невідповідність розподілу в часі грошових потоків за активами та пасивами, структурні зміни в портфелі активів та пасивів банку. З першого погляду неможливо визначити, чи відокремлений процентний ризик від інших, адже він може одночасно впливати і на кредитний ризик, і на ризик ліквідності.

Система аналізу і контролю процентного ризику включає дві складові, які, в свою чергу поділяються на такі підсистеми:

1) комплексні методи, в контексті яких використовуються внутрібанківські системи аналізу ризику:

· геп-метод;

· метод дюрації;

2) методи контролю та аналізу:

· нейтралізація вимог і зобов'язань;

· хеджування процентного ризику;

· метод ефективної межі;

· оптимізація структури портфеля із використання апарату математичного програмування;

· методи математичного моделювання при аналізі процентного ризику.

Ще одним ризиком, що пов'язаний із діяльністю банку та розглянутими вище ризиками, є ризик ліквідності. Його слід розуміти як ризик, який виникає за наявності труднощів при продажу активів, саме тому його існування можна пояснити відсутністю доступних коштів для обслуговування поточних зобов'язань, або ризик надлишкової ліквідності. При оцінці ризику ліквідності виокремлюють ризик втрати ліквідності, який визначимо як імовірність можливого виникнення труднощів із своєчасним перетворенням активів у більш ліквідну форму через неспівпадання обсягів і термінів залучення та розміщення фінансових операцій. На основі визначення можна сказати, що ризик ліквідності має дві складові: цінову і кількісну. Зменшити ці ризики можна шляхом застосування одного зі способів: компенсація втрат, які виникли внаслідок настання несприятливих обставин; підвищення якості управління ризиками; введення обмежень на проведення ризикових операцій.

Найбільш сучасним методом оцінки ризику ліквідності є метод геп-аналізу, який використовується і при оцінці процентного ризику.

Впродовж останніх років, на противагу загальновизнаним методам оцінки та аналізу банківської ліквідності в умовах ризику, використовуються так звані дистанційні методи. Термін “дистанційний” [46, с.300] тлумачиться як такий, що діє або здійснюється на певній відстані, дистанції, тому логічно, що дистанційні методи аналізу банківської ліквідності розумітимемо як такі, що не ґрунтуються на аналізі банківської звітності банку, а на суб'єктивних дослідженнях без постатейного аналізу балансу банку. Основу дистанційних методів становлять рейтинги загалом та рейтинги банку, які не слід ототожнювати. Так, рейтинг означає ранжування за окремими показниками. Рейтинг банку - це моделі оцінки та присвоєння певного класу банківській установі за системою показників [46, с. 1210].

Рейтингова діагностика може проводитися не тільки з метою визначення фінансової неспроможності банку, а й для використання диференційованого підходу при проведенні грошово-кредитної політики Національного банку, для інформованості потенційних клієнтів банківських структур.

Проведення рейтингової оцінки потребує аналізу великої кількості достовірної інформації про діяльність банку. Така інформація міститься в стандартних звітах комерційного банку, а для її деталізації використовуються дані аналітичного обліку.

В світовій практиці застосовуються два основних підходи щодо оцінки основних показників діяльності комерційних банків. Один ґрунтується на аналізі системи показників конкретного банку та передбачає його залучення до групи банків, які мають схожі показники, що аналізуються, і проводиться незалежними рейтинговими агентствами та самими банками. Інший підхід передбачає проведення рейтингової оцінки наглядовими органами.

Одним із перших опублікувало рейтингову оцінку рейтингове агентство „Moody's Investors Service” (США) у 1909 році. Донедавна це агентство використовувало ранжування банків на 4 категорії. В 1995 році було впроваджено нову методику рейтингової діагностики банку та введено 5 рейтингових категорій, які комплексно оцінюють діяльність банківських структур:

1. А - банк характеризується виключно стійким фінансовим становищем, проводить високодохідні операції, має достатній рівень диверсифікації активів.

2. В - банк характеризується досить стійким фінансовим становищем.

3. С - банк характеризується достатньо міцним фінансовим становищем і може функціонувати успішно в умовах стабільної економічної ситуації.

4. D - фінансове становище банку стійке тільки на даний період, але може погіршитися.

5. Е - фінансове становище банку нестійке, необхідно вжити заходів для його оздоровлення.

Рейтингове агентство Moody's публікує результати оцінки кредитоспроможності юридичних осіб, кредитні рейтинги емітентів цінних паперів, цінних паперів з фіксованим доходом та інших боргових інструментів. Дев'ять банківських установ в Україні мають рейтинги, присвоєні Moody's. Останнім став АТ „Індекс - банк”, якому присвоєно рейтинг В2/NP? Для депозитів в іноземній валюті та Е+ за запасом фінансової міцності (FSR) [19].

Досить часто в банківській практиці використовують рейтингову методику CAMELS. У 1979 році Федеральна резервна система США прийняла Єдину систему рейтингування фінансових установ (Uniform Institutions Rating System - UFIRS). UFIRS встановила, що єдиний рейтинговий показник банку та відповідна рейтингова категорія присвоюються банку на основі оцінки основних показників банківської діяльності: достатність капіталу (capital adequacy), якість активів (assets quality), структура управління (management), дохідність (earnings), ліквідність (liquidity), чутливість до ринкового ризику (S). Перші букви цих характеристик утворюють назву CAMELS. Існує безліч модифікацій зазначеної методики, наприклад, у США використовують рейтингування кожної характеристики за п'ятибальною шкалою: 1 - найвища оцінка, 2 - задовільна оцінка, 3 - посередня оцінка, 4 - критична оцінка, 5 - незадовільна оцінка.

В Україні для визначення рейтингу комерційних банків використовують основні положення системи CAMELS з врахуванням особливостей розвитку національної банківської системи. Таке оцінювання здійснюють структурні підрозділи регіональних управлінь НБУ та служби банківського нагляду. Так, було проведено рейтингове оцінювання Промінвестбанку України за результатами фінансової діяльності в 2000 році. За результатами аналізу капіталу, рейтинг банку дорівнював 1. Аналіз якості активів Промінвестбанку засвідчив про стійкість банку та його сильні позиції. Проведені розрахунки дали змогу віднести банк за коефіцієнтом прибутковості та рівнем ліквідності до розряду сильних банків. Щодо аналізу адміністративно-господарського управління за рейтинговою класифікацією банк отримав рейтинг 2. Загалом сукупний рейтинг Промінвестбанку становить 1, тобто це рейтинг сильного банку.

Проте методика CAMELS є в деякі мірі загальною і тому слід враховувати регіональні особливості діяльності банківських структур, забезпечити повну автоматизацію аналізу фінансового стану банку, чіткий відбір критеріїв банку в ту чи іншу рейтингову групу, використання економіко-математичних, статистичних та експертних оцінок. Незважаючи на відсутність єдиного підходу до проведення оцінки фінансового стану банку, рейтингування є потрібним і повинно широко використовуватися як інструмент банківського нагляду та діагностики спроможності банку.

До світових агентств, які займаються оцінкою банківських структур, належить компанія Standard&Poor's, яка публікує незалежні рейтинги, регіональних і місцевих органів влади, корпоративні рейтинги, рейтинги банків, страхових компаній. Так, Standard&Poor's при складанні рейтингу вивчає та аналізує значний спектр кількісних та якісних чинників, в тому числі кредитний, ринковий ризики, стан активів та пасивів, чинники, що впливають на ліквідність, капіталізацію банку та інші. Проаналізуємо основні критерії для дослідження рейтингу банку (рис. 2.6).

Рис. 2.6. Критерії рейтингу банку за Standard&Poor's [19].

У звіті із кредитного рейтингу в лютому 2004 року зважаючи на економічні та галузеві ризики, банківському секторові України було присвоєно рейтинг (В / позитивний), який свідчить про низький рівень стандартів корпоративної зв'язаності, низьку якість управління кредитними ризиками та ризиками ліквідності. У липні 2004 р. цей індекс було змінено на В+ / стабільний (табл. 2.17). Це є свідченням покращення показників зовнішньої ліквідності, а прогноз оцінюється як стабільний.

Таблиця 2.17

Рейтинги міжнародних рейтингових агентств в Україні

Рейтингове агентство	Standard&Poor's	Moody's Investors Service	Fitch Ratings
Кредитний рейтинг / прогноз зміни рейтингу
Суверенний рейтинг
Україна	В+/стабільний	В1/позитивний	В+/стабільний
Муніципальні рейтинги
Київ	В/стабільний	В2/ стабільний
Корпоративні рейтинги
Київстар GSM	В/позитивний	В2/стабільний
НАК Нафтобаз			В+/стабільний
Рейтинги фінансових інститутів
ВАбанк		В2/позитивний
Індустріалбанк			ССС/стабільний
Індекс - банк		В2/стабільний
Кредит промбанк		В2/стабільний
Надра		В2/позитивний
Правекс - банк		В2/стабільний
Приватбанк	В- /стабільний		В-/стабільний
Прокредитбанк			В+/стабільний
ПУМБ			В-/стабільний
Укрсіббанк		В2/позитивний	В-/стабільний
Укрсоцбанк		В2/позитивний
Укрексімбанк		В2/позитивний	В+/стабільний
Форум		В2/позитивний

В Україні запроваджено Національну шкалу рейтингів компанії “Кредит - Рейтинг”, відповідно до якої можна визначити кредитний ризик без врахування суверенного ризику, довготерміновий і короткотерміновий кредитні рейтинги. Значення кредитних рейтингів лежить в межах від ААА ( винятково високий рівень кредитоспроможності) до Д (дефолт) для довготермінових рейтингів; від К1 (дуже висока кредитоспроможність) до КД (дефолт) для короткотермінових. (Додаток И).

Саме в короткотермінових кредитних рейтингах можна оцінити стан ліквідності банку, наприклад, рейтинг К1 свідчить не тільки про високу кредитоспроможність, а й про достатню ліквідність банку.

При визначенні кредитних рейтингів використовуються додаткові позначення, які доповнюють основні, наприклад:

ua - означає рейтинги, отримані за українською національною шкалою кредитних рейтингів;

“+”, “-” - проміжні категорії рейтингу щодо основних категорій;

відкликаний - рейтинг відкликаний, якщо немає інформації для відновлення рейтингу або з інших причин;

поновлюється - рейтинг в процесі поновлення, перегляду;

(pi) - рейтинги, отримані на основі використання тільки публічних джерел інформації.

Окрім цього, в рейтингу використовують позначення, які є коментарем щодо тенденцій і прогнозу (позитивний, стабільний, негативний).

У табл.2.18 подано поточні кредитні рейтинги основних банківських установ України, більшість з яких складено на основі публічних джерел інформації. Так, Правексбанк за короткотерміновим рейтингом має сумнівну спроможність виконувати фінансові зобов'язання. Це й же банк за рейтингом Moody's має показник В2 / Стабільний.

Таблиця 2.18

Поточні рейтинги банків за Національною шкалою

Назва банку	Довготерміновий кредитний рейтинг	Короткотерміновий кредитний рейтинг	Дата присвоєння	Дата поновлення
Аркада	UaA	uaK2+	03.03.2003	02.09.2004
Укргазбанк	uaBBB-	uaK3	24.07.2002	07.09.2004
Аваль	uaBB(pi)	uaK3- (pi)	16.09.2002	08.07.2003
Кредит промбанк	Призупинено	01.08.2002	26.08.2003
ПУМБ	uaBBB- (pi)	uaK2 (pi)	15.12.2002	01.08.2003
Правексбанк	uaB (pi)	uaK4- (pi)	02.09.2002	15.12.2002
Приватбанка	uaBBB+ (pi)	uaK3+ (pi)	16.08.2002	18.02.2003
Форму	uaBB (pi)	uaK3 (pi)	11.10.2002	05.03.2003

Для визначення рівня ліквідності дистанційними методами можливим є аналіз ліквідності банку на основі рейтингу, який класифікують у такі рівні:

1) рейтинг 1 (сильний):

· високий рівень ліквідних активів;

· банк має показники, що перевищують встановлені Національним банком мінімальні нормативи;

· високий рівень коштів, залучених як на основні депозити;

· вищі коефіцієнти ліквідності, ніж в інших банках.

2) рейтинг 2 (задовільний):

· достатній рівень ліквідних активів;

· дотримання нормативів ліквідності;

· рівень коштів, залучених як основні депозити, є вищим, ніж середній;

· існує можливість залучити кошти за першою вимогою;

· коефіцієнти ліквідності вищі середнього.

3) рейтинг 3 (посередній):

· рівень ліквідності достатній на даний момент;

· нормативи ліквідності виконуються;

· допустимий рівень депозитів;

· обмеження швидкого залучення коштів.

4) рейтинг 4 ( критичний):

· недостатній рівень ліквідних активів;

· нормативи ліквідності не виконуються;

· висока залежність від непостійних джерел фінансування;

· показники ліквідності нижчі за середні.

5) рейтинг 5 (незадовільний):

· недостатній рівень ліквідності;

· недотримання нормативів ліквідності;

· залежність від не депозитних коштів;

· можливість залучення коштів тільки через НБУ;

· низькі показники ліквідності.

Асоціація українських банків щомісячно публікує рейтинги вітчизняних банків за двома критеріями:

1) рейтинг за абсолютними показниками: - актив; капітал; статутний

капітал; кредитно-інвестиційний портфель; депозити фізичних та юридичних осіб; фінансовий результат; рентабельність капіталу; рентабельність активів.

2) рейтинг за коефіцієнтами: - загальна ліквідність; поточна ліквідність; достатність капіталу; надійність; ступінь покриття активів статутним капіталом; рентабельність капіталу; рентабельність активів; частка дохідних активів у сумарних.

Результати порівняння рейтингу за окремими його показниками подані в Додатку К. Так, аналізуючи дані, можна зробити висновок, що суттєво відмінними є показники поточної ліквідності, яка коливається в межах 0,5 - 25%. Така тенденція ще раз підтверджує необхідність взаємоврахування розглянутих методів оцінки фінансового стану банку.

Лише симбіоз та вдале використання кількісних методів оцінки ліквідності, основних методів оцінювання та дистанційних методів, дасть змогу визначити позицію банку на фінансовому ринку за основними критеріями та показниками.

Висновки до розділу ІІ

1. Оцінка ліквідності банку є однією із найважливіших завдань управління банком, зважаючи на механізм і змінність активних та пасивних операцій в якісному і кількісному вимірах. Оскільки ліквідність банку є складним системним поняттям, то її неможливо оцінити за допомогою одного показника, і, як наслідок, для цього використовують ряд показників, які в комплексі дають можливість системно оцінити рівень ліквідності банку.

2. Для оцінки рівня ліквідності виокремлюють два методи: на основі фінансових коефіцієнтів, які розраховуються за балансом і відображають ліквідний стан банку (ліквідність балансу); на основі визначення потенційної потреби в ліквідних коштах банку для виконання своїх зобов'язань (ліквідність банку).

3. В Україні нормативні показники ліквідності для банків встановлюються

Національним банком України з метою регулювання ліквідності та забезпечення їх стійкості та надійності. За роки становлення банківської системи України економічні показники зазнали значних змін. Ці зміни зумовлені такими обставинами, як банкрутство багатьох банків, що призвело до необхідності посилення вимог щодо платоспроможності та ліквідності; приєднання України до Базельської конвенції щодо ефективного банківського нагляду.

4. Серед методів, які використовуються для оцінки ліквідності, можна виділити методи внутрішньої та зовнішньої оцінки ліквідності. Методи внутрішньої оцінки ліквідності включають: коефіцієнтний аналіз ліквідності балансу; аналіз платіжних потоків; оцінку величини чистого відпливу зобов'язань банку. Методи зовнішньої оцінки ліквідності включають: оцінку зміни характеристики платоспроможності банку.

5. Оцінка ліквідності є передумовою для проведення прогнозних дій на певний термін, який залежить від напрямків та цілей діяльності банку. В основу роботи прогнозу на майбутнє покладено два основних моменти: прогнозування, відповідно до укладених договорів на даний час; прогнозування зміни ліквідності незалежно від укладених на даний момент договорів.

6. Протягом останніх років, на противагу загальновизнаним методам оцінки та аналізу банківської ліквідності, використовуються так звані дистанційні методи. Їх основу становлять рейтинги загалом та рейтинги банку, які не слід ототожнювати.

Рейтингову діагностику можна проводити не тільки з метою визначення фінансової неспроможності банку, а й для використання диференційованого підходу при проведенні грошово-кредитної політики Національного банку, для інформування потенційних клієнтів банківських структур.

7. Діяльність банку в Україні пов'язана із ризиком ліквідності. Його слід розуміти як ризик, який виникає за наявності труднощів при продажу активів, саме тому його існування можна пояснити відсутністю доступних коштів для обслуговування поточних зобов'язань або як ризик надлишкової ліквідності. Виділяють при оцінці ризику ліквідності ризик втрати ліквідності, який визначимо як імовірність можливого виникнення труднощів із своєчасним перетворенням активів у більш ліквідну форму в зв'язку із неспівпаданням обсягів і термінів залучення та розміщення фінансових операцій. Таким чином, ризик ліквідності має дві складові: цінову і кількісну. Зниження цих ризиків можливе за умови застосування одного зі способів: компенсації втрат, які виникли в наслідок настання несприятливих обставин; підвищення якості управління ризиками; введення обмежень на проведення ризикових операцій.

Основні результати розділу опубліковані в наукових працях автора [78,122,123].

РОЗДІЛ ІІІ. Дієвість механізму управління і регулювання банківською ліквідністю в умовах конкуренції

3.1 Методи та моделі процесів управління ліквідністю банку

Забезпечуючи стабільність грошово-кредитної системи країни, ліквідність банків є каталізатором сприятливого соціально-економічного, інвестиційного, морально-психологічного клімату в суспільстві. В підтриманні необхідного рівня ліквідності зацікавлені не лише банки, а й клієнти, оскільки вона є важливим показником цілісності та повернення їх коштів. У ліквідності банку зацікавлені його акціонери, оскільки її рівень свідчить про репутацію банку, що дає змогу залучити до банківського обслуговування потенційних клієнтів, а це відповідно, працюватиме на дохідність і прибутковість. Як свідчить практика, управління ліквідністю банку надзвичайно складне та суперечливе завдання, оскільки банк повинен забезпечити її без суттєвих втрат у прибутковості: підтримання необхідного балансу між бажанням до максимальної дохідності банківських операцій, і забезпечення обов'язкових нормативів ліквідності через мінімізацію банківських ризиків. Запорукою успіху будь-якого банку є ефективне управління ліквідністю. Зважена, обумовлена тактика дій на ринку банківських послуг, оцінка і врахування всіх форм ризиків, наявність згуртованої та злагодженої команди професіоналів, які рішуче і компетентно приймають рішення, такі важливі складові успіху діяльності банківської структури.

При розробці стратегії управління банківською ліквідністю має бути враховане його основне функціональне призначення, яке полягає у вирішенні наступних завдань:

· задоволення попиту на кредитні ресурси;

· виконання вимог за депозитними операціями;

· обмеження неприбуткового продажу активів;

· оптимізація вартості залучених ресурсів на фінансовому ринку;

· оптимізація дохідності банківських операцій та загальної прибутковості банку.

Управління банківською ліквідністю має не лише практичне значення, а й теоретичне підґрунтя, яке формувалося впродовж багатьох років під впливом розвитку та зміни грошово-кредитного регулювання. Серед теорій управління банківською ліквідністю найбільш обґрунтованими є наступні:

· теорія комерційних позик;

· теорія переміщення активів;

· теорія очікуваного доходу;

· теорія управління пасивами.

Згідно з теорією комерційних позик, банки можуть підтримувати свою ліквідність, за умови, що активи розміщені в короткотермінові позики, які своєчасно погашаються. Тобто, банк повинен видати кредити підприємствам тільки на поповнення їх оборотного капіталу або для створення товарних запасів. Однак більшість підприємств має значні труднощі зі збутом своєї продукції, тому існує загроза несвоєчасного погашення отриманих кредитів, що, відповідно, негативно впливає на ліквідність банку. Тому дана теорія може бути застосована поряд з іншими методами підтримання ліквідності.

Теорія переміщення активів передбачає, що банк може підтримати свою ліквідність, якщо він постійно має в своєму розпорядженні достатню кількість активів, які в будь-який момент можна перетворити в готівку. Застосування даної теорії не дає банкам впевненості в тому, що вони зможуть уникнути дефіциту ліквідності, оскільки може відбутися обезцінення активів у часі, або такі активи матимуть низьку ліквідність.

Теорія очікуваного доходу застосовується банками тільки в умовах стабільної економіки, коли більшість підприємств має стійке фінансове становище і загальний рівень попиту на їх товари і послуги достатньо високий, тобто існує впевненість у зростанні майбутніх доходів позичальника. Ця теорія застосовується лише тоді, коли загальний ризик проведення кредитних операцій незначний. Саме тому теорія очікуваного доходу не отримала поширення в практичній діяльності українських банків, бо лише незначна кількість з них демонструє високі показники розвитку, а українська економіка насичена кризовими явищами.

На відміну від розглянутих трьох теорій, які акцентують увагу на якісних параметрах активів, теорія управління пасивами надає перевагу мобілізації грошових коштів із зовнішніх джерел, насамперед на ринку міжбанківських кредитів. Дана теорія дає змогу залучати кошти для покриття дефіциту ліквідності, і банк в меншій степені залежить від низькодохідних активів. Проте, такі операції пов'язані із високим ступенем ризику.

На сьогодні банки не можуть віддавати перевагу лише якійсь конкретній теорії, а повинні застосовувати їх відповідно до показників економічного розвитку країни, фінансового ринку та діяльності банку.

Управління ліквідністю банку передбачає створення моделей, за допомогою яких можна було б аналізувати окремі аспекти його діяльності. Завдання полягає в тому, щоб об'єднати ці моделі в єдину систему, яка поряд із дотриманням принципів ліквідності з високим ступенем адекватності давало б змогу відтворити й описати внутрішні процеси, властиві банку.

На даний час в банківській практиці є декілька моделей управління ліквідністю, які базуються або на методах управління активами, або управління пасивними операціями.

Процес управління активами і пасивами спрямований на залучення максимально допустимого обсягу ресурсів (як власних, так і позичених) та їх розміщення в максимально дохідні активи, що мають потрібний рівень ліквідності й обмежений рівень ризику. При цьому керівництво банку має прагнути максимізувати поточну вартість активів та оптимізувати кінцеві фінансові результати.

Під процесом управління активами слід розуміти шляхи і порядок розміщення власних і залучених коштів. Особлива увага при розміщенні коштів приділяється інвестиціям у цінні папери і позикові операції. Аналіз структури активних операцій банку являє собою аналіз направлень використання його ресурсів.

Основними напрямами дослідження й аналізу активних операцій банку є:

· аналіз структури активних операцій;

· оцінка економічної доцільності та ризикованості окремих активних операцій.

Управління пасивами - це діяльність, пов'язана із залученням коштів вкладників та інших кредиторів і визначенням відповідної комбінації джерел коштів для даного банку. Під управлінням пасивними операціями розуміють дію, спрямовану на задоволення потреб банку в ліквідності шляхом активного дослідження та залучення позичених коштів.

В управлінні пасивними операціями необхідно враховувати співвідношення між витратами на залучення коштів та доходами, які можна отримати від вкладення цих коштів у позики, цінні папери та інші активи. Як наслідок, взаємозв'язок між управлінням активними і пасивними операціями має вирішальне значення для прибутковості банку. При цьому пасивні операції, в результаті яких формується ресурсна база банків, відіграють первинну та головну роль щодо активних. Саме пасивні операції визначають обсяги і масштаб дохідних операцій. У зв'язку з цим, питання нагромадження ресурсного потенціалу і забезпечення його стабільності є стратегічним і актуальним для банку.

Для ефективного функціонування банку необхідно визначити шляхи розміщення всіх доступних для інвестування коштів таким чином, щоб забезпечити максимальну дохідність банку, здійснюючи при цьому фінансові операції в межах його оптимальної ліквідності з врахуванням внутрішніх і зовнішніх обмежень.

Як і будь-який управлінський процес, управління ліквідністю банку включає в себе дві складові: стратегічне та оперативне (поточне) управління.

Діяльність стосовно стратегічного управління спрямована на забезпечення стратегічної позиції, яка забезпечить майбутню життєздатність організації в умовах, які змінюються.

Оперативне управління займається виконанням існуючої стратегічної позиції банку з метою досягнення стратегічних цілей організації на малому плановому горизонті. В комерційному банку керівник займається стратегією, забезпечує постійний потенціал прибутковості, а виконавець поточних операцій занятий перетворенням цього потенціалу в реальне щоденне забезпечення ліквідності банку. На відміну від стратегічного управління ліквідністю банку, завданням оперативного управління є щоденне забезпечення необхідного рівня його ліквідності. Невірно організований процес оперативного управління знижує його ефективність, що може призвести до виникнення ризику ліквідності. Для вирішення завдання оперативного управління існують різні методи, які базуються на прогнозуванні вхідних і вихідних фінансових потоків через банк. Основою кожної методики є співвідношення готівкових і безготівкових платежів і надходжень банку за визначений період.

До методів стратегічного управління можна віднести методи управління активами, які сформувалися завдяки постійній необхідності балансувати між прибутковістю та ліквідністю. Методи управління активами включають в себе наступні методи: загального фонду коштів, розподілу активів та наукового управління.

Кожний із них має свої як переваги, так і недоліки. Для більш детального розуміння зупинимось на основних перевагах і недоліках кожного із цих методів.

Метод загального фонду коштів

Цей метод є простим при застосуванні, тому його часто використовують, особливо в періоди надлишку грошей. Суть методу загального фонду коштів полягає в тому, що всі ресурси банку об'єднуються в загальний фонд коштів з подальшим їх розподілом між тими видами активів, які, з позиції банку, є найбільш прийнятними щодо їх дохідності. Для здійснення активної операції не має значення, з якого джерела надійшли кошти, але при цьому обов'язковою умовою є дотримання адекватного рівня ліквідності коштів, вкладених у відповідні активи. Схема методу загального фонду коштів зображена на рис. 3.1.

Використання даного методу управління активами пов'язано з кредитними

операціями банку, тому його можна рекомендувати для використання малим і середнім банкам. Принципи використання цього методу передбачають поєднання прибутковості та ліквідності. Тому, формуючи оптимальну структуру розміщення фінансових ресурсів, банк повинен для себе визначити співвідношення первинних і вторинних резервів.

Джерела Розміщення

коштів коштів

Рис. 3.1. Управління активами методом загального фонду коштів.

Під первинними резервами слід розуміти касу і прирівняні до неї кошти, кореспондентський рахунок в Національному банку, кореспондентський рахунок в інших банках, тобто це високоліквідні активи, безпосередньо пов'язані з миттєвою ліквідністю. Очевидно, що первинні резерви з огляду на високу ліквідність практично не приносять доходу (за винятком випадків виплати процентів за залишками на кореспондентських рахунках у банках-кореспондентах), тому питома вага даних активів щодо сумарних активів повинна відповідати виконанню нормативу миттєвої ліквідності, вирішенню дилеми прибутковість - ліквідність.

Первинні резерви покликані своєчасно задовольняти всі зобов'язання банку, тобто бути джерелом банківської ліквідності. Під вторинними резервами розуміють державні цінні папери. Вони мають високий ступінь ліквідності і представляють інтерес з точки зору дохідності. Такий умовний поділ на первинні та вторинні резерви визначається самостійно планово-економічним відділом на основі власних оцінок ситуації, даних активів і доцільності.

Функціональність вторинних резервів пояснюється виконанням двох вимог - ліквідності та переміщення. Відповідно їх значення для оперативного управління банківської ліквідності полягає в тому, що вторинні резерви є джерелом поповнення первинних.

Перевагою методу загального фонду є те, що він дає змогу визначити багато варіантів використання коштів в активних операціях. Разом із тим, суттєвим його недоліком є відсутність чітких критеріїв для розподілу коштів за категоріями активів. Тобто, при розміщенні коштів більше уваги приділяється ліквідності банку при вилученні вкладів і менше уваги приділяється необхідності задовольняти заявки клієнтів на кредит, що негативно впливає на дохідність; не враховуються різні вимоги ліквідності щодо вкладів до запитання, ощадних вкладів, термінових вкладів і основного капіталу, що є однією із причин зменшення дохідності; не містить чітких критеріїв для розподілення коштів за категоріями активів, тому вирішення завдання управління ліквідністю і дохідністю залежить від досвіду та інтуїції банківського керівництва.

Метод розподілу активів

Метод дає можливість подолати обмеженість методу загального фонду коштів. Цей метод відомий як метод конверсії коштів. Згідно з моделлю розподілу активів, розмір необхідних банку ліквідних коштів залежить від джерел залучення. За допомогою цього методу робиться спроба розмежувати джерела коштів відповідно до норми обов'язкових резервів і швидкості їх обігу. Наприклад, вклади до запитання потребують більш високої норми обов'язкових резервів порівняно з ощадними і терміновими вкладами і швидкість їх обігу також вища, чим у інших вкладів. Дана модель передбачає в середині самого банку створення декількох міні банків, тобто центрів, де зосереджені кошти, залучені банком із різних джерел. Кожний центр розміщує кошти самостійно, не залежно один від одного, і для кожного джерела створюються резерви. Самий більший резерв - для вкладів до запитання, далі в міру спадання - для ощадних і термінових вкладів, мінімальний - для основного капіталу. Схема методу розподілу активів подана на рис. 3.2.

Джерела Розміщення

кошті в коштів

Рис. 3.2. Управління активами методом розподілу.

Перевагою методу розподілу активів є зменшення долі високоліквідних активів і вкладення додаткових коштів у позики та інвестиції, що призводять до збільшення прибутку.

Недоліком даного методу можна вважати те, що при розміщенні коштів у різні категорії активів недостатня увага приділяється необхідності задовольняти заявки клієнтів на кредит, що негативно впливає на дохідність банку; за відсутності тісного взаємозв'язку між швидкістю вкладів тієї або іншої групи і коливаннями загальної суми вкладів, що розглядається групою, ефективність методу знижується, оскільки основою виділення різних центрів ліквідність - дохідність покладена швидкість обігу різних типів вкладів.

Отож, два вищезазначених методи управління активами не можна вважати повністю досконалим. В обох методах акцент робиться на ліквідності обов'язкових резервів і можливому вилученні вкладів, приділяючи менше уваги необхідності задовольняти заявки клієнтів на кредит. Разом з цим, відомо, що при піднесенні ділової активності збільшуються і вклади, і кредити. Якщо виникає така ситуація, то банку, окрім встановлених норм обов'язкових резервів, потрібна лише невелика кількість додаткових ліквідних коштів для покриття вилучення вкладів. Слід зазначити, що потрібно враховувати окремим банкам сезонні коливання, коли попит на кредит може збільшуватися саме тоді, коли обсяги вкладів зменшується.