Історія м. Путивль у ХІІІ-ХVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Путивль під час і після монгольської навали

2. Путивль після входження у Велике князівство Литовське

3. Путивль після входження до складу Московської держави

4. Роль Молчанського монастиря в розвитку міста Путивля

Висновок

Список літератури

Вступ

Тисячолітній Путивль. Серед інших староруських фортець він надійно захищав південні межі руської землі від спустошливих набігів степняків, а в середні віки - від нападів литовських феодалів, польської шляхти, кримських татар. Краса міста і його околиць втілена в творах літератури і мистецтва. Про нього писав автор "Слово о полку Ігоревім". А.С. Пушкін згадує про Путивль в трагедії "Борис Годунов". Місто відображене на прекрасних полотнах Миколи Реріха і Петра Левченко.

І це недивно - Путивль розташований в живописній місцевості. Подібно до більшості староруських міст, він виник на високому березі річки на декількох горбах, які розділені глибокими ярами. По них колись протікали річки Путивлька, Кринка і безліч безіменних струмків. У природному плані і зараз добре відчувається межа між лісом і степом. А в давнину це була ще і межа двох цивілізацій: східніше Путивля, за Сеймом, починався Великий Степ, де кочували печеніги, половці, татари; західніше Путивля відвіку жили слов'яни-землероби. Таким чином, завдяки своєму географічному положенню, Путивль зіграв історичну роль захисника слов'янських земель від степняків, перетворившись на місто - фортецю.

З 1986 року Путивль став Державним історико-культурним заповідником. В заповідник входить вся холмиста частина міста біля Сейму від Коптєвої гори до Нікольської, а також частини міста навколо Нікольської церкви, Спаського собору та ін.

Серед яскравих сторінок історії нашого міста найбільш відомими є: похід Новгород-Сіверського князя Ігоря на половців 1185 р., оспіваний в «Слові о полку Ігореве» та події «смутного часу» початку ХVІІ ст, коли наше місто було резиденцією Лжедмітрія І , та центром повстання на чолі з І.Болотніковим. А ось кілька століть між цими подіями вивчене дуже слабо. Тому для дослідження я обрала період з ХІІІ по ХVI століття. Це своєрідний «темний період», про який ми дуже мало знаємо. Наприклад, словник Брокгауза і Ефрона говорить про це дуже скупо: «У XIV ст. Путивль відійшов до Литви, а в 1500 р. приєднаний до Москви». Всі інші джерела з історії Путивля містять про них зовсім небагато інформації. У приватних бесідах деякі місцеві краєзнавці висувають сумніви щодо існування міста в цей час.

Завданням даної роботи є: вивчення, систематизація різноманітних джерел з історії Путивля ХІІІ - ХVI ст. та співвіднесення їх з результатами археологічних досліджень.

Історіографія роботи охоплює всі відомі письмові джерела з історії міста, дані археологічних розкопок.

1. Путивль під час і після монгольської навали

путивль місто монастир литовський московський

Після смерті останніх Путивльських князів Ігоревічей - дітей сумнозвісного князя Ігоря Святославина та Євфросінії Ярославни - у вересні 1208 р. від рук галицьких бояр, наші землі, за словами історика Карамзіна належали в цей час різним власникам, що нерідко оголяли меч один на одного. А згодом взагалі на Русь насувалося обтяжливе ярмо татар. Про них Русь вперше почула в 1223 р. тобто через 14 років після насильницької смерті Ігоревічей.

Для битви на Калці на берегах Дніпра в 1223 р. зібралося військо, куди прибули в числі інших, під прапорами князів Чернігівських уділів, жителі Києва, Смоленську, Путивля, Курська . Військо це йшло п'ять днів до річки Калки (можливо - нині Калець поблизу Маріуполя). Тут на берегах Калки відбулися перша кровопролитна битва наших предків з монголами. У битві цій загинуло все руське військо; татари убили шість князів і 70 славних богатирів. Земля руська, за словами літописців, від початку свого не бачила подібного лиха. Татари, розлючені жорстоким опором, убили ще трьох князів, задушивши їх під дошками, і сіли бенкетувати на їх трупах.

Полководці Чингизхана йшли за залишком руського війська до самого Дніпра, скрізь вбиваючи громадян, палили і розоряли все на своєму шляху і потім повернулися до Чингизхана, що знаходився у великій Бухарі.

З цього оповідання історика Карамзіна, ясно видно, що владельний князь Путивля загинув в битві з татарами близь річки Калки, а місто Путивль - таке, що знаходяться на шляху від місця битви до Дніпра, було спалене, розорене і громадяни його були побиті. Отже, є версія про знищення Путивля ще у 1223 році. Сучасні спеціалісти про цю версію не згадують.

Після нещасної битви при Калці, русичі довго не чули про татар, але з 1237 р. відбулося нове нашестя монголів.

У 1238 р. Чернігів був спалений, а стародавній Київ зник на віки, бо ще в ХIV і XV століття представляв одні розвалини. Київська Лавра була зруйнована вщент. Літописці, бідкуючись над розвалинами вітчизни, додають: „Батий як лютий звір пожирав цілі області, терзаючи залишки кігтями". Вірогідно, що Путивль загинув у 1238 (1239 ?) році - до цього намагаються прив'язати певні археологічні знахідки на місці Путивльського Кремля (Детинця), відомого сучасним путивлянам під назвою «Городок».

Назва Путивля, можливо, пов'язана з літописною легендою про кончину князя свого Михайла Чернігівського. Сановники ханські, дізнавшись про бажання його позбавитись від татарської влади, веліли їхати йому в Орду. Належало покоритися необхідності; він прийняв від духівника свого благословення та святі дари і з юним внуком своїм Борисом Васильовичем Ростовським і з вельможею Федором прибув в стан до монголів, де жерці цих язичників вимагали перед вступом до шатра Батия йти через вогонь і поклонитися кумирам. „Ні, - сказав Михайло, - я можу поклонитися цареві вашому, бо небо вручило йому долю держав земних, але християнин не буде служити ані вогню, ані ідолам". Почувши про те, лютий Батий оголосив йому, що повинен покорятися або померти. „Так буде” - відповідав князь, вийнявши запасні дари, і разом з улюбленцем своїм вельможею Федором причастився святих таємниць, заспівав гучно святі псалми Давидови. Марно юний Борис хотів його пом'якшити мольбою і сльозами, марно вельможі ростовські кричали на себе гріх і урочисте покаяння, якщо Михайло виконає волю Батия, наслідуючи приклад інших князів. „Для вас не погублю душі моєї”. - говорив він і, скинувши з себе мантію княжу, промовив: „Візьміть славу світу - хочу небесної". По даному знаку вбивці кинулися, як тигри, на Михайла, били його в серце, топтали ногами. Бояри руські мовчали від жаху. Бажаючи, можливо - щоб припинити страждання Михайла, якийсь відступник віри христової, на ім'я Доман, житель Путивля відсік йому голову, і при цьому почув останні тихі слова: “християнин есть". Боярин Федір прийняв також вінець мученика.

Історики датують розорення Путивля монголами у жовтні 1239 році з часів Карамзіна, хоча літописних відомостей про це немає. (Застосовується метод аналогії). Вороги зустріли тут сильний опір, але ж все-таки місто було взяте, розорене, і майже всі жителі загинули. Це, як було сказано вище, підтверджують і розкопки на «Городку». Археологам вдалося відкрити в центрі Городка фундаменти та останки стін княжого кам'яного Спаського Собору, який було побудовано в ХІІІ ст. саме перед татаро-монгольським нашестям. Це був одноглавий храм, схожий на П'ятницьку церкву в Чернігові. На жаль завершити будівництво так і не вдалося. Ю.С.Асєєв зробив реконструкцію Спасо-Преображенського собору. Під час розкопок знайдені також фундаменти кам'яного княжого палацу. Все це, ймовірно, загинуло в 1239 році.

Нещодавно, у 1990-ті роки археологи розкопали велику братську могилу останніх захисників міста, які пали в нерівному бої.

На довгий час Посейм'я занепаде...

2. Путивль після входження у Велике князівство Литовське

Сто років в історії Путивля відомостей немає. Спори істориків про вплив Батиєвського погрому на життя давньоруських міст різняться. Питання про долю Путивля в ці часи залишається відкритим.

Наступна сторінка історії Путивля стосується перебування міста під владою Великого князівства Литовського.

В середині ХIV ст. литовський князь Гедімін завоював Київську область і, як сказано в історії Карамзіна, завоював всю „південну Росію до Путивля і Брянська”.

Карамзін, вірогідно, використовує неоцінену досі спеціалістами «Скіфську Історію» А. Лизлова, який як результат битви на Синіх Водах пише:

«И от того времени все поля, яже от Путивля к Киеву, и до усть Дону, и на другую страну Днепра даже до Ачакова от татар свободишася ибо тамо, яко ныне, в Перекопи, живяху татарове. И прогнаша их к реке Волге, иных к Кафе, и ко Азову, и в Крым за самую Перекоп».

Напевно, Путивль в цей час ще не був під владою Литви. Він потрапив під владу Литви набагато пізніше - на думку І.Рябініна - при синові Гедіміна Ольгерді, в 1345 р. разом з усію Сіверською областю. За іншими джерелами - в 1356 році.До цього він був під владою татар. Відомо, що ще у 1330 р. хан Узбек стратив, в числі інших, князя Стародубського Федора Михайловича, а його останній син Іоанн Федорович після смерті старшого брата Дмитра, цілий рік чекав грамоти від Узбека, без якої не міг назватися князем своєї долі. А Стародуб (теперішня Брянщина) - лежить на 200 км північніше від Путивля.

Після зруйнування Київської області татарами почало підноситися Московське князівство. В цей час другий син Гедиміна Ольгерд Литовський приєднував руські землі, не поступаючись монголам в жорстокості, хапав беззбройних в полон, палив міста, убив князя Стародубського Семена Дмитровича Кропиву. В цей час всі уділи Чернігівські продовжували мати своїх особливих володарів.

Давньоруські укріплення Городка (Путивльського дитинця) були реконструйовані, ймовірно, саме у часи входження Путивля в Київське та Литовське князівства в ХІV-ХV століттях. Городок складав внутрішню частину цитаделі. До якої з півночі було добудоване прямокутне в плані укріплення. При цьому стародавня її частина стала називатися Старим, Дерев'яним або „Верхнім” містом, а нове прибудоване до нього укріплення - Малим містечком або „Новим ” земляним містом.

У 1380 році, коли почалася знаменита війна Дмитра Іоанновіча Донського з Мамаєм, то в ній брали участь двадцять шість областей зі своїми князями не тільки північно-руських, але і литовських земель. Вірогідно, що у Куліковській битві брали участь і жителі Путивля, оскільки в Новгород-Сіверській області, до якої належав Путивль, в цей час панував син Ольгерда Корібут - союзник Москви, якого згодом полонив польський король Вітовт.

Через декілька років після перемоги Донського інший син Ольгерда Свидригайло, отримав від Вітовта Сіверський уділ та інші і, будучи незадоволений їм, замислив панувати над усію Литвою: з цією метою надумався запропонувати свої послуги московському великому князеві Василю Дмитровичеві. Він прибув до Москви, і його супроводили в числі інших князь Федір Олександрович Путивльський і цілий полк бояр чернігівських, сіверських і інших, так що палац московський наповнився ними, коли вони прийшли до государя. Московіти, як відмічає історик Карамзін, з цікавістю дивилися на своїх одноплемінників, що вже прийняли звичаї іноземні, а бояри південної Русі дивувалися величі Москви, красі її церков, святих обителей і пишноти двору Василя.

Свидригайло Ольгердовіч, схиляючи Василя Дмитровича до війни з Вітовтом, обіцяв йому Новгород-Сіверський. Згодом в 1402р. Свидригайло кінчив ворожнечу свою з Вітовтом миром.

Через 80 років після цього, коли відбулося остаточне скидання в 1480 р. татарського іга, і коли на Московському престолі був великий князь Іоанн Васильович ІІІ , Сіверська область в 1482 р. піддалася государеві Московському за наступних обставин: друзі Москви Михайло Ольшанський і Федір Бєльський (правнуки славного Ольгерда) будучи незадоволені польським королем Казимиром, задумали піддатися Іоанну з їх уділами в землі Сіверський. Цей їх намір відкрився, король велів схопити їх, але Бєльський втік до Москви, залишивши в Литві юну дружину на другий день свого одруження. Польські історики пояснюють перехід князів Сіверських до Московського князя і незадоволеність їх Казимиром іншим. Коли князі Сіверські, приїхавши у Вільну (Вільнюс), хотіли бачити короля, то вартовий не дозволив їм увійти до палацу і дверима зачинив одному з них ногу. Казимир засудив цього воїна на смерть, проте ж не міг приборкати тим злості князів: унаслідок чого ці князі, давно маючи різну досаду на уряд Литовський, неприхильний до них за іновірство, піддалися православному государеві Московському.

Взагалі в цей час була постійна ворожнеча, зіткнення Литви з Москвою. Незадовго до описаних вище подій московський посол Єропкін скаржився Казимиру, що торгові люди Коломничи і Можаїчи (тобто з Коломни і Можайська) торгували в Путивлі, і у них узяли: мед, бобрів, «почеревесей» (ймовірно - якийся рід звіра), видр, віск, горностаїв, рисей, лисиць, білок, шовк, фарби, атласи, опанчі, 40 орлів, пір'я.

У 1499 р. Великий Князь Іоанн ІІІ Васильович заявив, що в Литві почалося гоніння на східну церкву, і що Олександр Литовський (зять великого князя), бажаючи обернути „єдиновірців наших в Літовство”, (тобто - у католицтво), примусив навіть до того і дружину свою. Унаслідок чого вся Литва знаходилася у заворушеннях. Багато Литовських князів - Сімеон Бєльський, Мосальські та інші з боярами бігли до Москви під захист Іоанна ІІІ , який приймав їх з їх маєтками. Становище Олександра було небезпечним, нові перебіжчики лякали його ще більш. Князь Іван Андрійович Можайський і син Шемякин Іван Дмитрович, користуючись особливою милістю Казимира, мали від нього спадкові області: Можайський - Чернігів та інші, а Шемякин - Рильськ і Новгород- Сіверськ, по смерті їх діти Семен Можайський і Василь Шемякин (Шемячич) були вірними присяжниками Олександра. Але коли він надумався обертати князів і народ в латинство, то вони запропонували великому князеві Московському позбавити їх і підвладні ним міста від литовського ярма. Тоді Іоанн ІІІ оголосив зятеві своєму Олександру, щоб він не чіпав вотчину Семена Чернігівського і Василя Рильського, які добровільно приєднуються до Московської держави і будуть охоронятися її військом. Грамота про це закінчувалася словами: „хочу стояти за християнство, скільки мені Бог допоможе".

Війська Московські на чолі з боярином Яковом Захарійовичем Кошкіним брали міста в Литві одне за іншим, а князі Сімеон Чернігівський і онук Шемякина Василь Рильський зустріли московитів на березі Кондови та з радістю присягнули Іоанну. Теж зробили і князі Трубчевські (Трубецькі).

Посилений їх дружинами воєвода Яків Захарійович оволодів Путивлем, полонив князя Богдана Глінського з його дружиною і зайняв без кровопролиття всю Литовську Русь від нинішньої Калузької і Тульської областей до Київської, а гетьман князь Костянтин Острозький і інші литовські воєводи попали в полон при Дорогобужі 17 липня 1499 року.

Князі Новгород-Сіверська, Рильська та інші хоча і піддалися государеві Московському, але до 1503 р. утримували за собою право володарів. У цьому ж році Іоанн ІІІ уклав перемир'я із зятем своїм Олександром Литовським на шість років з 25 березня 1503 р., за яким Олександр погодився не чіпати 19 міст, у тому числі і Путивль. Але він обмежив права їх в суді і прямо оголосив, що вони мають право тільки приватних власників, а не князів-володарів.

Таким чином, війна між Московською державою та Литвою закінчилася на користь Москви. А землі Чернігово-Сіверщини увійшли остаточно до складу Московської централізованої держави.

3. Путивль після входження до складу Московської держави

З приєднанням Путивля до Москви починається більш-менш достовірна історія міста.

Після приєднання таким в числі інших міст і Путивля до Москви, він, як прикордонне місто, зробився важливим стратегічним пунктом з боку неспокійних ворожих сусідів кримців і литовців. Звідси висилалися як і з інших порубіжних міст станиці і сторожи по всіх напрямах.

У царювання Іоанна III купці з Московських областей їздили до Литовських, де торгували в Києві, Путивлі і інших містах, привозили сюди хутра білячі, лисів, боброві, горностаєві, видрові, віск, мед, шовкові матерії шуби, однорядки, кожухи, опанчі, ковпаки, шапки, однорядки, овчини, малі овчинки, щити, соколів і москательні товари.

Ліквідацію удільних князівств у наших краях детально описує і А. Лизлов, і Карамзін, і інші історики, що списують у них.

У 1515 році після смерті Менглі-Гірея його син кримський Махмет-Гірей зажадав від Московського государя Василя Іоанновича повернення Литовському королеві Сигізмунду Смоленська, а також Брянська, Стародуба, Новгорд-Сіверська, Путивля й інших міст, ніби то даних батьком його Іоанну на знак милості. Потім Махмет-Гірей все ж таки був умовлений з боку Великого князя відстати від короля Сигізмунда. Махмет-Гірей виявив згоду на це і визвався навіть як запоруку союзу прислати одного зі своїх синів на проживання в Росію.

Але Сигізмунд задобрив хана багатими дарами, змусив його влітку 1517 р. з'явитися раптово в межі Росії -- на тульських околицях з 20.000 кримців з вогнем і мечем. Наслідком такого вторгнення було те, що кримці були розбиті. Небагато з них повернулися додому голі і босі; а з іншого боку князь Василь Шемячич (Шемятич, Шемякін) уразив за Сулою Кримців, що приходили грабувати Путивльські місця.

Сигізмунд, проте ж, не заспокоївся, виникла нова війна литовців з Росією, яка кінчилася поразкою литовців. Після цього почалися мирні переговори, але на цих переговорах обидві сторони пред'явили один до одного надмірні вимоги. Переговори ті кінчилися нічим. Так, наприклад, литовці вимагали не тільки Смоленськ, Вязьму, Дорогобуж, Путивль, всю землю Сіверську, але і половину Новгорода, Пскова і Твері.

У тому ж 1517 р. Сіверська область вважалася кращою і багатющою зі всіх областей Московської держави, будучи провідним шляхом важливої торгівлі з Азовом і Кафою, рясніючи медом, птахами, звірами, рибою, особливо хлібом; отже ниви її, за виразом письменників XVI століття, здавалися густим лісом. Жителі славилися військовим духом, їх вважали високорозумними і суворими. Князь Василь Шемякин Сіверський відрізнявся доблестю військовою, був „жахом Криму, ненависником Литви і вірним вартовим південної Росії”, за що Великий Князь Василь Іоаннович надавав йому милість і дав місто Путивль. Але одночасно князь побоювався і не любив його, знаючи неспокійний дух його, сміливість і гордовитість своїми достоїнствами, а тому невсипущо спостерігав за ним і з таємним задоволенням бачив непримиренну взаємну злість його з Василем Семеновичем Стародубським, одруженим на своячці государевій.

Стародубський доносив, що Шемякин зноситься з королем Сигізмундом і мислить зрадити Москву, а Шемякин вимагав суду і писав до Великого Князя: „накажи мені, холопові твоєму, бути в Москві, та виправдаюся ізустно і та замовкне на віка наклепник мій. Ще отець його Сімеон лихословив мене, син хвалиться безсоромністю і говорить: уморю Шемякина або сам заслужу гнів государевий. Досліджуй справу, якщо я винен, то голова моя перед Богом і перед тобою”.

У серпні 1517 р. Шемякин приїхав до Москви, обідав з государем у митрополита і абсолютно виправдався. Він хотів, щоб йому видали тих, що брехливо доносив. Їх було двоє: один слуга князя Пронського, а інший - Стародубського, які ніби-то в Новгород-Сіверську і в Литві дізналися про уявну зраду Шемякина. Государ велів видати того, хто перший доносив, другого ж оголосив безневинним. Шемякин з честю і з новою платнею повернувся в область Сіверську, де володарював спокійно ще п'ять років, переживши свого лиходія Стародубського.

Але в 1528 р. поновилися підозри: Шемякин, обнадіяний письмово государем і митрополитом в особистій безпеці, повторно з'явився на суд в столицю, був „обласканий”, а через декілька днів поміщений в темницю, як викритий в таємному зв'язку і листуванні з Литвою. Багато хто сумнівався в істині цього звинувачення. Розповідали, що один розумний блазень в Москві ходив тоді з вулиці на вулицю з мітлою і кричав: час очистити державу від останнього князя удільного. Інші засуджували государя і особливо митрополита, який обдурив Шемякина своєю порукою, а ігумен Порфирій Троїцький, чоловік, вихований в пустинях і простих звичаях, він урочисто та сміливо клопотав за гнаного князя, беззаконно закутого ланцюгами, і прогнівав цим своїм клопотанням государя. Тоді, склавши з себе одяг ігумена, віддалився в лісову пустелю на Біле озеро.

Шемякин помер в темниці. Від дружини його, привезеною до Москви, відлучили всіх бояринь, які складали її пишний двір. Цим, відмічає Карамзін, назавжди присіклися уділи в Росії.

Після знищення удільного князівства у Путивлі було встановлено наміснитцтво. І першим намісником Путивля був князь Федір Плещєєв, якому в 1539 р. під час нашестя кримських татар на Росію, послано було з Москви розпорядження упевнитися, чи дійсно підіймаються татари на Росію. Послані Плещеєвим агенти бачили в степу сліди війська у сто тисяч або більше. За цим донесенню князь Дмитро Бєльський прибув до Коломни і вивів рать в поле у 1541г. Тим часом татари дійшли до річки Оки, тут відбулася битва з царськими військами, що закінчилася поразкою татар.

Коли Государ Іоанн Васильович готувався до підкорення Казанського царства і був в поході з Коломни в село Острів, то там в дорозі 16 червня 1552 р. зустрів його гонець з Путивля і сказав, що кримці густими натовпами знов йдуть від малого Дону Сіверського. Знов виникла війна і знов закінчилася розбиттям татар біля Тули, а потім Государ почав похід до Казані і в тому ж 1552 році підкорив її.

У березні 1556 р. козаки дали знати государеві, що Кримський хан знову збирається на Московську Україну. По цьому донесенню цар послав дяка Ржевського з козаками з Путивля на Дніпро, та велів йому йти під кримські улуси. На Дніпрі до Ржевського пристали 300 українських козаків, і з ними він поплив до Очакова. Тут узяв Острог, побив турок і татар і поплив назад.

У 1569 р. з Путивля як сторожового міста знов було повідомлення государеві про рух ханського війська, оскільки наші роз'їзди бачили в степах надзвичайний пил, вночі - вогнища та сліди численної кінноти, а також чули вдалині іржання табунів. Але повідомлення це при подальшому розслідуванні цар визнав не необгрунтованим, оскільки донесення сторожових отаманів були не зовсім вірні.

У 1571 р. цар Іоанн Васильович, бажаючи спокою з боку Криму, зважився схилити Давлет-Гірея до миру. Під час цих мирних переговорів хан між іншим скаржився на те, що Іоанн велів схопити в Путивлі його посла і тримати в Москві під вартою. На це йому відповідали, що це робилося за розпорядженням зрадників государя, і що тепер ці люди в опалі.

Ногайський князь Юсуф також писав до Москви: наші люди ходили до Москви з товаром, але як йшли назад, то ваші козаки і севрюки (тобто жителі Сіверської України) на Доні їх побили. Козаки взагалі були народом неспокійним. Городові козаки, якщо робили щось осоружне державі, то йшли на Дон. Путивльські козаки, замішані в справі про грабіж кримського гінця показали: було їх в полі шість чоловік і вони провели весну на Дінці. Потім пішли було в Путивль, але на Муромському шляху зустрілися з ними „черкеські” (тобто українські) козаки кількістю 90 чоловік, узяли їх з собою, і кримського гінця пограбували. Після чого четверо з них прийшли до Путивлю, а два пішли на Дон.

Ось ще відомості про Путивльських козаків: „йшли ми, доносить російський гонець, Волгою з Казані до Астрахані, а в цей час прийшов на нас в Стругах князь Василь Мещерський та козак Лінуга, кульгавий путивлянин і узяли у нас судно; не віддали і мене ганьбили".

Про часи царювання Іоанна Грозного історик Соловйов вказує, що війська у той час отримували продовольство натурою, а городові козаки і стрільці отримували платню. Путивльським же та Рильським козакам ще в 1571 р. бояри присудили отримувати землі, і якщо вони захочуть, то набирати 1000 чоловік кінних козаків, дивлячись по землях, скільки і де згодиться.

У тому ж 1571 р. князеві Михайлу Івановичеві Воротинському наказано було зібрати військо і він, зібравши за допомогою Розрядних дяків з міста Путивля, Тули, Рязані і Мещери списки про колишні станиці і сторожів, а від дітей боярських, зібраних з тих міст до Москви відомості про те „з якого міста по яких місцях і до яких місць пригоже станицям або сторожовим загонам їздити, і в яких місцях сторожам на сторожах стояти, і до яких місць на яку сторону від якої сторожки роз'їздам бути, і в яких місцях на полі головам стояти для збереження від приходу військових людей, і з яких міст і по скільки чоловік з яким головою і яким людям на государевій службі бути." Відповідно цих відомостей Воротинський з дітьми боярськими ухвалив рішення з визначенням точного часу їздити станицям з Путивля або Рильська, починаючи з 1 квітня по 15 листопада. Для роз'їздів у той час бралися взагалі діти боярські, посадські люди і козаки. З Путивля і Рильська на Донецьких сторожах стерегли діти боярські путивляни і рильці за маєтки та за грошову платню. Окрім Донецьких сторож на ближніх Путивльських і Рильських сторожах стерегли з посадів люди посадські; так само як і з Новгорода- Сіверська на суміжній Путивльській сторожі.

З Путивля та інших міст в тому ж 1571 році виїжджали станиці в степ для спалювання їх у військових цілях, при чому у вказаний час - жовтень, листопад. Встановлювався певний порядок для підпалювання степу. А в 1574 р., коли був призначений новий начальник над сторожовою станичною службою, боярин Микита Романович Юрьєв, то Путивльські станиці їздили до верхів'їв Тора по Міусу, Самарі, Арелі до порогів Дніпра.

У лютому 1587 р. Цар Федір Іоаннович бажаючи захистити Іслама від Саїдет-Гирея і брата його Мурата і в той час позбавити себе від нестерпного ворога литовського короля Стефана Баторія писав до нього: „якщо щиро бажаєш озброїтися на Литву, то я сам поведу рать свою від Смоленську до Вільни, а ти з головною силою йди у Волинь, в область Галицьку і далі, а іншій раті скажи йти до Путивлю, де вона з'єднається з нашою сіверською, щоб обложити Київ”.. Наслідком такої пропозиції було те, що Іслам, насправді скаже своїм улусникам, що деякий час краще грабувати землю Стефана, ніж Федора.

Потім царським наказом 1589 р. велено було воєводі Опанасу Зінов'єву з путивльнами , черніговцями , з рильськими і стародубськими козаками укріпитися в полі на Донці або на Осколі для спостереження за кримцями. Для цієї мети в Рильську було набрано 20 чоловік дітей боярських та 47 козаків. Тоді ж передбачалося ще в Рильську, Путивлі і Стародубі навербувати 277 охочих козаків.

Дійсно, в ХVІ ст. Путивль перетворився на міцну прикордонну фортецю. Розташований на високому березі Сейма, він був крайнім в череді міст першої прикордонної лінії і складав основу „Путивльського рубіжу” Московської держави для захисту її від нападів литовських феодалів, польської шляхти, кримських татар.

Що ж собою уявляли собою фортифікаційні укріплення самого міста. Площа самого міста Путивля в межах укріплень посаду в кінці ХVІ століття дорівнювало 230 га. Для порівняння: Пскова - 220 га, Смоленська - 190 га, Чернігова - 110 га. Навкруги міста, разом з посадом йшла лінія укріплень, яка уявляла собою глибокий рів і земляний вал , який включав в себе 5 дерев'яних башт з бійницями і проїздними воротами . Система укріплень за В.В. Вечерським була наступною: крайні точки міста увздовж берега Сейму позначали Борисоглебський і Молчанський монастирі. Посередині між ними на „Городку” розташовувалася подвійна цитадель - Старе або верхнє дерев'яне місто + Нове земляне місто.

Укріпленнями Старого міста слугували земляні вали з дерев'яним частоколом поверхи. Вали перемежувалися баштами, які були зрублені з товстих бревен. Башти виступали за лінію валів і складали вузли оборони. Всього башт було дев'ять, з них сім „глухих” та дві - з проїздними воротами.

Оригінальним був головний в'їзд в Старе дерев'яне місто. Передня проїздна башта, яка була розташована між висунутою за укріплення Тайницькою баштою і Вестовою, стояла в полуколі - „захабі”, і до воріт неможливо було проїхати, не опинившись в зоні обстрілу розташованих поруч башт. Оборонна стіна міста з'єднувалася „тарасами” з Тайницькою баштою. В ХVІ столітті, коли ще не було Нового земляного міста, перед передніми в'їзними воротами міста знаходилося спеціальне укріплення для стрільби із гармат. Кожна башта мала свою назву: Передні проїздні ворота, Кутова башта навпроти Воєводського двору, Мала башта, Задні проїздні ворота до річки Сейм, Мала нова башта, Микитська, Фроловська, Іллінська, Вестова башти.

На всіх баштах в декілька ярусів були влаштовані площадки для обстрілу із гармат місцевості, що лежала навпроти. На двох проїздних баштах були „вишки” для спостереження. Найбільша за розмірами була Вестова башта , яка була висотою 27 метрів. Вона була чотирьохярусною, а нагорі знаходився вестовий дзвін, голос якого звіщував мешканців міста про появу ворогів або купецьких караванів.

В „Розрядній книзі” 1598 року є цікавий запис про те, що у 1585 році була проведена реконструкція путивльської фортеці. Керував роботами „голова Василій Вахромеєв.” Саме тоді було прибудоване Нове земляне місто, а путивльська фортеця вже мала на озброєнні гармати.

В кінці ХVІ століття сторожеву службу в Путивлі вже несли доволі великі загони козаків. За царя Федіра Іоановича було побудовано декілька нових міст, в кожному з яких з'явилися свої сторожі і станиці. І тому в цей час Путивль з Рильськом вже не були самими порубіжними містами на південному кордоні. Основним став захист кордону з Річчю Посполитою. Хоча, звичайно, загроза з півдня від татар ще існувала.

В другій половині ХVІ століття отримало широке розповсюдження помістне землеволодіння. Землі, які знаходилися раніше в користуванні посадських людей Путивля, стали роздавати „служилим” людям у тимчасове користування. В 1594 році діти боярські (різновид дрібних феодалів) отримали 2049 десятин орної землі і перелогів. На основі землекористування „служилих” людей в краї поступово розвивається поміщицьке землеволодіння.

Путивль в ті часи залишається на перехресті торгівельних шляхів. В історії Соловйова помічається, що купці, привозячи іноземні товари з Малої Азії, Персії, Індії, Аравії, Сірії везли їх караванами до тисячі з багатьма возами і осідланими верблюдами і відправлялися від Перекопу прямо в Московську державу на Путивль.

Таким чином, Путивль в період царювання Іоанна Васильовича Грізного і сина його Федора, був не тільки сторожовим містом, але і місцем провезення закордонних товарів з далекого сходу і інших країн.

4. Роль Молчанського монастиря в розвитку міста Путивля

Починаючи нову сторінку цього оповідання про Путивль, вважаю за необхідне сказати тут декілька слів про стародавній монастир Молчанський, що знаходиться в місті Путивлі, оскільки він відігравав чималу роль під час смутних часів. Історичне свідоцтво про цей монастир зустрічається в 1591 р. в Путивльських писцевих книгах, яке наводить історик-дослідник П. Преображенський: „В Путивльському повіті від міста 20 верст монастир Молчанський Різдва Пресвятої Богородиці, та того ж монастиря на посаді в острозі (тобто фортеця) теплий храм Софії Премудрості Божої та Собор Пресвятої Богородиці”. Теплий храм і собор це і є нинішній монастир Путивльський на початку свого існування. У записці Путивльського монастиря зазначена вище відомість про два згадані храми висловлюється декілька докладніше. І.М. Рябінін вважає, що було не два окремі храми, а тільки один двоповерховий кам'яний, який називався в той час Соборним Софіївським і був на два престоли, тобто мав по одному престолу у верхньому і нижньому своєму поверсі. При цьому перший з цих престолів був головним і називався Собором Різдва Пресвятої Богородиці Печорської.

Ці два свідоцтва приводять до висновку, що двоповерховий храм біля Путивльської фортеці був подвірним Молчанської пустині, а потім в 1591--1593 рр. це подвір'я перетворюється в самостійний монастир під назвою Путивльського Молченського Печерського Пресвятої Богородиці.

Вийшло так в силу певних обставин. Відомо, що в 1592 році кримські татари, як пише П. Преображенський, - „ під час спустошливого набігу свого на землі Рязанські, Коширські і Тульські, розорили частково по дорозі місто Путивль, а особливо околиці і зокрема стародавню Молчанську пустинь. Не встигнувши відродитися як слід після татарського погрому 1592 р. Молчанська пустинь в 1605 р. при появі першого самозванця знову була розграбована і спустошена поляками”.

У 1597 році Путивльський монастир мав вже за собою в різних місцях вотчини, різні угіддя і приписний храм в ім'я св. мучеників Фрола і Лавра, побудований, в так званому облоговому монастирському дворі. Це видно з наявного в монастирському архіві списку з грамоти Московського патріарха Іова від 5 вересня 1597 р., за скаргою ігумена Іллі і братії Путивльського монастиря про заборону патріаршим десятникам брати додаткову церковну данину, як з храму в ім'я святих мучеників Фрола і Лавра, поставленого від монастиря в 1511 р., так і з вотчини і бортних ділянок, що належать монастирю. Серед багатьох причин, з яких патріарх знайшов можливість звільнити Молчанський монастир і Фроловський храм від патріаршої данини вказується і недавність його існування, - обставина дуже важлива для підкріплення приведених вище свідоцтв про час заснування Путивльського монастиря. Ось справжній текст патріаршої грамоти: „ і аз Іов патріарх царюючого граду Москви і всієї Русі ігумена (Путивльського монастиря) Іллю з братією і тим монастирем Фроловського попа подарував дані своєю церковною і казенних мита, мати не велів для того, що той монастир став знов і государів руки до того монастиря нейдуть приходу до тієї церкви небагато і монастирська вотчина запустіла."

Тим часом Путивльський монастир обидва ці рази, завдяки своєму розташуванню на території фортеці залишився недоторканним.

У 1605 г ігумен розореної пустині Молченської Пафнутій можливо після смерті ігумена Іллі перейшов в Молчанський монастир з нечисленною братією в 15 чоловік як в місце абсолютно безпечне від різних ворожих набігів і розорень. Все, що залишилося в пустині: ікони, церковні побутові речі і ін. були перенесені в Путивльський монастир. Місце, на якому стояла колись пустинь і всі угіддя, якими вона володіла були приписані до Путивльському монастирю, але найдорожчим скарбом, принесеним в Путивльський монастир ігуменом Пафнутієм, була свята ікона Молчанської Богородиці, яка з'явилася в 1405 р. на болоті Молча. Подальша доля ікони є доволі загадковою. Є версія про те, що її вивіз з собою Лжедмитрій І, а пізніше боярин Томила, який втік з польського полону та привіз ікону до Ярославської губернії. Є і інші версії. А фактом є те, що з ікони було списано декілька копій. В наш час в Путивлі зберігається один з перших списків ікони, який знаходиться в Молчанському монастирі.

Після приєднання до Путивльського монастиря Молчанської пустині, він стає відомим при дворі російських государів і отримує від них у володіння нові угіддя і вотчину. Так Василь V Іоанновіч Шуйський перший подарував цьому монастирю при ігуменові Пафнутієві з братією грамоту від 15 липня 1606 р., яка затверджувала право рибного лову на річці Сейм.

Кам'яні укріплення Молчанського монастиря постали ще в кінці ХVІ століття в північно-східній частині Путивля. Вони включали чотирьохгранну надвратну башту, круглі кутові та собор Різдва Богородиці, пристосований для оборони.

Цей собор унікальне явище в українській архітектурі, належить до типу багатофункціональних культових споруд, пристосованих до оборони, їх часто називають « церква - фортеця ». Центральне місце займає міцний четверик, на четверику - дещо менший по об'єму восьмерик, восьмерик перекритий восьмигранним куполом. Увінчує купол циліндрична башта з цибулиноподібною маківкою. Зі сходу і півночі до центрального об'єму прилягають приділи, що повторюють контури головного об'єму. Північний приділ - по суті маленька самостійна церква з окремим входом. Східна частина складається з великого квадратного вівтаря, перекритого хрещатим склепінням. Установлений на ньому восьмерик має три вікна, які перероблені з бійниць. Весь собор поставлений на підкліт (цокольний поверх), там знаходилися трапезна, складова. До підкліту прилягає двоповерхова аркова галерея, яка охоплює собор із заходу і півдня.

Ще в 1580 - 1590-х роках ченці монастиря збудували серед двора фортеці на місці старої дерев'яної церкви кам'яний собор Різдва Богородиці. На випадок війни монахи повинні були захищати монастир-фортецю. Таким чином, в Путивлі в XVI ст. виник оборонний і релігійний центр. У 1630 р. та 1760 р. храм перебудовували, після чого він і набув сучасного вигляду .

З північної сторони збереглися дві кам'яні стіни - зовнішня та внутрішня. Зовнішня стіна знаходиться біля підніжжя пагорба, біля дороги. Визнати в ній фортечну заважає незначна висота - близько 1,5 м. Але якби там не було, перед нами унікальний елемент складної системи укріплень XVII ст., що зберігся до нашого часу.

Молчанський монастир - це складний архітектурний ансамбль, що складався протягом трьох століть і характеризувався гармонійністю і логічною завершеністю.

Сучасний вигляд монастирських споруд багато в чому наслідок перебудов на рубежі XVII XVIII ст., коли у зв'язку зі змінами державних кордонів, монастир втратив своє військово - стратегічне значення. Саме тоді надбрамну башту було перебудовано на дзвіницю з відкритим восьмигранним другим ярусом.

Дзвіниця складається з двох частин: нижньої кубічної з просторим проїздом посередині, і верхнього восьмерика з крізними широкими арочними прорізами. Завершує дзвіницю високе пірамідальне шатро барочних форм. Декор нижнього ярусу стриманий - по кутах розташовані пілястри, по горизонталі карнизи. Верхній, окрім наріжних пілястр має карниз, оформлений плоскими, видовженими по вертикалі, кронштейнами. В цілому дзвіниця була виключно ошатною. Все поле стіни нижнього ярусу на головному фасаді вкривав фресковий розпис на релігійну тематику (його рештки можна побачити і зараз). Другий ярус сяяв чистою білизною, а під прорізами, в квадратних нішах, виблискували розмаїттям кольорів: синім, зеленим та золотистим - ізразці, які частково збереглися і донині.

Північніше дзвіниці розташована трапезна, яка збудована в 1730 році. Споруда стоїть на підмурку знесених фортечних стін ХVІ століття з кутовою баштою (Татарською), що сходяться до наріжної башти (див. додаток 11).

Одноповерхова оштукатурена будівля підведена під один карниз з баштою і має розміри 20 х 12 м. Фасад, звернений на північний схил, має високий цоколь за рахунок колишньої фортечної стіни. Вікна без наличників, з лучковими перетинками, розставлені рідко. Фасад, звернений всередину монастиря, має такі ж самі вікна, широкий ліпний карниз і барочний фронтон майже на всю довжину будівлі. Наріжна башта надбудована восьмериком з арочними вікнами і нагадує своєю архітектурою верхній ярус дзвіниці. Реставрація Монастирського комплексу і зараз продовжується.

Висновок

У першій половині XIII століття на руські землі рушили полчища татаро-монголів. Ослаблені феодальними розбратами князівства не змогли протистояти численному війську кочовиків і в 1239 році Путивль, як і інші прикордонні міста Русі, був розорений, а все його населення знищене. Але місто відродилося на колишньому місці. Знов виросли на його горбах кріпосні споруди. Почала налагоджуватися торгівля і ремесло.

У першій половині XIV століття литовський князь Гедімін, використовуючи ослаблення Русі татаро-монгольским нашестям і міжусобною боротьбою руських князів, захопив частину південно-західної Русі до Путивля і Брянська. А в 1356 році ця територія була насильницьким шляхом приєднана до Великого князівства Литовського. На початку 1500 року князь Василь Шемяка повідомив великого князя московського про бажання жителів Курського краю увійти до складу Московської держави. Війна, яка почалася після цього, з Литвою закінчилася перемогою Москви. Путивль був взятий російськими військами, а в 1523 році остаточно увійшов до складу Московської держави, перетворившись на сильну прикордонну фортецю. Розташований на високому березі Сейму, він був останнім в ланцюзі укріплених міст, які захищали Московську державу від нападів литовських феодалів, польської шляхти, кримських татар.

Молчанський монастир є визначною архітектурною та історичною пам'яткою. Слід зазначити, що цінність монастиря як культурного явища дуже висока, враховуючи вже відоме про нього, але ще й багато таємниць чекають на своїх дослідників. Майже недослідженими є підземні галереї монастиря, більшість з них просто завалена землею. З'ясувати в повному обсязі культурно - історичну цінність пам'ятки. зберегти її для прийдешніх поколінь - обов'язок держави та її громадян.

Список літератури

1. Вечерский В.В. Путивль - пограничная крепость Русского государства ХVІ -ХVІІ вв. // Древнерусский город Путивль. Тезисы докладов и сообщений областной конференции, посвященной 1000-летию г.Путивля. - Путивль, 1988.

2. Дейнека А.І. Памятники архитектуры Сумщины. - Харків, 1989.

3. Денисенко І.В. Молчанський монастир - історія та архітектура / Лекція -- екскурсія/.

4. История городов и сел Украинской ССР. Сумская область. - К.: Гл. ред. УСЭ, 1980.

5. Карамзин Н.М. История государства Российского. - Том 4. - Воронеж: ВГИПО. 1999.

6. Кошлатый В.П. Фортификационные укрепления г.Путивля в ХVІ -ХVІІ вв. и его значение в обороне русского централизованного государства на южных рубежах // Древнерусский город Путивль. Тезисы докладов и сообщений областной конференции, посвященной 1000-летию г.Путивля. - Путивль, 1988.

7. Левитский Иаков. Город Путивль. - М.: 1905.

8. Луговской А.В. «Путивль. Путеводитель.»- Х.:Прапор, 1985.

9. Преображенский П. Путивльский Молченский печерский монастырь. -- Москва.: Типография И.Ефимова, 1884.

10. Путивль: Фотопутеводитель / В.В. Вечерский, И.А.Гильбо, А.В. Луговской. - К.: Мистецтво, 1992.

11. Рябинин И.М. «История о Путивле, уездном городе Курской губернии». - Путивль: Типография М.И.Дьяконова, 1911.

12. Сапухина Л.П. «Путивль»- Х.: Прапор, 1974.

13. Соловьев С.М. Избранное. - 5 том. - М: Владос, 1996.

14. Софрониевский монастырь. Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни / А. Луговской, В. Вечерский, С. Тупик, Н. Рыбкин. - К.: Оптима, 2002.

15. Терентьева В. Древние святыни // Путивльские ведомости. - 2003. - 12 марта.

16. Черняков И.Т. Важная роль в истории Отечества // Путивльские ведомости. - 2005. - 22 октября.

Размещено на Allbest.ru