Банківська ліквідність: оцінка, регулювання та оптимізація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський державний економічний університет

На правах рукопису

ОКОНСЬКА ОЛЬГА ОЛЕГІВНА

УДК 336.71

БАНКІВСЬКА ЛІКВІДНІСТЬ: ОЦІНКА, РЕГУЛЮВАННЯ ТА ОПТИМІЗАЦІЯ

Спеціальність: 08.04.01 - фінанси, грошовий обіг і кредит

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Науковий керівник:

ЛУЦІВ БОГДАН ЛЮБОМИРОВИЧ

доктор економічних наук, доцент

Тернопіль - 2005

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Теоретичні засади банківської ліквідності

1.1 Банківські установи в системі грошово-кредитних відносин

1.2 Ліквідність банку як об'єкт фінансового управління

1.3 Конкурентне середовище фінансового ринку та його вплив на ліквідність

Висновки до розділу І

РОЗДІЛ ІІ. Кількісні методи діагностики ліквідності банку з урахуванням ризику фінансових операцій.

2.1 Кількісна оцінка ліквідності як індикатор стійкості банку

2.2 Методи оцінювання та прогнозування ліквідності банку

2.3 Дистанційний аналіз ліквідності та оцінка ризику фінансових операцій

Висновки до розділу ІІ

РОЗДІЛ ІІІ. Дієвість механізму управління і регулювання банківською ліквідністю в умовах конкуренції

3.1 Методи та моделі процесів управління ліквідністю банку

3.2 Моніторинг оптимізації ресурсного забезпечення ліквідності банку

3.3 Регулювання ліквідності банку в умовах конкуренції

Висновки до розділу ІІІ

ВИСНОВКИ

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Актуальність теми. Процеси економічної трансформації в країні потребують адекватних перетворень у всіх сферах економічної діяльності, в тому числі у банківській системі. За роки економічної незалежності в Україні побудована власна банківська система, проте становлення економіки ринкового типу потребує нових підходів до функціонування банків, підвищення якості банківських послуг, забезпечення стійкості та ліквідності. На сучасному етапі дотримання ліквідності та її забезпечення є однією із нагальних потреб діяльності банків, адже саме завдяки ліквідності банки зберігають і примножують кошти клієнтів, своєчасно задовольняють попит на кредитні ресурси. Ліквідність є умовою самозбереження банку, оскільки підтримання належного рівня ліквідності банку дає змогу постійно залишатися платоспроможним, створюючи цим достатні умови для досягнення основних цілей банківської діяльності та стійкого розвитку економіки. Проте нині більшість банків зіткнулися із проблемою забезпечення оптимального рівня ліквідності, відсутністю обґрунтованих методів оцінки та діагностики. З урахуванням цього в Україні є потреба розробити сучасні підходи до оцінки та регулювання банківської ліквідності, а також запровадити нові методи управління в банківській практиці. Наявність проблемних аспектів забезпечення ліквідності вітчизняних банків зумовлює актуальність та необхідність цієї дисертаційної роботи.

Дослідженню банківської ліквідності присвячено багато наукових праць. В Україні цю проблему вивчали такі науковці, як А. М. Герасимович, Я. В. Грудзевич, О. В. Дзюблюк, Л. М. Кіндрацька, В. В. Корнєєв, А. М. Мороз, Б. Л. Луців, Л. О. Примостка та ін. Серед російських вчених слід відмітити праці Л. Г. Батракової, М.Б. Диченка, В.В. Кротонова, О.І. Лаврушина, Г.С. Панової. Фундаментальними з даної проблематики є праці Пітера С.Роуза та Сінкі Дж.Ф.

Разом із цим, теорія та практика забезпечення банківської ліквідності засвідчують, що окремі аспекти даної проблематики залишаються малодослідженими та потребують детальнішого вивчення. Зокрема, не вивчені в комплексі методи управління ліквідністю в умовах конкурентного середовища, відсутній системний підхід до оцінки ліквідності. Недостатньо обґрунтованими є питання побудови ефективного механізму прогнозування банківської ліквідності.

Вирішення цих та інших проблем забезпечення ліквідності банків зумовлює необхідність подальшого дослідження, що й визначило вибір теми, мету та завдання даного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри банківського менеджменту та обліку Тернопільського державного економічного університету як складова теми “Дослідження і розробка науково-методичних основ обліку, аналізу та аудиту в комерційних банках України” (державний реєстраційний номер 0102U007218). Автору, зокрема, належить розробка розділу “Методи оцінювання та прогнозування ліквідності банків”.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та розроблення системи заходів з управління ліквідністю банків; вироблення методичних та практичних рекомендацій щодо її впровадження у вітчизняну банківську систему.

Реалізація даної мети зумовила необхідність постановки та вирішення таких завдань:

· комплексно обґрунтувати суть дефініції банківська ліквідність;

· виявити та систематизувати чинники впливу на банківську ліквідність;

· встановити взаємозв'язок конкурентного середовища фінансового ринку та ліквідності банку;

· критично оцінити наявну систему показників ліквідності та методи їх розрахунку;

· комплексно дослідити елементи управління банківською ліквідністю;

· проаналізувати структуру активів, зобов'язань та капіталу банку і розробити алгоритм їх оптимізації на основі використання інструментарію економіко-математичних методів;

· вивчити інструменти впливу Національного банку України на ліквідність окремих банків та банківську систему загалом.

Предметом дослідження є система фінансових відносин, зумовлених механізмами регулювання, управління та оптимізації банківської ліквідності.

Об'єктом дослідження є банківська ліквідність як системоутворюючий чинник функціонування банків у системі грошово-кредитних відносин за умови наявності конкурентного середовища.

Методи дослідження. У процесі роботи використовувалися такі методи досліджень: 1) системної оцінки (при визначенні ліквідності як однієї із характеристик діяльності банку в системі грошово-кредитних відносин); 2) вибірки, узагальнення, порівняння, групування (при дослідженні конкурентного середовища ринку банківських продуктів; при визначенні рейтингу банків за показниками ліквідності); 3) методи графічного зображення даних (при оцінці показників діяльності банків); 4) методи математичного моделювання (при дослідженні моделей управління банківською ліквідністю; при визначенні потреби банку в запасі ліквідності; при узгодженні термінів виконання зобов'язань за активними та пасивними операціями); 5) методи прогнозування (при визначенні потреби в грошових коштах за умови дисбалансу ліквідності); 6) методи дистанційного аналізу (при проведенні рейтингової діагностики банку).

Теоретико-інформаційну базу дослідження становлять нормативні та законодавчі акти, які регулюють діяльність банків, зокрема, банківське законодавство, інструкції та положення НБУ, монографічні роботи і статті вітчизняних і зарубіжних економістів у фахових економічних виданнях, матеріали науково - практичних конференцій та семінарів з питань управління банківською ліквідністю, статистичні дані НБУ, фінансова та статистична звітність банків тощо.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукові положення дисертаційної роботи, які розробив автор і які виносяться на захист, полягають у тому, що:

вперше:

· запропоновано етапи процедури моніторингу ресурсного забезпечення ліквідності банків, кінцевою метою якого є розробка стратегії управління ліквідністю;

· обґрунтовано залежність імовірності відпливу залучених коштів від частки ліквідних активів в обсязі залучених коштів з подальшим визначенням оптимальних обсягів високоліквідних активів та дохідності банку;

набуло подальшого розвитку:

· оцінка засад діяльності банків в умовах конкуренції. Конкретизовано зони банківської конкуренції та проаналізовано конкурентне середовище діяльності банків в Україні, що дало змогу розмежувати дефініції “конкурентна позиція банку” та “конкурентна позиція банківських продуктів”;

· дослідження сутності банківської ліквідності як багаторівневої системи категорій, в якій виокремлено ліквідність балансу та ліквідність банку, та основних чинників впливу на різних ієрархічних рівнях. На відміну від наявних підходів, запропоновано при визначенні ліквідності банку враховувати не лише саму структуру, а й якість активів та пасивів, яка дає змогу охарактеризувати стійкість ресурсної бази банку;

· прогнозування банківської ліквідності із застосуванням методів коригування ліквідності, які дають змогу уникнути дисбалансу в активно - пасивних операціях;

· обґрунтування залежності ліквідності банку від механізму кредитування на основі побудови прогнозної економетричної моделі процесів надання кредитів та заборгованості за ними, що характеризує здатність банку забезпечити рівень ліквідності у певний момент часу;

удосконалено:

· алгоритм кількісної оцінки ліквідності банківських установ. На відміну від наявних підходів, кінцевою метою має бути розробка не сценарію, а сценаріїв, серед яких вибирають найвигідніший, на основі побудови діагоналі ліквідності та розрахунку функцій ліквідності;

· механізм прогнозування ліквідності на основі управління активами та пасивами. На відміну від поширених методів, які не дають можливості точно визначити та спрогнозувати основні характеристики управління ліквідності банку, запропонована в роботі модель дає змогу банку оптимально залучити ресурси відповідно до потреби в ліквідних коштах.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретичні та практичні положення роботи, сформульовані висновки та пропозиції можуть бути використані банками в процесі оцінки та управління ліквідністю, при розробці Національним банком України напрямків дотримання банками нормативних показників ліквідності.

Рекомендації, запропоновані у дослідженні, прийняті для впровадження в практичну діяльність Управління Національного банку України в Тернопільській області (довідка № 22-013/2109 від 15. 08. 2005 р.) та банками, зокрема, Філією “Тернопільське центральне відділення Промінвестбанку” (довідка №1352 від 11.08.2005 р.), Тернопільською обласною дирекцією АППБ Аваль (довідка № 4678 від 27. 07. 2005 р.) , Львівською філією АТ ВАБанк (довідка №16/353 від 15.08. 2005 р.).

Окремі положення дисертаційної роботи використано в навчальному процесі Тернопільського державного економічного університету при викладанні дисциплін “Кількісні методи фінансового прогнозування”, “Економетрія”, “Менеджмент в банку” (довідка ТДЕУ № 126-24/1164 від 13. 09. 2005 р.).

Особистий внесок здобувача полягає в узагальненні теоретичних поглядів щодо базових принципів управління ліквідністю та дотримання законодавчих нормативів, проблем оцінки, аналізу та прогнозування ліквідності в умовах конкурентного середовища, у формуванні висновків та розробці рекомендацій щодо вдосконалення механізму управління банківською ліквідністю на основі оптимізації ресурсного забезпечення банку. Наукові положення, висновки й пропозиції, які виносяться на захист, одержані автором самостійно. Особистий внесок здобувача в друкованих працях наведено в списку публікацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження розглядалися і обговорювалися на науково-практичних конференціях: “Економічні проблеми ринкової трансформації України” (Львів, 2002 р.); “Сучасні технології виробництва в розвитку економічної інтеграції та підприємництва” (Сатанів, 2003 р.); “Фінансово-кредитна система України: проблеми та шляхи вирішення” (Дніпропетровськ, 2004 р.); “ІІІ Всеукраїнська конференція з фінансового аналізу” (Львів, 2004 р.).

Перелік публікацій. Результати досліджень знайшли відображення в 11 опублікованих працях (з них 7 опубліковано у наукових фахових виданнях, загальним обсягом 2,61 друк. арк.). Загальний обсяг публікацій становить 3,2 друк. арк., з яких 2,85 друк. арк. належать особисто автору.

Структура дисертаційної роботи. Відповідно до мети, завдань та логіки дослідження визначено структуру роботи, яка складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Основний зміст дисертації викладено на 191 сторінці друкованого тексту. У дисертації наведено: 30 таблиць, 30 рисунків, 16 додатків на 34 сторінках. Список використаних джерел налічує 175 найменувань і розміщений на 13 сторінках.

РОЗДІЛ І. Теоретичні засади банківської ліквідності

1.1 Банківські установи в системі грошово-кредитних відносин

Функціонування економіки країни в умовах трансформації фінансово-економічних відносин потребує налагодженої системи інституційного забезпечення. В умовах, коли певна частина суб'єктів фінансово-економічних відносин володіє фінансовими ресурсами, а інша має в них потребу, постає питання про активізацію діяльності посередницьких структур. Діяльність цих структур відбувається у середовищі економічної нестійкості та наявної конкуренції.

Основною ланкою цієї сфери є банківська система, якій належить провідне місце у механізмі організації та регулювання господарського життя суспільства. Банки на сьогодні є невід'ємним суб'єктом фінансового ринку зокрема та економіки загалом. На відміну від більшості фінансових інститутів, банки мають у користуванні залучені кошти фізичних та юридичних осіб. Саме тому, виконуючи функцію управління фінансовими ресурсами, вони значну увагу приділяють можливості в майбутньому повернути кошти вкладникам, дотриманню окремих нормативів та обмежень, які забезпечують стабільність функціонування банківської системи.

Оскільки банки є складовою відповідної системи, яка сформувалася в період розвитку товарного виробництва та поширення грошових відносин, з наукової точки зору зацікавлює процедура кількісної та якісної оцінки місця банківських структур у системі грошово-кредитних відносин.

Грошові відносини характерні для різних секторів економіки, залежно від їх функціонування:

а) сфери обслуговування товарного виробництва та обігу: властивий зустрічний рух товарних і грошових потоків. Товарно-грошові відносини існують при різних способах виробництва, зберігаючи при цьому характерні ознаки, про що зазначали ще К. Маркс і Ф. Енгельс у наукових працях [109,с.124];

б) фінансової системи: грошові відносини пов'язані з формуванням та використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів;

в) кредитної сфери: грошові відносини опосередковують рух позикового капіталу без зустрічного товарного потоку, однак у зворотньому напрямку забезпечують безперервність процесів відтворення.

За умови формування грошового ринку на основі залучення кредитного механізму посилюється роль банківських структур як основних учасників грошово-кредитних відносин.

Незважаючи на поширену практику використання в науковій літературі терміна “грошово-кредитні відносини” простежується відсутність чітко окреслених підходів щодо його трактування, що зумовлює відмінності між поняттям та його функціональним призначенням.

Так, у монографії О.В.Дзюблюка грошово-кредитні відносини визначаються як сукупність взаємозв'язків, які виникають між суб'єктами ринку в процесі перерозподілу вартості в грошовій формі на засадах повернення і платності та результатом реалізації яких є забезпечення безперервності суспільного відтворення [66, с. 30].

Побутує і така думка, що грошово-кредитні відносини визначаються як перерозподіл тимчасово вільних грошових ресурсів між кредитором і позичальником, що закріплено правовими документами. Грошово-кредитні відносини як предмет правового регулювання перебувають у двох площинах: з одного боку, йдеться про встановлені державою загальнообов'язкові правила кредитування, правові регулятори, за допомогою яких грошово-кредитні відносини функціонують й утримуються у прийнятному для суспільства правовому режимі, а з іншого - про ті конкретні можливості та повноваження, на основі та в межах яких юридичні особи (суб'єкти кредитних відносин) можуть діяти [91, с. 35].

Такий підхід більше характеризує грошово-кредитні відносини як правову категорію, а не економічну.

Як складову економічних відносин розглядає В.Д. Лагутін грошово-кредитні відносини, вважаючи їх складовою кредитних, а не грошових відносин. Так, кредитні відносини автор пов'язує з наданням вартості (товарів або коштів) у позику за умови повернення та платності, а грошово-кредитні відносини виникають, коли позика надається в грошовій формі. Безпосередньо грошові відносини пов'язані із здійсненням оплати за товари та послуги [102, с. 46].

Основоположними кредитні відносини щодо грошово-кредитних вважає також С.В. Мочерний, визначаючи їх як “систему економічних відносин між різними економічними суб'єктами щодо організації механізму кредитування, проведення маркетингових досліджень і надання коштів у позику та плати за неї” [70, с. 111].

На кредитних відносинах акцентує увагу і А. Гальчинський, трактуючи їх як “відносини між кредитором та позичальником щодо мобілізації тимчасово вільних грошових коштів та їх використання на умовах повернення та платності” [52, с.182]. Разом із цим, науковець зазначає, що кредитна система є частиною грошової [52, с. 183].

Грошово-кредитні відносини є предметом дослідження і російських економістів [24, 25, 27], які, розглядаючи кредитні відносини уникають вживання терміна “грошово-кредитні відносини”.

Найбільш ґрунтовним, на наш погляд, є визначення грошово-кредитних відносин як “явища, що охоплює всю сферу кредитних відносин (незалежно від форми їх реалізації), а також усі економічні відносини, опосередкованими кредитними грошима” [110, с. 12].

Аналіз наукових праць з питань грошово-кредитних відносин дає змогу сформулювати власне трактування їх суті як підсистеми економічних відносин, що характеризується рухом грошових потоків з метою забезпечення безперервності процесів відтворення.

Основними суб'єктами грошово-кредитних відносин можуть бути:

а) підприємства різних форм власності та інші учасники відтворювального процесу, органи державної влади як учасники відтворювального процесу, що вступають у грошово-кредитні відносини з метою забезпечення потреб у

додаткових ресурсах для своєї діяльності;

б) банки та кредитно-фінансові інститути, для яких грошово-кредитні відносини є основною сферою діяльності.

Слід зазначити, що важливу роль при організації грошово-кредитних відносин відіграють банки. Вони є основною інституційною ланкою системи грошово-кредитних відносин, які перебувають у взаємозв'язку і взаємозалежності, формуючи цілісну банківську систему країни. Однак розширення інституційних учасників фінансового ринку та його інфраструктури зумовлює неоднозначність у трактуванні банківської системи загалом та її ланок зокрема. Традиційно вважалося, що банківська система - це сукупність взаємопов'язаних її ланок, тобто це і центральний банк, і комерційні банки (універсальні та спеціалізовані). Такий підхід використовується, коли розглядаємо банківську систему з позицій інституційного тлумачення. Виокремлюють також і організаційний підхід, коли беруть до уваги ті види послуг, які надають банківські установи.

В економічній літературі банківська система здебільшого ототожнюється або з кредитною системою, або з системою комерційних банків. Так, Б. А. Райзберг визначає банківську систему як “сукупність банків та банківських установ, що виконують належні їм функції” [101, с. 300]. Аналогічної точки зору дотримується В. С. Сухарський, зазначаючи, що “банківська система - це сукупність різних видів банків і банківських інститутів у їх взаємозв'язку, що існує в тій чи іншій країні в певний період” [151, с. 20].

О.В. Дзюблюк визначає банківську систему як “сукупність усіх банків країни, які взаємодіють між собою, підпорядковуючись встановленим нормам і правилам ведення банківської справи, з метою забезпечення можливості ефективного грошово-кредитного регулювання економіки, кредитно-розрахункового обслуговування господарського обороту, а також стабільної діяльності банківських установ” [66, с. 71]. У фінансовому словнику подано спрощене визначення банківської системи України як сукупності банківських установ, що функціонують на території України [73, с. 41].

Поширена думка, що не лише банками повинна обмежуватися банківська система. Зокрема, О. І. Лаврушин до складу банківської системи відносить кредитно-фінансові установи, які не лише за визначенням, а й за своєю суттю не є банками - фонди спеціального призначення, товариства взаємного кредитування, ломбарди [25, с. 12]. Деякі автори банківську систему розуміють як сукупність кредитних інститутів у середині країни з внутрішніми взаємозв'язками між ними [24, с. 29].

Враховуючи наведені вище думки щодо суті та структури банківської системи, пропонуємо визначити її як ланку фінансово-кредитної системи, що представлена сукупністю банківських інститутів, які перебувають у тісному взаємозв'язку і структурній взаємозалежності та функціонують відповідно до встановленої нормативно-правової бази.

Банківська система, як і кожний її елемент, мають відповідати вимогам кожного конкретного етапу суспільного розвитку. Тобто характер, цілі, напрямки діяльності банків, перелік та умови надання ними тих чи інших послуг повинні бути адаптовані до реальних потреб економіки і суспільства.

На наш погляд, розвиток банківської системи в умовах перехідної економіки потребує кардинальних змін щодо самої структури, умов і методів її функціонування, відповідаючи таким чином потребам суб'єктів ринку, яких вона обслуговує. Однак якщо темпи ринкових перетворень у банківській системі починають суттєво випереджати реформування інших сфер економіки, це негативно відображається на самих банках, результати діяльності яких можуть істотно нівелюватися через відставання від рівня ефективності функціонування їхніх клієнтів - суб'єктів господарювання всієї економіки з наданням їй, як і банківській системі, вищого рівня розвитку. Прикладом може слугувати стан банківської системи в Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. Головними проблемами було подолання гіперінфляції та стабілізація національної грошової одиниці. Характерним для даного періоду було зростання темпів інфляції та збільшення оптових цін. Це призвело до різкого зменшення економічної активності виробників і життєвого рівня населення, до втрати інтересу заробляти і зберігати гроші. Посиленню інфляційних процесів сприяли додаткові вливання грошей в економіку через кредитну систему. З огляду на це необхідною умовою стабілізації економіки України на початку 90-х рр. ХХ ст. було визначено зниження темпів інфляції не менш як у 2 - 2,5 рази. Тільки за таких умов могли виникнути перспективи виходу економіки з кризи і стабілізації національної грошової одиниці.

Формування банківської системи України в умовах становлення нового економічного простору та розширення міжнародної співпраці неоднозначно оцінюють фахівці та аналітики. Світові інтеграційні процеси зумовлюють необхідність активізації банківського сектора як регулятора соціально-економічного розвитку суспільства. Саме банки мають важелі впливу на фінансову, інвестиційну, виробничу та багато інших сфер економіки.

Реформування банківської системи України розпочалося на початку 90-х рр. ХХ ст. із формування законодавчої бази її функціонування. Копіювання світового досвіду побудови банківського сектора не дало бажаних результатів, а його наслідки для України виявилися не прогнозованими, адже її економіка мала свою специфіку існування в межах колишнього Радянського Союзу і не готова була запровадити ті програми діяльності, які орієнтовані на країни із високим соціально-економічним рівнем розвитку.

Процес реформування та розвиток сучасної банківської системи України, відповідно до конкретних завдань у кожному періоді, можна розподілити на кілька етапів:

· I етап - 1988 - 1990 рр. - етап становлення банківської системи;

· ІІ етап - 1991 - 1992 рр. - характеризується як процес перереєстрації та реорганізації наявних банківських інститутів. У цей період частка капіталу вкладеного в банки різними державними установами поступово зливається з ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні банки “Промінвестбанк”, “Агропромбанк”, “Укрсоцбанк” акціонуються;

· IIІ етап - 1992 - 1993 рр. - виникнення банків “нової хвилі”. На цьому

етапі на основі фінансових ресурсів різних бюджетних та позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка банків, зокрема, банк “Аваль”;

· IV етап - 1994 - 1996 рр. - відбувається зростання та оздоровлення банківської сфери. Національний банк створює та впроваджує жорсткі правила щодо механізму регулювання діяльності банків на основі реалізації монетарної політики, що стала запорукою призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом існування деяких банківських установ. Багато банків у цей період було ліквідовано, наприклад, “Інко”, “Відродження”. Ознакою успішного здійснення економічних перетворень стало підвищення інтересу до української економіки з боку міжнародних фінансових організацій. Так, на фінансово-кредитному ринку починають працювати іноземні банки та банки з участю іноземного капіталу;

· V етап - 1996 - 1998 рр. - період стабілізації та впровадження національної грошової одиниці - гривні. Посилюється система банківського нагляду та контролю за діяльністю банків з боку Національного банку України. Відбувається перехід до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку;

· VІ етап - 1999 р. - по даний час - темпи зростання показників банківської діяльності в кілька разів випереджають темпи зростання показників розвитку економіки. Збільшуються ресурси банків у вигляді залучених коштів. Однією із проблем банківської системи стало підвищення рівня капіталізації, відбувається формування резервів під ризики активних операцій.

За роки незалежності в Україні було не тільки реформовано, а й створено якісно нову банківська систему у вигляді дворівневої структури управління фінансовими ресурсами. На сьогодні банківська система включає Національний банк та банківські установи, кількість яких станом на 01. 07. 2005 року досягла 185, що в порівняні із 2001 роком підтверджує тенденцію до їх зменшення (табл.1.1).

Проте, банківська система України - це один із секторів, який повністю не забезпечує відповідності якості надання послуг світовим стандартам, а їх вартість в Україні втричі перевищує аналогічні показники в Польщі. Про недоліки зазначається і в Проекті Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2003-2005 рр., зокрема, до них відносять: недостатній рівень капіталізації банківської системи, відсутність належного банківського менеджменту, низька рентабельність активів банків, нестійкість в умовах фінансових криз, наявність високого рівня банківських ризиків [94].

Таблиця 1.1

Кількісна характеристика банківської системи України [118]

Показники	2000	2001	2002	2003	2004	01.07.2005
Кількість банків за реєстром (на кінець року)	195	189	182	179	182	185
У тому числі зареєстровано протягом року	1	3	5	5	7	4
Із загальної кількості: Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на здійснення банківських операцій (на кінець року) та надають звітність	154	153	157	157	160	162
Із них банки за організаційно-правовою формою господарювання:
- акціонерні товариства	137	136	136	133	132	133
Відкриті	99	95	94	94	92	92
У тому числі державні	2	2	2	2	2	2
Закриті	38	41	42	39	40	41
- товариство з обмеженою відповідальністю	17	17	20	24	28	28
- кооперативні	-	-	1	-	-	-
Банки з іноземним капіталом:
- кількість банків	31	21	20	19	19	19
У тому числі зі 100% іноземним капіталом	7	6	7	7	7	7
- статутний капітал, млн. грн.	725	946	1046	1152	1630	1757
У тому числі зі 100% іноземним капіталом, млн. грн.	225	265	365	414	689	807
Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій (на кінець року)	149	149	153	156	158	159
Статутний капітал діючих банків у гривневому еквіваленті, млн. грн.	3666	4576	6003	8116	11605	20529
Кількість банків, виключених з Державного реєстру (за період)	9	9	12	8	4	-

Надання кредитних послуг банками є одним із пріоритетів у їх діяльності. Впродовж періоду з 1992 р. суттєво збільшилися обсяги кредитних вкладень (рис. 1.1). Так, наприклад, у 2004 та 2005 рр. їх сума відповідно становила 67835 та 88579 млн. грн. Міжнародним агентством “Standard & Poors” у 2004 році було проведене дослідження банківської системи України, і саме зростання обсягу кредитів аналітики вважають основною загрозою банківської стабільності. Починаючи з 2004 р. помітно стабілізувалися показники ліквідності банківських установ, які досягли критичних позначок наприкінці 2003 р. Складовими елементами банківського ризику агентство вважає непрозорість банків та їх власників і слабкий захист кредиторів [37].



Рис. 1.1. Динаміка надання банками кредитів в економіку України, млн. грн. [47].

Поширені думки, що розвитку банківської системи України заважають низькі доходи населення та зменшення довіри до кредитних установ, що відповідно зменшує вкладення населення на рахунки та впливає на фінансову спроможність банків [31]. Дозволимо собі не погодитися з таким твердженням, оскільки динаміка вкладів населення в банки засвідчує зовсім протилежне, що відображено на рис. 1.2, коли в 1994 р. вклади населення становили лише 0,5 млн.грн., а на 01. 04. 2005 року - 49,6 млн.грн.

Координація діяльності банківської системи України відповідно до світових вимог є вкрай необхідною. З черговим етапом розширення ЄС та перспективою вступу України виникає нагальна потреба адаптації вітчизняного банківського законодавства до європейського, вимог FATF та Базельського комітету з банківського нагляду в умовах глобалізації фінансового ринку.



Рис. 1.2. Динаміка вкладів населення у банках України [118].

На сьогодні банківська система України має прямі кореспондентські відносини з 11 країнами ЄС (без врахування травневого розширення 2004 р.).

Зокрема, на 01.01.2004 р. українські банки відкрили 771 кореспондентський рахунок в європейських банках, де ѕ припадає на Німеччину та Австрію [133]. Проте не завжди українські банки мають позитивні перспективи співпраці із світовими кредитними установами. Лише 7 іноземних банків із 100% іноземним капіталом становлять незначну частку в загальній структурі банків в Україні, що пов'язане з недостатньою інформованістю цих банків про тенденції банківського ринку України.

Залучення іноземних банків в Україну має ряд позитивних моментів: розширення спектра послуг, що надаються; збільшення сукупного банківського капіталу; збільшення довіри населення і підприємств до банківських інститутів. Разом з тим, тотальна іноземна експансія створить несприятливу конкурентну ситуацію для дрібних вітчизняних банків, які в подальшому підпадуть або під ліквідацію, злиття, або придбання іноземним учасником ринку.

Першим іноземним банком, що почав активно працювати в Україні після здобуття незалежності, можна вважати “Credi-Lione-Ukraine”, що був зареєстрований у травні 1993 р. і в тому самому році інвестував в економіку України 3 млн. екю.

Щодо російських банків, то першим банком із 100% російським капіталом став ”Інкомбанк Україна”, зареєстрований у 1997 р. На сучасному етапі міцні позиції серед банків із 100% іноземним капіталом займає “Райффайзенбанк”.

Ретроспективний аналіз структури банківської системи України свідчить про те, що 21 банк (11%) із 163 діючих має в структурі іноземний капітал, і 7 від їх загальної кількості належить до банків із 100% іноземним капіталом. Спостерігається зменшення частки іноземного капіталу в статутному капіталі банків до 11,0% станом на 01. 08. 2005 р. щодо 13,3% у 2001 р. Така тенденція простежується впродовж останніх років, що зумовлено побоюванням експансії іноземних банків на українському фінансовому ринку.

Небайдужі до українського банківського ринку і банківські структури країн СНД. Казахський банк “Туран Алем” має на меті запропонувати українським клієнтам нові, на його думку, дефіцитні продукти - довготермінове кредитування, кредитування з використанням міжнародних інструментів запозичень, шляхом консалтингу, структурування операцій [51]. Такий підхід не є дивним, адже акціонерами банку є знані міжнародні інституції, серед яких і “Райффайзен Централ банк”. Незважаючи на це, казахський банк прагне викупити український банк з високою репутацією на ринку за 50 - 100 млн. дол. США.

Згідно з результатами рейтингової агенції “Standart & Poors”, банківська система Казахстану найбільш розвинена серед країн СНД. До трьох найвпливовіших банків, які становлять 60% ринку, належить і “Туран Алем”. Аналітики “S&P” схильні вважати негативними ймовірні наслідки експансії казахських банків на ринки країн СНД із високим фінансово-банківськими ризиками.

Однією із важливих проблем у регулюванні діяльності банку є підвищення стійкості та ліквідності. Забезпечення стійкості банківської системи загалом і кожного банку зокрема є об'єктивною потребою і закономірністю розвинутої економіки. Стійкість банку слід розуміти як такий стан, за якого банк упродовж порівняно тривалого періоду зберігає та нагромаджує капітал, не зазнаючи труднощів у виконанні своїх функцій і досягненні мети своєї діяльності - отриманні прибутку, та має реальні шанси для збереження цього стану, у майбутньому.

Можна виокремити три основні групи чинників, які визначають стійкість банків (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Класифікаційна схема чинників щодо стійкості банків.

Першу групу становлять зовнішні чинники, не пов'язані безпосередньо з діяльністю кожного банку зокрема і банківської системи загалом. Значимою є загальна економічна ситуація, яка визначається насамперед реалізацією економічної політики.

Негативним є нестабільність фінансового ринку, системна банківська криза, затяжна стагнація виробничої сфери, невиконання державою своїх зобов'язань, зокрема фінансування державних замовлень, неврегульована нормативно-правова база і постійна зміна законодавчих актів тощо. До цієї групи належать також чинники, пов'язані з практичною діяльністю головного інституту грошово-кредитної системи - НБУ при виконанні покладених на нього найважливіших функцій: по-перше, проведення грошово - кредитної політики; по-друге, регулювання грошового обороту в країні; по-третє, здійснення банківського нагляду за діяльністю банків.

Другу групу чинників становлять чинники стану світових економічних процесів. Прикладом є криза, що охопила Південно-Східну Азію в кінці 1997 р., яка позначилася на фінансово-економічному становищі багатьох країн.

Дефіцит власного капіталу та обмеженість працездатності активів є на сьогодні вразливими місцями вітчизняної банківської системи, яка перебуває в стані латентності, оскільки зберігається сталою тенденція щодо ліквідації банків. Так, станом на 1 червня 2005 р. у стані ліквідації перебуває 21 банк (11,5% від загальної кількості банків в Державному реєстрі банків), з них 14 ліквідуються за рішенням Національного банку України, 6 - за рішенням господарських (арбітражних) судів та 1 - за рішенням зборів акціонерів (власників) банку.

Ми акцентуємо увагу на даному чиннику, оскільки криза неплатоспроможності та ліквідності були характерними рисами банківських криз в Росії. Фінансова криза 1998 р. в цій державі стала катастрофічною і для банківської системи, інститути якої не змогли забезпечити перерозподіл фінансових потоків, недостатньо враховуючи в процесі діяльності можливості виникнення фінансових ризиків.

Чергові передумови кризи можна було спостерігати влітку 2004 р., коли ряд російських банків призупинили обслуговування через дефіцит ліквідності. Аналітики та експерти вважають, що причиною такої ситуації є недовіра до банків. Такі тенденції є продовженням, а точніше наслідками кризи 1998 р., яка плавно перейшла в процес стагнації банківської системи. Адже ознаками банківської системи Росії, на наш погляд, є структурна слабкість фінансових ресурсів банку, концентрація активів і пасивів на обмеженій кількості клієнтів.

Як уже зазначалося, кризові потрясіння на банківському ринку Росії суттєво не вплинули на тенденції розвитку банківської системи України, оскільки остання перебуває в дещо ізольованому стані, а присутність російських банків на українському ринку незначна. Хоча, безперечно, буде відчутним вплив

на економічні відносини між даними країнами.

Незважаючи на відмінність причин кризових явищ, спільними можемо назвати: велику концентрацію фіктивного капіталу, лібералізацію фінансової та банківської систем, низький рівень капіталізації банківської системи, нерозвиненість фінансових інститутів тощо.

Згідно із прогнозами, кризові явища відбуватимуться і в майбутньому, а їх причиною називають нагромадження фіктивної вартості, тобто фіктивний характер капіталізації досягне граничного рівня і буде приведений до значення реальної капіталізації.

Світовий досвід та узагальнення причин і наслідків банківських криз дає змогу визначити такі заходи щодо подолання негативних наслідків (для деяких країн вони можуть стати чинниками, дотримання яких дасть можливість попередити кризові явища):

· реструктуризація банківської системи;

· посилення банківського нагляду;

· рекапіталізація банків;

· подолання кризи ліквідності.

Третя група чинників пов'язана з діяльністю самого банку і його фінансовими можливостями, де головним є:

· дотримання обов'язкових економічних нормативів встановлених Національним банком України, оскільки їх недотримання не тільки створює реальну загрозу фінансовому стану банку, а й через застосування штрафних санкцій може негативно відобразитися на стані власних коштів банку. Необхідність посилення банківського нагляду в Україні є очевидним: за допомогою регулятивних інструментів підтримуються цілісність, стійкість та ліквідність банківської системи;

· узгодженість кредитної політики банку з об'єктивними потребами економіки, тобто місце банку в ринковій ніші визначається за змістом банківських операцій: орієнтація на перерозподіл грошових засобів на фінансовому ринку або наголошується на перерозподілі коштів реального

сектора економіки;

· ступінь ризикованості кредитної політики;

· кадровий склад, за яким визначається якість системи управління банківськими операціями;

· імідж банку, дотримання етичних норм у ділових стосунках з партнерами, що забезпечує довіру клієнтів, зокрема населення, до банківської системи.

Конкретизованою категорією стійкості банків є категорія ліквідності. Ліквідність можна порівняти із функціями лоцмана, який проводить кораблі у фарватері. З цієї категорії банк починає і завершує робочий день, прогнозує та планує свої дії для різних планових горизонтів. Відсутність ліквідності або великі труднощі в даній сфері свідчить про зниження стійкості та надійності банку або групи банків, банківської системи в цілому.

Ліквідність має важливе значення не тільки для банку, а й для його клієнтів. Висока ліквідність є показником того, що клієнт у будь-який момент зможе повернути вкладені кошти або отримати в банку кредит. Низька ліквідність є джерелом внутрішньої нестабільності банківської системи, що обмежує можливості розширення обсягу фінансових операцій банків і робить банківську систему нестійкою до зовнішніх негативних впливів. Таким чином, підтримання ліквідності банків на певному рівні є одним із важливих завдань для покращення функціонування банківської системи України.

В Україні, на жаль, багато банків не приділяють необхідної уваги проблемі підтримання оптимального рівня ліквідності, хоча світовий досвід підтверджує, що управління ліквідністю є одним із завдань банківського менеджменту, а помилки і прорахунки в цій галузі можуть призвести до негативних наслідків як для окремого банку, так і всієї банківської системи. Ліквідність є динамічним показником, тобто показником, який відображає здатність банку відповідати за своїми зобов'язаннями як на сучасному етапі, так і в майбутньому. Однак для чіткого розуміння проблеми необхідно виокремити поряд із поняттям ліквідності банку поняття його платоспроможності.

Платоспроможність банку означає здатність проводити розрахунки і відповідати за зобов'язаннями клієнтів у повному обсязі у встановлені терміни на певний момент. Відмінними рисами платоспроможності є її залежність не тільки від ліквідності, а й від таких чинників, як політична і економічна ситуація в країні або регіоні, стан грошового ринку, можливість рефінансування НБУ, розвиток ринку цінних паперів, надійність клієнтів і банківських партнерів, рівень менеджменту в банку. Разом із цим, ці чинники не менше впливають і на ліквідність.

Поняття платоспроможності є дещо вужчим, ніж поняття ліквідності, оскільки платоспроможність - це статистичний показник діяльності банку. Дані дефініції необхідно розрізняти, тому що в банківській практиці, а саме в сучасних умовах, часто складається ситуація, яка характеризується короткотерміновими розривами в платоспроможності, коли банки, залишаючись ліквідними, не можуть виконати зобов'язання перед клієнтами. Це означає, що при тимчасовій відсутності ліквідності банк може не виплатити депозит сьогодні, але при надходженні коштів він матиме змогу виплатити і відновити ліквідність. У цьому разі платоспроможність банку зберігається, незважаючи на несвоєчасне виконання зобов'язань. Платоспроможний банк - це банк, який виконує всі зобов'язання, але не дотримуючи термінів, а ліквідний - це банк, який виконує зобов'язання в певний термін. Ситуація “неліквідність - платоспроможність” не може бути довготерміновою, оскільки штрафи збільшуються з кожним днем за невиконання зобов'язань. Неліквідність призводить і до неплатоспроможності, бо зобов'язання зростають швидкими темпами, ніж вимоги. Таким чином, якщо банк зумів відновити ліквідність до цієї межі, то криза ліквідності залишається тимчасовою. В іншому разі банк із кризи ліквідності вступає в кризу неплатоспроможності. Ситуація “ліквідність - неплатоспроможність” складніша, оскільки відновити платоспроможність при ліквідності важче, ніж відновити ліквідність при платоспроможності.

Ефективність роботи банку визначається не лише дотриманням ним сукупності встановлених Національним банком України нормативів, а й можливістю сформувати портфель активів таким чином, щоб, з одного боку, забезпечити належну дохідність як головний параметр реалізації інтересів власників (акціонерів) у діяльності банку, а з іншого - підтримати оптимальний рівень ліквідності як основного чинника, котрий визначає можливості банку відповідати за власними платіжними зобов'язаннями, що узгоджується з інтересами вкладників і кредиторів.

Нездатність банку задовольнити потреби клієнтів у перерахуванні коштів може не лише послабити конкурентні позиції на ринку чи навіть призвести до банкрутства одного окремо взятого банку, а й спричинити фінансові проблеми в багатьох інших банків та в підсумку поставити під сумнів платоспроможність банківської системи загалом. Автоматичним наслідком цього може стати руйнація механізму організації грошово-кредитних відносин і, відповідно, порушення безперервності процесу суспільного відтворення в економіці країни. Так, механізм внутрішнього управління ліквідністю банку нарівні із управлінням його кредитним портфелем має бути органічною складовою банківського механізму організації грошово-кредитних відносин суспільства загалом.

Таким чином, кожен банк прагне до стійкості та ліквідності. Говорити про стійке становище можна лише в тому разі, якщо банк володіє стійким капіталом, має ліквідний баланс, є платоспроможним і задовольняє вимоги до якості його капіталу. З метою вдосконалення нагляду і виявлення проблем, які ускладнюють діяльність банків, спеціалісти НБУ регулярно проводять розрахунки, застосовуючи методику щодо виявлення проблемних банків на етапі раннього реагування. Згідно з цією методикою лише 10% банків можна вважати фінансово стабільними.

Для запобігання ситуаціям, що зумовлюють кризу всієї банківської системи, держава застосовує дієвий механізм регулювання банківської діяльності:

· встановлює ліцензування для різних видів банківської діяльності;

· здійснює банківські ревізії;

· проводить централізовані банківські операції (ті, що банк здійснює через НБУ);

· забезпечує ліквідність шляхом надання позик НБУ;

· здійснює страхування депозитів;

· контролює надані кредити;

· регулює відсоткові ставки за депозитами.

Вітчизняним банкам доцільно глибше вивчити світовий досвід побудови банківської системи для ознайомлення з особливостями провадження банківських операцій у певних регіонах.

Тому актуально проаналізувати особливості побудови і тенденції розвитку банківських систем на прикладі основних економічно розвинутих країн Євросоюзу, насамперед Німеччини, яка утримує міцні позиції як у торговій, так й інвестиційній сферах економіки України, а також Великобританії.

Інтеграційні процеси економіки, які виявилися у створенні регіонального об'єднання Європейський Союз, вплинули як на економіку країни, так і формування її банківського сектора, зокрема щодо інтернаціоналізації банківських капіталів. Основними чинниками такого явища більшість науковців вважають:

· інтернаціоналізація господарських зв'язків промислових підприємств, торгових компаній;

· розширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій і зростання їх потреб в отриманні комплексного банківського обслуговування в усіх регіонах, де вони проводять операції;

· зростання економічної активності в країнах третього світу.

Глобальний економічний простір формує нову інфраструктуру та висуває нові вимоги до тих фінансових інститутів, які обслуговують світовий та національний ринки. Для кожної країни характерний свій рівень концентрації банківського капіталу, однак у більшості розвинутих країнах спостерігається стійка тенденція до його зростання. Якщо в Україні банківська конкуренція є малодослідженою, то в ЄС неврахування конкурентоспроможності банківського продукту у формі надання банківських послуг може мати фатальні наслідки для банку. На даний момент можна спостерігати, що конкуренція між окремими кредитними установами трансформується в конкуренцію між банківськими корпораціями. Банківська Євросистема включає Європейський центральний банк та банківські структури країн-членів ЄС, що ввійшли до зони євро, в якій розроблено єдині монетарні стратегії. За прогнозами, вже в 2006 р. відбудеться чергове поповнення країн єврозони.

Банківська система Німеччини цікавить нас не з точки зору побудови самої структури, а щодо спектра надання послуг. Так, відмінною ознакою банків цієї країни є їх універсальність. Саме диверсифікація послуг на ринку дає змогу німецьким банкам уникати або зменшувати ступінь ризику. Переважна більшість банків надають послуги від відкриття розрахункового рахунка до проведення операцій з цінними паперами, кредитування будівництва, надання брокерських послуг, кредитування місцевих та федеральних органів влади.

Банківські структури забезпечують безпосередній фінансовий контроль за функціонуванням підприємства, оперативно і в необхідному об'ємі поповнюють оборотні кошти підприємства, фінансують реконструкцію, модернізацію виробництва тощо. Так, наприклад, “Deutsche Bank” є членом у більш ніж 400 компаній: володіє 28% акцій “Daimler Benz”, є одним з акціонерів великої мережі універсальних магазинів “Karstadt”, а також у металургії, будівельних компаніях, електропромисловості, харчовій промисловості, у виробництві фарфору [49]. Цікавим є той факт, що при кредитуванні та фінансовому оздоровленні підприємств німецькі банки ухвалюють самостійно рішення про санацію того або іншого підприємства без втручання відповідних державних служб, чого не можна зробити, наприклад, у Франції.

Відмінною ознакою універсальності банківської системи Німеччини є значний прямий вплив банків на промисловість, що здійснюється шляхом участі банків у капіталі підприємств. Банки мають мандати в наглядових радах підприємств і широкі повноваження на реалізацію прав шляхом голосування. У цьому випадку можна провести певні паралелі з політикою, яку активно почали проводити, великі українські банки і яка спрямована на встановлення контролю над рентабельними підприємствами та об'єднання їх у фінансово-промислові групи шляхом купівлі контрольних пакетів акцій.

Державний контроль за всіма кредитними установами Німеччини здійснює Федеральне відомство з нагляду за кредитною справою. Відомство є самостійним верховним органом, який підпорядковується федеральному міністру фінансів. Президента відомства призначає федеральний Президент за пропозицією федерального уряду, який має заздалегідь погоджувати свою позицію з Федеральним банком Німеччини.

На нашу думку даний розподіл функцій між Федеральним (національним) банком та Урядом є надзвичайно корисним і для України, оскільки, як уже наголошувалося, Центральний банк зосередив в своїх руках широкі повноваження і всі можливі важелі контролю та регулювання діяльності банків.

Таким чином, у Німеччині створена ефективна система державного регулювання діяльності фінансово-кредитних установ, яка успішно функціонує в умовах універсальної системи банків країни. Цей досвід актуальний для українських банків, які здебільшого розвиваються на універсальній основі, прагнучи максимально диверсифікувати свою діяльність.

Однією із старіших банківських систем світу можна вважати банківську систему Великобританії, в структурі якої функціонує: Центральний банк; комерційні банки; торгові банки - спеціалізуються на операціях з цінними паперами; вексельні контори - є фінансовими посередниками між комерційними банками та підприємствами - виконують короткотермінові операції на грошовому ринку; ощадні банки - здійснюють традиційний вид діяльності кредитування населення і вклади. Про ступінь концентрації банківського капіталу свідчить той факт, що одним із великих банків в Європі є англійський банківський холдинг “HSBC Holdings”. Банки Великобританії порівняно з іншими банками світу традиційно мають одну із найвищих часток власних коштів щодо валюти балансу, що дає їм змогу для додаткового фінансового маневру, зменшуючи обсяги необхідних позик на міжбанківському ринку. Порівняно з іншими країнами, невелика кількість фізичних осіб зберігає свої кошти на рахунках у банках. Переважно вони вкладають свої кошти не на банківські депозити, як прийнято в більшості країнах світу, а в акції будівельних товариств. На відміну від німецьких банків, банки Великобританії є вузько спеціалізованими.

Дослідження та міжнародний досвід показали, що для ефективного функціонування банківської системи тієї або іншої країни має бути чітко визначена і налагоджена система надання банківських послуг, зменшено державне втручання в економіку і забезпечено фінансову лібералізацію в цих країнах. Разом із цим, оскільки посилюється конкуренція між банками, ринкові коливання кон'юнктури збільшують ризики в роботі безпосередньо самих банків.