Трудові ресурси Хмельницької області

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. На шляху поступального розвитку України до постіндустріального суспільства зростає значення трудових ресурсів як фактора розвитку економіки. З одного боку, набувають актуальності якісні характеристики трудових ресурсів, чому сприяє, і до чого спонукає розвиток науково-технічного прогресу, з іншого, не менш важливим залишається кількісний аспект, адже економіка сервісного типу є працемісткою сферою прикладання праці. Стрімка динаміка політичних та соціально-економічних процесів у країні супроводжується зростанням мобільності населення, зокрема, його найбільш активної частини, що призводить до відповідних змін у територіальному (міжрегіональному та внутрішньорегіональному) розподілі трудових ресурсів та окремих їх груп.

Розміщення трудових ресурсів відрізняється від розміщення населення. Знання географії трудових ресурсів дозволяє попереджати зростання напруження на ринку праці, ефективніше використовувати трудовий потенціал окремих регіонів (місцевостей) і, таким чином, сприяти підвищенню рівня життя населення, що є головною умовою перетворення економіки на соціально орієнтовану. Усе вищезазначене зумовлює актуальність теми дослідження.

Об'єктом дослідження є трудові ресурси Хмельницької області. Предметом дослідження є особливості територіального (міжрегіонального) розподілу трудових ресурсів та окремих їх груп, виділених за ознакою статі та віку, у Хмельницькій області.

Мета дослідження - проаналізувати демографічну структуру трудових ресурсів та виявити територіальні особливості їх розподілу у Хмельницькій області за сучасних умов.

Виходячи із мети даного дослідження були поставлені наступні завдання:

1. Визначити сутність основних понять з проблематики трудових ресурсів.

2. Ознайомитись з особливостями методики дослідження трудових ресурсів в історичному плані й на сучасному етапі їх розвитку.

3. Сформувати статистико-інформаційну базу дослідження й скласти на їх основі графічні та картографічні моделі.

4. Дослідити умови та фактори впливу на формування та розміщення населення Хмельниччини, як передумови розвитку трудових ресурсів України.

4. Дати загальну характеристику трудових ресурсів Хмельниччини, показати співвідношення зайнятості в економічному і соціальному секторах області, для покращення організації зайнятості й забезпечення найбільш оптимальних шляхів вирішення суспільних проблем економічно активного населення району.

5. Виявити територіальні особливості в розподілі трудових ресурсів, у т.ч. різних їх груп, у межах Хмельницької області.

Основні методи, використані в даній роботі:

§ метод системного аналізу;

§ історико-географічний;

§ порівняльний;

§ картографічний;

§ статистичний.

Новизна дослідження. Дана тема досліджується сьогодні здебільшого на загальнодержавному рівні, проте дедуктивний метод дослідження є, в даному випадку, більш дієвим, адже дослідження трудових ресурсів на регіональному й локальному рівнях дає більш повне уявлення про стан та можливості його розвитку, а також показує напрям вирішення основних проблем, як районів, так і Хмельницької області в цілому.

Практичне значення роботи. Отримані результати (теоритичні положення, таблиці, графіки й карти) можуть бути корисними для управлінь праці та соціальної політики, служб зайнятості, а також можуть слугувати дидактичними матеріалами в навчальному процесі під час викладання дисциплін «Населення та господарство Поділля», «Соціально-економічні проблеми Поділля».

трудовий населення ресурс розміщення

1. Суспільно-географічні засади дослідження трудових ресурсів регіону

1.1 Трудові ресурси як соціально-економічна категорія та об'єкт дослідження суспільної географії

У найбільш загальному визначенні трудові ресурси - це частина населення країни, яка має необхідні фізичні й духовні здібності, загальноосвітні й професійні знання для заняття суспільно-значимою працею. Трудові ресурси - це наявна маса живої праці, інтеграційні трудові можливості працездатного населення, реальна здатність створювати блага суспільства [12, 462]. В економіці трудові ресурси розглядаються як один з видів ресурсів економіки поряд з матеріальними [15, 28].

Вікові границі та соціально-демографічний склад трудових ресурсів визначаються системою законодавчих актів, в Україні - Кодексом законів про працю. Згідно вітчизняному статистичному підходу до категорії «трудові ресурси» відносять працездатне населення в працездатному віці (незалежно від участі в трудовій діяльності), працюючих за наймом пенсіонерів, підлітків та інвалідів І - II групи [27, 88]. Міжнародна Організація Праці (МОП) установлює такі вікові обмеження працездатності (єдиний стандарт для будь-якої країни): від 15 до 70 років. Останнім часом в Україні все частіше використовуються міжнародні підходи для оцінки трудового потенціалу. Це відбувається й через необхідність наблизитися до міжнародних стандартів, і через практичну неможливість (через існування тіньового ринку праці) кількісно виміряти чисельність трудових ресурсів згідно вітчизняному їх визначенню. Саме через це в нашому дослідженні термін «трудові ресурси» застосовується щодо населення вікової групи 15-69 років. Такий підхід виправданий також зростанням в останні роки економічної активності й молоді, і осіб післяпрацездатного віку.

Трудові ресурси являють собою працездатну частину населення як зайнятого в суспільному виробництві, так і того, що перебуває в резерві (учні, студенти, безробітні). Тобто, у складі трудових ресурсів виділяють економічно активне населення (ЕАН) та економічно не активне населення. За міжнародним підходом ЕАН - це частина населення (обох статей віком від 15 до 70 років), яка впродовж певного періоду часу пропонує свою працю для виробництва товарів і надання різноманітних послуг, тобто забезпечує пропозицію робочої сили на ринку праці. Кількісно ця група населення складається (за підходом МОП) із зайнятих та безробітних, які на даний момент не мають роботи, але бажають її одержати. Економічно неактивне населення - це учні, студенти, курсанти, які навчаються в денних навчальних закладах; особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах; особи, які одержують пенсію у зв'язку з інвалідністю; особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами; особи, які не можуть знайти роботу, припинили її пошук, вичерпавши всі можливості, проте вони можуть і готові працювати; інші особи, яким немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу.

Важливими якісними характеристиками трудових ресурсів є статево-віковий склад, освітній рівень, мобільність, здоров'я тощо. Сукупність кількісних і якісних характеристик, здібностей і можливостей трудоактивного населення, які реалізуються в межах і під впливом існуючої системи відносин прийнято позначати терміном «трудовий потенціал» [12, 465]. Трудовий потенціал - це найповніша і всебічна характеристика працездатного населення як продуктивної сили [15, 44]; це людські можливості, ресурси праці.

Якщо в індустріальну епоху головним чинником виробництва був матеріальний, то в постіндустріальну епоху визначним чинником економічного зростання стає якість трудових ресурсів, інтелект. Якщо, характеризуючи трудові ресурси, необхідно зробити наголос на їх якісних характеристиках, використовують таке поняття як «людський капітал». За одним з визначень, людський капітал - це такі якості людини, як нагромаджені продуктивні здібності, знання, володіння інформацією, здоров'я, мотивація і мобільність, які вона використовує в економічній діяльності для виробництва товарів, послуг та які забезпечують її отримання прибутку [14, 28]. Розвиток людського капіталу безпосередньо пов'язаний із розвитком людської особистості, удосконаленням її якісних рис. Це здійснюється передусім за рахунок загальної та професійної освіти, інформаційного забезпечення, охорони здоров'я та рекреації. Як зауважує О. Білик, категорія «людський капітал» прийшла до нас із Заходу, однак на сучасному етапі економічного розвитку вона стала логічним продовженням послідовності категорій: трудові ресурси - трудовий потенціал - людський капітал [6, 44]. Найбільш важливими властивостями працездатної частини населення на сьогодні вважаються такі: здатність до переважно фізичної або переважно розумової (висококваліфікованої або низькокваліфікованої) праці, фізичне і психічне здоров'я, освіченість, професія та кваліфікація, мобільність (особливо регіональна та професійно-кваліфікаційна) тощо [32, 185].

Держава має активно впливати на процес відтворення трудових ресурсів, на формування оптимальних пропорцій їх розвитку за сферами зайнятості й галузями народного господарства, на ефективність використання трудового потенціалу суспільства. Комплексне розв'язання соціально-економічних проблем трудових ресурсів буде сприяти підвищенню ефективності головної продуктивної сили суспільства - людини.

Трудові ресурси як об'єкт дослідження, цікавлять представників багатьох наук, серед яких - економіка, соціологія, демографія, географія тощо. Кожна з цих наук вивчає трудові ресурси під своїм кутом зору. На відміну від усіх інших наук, суспільна географія досліджує трудові ресурси не «відриваючи» їх від території (країни, області, району, поселення), вбачаючи їх кількісно-якісні характеристики похідними від специфіки (природної та суспільної) цієї території. Остання розглядається як конкретно-географічне середовище життєдіяльності людей із характерними лише для нього природними, соціально-економічними та іншими особливостями й економіко-географічним положенням. Місце визначає ті особливості праці, які зумовлені властивостями території [31, 290].

Зазначимо, що останнім часом значення географічного мислення різко зростає, що дозволяє багатьом вченим говорити про географізацію наук та практичної діяльності. На їхню думку, географізація мислення виражається, перш за все, у просторовому (територіальному) баченні проблем [28, 438].

Знання просторово-часових особливостей працересурсної ситуації «виходять» на проблеми забезпечення стабільної зайнятості, формування певної структури виробництва (має забезпечити зайнятість чоловіків і жінок відповідно до їхніх можливостей) та послуг (передусім освіти та охорони здоров'я), регулювання трудової міграції тощо.

Важливим завданням суспільно-географів є не лише виявлення просторово-часових особливостей локалізації трудових ресурсів в межах певного територіального утворення, а й осмислення цієї географічної картини та розроблення конструктивних пропозицій щодо управління трудовими ресурсами з урахуванням географічних факторів. Актуальність суспільно-географічного підходу дослідження трудових ресурсів пояснюється масштабним динамізмом політичних, соціально-економічних, демографічних та інших процесів, що відбуваються в Україні загалом та її регіонах, зокрема.

Велике практичне значення для ефективного використання трудових ресурсів та регулювання ситуації на ринку праці мають знання територіального розподілу окремих груп у складі трудових ресурсів. Такими групами, що статистично можуть бути виділені у складі населення, є вікові, статеві та освітньо-кваліфікаційні. Джерелом статистичної інформації про останні слугують лише переписи населення. Використання даних 2001 р. при характеристики працересурсної ситуації 2009 р. буде некоректним, тому в нашому дослідженні географія різних освітньо-кваліфікаційних груп трудових ресурсів не розглядається.

Як відомо, фізична дієздатність різниться в людей різної статі та віку. Саме вік працівників є проблемою, що набуває особливої актуальності у зв'язку з постарінням населення. Молодь, на відміну від старшого покоління, здатна забезпечувати більш високу результативність праці, продукувати нові ідеї, швидко реагувати на інновації [32, 186]. Незважаючи на зростаючий, з боку роботодавців, попит на молодих працівників, є чимало таких ніш на ринку праці, що зорієнтовані на робітників старших вікових груп. Статева структура трудових ресурсів також має неабияке значення, що пояснюється й існуванням в Україні тендерної нерівності на ринку праці, і нерівномірним територіальним розподілом так званих «чоловічих» та «жіночих» видів зайнятості.

1.2 Методика суспільно-географічного дослідження трудових ресурсів регіону обласного рівня

Теоретичною й методологічною базою вивчення трудових ресурсів Хмельницької області стали фундаментальні положення теорії суспільної географії та економіки. Найбільшою багатогранністю та енциклопедичністю наукового дослідження процесів людської праці характеризуються праці патріарха кількох поколінь радянських економістів, академіка Станіслава Густавовича Струміліна (1877-1974 рр.).

У праці «До питання про класифікацію праці» С.Г. Струмілін всебічно розглядає процес праці з економічного, фізіологічного, психологічного, соціального та історичного поглядів. Зразком аналітичного підходу до однієї з найскладніших проблем економіки праці є розроблена С.Г. Струміліним класифікація професій і спеціальностей. Його праці «Проблеми кваліфікації праці» та «Господарське значення народної освіти» стали основою науки про економічну ефективність освіти, яка пізніше в США була розвинена в концепцію людського капіталу.

Великим є внесок академіка Струміліна і в розробку проблем підвищення продуктивності праці. Аналізуючи ефективність нової техніки, він дослідив співвідношення між зростанням продуктивності праці і зниженням собівартості. Лише в сучасних умовах ми можемо повністю оцінити значення ідеї вченого про необхідність врахування в показниках продуктивності праці економії не лише живої, але й уречевленої праці.

Помітний слід в радянській економіко-управлінській науці залишили й інші вчені «трудового» спрямування. О.К. Гастєв - учений і поет, організатор Центрального інституту праці, вважається засновником школи наукової організації праці, П.М. Керженцев - економіст, історик, публіцист, П.М. Єсманський, Ф.Р. Дунаєвський та ін. Однак вже на кінець 30-х рр. у зв'язку з відомими політичними причинами в СРСР об'єктивні наукові дослідження були практично згорнуті.

Дослідження радянських учених у 70-80-х рр. в галузі управління людськими ресурсами проводилися передусім спеціалістами в галузі психології і соціології праці: В.А. Ядовим, А.Г. Здравомисловим, В.П. Ропсиною, В.Г. Підмарковим, Г.М. Зараковським, В.К. Тарасовим, Ю.М. Черновим, Є.А. Климовим, Б.А. Смирновим, В.А. Леоновим, Ю.М. Забродіним та ін. Завдяки дослідженням Б.Ф. Ломова, Б.Г. Анан'єва, В.П. Зінченка, А.Н. Леонтьєва в окремий напрямок науки управління виділилася ергономіка, що виникла на базі психології, психофізіології, наукової організації праці. Предметом цієї науки є дослідження різноманітних характеристик працюючої людини з урахуванням чисельних виробничих факторів для оптимізації знарядь, умов і процесу праці [13, 9].

Зміни у сфері праці, які відбуваються на сучасному етапі розвитку науки, торкаються не лише основних параметрів трудового процесу, а й функціонування ринку праці, і ці зміни відбуваються паралельно і впливають одна на одну. Їх взаємний вплив визначає принципові зміни в системі соціально-трудових відносин. Тому можна виділити такі блоки актуальних проблем на сучасному етапі:

1) трансформація відносин на ринку праці;

2) соціалізація трудових відносин;

3) зміни безпосередньо у трудовому процесі [36, 39].

В Україні соціально-трудовий напрям економічної думки нині розвивається кількома науковими центрами. Найдієвіші з них: Інститут демографії та соціальних досліджень Національної академії наук (НАН) України (м. Київ); Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України (м. Київ); Інститут регіональних досліджень НАН України (м. Львів); Інститут-економіки промисловості НАН України (м. Донецьк); Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики України (м. Луганськ); Науково-дослідний інститут праці і зайнятості населення Міністерства праці та соціальної політики НАН України (м. Київ).

Чималий внесок у розвиток трудового напрямку економічної науки роблять і науковці вищої школи, зокрема в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, Київському національному економічному університеті, Донецькому національному університеті, Львівському державному університеті ім. Івана Франка, Харківському національному університеті ім. Миколи Каразіна, Тернопільській академії народного господарства, Хмельницькому національному університеті, Волинський національний університет ім. Лесі Українки [9, 23].

До загальних методологічних принципів наукового аналізу, використаних у дослідженні, належать принципи системності, структурності, територіальності (регіоналізму), полікомпонентності.

Будь-яке наукове дослідження потребує виділення основних етапів (структуризації) та визначення методів і прийомів дослідження. Наше дослідження складається з трьох етапів. На першому етапі було визначено суспільно-географічні засади вивчення трудових ресурсів регіону, зокрема розкрито зміст основних дефініцій, розроблено методику дослідження трудових ресурсів Хмельницької області. На другому етапі були виявлені фактори, що впливають на кількісно-якісні характеристики населення та трудових ресурсів зокрема, їх територіальний розподіл. Третій розділ - аналітичний - присвячено суспільно-географічному аналізу трудових ресурсів Хмельницької області. На цьому етапі було дано загальну характеристику трудових ресурсів Хмельниччини з визначенням особливостей їх динаміки у часі та просторі (за 2001-2009 рр.), охарактеризовано фактори, що зумовили структурні та просторово-часові зміни працересурсної ситуації, описано зайнятість вибраної категорії населення у народному господарстві, проаналізовано територіальний розподіл різних категорій трудових ресурсів у розрізі адміністративно-територіальних одиниць (міськради та райони) області.

У ході дослідження було використано такі методи: систематизації (класифікації), порівняльно-географічний, статистико-математичний, графічний та картографічний.

Класифікація (один з видів систематизації) - це кількісна градація, яка відображає стадії розвитку явища (процесу). При цьому територіальні об'єкти групуються у сукупності, які відрізняються за кількісними (чисельність) та якісними (стать, вік, середовище проживання) ознаками трудових ресурсів. Методи порівняльно-географічний та територіальної систематизації використано для аналізу статистичної бази дослідження, для оцінки територіальних особливостей працересурсної ситуації. Серед статистико-математичних прийомів, що застосовувались, відзначимо, перш за все, аналіз - динамічних рядів даних (адже динаміка працересурсних процесів базується на абсолютних і відносних величинах) та ранжування. Для виявлення змін чисельності і структури трудових ресурсів було розраховано такі показники, як темпи росту (співставлення з рівнем попереднього періоду), темпи приросту (відносний показник, що відображає перевищення (зниження) одного рівня відносно іншого, прийнятого як базовий) та питома вага окремих категорій працездатного населення. Серед різних таксонів було виділено, таким чином, регресивні регіони, тобто такі, що характеризуються зменшенням частки працездатних контингентів. Ранжування регіонів, у яких велися спостереження (міськради, адміністративні райони) за чисельністю та часткою трудових ресурсів дозволило встановити нерівномірний характер їх територіального розподілу і місце в ряду кожного регіону за цими ознаками.

Графічний метод було використано для наочної характеристики динаміки процесів (графіки) та структури трудових ресурсів за ознаками статі та віку (статево-вікові піраміди). Це дало можливість установити закономірності плину процесів (природного та механічного руху населення) на формування певних кількісно-якісних характеристик трудових ресурсів та їх географію в регіоні.

Будь-яке географічне дослідження передбачає використання картографічних моделей досліджуваного явища. Карта відображає

схожість та різноманітність, використовується для порівняння у просторі і часі якості, кількості, структури соціальних явищ [19, 58]. Картографічний метод ідеально підходить для просторово-часового дослідження трудових ресурсів регіону та виявлення територіальних особливостей.

Отже, методика дослідження трудових ресурсів досить складний й багатогранний процес, який передбачає не тільки теоретичну базу, але й розрахунки різнорівневих показників для поглибленого аналізу особливостей формування, функціонування й розвитку трудових ресурсів у різнорівневій державній системі.

Зазначимо, що важливим інструментом дослідження територіальної організації трудових ресурсів у регіоні є їх комплексне оцінювання за більшою, ніж у нашому дослідженні, кількістю характеристик (у т.ч. освітніх та професійних), що можна буде зробити лише після одержання підсумків Другого Всеукраїнського перепису.

2. Умови та фактори впливу на формування та розміщення населення хмельницької області

2.1 Історія заселення Хмельниччини

Заселення території Хмельницької області, зокрема її південної частини, почалося в найдавніші часи. На берегах Дністра виявлено понад 30 поселень доби палеоліту, а біля с. Луки-Врублівецької (Кам'янець-Подільський район), в заплаві лівого берега Дністра, збереглися рештки однієї з найдавніших на Україні стоянок раннього палеоліту (близько 300 тис. років тому). Знаряддя праці середнього палеоліту (100-40 тис. років тому) знайдено поблизу с. Сокола (Кам'янець-Подільський район). Найбільш відомі пізньопалеолітичні поселення Поділля (40-13 тис. років тому) досліджені поблизу сіл: Врублівців, Калачківців, Китайгорода, Старої Ушиці, Студениці (Кам'янець-Подільський район) та Калюса (Новоушицький район).

В добу неоліту (VII-IV тис. до н. е.) вже виявилась заселеною вся територія сучасної Хмельницької області. Відомо понад 60 пам'яток цього часу. Найбільш важливі з них досліджено поблизу Славути, в с.с. Почапинцях і Карачківцях (Чемеровецький район); відомо близько 150 пам'яток трипільської землеробської культури, яка існувала на території Подністров'я та Правобережжя Дніпра в кінці IV-III тис. до н.е., тобто в добу міді. Найважливіші з цих пам'яток виявлено в Кам'янець-Подільському районі: біля с. Луки-Врублівецької - поселення ранньотрипільської культури, в с. Цвіклівцях - скарб мідних та кістяних прикрас, в с. Жванці - унікальні для Європи гончарські горна.

Подальший хід історичного розвитку зумовив появу в тодішнього населення виробів iз заліза. Виробництво і використання цього металу сприяло розвитку ремесла. Характерні пам'ятки цього періоду знайдені біля сіл Івахнівців (Чемеровецький район), Крутих Бродів (Ярмолинецький район), Ловців (Новоушицький район), Шепетівки, Кам'янця-Подільського та інших.

У першій половині І тис. н.е. територію Хмельницької області вже населяла південно-західна група східних слов'ян, які входили до складу антського міжплемінного об'єднання. На території краю виявлено 1000 пам'яток ранньослов'янської черняхівської культури (ІІ-VI ст. н.н.), вивчення якої свідчить, що цим племенам було відоме орне землеробство та плуг із залізним наральником. Саме на території області (поселення біля с. Лепесівки Білогірського району) відкрито давній землеробський календар. На багатьох черняхівських поселеннях краю трапляються рештки залізоробного виробництва. Ливарська формочка, знайдена біля с. Маліївців (Дунаєвецький район), свідчить про розвиток у той час ювелірної справи, а гончарський круг (Білогірський та Кам'янець-Подільський райони) - ремісництва. На території області поблизу с.с. Бакоти, Устя (Кам'янець-Подільський район), Купина (Городоцький район) досліджено залишки слов'янських поселень VI-VIII ст. н.е., а на поселенні поблизу м. Городка розкопано 27 жител та господарських споруд.

З утворенням на базі ранньослов'янських племен єдиної давньоруської держави - Київської Русі (ІХ - XV ст.) до її складу на території сучасного Поділля увійшли племена уличів і тиверців.

З посиленнями феодальної роздробленості Стародавньої Русі і виникненням окремих удільних князівств у кінці ХІ ст. на Наддніпрянщині утворюються Теребовлянські князівства, а згодом, в 1141 р. - Галицьке. У 1199 р. внаслідок об'єднання Теребовлянського і Шумського князівств вся територія сучасного Хмельниччини увійшла до Галицько-Волинського князівства. Літописні джерела характеризують Південно-Західну Русь ХІІ-ХІІІ ст. як економічно досить розвинутий край. На Хмельниччині зареєстровано понад 70 давньоруських поселень, городищ і могильників.

Серед давньоруських населених пунктів Поділля є 12 літописних міст.а такі згадані в літопису міста, як Ізяслав, Полонне, Тихомль були значними торговельно-ремісничими центрами. На Наддністрянщині, Надбужжі і вздовж р. Горинь формувались міста-фортеці, де стояли гарнізони князівських війсь, що боронили ці землі від нападу печенігів і половців.

Після загарбання краю ординськими племенами у 1246 р. Галицько-Волинське князівство змушене було визначати свою залежність від Золотої Орди. Край було поділено на округи, населення яких платило величезну данину. Спустошувалися села і міста, руйнувалися фортеці. Ця трагічна сторінка в історії Хмельниччини, як і всієї Русі, тривала понад 100 років.

Скориставшись феодальною роздробленістю давньоруських земель і ослабленням їх внаслідок ординської навали, територію захоплюють литовські і польські феодали. Дбаючи про поповнення своєї казни литовські власті сприяли розвитку ремесла і торгівлі. На початку XV ст. оживає торговий шлях із Львова до Чорного моря через Кам'янець-Подільський, який існував ще до монголо-татарської навали.

Внаслідок гострої боротьби між Польщею, Литовським князівством і Угорщиною захоплені ними землі Західного Поділля оголошуються (1439 р.) окремим подільським воєводством з центром у Кам'янці-Подільському. До його складу увійшли 3 повіти: Кам'янецький, Летичівський і Червоноградський.

З середини XV ст. частішають кримсько-татарські напади на Поділля. Все це, безперечно, зумовило спустошення поселень краю. Однак в наступні десятиріччя вже спостерігається збільшення кількості поселень і населення в них, а в зв'язку з дальшим процесом відокремлення ремесла від сільського господарства, зміцненням економічних зв'язків зростали міста. В кінці XV ст. у Кам'янець-Подільському воєводстві було 216 поселень. У другій половині XVI ст. - 650, у т.ч. 66 міст, у 40-х роках XVIIст. вже налічувалось 111 міст.

Протягом XV-XVII ст. на Поділлі зводяться нові і перебудовуються старі оборонні споруди. Більшість подільських міст із замками і «замочками» були не лише містами-фортецями, а й значними торговельно-промисловими центрами, які мали право на самоврядування. На той час місто було центром ремісничого учнівства, де поширювався цеховий устрій. Існували гончарні, шевські, кушнірські та інші цехи. В Кам'янець-Подільському був навіть цех музикантів - виконавців та майстрів музичних інструментів.

У зв'язку з розширенням виробництва зерна на продаж поміщики почали запроваджувати фільварково-панщинну систему господарства. З розвитком цього господарства поглиблюється процес майнової диференціації селянства. З даними ревізії 1565 року в 49 селах Кам'янецького староства налічувалось 1211 селянських дворів. Там переважали «вільні» новосілі, головним чином - бідна людність. Таких було 453 двори (37%). Якщо додати до цієї групи «слуг», то питома вага збіднілих підніметься до 40%. У першій половині XVII ст. на Поділлі понад 40% селянських господарств не були забезпечені необхідними засобами існування.

Після Люблінської унії (1569) землі Брацлавщини відійшли до Польщі, внаслідок чого створюються Брацлавське воєводство. Загарбані землі заселяє польська шляхта, в її руках зосереджуються основні земельні володіння. Виникають фільварки, сільські поселення збільшуються у розмірах. А із впровадженням у 1596 р. Берестейської унії під впорядкуванням православної церкви України і Білорусії, Ватикану - на землях, захоплених Польщею, у тому числі на Поділлі, посилилася релігійна і національна конфронтація.

За Андрусівською угодою 1667 р. більша частина Правобережної України і Східна Галичина, в тому числі сучасна Хмельниччина, залишилася за Польщею. Протягом XVI-XVII ст. однією з форм антифеодальної боротьби були масові втечі селян із загарбаних Польщею земель у південні степи до козаків.

У наступні десятиріччя територія стає ареною безперервних військових сутичок, жорсткої боротьби за сфери панування. У 1672 р. 300-тисячне турецьке військо захоплює Подільське воєводство. Проте в 1699 р. за Карловацьким трактатом ці землі знову відійшли до Польщі. Усі ці події вплинули на міграційні процеси. Після того, як турки залишили Поділля (1699), почалося його заселення переважно українцями, які приходили з території Руського та Волинського воєводств і оселялися селами.

У квітні 1793 р. землі Поділля у складі Правобережної України були приєднані до Росії. Утворилися Ізяславське і Брацлавське намісництва та Кам'янецька область, пізніше переіменована в Подільську губернію У 1797 р. - 1803 р. відбулося укрупнення повітів, з яких Кам'янецький, Летичівський, Проскурівський, Ушицький охоплювали більшу частину сучасної Хмельницької області.

Складні соціально-економічні і політичні умови історичного розвитку Поділля зумовили особливості формування поселень, спрямованість міграційних процесів, природний приріст, і динаміку етнічного складу. Значними змінами супроводжувався перехід до капіталістичних відносин. Уже в другій половині XVII ст. відбувся процес перетворення ремесла у товарне виробництво і зародження передумов мануфактури, зростання елементів товарності в сільському господарстві. Це сприяло збільшенню величини сільських поселень.

Оборонні, культові і громадські будівлі XV-XVIII ст., які збереглися до наших днів, відзначаються не лише військово-інженерними, але й високими архітектурно-художніми даними. Покровська церква-фортеця (XV ст.) в с. Сутківцях є найбільш довершеним в українській архітектурі зразком церкви оборонного типу.

У кінці XVIII-XIX ст. поміщики руками кріпаків будують пишні палаци, насаджують розкішні сади і парки. Привертають увагу своїм вільним природним плануванням парки Антонівський, Маківський, Макіївський, Новоселецький та інші. Дивлячись на фортеці і поміщицькі палаци, великий український поет-революціонер Т.Г. Шевченко писав: «На полях Волині і Поділля ви часто любуєтесь мальовничими руїнами стародавніх масивних замків і палат… Про що ж говорять, про що свідчать ці похмурі свідки минулого? Про деспотизм і рабство! Про хлопів і магнатів…».

Селянський двір був центром господарського і побутового життя дрібного індивідуального господарства. За житло звичайно правила хата з прибудованими сіньми, а в більш заможних - двобічна (дві кімнати через сіни). Всередині хати, біля входу, знаходилася піч, з протилежного боку (по діагоналі) парадний куток (покуть), по чільній і причілковій стіні - нерухомі лави, між піччю і торцевою стіною влаштовувалися нари для спання, на вхідній стіні висів мисник, що являв собою звичайну шафку з кількома поличками для посуду. На закріпленій між стінами жердині вішали одяг. Особливістю житла подільських селян був розпис стін всередині і зовні, різьблення по дереву на сволоках і наличниках, оздоблення візерунками печі.

Реформа 1861 року сприяла розвитку капіталізму в усіх сферах суспільного виробництва. Кількість промислових підприємств на території сучасної Хмельниччини зросла в 1,5 рази. Важливе значення для дальшого розвитку промисловості та економічних зв'язків з іншими районами країни мало завершення в 1870 році будівництва залізничної вітки Жмеринка - Волочиськ, а в 1873 році - Києво-Брестської залізниці, що пролягла через Полонне, Шепетівку, Славуту. Розширювався на той час внутрішній ринок, зростала торгівля. В другій половині 19 ст. ярмарки відбувались в 73 населених пунктах сучасної Хмельниччини. Найбільшими з них були Петропавлівський та Миколаївський у містечку Ярмолинцях, на які припадала чверть обороту всіх ярмарків.

Значні зміни сталися і в сільському господарстві, де все ширше використовувалися різні машини та вдосконалені знаряддя праці. Селяни дедалі глибше розшаровувались на два протилежні полюси - куркулів та сільських пролетарів. Бідняцькі господарства становили 64,19%. Слід сказати і про дуже тяжке становище робітників., особливо нестерпними були умови праці. На підприємствах і будовах часто траплялися нещасні випадки. Тому відбувалися постійні страйки, які через прихід економічної кризи захопили і початок ХХ ст.

Після поразки першої російської революції настали роки столипінської реакції. Посилився економічний наступ на робітників, на селі запроваджувалась аграрна реформа, під час якої знищувалось общинне землекористування, зміцнювались куркульські господарства при збереженні поміщицького землеволодіння. Багато селян, розорившись, виїхали на заробітки в міста, поповнивши лави робітничого класу, або пересилились до Середньої Азії чи Сибіру. Переселення велося неорганізовано, допомоги переселенцям уряд не подавав. Тому чимало з них змушені були без будь-яких засобів до існування повернутися назад, до своїх сіл, де не лишилось ні землі, ні хати.

Незважаючи на певне зростання промисловості, економіка Хмельниччини перед першою світовою війною мала переважно аграрний характер. 92% населення проживало в сільській місцевості, лише 8,7% міського населення працювало в промисловості. Провідне місце в ній посідала переробка сільськогосподарської сировини (75% займало цукроваріння).

Хронічне голодування, вкрай незадовільне медичне обслуговування, як і надмірна фізична праця на поміщика і куркуля, негативно позначилися на фізичному стані сільського населення, особливо молоді. Як результат - скорочення шлюбів, народжуваності, підвищення показників смертності.

У пореформений період деякі зміни сталися в побуті населення краю. Житла почали споруджувати переважно з глини або з каменю, стіни обмазували глиною, білили з двох боків - спереду і причілка. Хату обкладали своєрідним цоколем-призьбою, стіни розписували. Зовні їх переважно оздоблювали під стріхою, у вигляді фризу, інколи над призьбою. Та найбільша увага приділялася розпису хат всередині. Найтиповішими осередками подільського настінного оформлення були райони Кам'янця-Подільського та Зінькова, сс. Макова, Манівців, Цибулівки, Ходорівців.

На початку ХХ століття північна частина Хмельницької області входила до складу Волинської губернії і, зокрема, до Заславського повіту, що мав 16 волостей: волосні центри - містечко Антоніни, містечко Білогородка, село Бутівці, містечко Гриців, село Жуків, місто Заслав, містечко Лабунь (нині - Новолабунь Полонського району), село Михнів, село Нове Село, містечко Славута, містечко Судилків, село Сульжин, село Тернавка, село Хоровець, село Хролин, містечко Шепетівка; до Старокостянтинівського повіту - 13 волостей: містечко Авратин, містечко Базалія, містечко Волочиськ, село Корчівка, містечко Красилів, містечко Кульчини, містечко Купель, село Маначин, село Решнівка, село Сковородки, місто Старокостянтинів, містечко Теофіполь, село Чернелівка.

До того ж, деякі населені пункти теперішньої Хмельницької області утворювали більшість волостей у складі Острозького повіту (із 15 - 9) з центрами село Ганнопіль, село Довжки, село Кунів, містечко Ляхівці (нині Білогір'я), село Переросле, село Плужне, село Семенів, село Старий Кривин, село Уніїв (нині - Ставищани Білогірського району), а також Новоград-Волинського повіту з центрами містечко Берездів, містечко Остропіль, містечко Полонне, та Кременецького повіту з центрами містечко Ямпіль і село Святець.

Промисловий розвиток і події Першої світової і громадянської воєн сильно вплинули на динаміку етнічного складу міського населення і мало змінили етнічну структуру сільського населення. Як і в ХІХ ст., тут чисельно переважали українці. За даними перепису населення 1926 р. українці серед сільського населення Проскурівської і Кам'янецької округ становили від 80 до 90%. Вони займалися переважно сільським господарством і проживали у сільській місцевості.

У радянський період етносоціальні, етнокультурні та демографічні процеси на Поділлі розвивались неоднозначно. До певної міри вони коригувалися територіальними змінами, пов'язаними з адміністративними перетвореннями та змінами чисельного складу населення. У березні 1923 року в Подільській губернії після ліквідації повітів і волостей на території сучасної Хмельницької області створено Кам'янецький і Проскурівський округи, а у Волинській губернії - Шепетівський округ. У червні 1925 року була ліквідована Подільська губернія. Значного розмаху у розвитку зазнала не лише промисловість, сільське господарство, а і культурно-наукова діяльність. Так, вперше за багатолітню історію на Поділлі з'явилися вищі навчальні заклади, клуби, хати-читальні, культосвітні заклади.

Хмельницька область як і всі сільськогосподарські зони України, зазнало відчутних втрат людності внаслідок примусової колективізації і особливо голоду 1932-1933 рр. Разом з репресіями 30-х років втрати населення на Поділлі становили майже 5 млн. осіб, переважно - це сільські жителі.

У 1940 році до складу Кам'янець-Подільської області входило 36 адміністративних сільських районів, 3 міста обласного підпорядкування і 7 міст районного підпорядкування, на її території проживало 1770,4 тис. чоловік населення. В області налічувалось 458 великих промислових і 9655 дрібних підприємств, 1638 колгоспів, 13 радгоспів, 66 МТС, 476 мистецьких і культурно-освітніх закладів районного значення, понад 350 лікарень, поліклінік і амбулаторно-поліклінічних закладів.

1939-1945 рр. відомі як роки фашистської окупації, роки репресій, голоду, рухів опору, роки незгод й руйнувань, чисельних жертв, роки Великої Вітчизняної війни. До лав діючої Червоної Армії добровільно вступали і чоловіки, і жінки (на 28 червня 1941 року 643 жінки). Поділля від гітлерівських загарбників було звільнене 27 березня 1944 р.

В післявоєнний час поступово проводилася реконструкція всіх діючих промислових підприємств, що дало можливість збільшити їх виробничі потужності в 2-3 рази. Протягом 1951-1970 рр. стали до ладу понад 100 нових промислових підприємств. Почали діяти такі заводи: трансформаторних підстанцій, «Трактородеталь», радіотехнічний у Хмельницькому; цементний, приладобудівний, електромеханічний, цукровий і кабельний у Кам'янці-Подільському; Шепетівський мя'сокомбінат, Деражнянський і Дунаєвецький плодоконсервні заводи та ін.

Крім того, проведено велику роботу щодо технічної реконструкції залізничного транспорту. Зміцнюються і розширюються зв'язки Хмельниччини з багатьма областями України і союзними республіками.

За роки Радянської влади в культурі й побуті подільського населення відбулися велетенські і соціалістичні перетворення. Зміни зовнішнього вигляду подільського села і традиційної селянської хати органічно пов'язувались з наслідками колективізації сільського господарства, невпинним зростанням матеріального добробуту трудящих, культурною революцією, що відбулася в країні.

У 1965-1970 рр. близько 400 сіл перебудовано за новим генеральним планом. Вони мають рівні широкі вулиці, забудовані чепурними будинками під шифером або черепицею, просторі площі і майдани в центрі села, де розташовані громадські будівлі - школи, лікарні, торгові центри, будинки побуту тощо. Характерною рисою сучасного сільського житла є широке використання кращих архітектурно-будівельних народних традицій, нагромаджених багатовіковою історією краю, у поєднанні з сучасним досвідом соціалістичного будівництва. У 50-70 рр. ХХ ст. на Хмельниччині поширилось спорудження житлових будинків з 4-5 кімнатами (вітальня, спальня, їдальня, дитяча) й окремою кухнею. Майже в кожному будинку - сучасні меблі, твори живопису, радіоприймачі, телевізори, на кухні - газова плита.

Новий етап реформування відносин на селі розпочався в 90-их роках. У 1996 р. завершено приватизацію державних сільськогосподарських підприємств. З колишніх радгоспів утворено агрофірми «Поділля» і «Сварог», ряд акціонерно-пайових об'єднань. Селяни відтепер мають змогу володіти більшою кількістю землі, вони здобули право власності на свій земельний пай в господарствах.

Також у цей період бере початок створення фермерських господарств. Проте й складна економічна ситуація не дозволяє селянину вести результативне господарювання, адже ціни на той час на сільськогосподарську продукцію були низькі, а закупівельна вартість техніки, міндобрив й засобів агрохімії досить висока [15, 5].

Історія заселення Хмельниччини (рис. 2.1) відіграла важливу роль у формуванні населення краю, проте наявні й інші умови й фактори впливу. Тому у такій системі, як обласний суспільно-географічний комплекс, що складається з різноякісних підсистем, той чи інший компонент однієї підсистеми може виступати в ролі умов або факторів розвитку i територіальної організації того чи іншого компоненту другої підсистеми або всієї підсистеми. Сукупному впливу умов i факторів всіх компонент (їх взаємозв'язкам) піддається весь СГК.

Під факторами СГК розуміється сукупність різноманітних елементів, які прямо чи опосередковано залучені в процесі суспільного життя.

Різноманітність усіх факторів об'єднує в собі умови i ресурси суспільного життя, умови СГК - це ті фактори, які при даному рівні соціально-економічного розвитку не втягуються в суспільний обіг.

Виділяють дві основні групи факторів впливу на формування й розміщення населення району:

1. Природно-географічні.

2. Суспільно-географічні [23, 34].

2.1 Природно-географічні фактори

На регіональному рівні особливо великий вплив на розміщення населення мають природні ресурси, джерелом яких є природне середовище або природні умови. Природні умови - це найбільш широке поняття, яке охоплює всі аспекти природи. В більш вузькому значенні природні умови - це суттєві для життя і діяльності людини елементи природи, але які безпосередньої участі у процесі виробництва і невиробничій діяльності не беруть (А.А. Мінц).

Під природними ресурсами розуміються тіла i сили природи, що використовуються чи можуть бути використані в якості засобів виробництва, джерел енергії, сировини i матеріалів чи безпосередньо предметів споживання, причому зміна природного (вихідного) стану цих тіл i сил природи в процесі їх використання зачіпає інтереси суспільного життя в перспективі (К.Г. Гофман, 1975). До природних ресурсів ми відносимо не всі природні блага, а лише ті з них, суспільна корисність яких змінюється в результаті трудової діяльності людини [23, 19].

Власне тому до природно-географічних факторів впливу на формування й розміщення населення можна віднести:

· фізико-географічне положення;

· кліматичні умови;

· рельєф місцевості;

· наявність природних ресурсів (мінеральних, водних, грунтових, лісових, рекреаційних та ін.).

Щодо фізико-географічного положення Хмельницької області, то вона розміщена на південному заході Східноєвропейської рівнини в зонах лісостепу і мішаних лісів (Полісся, яке захоплює Славутський і частково Полянський райони). У геоструктурному відношенні область пов'язана з Українським щитом і його західним схилом. Східна частина області лежить у межах Волино-Подільського блоку і характеризується близьким до поверхні заляганням порід кристалічного фундаменту - гранітоїдів, гнейсів, кристалічних сланців. Територія на заході багата покладами пісковиків, аргілітів, пісків, мергелів й доломітів силуру, а на Південному Заході - глинисто-піщані відклади девону, пісковиків, пісків, неогенових вапняків, глини та інше.

Кліматичні умови впливають на усі сфери життєдіяльності людини й можуть визначати спеціалізацію району, а отже й розміщення та зайнятість населення. Вони впливають на продуктивність праці, врожайність, темп формування поселень тощо.

Якщо говорити про кліматичні умови Хмельницької області, то загалом вони сприятливі для господарської діяльності й життя людини. Клімат помірно-континентальний, зима м'яка із нестійкими морозами і відлигами; літо тепле, з частими опадами, які мають затяжний характер весною й восени. Опади на території області розподіляються нерівномірно: у північно-західній частині випадає 600-640, у південно-східній - 500-530 мм на рік (близько 70% їх припадає на теплий період року). Найтепліший місяць - липень, а найвологіший жовтень. Вегетаційний період становить 207 днів. Більше 100 днів у році має середньодобову температуру вище +15 С.

Більша частина області належить до вологої, теплої агрокліматичної зони, яка сприяє розвитку сільськогосподарського виробництва. Крім того, родючий чорнозем є найбільш багатообіцяльним ресурсом області. Поряд із такими традиційними сільськогосподарськими культурами, як озима пшениця, картопля, овочі, в області вирощують цикорій, гірчицю, ячмінь, горох, овес, гречку, кукурудзу, кормові культури (трави, кормові буряки, люцерна). Із технічних культур важливе місце займають цукровий буряк та ріпак.

Важливим фактором конфігурації населених пунктів й особливостей діяльності людей є рельєф місцевості. Поверхня Хмельницької області - висока рівнина, плато, але з різною орографічною будовою. Більшу центральну частину області займає Подільська височина (переважні висоти 270-370 м), по якій проходять вододіли Дніпра, Південного Бугу і Дністра. На північному заході в межі області заходить Волинська височина (висоти до 329 м), а на півночі - Поліська низовина (висоти 200-250 м). Південний захід перетинає Товтровий кряж, на якому є найвища точка області - гора Велика Бугаїха (409 м). Тут поширені карстові форми рельєфу, трапляються печери (Атлантида, Залучанська). Крайній південь має пасмоподібну поверхню, розчленовану каньйоноподібними долинами приток Дністра. Рівень Дністровського водосховища (121 м) є найнижчою висотною відміткою.

Такий рельєф сприяє формуванню населених пунктів на порівняно високих терасових ділянках, проте після проведення меліоративних робіт розселення населення стало більш рівномірним із своєрідним тяжінням до найближчих адміністративних центрів. Цю особливість спричинив занепад сільського господарства в області після розпаду колгоспів. Це, в свою чергу, призвело до звільнення значної частки трудових ресурсів, що в пошуках робочих місць мігрували до найближчих районних центрів й міст області.

Наявність природних ресурсів має важливий вплив на концентрацію населення, а також може визначати спеціалізацію області й особливості зайнятості населення в певних секторах економіки. Одним з головних факторів, що обумовлюють можливість ефективного розвитку економіки, є наявність ресурсів корисних копалин. На території області налічується значна кількість проявів та родовищ корисних копалин 23 видів і марок, із яких 80 - ліцензовані. Переважну частину загальної кількості розвіданих родовищ складають родовища цегельної сировини, вапняку та граніту, які є надійною базою для підприємств будівельної індустрії. Так, підприємства по виробництву щебеню та каменю побутового забезпечені сировиною більше ніж на 25 років. Їх продукція користується попитом в Україні, а також за її межами.

Із корисних копалин загальнодержавного значення розробляються родовища каоліну, вапняку для цементної та цукрової промисловості, глауконітового піску, мінеральних і прісних підземних вод та інші. В перспективі - розробка родовищ сапонітових глин та графіту. Область є одним із головних постачальників карбонатної сировини для цукрової промисловості України. Із семи розвіданих родовищ (загальні запаси 129,4 млн. тонн) розробляється чотири. У них зосереджено 32,8 млн. тонн сировини.

В області є родовища торфу. Запаси одного із них (ділянка «Соху женці», що розташована в Ізяславському районі), на розробку якого готується ліцензія, складають 156 тис. т, що забезпечить дільницю сировиною на 20 років. На півночі області затверджено запаси родовища графіту, яке вважається реальною сировинною базою нового економічно-ефективного підприємства.

Водні ресурси Хмельницької області досить значні. За їх запасами регіон займає 6 місце в країні. Область має досить густу сітку річок, ставків і водосховищ, але природних озер на її території дуже мало. Тут налічується понад 3 тис. річок загальною протяжністю близько 10 тис. км. Однак довжиною понад 10 км їх не так багато (понад 120), тому що на території області лежать переважно у верхів'я річок Південного Бугу або притоки ще більших річок - Дністра та Горині.

Річки області відносяться до басейнів Дністра, Південного Бугу та Дніпра. Найбільші ріки - Дністер, Південний Буг, Горинь, Случ, Збруч, Смотрич.

Величина річкового стоку плавно змінюється по території області. Так, у Придністров'ї відчувається певна нестача водних ресурсів, а північ, Полісся, має їх надлишок, що призводить в умовах рівнини до заболочення. Саме тому є досить необхідним регулювання річкового стоку як на півночі, так і на півдні області.

Значна кількість водних ресурсів області акумулюється в озерах, водосховищах і ставках, площа їх водного дзеркала становить 1% території області. Озер в області дуже мало, розміщені вони переважно в басейні Горині Славутського району (оз. Святе, Требіж). Набагато більше водосховищ і ставків, які розміщені, головним чином, у басейні Горині та Південного Бугу.

В цілому наявні водні ресурси повністю задовольняють сучасні потреби області. Вони використовуються для водопостачання, риборозведення, бальнеології, відпочинку і навіть для водного транспорту (Дністер).

Щодо лісових ресурсів, то відомо, що ліси відіграють важливу i різноманітну роль у народному господарстві будь-якої території. Вони є джерелом отримання цінної сировини, а також великої кількості інших видів технічної сировини, кормових i харчових продуктів. Дуже зросло значення лісів як ефективного засобу охорони i покращення навколишнього середовища, задоволення культурних i соціальних потреб няселення. Різко зросло значення санітарно-гігієнічних функцій лісу. Тому такий комплексний i різносторонній характер лісів потребує глибокого диференційованого підходу до їх використання, яке не можна розглядати лише з точки зору отримання деревини. Ведення лісового господарства повинно бути спрямоване на розширене відтворення лісових ресурсів, збереження i посилення природозахисних функцій лісу.

Хмельницька область вкрита чудовими лісами й лісовими наса-дженнями, які займають 13% її території. Основна частина лісових масивів зосереджена у поліській частині області, де вони займають близько 40% лісовкритої площі області. У межах інших географічних районів площа під лісом набагато менша і приблизно становить у Придністров'ї 17%, Подільському Побужжі 15%, північному Поділлі 12% від загальної лісовкритої площі.