Культурологія як інтелектуальна тенденція нашого часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурологія як інтелектуальна тенденція нашого часу

культурологія антропологічний мистецтвознавчий наука

Протягом 1960-1980 рр. намітився та ідейно-методологічний криза в гуманітарних та суспільних науках. У цей час паралельно у вітчизняній науці стало формуватися і новий дослідницький напрямок - культурологія, яка пояснює соціально-історичні та культурні процеси розвитку суспільства та становлення людської особистості з більш широких світоглядних позицій. Під виглядом критики буржуазних концепцій історії та культури з'явилися дослідження, що ґрунтуються на теоріях цивілізації і адаптації, концепціях базових структур психіки та соціальних потреб, присвячені вивченню історичних ментальностей, герменевтичному та семіотичному аналізу сутності культурних явищ. У всьому різноманітті своїх теоретичних та історичних інтересів культурологія формувалася як інтегративне знання про суспільство та культуру. Поступово тлумачення у культурологічному ракурсі історичних явищ, соціальних і художніх феноменів, поглиблений інтерес до знаково-семіотичної сфері життя і т. п. вийшли за рамки власне наукових студій і перетворились на своєрідну інтелектуальну тенденцію вільно мислячої інтелігенції, маніфестіруєму такими науковими авторитетами, як М.К. Мамардашвілі і Д.С. Лихачов, Ю.М. Лотман і Л.М. Гумільов, Г.С. Померанц і С.С. Аверинцев та ін.

Слід зазначити, що зростання інтересу до проблем культури та культурної регуляції колективної та особистому житті людей характерний для всієї світової науки останнього століття і пов'язаний з численними історичними та соціально-культурними причинами, а також розвитком самої методології пізнання, Пошуком коштів «культурної адаптації» людини в досягненнях техногенного світу та інформаційної цивілізації, руйнуванням багатьох основ традиційного життєвого укладу і картини світу людей, появою і розповсюдженням феномену масової культури, зміною філософських парадигм у світогляді, Зростанням «антропологічності» науки, перенесенням її інтересу з людини-продукту культури на людину-творця культури. Все це стимулювало розвиток в більшості країн світу комплексу культурно-антропологічних наук, що вивчають перераховані процеси. Вітчизняним еквівалентом подібної науки стала культурологія.

Коли на початку 1990-х рр.. в системі освіти культурологія була введена в число обов'язкових загальноосвітніх курсів вищої та середньої спеціальної освіти як область знання, покликана сформувати системні подання учнів про становлення, Функціонування та взаємодії особистості і суспільства в культурі, розкрити сутність культури як основного змісту соціальної історії, а духовність особистості - як основа його соціальних потенцій, акцентувати увагу на національних засадах та рисах самобутності культури. Трохи пізніше в програми загальноосвітніх середніх шкіл був введений предмет «світова художня культура». Одночасно почали відкриватися навчальні підрозділи з підготовки викладачів культурології, а також культурологів-дослідників для наукової сфери. Були розроблені Державні стандарти, підсумовуючі обов'язкові вимоги до структури та змісту загальноосвітнього курсу культурології, а також до програми навчання з культурології як спеціальності. З 1996 р. культурологія (група культурологічних наук) була включена до Номенклатури наукових спеціальностей Міннауки РФ, а ВАКом РФ були встановлені вчені ступені кандидатів і докторів культурології, розпочалася організація профільних дисертаційних рад та проведення захистів на здобуття відповідних вчених ступенів.

Значимість культурології різко виросла коли почалися процеси масового «раскультуріванія» людей, втрати ними основ культурної компетентності та соціальної адекватності, Коли поряд з політичною деідеологізації сталася деградація соціокультурної стійкості особистості, У цій ситуації перед російським суспільством встали завдання:

- Активізації наукової діяльності з вивчення загальних проблем фундаментальної теорії культури та особливо проблем міжпоколінної трансляції світового та національного соціального досвіду, Організації спеціальних наукових досліджень актуальних параметрів соціальної адекватності і культурної компетентності особистості в сучасних умовах, питань виховання підростаючого покоління в цінностях і ідеалах, Історично вироблені світовою і національною культурою;

- Визначення напрямів і принципів культурної політики, сконцентрованої на вирішенні перерахованих вище проблем, на вироблення методів раціонального управління процесами функціонування і розвитку нової російської культури, Динамікою соціалізації та інкультурації особистості в системі різного роду освітніх, культурно-просвітницьких, мистецьких, дозвіллєвих і т. п. інститутів, а також пошуку нових методів безпосередній регуляції соціокультурного поведінки людей (у тому числі з використанням засобів масової культури та інформації, організованого дозвілля тощо);

- Підготовки фахівців-культурологів, соціальних педагогів та ін., Навчальних людей не за окремими предметних областях знань, а загальнокультурної та загально-гуманітарних ерудиції в цілому, що формують прийнятні для суспільства параметри культурної компетентності громадян сьогоднішньої Росії.

На жаль, ейфорія з приводу культурології в колах керівних чиновників та структур тривала порівняно недовго. У 1998-1999 рр.. з черговою зміною керівництва Міністерства освіти період цілеспрямованої гуманітаризації змісту освіти в Росії фактично завершився. Був радикально скорочено набір дисциплін, передбачених для вивчення в якості загальноосвітніх, які задають необхідну світоглядну та загально-гуманітарних ерудицію сучасній людині. У числі перших у категорію «необов'язкових» предметів була переведена і культурологія, яку тепер вивчають лише з ініціативи самих вузів.

Наступний етап наступу на культурологію був зроблений ВАК'ом РФ, який в 2000 р. прийняв рішення, «яка скасовує» культурологію як самостійної науки і скорочує номенклатуру її спеціальностей, що закриває культурологічний експертна рада в самому ВАК'е, кандидатські і докторські поради з культурології на місцях і право захисту дисертацій на відповідні вчені ступені. На сьогоднішній день склалася двозначна ситуація, при якій культурологія зберігається як напрямок вищої освіти (спеціальність за дипломом) і як міждисциплінарне наукове напрям у вигляді двох спеціальностей «Теорія та історія культури» (24.00.01) і «Музеєзнавство» (24.00.02), За якими захисту дисертацій відтепер виробляються на вчені ступені кандидатів і докторів філософських, історичних, соціологічних наук або мистецтвознавства.

Ці зміни не заважають продуктивно працювати сформованим вченим, але створюють певні труднощі у підготовці кадрів і підвищенні кваліфікації молодих фахівців-культурологів.

В даний час можна говорити про те, що той комплекс наукових знань і напрямів, який ми узагальнено називаємо «культурологією», більш-менш сформувався, принаймні, за основними напрямками пізнання культури, -

Гуманітарна культурологія (культурознавство) має багатовікову традицію досліджень: Літературознавчих і фольклорістскіх, міфологічних та релігієзнавчих, історико-філософських і мистецтвознавчих, з історії громадської думки та з історії побуту, костюма, звичаїв, а також через низку інших напрямів, що відносяться до області гуманітарного, духовно-творчого та просвітницького аспектів життя суспільства. Цей науковий профіль в істотній мірі переслідує фактографічні цілі: Максимально точний опис і атрибуція явищ, які вивчаються, їх історико-стильова оцінка, етнічна, а по можливості безпосередня авторська ідентифікація, а також генетичний аналіз (пошук сюжетних, стильових, образних та інших джерел, предтеч, більш ранніх ізводів і т. п.) досліджуваного об'єкта. Гуманітарне культурознавство зосереджено майже виключно на дослідженні власної національної культури (тут можна провести певну аналогію з прийнятим в Німеччині поділом науки про етноси на Volkerkunde - етнографічне вивчення всього людства і Volkskunde - вивчення національних рис самого німецького народу), Що неминуче накладає на гуманітарне культурознавство певний відбиток у вигляді підвищеної емоційності відносини вченого до об'єкта дослідження, що є рисою його власної ідентичності. Ще однією специфічною характеристикою значної частини об'єктів, що вивчаються гуманітарних культурознавство, є їх часом недокументовані, але стилістично безсумнівне індивідуальне авторське походження (або виконання), хоча в полі зору дослідників нерідко потрапляють і об'єкти, Що мають археологічну древність і унікальність. Таким чином, в гуманітарному культурознавство неминуче домінує якесь «шедеврознавство», що вивчає долю і характеристики тих чи інших унікальних творів духовної культури, часом співвідносячи їх із загальним культурним контекстом епохи, але частіше не утруднюючи себе настільки складними культурно-історичними алюзіями.

Соціалоно-наукова культурологія визнається в якості власне культурології практично всіма органами управління наукою і освітою, визначається відповідним набором регламентують її документів - освітнім Держстандартом, ВАК'овской номенклатурою спеціальностей, УМО'вской номенклатурою культурологічних спеціалізацій і т. п. Це фундаментальна культурологія, що представляє собою область, де злиті філософія і теорія культури, що досліджують найбільш загальні закономірності історичного і соціального буття культури, а головне - які формують її епістемології - систему принципів, методологій і методів пізнання, Систематизації та аналізу досліджуваного матеріалу. Антропологія, що досліджує культурне буття людей на рівні, наближеному до їх повсякденному соціальній практиці, нормативні зразки поведінки і свідомості, безпосередні психологічні мотивації і пр. І, нарешті, прикладна культурологія, яка переважно і займається безпосередній розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів у суспільстві.

Серед безлічі причин, що стимулюють пошуки подібного синтезу, мені хотілося б звернути увагу на проблему, що займає одне з перших місць по активності обговорення в суспільстві в цілому, в його гуманітарних колах, в науці та освіті, хоча на перший погляд, Вона відноситься до вузьковідомчим завданням деяких служб Міністерства культури. Саме цей ракурс культурологічних студій рано чи пізно витіснить в чисто академічну сферу більшість перелічених вище напрямків і стане домінуючим у культурно-освітній та гуманітарно-наукової політики країни. Мова йде про слабо розроблених наукою, але викликають все більший суспільний інтерес проблеми; таких, як:

- Накопичення історичного соціального досвіду як особливої категорії національного багатства у суспільстві та форм його культурної специфіки (включаючи ідеологічну);

- Систематизація загальносвітового і національної культурної спадщини як специфічної складової соціально-історичного досвіду, Вираженого в найбільш унікальних його формах; Принципи і причини нерівномірного розподілу соціального досвіду між різними соціальними, конфесійними, політичними та іншими групами всередині суспільства, а також те, що з цього випливає для національної консолідації;

- Соціальне відтворення суспільства, Що реалізовується за допомогою межпоколенной трансляції соціального досвіду специфічними методами та технологіями соціалізації та інкультурації особистості;

- Критерії визначення середньостатистичної соціокультурної компетентності особистості (як вимірюваного результату успішності роботи по соціальному відтворенню загЕСТВ) і т. п.

Є всі підстави стверджувати, що сьогодні в надрах культурології поступово народжується нове своєрідне науково-практичний напрямок - теорія та методологія соціокультурного відтворення, - тісно пов'язане з іншими областями культурології, педагогікою, етнографією, соціологією, культурної (соціальної), Історичної і психологічної антропологією, теорією соціальної комунікації та ін. Але на відміну від перерахованих областей науки, в кінцевому рахунку стоять перед завданнями передачі більшої кількості біт інформації за одиницю часу, і підвищенням ефективності процесів одержання та обробки цієї інформації, теорія соціокультурного відтворення сконцентрована насамперед на: А) стратегічних соціальних цілях історичного відтворення даного суспільства з його національною культурною специфікою і б) системних характеристиках породжуваних культурно-ціннісних комплексів соціальної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства.

У наукових колах за останній час з'явився термін традіціоналістіка або традіціологія (Е. Маркарян, Б. Єрасов та ін.), Який можна вважати змістовно близькі розглядають напрямку, хоча і незрівнянно більш вузьким по предмету дослідження, фактично обмежує завдання культурології вивченням законів прямої відтворення соціального досвіду, без його історичного і соціального розширення (хоча б екстенсивного, За рахунок міжкультурної комунікації, не кажучи вже про інтенсивний, за рахунок внутрішнього саморозвитку). Тим не менше, я бачу необхідність тісної співпраці з прихильниками цієї ідеї, так само як і з апологетами соціокультурної модернізації (А. Ахієзер та ін.), Розуміючи безперспективність наукову кожній з названих ідей в ізоляції від її антиподів.

Зі сказаного вище очевидно, що надзвичайна соціально-функціональна амбівалентність культури породила настільки ж багату палітру дефініцій, які визначають її сутність у різних ракурсах і з позицій виділення тих чи інших її функцій - діяльнісно-прогресистської, холістського, локальних, Соціально-організаційних, нормативно-регулятивних, психолого-мотиваційних, символічних, інформаційно-семіотичних, аксіологічних і пр.

Тим не менше, свідомо спрощуючи питання, Я спробую звести різноманіття уявлень про культуру до декількох основних визначень (мною пропонується не більше ніж одна із сотень можливих класифікацій; далі в книзі будуть приводитися і інші, до того ж у різних національних наукових традиціях прийнято робити акценти на різних властивостях культури):

- - Культура - це засіб самоорганізації спільної життєдіяльності людей у вигляді певних сталих спільнот на підставі того чи іншого типу соціальної солідарності, Що визначає історичну типологію самої даної культури;

- Культура - це сукупна громадська та індивідуальна діяльність з реалізації потенцій і здібностей, Закладених в людині;

- Культура - це особливий спосіб рефлексії та фіксації соціального досвіду у вигляді певних «культурних текстів» (вербальних і невербальних, політичних, міфологічних, релігійних, філософських, художніх, публіцистичних та пр.), Які задають більш-менш загальноприйняті норми (стандарти) колективного буття і свідомості, а також індивідуальної поведінки і судження кожної людини окремо

Размещено на Allbest.ru