Визначення економічної ефективності інноваційних проектів

Р = (3.13)

де Р - розмір роялті; П - очікуваний додатковий прибуток ліцензіата на одиницю продукції; Ц - світова ціна одиниці ліцензійної продукції.

Визначення ставок роялті - досить складна і копітка праця, і тому партнери можуть використати набутий у світовій практиці досвід щодо стандартних (галузевих) ставок роялті чи ставок роялті за аналогами по раніш укладених контрактах.

Значні капіталовкладення, великий ризик в освоєнні ліцензії дають право ліцензіату на отримання більшої частки прибутку, отриманої з використанням об'єкта ліцензії. За кордоном доля ліцензіара коливається в межах від10 до 50%. Справедливим вважається розмір в межах 10 - 35%. Визнавши справедливу межу, сторони визначають погоджену ставку роялті у відсотках чи твердій ставці виходячи з погодженої бази роялті.

2.6.3. Визначення ціни ліцензії методом роялті.

Якщо за базу роялті прийнято вартісний обсяг продукції, що реалізується, то ціна ліцензії визначається за формулою

Ц л = (3.14)

де В і - плановий обсяг продажів продукції за ліцензією в і-му році; Ц і - ціна одиниці продукції; Р і - ставка роялті; Т - термін дії ліцензійного договору.

Якщо за базу роялті прийнято фізичний обсяг реалізованої продукції, то ціна ліцензії визначається за формулою

Ц л = (3.15)

де Р і - погоджена тверда ставка роялті з одиниці продажів.

Якщо за базу роялті прийнято економічний ефект чи прибуток від використання ОІВ, то розрахунок проводиться за формулою

Ц л = або

Ц л = (3.16)

де П і - очікуваний прибуток від реалізації продукції з використанням ОІВ в і-му році; Д і - очікуваний доход від продукції з використанням ОІВ.

Якщо за базу роялті прийнято вартість основного виду перероблюваної сировини, то розрахунок проводиться за формулою

Ц л = (3.17)

де М і - вартість основної перероблюваної сировини на одиницю продукції.

3. Затратный подход -- основанный на расчете затрат, необходимых для полного воспроизведения объекта собственности, что включает: зарплату исследовательского персонала наряду с расходами, связанными с созданием опытного образца, установлением контроля качества, тестированием и процедурой получения патента, затраты, связанные с доведением объекта интеллектуальной собственности до стадии, пригодной для использования и т.д. Однако практика подтверждает, что понесенные затраты весьма редко можно соотнести с будущим успехом на рынке.

3.1. Метод фактичних затрат спирається на наслідки інвентаризації ОІВ та їх відображення в рядках 20, 21, 22 балансу підприємства, тобто на залишкову вартість, знос та первісну вартість ОІВ як складової частини нематеріальних активів. В цьому випадку ціна ОІВ визначається за формулою

(3.18)

де Ц о - фактична (балансова) ціна ОІВ; З і - сума витрат на створення та включення ОІВ в обіг на підставі даних інвентаризації; У - відсотки зносу ОІВ.

3.2. Метод планових затрат ґрунтується на визначенні кошторисної вартості ОІВ за проектування та погодження протоколу договірної ціни на виконання наукових, конструкторських, технологічних чи проектних робіт за формулою

(3.19)

де Ц о - договірна ціна об'єкта; З о - витрати на оплату праці; З с - витрати з відрахувань на соціальні заходи; З м - витрати на матеріали; З е - витрати на енергоресурси; З в - витрати на службові відрядження; З у - витрати на придбання спец устаткування для НДДКР; З к - витрати на оплату організацій - контрагентів; З і - Інші прямі витрати; З н - накладні витрати; Р - плановий рівень рентабельності; П ДВ - податок на додану вартість.

3.3. Метод вартості заміщення використовує принцип заміщення, який передбачає, що максимальна вартість ОІВ визначається мінімальною ціною, яку необхідно було б заплатити за купівлі ОІВ аналогічної споживчої вартості. Остання називається вартістю нового ОІВ, еквівалентного за функціональними можливостями і варіантами використання, але не обов'язково аналогічного за зовнішнім виглядом та компонентами. В цьому випадку використовується формула

(3.20)

де Ца - ціна аналога, яку необхідно заплатити за купівлі ОІВ аналогічної споживчій вартості;

К і - коефіцієнт ідентичності.

3.4. Метод відновлюваної вартості визначає вартість ОІВ як суму затрат, необхідних для створення нової точної копії ОІВ, який оцінюється. Ці затрати мають бути основані на сучасній зарплаті, нарахуваннях, цінах на сировину, матеріали, енергію, комплектуючі, інших витратах та їх рентабельності. Розрахунки здійснюються за формулою (3.19).

3.5. Метод коефіцієнтів використовується у випадках відсутності можливостей розрахунку вартості ОІВ іншими методами. Застосування цього методу ґрунтується на використанні оціночних коефіцієнтів визначення значущості ОІВ згідно з Методичними рекомендаціями по визначенню переліку і технічної значимості винаходів і промислових зразків в об'єктах продажу ліцензій (Регламент Госкомизобретений СССР от 04.12.85 г.) за його потенційного введення в господарський обіг. Розрахунки здійснюються за формулою

(3.21)

де К1, К2, К3 - відповідно коефіцієнти досягнутого позитивного ефекту, складності рішення технічного завдання, суттєвих відмінностей; Н м - установлений неоподатковуваний мінімум зарплати; І - індекс інфляції.

Неоподатковувана заробітна плата визначається діючим законодавством.

Коефіцієнти К1, К2, К3 визначаються експертним шляхом з табл.1-3.

Таблиця 3.1 - Визначення коефіцієнту К1

Номер групи	Досягнутий позитивний ефект	К1
1	Поліпшення другорядних технічних характеристик, які не є визначальними для конкретної продукції	1
2	Поліпшення основних технічних характеристик, які є визначальними для конкретної продукції, процесу	2
3	Досягнення якісно нових основних технічних характеристик продукції, процесу	3
4	Отримання нової продукції, яка має більш високі основні технічні характеристики серед аналогічних відомих видів	4
5	Отримання нової продукції, яка вперше освоюється в народному господарстві і має якісно нові технологічні характеристики	5

Таблиця 3.2 - Визначення коефіцієнту К2

Номер групи	Складність вирішення технічного завдання	К2
1	Конструкція однієї простої деталі, зміна одного параметру простого процесу, однієї операції процесу, одного інгредієнту рецептури і т.п.	1,0
2	Конструкція складної або збірної деталі, а також неосновного вузла машини, механізму, зміна двох або більше неосновних параметрів, нескладних процесів, а також двох і більше неосновних операцій технологічних процесів та двох і більше неосновних інгредієнтів рецептури та ін.	1,5
3	Конструкція одного основного вузла або кількох неосновних вузлів машин, механізмів, частина (неосновних) процесів та (неосновна) рецептури та ін.	2,0
4	Конструкція кількох основних вузлів, основні процеси технології, частина (основна) рецептури і т.п.	2,5
5	Конструкція машини, приладу, верстата, апарата, споруди, технологічні процеси, рецептура та ін.	3,5
6	Конструкція машини, верстата, приладу, апарата, споруди із складною кінематикою, приладами контролю, з радіоелектронною схемою, конструкція силових машин, двигунів, агрегатів, комплексні технологічні процеси, складна рецептура та ін.	4,5
7	Конструкція машини, апарата, верстата, споруди зі складною системою контролю автоматичних поточних ліній із нових видів обладнання, системи управління та регулювання, складні комплексні технологічні процеси, рецептура особливої складності та ін.	5,5
8	Конструкція, технологічні процеси і рецептура особливої складності, які відносяться головним чином до нових розділів науки і техніки	6,25

Таблиця 3.3 - Визначення коефіцієнту К3

Номер групи	Відмінності	К3
1	Винахід, який полягає у використанні відомих засобів, в тому числі за застосування, коли формула винаходу розпочинається словом “застосування”	1,25
2	Винахід, що полягає в новій сукупності відомих рішень, які створюють новий позитивний ефект, тобто відмінна частина формули винаходу містить вказівку на нові зв'язки між відомими елементами, іншу послідовність операції чи інший процентний склад інгредієнтів порівняно з прототипом	1,5
3	Винахід, який має прототип, що співпадає з новим вирішенням за більшістю основних ознак	2,0
4	Винахід, який має прототип, що співпадає з новим вирішенням за половиною ознак	2,5
5	Винахід, який має прототип, що співпадає з новим вирішенням за меншістю основних ознак	3,0
6	Винахід, що характеризується сукупністю суттєвих відмінностей, який не має прототипу, тобто вирішує нове завдання або відоме завдання принципово іншим шляхом	4,0

4. АДАПТАЦІЯ МЕТОДИКИ, РЕКОМЕНДОВАНОЇ МІНІСТЕРСТВОМ ФІНАНСІВ І МІНІСТЕРСТВОМ ЕКОНОМІКИ, ВІДПОВІДНО ДО ОСОБЛИВОСТЕЙ КАФЕДРИ БУДІВЕЛЬНО-ДОРОЖНІХ МАШИН

У процесі виконання дипломної роботи ми ознайомились з методикою оцінки ефективності науково-технічних розробок, використовувану на кафедрі дорожньо-будівельних машин, методику, затверджену Міністерством економіки і Міністерством фінансів України, а також з декількома методиками, що описані в літературних джерелах. Провівши аналіз перерахованих вище методик ми пропонуємо з їх допомогою адаптувати до нинішніх умов і доповнити методику, що існує на кафедрі ДБМ.

4.1 Оцінка економічної ефективності впровадження науково-технічних розробок

4.1.1 Функціонально-вартісний аналіз - метод удосконалювання об'єкта

Зважаючи на те, що економічна ефективність упровадження науково-технічних розробок прямо залежить від витрат, зв'язаних із упровадженням, ми пропонуємо скористатися таким інструментом як функціонально-вартісний аналіз (ФВА), що дозволяє одночасно вирішувати задачі економії ресурсів, прогресивності створюваної техніки, підвищення якості і конкурентноздатності продукції. Усе це позитивно впливає на фінансові показники підприємств, тому що в підсумку знижуються витрати на одиницю корисного ефекту, що досягається оптимізацією співвідношення між споживчими властивостями продукту і витратами на забезпечення цих властивостей. Важливо відзначити також, що ФВА дає можливість не тільки вирішити проблеми удосконалювання в уже існуючих конструкціях виробів, технологічних і виробничих системах, але і запобігати прийняття нераціональних рішень при створенні нових.

Основна мета проведення ФВА складається в забезпеченні споживчих властивостей об'єкту при мінімізації витрат на їхній прояв.

Результатом проведення ФВА повинне бути зниження витрат на одиницю корисного ефекту, що досягається шляхом:

- підвищення споживчих властивостей об'єкту при одночасному скороченні витрат;

- підвищення споживчих властивостей об'єкту при збереженні економічно виправданому збільшенні витрат;

- скорочення витрат при збереженні обґрунтованого зниження функціональних параметрів об'єкта до необхідного рівня.

Роботи з ФВА рекомендується включати складовою частиною в процес управління науковою і господарською діяльністю підприємства в інтересах підвищення його життєздатності в умовах дії ринкових регуляторів виробництва.

ФВА є методом виявлення резервів і розробки рішень по удосконалюванню об'єкта. Резерви удосконалювання об'єкта обумовлюються наступними найбільш типовими факторами:

- невідповідність фактичних функціональних показників об'єкта реальним умовам його експлуатації;

- неефективне використання науково-технічної інформації;

- недооцінка існуючих організаційно-економічних факторів;

- непогодженість роботи фахівців різних підрозділів;

- психологічна інерція (консерватизм) фахівців;

- низька професійна кваліфікація фахівців і ін.

Можливе багаторазове проведення ФВА того самого об'єкта. Резерви в ньому утворюються постійно в результаті науково-технічних досягнень: відкриттів, винаходів, створення нових матеріалів, технологій, методів організації і управління.

Функціональний аналіз припускає розгляд об'єкта як комплексу виконуваних їм функцій, а не як матеріально речовинних структур. Функціональний аналіз виходить з передумови, що виконанню корисних функцій в аналізованому об'єкті завжди супроводжують шкідливі і нейтральні функції. Формулювання функцій проводиться за визначеними правилами. Функції формулюються для конкретного об'єкта стосовно до конкретних умов роботи.

Вартісний аналіз передбачає:

1. Установлення відповідності між витратами і функціональними показниками об'єкта;

2. Виявлення зон зосередження витрат, у тому числі по приватних економічних критеріях: матеріалоємності, трудомісткості, фондоємності і т.д.

визначення сукупних витрат на функціонування об'єкта на всіх стадіях його життєвого циклу;

3. Вибір рішень, що реалізують комплекс функцій об'єкта за найменших витрат.

Застосування ФВА дає найбільший ефект на стадіях науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.

До основних особливостей ФВА на цих стадіях варто віднести:

- функціональний підхід, що виявляється в послідовному розгляді класів, підкласів, груп і підгруп функцій, і уже від них до конкретних проектованих об'єктів (тобто в напрямку, протилежному проведенню ФВА в діючому виробництві);

- народногосподарський підхід, що означає необхідність із самих ранніх стадій НДДКР, визначати витрати і результати на всіх етапах життєвого циклу виробів;

- розгляд виробу як системи, що поділяється на підсистеми з внутрішніми прямими і зворотними зв'язками, а функцій - на загальоб'єктні і внутріоб'єктні;

- узгодження цілей і задач ФВА, його зміст відповідно до цілей і задач окремих стадій і етапів НДДКР як за результатами, так і за часом;

- поступове органічне включення ФВА в загальну систему НДДКР;

- формулювання так називаного ідеального кінцевого результату, до якого варто прагнути;

- необов'язковість самостійного інформаційного етапу;

- циклічність (багаторазовість) проведення етапів ФВА.

Застосування ФВА дозволяє вже на цих вихідних стадіях життєвого циклу визначити нижню границю функціонально-допустимих витрат (корисної собівартості), шляхів оптимізації співвідношення між витратами і функціональним призначенням об'єктів, що може істотно поліпшити технічні й економічні параметри створюваних об'єктів, різко підвищити народногосподарську економічну ефективність НДДКР.

Складність проведення ФВА на стадії НДДКР у цілому визначається відсутністю об'єкта в матеріалізованому виді або у формі технічної документації. Звична для проектанта система переходу від технічних вимог до створення нових конструкцій, хоча і може бути використана, однак виявляється недостатньою. Для переходу від формулювання цілей і задач до створення конкретного варіанта конструкції виробу дослідники і розроблювачі повинні спільно з фахівцями з ФСА пройти більш 40 ітерацій, що можуть бути укрупнено зведені в наступні групи:

- формулювання цілей і задач НДДКР, побудова «дерева цілей»;

- вивчення комплексу вимог до намічуваного до створення виробу;

- оптимізація цих вимог і формулювання на цій основі оптимального «ідеального» (спочатку без обліку яких-небудь обмежень) результату;

- формулювання декількох кінцевих результатів, з урахуванням наявних обмежень на ресурси, час, технічні можливості;

- визначення базових аналогів для наступної порівняльної оцінки;

- формулювання функцій;

- визначення способів побудови функціональних структур виробу;

- установлення значимості функцій;

- аналіз способів реалізації функцій;

- побудова необхідної і достатньої кількості варіантів реалізації майбутньої конструкції;

- техніко-економічна оцінка альтернативних варіантів з погляду їхньої відповідності оптимальним («ідеальним») варіантам і прийнятому економічному критерію;

- матеріалізація об'єкта у виді загальної технологічної схеми;

- формулювання внутрішньооб'єктних функцій;

- визначення способу реалізації внутрішньооб'єктних функцій;

- синтез технічних рішень;

- сполучення структурної і технологічний схеми виробу;

- вибір конкретного варіанта, материализуемого в технічній (проектної) документації.

При виконанні НДДКР метод ФВА складається в принципі з тих же етапів, що і на інших стадіях життєвого циклу виробу - підготовчого, інформаційного (з обліком висловлених вище зауважень), аналітичного, творчого, рекомендаційного впровадження. Відмінність полягає в змісті кожного етапу, що підкоряється значною мірою особливостями етапів НДДКР. Циклічність полягає в тім, що ФВА може проводитися протягом виконання науково-дослідної чи дослідно-конструкторської роботи до 5-6 разів.

При цьому кожен наступний цикл ФВА є подальшою деталізацією і доповненням попереднього, з урахуванням нових цілей і задач кожного етапу НДДКР і додаткової інформації, що надходить. Разом з тим не на кожнім циклі ФВА здійснюються всі його етапи, в одних випадках число етапів може скласти чотири-п'ять, а в інших - один-два.

Ефективність проведення ФВА від циклу до циклу поступово знижується. Тому важливо сконцентрувати увага на ранніх циклах.

Методика проведення ФВА на стадії пошукових досліджень багато в чому залежить від новизни об'єкту, його функціонального призначення, особливостей, числа зв'язків і взаємозв'язків, рівня автоматизації при експлуатації, системи управління. З погляду новизни об'єкта можуть бути виділені п'ять класів виробів. П'ятий клас - унікальні вироби (такі, що виготовляються, як правило, в одиничному виконанні). Можливості одержання позитивних результатів дуже невизначені. Це зв'язано з появою принципово нових функцій, вивчення яких вимагає проведення не тільки пошукових, але і фундаментальних досліджень. Інший напрямок - принциповий новий спосіб реалізації відомих функцій. При створенні такого типу виробів функціональний підхід на стадії пошукових досліджень служить деталізацією і подальшим розвитком функціонального підходу, що тільки проглядається на стадії фундаментальних досліджень.

Четвертий клас - вироби, створені на частково новій базі, яка вимагає нових технічних рішень, що відбивають появу нових функцій, принципово, однак, таких що не відрізняються від уже відомих. Часте створення таких виробів зв'язано з різким розширенням діапазону використовуваних в економіці країни функцій. При створенні подібних виробів обов'язкові пошукові дослідження, іноді їм передують фундаментальні дослідження, необхідний пошук функцій виробів (методів) у ряді сполучених і суміжних областей, а також укрупнена побудова функціональних структур. По цих виробах відсутні моделі. Результат проектування виробів такого класу - методологія розробки виробів із зовсім новими параметрами.

Третій клас виробів характеризується перевагою стадії ДКР із деяким обсягом прикладних (у меншому ступені - пошукових) досліджень. Виробу цього класу засновані на традиційному, але недостатньо застосовуваному принципі дії і являють собою докорінно змінені моделі, що характеризуються застосуванням не виготовлялися раніше вузлів і елементів.

Другий клас виробів з погляду новизни являє собою модифікацію, модернізацію й уніфікацію існуючих моделей. Вони звичайно готуються для відносно тривалого серійного виробництва. Обсяг науково-дослідних робіт невеликий. Проектування виробляється з метою зміни в об'єктах компонувань, конструктивного удосконалення окремих вузлів, підвищення рівня механізації й автоматизації, підвищення точності й інших якісних характеристик, конструктивного удосконалення окремих збірних одиниць, зниження сумарних витрат на виробництво й експлуатацію виробу. При проведенні НДДКР для цього класу виробів варто враховувати, з одного боку, необхідність адаптації їхній до вимог виробництва, з іншого боку - необхідність перебудови виробництва для майбутніх виробів з мінімальними витратами. Це визначає необхідність побудови трьох взаємозалежних між собою функціональних моделей - конструкції виробу, технології його виготовлення й організації виробництва, з урахуванням необхідності адаптації до сформованого профілю підприємства.

Перший клас - виробу, що являють собою відтворення існуючих, тобто сталих у конструктивному відношенні виробів. Стадії НДР при удосконалюванні таких виробів у явно вираженому виді звичайно відсутні. Проектування і переробка документації виробляється з метою усунення виявлених у ході експлуатації дефектів деякого поліпшення виробничих або економічних показників. Технічна переробка документації традиційно зводиться до пристосування до нових умов використання виробу чи його складових частин, без зміни його параметрів.

Принципове значення ФВА в системі НДДКР полягає в тому, що на основі оптимізації рішень він дозволяє перейти на більш високу категорію новизни (на один-два класи), при цьому забезпечується можливість при вимогах першого класу вирішувати задачі другого-третього, при вимогах другого - вирішувати задачі третього, четвертого класу і т.д. Це може означати надалі великий стрибок у підвищенні ефективності НДДКР, збільшення частки розробок виробів третього - п'ятого класу новизни. Дана обставина варто враховувати як у системі керування НДДКР, тому що і при перегляді стандартів, розробці перспективних стандартів.

Вище уже відзначалася циклічність проведення ФВА. Може виникнути питання: чи є необхідність у багаторазовому проведенні ФВА? ( чине ускладнює це процес НДДКР, чи не подовжує терміни проведення робіт і витрати?). На це питання може бути дана наступний відповідь. Метод ФВА забезпечує широкі можливості для оптимізації. Але цей метод евристичний, тому далеко не відразу вдається намацати оптимальні рішення. В міру переходу від одного етапу НДДКР до іншого є можливість поліпшити попередні рішення, а крім того, оптимізувати більш приватні техніко-економічні рішення. Поступово, у міру освоєння методу широким колом науковців і проектантів, зусилля на його проведення будуть скорочуватися.

У процесі проведення функціонально-вартісного аналізу проектованих і освоєних у виробництві виробів необхідно вміти об'єктивно оцінювати витрати на реалізацію функцій при відповідної якості їхнього виконання. Різноманітне пророблення технічних рішень має потребу в прискореній і досить точній їхній економічній оцінці.

Методика викладається стосовно до оцінки витрат на основні функції.

Відповідно до рекомендацій «Основних положень по проведенню функціонально-вартісного аналізу» і експертним опитуванням розроблювачів виділяються основні і допоміжні функції.

Методика передбачає визначення собівартості реалізації функції на основі застосування безрозмірних коефіцієнтів вартості функцій - Кф.

Побудова коефіцієнтів Кф, величин відносних, здійснюється в такий спосіб. Уводиться модель теоретичної (нормативної) собівартості функції у виді укрупненої трьохстатейної структури

(4.1)

де - теоретична (нормативна) собівартість реалізації основної функції;

М - вартість матеріалів, покупних виробів і напівфабрикатів у розрахунку на основну функцію; З - заробітна плата на реалізацію основної функції - основна, додаткова, з відрахуваннями на соціальне страхування; Р - витрати непрямі в розрахунку на основну функцію - цехові, загальнозаводські, на підготовку й освоєння виробництва, на зміст і експлуатацію устаткування.

Величини М и З визначаються по нормативах, що діють на виробництві.

Непрямі витрати в літературі рекомендується брати у відсотках від основної заробітної плати (З осн), з огляду на наступні статті витрат:

- витрати на освоєння і підготовку виробництва;

- витрати на утримання й експлуатацію устаткування;

- витрати цехові;

- витрати загальнозаводські.

Якщо на підприємстві існують інші підходи для розрахунку непрямих витрат - рекомендується застосовувати існуючі.

Усього для досліджуваного об'єкта має бути реалізовано n основних функцій. Сумарна теоретична собівартість основних функцій дорівнює

(4.2)

де n - сумарне число основних функцій аналізованого виробу.

Отже, теоретична собівартість основної базової функції дорівнює

(4.3)

Коефіцієнт вартості функції ДО Ф дорівнює відношенню теоретичної собівартості реалізації основної конкретної функції і теоретичної собівартості реалізації базової основної функції

 (4.4)

Величини ДО Ф утворять шкалу коефіцієнтів вартості основних функцій. Ця шкала представлена n - коефіцієнтами для досліджуваного об'єкта.

Для цілей аналізу істотна і структура коефіцієнтів вартості К ф с точки зору складових витрат на реалізацію функції:

1. Коефіцієнт витрат на матеріали при реалізації функції

(4.5)

2. Коефіцієнт трудових витрат на реалізацію функції

(4.6)

3. Коефіцієнт непрямих витрат на реалізацію функції

(4.7)

Величини КФМ, КФЗ, КФР також включаються в шкалу коефіцієнтів вартості основних функцій.

Кф

1 2 3 n

Рисунок 4.1 - Шкал коефіцієнтів вартості основних функцій

Однак, основні функції виробів існують разом з допоміжними. Крім того, реальні умови виробництва можуть істотно відрізнятися, від теоретичних (нормативних). Тому фактичні витрати на основну базову функцію будуть більше теоретичних

(4.8)

де - практичні витрати на базову функцію.

Для обчислення необхідно знати сумарну фактичну собівартість виробу. Наприклад, виробу-аналога.

Звідси можна визначити

(4.9)

де З - сумарна фактична собівартість виробу.

Тепер ми можемо довідатися в скільки разів фактичні витрати на реалізацію основної базової функції з урахуванням витрат на допоміжні функції й умови організації виробництва перевищують теоретичні витрати .

Якщо увести величини КФ і для допоміжних функцій (а їх зазвичай набагато більше основних, що помітно збільшить витрати на створення шкали Кф), то настільки великої різниці між і не буде. Однак, нерівність зберігається, тому що в моделі має обмежена кількість статей витрат, абсолютно точний облік і розмежування усіх функцій і витрат на них неможливі, як неможливо теоретично врахувати усі фактори й умови в організації виробництва.

Шкала коефіцієнтів КФ, придатна і для проектування нових виробів, і величина дозволяють швидко оцінити собівартість (С) виготовлення конкретного виробу по формулі

(4.10)

Зниження собівартості повинне досягатися шляхом зменшення величин і , що є предметом ФВА.

Отже, класифікація функцій виробу, виділення з них основних і допоміжних функцій, один раз обчислені за пропонованою методикою величини Кф і періодично обумовлені значення , дозволяють швидко і досить точно здійснювати економічну оцінку варіантів реалізації функцій виробів, домагаючись на основі ФСА зниження витрат виробництва.

У практиці побудови функціонально-вартісних діаграм використовуються значимості функцій виробу, тобто коефіцієнти вагомості якості реалізації окремих функцій, що порівнюються з відносною величиною витрат на останні.

Тим часом коефіцієнти вагомості найчастіше не цілком характеризують якість виконання функцій. Якщо функція виявляє одну з властивостей виробу, то її якість, як частина сукупної якості, визначається по формулі

(4.11)

де QФ - якість функції як прояв властивості виробу; ДФ - коефіцієнт вагомості (значимості) властивості, реалізованого у функції; аФ - бальна оцінка реалізації властивості функції.

Покажемо на прикладі традиційну побудову функціонально-вартісної діаграми, а також діаграми з урахуванням якісного виконання функції.

Нехай виріб має 5 функцій, кожної з який відповідає чисельне значення її значимості і відносна величина витрат у виді КФ у відсотках.

Зміст функціонально-вартісної діаграми, що враховує лише коефіцієнти значимості функції і витрати на їхню реалізацію, представлено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1 - Функціонально-вартісний аналіз виробу

Функції	Значимість функцій ДФ, %	Витрати на функції КФ, %
F1 F2 F3 F4 F5	15 20 30 25 10	12 22 28 20 18
Разом	100	100

Згідно з даними таблиці, функції F2 і F5 вимагають витрат більше, ніж їхня значимість для виробу і тому підлягають наступному аналізу для виключення зайвих витрат. Такий висновок справедливий за умови, що всі 5 функцій мають однакову бальну оцінку виконання. У цьому випадку бальна оцінка не впливає на розподіл якості між функціями. Однак у реальних умовах бальні оцінки функцій можуть мати різні значення. Припустимо, що бальна оцінка функцій - аФ призначається за 10-бальною шкалою.

Бальні оцінки й оцінки якості функцій у наведено у табл. 4.2. Оцінки якості функції QФ дорівнюють добутку ДФ на аФ. Нормування величин QФН досягається розподілом QФ на сумарне значення QФ.

Таблиця 4.2 - Якісно-вартісна оцінка функцій виробу

Функції	ДФ,%	аФ, бали	QФ	Нормовані значення якості QФН, %	КФ, %
F1 F2 F3 F4 F5	15 20 30 25 10	10 9 6 4 8	150 180 180 100 80	21,7 26,0 26,0 14,6 11,7	12 22 28 20 18
Разом	100		540	100	100

Відповідно до таблиці 4.2 із зіставлення Qфн і КФ випливає, що подальшому аналізу підлягають функції F3, F4, F5, оскільки витрати на їхню реалізацію перевищують значення їхніх якісних характеристик, а функції F1 і F2 позбавлені цього недоліку. У цьому зв'язку доцільно здійснювати побудову таблиць функцій, що враховують співвідношення витрат на функції і якість реалізації функцій з урахуванням бальних оцінок, одержуваних за допомогою експертного методу.

4.1.2 Показники економічної ефективності

Проблема оцінки економічної ефективності науково-технічних розробок не є новою для вітчизняних дослідників і проектних аналітиків, але тривалий час використовувався підхід, що не враховує часовий фактор.

Для повної оцінки економічної ефективності упровадження науково-технічних розробок Методика Міністерства фінансів і Міністерства економіки рекомендує використовувати такі визнані у світовій практиці основні показники, як:

- чистий дисконтований дохід (прибуток);

- індекс дохідності (прибутковості);

- період окупності інвестицій у реалізацію проектів;

- внутрішня норма дохідності (далі - IRR).

Чистий дисконтований дохід або чиста сучасна вартість - це сучасна вартість майбутніх чистих грошових потоків, дисконтована на рівень граничної вартості капітальних вкладень. Нульове її значення вказує на те, що надходжень від інноваційного проекту достатньо для того, щоб відновити вкладений в інновації капітал (кошти) і забезпечити мінімально необхідний рівень доходності від цього вкладення.

Чистий дисконтований дохід визначається як різниця між усіма річними дисконтованими припливами і відтоками реальних грошей, які накопичуються протягом життєвого циклу проекту, або між дисконтованими витратами на створення і впровадження інновацій та доходами від їх використання.

Складові операційних потоків реальних грошей, необхідних для розрахунків ефективності впровадження НДДКР, є такими:

- операційний відтік реальних коштів:

- приріст основного капіталу (інвестиції);

- приріст чистого оборотного капіталу;

- експлуатаційні витрати;

- витрати маркетингу;

- збитки виробництва і збуту;

- корпоративні податки;

- операційний приплив реальних грошей:

- надходження від продажу основного капіталу;

- надходження ліквідаційної вартості;

- надходження від зменшення чистого оборотного капіталу;

- надходження від продаж продукції;

- інші доходи від використання інновацій.

Чистий дисконтований дохід (прибуток) визначається як відношення сумарних чистих грошових потоків до формалізованого виразу його дисконтування і визначається за формулою

(4.12)

де NPV - чистий дисконтований дохід; t - роки реалізації інноваційно-інвестиційного проекту; Рt - чистий грошовий потік у періоді t; r - норма дисконтування.

Чистий грошовий потік складається з щорічних значень касової готівки, що є різницею між сумою припливу та відтоку грошів

(4.13)

де Рt1 - чистий грошовий потік у t1 - періоді реалізації проекту; Пt1 - приплив грошей у цьому періоді; Qt1 - відтік грошей у цьому періоді.

Інтегральний чистий грошовий потік є сумою потоків за весь період життєвого циклу проекту, тобто

(4.14)

Дисконтування грошових потоків здійснюється відповідно до певного моменту або часу започаткування проекту.

Коефіцієнт чистого дисконтованого доходу (індекс дохідності) визначається як співвідношення доходів та необхідної дисконтованої вартості інвестицій. Це співвідношення дозволяє одержати дисконтовану норму прибутку і обчислюється за формулою

(4.15)

Де PI - індекс дохідності; NPV - чистий дисконтований дохід; ДВІ - дисконтована вартість інвестицій в інновації.

Внутрішня норма дохідності визначається як розрахункова ставка дисконту, за якої сумарні чисті приведені надходження дорівнюють сучасній вартості витрат на проект. Визначення здійснюються за таким виразом

(4.16)

де r' - внутрішня норма дохідності (IRR); Рt - чистий грошовий потік у періоді t.

Рівняння (4.16) вирішується відносно невідомої його складової r' задля визначення мінімально допустимої норми ефективності, за якої чистий дисконтований дохід дорівнює 0, або дисконтовані прибутки дорівнюють започаткованим інвестиціям.

Зазначені вище показники ефективності інноваційних проектів є складовими частинами інтегрального ефекту для галузей народного господарства.

У розрахунках економічних та соціальних результатів реалізації науково-технічних розробок необхідно враховувати вплив рівня інфляції на їхню ефективність.

Методика рекомендує визначати рівень інфляції в кінці будь-якого періоду реалізації проекту (скажімо tu) відносно початкового його моменту tі за допомогою індексу змін у цінах на використані з цією метою ресурси та на готову продукцію чи послуги.

Визначення рівня інфляції здійснюється шляхом відношення ціни ресурсу в кінці періоду t1 до ціни того ж ресурсу в кінці періоду tн за формулою

(4.17)

де І - індекс цін у момент tn відносно моменту t1 ; r(t1, tn ) - рівень інфляції.

Середньострокові та довгострокові проекти, що базуються на НДДКР щодо термінів їх реалізації потребують врахування фактора невизначеності та ризику.

Стійкість проекту визначається за допомогою точки беззбитковості за формулою

(4.18)

де Тб - точка беззбитковості; Ц - ціна одиниці продукту; Зс - умовно-постійні витрати на виробництво продукції, що виготовлена на основні впровадження результатів НДДКР; Зу - умовно-змінні витрати, що змінюються пропорційно обсягу виробництва.

4.1.3 Моделі дослідження ризику

Як уже було сказано вище, науково-дослідні проекти вимагають обліку фактора ризику. Крім розрахунку точки беззбитковості, що допомагає визначити стійкість проекту, у даний час існує багато підходів і методів щодо дослідження ризику. Тому перед дослідником завжди встає питання про вибір того з них, що у максимальному ступені відповідав би задачам, розв'язуваним у ході аналізу проекту. Ми пропонуємо розглянути дві взаємозалежних між собою моделі - Модель оцінки ефективності проекту з урахуванням антиризикових заходів і Модель оптимізації інтегральних ризикових витрат. Розглянемо першу модель.

До ризику варто відноситися як до керованого параметра. Таким чином, виникає проблема, зв'язана з виявленням прийнятного, припустимого рівня проектного ризику. В основі концепції прийнятного ризику лежить твердження про неможливість повного усунення потенційних причин, що можуть привести до небажаного розвитку подій і в результаті - до відхилення від обраної мети. Однак процес досягнення обраної мети в ході керування проектною діяльністю може відбуватися на базі прийняття таких рішень, що забезпечують деякий компромісний рівень ризику, називаний прийнятним чи припустимим. Зазначений рівень відповідає визначеному балансу між очікуваною вигодою і погрозою втрат і заснований на серйозній аналітичній роботі, включаючи і спеціальні модельні розрахунки. Звідси виникає можливість виділення й оцінки стартового, початкового рівня ризику і фінальне, результуюче, враховуюче проведення антиризикових заходів.

Чистий доход PV проекту можна виразити через різницю доходу B и суми чотирьох величин: інтегральних виробничих витрат без обліку витрат на запобігання ризику C, інтегральних витрат по мінімізації ризику М, інтегральних витрат по нейтралізації ризику N и інтегральних витрат на компенсацію ризику К, тобто PV=B-(C+М+N+К).

Утрати проекту від реалізації ризику можна умовно розділити на прямі і непрямі. У першу категорію варто включати витрати, зв'язані з псуванням устаткування, сировини, руйнуванням будинків і споруджень, частковим чи повним псуванням кінцевої проектної продукції і т.д. Непрямі витрати обчислюються більш складним способом, чим прямі. На них впливають:

а) ринкові втрати (наприклад, виникнення нових конкурентів, прийняття негативних законів, що обмежують бізнес);

б) утрати прибутку (у результаті зміни процентних ставок, курсів обміну іноземної валюти);

в) скорочення чисельності основного персоналу;

г) судово-правові втрати (участь у судових розглядах, що волоче витрати як матеріальні, так і тимчасові);

д) політико-економічні втрати ( стрибок інфляції) [].

Бажання зменшити імовірність ризикових утрат проекту в ході його реалізації веде до подорожчання проекту в цілому, тому що це пов'язано з ростом витрат на антиризикові заходи. Дослідження взаємозалежності витрат на боротьбу з ризиком з рівнем припустимого ризику є важливою умовою ефективності проекту. Зв'язок витрат на антиризикові заходи з вартісною оцінкою можливого збитку наведено на Рис. 4.2. Для дослідження даної взаємозалежності застосуємо механізм проведення якісного аналізу ризиків, що дозволяє на основі виявлення проектних факторів ризику розрахувати вартісну величину можливого заподіюваного проекту збитку. Потім, проранжировав отримані результати по зростанню, виробляється оцінка можливих витрат по запобіганню такого збитку. Взаємозалежність витрат на антиризикові заходи і вартості збитку відбита на рисунку кривою лінією. Однак, у проекті необхідно передбачати визначену величину непередбачених витрат, викликаних визначенням стартового (мінімального) рівня можливих утрат при боротьбі з проявами ризику - пряма S. Нехай пряма F відповідає величині фінального рівня витрат на антиризикові заходи, що може «витримати» бюджет проекту. Зазначені лінії: прямі і крива, що відбиває функціональну залежність витрат на антиризикові заходи від величини можливого збитку, розділяють усю площину на ряд областей. Як видно з Рис. 4.2, область D відбиває сумарні, гранично припустимі витрати , враховуючий фінальний рівень витрат на запобігання ризику.



Рисунок 4.2 - Залежності розміру витрат від рівня припустимого ризику

Оскільки місце розташування прямої Ф визначається величиною граничних витратних можливостей бюджету проекту по боротьбі з ризиками, їх перевищення приведе проект до банкрутства або викликає необхідність перегляду внутрішньої проектної структури. У силу цих обставин структурний багатофакторний аналіз як різноманітних факторів ризику, так і витрат на антиризикові заходи, визначає прийняття оптимальних управлінських рішень у ході проектної діяльності. Найважливішим інструментом цього аналізу служить економіко-математичне моделювання.

Як уже підкреслювалося вище, поточна оцінка проектних результатів базується на побудові його грошового потоку в тимчасовому розрізі, що визначає необхідність дисконтування. З огляду на це, будується модель оцінки ефективності інвестиційного проекту, яка дозволяє враховувати структуру можливих антіризикових заходів.

Очікуване значення

 (4.19)

де - вартісне значення проектного доходу в період часу t; - інтегральні виробничі витрати в період часу t без урахування витрат на запобігання ризику; - інтегральні витрати по мінімізації ризику, понесені в період часу t; - інтегральні витрати по нейтралізації ризику, зроблені в період часу t; - інтегральні витрати на компенсацію ризику в період часу t; - коефіцієнти, що зважують, що відбивають відповідно імовірність кожного з трьох сценарних варіантів (і=1, 2, 3) - оптимістичного, песимістичного і найбільш ймовірного. З огляду на важливість і необхідність боротьби з ризиками конкретного проекту, сума цих імовірностей повинна бути дорівнює 1, тобто р1+р2+р3=1.

Для проведення структурного аналізу витрат на антиризикові заходи може застосовуватися друга модель - модель оптимізації інтегральних ризикових витрат, що дозволяє визначити очікуване значення валових приведених проектних витрат на запобігання ризику (PGC), що, як уже відзначено для попередньої моделі, насамперед включають суму трьох величин: інтегральних витрат по мінімізації ризику , інтегральних витрат по нейтралізації ризику й інтегральних витрат на компенсацію ризику . Тоді очікуване значення

(4.20)

Існує безліч класифікацій проектних ризиків. Припустимо, що безпосередній прояв ризику конкретного проекту відбувається по технічному, економічному і соціально-політичному напрямках.

Тоді повні очікувані дисконтовані валові витрати на запобігання ризику можна представити як очікуване значення

(4.21)

де - додаткові витрати, зв'язані відповідно з заходами щодо запобігання технічних, економічних і соціально-політичних проявів ризику в період часу t.

Величина додаткових витрат на запобігання технічних проявів ризику може бути структурована на основі балансового рівняння, що включає додаткові витрати по усуненню ризику в даний період часу, обумовлені зміною номенклатури продукції, що випускається; зв'язані з екологічними проблемами; викликані жорсткістю технічних нормативів; старінням технології й ін. Аналогічним образом можна структурно дезагрегировать додаткові витрати по запобіганню економічних проявів ризику, з огляду на такі напрямки витрат, як банкрутство чи постачальника споживача; необхідність залучення додаткових інвестицій; зміни в попиті, курсовій вартості, у процентних ставках і т.д. До складу додаткових витрат на запобігання соціально-політичних ризиків можуть увійти витрати, викликані суспільною опозицією проекту; обумовлені зміною урядової підтримки.

Сконструйовані моделі є досить простими за формою. Для розрахунку зважених коефіцієнтів можна використовувати наступні способи: перший з них базується на сценарному підході і включає розрахунок або експертну оцінку трьох рівнів кожного з вагових коефіцієнтів, що відповідають песимістичному, найбільш ймовірному й оптимістичному сценарію розвитку проекту, другий спосіб для перебування величин коефіцієнтів, що зважують, використовує методику планування експерименту.

Модель оцінки ефективності проекту з урахуванням антиризикових заходів і модель оптимізації інтегральних ризикових витрат дозволяють досліджувати багатофакторну структуру витратних характеристик ризиків проекту, є діючим інструментом не тільки аналізу ризиків проекту, але і прийняття інвестиційно-проектних рішень, тому що дозволяють прогнозувати значення припустимого рівня ризикових витрат з метою, по-перше, виявлення граничних витрат на проведення процедури ризик-аналізу і, по-друге, зіставлення отриманих результатів із загальною вартістю проекту.

4.2 Показники бюджетної ефективності

Бюджетна ефективність оцінюється за вимогою органів державного і/чи регіонального управління. Відповідно до цих вимог може визначатися бюджетна ефективність для бюджетів різних рівнів або консолідованого бюджету.

По проектах, що передбачають створення нових робочих місць у регіонах з високим рівнем безробіття, у притоках бюджетних засобів враховується економія капіталовкладень з державного бюджету чи бюджету суб'єкта Держави на виплату відповідних допомог.

Показники бюджетної ефективності відбивають вплив результатів здійснення проекту на доходи і витрати відповідного (державного, регіонального чи місцевого) бюджету. Основним показником бюджетної ефективності, використовуваним для обґрунтування передбачених у проекті мір державної і регіональної фінансової підтримки, є бюджетний ефект.

Бюджетний ефект для t-гo кроку здійснення проекту визначається як перевищення доходів відповідного бюджету над витратами в зв'язку зі здійсненням даного проекту:

 (4.22)

де - доходи відповідного бюджету; - витрати в зв'язку зі здійсненням даного проекту.

4.3 Показники соціальної ефективності

Оцінка соціальних наслідків науково-технічних інновацій відноситься до числа найбільш складних у методологічному аспекті проблем ефективності інноваційної діяльності. З одного боку, соціальні цілі і відповідно соціальна ефективність повинні виступати як основні критерії оцінки будь-якого проекту, оскільки кінцева мета НТП і будь-якого інноваційного проекту виражається в поліпшенні життя суспільства, його гармонічного розвитку. І тому саме соціальні цілі проекту повинні превалювати у формуванні державної інноваційної політики.

З іншого боку, багато проявів соціального ефекту важко або неможливо вимірити, обмежуючись лише якісним їхнім описом. Як правило, чим значніше соціальне досягнення, тим складніше дати йому інтегральну кількісну оцінку.

Соціально-економічні цілі наукових досліджень і розробок -- кінцеві цілі, для досягнення яких виконуються наукові дослідження і розробки. Класифікація соціально-економічних цілей призначена для оцінки сформованих пріоритетів у розвитку науки і служить важливим інструментом формування науково-технічної політики (Розділ 1.3.2). Класифікація соціально-економічних цілей, застосовувана у вітчизняній статистиці науки, будується виходячи з задач державної науково-технічної політики, відповідає рекомендаціям Організації економічного співробітництва і розвитку і Евростата.

Розподіл робіт з соціально-економічним цілям здійснюється в статистиці за критерієм безпосереднього цільового призначення конкретних проектів наукових досліджень і розробок.

У практиці оцінки соціальних наслідків інноваційних проектів склався ряд методичних прийомів, що дозволяють вирішити цю проблему. Для тих складових соціального ефекту проекту, по яких установлені нормативні вимоги до соціальних норм стандарту, наприклад, екологічні і санітарно-гігієнічні нормативи, можуть використовуватися нормативні параметри оцінки проектів. Так, якщо проект задовольняє встановленим нормам, то відповідні складові соціального ефекту в результаті реалізації проекту досягаються. Однак варто визнати, що основним методом оцінки соціальної ефективності проекту залишається експертний метод.

Соціальні наслідки науково-технічних розробок у більшості випадків піддаються вартісній оцінці і включаються до складу загальних результатів проекту в межах визначеної його ефективності. Соціальні й економічні результати, розраховуються виходячи зі спільного впливу всіх учасників проекту на здоров'я населення, соціальну й екологічну обстановку в регіонах.

Зазначені вище показники ефективності інноваційних проектів є складовими частинами інтегральної ефективності, яка містить у собі економічну (комерційну) ефективність (Еріч), соціальну ефективність (Есоц) та бюджетну ефективність (Ебюдж). Таким чином, розрахунок показника інтегральної ефективності можна надати у вигляді

Еі = Еріч + Есоц + Ебюдж (4.23)

Соціальні, екологічні, політичні й інші результати, що не піддаються вартісній оцінці, розглядаються як додаткові показники інтегральної ефективності і враховуються при ухваленні рішення про реалізацію проектів.

Перелік показників оцінки інноваційних проектів, перерахованих у даному розділі, не є обов'язковим і може бути доповнений по розсуду розроблювачів (замовників) проекту будь-якими іншими показниками, рекомендованими існуючими методиками розрахунку економічної ефективності.

Рисунок 4.3 - Етапи проведення оцінки доцільності інноваційної діяльності

ВИСНОВОК

Основи державної політики у науково-технічній та інноваційній сферах діяльності визначаються Законом України “Про науку та науково-технічну діяльність”. Але чинне законодавство не є ефективним з точки зору системи фінансування інноваційних проектів. А отже необхідно законодавчо забезпечити інноваційну діяльність з урахуванням її специфіки.

Для одержання об'єктивних та всебічних даних щодо майбутніх об'єктів інвестиційної діяльності (в тому числі і вкладення коштів у виконання науково-технічних проектів та впровадження розробок у конкретні галузі промисловості в конкретних регіонах) до системи комплексної оцінки мають входити взаємопов'язані за єдиними науково-методичними підходами системи забезпечення реалізації сучасних методик оцінки наукових, науково-технічних, технологічних, екологічних, соціальних і економічних аспектів інвестиційної діяльності.

Еволюційний підхід до дослідження процесів соціально-економічного розвитку підприємства в динамці ще не отримав достатньо повного формального відображення. В той же час, як свідчать дослідження, еволюційний підхід дає розмаїття формальних засобів моделювання будь-яких економічних процесів і станів. На даний час існує декілька напрямків розвитку теорії інноваційних процесів: дифузія нововведень; імітаційні моделі нововведення; модель, яка передбачає, що кожна конкуруюча технологія здатна до удосконалювання, а ефективність виробництва з її впровадженням підвищується з часом.

Для промислового виробника як суб'єкта господарювання найголовнішою метою впровадження інновацій є зростання його економічної ефективності. Враховуючи те, що ефективність НДДКР можна оцінити тільки після їх завершення та впровадження у виробництво, в процесі розрахунків необхідно враховувати фактор часу.

Основним показником ефективності НДДКР є економічний ефект від їх впровадження, величина якого залежить від суми витрат на впровадження, строків освоєння нової продукції тощо.

Незважаючи на кризові явища в Україні, все ж таки, промислові підприємства в останній час мають можливості інноваційного розвитку, а саме в освоєнні нової високотехнологічної продукції, впровадження новітніх технологій, які в змозі забезпечити відповідний рівень національної безпеки та належне місце промисловості в міжнародній кооперації.

Новими аспектами вдосконалення інноваційної діяльності в Україні можуть бути: стимулювання участі суб'єктів інноваційної діяльності у процесах міжнародного технологічного обміну; формування інноваційної моделі розвитку з урахуванням зміни парадигми техно-економічних систем.

Крім того, в умовах переходу України до ринкових відносин проблема інтелектуальної власності, розвитку інтелектуально-інформаційного ринку викликає неабиякий інтерес. Незважаючи на солідні здобутки інтелектуальної праці в цілому, в Україні спостерігається інтелектуальна криза, яка полягає у незаінтересованість фірм (підприємств) щодо вкладання коштів у інтелектуальну діяльність, що призводить до переміщення інтелектуальних продуктів за кордон..

Але негативні процеси обумовлені не лише складними зовнішніми чинниками. Є проблеми, безпосередньо пов'язані із внутрішньою сутністю інноваційних процесів, а саме -- поняттям інноваційного ризику. Він є одним із визначальних параметрів у сфері інтелектуальної праці

Проблема оцінки вартості об'єктів інтелектуальної власності є наслідком комерціалізації результатів творчої діяльності в економічній сфері. Складність оцінки інтелектуальної власності зумовлена неможливістю розробки єдиної універсальної методики, бо кожен з об'єктів інтелектуальної власності повинен бути оригінальним. Саме тому на практиці є доречним проводити розрахунок обґрунтованої ринкової вартості інтелектуальної власності одночасно кількома методами.

У зв'язку з тим, що інноваційні проекти по своїй природі є інвестиційним, у літературі, присвяченої дослідженню інноваційної діяльності, існує кілька методів оцінки інвестиційних проектів: метод визначення строку окупності інвестицій; метод розрахунку коефіцієнта ефективності інвестицій (бухгалтерської рентабельності інвестицій); метод чистої поточної вартості інвестицій; метод добору інвестиційних проектів за допомогою переліку критеріїв; метод бальної оцінки; інші методи, що враховують фактори невизначеності і ризику (метод формалізованого опису невизначеності, метод коректування ставки дисконту).