главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 





Історія української культури

Побут, звичаї, релігія у давніх слов’ян. Християнство і розвиток просвітництва у Київській Русі. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури XIV-ХХ ст. Ідеї ренессансу в Україні, музика та театр. Кирило-Мефодіївське товариство.

Рубрика: Культура и искусство
Вид: шпаргалка
Язык: украинский
Дата добавления: 02.01.2012
Размер файла: 348,4 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные документы


1. Історія української культури
Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014

2. Культура Київської Русі
Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі.
реферат [31,5 K], добавлен 11.10.2011

3. Культура Київської Русі
Збереження, розвиток української національної культури. Духовний розвиток Київської Русі. Релігія. Хрещення Русі. Мистецтво: архітектура, монументальний живопис, іконопис, книжкова мініатюра, народна творчість. Вплив церкви на культуру Київської Русі.
реферат [20,1 K], добавлен 02.10.2008

4. Українська культура XIX-XX ст.
Розвиток освіти та науки в Україні. Українське мистецтво XIX ст. Розвиток побутової української пісні у XIX ст. Особливості та етапи національно-культурного розвитку України у XX столітті. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.
реферат [18,6 K], добавлен 09.05.2010

5. Витоки української культури. Міфо-релігійні уявлення східних слов’ян
Формування світогляду давніх українців, їх духовне життя. Національна культура і ментальність. Дохристиянські вірування давніх слов’ян. Давня праслов'янська міфологія. Календарно-обрядова творчість. Розвиток ремесел. Внесок скіфів у культуру України.
лекция [54,4 K], добавлен 17.12.2009

6. Давні слов'яни
Особливості формування та розвитку української культури, її зв'язок з культурою всіх слов'ян. Язичництво як основне вірування древніх українців, вплив даної релігії та образ їх життя та побут. Поховальні обряди. Різновиди святилищ, оздоблення і значення.
реферат [23,4 K], добавлен 25.11.2010

7. Історія української культури
Роль мови та культури різних етносів, особливості їх менталітету. Аналіз змісту рядка із пісні сучасного автора і співака Тараса Чубая. Русифікація українського міста як феномен української культури. Характерні риси українського бароко, поняття щедрівки.
контрольная работа [32,4 K], добавлен 08.03.2013

8. Поняття світової та національної української культури
Еволюціоністська, функціональна та аксіологічна концепції культури. Різні погляди на співвідношення культур різних епох і народів. Сучасна світова науково-технічна культура, шляхи подолання кризи. Історичний розвиток української національної культури.
контрольная работа [46,1 K], добавлен 21.01.2011

9. Українська культура ХХ ст.
Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.). Радянський етап розвитку української культури. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України. Державна підтримка національної культури.
реферат [40,4 K], добавлен 03.10.2008

10. Розвиток української культури та мистецтва на початку ХХ ст.
Етапи розвитку української культурологічної думки ХХ ст. Складнощі формування національної культурологічної школи. Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні. Культура України в 30-40-х роках ХХ ст. Розвиток мистецтва у період війни.
контрольная работа [36,7 K], добавлен 21.02.2012


Другие документы, подобные Історія української культури

Страница:  1   2   3   4   5   6 


Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Витоки української культури. Гіпотези етносу українців

На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

1). теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2). теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3). теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4). теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” - кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія - “край” як батьківщина, вітчизна, та ін.

Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”.

Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви:

· 1) слов'яни (словени);

· 2) руси (руські, роси, русичі, русини);

· 3) українці (козаки).

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) - 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Бєларусі - 291 тис.

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. - вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала.

Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст. - приблизно 80%,а у ХХ ст. - біля 74%.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.

2. Історичні передумови виникнення української культури

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше -- на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія -- автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни -- це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV--IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона на західному Поліссі; І. Ляпушкін -- на Прикарпатті; І. Вернер -- у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов -- у нижній течії Дунаю; М. Рудницький -- на південному узбережжі Балтійського моря.

У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850--1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту.

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300-- 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу - метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800--1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

У питанні походження етноніма «Русь» існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «руссю» фінни називали одне з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що у Скандінавії ніколи не ототожнювали варягів з «руссю». Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва «Русь» місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «русь», «як рослий могутній народ», що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандінавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 р., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Рось» місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування.

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

3. Культура кам'яної доби в Україні. Трипільстка культура

Задовго перед тим, коли наші слов'янські предки виступили на історичну арену, жили на наших землях різні народи й племена; по них залишилися в землі сліди їхньої культури та мистецтва. З найдавнішої доби людського життя, званої палеолітом (старокам'яною добою), заціліло до нас кілька десятків так званих стоянок. Найцікавіші з них дві: одна -- в Мізині на Чернігівщині, друга -- в Києві, на Кирилівській вулиці. І тут, і там знайдемо багато крем'яного знаряддя разом із кістками різних звірів, які вже не живуть на наших землях (мамонт, носоріг), а також того, що нас особливо цікавить у тих знахідках, -- мистецьких спроб людей тих часів. Вони є вже й там як проречистий доказ того, що людина ніколи не могла жити без мистецтва, навіть у своєму дуже примітивному, полутваринному стані. Так, приміром, у мізинській знахідці маємо намисто з черепашин та кістяні нараменники, на яких дуже правильно виритований геометричний орнамент, подібний до пізнішого грецького меандра. Крім цього, в Мізині знайдені ще якісь ближче неокреслені кістяні різьби, що їх дехто з дослідників назвав «пташками». Київська палеолітична стоянка менш багата на мистецькі твори, але й тут знайдені мамонтові ікла, вкриті ритованим орнаментом, подібним до того, що його зустрічаємо в пам'ятках так званої «мадленської» культури у Франції.

Куди більше документів мистецьких зусиль зустрічаємо в знахідках пізнішої неолітичної (новокам'яної) доби. Останки неолітичних осель, майстерень, могил та цілих цвинтарищ розкинуті широкою смугою від Кубані до поріччя Дністра й Сану. Упродовж тисячоліть, коли неолітична культура панує на наших землях, не вгаває мандрівка племен, культурну спадщину яких наука доволі ясно окреслює й чітко розмежовує.

На особливу увагу, з огляду на високий рівень прикладного мистецтва, заслуговує так звана трипільська культура, котра цвіла на наших землях від 2500 до 2000 р. перед Христом. Засяг тієї культури дуже широкий -- від водозбору долішньої Десни на Чернігівщині до Галичини й Бессарабії. Найбагатшу її знахідку відкрито в Трипіллі на Київщині (з чого й пішла її назва) та в Більчі Золотому й Кошилівцях на галицькому Поділлі. Характеристикою тієї культури є її кераміка, багата формами та орнаментикою, й модельовані в глині статуетки людей і звірят.

Трипільські гончарні вироби, прозвані «порцеляною неоліту» (Я. Пастернак), виконані на гончарному крузі з добірної глини й чудово випалені. Вони покриті характеристичною лінійною та фігурною орнаментикою, виводженою брунатною фарбою на ясному й чорною на брунатному тлі. Розводи, спіралі й завитки тієї орнаментики, витримані в тоні й композиції, як і схематичні зображення тварин, мимохіть нагадують старогрецьку «мікенську» кераміку. Тому-то й саму трипільську культуру нерідко звуть «передмікенською».

Глиняні тваринні й людиноподібні статуетки, що їх знаходимо на стоянках трипільської культури, репрезентують собою два різні типи: одні з них схематизовані з умовним позначенням реальних форм, другі -- так би мовити, реалістичні -- виконані з чималим смаком й обсерваційним змислом. Призначення тих статуеток трудне до окреслення. Правдоподібно, статуетки першого схематизованого типу були дитячими іграшками, тоді як «натуралістичні» могли мати якийсь зв'язок із релігійним чи поховальним культом трипільців.

Крім гончарних виробів і статуеток, залишилися ще глиняні моделі їхніх домівок. На сухих місцях трипільці вкопували свої хати в землю, на вогких -- ставили їх на палях. На горі Федор біля Бучача в Галичині знайдені останки неолітичних хат, ударяюче подібних до сучасних подільських «мазанок», будованих «на стовп».

Про расову належність трипільців поміж дослідниками нема згоди. Коли одні вважають їх попередниками семигородських фракійців, другі визнають їх прагреками, а треті -- ~ праслов'янами. Але в усякому разі в умовах неолітичної доби це було плем'я дуже високої культури й незвичайно сильної тяги до мистецтва.

4. Проблеми історичної періодизації української культури

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія "українська культура як цілісна система" порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об'єктивності, без штучного поділу його на "східняків" і "західняків", українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську "буржуазну" та українську "пролетарську" нації тощо.

Українська культура також поділяється ними за такими ж об'єктивними критеріями. Проте, виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об'єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, к оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв'язку його із загальнолюдським;

по-четверте, об'єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це неприпустимо, хоча, інколи траплялося і таке. На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості (кіно, телебачення тощо). Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвиткові на передній план. Це й буде неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

і, по-п'яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історії певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову і, вже починаючи XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон (кінець XVIII--кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-ті роки XX ст.); трагедією в лещатах сталінщини (30-ті -- середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження. Такий підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику. При цьому, розглядаючи періодизацію української культури, зазначимо, що сьогодні вона вже не є кимось химерним покручем меншовартісних "молодших братів", як це завуальовано стверджувалось у працях деяких, як виявилось, не зовсім компетентних авторів, інституцій радянської культурологічної науки. Нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінченням історії Київської Русі -- так званої "спільної колиски східнослов'янських народів", тобто XIV, а то й XV--XVII століттями. При цьому "забували", а точніше -- свідомо обходили мовчанкою, що історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав (тепер уже з відомих нам причин) державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) -- українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Це пов'язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об'єктивності.

5. Джерело вивчення української культури

Культура України - яскраве явище європейської культури. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури України, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).

На початку X ст. Київська Русь була добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому належить перший опис полюддя - збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.

Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив багато найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав про чудову землю з багатою природою, з красивими містами, населеними майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все зовнішні події східнослов'янської історії.

Основне писемне джерело - літопис Нестора “Повість временних літ”. Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.

Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів, предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні переконання слов'ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов'ян з індоєвропейської спільності, відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок", “рілля", “худоба", “страва”, назви знарядь і військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку господарства, а слова "бог", “світобудова", “світ" та інші релігійні поняття - про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

Вивчення культури України у всьому її багатстві і різноманітті можливе тільки на основі комплексного використання всіх існуючих історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського “Історія України-Руси”, північнонімецького хроніста другої половини ХІ ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов'ян”, відомі “Ізборники Святослава” та ін.

6. Культура дохристиянської русі

В IX --X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій -- до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у IX ст. Русь називали за її межами Гардарікою, тобто "країною міст".

При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Воло-Я димира-Волинського й інших археологи знайшли велику кількість И знарядь праці, зокрема сільського господарства, костяних гребенів, прикрас із кольорових меблів і скла, які належать до цієї епохи. J Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу 1 руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза.

Наголосимо, що зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії.

Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія -- політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви "злим" і "добрим" духам (упирям, берегиням), пізніше -- Перуну -- богу блискавки, Даж-богу -- богу Сонця. Жертви приносили також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували "дари природи" -- сир, мед кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) -- покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку ЗО липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина -- бога вогню Сварожича.

Виникнення писемності у східних слов'ян було зумовлене об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками, предки слов'ян застосовували предметні спроби пере-дання повідомлень ("черти" і "рези"), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні "Про письмена". Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує: руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.

У "Паннонському житії" Константина Філософа (Кирила) (827 -- 869 pp.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив "Євангеліє" і "Псалтир", написані руськими письменами 858 р. Деякі вчені допускають, що це була глаголиця -- стародавній слов'янський алфавіт, що змінив "рези" і "черти".

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди Русі з Візантією -- 911, 945, 971 pp., написані двома мовами -- грецькою і руською.

Загальне поширення писемності у Київській Русі засвідчують знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область). У Новгороді вони існували ще до середини X ст. У них здебільшого йдеться про господарські питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту -- стилоса (по-давньоруськи -- писало).

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не лише поетичної культури, а й політичної свідомості народу, розуміння свого місця в історії.

Народні традиції жили також у мистецтві дохристиянської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури й архітектури. Наприклад, на початку X ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та меншими зрубами. У "Повісті временних літ" згадується про існування 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу Свято слава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981 -- 1982 pp., засвідчують, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.

Виняткової витонченості ДОСЯГАЙ ювеліри Київської Русі в VI -- І IX ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI --VII ст., 1 з-поміж яких особливо виділяються срібні фігурки коней із зо-! лотами гривами та копитами і срібні фігурки чоловіків у типо- І вому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX --початку X ст. є турові роги-ритори з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі -- в Скандинавії, Болгарії, Візантії славилися витвори давньоруських майстрів -- браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою техніки черні та скані.

Складну композицію має скульптура кам'яного Збруцького ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Тернопільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на три яруси: внизу -- бог підземного світу тримає в руках землю, посередині -- фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько тонни. Дослідження засвідчили, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди -- святилища біля гори Богит у с.Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбі Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші.

Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов'ян у давні часи існували різноманітні музичні інструменти -- гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі не вважалася "примітивною", як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї епохи, пізніше чимало її досягнень запозичило християнство: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури -- в кам'яній, старі орнаменти -- в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Іван Купала -- Іоанн Хреститель, Перун -- Ілля-Пророк, Велес -- Власій, Сварог -- святі Кузьма та Дем'ян та ін.).

7. Побут, звичаї, релігія у давніх слов'ян

Дохристиянська релігія слов'янських народів недостатньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. -- у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного, неабияким зацікавленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнство, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збереглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII -- початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів. Інформаційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ятки, що стосуються VI--XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.

У середині II тис. до н.е. починають формуватися праслов'янські племена на території від Одеру до Дніпра.

У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. Тому зберігався і родинно-родовий культ шанування пращурів, пов'язаний з погребальним культом. На всій території розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захоронениями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з X -- XII ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган; поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину.

Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя. Дохристиянське і загальнослов'янське слово "рай" означало прекрасний сад, доступний не для всіх. Дохристиянського походження й слово "пекло" ("жар", "вогонь") -- підземний світ, де горіли душі злих. Згодом християнське вчення про майбутнє життя відтіснило давні уявлення.

Однак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були не зовсім схожі з християнськими: розрізняли померлих природною смертю ("чисті" небіжчики) і неприродною -- "нечисті" небіжчики. Перших називали "батьками", їх шанували, а других -- мерцями, їх боялися. Шанування "батьків" -- нинішній родинний (а раніше родовий) культ пращурів. Один із середньовічних авторів Титмар Мерзебурзький писав: "Вони шанують домашніх богів". Частково цей культ зберігся до наших днів: українські поминки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах.

Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чуму втілено. Найпопулярнішою серед кельтів римською богинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві -- покровительниц! рукоділля і мистецтва.

Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипетської Ісіди і малоазійської Кібели з їх містеріями. Більшість з них були звернуті до природи, явищ вмирання і відродження її сил, до драми смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці містерії стосувалися таємниць, близьких друїдам (жерцям), і відповідали практичним діям давньокельтської літургії. Витіснені з духовного життя Галлії, друїди не залишили наступників, які зберігали б високий моральний рівень народу, дотримувалися доброчесності та закликали до мужності. Давні релігії Сходу висували саме ці вимоги, сповнені глибокої символіки, спорідненої мисленню кельтів.

Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства -- сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих доказів на користь цього припущення немає. Можливо, з хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі князівським богом; чи шанували його селяни, невідомо. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям з давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втративши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як божество грози під ім'ям Іллі Пророка, "бога скотарства" Велеса -- під ім'ям святого Власія тощо.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В церковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні образи: "...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...". Застосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Використовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кидали дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між забитими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів-жерців.

Нез'ясованим залишається питання про давньослов'янських служителів культу, виконавців релігійних обрядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, скоріше всього, глави сімей; громадський культ здійснювали професіонали -- волхви, чаклуни. У слов'ян склалися групи жерців-волхвів, які організовували обрядові "події", керували процесом язичницького богослужіння і вдавалися до гадання. Вони складали календарі, зберігали в пам'яті міфи. Волхви були наближеними до племінної знаті, можливо, навіть становили частину її. Відомі волхви-хмаровідгонителі -- вони повинні були передбачати майбутнє і своїми магічними діями створювати необхідну людям погоду; волхви-цілителі -- лікували людей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них -- гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів і, очевидно, орнаментальних символічних композицій.

Можливо, що волхви вищого рангу, близькі до хранителів, зі своїм знанням язичницької космології, керували створенням складних і всеосяжних композицій -- на зразок знаменитого збручанського ідола. Окрім волхвів-відунів відомі й жінки-чаклунки, відьми (від "відати" -- знати), чарівниці, "потвори", а також волхви-кощунники1. Сказателів називали також баянами, обаятелями, що пов'язане з дієсловом "баяти" -- розповідати, співати, заклинати.

У давньослов'янській релігії існували священні та жертовні місця, а подекуди й святилища та храми із зображеннями богів: Арконське святилище на острові Рюгене, святилище в Ретрі, дохристиянське святилище в Києві (під Десятинною церквою). В сакральних місцях вчиняли культ, основою якого було принесення жертв, інколи й людських.

8. Виникнення писемності і її роль у розвитку культури

Писемність виникла на певному етапі розвитку людства, коли продуктивні сили і суспільні відносини почали досягати певного, досить високого рівня. Цей рівень, за висловом Ф. Енгельса: „Починається з плавки залізної руди і переходить у цивілізацію в результаті винаходу буквеного письма і застосування словесної творчості.”

Причини, що зумовили появу писемності, всюди були більш-менш однакові.

Письмо, що передає звукову мову, з'являється в пенріод формування держави.

Але різні народи не одночасно досягали однакового рівня суспільного розвитку, тому писемність з'являється в різних народів в різні часи. Щоб зрозуміти, вивчити шлях розвитку тієї чи іншої писемності, треба знати історію народу , який її створив.

На світанку розвитку будь-якої культури найпершим і найбільшим її досягненням є народження писемності, всюди, - на будь-якому континенті , у будь-якій країні, - першим способом закріплення думки на відстані : в часі, перим способом обміну й збереження знань та досвіду людей був малюнок. Так і було в Єгипті.

У піктограмі кількість знаків залежала від фантазії людини, що її малювала, від ступеня і „малюнкової говіркості”. Але на початку III тисячоліття до нашої ери в Єгипті становище змінюється. Кількість знаків обмежується, звужується значення кожного окремого зображення , стандартизується їхня форма. Кожен знак тепер точно означає певне слово.

Оскільки цей вид писемності передавав не лише назви предметів, а й цілі слова, поняття , ідеї, його називають ідеографією. Ідеографія - перехідний ступінь від піктографії до звукової, мовної графікі.

«Піктографія - це недосконала система, яка поступово упорядкувалася, майже повністю змінилася тільки під впливом прогресу людського розуму свій характер і утворила ... ієрогліфічне письмо»

З далеких часів дійшли до нас різні види документів, за допомогою яких ми пізнаємо історію своєї країни, її героїчне минуле, з'ясовуємо особливості побуту народу, правові форми та етичні норми взаємовідності між суспільством і державою, між окремими особами, знайомимося з культурою становлення письмового мовлення.

До появи письма для оформлення міжплеміних договірних відносин, а, також, для полегшення запам'ятовування предки використовували палиці із зарубками. Щоб закріпити договір чи торгівельну угоду, наприклад, записки про взятий борг, на палиці робились зарубки, а потім її розрубували впродовж . Кожен брав собі по половині. При поверненні боргу половинки складали разом і перевіряли правильність розрахунків. Наскельні малюнки та написи виконували примітивними інструментальними знаряддями (кам'яними секирами, довбнями ) на рівних кам'яних брилах.

З появою писемності виникає необхідність складати документи.

Вважається, що необхідність в укладненні різноманітних документів (угоди, договори, тестаменти) і зумовила появу писемності як засобу фіксації і збереження державної і приватної документації. Так, знайдені під час праскопок білая м. Сузи в 1901р. французькими вченими на поверхні кам'яного стовпа клинописні тексти були законами, що належали вавилонському цареві Хаммурапі, який правив з 1792 по 1750р. до н.е. Фігура бога солнця Шамаша над текстом начебто затверджувала закони і дозволяла цареві творити від його імені суд над усіма своїми підданими. Всьго було близько итрьох сотень законів і всі вони, за заявою Хаммурапі, захищали слабкого від сильного.

Вивчення слов янської писемності почалося давно. Х сторіччям датується перша філологічна ровідка зцього питання - „Сказання про письмена”Чорноризця Храбра. Довгий час вважалося, особливо наполегали на цьому буржуазні історики, що наші предки, східні слов'яне, одержали писемність тільки після 988 року, після хрещення Русі. Тоді до них прийшла, писемність - богослужбові книжки, написані тією слов'янською абеткою, яку 863 року створили вчені просветителі Кирил та Мефодій.

Проблема виникнення слов'янської писемності і досі не є чітко з'ясованою. Широкою популярністю користується переконання, що писемність для слов'ян створили “солунські брати” Кирило і Мефодій, а до того слов'яни і зокрема Русь письма не знали.

Проте, яку показує практика, миттєва поява чого-небудь є практично неможливою, і, за свідченнями сучасних науковців, зокрема, М.Брайчевського, слов'янська писемність виникла задовго до ІХ ст. і пройшла довгий та складний шлях розвитку. Свідченням цього є:

1. Тексти русько-візантійських договорів 860, 874, 944, 971 рр. В них чітко вказується на наявність та поширеність на Русі письма, а також його активного використання, в т.ч. ділового.

2. Свідчення арабських мандрівників Ібн-Фадлана, Ібн-Якуба ал-Недіма (Х ст.), що розповідають про використання русичами писемності для написання імен богів та людей.

3. Археологічні знахідки з письменами Х ст., що не є ні кириличними, ні глаголичними. На їх основі вчені висунули думку про поліалфавітність руського письма. Вони також свідчать про побутове використання писемних знаків, а, отже, їх широку розповсюдженість.

4. Трактат “Про письмена” Чорноризця Храбра. Він описує три ступені виникнення слов'янської писемності: спочатку слов'яни не мали письма, а вживали “черти і різи” - на думку дослідників, примітивні рунічні знаки. Пізніше почали вживати грецьку і латинську азбуку “без устроєнія”, тобто не пристосувавши до власної фонетики. Вчені вважають, що Євангеліє, написане по-слов'янськи, яке, за свідченням Храбра, бачив у Херсонесі Кирило було саме таким. А пізніше Кирило створив азбуку саме спираючись на віковий процес виникнення руського алфавіту. Тобто не створив його, а підсумував результат праці попередників.

Отже, можна зробити висновок, що ще до Кирила на Русі існувала поширена писемність, сам же він тільки зробив її зручною. Хоча останнім часом багато дослідників доходять до висновку, що Кирило створив глаголицю (вона вражає своєю штучністю) на основі алфавіту, що поступово стихійно постав з грецького. Останній з часом завдяки своїй простоті “здолав” глаголицю і отримав назву “кирилиця”.

9. Християнизація - рушій нових культурних процесів у Київській державі

Історія християнства в українських землях розпочалась ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити.

Християнство на наших землях виникло ще в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозванного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хреста і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією легендою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав.

Якщо подорож святого Андрія Первозванного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на вагомих доказах. За наказом римського Імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у найкращому Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави.

Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли ще за часів кагана (імператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються як християни, так і нехрещені. Цікаво, що за сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Очевидно, прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.

Проте християнству чинили спротив на тих землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північних земель Київської Русі, тобто майбутні московити, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані значні військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI-XVII ст. московити молились у церквах лише до тих ікон, які самі приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.

Християнізацію Московії гальмувала масова неписьменність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI-XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась переважно до виконання обрядів, тобто була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV-XVI ст. і навіть у XVII ст.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди -- церковний і народно-двовірський. Якщо перший грунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.


Страница:  1   2   3   4   5   6 

шпаргалкаІсторія української культури скачать шпаргалка "Історія української культури" скачать
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов