Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВАЛЮТНОГО РИНКУ ТА МЕХАНІЗМІВ ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ

I.1 Валютний курс та способи його визначення

I.2 Принципи функціонування валютного ринку

I.3 Валютне регулювання: основні положення

I.4 Світовий досвід регулювання валютного ринку

I.5 Роль держави в процесі курсоутворення

РОЗДІЛ II. ВИКОРИСТАННЯ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИНКУ НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ

II.1 Вітчизняний досвід державного регулювання валютного ринку

II.2 Запровадження плаваючого валютного курсу: переваги та недоліки механізму курсоутворення

II.3 Аналіз наслідків зміни курсової політики на економічне зростання країни

ІІ.4 Пропозиції щодо коригування економічної політики держави в частині валютного регулювання

Органи державного нагляду за охороною праці. Основні принципи державного нагляду (контроль) у сфері господарської діяльності

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Валютне регулювання посідає провідне місце в економічній політиці держави. Залежно від мети, валютне регулювання може стимулювати або стримувати економічний розвиток у країні та, відповідно, впливати на стан окремих секторів, галузей та підприємств, а також на місце держави на світовому ринку.

Актуальність теми. У сучасних умовах економічної глобалізації валютний курс стає одним з основних комплексних макроекономічних показників, який впливає не лише на зовнішньоекономічну діяльність країн, а й загалом на соціально-економічний розвиток. Розбалансованість валютного ринку, негативне сальдо торговельного балансу, високі темпи інфляції свідчать про те, що на сьогодні залишається невирішеною проблема проведення ефективної валютно-курсової політики і визначення оптимального рівня валютного курсу.

Для вирішення цих проблем необхідним є вибір оптимальної системи регулювання валютного курсу в сучасних умовах. В умовах девальвації національної валюти - гривні - набуває актуальності визначення оптимальної системи регулювання валютного курсу, яка буде збалансовувати взаємодію господарської системи держави зі світовою економікою.

Ступінь розробки наукової проблеми. Вагомий внесок у дослідження наукової проблематики валютного курсоутворення зробили такі відомі зарубіжні та вітчизняні вчені, як: А. Браун, Б. Ікенгрін, Б. Ейхенгрін, Дж. Інгрем, Г. Кассель, П. Кругман, Дж. Френкель, М. Пебро, Дж. Локк, Р. Манделл, Дж. Сакс, М. Фрідмен, А. Хансен, О.В. Дзюблюк, Б.Ю. Лапчук, С.Б. Ільїна, С.О. Кораблін, А. Шаповалов, Н. Горшкова, О.В. Пасічник та інші.

Мета дослідження - обґрунтування теоретико-методологічних основ дослідження механізму регулювання валютного ринку в Україні.

В ході дослідження потрібно вирішити наступні завдання:

висвітлити сутність валютного курсу та способи його визначення,

охарактеризувати принципи функціонування валютного ринку,

обґрунтувати світовий досвід регулювання валютного ринку,

визначити роль держави в процесі курсоутворення,

розкрити вітчизняний досвід державного регулювання валютного ринку,

діагностувати запровадження плаваючого валютного курсу, визначити переваги та недоліки механізму курсоутворення,

провести оцінку наслідків зміни курсової політики на економічне зростання країни,

окреслити пропозиції щодо коригування економічної політики держави в частині валютного регулювання.

Об'єктом дослідження виступає валютний ринок України.

Предмет дослідження - механізми регулювання валютного ринку України.

Методологічною базою дослідження є теоретичні напрацювання світової фінансової думки, концептуальні положення сучасної економічної теорії, монографічна та наукова література, роботи відомих вітчизняних і зарубіжних вчених з питань валютно-фінансової системи, кредитно-фінансових інституцій та міжнародних валютно-кредитних відносин.

Структура роботи зумовлена метою і завданням дослідження, складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Розділ I. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВАЛЮТНОГО РИНКУ ТА МЕХАНІЗМІВ ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ

I.1 Валютний курс та способи його визначення

Національно-державний суверенітет і різні грошові системи, що властиві різним країнам, ускладнюють міжнародні трансакції та розрахунки між відкритими економічними системами. Зовнішньоекономічні операції у більшості випадків пов'язані з обміном однієї національної валюти на іншу. Тому виникає необхідність у встановленні співвідношення обміну між валютами ? валютного курсу.

Необхідність валютного курсу визначається тим, що національні грошові одиниці за межами внутрішнього ринку не можуть виступати законним платіжним засобом. При здійсненні зовнішньоекономічних операцій вони повинні бути обмінені на валюту іншої країни чи на міжнародні розрахункові одиниці (СДР та інші). Правильне визначення валютного курсу має вирішальне значення для забезпечення еквівалентності, взаємної вигоди у відносинах економічних суб'єктів різних країн. Через концепцію курсу національної валюти центральний банк впливає на стан платіжного балансу країни, а також використовує його як інструментарій монетарної політики.

Валютний курс відображає взаємодію середовищ національної та світової економіки. Він використовується при купівлі та продажу валюти у зв'язку з експортом та імпортом товарів чи послуг, надходженні в країну або вивозі за кордон капіталів, кредитів, прибутків тощо.

Валютний курс, як інструмент міжнародних трансакцій (угод) характеризує відкриті економічні системи, між якими відбувається рух товарів, послуг і капіталів.

Валютний курс необхідний для:

- обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів і кредитів;

- порівняння цін світових і національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених у національних або іноземних валютах;

- періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм та банків.

Якщо давати визначення валютного курсу як економічної категорії, то він є ціною грошової одиниці тієї чи іншої країни. Але кожна країна не існує сама по собі, особливо якщо це країна з орієнтацією на ринкову економіку. У сучасних умовах використання валютного курсу дуже широке: використання у державних статистичних розрахунках, які визначають позицію країни у світовій економіці; тісний зв'язок з експортом та імпортом товарів чи послуг, що слугує оцінкою зовнішньоекономічної діяльності та власного рівня виробництва і, як похідна, підрахунку сальдо платіжного балансу країни та багато іншого. При врахуванні цього можна дати більш ємне визначення валютного курсу - як ціну грошової одиниці однієї країни, виражену у грошовій одиниці іншої країни.

Щодо поняття «валютний (обмінний) курс», то це вартість грошової одиниці однієї країни, що виражена у валюті іншої країни, групі валют або міжнародних грошових одиницях. Таким чином, обмінний курс є одним із найбільш важливих елементів національної валютної системи, оскільки його рівень відображає динаміку основних макроекономічних показників розвитку країни і він сам може активно впливати на їх зміну.

Валютний курс є ключовим елементом державної економічної політики кожної країни. Йому притаманні наступні функції:

- за його участю долається економічна обмеженість національної грошової одиниці та відбувається поступове перетворення її в інтернаціональну;

- він є основою для здійснення економічних порівнянь цінових структур окремих країн, результатів виробничого відтворення, а саме: продуктивності праці, торговельного і платіжного балансів, темпів економічного зростання;

- його механізм впливає на перерозподіл національного продукту між країнами, які мають зовнішньоекономічні стосунки та тісні господарські зв'язки;

- за його допомогою можливо порівняти національні ціни та умови виробництва з інтернаціональною вартістю товарів і послуг, що в підсумку дає можливість прирівнятися до єдиного вартісного еквівалента - інтернаціональних витрат праці, а в підсумку до інтернаціональної вартості.

Режим валютного курсу забезпечується правилами, процедурами, розпорядженнями через установи, що втілюють його на підставі прийнятого законодавства, їх призначення в тому, щоб забезпечити визначення валютного курсу, його зміну, використання для здійснення розрахунків, забезпечення платіжних відносин між країнами, обслуговування зовнішньоекономічних зв'язків.

Узагальнення найбільш поширених і специфічних методів такої діяльності дає змогу виділити два «чистих» різновиди режиму валютних курсів. У практичній діяльності відбувається «схрещування» цих режимів і утворюються два гібридних режими, кожний із яких характеризується перевагою першого або другого. Таким чином, маємо підставу констатувати існування чотирьох режимів валютних курсів. П'ятий режим організації валютних курсів - це прямий державний контроль усіх міжнародних трансакцій (рис. 1.1).



Рис. 1.1. Режими валютних курсів [1, 2, 4, 7]

Фіксований валютний курс - це офіційно встановлене центральним банком фіксоване співвідношення між національною грошовою одиницею та валютою іншої країни. Фіксований курс встановлюється, ґрунтуючись на таких показниках: співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних торговельних партнерів, рівні валютних резервів, стані торговельного балансу тощо. Фіксований валютний курс є найсприятливішим за умови внутрішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції та досить стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, бо створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Фіксований курс дає змогу досягти і певних макроекономічних показників. Теоретично обмінна вартість національної грошової одиниці може бути розрахована у таким чином, щоб забезпечити стабілізацію будь-якого макроекономічного показника: попиту на гроші, сукупного попиту, індексу імпортних цін тощо.

Одним із основних питань, які стоять перед центральним банком при встановленні фіксованого валютного курсу, є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці.

Фіксований режим валютного курсу характеризується тим, що уряд установлює постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну і навпаки. Це забезпечує вільну купівлю і продаж національної валюти по цій ціні не залежно від того, хто здійснює валютно-платіжні операції. Даний режим передбачає, що уряд здатний забезпечити продаж іноземної валюти в тій кількості, що потрібно для підтримки встановленого урядом курсу.

Вважається, що найбільшим досягненням фіксованого режиму валютних курсів є те, що він чітко надає національним валютам характер справжніх грошей. А це значить, що такі функції грошей як засіб нагромадження, платежу, міра вартості здійснюються повною мірою. Фіксований режим надає цілком визначене значення цінам закордонних товарів в іноземній валюті.

Вільно плаваючі курси - це співвідношення між національною грошовою одиницею та валютами інших країн, яке складається залежно від попиту та пропозиції валют на валютному ринку країни. Плаваючі курси частіше використовуються в країнах із розвинутою ринковою економікою та високим рівнем доходу. Для успішного застосування плаваючого курсу необхідні економічна та політична стабільність держави, відсутність або незначні темпи інфляції, що досягається проведенням жорсткої монетарної та фіскальної політики. Водночас за вільного «плавання» валютних курсів зовнішні фактори меншою мірою впливають на стан національної економіки, оскільки плаваючий валютний курс вирівнює попит і пропозицію на іноземну валюту, змінюючись сам, а не змінюючи розмір валютних резервів. Отже, у разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і центральному банку можна проводити власну грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіжного балансу. При плаваючому режимі валютного курсу попит на валюту і пропозицію її на вільному ринку визначає валютний курс. Уряд не втручається у формування плаваючого валютного курсу.

Контрольований режим валютного курсу подібний до фіксованого валютним курсом тим, що його встановлює уряд. Однак одночасно він має істотні відмінності: уряд вирішує, які обсяги іноземної валюти можна купити в держави, визначає її склад, цільове призначення і час використання. Виходячи з політичних та ідеологічних цілей, уряд може підвищити курс іноземної валюти для розширення імпорту і знизити його для стимулювання експорту. Тобто валютний курс контролюється державою.

Варто розрізняти контрольований валютний курс і валютні обмеження, що мають місце в країнах, де панують плаваючі та фіксовані валютні курси. «Гібридні» плаваючі режими валютних курсів - це об'єднання фіксованих і плаваючих режимів валютних курсів з пріоритетом останнього, що і формує режим «регульованого плавання». Він передбачає обережне втручання уряду в процес формування валютних курсів на валютних ринках, Це означає, що уряд не встановлює паритетів обмінних курсів, не визначає наперед валютні курси, не дає ліміти варіацій валютних курсів. Уряд, виходячи зі своїх інтересів, на підставі раціональних розрахунків самостійно приймає рішення про валютну інтервенцію. Так, він може прийняти рішення про інтервенцію з метою підвищення ціни національної валюти для того, щоб зменшити інфляційний тиск на економіку. Уряд також може загальмувати чи зупинити подорожчання валюти.

Головна перевага цього режиму полягає в тому, що валютні влади і держава не зв'язані правилами й інструкціями, що уже не відповідають новим умовам. У них з'являються можливості для вибору відповідної актуальної валютної політики. Полегшується пристосовування економіки до зовнішньоекономічних умов за допомогою регулювання валютного курсу. Режим «регульованого плавання» зменшує коливання валютного курсу, що властиво чистому плаваючому режиму. Однак існують і значні недоліки.

При відсутності погоджених правил і орієнтирів валютні політики окремих країн можуть бути несумісні, що породжує конфлікти. Регульоване плавання іноді називають «брудним плаванням», тому, що при цьому валютна політика свідомо спрямована на однобічний захист вигідного країні валютного курсу. Вона призводить до такого перерозподілу ресурсів у світі, що зменшує обсяги світового ВНП. Одночасно йде тенденція до маніпулятивного регулювання змінним курсом для одержання односторонніх переваг за рахунок інших країн.

Проаналізувавши переваги і недоліки основних видів режимів валютних курсів, розглянемо вплив найбільш уживаних із них на економіку країни (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Порівняльна характеристики режимів фіксованого і плаваючого обмінних курсів та їх впливу на розвиток економіки країни

Критерій порівняння	Режим фіксованого валютного курсу	Режим плаваючого валютного курсу
Формування вартості валюти	Встановлюється центральним банком, не відображає реальної вартості валюти	Встановлюється під впливом ринкових механізмів, відображає реальну вартість валюти
Інфляція	Може використовуватись як інструмент антиінфляційної політики, адже сприяє підвищенню довіри населення до національної валюти і обмеженню інфляційних очікувань	Може спричиняти інфляційний тиск у зв'язку з одночасною зміною цін і процентних ставок
Платіжний баланс	Рівновага платіжного балансу забезпечується жорстким контролем центрального банку	Рівновага платіжного балансу забезпечується автоматично під дією ринкових важелів
Золотовалютні резерви	Потребує нагромадження значних обсягів золотовалютних резервів з метою проведення валютних інтервенцій	Не потребує нагромадження значних обсягів золотовалютних резервів, що розширює можливості монетарної політики
Монетарна політика	Фактична неможливість проведення самостійної монетарної політики	Розширення можливостей монетарної політики
Інвестиційний ринок	Сприяє підтримці стабільності інвестиційного ринку, передбачуваність і плановість зовнішніх операцій	Суттєва залежність інвестиційного ринку від коливань курсу спричиняє зростання рівня ризиковості та недовіри інвесторів до вітчизняної економіки

Отже, кожен із валютно-курсових режимів має свої переваги та недоліки і в чистому вигляді майже не використовується. Крім того, на практиці досить складно визначити режим валютного курсу, адже в кожній країні він має свої особливості і в більшості випадків поєднує риси двох ключових режимів валютних курсів.

Таким чином, валютний курс є досить динамічним показником, і для формування успішної валютно-курсової політики країни необхідно детальне вивчення, розрахунок та прогнозування всіх суттєвих факторів, що формують цей показник.

1.2 Принципи функціонування валютного ринку

Розглядаючи деякі теоретичні та практичні засади вибору валютного режиму, слід зазначити, що вони не витримують критики і не можуть слугувати рецептом успішної валютної політики. Йдеться насамперед про «теорему про неможливість», або теорію трикутника, сформульовану Міжнародним валютним фондом. Згідно з нею не можна одночасно досягти трьох цілей, а саме: вільного перетікання капіталів, фіксованого режиму валютного курсу і незалежної монетарної політики. Для країн-позичальників ця теорія формулювалася так: одночасно можна і необхідно використовувати лише будь-які два регулятори. Це дасть змогу уникнути фінансових криз. Утім, зауважимо, що де-факто дана теорема не завжди спрацьовувала.

Так, її спростовує приклад Росії, адже влітку 1998 року відповідно до теорії трикутника в Росії було лише два параметри - лібералізація руху капіталу і номінальний доларовий якір. Рекомендації щодо грошово-кредитної політики надавав Міжнародний валютний фонд, пропонуючи план-графік зміни грошової бази. Але криза все ж сталася.

З іншого боку, грошово-кредитна система Китаю, що успішно витримала кризу 1997-1998 pp., цілковито вписується в теорію трикутника. КНР проводила політику фіксованого курсу юаня (що поєднувалась із цілком самостійною грошово-кредитною політикою) і запобігала найменшій лібералізації руху капіталів. Отже, Китай не зробив того, внаслідок чого зазнали кризи Малайзія, Південна Корея, Тайвань, Таїланд, Індонезія та інші країни.

Навіть з огляду на наведені приклади можна дійти висновку, що найважливішою у трикутнику є лібералізація руху капіталів. Саме через відкриття внутрішнього фінансового ринку інвестори-нерезиденти змогли за лічені тижні зламати національні валютно-фінансові механізми, тоді як не розвинутість фінансової системи України навпаки - пом'якшила наслідки впливу фінансової кризи в Росії.

Для країн, що прагнуть поглибити інтеграцію своїх економічних систем, усі три вимоги є важливими і мають певні обмеження, закріплені угодою [50], відповідно до якої країни - кандидати на вступ до ЄС повинні відповідати Маастрихтським критеріям, а саме: підтримання дефіциту бюджету на рівні не більше 3% від ВВП, державного боргу - не вище 60% від ВВП, дотримання орієнтирів щодо відсоткових ставок та інфляції, встановлених, виходячи з мінімальних відхилень відносно трьох найнижчих із цих показників у країнах Євросоюзу.

Стосовно валютно-курсової політики, то за вимогами щодо членства у ЄС обов'язковим є підтримання принаймні протягом двох років стабільності обмінного курсу. Стабільність обмінного курсу означає членство у валютному механізмі ERM II, сутність якого зводиться до фіксації курсу національної валюти відносно євро. Спочатку це передбачало відхилення у межах плюс-мінус 15% від центрального паритету відносно євро, надалі цей діапазон звужено до плюс-мінус 2,25%. Вважається, що чим вищий ступінь інтеграції, тим жорсткішою має бути фіксація.

Прикладом успішної реалізації цієї політики може бути Словенія. 27 червня 2004 року вона запровадила механізм обмінного курсу ERM II. Центральний паритет було встановлено на рівні 239,640 SIT/EUR. При цьому основу грошово-кредитної політики Словенії становлять таргетування інфляції та лібералізація руху капіталу [51].

У цілому грошова політика Словенії вважається однією з найуспішніших. Словенія належить до тих не багатьох країн із перехідною економікою, де боротьба з інфляцією, заснована на таргетуванні грошової пропозиції, дала позитивні результати. Після 1997 року об'єктом регулювання був агрегат «широкі гроші» (М3). Цільовий орієнтир визначався у вигляді коридору протягом 1990-х років.

Разом із тим Банк Словенії цілеспрямовано і постійно займався регулюванням обмінного курсу з двох основних причин. Перша полягає в невеликих розмірах і високому ступені відкритості економіки Словенії (обсяг зовнішньої торгівлі становить понад 100% від ВВП), що робить обмінний курс істотним чинником інфляції. Проблема конкурентоспроможності вітчизняних товарів для Банку Словенії також є вкрай важливою. Друга причина, досить загальна для всіх країн із перехідною економікою, полягає в тому, що на початковій стадії переходу для національної економіки характерною є висока присутність іноземної валюти й водночас слабко розвинуті фінансова і банківська системи.

Таким чином, ринок іноземної валюти є іноді якщо не єдиним, то найбільш ефективним засобом впливу центрального банку на стан грошового обігу (як і це має місце і в Україні). Інакше кажучи, крім використання монетарного якоря, Банк Словенії проводив певну курсову політику, яку можна охарактеризувати як кероване плавання. При цьому відбувалася плавна девальвація долара щодо європейських валют. У 2001 році Банк Словенії опублікував свою середньострокову програму грошово-кредитної політики. У ній чітко зазначалося: по-перше, політика будується з огляду на прагнення країни приєднатися до Європейського Союзу; по-друге, як основна мета грошово-кредитної політики визначається рівень інфляції; по-третє, статус грошової пропозиції (М3) знижений із проміжної мети до рекомендованої величини (reference value), однак наголошується на суттєвій значущості даного індикатора.

Концептуально важливим було положення про те, що в економіці, яка перебуває на стадії переходу до ринку, основним засобом впливу на стан грошового обігу з боку ЦБ є операції на валютному ринку.

Водночас відбулися зрушення у бік лібералізації капітальних операцій. Насамперед це стосувалось експорту капіталу, в тому числі відкриття резидентами рахунків за рубежем і придбання ними іноземних фінансових активів. Спрощувався порядок довгострокових портфельних інвестицій до Словенії. Де-факто перехід країни на валютний механізм ERM II свідчить і про те, що вона успішно виконала поставлені завдання.

Світовий досвід свідчить: є чимало прикладів вдалого використання і плаваючих, і фіксованих режимів, а також їх комбінації. Проте останнім часом багато країн надає перевагу плаваючим режимам валютного курсу. Це обумовлюється тим, що все більше держав закінчило перехідний період реформування своїх економік і все більше інтегрується у міжнародні фінансові ринки. З огляду на це використання плаваючого режиму валютного курсу є доцільнішим.

Перевагами цього режиму є те, що за гнучкого номінального обмінного курсу потреба у корекціях реального обмінного курсу задовольняється краще, ніж за допомогою зміни цін і заробітної плати за режиму фіксованого обмінного курсу. Також ефективніше піддаються контролю стрімкі припливи або відпливи капіталу (шляхом номінальних змін, а не змін реального обмінного курсу).

Особливістю останніх десятиріч є зростаюча роль та значення фінансово-кредитної й банківської системи в глобальній економіці в умовах дерегулювання міжнародних і національних валютних ринків, що загострило питання про необхідність розробки механізму регулювання взаємовідносин усіх учасників валютного ринку як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Валютний ринок розвивається не відособлено від світових процесів, а, навпаки, в тісному переплетенні міжнародних зв'язків, тому глобалізація є головною тенденцією розвитку сучасної світової економіки. Процеси глобалізації яскраво виражені у валютній сфері, при цьому спостерігається посилення ролі світових валютних центрів як місць здійснення фінансових угод і торгівлі різноманітними фінансовими продуктами, кількість видів яких останнім часом стрибкоподібно зростає. В умовах глобалізації статусу світових валютних центрів набувають не лише традиційні Нью-Йорк, Лондон і Токіо, а й нові міста в Азії, на Близькому Сході та в інших регіонах світу. Збільшенню кількості нових валютних центрів сприяють:

- переміщення ділової активності до Китаю, Індії та інших країн із ринками, що активно розвиваються (emerging markets);

- зростаючий попит на валюти - «притулки» капіталів;

- пошук нових стабільних валют як засобів міжнародних платежів.

Тим не менше, незважаючи на розширення обсягів у світових угодах регіональних валют та появу нових валютних ринків, абсолютне домінування долара США як світової валюти залишається, а двох старих валютних центрів - Нью-Йорка й Лондона - навіть посилюється в умовах фінансової глобалізації.

Завдяки добре розвиненій інфраструктурі, великій кількості кваліфікованої робочої сили, сучасним телекомунікаційним мережам, прозорій юридичній системі, сприятливому для інвесторів податковому клімату, ефективно діючим фінансовим біржам і низькому рівню корупції в указаних містах склалися дуже сприятливі умови для фінансової діяльності. Через це більшість великих фінансових компаній світу розміщує в Лондоні та Нью-Йорку свої офіси.

Сьогодні валютний ринок потрібно розуміти як комплексне поняття, тому пропонуємо таке визначення з урахуванням його різноаспектної природи: валютний ринок - динамічна частина фінансового ринку, що являє собою систему економічних відносин і механізмів, які виникають під час здійснення операцій із купівлі й продажу валют і фінансових інструментів у іноземних валютах.

1.3 Валютне регулювання: основні положення

валютний курс ринок плаваючий

Проблеми валютного регулювання служать предметом наукового аналізу у наукових працях вітчизняних та зарубіжних науковців та практиків. Однак у більшості з них основний акцент робиться або на аналізі чисто теоретичних аспектів даної проблеми, або на розгляді тільки конкретних практичних інструментів механізму регулювання. У цих умовах вважаємо за доцільне розглянути проблеми валютного регулювання у єдності як теоретичних, так і практичних її аспектів. При цьому ми виходимо з припущення, що побудова ефективного механізму валютного регулювання можлива тільки на базі чіткого теоретичного обґрунтування його сутності, змісту ,принципів та критеріїв ефективності.

Спільністю підходів вчених до валютної політики є те, що саме на її основі держава визначає своє відношення до валютного регулювання і його виділення як важливого елемента валютної політики [1, с. 178]. Особливу увагу потрібно зосередити на трактуванні поняття “валютне регулювання”, оскільки у спеціальній літературі немає єдиного підходу до його визначення.

На думку М. Пебро, регулювання валютних відносин - регулювання відносин між суб'єктами валютних відносин з приводу операцій, що здійснюються ними [1]. Б. Райзберг розглядає валютне регулювання як діяльність державних органів щодо управління обігом валюти, контролю за валютними операціями, впливу на валютний курс національної валюти, обмеженню використання іноземної валюти. В.А. Ющенко пропонує таке визначення: “валютне регулювання” - “це регламентація державою та уповноважених нею органів міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій” [3, с. 79].

На нашу думку. наведені визначення сутності валютного регулювання є далеко не повними і відображають тільки сукупність оперативних дій у процесі валютного регулювання.

Визначення поняття “валютне регулювання” в економічній літературі, на нашу думку, не розглядається як системне утворення, яке має мету, згідно з якою формулюються завдання; механізм реалізації, що включає як інституціональний (організаційний), так і інструментарний (функціональний) аспекти; і також складовою частиною якого є елементи контролю за процесом досягнення поставленої цілі.

Тому, на нашу думку, валютне регулювання - це система законодавчих, адміністративних, економічних та організаційних заходів, котрі визначають порядок здійснення операцій з валютними цінностями державними органами влади на території країни, спрямованої на забезпечення економічного зростання.

Валютне регулювання передбачає встановлення державою інструментів, видів, форм здійснення операцій з іноземною валютою, порядку їх проведення. Воно інтегроване у систему державного регулювання і, поряд з іншими його заходами, повинно сприяти реалізації пріоритетних напрямів економічної політики держави. Процес валютного регулювання можна подати у вигляді послідовності певних етапів (рис. 1.2).



Рис. 1.2 Процес валютного регулювання [5, с. 83]

За своєю сутністю валютне регулювання виступає у якості важливої ланки взаємозв'язку національної економіки із світовою. Система валютного регулювання відіграє важливу роль у реалізації політики оптимальної участі будь-якої країни у міжнародному поділі праці. Заходи валютного регулювання безпосередньо пов'язані із забезпеченням економічної безпеки держави, з їх допомогою створюються умови для підтримання стабільності національної валюти та збалансованості платіжного балансу.

Валютне регулювання забезпечує підтримання стабільної купівельної спроможності національної валюти відносно товарів та послуг, що обертаються на внутрішньому та світовому ринку, та виступає у якості важливого інструменту забезпечення стабільного економічного зростання.

Заходи валютного регулювання можуть стати ключовими при проведенні політики дерегулювання на макроекономічному рівні.

З огляду на вище викладене, можна зробити висновок, що в основі побудови системи валютного регулювання повинні лежати такі принципи:

1. Єдність і цілісність системи валютного регулювання, що забезпечується єдиною правовою базою, єдиним порядком здійснення валютних операцій та єдиним регулювання валютних відносин.

2. Відносна стабільність, тобто забезпечення певної стійкості елементів системи валютного регулювання, наприклад, встановлення валютних обмежень і порядку здійснення валютних операцій.

3. Гнучкість валютного регулювання, що означає встановлення коригування цієї системи залежно від стану внутрішнього валютного ринку, загального макроекономічного стану держави і тенденцій розвитку світового валютного ринку.

4. Ефективність - це означає, що встановлення основних елементів системи валютного регулювання має впливати на економічну політику держави та забезпечити необхідний рівень валютних резервів країни та підтримку рівноваги платіжного балансу.

5. Стимулювання валютної стабільності, забезпечення механізму валютного регулювання у відносинах між державами з метою створення єдиного валютного простору, що забезпечує вільний обмін товарами, послугами та капіталом.

Огляд літературних джерел, оцінка різних поглядів на організацію системи валютного регулювання, дозволили нам звести її до такої схеми (рис. 1.3).



Рис. 1.3. Структура системи валютного регулювання

Під механізмом валютного регулювання розуміють сукупність спеціальних інститутів, органів, осіб, що беруть участь у процесі відносин валютного регулювання (суб'єктивна складова), а також набір форм і методів їх діяльності (функціональна складова) [6, с. 198].

Механізм валютного регулювання можна подати за допомогою схеми (рис. 1.4).



Рис. 1.4. Механізм валютного регулювання [6, c. 7]

Варто зазначити, що розподіл на структурні елементи механізму валютного регулювання на практиці є неможливим, оскільки лише постійно взаємодіючи між собою, ці елементи є дієвим налагодженим механізмом.

Зміст системи валютного регулювання констатується чинним законодавством і правовими нормами окремих держав. У такому законодавстві визначаються:

- суб'єкти валютних відносин, їхні права ( в т.ч. права власності на валютні цінності в іноземній валюті) та обов'язки;

- статус національної валюти;

- порядок здійснення валютних операцій, використання надходжень в іноземній валюті, організації торгівлі валютними цінностями, розрахунків в іноземній валюті;

- режим визначення й регулювання валютного курсу;

- механізм утворення й використання офіційних валютних резервів;

- механізм здійснення валютного контролю, повноваження органів державного управління і функції банківської системи у цьому питанні тощо.

Отже, сфера валютного регулювання включає достатньо широке коло питань. У цьому зв'язку можна виділити три основних напрями регулювання.

1. Регулювання валютних ринків. Метою регулювання є забезпечення рівноваги на валютному ринку шляхом співставлення попиту та пропозиції на національну валюту. Одним із методів забезпечення достатнього попиту на гривні в умовах доларизації економіки України може бути вимога обов'язкового продажу частини експортної виручки.

2. Управління валютним курсом. В Україні прийнято досить ліберальний варіант курсоутворення, проте і він передбачає інтервенції НБУ на валютному ринку. Таким чином, управління валютним курсом шляхом політики управління валютними резервами та управління зовнішнім боргом є важливою частиною регулювання валютно-фінансової сфери.

3. Регулювання руху капіталу. Протягом всього періоду існування валютного регулювання в Україні в його сучасному вигляді, тобто з 1992 р., щодо регулювання руху капіталу переслідувалось дві мети: попередження необґрунтованого відтоку капіталу з країни та створення сприятливих умов для залучення довгострокових іноземних інвестицій та фінансового капіталу при одночасному обмеженні відтоку спекулятивного іноземного капіталу. Однак реальна ефективність регулювання руху капіталів в Україні залишається на низькому рівні.

Можна виділити також два аспекти застосування валютного регулювання: валютне регулювання як частина макроекономічного регулювання (про що йшлося вище) і валютне регулювання в умовах становлення ринкового механізму. Валютне регулювання як частина макроекономічного регулювання має п'ять сфер застосування:

1) підтримання задовільного стану платіжного балансу;

2) боротьба з нестачею внутрішніх заощаджень з метою внутрішнього інвестування;

3) фінансування бюджетного дефіциту;

4) скорочення коливань надходжень та відпливу короткострокового капіталу;

5) попередження процесу переносу міжнародних фінансових криз.

Однією з пріоритетних сфер валютного регулювання є введення обмежень на вивіз капіталу для підтримання задовільного стану платіжного балансу. Все більше дослідників приходять до висновку про неефективність цих заходів, що підтверджується багатьма прикладами [7]. Обмеження на відплив капіталу можуть вводитися при нестачі внутрішніх заощаджень з метою внутрішнього інвестування. Для збільшення капіталовкладень у державі необхідно достатньо сприятливий інвестиційний клімат, відповідне податкове законодавство, чітке визначення прав власності. Попередження втечі капіталу може допомогти державі вирішити такі важливі питання як підвищення збору податків, насиченості економіки реальними грошима, покращення фінансової дисципліни, тоді як безпосередньо проблема збільшення капіталовкладень лежить за межами сфери валютного регулювання.

З метою вирішення завдань макроекономічної політики валютне регулювання може застосовуватися для скорочення коливань як відпливу, так і надходження короткострокового капіталу, оскільки сильні коливання не сприяють економічному зростанню і ускладнюють проведення макроекономічної політики. Зокрема, різке надходження або відплив викликають коливання валютного курсу, а в умовах регулювання валютного курсу з боку центрального банку це може призвести до коливань золотовалютних резервів. Таким чином, за допомогою валютного регулювання може вирішуватися проблема автономності економічної політики держави, оскільки в умовах посиленої рухливості капіталу на міжнародному рівні внутрішня економічна політика стає все більш залежною від міжнародної кон'юнктури.

Валютне регулювання може використовуватися для захисту фінансової галузі, що розвивається, за аналогією з протекційними заходами у зовнішній торгівлі. З цією метою уряд може обмежити доступ резидентів на іноземні фінансові ринки, а також входження на місцевий ринок іноземних фінансових інститутів. Сьогодні існує щонайменше три аргументи на користь необхідності захисту фінансової галузі, яка розвивається в Україні.

По-перше, українські банки не можуть повністю конкурувати з іноземними, оскільки надто відстають за розмірами статутних капіталів і, відповідно, за можливістю охоплення широкої клієнтури з достатнім ступенем надійності.

По-друге, українські фінансові організації потребують державного захисту, оскільки у них недостатньо досвіду та репутації, які можна отримати тільки протягом тривалого періоду.

По-третє, наявність недосконалої конкуренції за грошові потоки клієнтів, що може призвести до краху всієї банківської системи.

Валютне регулювання є можливим як спроба знизити рівень системного ризику країни. Заходи валютного регулювання обмежують можливість зберігання активів та фіксації зобов'язань економічних суб'єктів у іноземній валюті. Ці заходи покликані захистити господарюючих суб'єктів від різких коливань курсу національної валюти і, таким чином, знизити загальний ризик фінансової системи.

1.4 Світовий досвід регулювання валютного ринку

У ряді країн існують валютні біржі (частіше це відділи на фондових біржах), на яких здійснюється торгівля валютою у великих масштабах на основі попиту, що складається на них, і пропозиції. Курс, що встановлюється на цих біржах, називається офіційним валютним курсом. Він є обов'язковим і лежить в основі розрахунків банків з клієнтами. У роботі цих бірж часто беруть участь представники держави.

Валютні біржі набули поширення в країнах Західної Європи. В Італії функціонує декілька валютних бірж. На кожній з них (в Мілані, Римі, Генуї, Венеції) курси встановлюються маклерами біржі з участю представників держави і діють на даній біржі для розрахунку з банківськими клієнтами. Дозволено також як розрахунковий курс використати курс, отриманий як арифметичне середнє курсів, що котируються на всіх біржах. У Німеччині, наприклад, діють чотири валютні біржі - у Франкфурті-на-Майні, Гамбурзі, Дюссельдорфі і Мюнхені. На цих біржах офіційними маклерами щодня встановлюються курси 14 валют. Ці курси обов'язкові і використовуються для розрахунків банків з клієнтами. Франкфуртська валютна біржа відіграє координуючу роль.

У Німеччині основним федеральним органом регулювання валютного ринку є Комісія з цінних паперів (BAWe), яка була створена після прийняття у 1994 р. Закону про торгівлю цінними паперами. Важливим напрямом діяльності Комісії є контроль за виконанням заборони на операції з цінними паперами з використанням інформації, невідомої широкому загалу. Наприкінці 1999 р. понад 150 працівників органу були задіяні у контроль за недопущенням застосування інсайдерської інформації, причому, порушники, згідно з законодавством, можуть бути ув'язнені на строк від 1 до 3 років [99, с. 138-139].

У Франції функціонує одна валютна біржа в Парижі, на якій працюють державні маклери. У Франції, де акцент із функцій валютного та експортного контролю перенесено на удосконалення методів боротьби із відмиванням грошей, статистичний облік та аналіз інформації здійснює державний контрольний орган при Міністерстві економіки, фінансів та бюджету - Група розслідувань незаконних фінансових операцій. Виявлена інформація надходить спеціально уповноваженим митним і поліцейським органам - Національному митному управлінню та Центральній службі поліції боротьби із великими фінансовими правопорушеннями [4, 138].

У Вені курси встановлюються біржовим маклером спільно з центральним банком Австрії. У Скандинавських країнах представники комерційних банків і центрального банку встановлюють курс вітчизняної валюти до англійського фунта стерлінгів, на основі якого розраховують курси до інших валют з урахуванням діючих ринкових курсів.

У деяких розвинених капіталістичних країнах спеціальні валютні біржі відсутні. Це має місце там, де знаходяться найбільші банки, які економічно гарантують обмін валют. Так, у США торгівля валютою здійснюється виключно на міжбанківському ринку, де формується середній курс, який є основою встановлення курсів продавця і покупця для банківських клієнтів. Як правило, банки не стягують особливих комісійних і отримують прибуток за рахунок різниці в курсах продавця і покупця. Найбільшим світовим центром з торгівлі валютою є Нью-Йорк. Інші фінансові центри США знаходяться в Бостоні, Чикаго, Сан-Франциско і Новому Орлеані. Торгівля валютою на міжбанківському ринку у Нью-Йорку здійснюється за допомогою посередництва незалежних приватних торговців валютою, які або можуть бути посередниками, або можуть проводити торги за власний рахунок.

Спеціалізованої валютної біржі немає і у Великобританії. Однак банки цієї країни щодня підтримують взаємозв'язок і повідомляють один одному котирування. При цьому вирішальна роль належить 10 банкам. На валютні курси, що складаються між ними, орієнтуються й інші учасники ринку. Про встановлений курс долара до фунта стерлінгів у кризові періоди оголошується щодня у засобах масової інформації. Розмір їх курсів залежить від відносин банку з клієнтом і від величини обороту.

У Великобританії більшість повноважень щодо валютного контролю здійснює Банк Англії. Він керує діяльністю своїх філій та представництв у більшості комерційних банків (як британських, так і іноземних), що знаходяться на території Великобританії. Низку повноважень мають також органи митниці й акцизів [4, с. 138]. Серед бірж, що входять в число регульованих Правлінням з питань валютного регулювання, цінних паперів та інвестицій, слід перелічити Лондонську фондову біржу, Фінансова мережа торгівельних точок (Tradepoint Financial Networks PLC), Лондонська біржа фінансових ф'ючерсів та опціонів, Лондонська біржа цінних паперів та деривативів, Міжнародна нафтова біржа, Лондонська товарна біржа, Лондонська біржа металів.

Немає валютної біржі і у Швейцарії. Тут курс валют встановлюється шляхом щоденного опитування головних торговців валютою. Фактичний курс може відхилятися, якщо обсяг угоди перевищує певну величину.

Країни з економікою перехідного типу мають недостатньо розвинутий валютний ринок, про що свідчать дані щодо невеликого внеску ринку в економічне зростання країни. Навіть в такій державі, як Російська Федерація, у 2013 р. приріст промислового виробництва на 87,7 % був забезпечений експортними, а не фондовими операціями [21, с. 28].

Значною мірою це обумовлено слабкістю інститутів регулювання валютних ринків. В табл. 1.2 наведена порівняльна характеристика розвитку інститутів регулювання в розвинутих країнах та країнах, що розвиваються.

Таблиця1.2

Розвиток інститутів регулювання валютних ринків в розвинутих країнах і країнах, що розвиваються [19, с.105]

Регулюючі інститути	Розвинуті країни	Країни, що розвиваються
1	2	3
Загальноцивільне законодавство (цивільний кодекс, податкове, валютне, антимонопольне тощо)	Сильний	Слабкий
Законодавство щодо ринку цінних паперів, нормативні акти регулюючих органів	Сильний	Слабкий
Стабільність та забезпечення державою гарантій прав власності	Сильний	Слабкий
Захист прав міноритарних акціонерів	Сильний	Дуже слабкий
Правила здійснення торгівлі на фондовому ринку (лістинг, членство)	Сильний	Слабкий
Неформальні правила (норми поведінки учасників ринку)	Сильний	Сильні

Формування організованих валютних ринків у таких умовах неможливо без координації зусиль країн. У квітні 2000 р. була заснована Міжнародна асоціація бірж країн СНД, що об'єднала 19 бірж з 9 країн держав, серед яких була й Україна. Основними напрямами роботи Асоціації є взаємодія бірж у сфері моніторингу ситуації на національних фінансових ринках; спільна розробка законодавчого, технологічного, а також інформаційно-аналітичного забезпечення інтегрованого ринку капіталів; визначення стандартів роботи на біржах країн СНД [83, с. 20]. Кооперація зусиль країн новостворених ринків у сфері регулювання валютного ринку виступає, на наш погляд, однією з складових національної економічної політики. Отже, в роботі наводиться аналіз системи побудови державних органів регулювання в деяких країнах СНД, співробітництво з якими є найбільш значиме у найближчий період.

Незалежно від наявності фондової біржі у кожній країні операції з валютою завжди проходять при посередництві банків.

Зарубіжна (іноземна) валютна біржа - це всесвітня мережа покупців і продавців валюти, які діють у фінансових центрах. Щодня в усьому світі укладаються валютні угоди приблизно на 500 млрд. американських доларів. Однак реальний (у фізичному розумінні) обмін валют відбувається дуже рідко. Телефони, телекси і комп'ютери допомагають у миттєвій передачі інформації і швидкому, документальному фіксуванні та врегулюванню угод.

Трьома головними центрами торгівлі іноземною валютою є Лондон, Нью-Йорк і Токіо, які є найбільшими за обсягом операції. При цьому, коли відбуваються торги опівдні (лондонському), коли робочий день у Європі і Америці співпадає.

1.5 Роль держави в процесі курсоутворення

Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об'єктивно притаманних державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, у забезпеченні юридичного механізму реалізації форм власності, а з іншого - у спрямовуючому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як єдиного цілого. Валютний ринок є невід'ємною складовою ринкової системи держави і тому на нього теж поширюється об'єктивна необхідність здійснення державою регулятивних функцій, актуальність яких є особливо очевидною в умовах світової фінансової кризи.

Валютна політка держави передбачає собою сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері валютних відносин відповідно до цілей загальної економічної політики країни. Одним із найважливіших інструментів валютної політики є валютне регулювання, за посередництвом якого здійснюється регулювання державою валютних відносин шляхом регламентації міжнародних розрахунків та порядку проведення валютних операцій.

Відомо, що основним органом у процесі здійснення валютного регулювання є Національний банк України, який у визначеному законом порядку виконує такі функції [ 6 ]: здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України та складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України; контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України та визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам; видає обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України та видає ліцензії на здійснення валютних операцій, а також приймає рішення про їх скасування; нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики та установлює способи визначення і використання валютних курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей та в іноземній валюті, або розрахункових одиницях.

Зазначимо, що розрізняють дві форми валютного регулювання: прямої (валютна інтервенція, валютні обмеження, регулювання рівня конвертованості валюти, корекція облікових ставок НБУ, регулювання режиму валютного курсу) та непрямої (управління валютними резервами, регулювання платіжного балансу) дії. Слід детальніше зупинитись на такому інструменті валютного регулювання, як валютні інтервенції, оскільки вони посідають важливе місце в інструментарії центральних банків, зокрема Національного банку України.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою регулювання курсу національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют [ 7 ]. Ширше суть валютних інтервенцій можна зрозуміти із переліку головних цілей їхнього проведення у країні. До таких цілей можна віднести: підтримання на певному, необхідному для економіки держави курсу національної грошової одиниці; стабілізацію кон'юнктури валютного ринку країни (у разі втрати рівноваги між попитом і пропозицією на іноземну валюту); для стимулювання збільшення обсягів експортованих товарів, робіт та послуг та підтримки конкурентоспроможності на міжнародних ринках цільовим є проведення валютних інтервенцій для утримання курсу національної валюти на штучно заниженому рівні.

На нашу думку, варто розглянути ще деякі інструменти регулювання руху капіталів, які поширені у зарубіжних країнах та порівняти їх з наявними в Україні. Наприклад, такий інструмент валютного регулювання, як використання спеціальних рахунків при здійсненні певних операцій з капіталом який застосовують у Російській Федерації в Україні, нажаль, відсутній. Також немає серед заходів валютного регулювання у вітчизняній економіці такого інструменту, як запровадження вимог до банку зберігати на безпроцентному рахунку в центральному банку до 100% розміру відкритої позиції в іноземній валюті.

Широко використовується у таких раїнах як Малайзія, Бразилія, Чилі, Колумбія, тощо славнозвісний «податок Тобіна» на репатріацію прибутків, або на операції продажу валюти, депозити нерезидентів та надані їм національними банками кредити, окремі види портфельних і прямих іноземних інвестицій. В українському законодавстві накладення такого податку не передбачається, хоча саме він міг би забезпечити «левову частку» у доходах державного бюджету в умовах інтеграції національної економіки у світову спільноту.

Слід також враховувати, що у зарубіжних країнах на відміну від України існують адміністративні методи стримування відпливу, або припливу капіталів. Суть методів полягає у запровадженні порядку обов'язкового отримання від Міністерства фінансів або центрального банку дозволу на проведення окремих видів операцій із капіталом. Зазначимо, що із вересня 2005 року комерційним банкам України дозволено проводити форвардні операції із іноземною валютою, хоча світовий досвід свідчить про жорстке регулювання при здійсненні цих операцій. Так, наприклад, у Малайзії існує заборона на укладення національними банками форвардних угод і валютних свопів із нерезидентами; у Таїланді запровадженні жорсткі регулятивні вимоги щодо їх здійснення, банки у цій країні повинні щоденно звітувати про обсяги валютних свопів і форвардних операцій із нерезидентами.

На нашу думку, застосування інструментів, які не передбачені вітчизняним законодавством в процесі регулюванні валютного ринку, проте активно застосовуються у зарубіжних країнах із розвинутою економікою, посилить стимулюючий вплив на прямі іноземні інвестиції з одночасним підвищенням валютного контролю за обсягами та структурою короткострокового іноземного капіталу, який у більшості випадків має спекулятивний характер.