Аналіз економічної ефективності зовнішньоекономічної діяльності ЗАТ ВО "Конті"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретичні основи вибору форми виходу підприємства на зовнішній ринок

1.1 Мотиви виходу підприємства на зовнішній ринок

1.2 Етапи виходу підприємства на зовнішній ринок

1.3 Основні форми виходу підприємства на зовнішній ринок

2. Аналіз діяльності та обґрунтування стратегії виходу ПАТ «Виробниче об'єднання «Контi» на зовнішній ринок

2.1 Коротка характеристика ЗАТ «Виробниче об'єднання «Контi»

2.2 Аналіз ринку та конкурентів кондитерської групи «Конті»

2.3 Аналіз фінансової діяльності кондитерської групи «Конті»

2.4 SWOT-аналіз

3. Пропозиції щодо виходу ЗАТ «ВО «Конті» на зовнішній ринок

3.1 Вибір цільового ринку

3.2 Аналіз кондитерської галузі Білорусі

3.3 Аналіз економічної ефективності зовнішньоекономічної діяльності ЗАТ «ВО «Конті»

4. Охорона праці і навколишнього середовища

4.1 Загальні питання охорони праці

4.2 Організація управління охороною праці на підприємстві

4.3 Організація безпечних умов праці на робочому місці

4.4 Заходи безпеки

4.5 Електробезпека

4.6 Пожежна безпека

4.7 Охорона навколишнього середовища

Висновки

Список джерел інформації

Додатки



ВСТУП

В даний час глобалізація світової економіки підштовхує підприємства до виходу на зовнішні ринки. Зарубіжні ринки представляють нові можливості збуту продукції, стають все більш привабливими для українських компаній і підприємств. Якщо компанія вирішує вийти на зовнішні ринки, то важливу роль відіграє цілеспрямоване планування та практична продуманість обраного напрямку.

Актуальність теми на сучасному етапі розвитку економіки визначається тим, що розробка та обґрунтування ефективних форм і стратегій виходу підприємства на зовнішні ринки знижує потенційні ризики, пов'язані з проникненням, і підвищує ймовірність успіху компанії на цільовому зарубіжному ринку. Більшість підприємств, виходячи на зовнішні ринки стикаються з тим, що без обґрунтованої та детально спланованої стратегії роботи, зовнішньоекономічна діяльність значно ускладнюється.

На вирішення цього питання спрямовані дослідження Л.Е. Стровского, Г.В. Дурицької, М.І. Дідківського, Г.М. Голобокова, Ю.В. Каракай, О. Л. Каніщенко, Т.М. Циганкової, Г.В.Турбан, Н.В. Еремеева, В.А. Алексухина.

Безперечні вигоди від виходу підприємства на зовнішні ринки ставлять проблему розробки методів економічного обґрунтування прийнятих рішень щодо виходу на зовнішній ринок на перший план. Вченими створена велика кількість підходів для рішення різноманітних задач, описана значна кількість методів та пропозицій,щодо виходу підприємств на зовнішні ринки. Однак, незважаючи на досягнуті результати, ряд теоретичних і методичних проблем пов'язаних, зокрема, з розвитком і вдосконаленням діяльності підприємств вимагають проведення подальших досліджень.

Метою даної роботи є вивчення та дослідження теоретичних основ організації, розкриття діючої практики з обґрунтування форми виходу підприємства на зовнішні ринки, а також пошук напрямків удосконалення цієї роботи на основі систематизації існуючих пропозицій щодо цього питання.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі завдання:

- дослідити мотиви виходу підприємства на зовнішні ринки;

- розглянути етапи та основні форми виходу підприємства на зовнішні ринки;

- провести аналіз діяльності ЗАТ «Виробниче об'єднання «Конті»;

- виявити цільові ринки для подальшої ефективної зовнішньоекономічної діяльності ЗАТ «Виробниче об'єднання «Конті»;

- розробити та обґрунтувати форму виходу підприємства на зовнішній ринок;

- проаналізувати ефективність зовнішньоекономічної діяльності.

Об'єктом дослідження виступає процес виходу ЗАТ «Виробниче об'єднання «Конті» на зовнішній ринок та обґрунтування форми виходу.

Предметом дослідження є теоретичні та методичні аспекти виходу підприємства на зовнішні ринки.

Теоретичну та методологічну основу дослідження становлять фундаментальні положення економічної теорії, законодавчі та нормативні акти України, наукові розробки українських та зарубіжних вчених. Інформаційною базою дослідження є офіційна інформація Державного комітету статистики України, дані статистичної та фінансової звітності ЗАТ «Виробниче об'єднання «Конті», матеріали мережі Інтернет та періодичних видань, власні аналітичні розрахунки.

У процесі роботи застосовувалися загальноприйняті методи емпіричних та теоретичних досліджень, а саме: теоретичного узагальнення та зіставлення; аналізу та синтезу; порівняння та групування; аналіз економічних досліджень і статистичних даних.

Впровадження пропозицій, наданих у роботі, дозволить досягти чіткого обґрунтування та обрання форми виходу підприємства на зовнішні ринки, що дасть змогу покращити діяльність підприємств в напрямку розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИБОРУ ФОРМИ ВИХОДУ ПІДПРИЄМСТВА НА ЗОВНІШНІЙ РИНОК

1.1 Мотиви виходу підприємства на зовнішній ринок

Зовнішньоекономічна діяльність є важливою і невід'ємною сферою господарської діяльності підприємств, фірм, всіх учасників ринкових відносин. Її розвиток, розширення і удосконалення є пріоритетним для багатьох держав світу. Міжнародні економічні відносини є однією з найбільш динамічно розвинутих сфер економічного життя. Економічні зв'язки між державами мають багатовікову історію. Протягом історії вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблеми забезпечення населення товарами, що національна економіка виробляла неефективно чи не виробляла зовсім. У ході еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли в зовнішню торгівлю і перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин, - світове господарство. Процеси, що відбуваються в ньому, торкаються інтересів усіх держав світу. І, відповідно, усі держави повинні регулювати свою зовнішньоекономічну діяльність, щоб досягти дотримання в першу чергу своїх інтересів.

Сучасний етап розвитку світогосподарських зв'язків характеризується розширенням усіх форм міжнародних економічних відносин на основі швидкого росту продуктивних сил, який обумовлений прискоренням науково-технічного прогресу. Тому більшість великих підприємств починають реалізовувати свою продукцію як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках.

Сучасні процеси глобалізації світового економічного розвитку не оминають і Україну, яка поступово інтегрується до міжнародної економіки. Основним суб'єктом сучасних міжнародних економічних відносин виступає підприємство як ключова ланка ринкової економіки. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства є важливою і невід'ємною сферою господарської діяльності, яка при ефективному використанні всього комплексу сучасних форм і методів міжнародного бізнесу здатна позитивно впливати на ефективність виробництва, його технічний рівень, якість продукції, що виробляється.

Вихід підприємства на зовнішні ринки сприяє пристосуванню економіки до системи світогосподарських відносин, формуванню економіки відкритого типу. Саме тому розвиток зовнішньоекономічної діяльності підприємств -- це суттєвий фактор підвищення ефективності господарської діяльності як на рівні мікроекономіки, так і в масштабах усього народного господарства.

Для кожного підприємства, що розвивається рано чи пізно настає момент, коли його починає не задовольняти характеристики вітчизняного ринку, політичний клімат чи економічні умови в державі, тому само собою виникає питання виходу підприємства на зовнішні ринки. Для України це доволі актуальне питання, але нестача фінансових засобів, недостатність основних засобів, невідповідність продукції міжнародним стандартам, а також застарілість технологій, є, для багатьох підприємств, одними з основних причин, що перешкоджають виходу на закордонні ринки. Але в Україні існують підприємства, продукція та послуги яких є конкурентоздатними не тільки на вітчизняному ринку, а потенціал виробництва перевищує внутрішні потреби країни. Тому для збільшення обсягу продажу продукції та більш ефективного використання виробничих потужностей цим підприємствам необхідно шукати нові ринки збуту.

Підприємствам, що вирішили вийти на іноземний ринок, необхідно взяти до уваги існування безлічі обмежень і перешкод у міжнародній торгівлі - як у країні, на ринок якої воно збирається вийти, так і в своїй власній. До таких обмежень належать: митні тарифи (фіскальні і протекціоністські), валютний контроль із боку держави, ряд нетарифних бар'єрів та ін. Всі ці особливості значно підвищують загальний комерційний ризик підприємницької діяльності на міжнародному ринку. Тому підприємству необхідно дуже ретельно обміркувати стратегію виходу на зовнішні ринки.

Основними мотивами розвитку ЗЕД на рівні підприємства можуть бути:

1. Розширення ринку збуту своєї продукції за національні межі з метою максимізації прибутку.

2. Закупка необхідної сировини, комплектуючих виробів, нових технологій і обладнання.

3. Залучення інжинірингових та інших послуг для потреб виробництва, з урахуванням їх унікальності, більш вищої якості і низьких цін в порівнянні з внутрішнім ринком.

4. Залучення іноземних інвестицій з метою модернізації виробництва, зміцнення експортного потенціалу і конкурентних позицій на світових товарних ринках.

5. Участь в міжнародному розподілі праці, спеціалізації і кооперуванні виробництва з метою успішного розвитку своєї економіки [1, 2].

Також мотивами для виходу на міжнародний ринок можуть служити, зокрема, наступні міркування:

- певні тенденції на внутрішньому ринку, які виштовхують фірму закордон;

- насичення цього товарного ринку;

- зростання конкуренції на внутрішньому ринку;

- фінансова, фіскальна, соціальна, екологічна політика держави;

- зростання фірми і розширення її сфери діяльності;

- необхідність підтримки і розвитку іміджу фірми;

- прагнення здолати залежність від кон'юнктури внутрішнього ринку з його специфічними характеристиками (наприклад, сезонністю), розсіяти ризик і забезпечити можливість маневру ресурсів;

- прагнення дістати доступ до технологічних секретів;

- можливість використання державних програм сприяння міжнародній торгівлі (як вітчизняних, так і зарубіжних);

- прагнення вивільнити частину використовуваних на внутрішньому ринку ресурсів (потужностей, кадрів, фінансових коштів) для вирішення складніших і перспективніших завдань;

- прагнення відновити традиційні, але чого-небудь перервані зв'язки [3].

Перед виходом на зовнішній ринок фірма повинна поставити перед собою декілька питань:

1. Чи виходити на міжнародний ринок взагалі?

2. Які при цьому ставити цілі?

3. Які перспективи і погрози при цьому відкриваються?

4. На ринок якої країни або групи країн фірма повинна виходити?

5. Яку продукцію пропонувати на зовнішньому ринку?

6. Виходити на ринок самостійно або через посередників?

7. Як сформувати комплекс маркетингу?

8. Як у зв'язку з міжнародним маркетингом перебудувати власну стратегію фірми?

9. Яких економічних, науково-технічних і інших результатів можна чекати?

10. Як перебудувати менеджмент?

11. Яку обрати організаційну структуру?

І, нарешті, у світлі відповідей на попередні питання, знову-таки - чи виходити на міжнародний ринок взагалі? [3].

1.2 Етапи виходу підприємства на зовнішній ринок

Прийняття рішення про вихід на зовнішні ринки і керування процесом виходу пов'язані з низкою аналітичних питань і практичних завдань. Перш за все необхідно оцінити які переваги і вигоди принесуть операції на нових для компанії ринках і визначити яким чином необхідно скоригувати стратегію компанії, для того щоб адаптуватися і успішно конкурувати в незвіданих раніше умовах ведення бізнесу.

Одним з найбільш важливих аспектів, які слід враховувати при виході на ринок, є виявлення потенційних клієнтів, партнерів і конкурентів і оцінка їх конкурентних переваг, підходів до веденню бізнесу та поведінкових характеристик.

Досягнення необхідного рівня довіри та комфорту з партнерами досягається, як правило, тільки в процесі досить довготривалої співпраці. Тим не менш, правильний відбір потенційних партнерів, клієнтів, обслуговування організацій і т.д. вже на етапі виходу на ринок є запорукою успіху подальшого розвитку. Для досягнення необхідного рівня знань і розуміння учасників ринку застосовуються різні методи, включаючи кабінетні дослідження, інтерв'ювання і т.д., але найбільшу цінність являють собою проведення особистих зустрічей.

Після досягнення розуміння про зовнішній ринок, аналізу механізмів його роботи та учасників ринку, а також визначення потенційних клієнтів і партнерів для співпраці розробляється модель бізнесу. Як правило, для ведення бізнесу на зовнішніх ринках існує кілька альтернативних можливостей. При цьому як показує практика, чим глибше входження компанії в ринок, тим більших успіхів можна досягти при виході на новий ринок.

Вихід підприємств на зовнішні ринки зазвичай є тривалим еволюційним процесом. Досвід показує, що систематичне, поступове набуття досвіду в зовнішньоекономічній діяльності - найкращий, а в багатьох випадках і єдиний шлях до стабільного успіху. Тому дослідження теоретичних підходів до виходу підприємств на зовнішні ринки достатньо актуальні в сучасних ринкових умовах. Окрім цього, дослідження кон'юнктури ринку базується на аналізі привабливості цільових ринків.

При виході за межі своєї держави підприємство має справу з новими умовами зовнішнього середовища. Наприклад, інші види податків, валюти, цін, способів транспортування тощо. Необхідно шукати докладну інформацію про кожну нову умову середовища, щоб управління компанією могло почати відповідні дії на ринку. Крім того, підприємство може обирати різні форми присутності на іноземних ринках, що спричинює збільшення нових чинників зовнішнього середовища.

Перешкоди можуть виникнути з найнесподіваніших причин, пов'язаних із будь-якою складовою зовнішнього середовища. Тому для підприємства важливо вивчити всі чинники, а отже, потрібне активне збирання і аналіз інформації про зовнішнє середовище. Необхідно вивчати економічне середовище, рівень технічного і технологічного розвитку, політичну систему, правові основи, культуру іншої країни. Вихід на міжнародний ринок часто означає вихід більше ніж на один ринок. У результаті кількість змінних чинників зовнішнього середовища зростає в геометричній прогресії. Крім того, варто враховувати і розуміти взаємодію між ними.

На зовнішньому ринку підприємство зіткнеться з більшим числом конкурентів, ніж на внутрішньому ринку, не тільки в розрізі товарів (послуг) -- конкурентів, але і підприємств (місцевих, іноземних). Підприємство має усвідомити гостроту конкурентної боротьби на цьому ринку, свою конкурентну стратегію.

Вихід підприємств на зовнішній ринок проходить у кілька етапів.

1. Аналіз зовнішнього середовища та вибір цільових ринків за певними критеріями та проведення аналізу цих ринків.

2. Прийняття рішення про доцільність виходу на зовнішній ринок, після об'єктивної оцінки ситуації на відповідному світовому ринку, а також власних можливостей забезпечити виробництво і реалізацію відповідної конкурентоспроможної продукції.

3. Вибір форми виходу на зовнішній ринок [4].

Ретельний аналіз зовнішнього середовища є першим необхідним етапом при розробці програми виходу фірми на зовнішні ринки. При виході на зовнішні ринки необхідно опанувати інформацію щодо рівня економічного розвитку країни, яка приваблює фірму з її товаром, систему регулювання зовнішньоекономічної діяльності в ній, політичну систему, культурні та релігійні традиції, особливості мови спілкування, географічні особливості тощо.

Розглянемо деякі складові процесу вибору цільових ринків. До процесу вибору слід підходити так, щоб вибір країн і планування стратегії вступу на їхні ринки відбувалися одночасно й узгоджено один з одним. Тому йдеться не стільки про розроблення послідовності окремих етапів, скільки про створення концепції інтегрованого планомірного процесу вибору національних ринків і визначення стратегії вступу на них [5]. Цей процес повинен складатися з наступних етапів:

1) формування головних цілей розвитку підприємства;

2) розробка портфельної стратегії;

3) розробка стратегії географічної експансії ринків;

4) визначення стратегії конкурентної поведінки;

5) визначення стратегії охоплення ринку;

6) розробка стратегії позиціонування.

Паралельно цим етапам відбувається безпосередній вибір ринків, в наступній послідовності:

а) прийняття рішення по вибору зарубіжних ринків;

б) оцінка регіональних ринків на основі обраних критеріїв;

в) конкретизація цілей, щодо кожного ринку;

г) рішення щодо стратегії виходу на зарубіжні ринки;

д) адаптація глобальної стратегії під специфіку окремих країн.

З погляду економічної доцільності багатоступінчастого процесу вибору регіональних ринків, який пропонується, він повинен бути структурований таким чином, щоб уже на першому етапі на основі попередньої інформації можна було відкинути неефективні ринки. З кожним наступним етапом потреба в інформації і витрати на її придбання збільшуються, а кількість країн, що залишилися до розгляду, зменшується [6].

Розглянемо детальніше етапи відбору зарубіжних країн та безпосередні критерії їх відбору (рис.1.1) [7].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рисунок 1.1 Етапи відбору зарубіжних країн

Перший етап. Виходячи з економічної доцільності одержання інформації про ринки, процес вибору країн починається з аналізу загальних критеріїв, які повинні бути достатньо вагомими, щоб за ними зробити попередній відбір національних ринків. На даному етапі варто досліджувати економічну, політичну ситуацію країни в цілому, соціально-культурні особливості громадян а також природні фактори та пов'язані з ними особливості.

Другий етап. Критерії попереднього вибору повинні містити істотні фактори оцінювання зарубіжних регіональних ринків, відповідати стратегічному характеру розв'язуваної проблеми, бути незалежними один від одного (що на практиці найчастіше не дотримується) і базуватися на інформації, яку можна придбати порівняно легко і без істотних витрат [6].

На третьому етапі необхідно враховувати витрати на доставку, які дадуть змогу побачити додаткові витрати, які понесе підприємство і покупець. Це потрібно для оцінки частки логістичних витрат в собівартості товарів, що постачаються.

Четвертий етап. Проведення оцінювання цільових ринків на основі обраних критеріїв. Найбільш простим способом оцінювання регіональних ринків є бальна система. При цьому методі визначаються, по-перше, вагомість, або важливість, обраних критеріїв для ухвалення рішення про сегментування і, по-друге, оцінка ступеня вираження даного критерію для певної країни (вона може визначатися особами, які безпосередньо працюють з цим національний ринком). Добуток вагомості критерію на його оцінку дасть зважене значення цього критерію, а сума зважених значень - загальну оцінку даного зарубіжного ринку [8].

Після вибору найбільш адекватного конкурентним перевагам та потенціалу підприємства зарубіжного ринку логічно постає питання про форми присутності на цьому ринку, а отже, і спосіб виходу на нього. Проблема вибору способу виходу підприємства на зарубіжний ринок виникає при виробленні міжнародної стратегії підприємства або при виникненні можливості (або необхідності) розвитку діяльності на якомусь зарубіжному ринку.

На остаточне рішення щодо стратегії виходу фірми на зовнішній ринок впливає сукупність внутрішніх до зовнішніх (відносно фірми) чинників (рис. 1.2) [8].



Рисунок 1.2 - Внутрішні та зовнішні чинники вибору стратегії виходу на зовнішній ринок

Вибір способу виходу на зовнішні ринки залежить від мети підприємства, масштабів діяльності, характеру товару й намірів контролювати продаж. Враховується також потенційний обсяг продажу, витрати й інвестиції на організацію руху товарів, наявність підготовленого персоналу (продавців) та інші умови. В загальному вигляді вибір способу виходу на зовнішні ринки може здійснюватися за такими критеріями:

- форма руху капіталу;

- рівень витрат, пов'язаних із виходом на закордонний ринок;

- ступінь привабливості інвестування;

- контроль ринку;

- рівень ризику;

- швидкість виходу на зарубіжний ринок;

- можливість виходу з ринку.

Після того, як підприємство вирішило займатися збутом продукції в тій чи іншій країні, воно повинно обрати найліпший спосіб виходу на обраний ринок.

1.3 Основні форми виходу підприємства на зовнішні ринки

Після вибору найбільш адекватного конкурентним перевагам та потенціалу фірми зарубіжного ринку логічно постає питання щодо форм присутності на цьому ринку, а отже, і стратегій виходу на нього. Міжнародна бізнесова практика виділяє три основні стратегії виходу на зовнішній ринок:

- експортування,

- спільне підприємництво,

- пряме інвестування [8].

Основні форми виходу на зовнішні ринки можна розподілити за різними критеріями. По-перше, стратегія виходу на зовнішній ринок може бути обрана в залежності від місця виробництва - внутрішнє або зарубіжне (рис. 1.3).

У випадку стратегії експортування виробництво залишається на національній території, що має свої недоліки та переваги. Спільне підприємництво та пряме інвестування потребують вже організації виробництва за кордоном. При цьому деякі форми спільного підприємництва реалізуються на основі укладення контрактів, без додаткових інвестицій, а спільне володіння та пряме інвестування передбачають інвестиції, тобто довгострокові вкладення капіталу в підприємства, соціально-економічні програми, підприємницькі та інноваційні проекти. Це зумовлює виділення контрактних та інвестиційних форм стратегій виходу на зовнішній ринок (рис. 1.4) [8].

Експорт -- вивіз за кордон товарів, які продані іноземним покупцям з метою їх безпосереднього споживання, продажу або для перероблення [8].



Рисунок 1.3 - Стратегії виходу на зовнішній ринок в залежності від місця виробництва

Рисунок 1.4 - Контрактні та інвестиційні форми стратегій виходу фірм на зарубіжний ринок

Експорт є найпростішим способом виходу на зовнішній ринок. За інтенсивністю і обсягами розрізняють нерегулярний і регулярний експорт. Нерегулярний експорт -- це пасивний рівень зовнішньоекономічних відносин, коли підприємство час від часу експортує свої надлишки і продає товари місцевим оптовикам, що представляють закордонних покупців. Про регулярний експорт можна говорити тоді, коли підприємство має за мету розширити свої зовнішньоторговельні операції на конкретному ринку.

Експорт буває двох різновидів: непрямий і прямий. За непрямого експорту підприємство користується послугами посередників, а за прямого проводить експортні операції самостійно. Підприємства, що тільки починають свою експортну діяльність, частіше використовують непрямий експорт. Вони віддають перевагу цьому варіанту з двох причин. По-перше, такий експорт потребує меншого обсягу капіталовкладень, оскільки підприємству не доводиться створювати за кордоном власний торговий апарат або налагоджувати мережу контактів. По-друге, за непрямого експорту підприємство менше ризикує. Оптовою реалізацією товару займаються посередники, які застосовують у цій діяльності свої специфічні професійні знання, уміння і послуги, і тому продавець, як правило, робить менше помилок.

Використання посередників при експорті має не тільки переваги, а й недоліки:

-- ізольованість виробника від ринку, відсутність інформації про реакцію споживача на товар;

-- залежність експортера від посередника;

-- недостатня увага посередника до роботи з товаром експортера;

-- відсутність у посередника в силу різних причин прагнення просувати товар експортера на всі доступні сегменти цільового ринку [9].

Непрямий експорт, або делегування повноважень без інвестування, має різноманітні форми [3].

1. Передача повноважень з експорту передбачає використання системи збуту, що знаходиться в одній або декількох країнах і належить іншому підприємству. Таку систему збуту експортер використовує тоді, коли його потенціал слабкий, щоб діяти самостійно на зовнішньому ринку.

2. Експортна франшиза -- такий спосіб організації справи, за якого франчайзі купує у відомої компанії право на продаж її товарів під її товарним знаком.

3. Комерційні посередники активно беруть участь в експортних операціях. Їх розрізняють за двома ознаками: винагороді (торгова націнка або комісійні) і сталості звґязків з експортером. Основні види посередників, що працюють у сфері міжнародної торгівлі, такі:

-- міжнародний маклер шукає і налагоджує контакти, не одержуючи повноважень продавця і покупця, працює за комісійні (куртаж) з обох сторін угоди;

-- агент із закупівлі виконує доручення покупця знайти за кордоном товар визначеної якості і за визначеною ціною, з конкретним терміном постачання;

-- агент з продажу виконує доручення експортера вивчити ринок, продати і поставити товар, виписати рахунок на умовах одержання комісійних у відсотках від ціни. Може бути гарантом покупця за додаткову плату; комісійний агент представляє експортера -- постачальника товару за кордоном, працює на основі контракту; агент з міжнародної торгівлі купує і продає від свого власного імені;

-- концесіонер -- посередник міжнародної торгівлі, у якого тісний звґязок з експортером, працює на умовах контракту і виконує три основні функції: торгову, технічну, фінансову;

-- імпортер-дистриб'ютор укладає контракт з експортером, інколи працює на умовах виключності. Основа взаємовідносин із експортером -- традиція. Сам виписує рахунки й інформує про покупців [3].

Прямий експорт передбачає прямий продаж через власний торговий персонал. Він застосовується у випадку, коли легко визначити споживачів або вони самі знаходять продавця. Організація прямого експорту може здійснюватися за допомогою:

а) експортного відділу, що вирішує всі питання з просування товару на зовнішній ринок;

б) торгового представника, який відряджений за кордон і працює тільки на своє підприємство. Він добре знає товар і просуває його на ринок;

в) представництва -- команди, яка постійно працює за кордоном, головним завданням якої є стимулювання збуту, укладання угод, контроль за їх виконанням [10].

Спільне підприємництво -- об'єднання зусиль партнерів щонайменше з двох країн з метою організації спільної комерційної справи. Ця стратегія виходу підприємства на зовнішній ринок ґрунтується на поєднанні його зусиль із ресурсами комерційних підприємств країни-партнера з метою створення виробничих і маркетингових потужностей. На відміну від експорту при спільній підприємницькій діяльності формується партнерство, у результаті якого за рубежем створюються певні потужності. Законодавство ряду країн передбачає, що присутність на їхньому ринку іноземної компанії можлива лише при укладанні контракту з місцевими фірмами про виробництво товарів у цих країнах. Навіть промислово розвинені країни іноді чинять тиск на експортерів, щоб вони створювали спільні виробництва за рубежем. Виділяють чотири види спільної підприємницької діяльності:

1) ліцензування;

2) виробництво за контрактом;

3) управління за контрактом;

4) підприємства спільного володіння.

Ліцензування, у даній групі, є одним із найпростіших шляхів виходу на зовнішній ринок. Ліцензування -- форма спільного підприємництва, яка базується на тому, що ліцензіар (продавець) передає ліцензіату (покупцеві) право на використання виробничого процесу, патенту, товарного знака в обмін на гонорар або ліцензійний платіж.

Ліцензіар укладає на закордонному ринку угоду з ліцензіатом, передаючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, торгового секрету в обмін на гонорар або ліцензійний платіж. Ліцензіар одержує вихід на ринок з мінімальним ризиком, а ліцензіату не доводиться починати з нуля, тому що він відразу набуває виробничого досвіду, добре відомий товар або ім'я. Використання ліцензування при спільній підприємницькій діяльності має економічні, стратегічні і політичні мотиви. Економічні мотиви полягають у тому, що ліцензіар знижує ризик створення виробництва за рубежем з огляду на невеликий обсяг продажу, небезпеку удосконалення товару конкурентом, обмеженість ресурсів тощо. Великі підприємства з диверсифікованим виробництвом, переглядаючи асортимент, зосереджують зусилля на сильних сторонах своєї діяльності, що дають високий прибуток. Продаючи ліцензії, вони відмовляються від продукції і технології, що не становлять інтерес сьогодні. У цьому полягає стратегічний мотив ліцензійної угоди. Політичні і правові мотиви лежать в основі ліцензійної угоди тоді, коли є обмеження на придбання іноземцями власності в країні-реципієнті або відсутній захист іноземної власності. Для зазначеного способу є характерним:

-- наявність патентно-ліцензійного продукту або ноу-хау;

-- використання для проникнення на новий ринок;

-- обмежені інвестиційні витрати та поточні зобов'язання.

Однак ліцензування має й недоліки -- підприємство має менший контроль над ліцензіатом, ніж над своєю філією. До того ж, у випадку великого успіху ліцензіата, прибутки підуть саме йому, а не ліцензіару. У результаті, виходячи на зовнішній ринок таким способом, підприємство може саме створити собі конкурента. Передаючи права на об'єкт ліцензійної угоди, підприємство втрачає контроль над своїми активами. Тому в ліцензійному контракті необхідно передбачити такі моменти:

а) умови його припинення, якщо сторони не виконують своїх зобов'язань;

б) методи перевірки якості товару, послуг;

в)зобов'язання щодо витрат на створення системи збуту;

г) географічні межі застосування активів;

д) умови використання новаторських технологій, заснованих на знаннях, переданих за ліцензійною угодою;

є) конфіденційність інформації, що міститься в ліцензійній угоді [3].

Іншим різновидом стратегії спільної підприємницької діяльності є виробництво за контрактом, тобто укладання контракту з місцевими виробниками на випуск товару. Причини, що зумовлюють використання такого способу:

-- дефіцит власних потужностей;

-- наявність перешкод для експорту у відповідну країну;

-- високі транспортні витрати;

-- економія на факторах виробництва [11].

Загальна схема виробництва за контрактом на практиці має різні модифікації. Значного поширення набуло виробництво комплектуючих. До різновидів виробництва за контрактом відносять переробку давальницької сировини -- толінгові операції. Технологічна схема їх виконання полягає у постачанні вітчизняних матеріалів, напівфабрикатів і компонентів за кордон, де вони обробляються, монтуються, а потім реімпортуються як готова продукція.

Цей спосіб виходу на зовнішній ринок також має недоліки. Застосовуючи його, підприємство менше контролює процес виробництва, що може мати наслідком втрату частини потенційних прибутків. Однак підрядне виробництво дає підприємству можливість розгорнути свою діяльність на зовнішньому ринку швидше, зі меншим ризиком і з перспективою вступу в партнерство з місцевим виробником або купівлі його підприємства.

Ще одним способом виходу на зовнішній ринок, що відносять до стратегії спільної підприємницької діяльності, є управління за контрактом. За такого способу підприємство надає закордонному партнеру "ноу-хау" у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал. Інакше кажучи, підприємство експортує не товар, а скоріше управлінські послуги. Частіше за все це відбувається у формі консультацій для іноземних компаній. Такий спосіб використовувало підприємство "Хілтон", організовуючи роботу готелів у різних країнах світу. З погляду країни-реципієнта контракт на управління усуває потребу в прямих інвестиціях як засобі, обов'язковому для одержання управлінської допомоги. Підприємству, що надає такі послуги, контракти допомагають уникнути ризику втратити капітал, коли прибуток від інвестицій не високий, а капітальні витрати непомірно великі [3].

Управління за контрактом широко застосовується у країнах, що розвиваються, які мають капітал і виконавчий персонал, але не мають "ноу-хау" і кваліфікованих працівників. Пропозиції щодо кооперації за участю закордонного капіталу в цих країнах нерідко відхиляються через острах допустити іноземне засилля. Угода ж на здійснення комплексу робіт в галузі менеджменту обмежена в часі, і в остаточному підсумку закордонні фахівці будуть замінені місцевими.

Цей спосіб виходу на зовнішній ринок характеризується мінімальним ризиком і одержанням прибутку із самого початку діяльності. Недолік його полягає в тому, що для виходу на зовнішній ринок підприємству необхідно мати достатній штат кваліфікованих управлінців, котрих можна використовувати з більшою вигодою для себе. До цього способу також недоцільно вдаватись у тому випадку, коли самостійне здійснення всього бізнесу принесе підприємству, що виходить на зовнішній ринок, набагато більші прибутки. Крім того, управління за контрактом на якийсь час позбавляє підприємство можливості розгорнути власний бізнес у цій закордонній країні.

Ще одним способом проникнення на зовнішній ринок є створення спільного підприємства. Таке підприємство є результатом об'єднання зусиль закордонних і місцевих інвесторів з метою створення місцевого комерційного підприємства, яким вони володіють і управляють спільно. Існують різні шляхи заснування такого підприємства, наприклад закордонний інвестор може купити частку в місцевому підприємстві, або місцеве підприємство може купити собі частку у вже існуючому місцевому підприємстві закордонної компанії, або обидві сторони можуть спільними зусиллями створити нове підприємство [12]. Основні риси цього способу:

-- він є обов'язковим при виході на окремі ринки;

-- потребує інвестиційних витрат;

-- супроводжується політичними ризиками;

-- має високу ймовірність конфліктів з партнерами;

-- передбачає складну процедуру виходу з ринку.

Спільне підприємство може виявитися необхідним або бажаним з економічних або політичних міркувань. Зокрема, виходячи на зовнішній ринок, підприємство має дефіцит фінансових, матеріальних або управлінських ресурсів для здійснення проекту самотужки. Інша можлива причина -- іноземний уряд тільки в такий спосіб допускає на ринок своєї країни товари іноземних виробників.

Цей спосіб, як і інші, не позбавлений недоліків. Партнери, що походять з різних країн, можуть розійтися в думках з питань, пов'язаних із капіталовкладеннями, маркетингом та іншими аспектами діяльності. Наприклад, багато американських фірм, вивозячи капітал у ті або інші країни, прагнуть використовувати зароблені кошти для повторного інвестування на розширення виробництва, а місцеві підприємства цих країн нерідко надають перевагу вилученню цих надходжень з обороту. Американські підприємства велику роль відводять маркетингу, а місцеві інвестори найчастіше покладаються винятково на організацію збуту. Крім того, створення підприємств спільного володіння може ускладнити для транснаціональної компанії втілення в життя конкретних заходів у сфері виробництва і маркетингу у світовому масштабі.

Стратегія прямого інвестування - розміщення капіталу у власні закордонні складальні або виробничі підприємства, збутові філії. Велика кількість підприємств, що ведуть зовнішню торгівлю, з часом засновують за кордоном власні виробничі філії для виготовлення товарів, споживаних на іноземному ринку. Цей спосіб виходу на зовнішній ринок передбачає інвестування капіталу в створення за кордоном власних складальних або виробничих підрозділів, забезпечуючи найбільш повне залучення підприємства до ЗЕД. У міру накопичення компанією досвіду експортної роботи і за досить великого обсягу такого зовнішнього ринку виробничі підприємства за кордоном дозволяють очікувати на значні вигоди. Основні риси цього способу:

-- максимальні інвестиційні витрати та поточні грошові зобовґязання;

-- максимальна відповідальність за результати діяльності;

-- максимальний контроль за діяльністю;

-- складна процедура виходу з ринку.

Створення закордонної виробничої філії є формою прямих інвестицій в економіку іноземної держави. Фірма може керуватися такими мотивами:

а) вертикальна інтеграція, коли необхідний контроль над різними етапами проходження товару від стадії сировини до його розподілу. Товари і маркетинг досить складні і вимагають об'єднання ресурсів декількох країн;

б) міждержавна раціоналізація виробництва, коли є істотні розходження у вартості робочої сили, капіталу, сировини. Виготовлення комплектуючих частин у країні-експортері, а складання здійснюється в іншій країні, де дешевша робоча сила;

в) теорія життєвого циклу товару, коли він перебуває на різних стадіях життєвого циклу у різних країнах;

г) державне стимулювання інвестицій, коли надаються певні пільги для іноземних інвесторів, що і мотивує їх до відкриття своїх філій або самостійних підприємств;

д) політичні мотиви, коли інвестиції в економіку певної країни пов'язані з її політичними рішеннями щодо інших країн.

Організація складального виробництва за кордоном представляє собою перехід від експорту товару до експорту капіталу. За кордон вивозиться не готова продукція, а деталі, з яких у подальшому буде виготовлена кінцева продукція та буде випускатися за кордоном.

Одна з переваг такої стратегії полягає в тому, що підприємство може заощадити кошти за рахунок більш дешевшої робочої сили або сировини, за рахунок пільг, наданих іноземними урядами закордонним інвесторам, за рахунок скорочення транспортних витрат тощо. Створюючи робочі місця в країні-партнері, підприємство забезпечує собі тим самим сприятливіший клімат у цій країні. Застосовуючи стратегію прямого інвестування, підприємство налагоджує глибші відносини з державними органами, клієнтами, постачальниками і дистриб'юторами країни, на ринок якої воно виходить. Це дає можливість краще пристосовувати свої товари до місцевого маркетингового середовища.

І, нарешті, важлива характеристика прямого інвестування полягає в тому, що здійснюючи його, підприємство зберігає повний контроль над своїми капіталовкладеннями і, отже, може розробляти такі рішення, які будуть відповідати її довгостроковим завданням у міжнародному масштабі.

Однак це і найбільш ризикована форма організації ЗЕД -- всі ризики інвестування підприємство бере на себе. Адже має місце певний контроль з боку уряду іноземної держави, особливо в питаннях вивезення прибутку. Потенційно можливі націоналізація інвестиції, військові перевороти, жорсткі урядові обмеження тощо.

Кожна із розглянутих вище стратегій виходу фірми на зовнішній ринок має свої недоліки та безумовні переваги, які треба розглядати в контексті, насамперед, особливостей товару. Водночас доцільно зіставити стратегії за такими критеріями:

- контроль ринку (близькість до споживача, можливість швидко реагувати на зміни потреб, контролювати тенденції попиту та пропонування);

- гнучкість (можливість швидко та адекватно адаптувати діяльність до елементів бізнес-середовища, що змінюються);

- ресурсні вимоги (необхідність мати певну кількість фінансових, матеріальних та трудових ресурсів для організації та розвитку діяльності);

- ризик (загроза виникнення непередбачених втрат очікуваного прибутку, доходу або майна, коштів у зв'язку з випадковими змінами умов економічної діяльності або інших обставин) (табл. 1.1) [12].



Таблиця 1.1

Порівняльна характеристика стратегій виходу на зовнішній ринок

Критерій	Стратегії
	Експорт	Спільне підприємство	Пряме володіння
Контроль ринку	Низький	Середній	Високий
Гнучкість	Середня	Висока	Низька
Ресурсні вимоги	Низькі	Середні	Високі
Ризик	Низький	Середній	Високий

Отже, кожне підприємство обирає таку стратегію виходу на зовнішній ринки, яка підходить саме їй. Прийняття рішення може здійснюватися в залежності від перелічених вище критеріїв, а також в залежності від масштабу діяльності підприємства, або з огляду на певні економічні особливості та вигоди при виборі тієї чи іншої стратегії (табл. 1.2).

Створення нових офісів зі збуту продукції вигідно великим підприємствам. Формально материнська фірма не відповідає за діяльність цих офісів, що дає їм змогу проводити будь-які операції. Великі фірми створюють власний зовнішньоторговельний апарат за кордоном. До його завдань входить вивчення ринку, умов угод, смаків споживачів. За кордоном експортер може організувати оптові фірми зі збуту продукції. Вони приймають від імпортерів замовлення, пересилають їх своїм фірмам, стежать за виконанням замовлень, беруть участь у здаванні продукції замовникам, проводять із ними фінансові розрахунки, організовують рекламу.

Дрібні і середні фірми іноді організовують спільні збутові компанії у формі експортних асоціацій. Поширеною формою експортних операцій великих фірм є складальні заводи, їх мають фірми "Зінгер", "Монтекатіні", "Фіат", "Дюпон". Компанії, які створюють складальні заводи, отримують низку переваг: скорочуються транспортні витрати, оскільки збут готової продукції наближається до споживача, вартість перевезень зменшується на 20-30%; скорочуються витрати на оплату мита (з напівфабрикатів вони стягуються в менших розмірах); знижуються витрати на тару й упакування; зменшуються витрати на заробітну плату.

Таблиця 1.2

Вибір форми організації діяльності на зарубіжних ринках, в залежності від масштабу підприємства

Вид підприємства за масштабом діяльності	Форми організації діяльності на зарубіжних ринках	Приклад підприємства
Велике	Створюють центральний офіс у вигляді юридично самостійного акціонерного товариства або дочірньої фірми, при цьому комерційна діяльність повністю відокремлюється від виробничої.	Компанія "Інтернешнл електрик компані" виконує цю роль для "Дженерал електрик компані", а також дочірня збутова фірма американської компанії "IBM" названа "IBM World Trade Corp.",
Середнє	Організовують спільні збутові компанії у формі експортних асоціацій.	Фірми "Зінгер", "Монтекатіні", "Фіат", "Дюпон".
Мале	Організовують експорт через партнерів в країнах, де реалізується їх продукція	Італійські виробники меблів та ін. малі підприємства.

В цілому при формування стратегії виходу українських компаній на зовнішні ринки можна визначити наступні принципи:

- забезпечення високого техніко-економічного рівня продукції;

- географічна і галузева диверсифікація компаній;

- залучення іноземних і створення власних комерційних ланок, здатних просувати продукцію та інтереси вітчизняних підприємств за кордоном;

- наявність іноземних інвесторів у коопераційних проектах;

- використання раніше напрацьованих коопераційних зв'язків;

- постійна підтримка конкурентоздатності і ділової репутації;

- захоплення окремих ніш у високотехнологічних сферах;

- розміщення українських цінних паперів на зовнішніх фондових ринках;

- адаптація національних технічних регламентів і нормативів до аналогічних міжнародних [13].

Статистичні дані свідчать, що переважною формою здійснення прямих інвестицій в українську економіку є створення спільних підприємств (СП). Так, близько 72% всіх російських інвестицій в Україну (134,9 млн. дол. США) було вкладено у СП. Таке інвестиційне співробітництво у формі СП для української сторони має дві переваги. По-перше, залучаються нові матеріальні і фінансові ресурси, які входять до складу основних фондів підприємства і безпосередньо не потребують оплати. По-друге, об'єднання інтересів партнерів підвищує їх зацікавленість у вдосконаленні виробництва, здобутті ринків.

В Україні найбільша кількість спільних підприємств (понад 95%) діє в обробній промисловості, в тому числі 22% ? у машинобудуванні й металообробці, 12% ? у деревообробній і целюлозно-паперовій галузях [14].

Серед відомих способів виходу на іноземні ринки, найбільш поширеними серед українських підприємств є:

Експорт

Спільна підприємницька діяльність

Створення закордонної філії

Вихід вітчизняних промислових підприємств на світовий ринок останнім часом здійснюється за двома альтернативами: продаж продукції країнам, що розвиваються, або участь у міжнародній кооперації, у тому числі з розвинутими країнами. Перший варіант є проблематичним через те, що світовий ринок вже поділено. Другий варіант полягає у тривалому співробітництві, на відміну від разової реалізації товару. Від варіанту тривалої міжнародної виробничої та науково-технологічної кооперації виграють усі учасники: у кожної з країн створюються робочі місця, кінцевий продукт стає дешевшим, країни отримують додатковий науково-технологічний імпульс, міжнародний статус таких країн покращується.



2. АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОБГРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ВИХОДУ ЗАТ «ВИРОБНИЧЕ ОБ'ЄДНАННЯ «КОНТI» НА ЗОВНІШНІЙ РИНОК

2.1 Коротка характеристика ЗАТ «Виробниче об'єднання «Контi»

ЗАТ акціонерне товариство «Виробниче об'єднання «Контi» (далі за текстом ЗАТ «ВО «Конті») один з найбільших виробників кондитерських виробів в Україні та Російській Федерації.

Група «Конті» була заснована у 1997 році як ЗАО «Київ-Конті». У 2006 році компанія змінила назву на ЗАО «ВО «Конті». Найменування «Контi» є аббревiатурою - «кондитерські науково-технiчнi інновації», що чiтко вказує на стратегiю компанiї, яка спрямована на iнвестицiї в кондитерськi iнновацiї.

З 2004 року компанiя виходить на мiжнародний рiвень, поєднав виробництво в Українi та Росiї, i створює групу «Контi», до складу якої входять ЗАТ "ВО "КОНТI" в Українi та ЗАТ «Кондитер - Курск» в Росiї.

У складi групи 4 фабрики:

- Костянтинiвська (у складi компанiї з 1997 р.);

- Горлiвська (у складi компанiї з 1999 р.);

- Донецька (у складi компанiї з 2001 р.);

- Курська (у складi компанiї з 2004 р.).

Костянтинiвська кондитерська фабрика була заснована в 1943 роцi. До складу компанiї «Контi» фабрика ввiйшла в 1997 роцi. Була проведена генеральна реконструкцiя бiсквiтного, карамельного й цукеркового цехiв, зроблена модернiзацiя всього встаткування. Основнi фонди пiдприємства були оновленi за рахунок модернiзацiї вже iснуючих технологiчних лiнiй. Також було встановлено нове обладнання. Зараз на фабрицi провадяться цукерки, цукрове печиво, вафлi, карамель i драже. Обсяг виробництва Костянтинівській фабрики складає 55 000 тонн на рік, постійно модернізується і розширюється виробництво, оновлюється асортимент виробів, що випускаються. На даний момент Костянтинівська КФ - одне з найбільших харчових підприємств у Донбасі.

Горлiвська кондитерська фабрика була створена у 60-тi роки ХХ столiття. Фабрика називалася харчосмаковою, випускаючи гiрчицю, сухарi, пиво. Лише у 1989 роцi Горлiвська фабрика стала називатися кондитерською, освоївши випуск печива. В 1999 роцi Горлiвська кондитерська фабрика ввiйшла до складу компанiї «Конті». На фабрицi вiдразу ж був проведений капiтальний ремонт будинкiв i споруджень, модернiзованi наявнi виробничi потужностi. В 2004 р. тут була встановлена нова лiнiя з виробництва печива - сендвіча. Зараз ця фабрика виробляє декілька видів цукрового печива та печива-сендвіч, в тому числі і популярний серед споживачів «Супер-Контік». Продуктивність підприємства складає 23 000 тонн продукції на рік.

Донецька кондитерська фабрика була заснована в 1946 роцi. Сьогоднi технiчне оснащення Донецької фабрики є одним iз кращих у Європi. На фабрицi виробляються десерти «Бонжур», шоколаднi цукерки з комбiнованими начинками, шоколадно-вафельнi вироби, печиво-сендвич i мармелад. Саме на Донецькій КФ з'являються всі інновації «Конті» - шоколад «Dolci» і шоколадні цукерки «EsfeRo» під брендом «AMOUR», «Бонжур»-десерт, комбіновані цукерки «Беліссімо» і т. д. Тут налагоджується виробничий процес, а потім виробництво кондитерських новинок переноситься на інші підприємства компанії. У 2007 році на території Донецької кондитерської фабрики був відкритий новий виробничий комплекс площею більше 34 тисяч квадратних метрів - один з найсучасніших в Східній Європі. Відкриття комплексу дозволило створити більше двох тисяч нових робочих місць. За рівнем технічної оснащеності виробничий комплекс випереджає багато відомі українські та зарубіжні підприємства.

Курська Кондитерська фабрика була заснована в 1936 роцi. В 2004 роцi Курська кондитерська фабрика ввiйшла до складу групи "КОНТI". На пiдприємствi була зроблена модернiзацiя наявного встаткування, установленi лiнiї по виробництву цукрового печива, печива - сендвича, шоколадно - вафельної продукцiї. В 2004 роцi була пiдписана iнвестицiйна Угода, що передбачають гарантiї по iнвестицiйнiй i соцiальнiй полiтицi компанiї в Курськiй областi. Щорiчно мiж Адмiнiстрацiєю Курської областi й керiвництвом групи «Конті» пiдводять пiдсумки виконання Угоди й пiдписується Протокол до Угоди про взаємне спiвробiтництво на майбутнiй рiк. Зараз на фабрицi провадяться шоколаднi цукерки й батончики, карамель, печиво, печиво - сендвич, крекер, шоколадно-вафельна продукцiя. На момент входження цієї фабрики до складу групи «Конті» річний обсяг її виробництва становив 14 000 тонн. А через чотири роки, після реорганізації системи менеджменту і значних інвестиційних вливань в модернізацію виробництва і установку нового обладнання, цей показник збільшився в 4,5 рази - до 64 тисяч тонн. На фабриці працює більше трьох тисяч чоловік. З розширенням виробничих потужностей (продуктивність комплексу - 77 000 тонн продукції на рік) обсяг випуску кондитерських виробів Групою «Конті» в Російській Федерації збільшиться в два рази.

В асортименті компанії близько 300 найменовань продукцiї, серед якої - шоколад, шоколаднi цукерки, цукерки помаднi, печиво, шоколадно-вафельнi торти, шоколаднi батончики, вафлi, карамель, драже, мармелад, крекер, пралiновi цукерки, тарталетки, тоффi, бiсквiтнi рулети, бiсквiтнi торти.

Основнi торгові марки групи «Конті»:

- "КОНТI"

- "AMOUR"

- "Бонжур"

- "Мамулiн торт"

- "Белiссiмо"

- "Мелодiка"

- "Супер-Контiк"

- "Гранд"

На окремi види продукцiї пiдприємства впливають фактори сезонностi:

- цукерки: попит на них зростає в осінньо-зимовий період перед новорiчними святами та в лютому i березнi;

- неглазуроване печиво: попит на нього зменшується перед новорiчними святами у зв'язку зi збiльшенням попиту на шоколаднi вироби.

Група «Конті» входить в трійку провідних виробників кондитерського ринку Східної Європи, а також у першу тридцятку світового рейтингу кондитерських виробників Global TOP-100 [15].

2.2 Аналіз ринку та конкурентів кондитерської групи «Конті»

На ринку кондитерських виробiв України в останнi роки вiдбувалося уповiльнення темпiв росту. З середини 2008 року ринок перебував у станi стагнацiї, кризові явища в економiцi лише посилили цей процес. За пiдсумками 2009 та 2010 рокiв реалiзацiя кондитерських виробiв в Українi залишилася на тому ж рiвнi в натуральному виразi, однак у грошовому зростала. В 2010 роцi виробництво в Українi склало понад 1 107 тис тонн кондитерських виробiв. Ринок склав 712 тис. тонн (в натуральному еквiвалентi), що на 0,7% бiльше, нiж в 2009 роцi. В грошовому еквiвалентi ринок вирiс на 24% до 16,2 млрд. грн.

Споживання кондитерських виробiв на душу населення в Українi становить 15 кг/рiк на людину, що поки що нижче нiж в iнших країнах Європи (22-25кг/рiк на людину). Бiльшу частину попиту задовольняють українськi виробники. Основними ринками збуту українських кондитерських виробів залишаються країни СНД (94% у 2010 р.), далеке ж зарубіжжя практично закрите для них: європейський ринок захищений високим митом - від 50%.