Організація та напрями підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємства

4

ВСТУП

Зовнішньоекономічна діяльність є одним із найважливіших напрямків розвитку підприємництва. Завдяки їй забезпечується покриття потреб країн світового співтовариства у сировині, матеріалах, паливі, енергоносіях, машинах, обладнанні та устаткуванні, товарах широкого вжитку, послугах. Разом з тим зовнішньоекономічна діяльність є суттєвим джерелом валютних надходжень до державного бюджету. В умовах переходу до ринку зовнішньоекономічна діяльність виступає невід'ємним напрямом підприємництва багатьох великих, середніх та малих фірм, які функціонують у промисловості, сільському господарстві, будівництві, зв'язку, на транспорті, у фінансовій сфері тощо. Цим обумовлено помітний інтерес до питань, пов'язаних зі здійсненням зовнішньоекономічної діяльності.

Метою курсової роботи перш за все є розширення базових, теоретичних і практичних знань з навчальної дисципліни «Економіка підприємства», а також формування і закріплення комплексних знань наукової роботи. Особливістю роботи є звернення уваги, вивчення і розуміння проблем даної теми.

Завдання курсової роботи полягає у дослідженні організації та напрямків підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємства, різних методологічних способів, що пов'язані з впливом і розвитком міжнародної економічної ситуації в країні.

Важливою увагою до розгляду даної теми є її актуальність. Саме суперечності стандартів підприємницької діяльності різних країн призводять до коректування та вдосконалення економічних відносин на міжнародному рівні, що є важливим фактором формування добробуту не лише учасників зовнішньоекономічної діяльності підприємства, а й охоплює державний бюджет країни, тобто несе в собі вплив на все населення цивілізованого суспільства.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1. Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) є одним із важливих чинників стабільного розвитку національного господарства країн світу. В сучасних умовах жодна країна не може самостійно ефективно розвивати виробничі процеси на рівні вимог науково-технічного розвитку. Тільки використовуючи переваги сукупного міжнародного науково-технічного потенціалу, переваг міжнародного поділу праці, країни світового співтовариства, в тому числі і наша держава, можуть вирішувати господарські завдання, що забезпечують економічне зростання та піднесення добробуту населення.

Глобалізація економічної діяльності є однією з головних тенденцій у розвитку сучасного світу, яка істотно впливає не лише на економічне життя, але й має політичні (внутрішні та міжнародні), соціальні і навіть культурно-цивілізаційні наслідки. Ці наслідки все більше відчувають на собі практично всі країни і серед них, звичайно, Україна, яка цілком усвідомлено, активно і цілеспрямовано рухається в напрямку інтеграції в міжнародну економіку.

Глобалізація насправді відкриває практично необмежені можливості для всесвітнього розвитку, однак темпи її поширення не рівномірні. Процес інтеграції у міжнародну економіку відбувається в одних країнах швидше, ніж в інших. У країнах, що зуміли досягти інтеграції, спостерігаються більш високі темпи зростання економіки та добробуту. У свою чергу, підвищення рівня життя створило можливості для розвитку демократії і просування вперед у вирішенні таких економічних питань, як захист навколишнього середовища і поліпшення умов праці.

На відміну від цього для багатьох країн, що проводили в 70--80-ті роки XX ст. автаркічну політику, були характерні застій чи спад економіки, зростання бідності й високі темпи інфляції. Кризи, які спостерігалися в останнє десятиліття в країнах з перехідною економікою, з усією очевидністю продемонстрували, що можливості, які відкриваються глобалізацією, несуть у собі певні небезпеки. Ці ризики пов'язані з нестійким рухом капіталу, а також із загрозою соціальної, економічної й екологічної деградації, яка породжується бідністю. Це, однак, не є підставою для відмови від наміченого курсу на ринкову трансформацію економіки, інтеграцію до світового співтовариства.

Хоча глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях (мікро і макроекономічному), основні процеси в ринковій економіці ініціюються і розвиваються передусім на рівні самостійних суб'єктів господарювання. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки зі своїми зарубіжними партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси і синдикати.

Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є передусім загальна стратегічна орієнтація компаній на ринки збуту по всьому світі, на такі ж джерела постачання, а також, звичайно, на розміщення виробництва в різних країнах. Цей перелік основних рушійних сил глобалізації відображає переважаючу послідовність у розвитку цього процесу: збут -- постачання -- виробництво.

Процес глобалізації в процесі свого розвитку потребує підтримки державної влади, її макроекономічної політики. Головний (хоч і не єдиний) зміст цієї підтримки в державній зовнішньоекономічній політиці полягає в понятті "лібералізація". Глобалізація економічної діяльності наполегливо вимагає її лібералізації, тобто скорочення або усунення обмежень на шляхах міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це і відбувається протягом останніх десятиріч, саме цим передусім займається Світова організація торгівлі (СОТ).

До останнього часу вважалося, що головними суб'єктами глобалізації є країни. Але дослідження останнього десятиріччя показали, що реальний контроль над процесами глобалізації все більше переходить до світової промислово-фінансової еліти в особі глобальних корпорацій і глобальних банків. Так, за даними Світового банку, до 100 найбільших суб'єктів економіки за розмірами ВПП (доданої вартості) належать транснаціональна корпорація (ТНК) та 49 держав. Оборот найбільших з ТНК можна порівняти із ВВП таких розвинених країн, як Франція, Нідерланди, Швеція, Австралія, Канада. Отже, міжнародні економічні відносини в сучасних умовах глобалізації все більше набувають форми транснаціоналізації, розвиваються на мікрорівні, тобто рівні міжнародних корпорацій. Саме підприємство, а не держава стає головним суб'єктом зовнішньої економіки.

Поняття "зовнішньоекономічна діяльність підприємства" на території України з'явилося в СРСР в 1986 р. у контексті загальної спроби реформувати адміністративно-командну систему економіки, яка на той час перебувала в стані глибокої кризи. Суть так званої "перебудови системи управління економікою" полягала в намаганні децентралізувати процес прийняття економічних рішень, надати підприємствам певні права без демонтажу державної власності на засоби виробництва, монопольної влади міністерств і відомств.

У зовнішньоекономічній сфері так звана "перебудова" передбачала поступову відмову від монополії держави на здійснення будь-яких економічних операцій. Зазначена монополія була законодавчо закріплена ще у квітні 1918 р. Декретом Ради Народних Комісарів "Про націоналізацію зовнішньої торгівлі" як тимчасовий засіб захисту зовнішньоекономічних інтересів молодої більшовицької держави від зазіхань світового імперіалізму. З часом цей "тимчасовий засіб" було поширено не тільки на зовнішню торгівлю, а й на всі зовнішньоекономічні операції.

Така ситуація спричинила абсолютну незацікавленість підприємств у будь-яких стосунках із закордоном, адже економічний ефект від обміну між країнами вилучався союзним урядом. Керівники підприємств усіма законними і незаконними засобами намагалися звільнитися від експортних поставок, орієнтували виробництво виключно на внутрішній ринок, який у зв'язку з тотальним дефіцитом взагалі не висував ніяких вимог до якості продукції. У структурі радянського експорту домінували енергоносії, сировина, золото і зброя. За рахунок імпорту держава мінімально забезпечувала внутрішній споживчий ринок товарами широкого вжитку, а промисловість -- необхідним обладнанням. Серед населення і підприємств побутував "культ імпортних товарів", які різко відрізнялися за якістю та технологічним рівнем виробництва від вітчизняної продукції.

Після проголошення в 1991 р. незалежності України були здійснені заходи, спрямовані на істотну лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності в країні, розширення прав підприємств і організацій у цій сфері. Зовнішньоекономічна діяльність починає розглядатися не тільки як складова господарської діяльності підприємства, але й як важливий фактор економічного зростання, створення передумов більш інтенсивного розвитку інтеграційних процесів на мікрорівні. У цей період були прийняті і важливі законодавчі акти, зокрема закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про єдиний митний тариф", "Про режим іноземного інвестування", Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та ін.

Для вирішення проблем ефективного захисту вітчизняного виробника і забезпечення достатніх доходів державного бюджету, поряд з певним зниженням середнього рівня імпортного мита, ліквідовуються пільги, що надавалися в рамках так званого преференційного режиму, яким користувалася раніше численна група країн, що розвиваються. Більшість із них сьогодні мають кращий економічний стан, ніж Україна, тому в 1996 р. ці пільги були ліквідовані.

Для української економіки була характерною, з одного боку, підвищена увага до залучення іноземного капіталу з метою макроекономічної стабілізації та стимулювання структурних змін, а з іншого -- несприятливий інвестиційний клімат для будь-яких видів інвестицій (і зовнішніх, і внутрішніх), що зумовлювало низький рівень інвестиційної активності, особливо щодо оновлення обладнання. Зрозуміло, що в таких умовах значний приплив іноземних інвестицій, перш за все прямих, був неможливий.

До 1996 р. для України була характерною політика, яка полягала в забезпеченні підприємствам з іноземними інвестиціями суттєвих податкових пільг (автоматичне звільнення на 5 років від податків на прибуток (дохід) за умов наявності 20-відсоткової частки у статутному капіталі і при досягненні мінімально-обумовленої суми інвестицій, яка з 1993 р. називалася кваліфікованою інвестицією). Ці пільги доповнювалися звільненням майна, що ввозилося як іноземна інвестиція, від ввізного мита та митних платежів. Частковою компенсацією таких пільг було оподаткування за ставкою 15 % прибутків та доходів, що вивозилися.

Така схема надання пільг на загальних засадах виявилася малоефективною. Більше того, вона створювала умови для ухилення національних виробників від сплати податків шляхом створення спільних підприємств за мінімальною участю іноземного капіталу, не пов'язаного з розвитком виробничих технологій.

Непродумана політика надання пільг більшості підприємств з іноземним капіталом забезпечувала їм односторонню перевагу перед суто національним виробником, що, у свою чергу, порушувало умови конкуренції на внутрішньому ринку і зумовлювало зменшення конкурентоспроможності останніх.

Слід зазначити, що багатьма солідними іноземними інвесторами такі пільги сприймалися як підтвердження наявності в країні несприятливого інвестиційного клімату, недоліки уряд намагався компенсувати податковими пільгами.

У 1996 р. був прийнятий новий закон щодо регулювання умов для іноземних інвестицій, в якому була переглянута концепція їх залучення. До іноземних інвестицій відтоді застосовувався національний режим регулювання, у тому числі в питаннях оподаткування. А податкові пільги надавалися виключно на основі спеціальних урядових рішень щодо конкретних інвестиційних проектів, якщо вони визнавалися пріоритетними для економіки. Разом з тим перший досвід застосування такого підходу показав, що він пов'язаний з надмірними пільгами для учасників проектів, з одного боку, і надмірними обмеженнями для їх потенційних конкурентів, з іншого.

Основні фактори, що робили непривабливою Україну для
іноземних інвесторів:

загальна макроекономічна та політична нестабільність;

відсутність розвинутої ринкової інфраструктури (слабка потужність та ненадійність банків, нерозвиненість фінансових ринків);

нестабільність законодавства, яке регулює іноземні інвестиції та економічну діяльність у цілому;

загальні несприятливі умови із законністю та правопорядком у межах країни, перш за все високий рівень корупції;

відсутність секторальних пріоритетів у залученні іноземних інвестицій, що зумовлює таку структуру їх перерозподілу, яка не відповідає національним пріоритетам;

вузькість спектра методів залучення інвестицій.

Особливо слід вказати на суттєві викривлення у політиці портфельних інвестицій в українську економіку. Вони не є інвестиціями в реальний сектор економіки, оскільки ринок корпоративних цінних паперів в Україні залишається слаборозвинутим. Портфельні інвестиції в основному пов'язані з діяльністю іноземних інвесторів на ринку облігацій державної позики. Влітку 1997 р. частка облігацій державної внутрішньої позики, що належала нерезидентам, сягала 70 %. Однак з осені 1997 р. в результаті "втечі" нерезидентів з ринку цих облігацій їх частка різко скоротилася.

Додатковим джерелом інвестування національної економіки залишаються довго та середньострокові приватні запозичення, заборгованість за якими, починаючи з 2001 року зросла більш ніж удвічі й наприкінці третього кварталу 2003 року становила 3,4 млрд дол. США. За практично незмінних (10,2-- 10,4 млрд дол. США) обсягів зовнішнього боргу за довгостроковими іноземними запозиченнями уряду та кредитами, наданими міжнародними фінансовими організаціями (МФО), частка приватних негарантованих кредитів у загальному обсязі зросла з 12,4% (2000 р.) до 24,5% (2003 р.), що свідчить про підвищення рівня довіри іноземних кредиторів до української економіки.

Зменшення обсягів зовнішніх запозичень, отримуваних державою від МФО у 2001 році, та практичне припинення їх надходжень у 2002 році спонукало Україну вийти на міжнародні фондові ринки через розміщення єврооблігацій. Підвищення кредитного рейтингу країни та успішно проведена презентація українських єврооблігацій дали змогу уряду в 2003 році залучити 1 млрд дол. США, а іншим позичальникам -- 0,3 млрд дол.

Проте в організації й управлінні ЗЕД в Україні залишається ще багато невирішених проблем. Структура зовнішньоторговельного обороту, як і раніше, має переважно сировинний характер, все ще нераціональним є імпорт, недостатньо ефективно функціонують підприємства з іноземним капіталом. Великої уваги потребують і такі питання, як створення стабільної правової бази, сприятливого інвестиційного клімату, ефективної системи управління ЗЕД на рівні підприємства, підвищення якості експортної продукції і багато ін.

1.2. Нормативно-правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності підприємств

В умовах ринкової економіки держава має виконувати певні функції, які компенсують так звані "відмови ринку", тобто регулювати ті сфери господарського життя, у яких ринок є безсилим. Для виконання таких функцій держава здійснює економічну політику із забезпечення країни суспільними благами, з підтримки досконалої конкуренції та боротьби з монополізмом, регулювання зовнішньоекономічного сектору та ін.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики, яка у свою чергу є складовою політики держави взагалі її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політик та політики взагалі. Так само зовнішньоекономічні заходи мають бути сумісними із загальним політико-економічним та суспільно-політичним ладом у суспільстві. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загальноекономічної або загальнополітичної цілі.

Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні операції, які здійснюються між господарськими суб'єктами країни та їх іноземними партнерами (зокрема імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили та грошей).

Основою зовнішньоекономічної політики є теорія міжнародної економіки, яка займається визначенням основ зовнішньоекономічних операцій та досліджує їх вплив на господарські події в країні і за кордоном. Одержані при цьому знання є основою для формулювання цілей та прийняття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.

Абстрактні цілі регулювання зовнішньоекономічного сектору реалізуються кожною країною неізольовано, а в певних пропорціях, з певними акцентами на певних історичних етапах. Так, в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність", який є основним нормативно-правовим документом у цій сфері, зафіксовані такі цілі регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні:

— забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України;

— стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України;

-- створення найбільш сприятливих умов для залучення
економіки України до системи світового поділу праці та її зближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

Цей самий Закон визначає суб'єктів регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні:

Україна як держава в особі її органів у межах їх компетенції;

недержавні органи управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговельні палати, асоціації, спілки та інші організації координаційного типу), що діють на підставі їх статутних документів;

самі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними.

Для регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні використовуються певні інструменти, а саме:

закони України;

передбачені в законах України акти тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;

економічні заходи оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;

рішення недержавних органів управління економікою, які приймаються за їх статутними документами в межах законів України;

угоди, які укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності і не суперечать законам України.

Кожна країна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території, метою якого є: захист власних економічних інтересів та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; розвиток усіх видів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всіх напрямів використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідація монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з чинним законодавством.

Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є Верховна Рада України. До компетенції Верховної Ради України належить:

прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;

затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;

розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

укладання міжнародних договорів відповідно до законів України про міжнародні договори та приведений чинного законодавства України у відповідність до правил, встановлених цими договорами;

встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється.

Також органом державного регулювання ЗЕД є Кабінет Міністрів України, який:

вживає заходів для здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;

здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України з регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;

приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;

проводить переговори й укладає міжурядові договори з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;

відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств -- органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які він має згідно з законами України; союзів, до яких входить Україна, і в разі запровадження будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.

Суб'єкти господарської діяльності України та іноземні суб'єкти господарської діяльності у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються відповідними принципами.

1. Принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає:

у виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;

обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних відносин.

2. Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає:

у праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки;

у праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо незаборонені чинними законами України;

в обов'язку дотримуватися при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

у виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.

3. Принципом юридичної рівності і недискримінації, що полягає:

у рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

-- неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених законом.

4. Принципом верховенства закону, що полягає:

у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови, менш сприятливі, ніж ті, які визначені законами України.

5. Принципом захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава:

забезпечує рівний захист інтересів усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;

здійснює рівний захист всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами країни згідно з нормами міжнародного права;

здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.

6. Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

-- фізичні особи -- громадяни України, громадяни республік
Союзу РСР, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;

юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які
мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та ін.), в тому числі юридичні особи, майно та капітал яких є повністю у
власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Україна в особі її владних органів, місцеві органи влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать:

-- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та ін., що прямо і виключно не заборонені законами України; надання зазначених вище послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній платній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;

інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак. Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України "Про підприємництво". Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.

Втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб'єктів у випадках, не передбачених законом, в тому числі і шляхом видання підзаконних актів, які створюють для її здійснення умови, гірші від встановлених законом, є обмеженням права здійснення зовнішньоекономічної діяльності і як таке забороняється. До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності може бути застосована санкція у вигляді тимчасового призупинення права здійснення такої діяльності у випадках порушення чинних законів України, що стосуються цієї діяльності.

Суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який одержав від цієї діяльності у власність кошти, майно, майнові і немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними на свій розсуд. Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника у будь-якій платній або неоплатній формі без його згоди забороняється, за винятком випадків, передбачених законами України.

1.3. Показники ефективності та методи оцінки виробничо-господарської діяльності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

У ЗЕД ефективність проявляється у максимізації прибутку при мінімальних витратах, пов'язаних із здійсненням зовнішньоекономічних операцій. Загальні показники ефективності ЗЕД:

Зростання національного доходу країни.

Зростання продуктивності праці.

Зниження собівартості продукції.

Економія на сировині, матеріалах, енергії тощо.

Часткові показники ефективності ЗЕД:

1. Збільшення питомої ваги у експортному виробництві тих його видів, що функціонують на умовах угод про міждержавну спеціалізацію і кооперування виробництва.

2. Зростання рівня автоматизації виробничих процесів, пов'язаних із ЗЕД.

3. Зростання питомої ваги іноземного інвестування в загальному обсязі інвестицій.

4. Зростання кількості прогресивних форм міжнародної економічної інтеграції що діють на мікрорівні.

На практиці економічна ефективність ЗЕД розраховується по конкретному виду зовнішньоекономічних операцій. Найбільш загальним в цьому відношенні є визначення ефективності від зовнішньоторговельних операцій та найбільш, поширених форм ЗЕД.

Ефективність основних форм ЗЕД можна розрахувати, зокрема, використовуючи наступні формули:

1. Ефективність експорту = Прибуток, отриманий від експорту / Загальні витрати, пов'язані з експортом ? 100.

2. Ефективність імпорту = прибуток від імпорту / витрати, пов'язані з імпортом.

3. Ефективність імпорту = (Нац. витрати пов'язані з імпортом - Витрати реальні, пов'язані з імпортом) / Витрати реальні, пов'язані з імпортом

4. Ефективність зовнішньоторговельного обороту.

Е_ЗТО = Е_Е + Е₁

де, Е_ЗТО - ефективність зовнішньоторговельного обороту;

Е_Е - ефективність експорту;

Е₁ - ефективність імпорту.

5. Ефективність зовнішньоторговельного обороту.

Е_ЗТО = Прибуток від ЗТО / Витрати, пов'язані з ЗТО ? 100.

6. Ефективність міждержавної спеціалізації виробництва (ЕМСВ).

Емсв = Со - Сі,

де, Со - собівартість продукції до укладання угоди про МСВ

Сі - собівартість продукції після укладання угоди про МСВ.

7. Ефективність спільних підприємств (Е_СП).

Е_СП = (Прибуток_СП / Витрати_СП) - (Прибуток національного виробництва (підприємств) / Витрати, пов'язані з нац. виробництвом

(діяльністю підприємства)).

8. Економічна ефективність підприємства з 100% іноземним капіталом (Е_ПІК).

Е_ПІК = (Прибуток від ін. капіталу / Витрати_ПІК) - (Прибуток нац. виробництва підприємства / Витрати, пов'язані з нац. виробництвом (діяльністю національного підприємства)).

До методів оцінки виробничо-господарської діяльності суб'єктів ЗЕД відносяться показники ефективності діяльності фірми.

Існує два види таких показників:

І. Абсолютні показники ефективності фірм.

II. Відносні показники ефективності фірм.

І. Абсолютні показники:

1. Рентабельність фірми в абсолютному виразі (Рфав):

Рфав = Мпзр - Мпмр

де, Мпзр - маса прибутку фірми в звітному році

Мпмр- маса прибутку фірми в минулому році.

2. Зростання обсягу продажів фірми (ОПф):

ОПф= ОПзр - ОПмр

де, ОПзр - обсяг продажів фірми у звітному році;

ОПмр - обсяг продажів фірми в минулому році.

II. Відносні показники ефективності фірми:

3. Рентабельність продукції фірми у звітному році:

Рпфзр = Пфзр/Пфмр.

4. Рентабельність фірми в звітному році:

Рфзр = Пфзр/ОПфзр.

5. Рентабельність фірми в звітному році:

Рфзр = Пфзр/А,

де, А - активи фірми в звітному році (основний + оборотний капітал).

6. Рентабельність основного капіталу (ОК) фірми:

Рок = Пзр/ОКзр.

7. Рентабельність власного капіталу (ВК) фірми:

Рвк = Пзр/ВКзр.

8. Середня норма рентабельності фірми:

(П1+П2+...+Пп) / (А1+А2+...+Ап)

де, П - чистий прибуток за відповідний період часу;

А - балансова вартість активів фірми за винятком амортизації на кінець року, що розглядається;

п - кількість років.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ РОЗРАХУНКІВ ЕКСПОРТНИХ ТА ІМПОРТНИХ ЦІН СУБ'ЄКТАМИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

Міжнародна торгівля є важливою складовою макроекономічного регулювання будь-якої держави. Характерною тенденцією сучасного розвитку світової економіки є постійне зростання досить високими темпами обсягів міжнародної торгівлі товарами і послугами. Ці темпи в багатьох випадках були випереджаючими за темпи зростання основних макроекономічних показників. Так, за даними МВФ, лише у 2000 році в порівнянні з попереднім роком обсяги виробництва продукції у промислово розвинених країнах в поточних цінах зросли на 4,7%, тоді як обсяги зовнішньої торгівлі товарами в них збільшилися на 6,7%.

Динаміку експортно-імпортних процесів визначають багато факторів, серед яких особливе місце належить цінам на товари (послуги). Надійна і достовірна інформація щодо рівня і динаміки цін широко використовується у повсякденній діяльності зовнішньоторговельних організацій, товаровиробників, імпортерів та експортерів товарів і послуг, органів державного управління, що координують зовнішньоекономічну діяльність. Ці питання є дуже актуальними для України, яка лише з 1992 року стала повноправним суб'єктом міжнародних економічних відносин і в даний час проводить цілеспрямовану політику щодо подальшої інтеграції у світову економічну співдружність.

Проблеми дослідження зовнішньоторговельних цін в умовах переходу на ринкові механізми господарювання отримали рівне відображення у вітчизняній і зарубіжній (СНД) науково-методичній літературі. Проте здебільше висвітлювалися окремі аспекти цієї проблеми. Аналіз цього досвіду з позицій комплексного, системного підходу виходячи із реалій розвитку економіки сучасної України в повній мірі ще не проводився.

З економічної літератури відомо, що ціна є багатофункціональним економічним явищем, провідною ринковою категорією. За зміною ціни часто випливають серйозні соціальні, економічні, а також політичні наслідки. Тому у всебічній та об'єктивній статистичній інформації про ціни, у глибокому аналізі закономірностей та тенденцій їх зміни зацікавлене усе суспільство, у тому числі органи державної влади, маркетингові і збутові служби окремих підприємств та організацій.

Сутність ціни, її економічна природа проявляється у подвійній ролі, яку відіграє ціна на ринку. Вона, насамперед, є:

— індикатором, що відображає політику та кон'юнктуру ринку (співвідношення попиту та пропозиції, торговельний та економічний ризик, ступень конкуренції на ринку тощо);

— регулятором ринку, за допомогою якого здійснюється вплив на попит та пропозицію, структуру та місткість ринку, купівельну спроможність гривні, обертання товарних запасів тощо. Водночас обмеження використання ресурсів набуває значення регулятора ціни і є мотивацією для виробництва.

Проблеми цін і ціноутворення належать до найбільш складних розділів економічної теорії, особливу роль вони відіграють у ринковій економіці.

Аналіз цін і факторів ціноутворення не обмежується розгляданням внутрішніх цін, а також цін на національних ринках. Оскільки світова економіка з часом стає дедалі більш відкритою, широкого розвитку набувають процеси світової інтеграції, збільшуються обсяги торговельно-економічних зв'язків між різними країнами, у тому числі й між Україною та закордонними державами, самостійною важливою проблемою стає розгляд і аналіз зовнішньоторговельних цін, що діють на світових ринках товарів та послуг.

Слід зазначити, що на формування зовнішньоторговельних цін впливає набагато більше різноманітних факторів, ніж на формування внутрішніх цін. Зокрема, можна виділити такі фактори, як транспортні витрати, страхування, відповідність світовим стандартам, політика в галузі ліцензування та квотування, зовнішньоторговельне законодавство тощо. Під впливом дії цих факторів, а також з огляду на рівень міжнародної конкуренції на провідних ринках товарів і послуг формується так звана «світова ціна» (вона розглядатиметься далі). На формування зовнішньоторговельної ціни також значно впливає цінова політика підприємств і організацій, які є суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Необхідність вивчення зовнішньоторговельних цін актуальна також тому, що не всі ціни як фактор міжнародної торгівлі можна розглядати як світові. Так, не можуть вважатися світовими ціни товарообмінних операцій (угоди на компенсаційній основі, бартерні тощо); на поставки, що носять випадковий, епізодичний, внутрішньофірмовий та преференційний характер; на продукцію спільних підприємств; за угодами, що здійснюються в неконвертованій валюті; в межах закритих економічних угруповань країн або по лінії надання державної допомоги.

Під світовою ціною розуміється ціна, за якою проводяться великі комерційні експортно-імпортні угоди, що укладаються в основних центрах світової торгівлі, з розрахунками у вільноконвертованій валюті. Іншими словами, світова ціна - це грошове відображення інтернаціональної (світової) ціни виробництва, яка склалася на світовому ринку. Під впливом конкуренції капіталу урівнюються норми прибутку всередині тієї чи іншої країни і з'являються національні ціни виробництва. На основі національних цін виробництва різних країн вивозять на світовий ринок однакові або схожі товари, утворюється національна ціна виробництва, що покладена в основу світової ціни відповідної продукції.

В узагальненому значенні світова ціна - це ціна достатньо великої партії товару, що регулярно продається і купується на міжнародних ринках за вільноконвертовану валюту і в умовах вільного торговельно-політичного режиму. З практичної точки зору світові ціни - це експортні ціни основних постачальників конкретного товару та імпортні ціни в найважливіших центрах імпорту цього товару. Як приклад наведемо світові ціни на металобрухт, що були опубліковані в бюлетені «Огляд цін українського та світового товарних ринків» №31 за 2004 рік, який видає Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх товарних ринків (ДЗІ) Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України.

Зважаючи на різноманіття цін світового ринку, тобто коли на однорідний товар існує декілька відмінних за своїм рівнем цін, в економічній літературі використовується поняття представницьких світових цін. Саме на такі ціни потрібно орієнтуватися при укладанні імпортно-експортних угод. Наприклад, найбільш представницькими світовими цінами на пшеницю є експортні ціни Канади, кукурудзу - експортні ціни США, нафту - експортні ціни ОПЕК, кольорові метали - Лондонської біржі металів тощо. Якщо поняття світових цін на сировину, паливо, метали носить досить визначений характер, то цього не можна сказати стосовно промислових виробів. їх виключно широкий асортимент, відмінності у комплектації, різносторонність технічних та якісних характеристик, а також низка інших факторів роблять процес порівняння цін на такі товари дуже складним, а саме поняття світових цін на них дуже умовним. Разом з тим такий термін використовується на практиці, і світовими цінами на готову продукцію прийнято вважати експортні ціни провідних фірм - виробників такої продукції та її постачальників на світовий ринок.

Для сучасного ринкового господарства, як вже було зазначено, характерна множинність цін, яка полягає втому, що по одному й тому ж виду товару діють різні за своїм рівнем ціни. Це викликано, по-перше, політикою монополій, що встановлюють систему цін, диференційованих по ринках і категоріях покупців; по-друге - державно-монополістичними заходами - торговельною та валютною політикою, а також некомерційними й іншими спеціальними операціями, що здійснюються державними установами. Суттєву роль у появі множинності цін відіграє також протекціонізм: митні та інші бар'єри, особливі торговельно-політичні та валютні зони призводять до диференціації цін на одні й ті ж види товарів світової торгівлі.

Розрізняють такі підходи щодо визначення світових цін: по комерційних угодах з оплатою у вільноконвертованій валюті; комерційних угодах з оплатою у національній, невільно конвертованій валюті; клірингових угодах; програмах «допомоги» й інших спеціальних операціях; трансфертні ціни, за якими здійснюються внутрішньокорпоративні операції.

Важливе значення при здійсненні зовнішньоторговельних операцій має так звана контрактна ціна. Ціна контракту - це ціна, встановлена в контракті та виражена у валюті країни-експортера (імпортера) або у валюті третьої країни.

Залежно від способу фіксації розрізняють такі види цін: тверда ціна, рухома ціна, плинна ціна, номінальна ціна, довідкова ціна, оптова ціна, паритетна ціна, питома ціна. Існують і деякі інші види зовнішньоторговельних цін, проте їх детальний розгляд виходить за межі даної статті. Крім того, ціни зовнішньої торгівлі розрізняються за умовами поставки (СІР, РОВ, ЙАР, КАР, франко-вагон тощо). їх тлумачення і порядок розрахунків регламентується міжнародними стандартами і наводиться в документі «Інко-термз-90».

Крім зазначених вище на даному етапі зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів міжнародної торгівлі України органами державної влади (Мінекономіки) установлюються так звані індикативні ціни на окремі види продукції, що експортуються з країни. Основним завданням індикативних цін є інформування експортерів продукції та Державної митної служби про об'єктивний рівень цін, що склався на світових товарних ринках, з ціллю регулювання експортних поставок і усунення можливостей проведення антидемпінгових процесів у країнах-імпортерах вітчизняної продукції проти українських товаровиробників.

Важливу роль для координації державної зовнішньоекономічної політики, інформування суб'єктів міжнародних економічних відносин відіграє проведення моніторингу та аналізу цін, що склалися на внутрішньому та зовнішньому товарному ринках. Цими питаннями в Україні займаються ряд інформаційно-аналітичних агенцій та періодичних видань економічного і бізнесового спрямування, наприклад газета «Бізнес», маркетингові служби на крупних підприємствах. Але, на наш погляд, найбільш ефективно і системно цю роботу в даний час здійснюй згаданий вище ДЗІ. Він здійснює відстеження, аналіз ти публікацію цін зовнішньої і внутрішньої торгівлі за такими напрямками:

— індикативні ціни;

— довідкові ціни на окремі статті експорту (імпорту);

— ціни внутрішніх ринків України та основних торговельних
партнерів;

— роздрібні ціни на споживчі товари по регіонах України;

— середньозважений рівень цін, що склався при експорті (імпорті);

— рейтинги країн за обсягами поставок при експорті (імпорті) з України;

— ціни світових ринків по найважливішим напрямкам зовнішньої торгівлі.

Разом з тим можливості організації та проведення вибіркового обстеження, а також складність формування, безперервна зміна рівня цін на експортну продукцію, постійна зміна кількісного та якісного складу організацій-експортерів. Все це спонукало до застосування складних схем вибірки, а саме багатоступеневого відбору, основою якого є випадкова безповторна розшарована вибірка.

У дослідженні формування цін на експортну продукцію і генеральною сукупністю вважається кількість підприємств і організацій, основним видом діяльності яких є експортування продукції за межі України, а елементами сукупності - ціни реалізованих товарів. Джерелом отримання даних у перспективі має бути Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), складений відповідно до затвердженої наказом (від 6.02.96 р. №234) облікової картки із зазначенням організаційно-правових форм господарювання, фінансування, видів економічної діяльності тощо. Крім того, в перспективі для проведення несуцільних статистичних спостережень підприємств, що є суб'єктами зовнішньоекономічних відносин, доцільно використовувати галузеві субреєстри, процес створення яких в Держкомстаті розпочато останніми роками. Аналіз генеральної сукупності дозволив зробити висновок щодо необхідності використання типологічних групувань у процесі відбору для забезпечення більш однорідної генеральної сукупності.

Вибираючи ознаки групування, до уваги було взято такі обставини:

— ознаки групування мають бути оптимальними для товарів, що досліджуються;

— задані ознаки мають бути статистично взаємопов'язаними з явищами та процесами, що вивчаються.

Ознаками групувань припускалися такі показники:

— умови поставки товарів;

— собівартість одиниці продукції;

— ціна реалізації (експорту) товару.

Ці ознаки групування дозволяють здійснювати комбіновані групування, що дає можливість створювати однорідні групи одночасно за трьома ознаками.

Групування здійснювалися в три етапи методом складання ранжованих рядів за ознаками «умови поставки товарів» - «собівартість одиниці продукції» --> «ціна реалізації» або в іншій послідовності. На першому етапі для кожного виду товарів складався ранжований ряд за ознакою «умови поставки товарів», після чого сукупність одиниць, що складають цей ряд, розбивалася на дві групи за рівнем собівартості. Потім у середині кожної з груп одиниці ранжувалися за ознакою «собівартість одиниці продукції».

Вибіркове обстеження на основі розробленої методики було проведено в І кварталі 1997 року в усіх областях України за номенклатурою, що включає 16 товарних груп відповідно до тодішньої ТН ЗЕД. Було отримано дані від 264 підприємств для понад 500 партій товарів, ідо забезпечило репрезентативність вибірки. На основі даних обстеження було проведено розрахунки середніх цін за групами товарів відповідно до укладених контрактів і в перерахунку на умови поставки РОВ, а також середні оптові ціни виробників. Крім того, для визначення ефективності окремих операцій проведено аналіз і розраховано середнє значення цін для окремих груп товарів у розрізі країн-імпортерів.

Подальший аналіз проводився за групами товарів, для яких було отримано дані про найбільші експортні поставки. Для визначення достовірності отриманих даних було проведено порівняння середніх експортних цін окремих груп товарів з даними зазначеного вище бюлетеня «Огляд цін українського та світового товарних ринків» Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу зовнішніх товарних ринків.

Середні оптові ціни виробника окремих товарів, отримані в результаті вибіркового обстеження, були досить близькими до середніх оптових цін виробника, розрахованих відповідними управліннями Держкомстату України. Таким чином, дані, отримані в результаті вибіркового обстеження, в основному підтверджувалися даними Держкомстату України та даними ДЗІ.

Проведене дослідження показало, що підготовлене програмне забезпечення та анкета вибіркового обстеження можуть бути використані для проведення поглибленого аналізу експортної діяльності підприємств окремої області України. При цьому можливо проводити аналіз за окремими угодами (наприклад, бартерні поставки, поставки товарів, виготовлених з іноземної давальницької сировини, тощо), що зробить можливим визначення ефективності здійснення таких операцій.

З огляду на накопичений методичний і організаційний досвіду цій сфері на початку 1999 року планувалося провести вибіркове обстеження експортних цін на окремі види продукції агропромислового комплексу України та в подальшому розвивати аналогічні роботи. Однак ці роботи тимчасово були припинені за браком відповідного фінансування.

Слід зупинитися ще на одному аспекті щодо оцінки, аналізу і інтерпретації зовнішньоторговельних цін. Мова йде про розробку методичних підходів щодо побудови і розрахунків відповідних економічних індексів. За допомогою таких індексів (цін, фізичного обсягу та умов торгівлі) можливо робити різноплановий аналіз зовнішньоторговельної діяльності країни структурно і в динаміці, в рамках всієї країни, основних товарів зовнішньої торгівлі, окремих, регіонів, видів економічної діяльності, форм власності, найбільш крупних експортерів і імпортерів тощо, що базуються на митній статистиці, яка обліковує контрактні ціни за умовами поставки СІF та FОВ. Відповідний методичний підхід вже розроблено в Держкомстаті України фахівцями НДІ статистики. В даний час ця методика знаходиться у стадії практичної реалізації на ПЕОМ.