Тридцятилітня війна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

На межі ХVІ та ХVІІ століть міжнародна ситуація у Європі була досить нестійка та утримувала у собі передумови загальноєвропейського конфлікту. Німеччина та Італія продовжували залишатися роздробленими та були ареною боротьби внутрішніх і зовнішніх сил. Так звана “Священна Римська імперія” з її складним складом та суперечливими кордонами являла собою осередок постійних конфліктів. Німецькі князі боролися один з одним і з князівським будинком Австрії - Габсбургами, які володіли вже до кінця ХV ст., крім Верхньої та Нижньої Австрії і Тіроля, слов'янськими землями у Південно-Східній Європі, кількістю дрібних територій у Південно-Західній Німеччині (Передня Австрія) та “бургундським спадком”, тобто частиною власне Бургундії і Нідерландами. З середини ХV ст. автрійські Габсбурги неодмінно вибиралися на імператорський престол. Великі князівства імперії суперничали між собою у підкоренні своєму впливу багаточисленних дрібних “імперських чинів” - герцогів, графів, прелатів та імперських міст - з метою використання їх військових сил та фінансових засобів. Наростання суперечок у Європі, невміння та незгода поділити мирним шляхом землі та володіння спричинили розвиток Тридцятилітньої війни 1618 - 1648 років, у яку були втягнуті майже всі країни Європи. Переможцями Тридцятилітньої війни вийшли Франція та Швеція, котрі приєднали до себе значні території та отримали великі контрибуції. Найбільш переможеною, а отже, безправною, залишилась Німеччина [15; 408].

Тридцятилітня війна тривала довгий період - 30 років (звідси й назва) та охоплює 4 основні періоди або етапи:

Чеський період (1618 - 1624 рр.)

Датський період (1625 - 1629 рр.)

Шведський період (1630 - 1635 рр.)

Французько-шведський період (1635 - 1648 рр.).

У бакалаврській роботі ми розглянемо кожен із них.

Науковість роботи полягає в тому, щоб зосередити увагу дослідників на історичному етапі Тридцятилітньої війни, вивчити історію західноєвропейських країн, зосередити увагу на політичних та економічних стосунках кінця ХVІ - середини ХVІІ століть.

Мета бакалаврської роботи - поповнити та узагальнити свої знання на основі вивчення історичних джерел та літератури з обраної теми.

Завдання:

Дослідити основні передумови, суть та наслідки Тридцятилітньої війни 1618 - 1648 рр.

Розглянути основні періоди війни.

Ознайомитися з розподілом та змінами територій, що стали наслідком Тридцятилітньої війни.

Предмет дослідження: Предметом дослідження даної роботи є Тридцятилітня війна у контексті світової історії.

Об'єм дослідження: робота складається із вступу, 3-х розділів, висновків, літератури та додатків.

Практична значимість роботи: Матеріали бакалаврської роботи можуть бути використані студентами, учнями та вчителями при підготовці до уроків, семінарських занять, засідань історичних гуртків.

західноєвропейський війна вестфальський німеччина

Розділ І. Становище європейських країн напередодні Тридцятилітньої війни 1618 - 1648 років

1.1 Економічний занепад Німеччини на кінець ХVІ століття

Великі географічні відкриття і зв'язане з ними переміщення торгових шляхів несприятливо відбились на економічному розвитку Німеччини. В другій половині ХVІ ст. наслідки цього виявилися в занепаді німецької торгівлі.

Занепад торгівлі переживали верхньодунайські міста (Аугсбург, Ульм та ін.), що торгували з Вінецією, і рейнські міста (Кельн, Аахен, Вормс і т.ін.), які не могли витримати конкуренції з нідерландською і англійською промисловістю та торгівлею. Ганзейський союз на початку ХVІІ ст. остаточно розпався. Гамбутг, Любек, Бремен зберегли певне економічне значення. Але їх роль не могла йти ні в яке порівняння з Амстердамом, ні з Лондоном. Німеччина в цілому дедалі більше перетворювалась в аграрну країну, сільськогосподарські продукти якої вивозились до більш промислових країн. Голландія, Швеція, Англія закуповували хліб, прядиво, худобу, м'ясо і подібні до цього продукти, що вивозились переважно з північно-східних провінцій Німеччини - Брандербургу, Прусії, Бомеранії, Мекленбургу, Сілезії. У цих провінціях відродилось кріпосництво, причому в його найбільш жорстоких формах. В той час як у розвиненіших країнах Західної Європи - Англії, Франції, Нідерландах - кріпосництво перед ХVІ ст. вже повністю зникло, а в західній та південній Німеччині були ще більш або менш значні пережитки його, - у східній Німеччині воно перетворюється у ХVІ - ХVІІ ст. у панівний спосіб виробництва. “Друге видання” кріпосничого права становило характерну рису розвитку Німеччини, що свідчило особливо яскраво про її соціально-економічну відсталість [8; 196].

1.2 Політичні роздробленість

Політична роздробленість Німеччини не тільки продовжувала зберігатись, а навіть посилилась протягом ХVІ ст. Князі збільшили свої земельні володіння за рахунок секуляризації церковного майна. Вони встановили свій місцевий князівський абсолютизм, використали внутрішню і зовнішню (експортну) торгівлю для збільшення своїх прибутків. Політична влада князів посилилася в зв'язку з повним підпорядкуванням лютеранської церкви місцевим правителям. Політична роздробленість країни вела до нескінченних конфліктів між князями за територіальні границі, володіння окремими містами, торговими шляхами і т.ін. Після реформації боротьба князів одного з одним знаходила зручні ідеологічні форми. Поділ князів на протестантів і католиків надавав сутичкам зовні “ідейного” характеру і поглиблюючи і оформляючи територіальну роздробленість країни. Релігійні суперечки продовжували прикривати і боротьбу князів з імператором. Імператор, як і раніше, очолював у країні католицьку партію і був у найтіснішому союзі з папством. Більшість найкрутіших князів були протестантами, переважно лютеранами, але частково й кальвіністами (пфальцграф Рейнський та інші на південному заході Німеччини). Боротьба за місцевий політичний партикуляризм прикрашалась гучною фразою боротьби “за свободу чистого євангелічного вчення”. Прагнення ж імператора підкорити собі князів аргументувалось як бажання обмежити й не дати поширитись “єресі” [13; 349].

1.3 Посилення Габсбургів до початку ХVІІ ст. та ріст міжнародних протиріч в Європі

Посилення Габсбургів у ході цієї боротьби являло загрозу не тільки для сусідніх народів, але й для усіх європейських держав, що тоді складалися. Особливо зросла небезпека великодержавної політики Габсбургів у ХVІІ ст., коли вони об'єднали у своїх руках імператорську корону з короною Іспанської монархії, а після 1526 р. підкорили собі Чехію та Угорщину. Щоправда, після відречення Карла V у 1556 р. його величезні володіння були розділені між іспанською гілкою Габсбургів та австрійською, а у результаті Нідерландської революції, від іспанського іга звільнилися північні провінції Нідерландів, що утворили буржуазну республіку. Всередині імперії великодержавні задуми Габсбургів паралізувалися у відомій мірі боротьбою проти них інших великих князів - як протестантів, так і католиків. З Габсбургами суперничали не тільки саксонські герцоги, бротденбургські маркграфи та інші протестантські князі, але й найбільші католицькі князі, перш за все баварські герцоги. Однак Габсбурги розраховували, що їх далеко йдучі претензії будуть підтримані реакційними силами ряду європейських країн. Габсбурги намагались використати наставшу в імперії після поразки Великої селянської війни політичну реакцію та контрреформацію, що почалася у 40-х роках ХVІ ст. для посилення своїх позицій.

Австрійські та іспанські Габсбурги один час суперничали один з одним у своїй агресивній політиці та стремлінні до політичного панування у Європі. Захоплення Іспанією значної частини Італії викликало незадоволення з боку австрійських Габсбургів. Інтереси обох гілок Габсбургів сходились також у Південній Німеччині. Незважаючи на це, у обстановці, що склалася у другій половині ХVІ та на початку ХVІІ ст., все частіше практикувалися їх спільні дії. Іспанське керівництво розраховувало, що перемога австрійських Габсбургів та католицької реакції у Німеччині, особливо в області Рейну, створить відповідну обстановку для здійснення його стремління знову підкорить буржуазну республіку нідерландських північних провінцій, яку воно змушене було визнати за тимчасовим перемир'ям 1609 року [25; 512].

Розроблялися різні династичні комбінації для злиття обох гілок Габсбургів.

Виникнена перспектива іспано-австрійських спільних дій на Середньому та Нижньому Рейні та загроза посилення католицької реакції у Німеччині зберігали в собі передумови загострення конфлікту Габсбургів з Францією. Генріх IV французький провадив політику “захисту справжньої німецької свободи”, тобто збереження політичної роздробленості Німеччини та всесвітньої підтримки внутрішньої боротьби, що проходила у ній між протестантськими та католицькими князями. Французькі політики намагалися не допустити посилення австрійських Габсбургів у Німеччині. Франція була також незадоволена пануванням Іспанії, що утвердилося з середини ХVІ ст., у більшій частині роздробленої Італії, частково у Північній Італії, тобто на тій території, яка була зв'язуючою між іспанськими та австрійськими володіннями. Становище залишалось невизначеним внаслідок того, що Савойське герцогство - одна з самостійних італійських держав - коливалося у виборі орієнтації між Францією та Іспанією та займало чекаючу позицію [19; 87].

Здійснення планів австрійських та іспанських Габсбургів у Німеччині, Італії та Голландії не тільки знищило б можливість розширення території Франції до Піренеїв на південні і до Рейну на Сході, але й створило б загрозу оточення Франції та значно закріпило б стратегічні і економічні позиції її найбільш небезпечних суперників.

Генріх ІV енергійно готувався до війни з Габсбургами. Він старався переконати протестантських німецьких князів у тому, що державний інтерес диктує їм союз з Францією проти спільного ворога. Перед своєю смертю Генріх ІV встиг організувати коаліцію німецьких князів, разом з якими він готувався розпочати війну проти Габсбургів.

У боротьбі з Габсбургами французьке керівництво ще у ХVІ ст., при Франціску І вело переговори, а тоді (у 1535 р. заключило союзний договір з Туреччиною та отримало від султана так звані капітуляції, що надавали Франції ряд торгових пільг у Туреччині. По суті цей договір був про військовий союз між обома країнами. Франція зобов'язалась підтримати Туреччину у боротьбі не тільки з Карлом V (Габсбургом), але й з Венеціанською республікою, що постійно воювала з Туреччиною. Франко-турецький договір був засвідчений на початку ХVІІ ст. - при Генріху ІV, який розглядав його як зброю боротьби з імператором і іспанським королем. Цієї з політики тримався французький уряд і після смерті Генріха ІV.

Загроза посилення Габсбургів, які були головною опорою католицької реакції у Голландії і в німецьких землях Нижнього Рейну, викликало занепокоєння у всіх держав, зацікавлених у північних морських торгових шляхах. Уряд Англії не міг залишатися спокійним перед обличчям небезпеки, що виникла, утвердження Габсбургів на берегах Північного моря. Він був зацікавлений у тому, щоб стримувати наплив іспанських та австрійських сил на Голландію та Нижній Рейн. У той же час пануючий клас Англії та англійський уряд, що вважали своєю опорою англіканську церкву, не могли діяти цілком солідарно з державами панованого антигабсбургського протестантського табору, оскільки революційна опозиція всередині Англії притримувалася кальвінізму. Крім того, надмірне посилення Франції, що намагалася закріпити свої позиції на Сході, суперечило торговим інтересам Англії, яка в кінці ХVІ ст. також добилася для своїх суден права входити у турецькі порти під власним прапором. Позиція Англії перед Тридцятилітньою війною так само як і на першому етапі самої війни, була нерішучою.

Позиція інших держав Північної Європи була більш чіткою. Данія була тісно зв'язана з Північною Німеччиною політично та економічно. Король Данії був у той же час герцогом Голштинським і був, таким чином, одним із князів “Священної Римської імперії”. Данія не могла змиритися з перспективою встановлення у Північній Німеччині панування Габсбургів. Крім того, при занепаді Ганзи Данія вважала себе її наступницею у посередницькій торгівлі між західним та східним районами, що прилягали до Північного морського шляху. Шведський король Густав ІІ Адольф після заключення Столбовського Миру 1617 р. намагався у подальшому захопленню у басейні Балтики, що забезпечило б за Швецією повне панування у цьому басейні. Швеція і Данія суперничали між собою, намагаючись розширити свій вплив на північних морських шляхах, але обоє ці держави бачили головну небезпеку для себе у експансії Іспанії та австрійських Габсбургів [16; 117].

Змушена прийняти важкі для неї умови Столбовського миру 1617 р., Росія не залишала думки про боротьбу за Прибалтику. Однак першочергову задачу своєї політики вона бачила тоді у повній ліквідації наслідків польської інтервенції. Між тим Польща розглядалася Габсбургами як аванпост на сході Європи. Австрія і Іспанія допомагали Польщі грошима і ландскнехтами під час її інтервенції у Росії.

Становище у Європі ускладнювалося на початку ХVІІ ст. наявністю турецької небезпеки. Під панування Османської імперії підпав не тільки ряд країн на південному сході Європи, але й більша частина Угорщини у Центральній Європі. Під габсбургським пануванням залишалась вузька смуга території у західній частині Угорщини. Буда стала турецькою фортецею, що давало туркам можливість подальшого наступу по Дунаю на Відень [1; 308].

У другій половині ХVІ ст. Туреччина знаходилась у зеніті своєї могутності. Її західні кордони були розширені завоюванням володінь Венеціанської республіки на Балканському півострові і на Егейському морі, східні кордони - завоюванням Багдада та значної території на Кавказі. Туреччина добилася укріплення своїх верховних прав на Трансільванію і на князівства Молдавію і Валахію. Щоправда, тяжка поразка при Лепанто (у 1571 р.) у битві з іспано-венеціанським флотом на час підірвало морську могутність османської імперії. Однак, незважаючи на цю поразку, Кіпр був захоплений турками і венеціанці зобов'язалися сплатити велику військову контрибуцію. Згодом після цього турки розширили свої володіння у Північній Африці, відвоювавши у іспанців Туніс.

На початку ХVІІ ст. Сефевіди відвоювали ряд пунктів в Ірані і на Кавказі. Однак і в першій половині ХVІІ ст. Османська імперія продовжувала залишатися грізною силою для своїх сусідів. У немалій степені цьому спряли події у Європі: нізрівавший там конфлікт між двома ворогуючими групами посилював роль Туреччини у Європейських справах. Франція добивалася, щоб султан залишався її союзником. Про укріплення своїх стосунків з Туреччиною піклувалося також і англійське керівництво. У перші ж роки Тридцятилітньої війни до двору турецького султана стали їздити посли ряду країн Європи. Посли Франції та Голландії, Англії і Венеції, Росії і Польщі, вели між собою у Константинополі дипломатичну боротьбу, намагаючись виявити вплив на позицію турецьких правителів.

Зі свого боку, турки розраховували, що загострені у Європі політичні і пов'язані з ними релігійні протиріччя послаблять Габсбургів і підірвуть позиції Австрії, що вважалося у той час “форпостом християнства” проти турків. У той час у турків з'явилися надії, що становище у Європі дасть їм нові шанси у боротьбі з Сефевідами. У зв'язку з усім цим при Мураді ІV (1623 - 1640) поновилися наступаючі дії турків проти венеціанців та Ірану; в результаті війни з Іраном турки повернули втрачені ними на початку століття території [3; 54].

1.4 Австрія у складі імперії

Австрія, що посилилася в обстановці нарастаючої у Південно-Східній Європі загрози турецького нашестя та склалася у багатонаціональну державу, займала особливе становище у складі імперії. Австрійські ерцгерцоги Гамбурги були наймогутнішими князями імперії. Пов'язані з іспанськими Габсбургами, вони не залишали своїх планів створити “світову” Габсбургську державу та використати для цієї мети імператорську корону, що знаходилася у їхніх руках. Цією своєю політикою австрійські Габсбурги викликали заздрість та ворогуюче до себе відношення інших великих князів імперії не тільки протестантського, але й католицького табору. Навіть всередині своїх спадкових володінь Габсбурги не могли ліквідувати політичну опозицію дворянства; зламати опір слов'янських народів та угорців [21; 403].

1.5 Політична боротьба у Німеччині у кінці ХVІ і початку ХVІІ ст

Селянське повстання кінця ХVІ ст. в Австрії показало, що у селі ще живі традиції революційної боротьби та ідеї народної реформації. Це повстання не було єдиним на межі ХVІ та ХVІІ ст.ст. Розрізнені виступи селян продовжувались та після його придушення. Не тільки в Австрії, але і в Баварії та інших містах Південної Німеччини. Селянський рух, направлений проти посилення боротьби з католицькою реакцією, яку проводили єзуїти, які мали в багатьох районах значний вплив. Він мав відгуки в містах. Так, у імперському протестантському місті Донауверті, оточеному володіннями католицької Баварії, що піддавався грубому натиску з боку баварського герцога Максиміліана Віттельсбаха, єзуїтів та імператора Рудольфа ІІ (1576 - 1612), народні низи неодноразово висловлювали свою готовність до рішучої боротьби з реакцією. З 1598 р. міська “чернь” проявляє себе, за виразом Маркса “фанатично протестантського”, перешкоджає католицьким процесіям, осипаючи їх насмішками, а у 1607 р. відбулося “справжнє повстання народних низів”. Католицька реакція у Німеччині, однак, використовувала ту обставину, що донаувертські бюргери зрадили рух народних мас та брали участь у його придушенні. Максиміліан Баварський приєднав Донауверт до своїх володінь.

За Рудольфа ІІ єзуїти відчули себе повними господарями становища. Протестантизм, що переріс у зброю окремої групи світських князів, послаблювався ще більш внутрішньою боротьбою між лютеранськими князями Північної та Східної Німеччини, які дотримувалися кальвінізму. Вирісший вплив католиків та політичні позиції єзуїтів, що посилювалися, підривали встановлену Аугсбургським релігійним миром 1555р. рівновагу між протестанськими та католицькими угрупуваннями князів. За підтримки Максиміліана Баварського та ерцгерцога Фердінанда Штирійського єзуїти перейшли у наступ в ряді міст та земель від Донауверта до Кьольна, Ахена та герцогства Юліх [24; 287].

Вже ця боротьба, що розгорнулася з особливою силою з перших років ХVІІ ст. у Рейнській області, зачепила інтереси іноземних держав та створила загрозу переплетення внутрішньонімецької боротьби і назрівавших гострих міжнародних конфліктів у один спільний вузол. Після загибелі іспанської “Непереможної армади” Рейн та Рейнська область стали основним шляхом повідомлення між Іспанією та Голландією. Перемога Німецьких католиків допомогла в Іспанії, що продовжувала боротьбу з революцією в Голландії, утвердити свій вплив у Рейнській області, що мала важливе значення в якості зв'язуючої спільності між Іспанією та Голландією. Однак це не влаштовувало Францію, що намагалася послабити Іспанську монархію та не допустити її проникнення в область Рейну. Католицька Франція не була, таким чином, зацікавлена у святкуванні католиків у Німеччині.

Внутрішньонімецька боротьба призвела у 1608 - 1609 рр. до створення в імперії особливих політичних організацій протестантів і католиків, кожна з яких мала своє військо і казну і вступала в дипломатичні стосунки з іноземними державами. Першими організувалися протестанти, які утвердили у травні 1608 р. Протестантську чи Євангелійську унію. Приводом до утворення уній було стремління повернути Донауверту права імперського міста. У дійсності мета організаторів Протестантської унії, головою якої був вибраний Фрідріх V Пфальцський, заключалася в об'єднанні військових сил та встановленні зв'язку між протестантами. Не бажаючи опиратися у боротьбі з католицькою реакцією на народні сили, протестантські князі і міста, що об'єдналися, покладали всі свої надії на французького короля Генріха ІV.

У наступному році утворився на противагу унії союз католиків - Католицька Ліга. Її главою був баварський герцог - вихованець єзуїтів Максиміліан, котрий призвав імператорського фельдмаршала барона фон Тіллі у якості командуючого її військом. Основним об'єктом боротьби між протестантами і католиками у той час були секуляризовані в протестантських князівствах церковні маєтності, котрі католики намагалися повернути церкві. Максиміліан Баварський намагався використовувати сили католицького табору в інтересах возвеличення свого дому за рахунок Габсбургів. Він використав для своєї армії засоби дрібних міст та духовних впливових осіб, які входили у склад Католицької ліги. Якщо всередині протестантського табору суперничали між собою лютерани та кальвіністи, то у католицькому таборі боролися за гегемонію баварські Віттельсбахи та Габсбурги. Всі князі, хто боровся, намагалися використати сили та засоби дрібних “імперських чинів” у своїх приватних інтересах та інтригували один проти одного у своїх відносинах з іноземними державами. В обстановці економічного занепаду Німеччини, розгрому народного руху та посилення влади князів питання про державну єдність країни та політичних інтересах Німецького народу не висовувався [22; 173].

Після утворення Протестантської унії та Католицької ліги, за котрими стояли сили іноземних держав, боротьба обох таборів вступила у вирішальну стадію. Її перехід у відкриту війну затримався, однак, внаслідок надзвичайно складної ситуації як всередині Німеччини, так і у Європі Максиміліан Баварський, який командував військами Католицької ліги, не був схильний поспішати з наступом, який міг привести до посилення Габсбургів. Відношення між австрійськими та іспанськими Габсбургами не визначилися ще з повною ясністю. Філіп ІІІ, король Іспанії, орієнтувався більше на Баварію та на Католицьку лігу, ніж на Австрію, і займав очікуючу позицію. Ті держави, на котрі розраховували німецькі протестанти, не визначили ще своєї позиції. Французький король, правда, готувався до війни з Іспанією. Однак його відношення до політичної боротьби, що відбувалася у Німеччині, було ще невідомим. Якщо він не був зацікавлений у пануванні німецьких католиків, то, з іншого боку, він не бажав і перемоги протестантів у Німеччині. Ще менше німецькі протестанти могли розраховувати на допомогу протестантської Англії. Правда, англійський король Яків І Стюарт підтримував главу Протестантської унії Фрідріха Пфальцського, який був його зятем. Однак він не бажав повної перемоги протестантів на континенті. Яків І надавав перевагу маневруванню і намагався породнитися з іспанським Габсбургським домом. Як Франція, так і Англія боялися перетворення імперії у сильну державу. Початок відкритої війни залежав не стільки від становища в імперії, котра слугувала ареною назріваючого загальноєвропейського конфлікту, скільки від степені розмежування сил двох таборів європейських держав. Уряди найбільших держав Європи маневрували, очікували, виясняли становище в таборі суперників та наміри своїх можливих союзників [9; 746].

1.6 Позиція Росії

Задача ліквідації наслідків польської інтервенції у Росії не могла бути вирішена російським урядом зовні зв'язку з наростаючим тоді у Європі конфліктом. Готуючись до боротьби з Польщею - східним форпостом іспано-габсбургського табору католицької реакції. Росія виступала як велика сила на сході Європи, з якою не могли не рахуватися інші країни обох європейських угрупувань.

Політика російського уряду в роки, що передували Тридцятилітній війні, визначалася зацікавленістю Росії у перемозі антигабсбургського угрупування. Перемога іспано-габсбургського табору спонукала б шляхетську Польщу на нові агресивні дії, створюючи безпосередню загрозу російським землям з оку об'єднаних іспано-австро-польських сил. Тому, поряд з мотивами внутрішнього порядку, що змусили російський уряд піти на тяжкі умови Столбовського миру зі Швецією, немалу роль грали тут і думки внутрішньої політики, необхідність готуватися до боротьби з Польщею.

Невдалий для Польщі похід на Москву 1617 - 1618 рр. сковував сили Польщі та послаблював її позиції на північному сході у війні зі Швецією.

1.7 Чехія та загальне становище імперії

Вступивши на чеський престол після включення Чехії у склад Габсбургської держави (1526 р.) Фердінанд офіційно визнав, що він прийняв корону на основі вільного вибрання його чеським сеймом. Він обіцяв виконувати всі права та вільності Чеського королівства, всі привілеї його станів. Однак Фердінанд порушив обіцянки і став відноситись з Чехією, як із залежною країною. Було заборонено скликання сеймів та обласних зборів представників станів без дозволу короля, самоуправління міст було обмежено і поставлено під нагляд австрійських чиновників. Під контроль чиновників поставлені були і цехи. Спроби опору з боку чеських феодалів і міщан придушувалися стратами та конфіскаціями майна.

Одночасно Фердінанд І та його спадкоємці - Максиміліан ІІ (1564 - 1576) та Рудольф ІІ вели боротьбу з діяльністю, що відновилася, чеських протестантів, які виступали проти панування Габсбургів. Стани чеського сейму перейшли у Празі до рішучих дій. Вони утвердили урядовий комітет. У вигляді виникнення загрози об'єднання Чехії з протестантським табором Німеччини Рудольф ІІ пішов на поступки. До цього спонукав його і іспанський посол, який вважав невигідним перейти у той момент до відкритої війни у Європі. У липні 1609 р. Рудольф ІІ підписав “Грамоту величності”, що надавала всім некатоликам у Чехії свободу віросповідання з правом мати вибраних “дефензорів”, тобто захисників своєї віри. У 1611 р. у Празі були організовані чеські озброєні сили під командуванням протестанта графа Турна. У цьому ж році Рудольф ІІ відрікся від престолу Чехії на користь свого брата Матвія. Спадкоємець Рудольфа Матвій (імператор з 1612 по 1619 р.) змушений був підтвердити “Грамоту величності” і визнати нове політичне становище Чехії [6; 401].

Протестантська унія, що шукала підтримку зовні країни, намагалася у 1609 - 1611 рр. використати у своїх інтересах рух проти Габсбургів, що розпочався у Чехії. Тоді ж зроблені були Протестантською унією спроби зближення з Венеціанською республікою, з швейцарськими кантонами і з Англією. У 1613 р. підписаний був оборонний союз унії з Голландією.

У цей час у католицькому таборі ж тільки посилювалася боротьба між австрійським і баварським домами, але й віднайшлося глибоке незадоволення дрібних баварських феодалів, засоби котрих намагалися присвоювати собі керівники Католицької ліги. Перспектива перемоги протестантів злякала, одна духовних феодалів Південно-Західної Німеччини, котрі побоювалися проведення у них секуляризації. Максиміліан Баварський скористався цим для укріплення ліги та збереження у своїх руках керівництва нею.

У 1614 - 1615 рр. ліга активно виступає у ряді конфліктів протестантів з католиками - у герцогстві Юліх, графстві Клеве, у містах Ахене та Мюльгейме та в інших пунктах Рейнської області, розправляючись кругом з протестантами. Єзуїти старалися забезпечити своєму наставнику Фердінанду Штирійському успадкування престолу у Австрії, Чехії, Угорщині та права на корону “Священної Римської імперії”. Матвій об'явив Фердінанда своїм наступником.

Фердінанд Штирійський почав відкрито порушувати “Грамоту величності” та всі гарантовані нею чехам політичні самостійності країни, у тому числі й командуючого чеським військом графа Турна. Для проведення заходів, задуманих Габсбургами, у Празі було складено уряд з десяти “замісників” (“лейтенантів”), противників “Грамоти величності”, які не визнавали чеських “дефензорів” і піддавали їх репресіям.

Ці реакційні заходи Фердінанда та його “лейтенантів” викликали у Чехії велике незадоволення. У всіх прошарках суспільства росла рішучість до опору. Протестантські депутати чеського сейму зібралися 5 травня 1618 р. для вираження різкого протесту імператору Матвію проти порушення “Грамоти величності”. Коли ж Матвій не тільки грубо відхилив протест, але й об'явив виступавших на протестантській асамблеї бунтівниками, яких слід піддати покаранню, це викликало обурення жителів Праги.

У місті збиралися озброєні групи людей, котрі осуджували королівські накази та вимагали їх відміни. Під час переговорів представників чеського сейму королівськими “лейтенантами” та їх прибічниками з католицької знаті озброєний гурт, що зібрався у Празькому кремлі, вимагав розправи з наставниками Габсбургів. За старим чеським звичаєм розправи зі зрадниками (що отримав назву “дефенестрації”) двоє із “лейтенантів” - Мартиніц і Ставата - були викинуті з вікна [13; 502].

Висновки

В умовах економічного занепаду Німеччини, зменшення соціальної і політичної ролі міст, у зв'язку з їх економічним ослабленням і посиленням впливу феодалів, у результаті зростання кріпосництва - об'єднання країни ставало особливо важким, і складним завданням. Габсбурги були зайняті не тільки питаннями підкорення собі Німеччини. Вони продовжували і в кінці ХVІ ст. і на початку ХVІІ ст. проводити агресивну політику щодо своїх сусідів. Вони настроїли проти себе в ХVІІ ст. ряд промислових і торгових країн Європи, серед них Голландію, Англію, Францію, Данію, Швецію. Самі німецькі протестантські князі шукали собі союзників у боротьбі з імператором поза Німеччиною. В результаті цього переплетення внутрішніх соціально-політичних суперечностей із зовнішніми, надзвичайно складними міжнародними відносинами Німеччина виявилася ареною спустошливої Тридцятилітньої війни, яка не тільки не розв'язала проблеми централізації Німеччини, але ще більше закріпила її політичну розробленість [20; 140].

Розділ ІІ. Періоди Тридцятилітньої війни 1618 - 1648 років

2.1 Перший (чесько-пфальцський) етап Тридцятилітньої війни (1625 - 1629 рр.)

Відкрита агресія Габсбургів проти Чехії, направлена на ліквідацію всіх залишків прав чеського народу і на повне його підкорення, послужила початком Тридцятилітньої війни (1618 - 1648 рр.). Акт “дефенестрації” 23 травня 1618 р. означав по суті розрив Чехії з Австрією. Чеський сейм вибрав уряд з 30 директорів та встановив зв'язки з протестантами Угорщини та Австрії і з главою Протестантської унії Фрідріхом Пфальцським. Одночасно велись переговори з моравським ландтагом про поновлення державної єдності та утворенні разом з Сілезією Верхньої та Нижньої Лужидії. Ідея возз'єднання у Чехію користувалася великим співчуттям у народних масах Моравії, і чеському війську вдалося зайняти найбільші моравські міста. Командуючий в Моравії габсбургськими військовими силами користолюбний католицький чеський магнат Альбрехт Валенштейн, котрий був прибічником Австрії, був зміщений моравським ландтагом. Чеському уряду вдалося укріпити свої власні військові сили. У серпні 1619 р. Фердінанд, незадовго перед коронуванням його імператором, був об'явлений у Чехії “низложенным”. Ще раніше з країни були вигнані єзуїти [4; 416].

Чеський виступ не вилився в широкий національно-визвольний рух народних мас Чехії і Моравії. Довга смуга феодальної та загальної політичної реакції послабила сили чеського народу. Чеські дворяни не хотіли спертися на народні маси. Свої надії вони покладали на унію німецьких протестантів, що “допомагала” їм тільки обіцянками, і на найманців, котрих вербував для них полководець унії - кондот'єр граф Ернст фон Мансфельї. Відхиливши Фердінанда, чеський сейм вибрав королем Фрідріха Пфальцського, який не користувався популярністю у Чехії, і до того ж не мав військ.

Опір Чехії привів до тимчасового примирення внутрішнього різноголосся у католицькому таборі. Досягнута була угода між імператором Фердінандом іІ (1619 - 1637) і Максиміліаном Баварським, главою Католицької ліги. Німецьким католикам вдалося також активізувати іспанську політику, у результаті чого австрійському ерцгерцогу Альбрехту була надана можливість вербувати війська в Іспанії для боротьби з Фрідріхом Пфальцським. Польський король, Сигізмунд ІІІ також обіцяв допомогу Фердинанду. Співвідношення сил перед вирішальною битвою між Чехією та об'єднаним проти неї ворожим табором було не на користь чехів. Надії чехів на Фрідріха Пфальцського і на Протестантську унію не оправдалися. Після тривалих переговорів з Максиміліаном Баварським керівники унії домовилися з ним про надання один одному “свободи дій” в Чехії за умови збереження статус-кво у самій Німеччині. Це означало, що унія дозволяла військам Католицької ліги розправитися з повсталою Чехією.

Результатом цього був погром чеських військових сил численно переважаючими їх військами суперників у битві біля Білої Гори 8 листопада 1620 р.

Ця битва кінцевим чином вплинула на співвідношення сил і всю ситуацію у Центральній Європі. Чехія виявилася повністю підкореною Габсбургами. Чехія, Моравія, Сілезія, Верхня і Нижня Лужици були зайняті військами Фердінанда ІІ. Єзуїти та чиновники Фердінанда ІІ масами страчували чехів. Серед страчених було багато державних діячів. У 1620 - 1621 рр. з Чехії були вигнані кальвіністи та лютерани. Терор і репресії супроводжувалися масовими конфіскаціями, у результаті яких більша частина нерухомого майна страчених чехів перейшла до католиків, у тому числі до іноземців, які заполонили країну, головним чином німцям. У містах і селах Чехії було заборонено будь-яке некатолицьке богослужіння.

Католицька реакція лютувала також у Австрії та Німеччині, де вона мала своїм результатом збагачення католиків та посилення Габсбургів і Віттельсбахів за рахунок дрібних князівств. Фрідріх Пфальцський втік у Бранденбург. Він був підданий імперській немилості, а його звання курфюрстра передано Максиміліану Баварському. У Пфальці господарювали іспанці, котрі разом з військами ліги рухалися до голландського кордону.

Війна у Німеччині продовжувалась. Наймані Мансфельда, які займали Ельзас, також рухалися до Голландії, намагаючись випередити війська ліги. Сили протестантів розпадалися. До початку 1624 р. остаточна перемога католиків, задавалося, була неминучою. Однак вже у 1621 р. почалися великі селянські рухи в Чехії та Австрії. В одному лише Градецькому краї Чехії повстало 6 тис. селян. Одночасно почалося селянське повстання у Верхній Австрії, викликане посиленням феодального гніту та грабежами баварських військ. Повстання були придушені з надзвичайною жорстокістю військами Валленштейна. Однак вони виявили в народі неаби-які грізні сили опору. Перемога католицької реакції стала можливою тільки дякуючи активній ролі баварських військ та керуючої ними Католицької ліги.

Таким чином, успіхи католиків вели до поглиблення противорічь у їх власному таборі. Не було сумніву, що спроби Іспанії використати ситуацію, що склалася, для придбання баз у Північній Німеччині з метою поновлення свого панування у Північних Нідерландах викличуть великі складності та неминуче потягнуть за собою розширення конфлікта [14; 557].

2.2 Другий (датський) період війни (1625 - 1629 рр.)

До 1624 р. військове становище протестантського табору Німеччини було вельми скудним. Однак ускладнене міжнародне положення давала протестантським князям деякі шанси на успіх. Перспектива утвердження Габсбургів у північних районах Німеччини і на Північному морі не тільки загрожувала самостійності Голландії, але й являла загрозу інтересам як Франції і Англії, так і Росії і Швеції. З'явлення австрійців та іспанців у районі південного узбережжя Балтійського моря призвело б до їх об'єднання з силами шляхетської Польщі, що являлася тоді форпостом католицької реакції на сході і в той же час суперником Швеції і Росії.

Наступ Габсбургів був ще більш небезпечним для Данії, що мала територіальні володіння у Північній Німеччині і намагалася закріпити там свої позиції з метою завоювання пануючого становища на Балтійському морі. Данія і Швеція, суперничали між собою в боротьбі за Балтійське море, самі переслідували у Балтиці і в Північній Німеччині агресивні цілі. Перспектива утвердження в цьому районі Габсбургів і Польщі представлялася їм як загроза появлення тут нового, більш сильного суперника, більше того - як загроза їх власним територіям.

У 1625 р. за активної участі Франції Данія вступила в коаліцію з Англією і Голландією. За допомогою англо-голландських грошових субсидій датський король Крістіан ІV набрав армію, що розпочала військові дії на Ельбі проти військ Тіллі, полководця Католицької ліги. У той же час загострені протиріччя всередині католицького табору між Габсбургами і Віттельсбахами затримували об'єднання їх військ, що билися з датською армією. У немалій степені посиленню чварів у середовищі католиків сприяв кардинал Рішельє, котрий керував політикою Франції з 1624 р.

Рішельє вважав необхідним в інтересах Франції зберегти в Німеччині становище, що встановилося після Аугсбургського миру 1555 р., тобто стану рівноваги між католицькими та протестантськими князями. Створення у Німеччині сильної держави на чолі з австрійськими Габсбургами, котра діяла б спільно з агресивною Іспанською монархією, могло, за думкою Рішельє, створити найбільшу загрозу Франції, а також серйозніша перешкода французькій політиці у Північній Італії і в окремих пунктах Західної Німеччини. Рішельє вважав тому, що католицька Франція зацікавлена у збереженні в Німеччині сильних протестантських князівств, що протистояли Габсбургам [17; 218].

Готуючись нанести вирішальний удар гугенотам у Франції, Рішельє одночасно старався дипломатичними маневрами завадити об'єднаним діям інших католицьких держав. Агенти Рішельє у Німеччині вели секретні переговори при дворах дрібних князів. Одночасно вони дали зрозуміти Максиміліану Баварському, що Франція готова надати дому Віттельсбахів підтримку в досягненні їм більш високого становища в імперії; однак у тому випадку, якщо Баварія буде допомагати Іспанії, Франція разом з Англією виступить на підтримку Пфальца. Відірвати Баварію і Католицьку лігу від Іспанії Рішельє не зміг, але йому вдалося посилити розлад між Баварією та Австрією.

Для того, щоб зберегти можливість ведення самостійної політики і не залежати від Баварії, Фердінанду ІІ потрібна була особлива армія для боротьби з Данією та її союзниками. Валленштейн запропонував Фердінанду утворити таку армію без особливих витрат з боку імператора. Військова “система” Валленштейна заключалася в тому, що армія повинна сама себе утримувати шляхом нещадного грабунку населення тієї місцевості, де вона знаходиться. Фердінанд прийняв пропозицію Валленштейна і надав йому для стоянки і муштри солдат декілька округів у Чехії, а тоід у Швабії і Франконії. “Валленштейновська санатча” (так називав К.Маркс армію Валленштейна) грабувала і спустошувала Чехію та райони Південно-Західної та Середньої Німеччини. Із селян і міщан цих місць бралися такі великі контрибуції, що їх вистачало не тільки на покриття військових витрат, але й збагачення Валленштейна та його офіцерів. Подібне становище стало можливим внаслідок пануючої у цих землях жорсткої феодальної реакції та політичного терору. Валленштейновська армія зробилася зброєю найжорсткішого подавлення найменшої спроби опору з боку селян. Протестантські феодали, самі зацікавлені в посиленні феодального натиску, не вели достатньо рішучої боротьби з цією армією. Тільки у такому становищі “система” Валленштейна могла мати успіх у якості інструмента політики Фердінанда ІІ.

Максиміліан Баварський і Католицька ліга були незадоволені утворенням цієї залежної від імператора армії, яка на шляху свого просування на північ для боротьби з датчанами все більш посилювалась за рахунок банд найманців, пристрасних до грабежів. Між Валленштейном і Тілі виникли суперечки. Але у ході військових дій у 1627 - 1628 рр. католики кругом отримали гору. Невдача настала лише при облозі Валленштейном Штральзунда, в обороні якого брали участь і шведи. У решти районів союзники Данії з німецьких протестантських князів виявилися ненадійними, нерідко вони прямо зраджували Крістіана ІV. Війська Валленштейна зайняли всю Північну Німеччину. У становищі феодальної і католицької реакції перемогами валленштейновської армії могла скористатися не тільки австрійські, але й іспанські Габсбурги [2; 253].

Такий хід подій був вкрай небажаний не тільки для інших держав Європи, але й для самих католицьких князів Німеччини. Погрожуючи створенням нової коаліції проти Габсбургів, Рішельє, який підтримував зв'язок з максиміліаном Баварським, заставив Фердінанда ІІ і Валленштейна відмовитися від плану вторгнення на Готландський півострів. Але Франція, у якій перемога над гугенотами ще не була закріпленою, не могла активно вмішуватися у війну. Швеція не мала досить засобів для ведення військових дій у Німеччині. Габсбурги цим скористалися.

Заключений весною 1629 р. мир в Любеці на умовах поновлення статус-кво і відказала Данії від подальшого вмішування у справи Німеччини виявився святкуванням Габсбургів і Ванленштейна. Для закріплення панування Валленштейна у Північній Німеччині, що розглядалася як вихідний пункт подальшої наступаючої політики в районах північних морів, Фердінанд ІІ “подарував” йому герцогство Мекленбургське.

Фердінанд ІІ і Валленштейн поспішали використати результати своєї перемоги і залишити протестантських князів і міста майже всіх статків, отриманих у результаті реформації. Після заключення Любецького миру 6 березня 1629 р. був виданий “Реституційний (тобто відновлюючий) едикт”, за яким всі секуляризовані після 1552 р. статки архієпископств, єпископств, монастирів і церков повинні були бути забрані у протестантів та повернені католикам. Поновлювалися також всі привілеї і судова влада єпископів. Приведення едикта у виконання доручалося імператорським комісаром, що діяли під охороною солдат, і притому, всупереч імперській традиції, без усякого рішення рейхстагу.

Однак святкування католиків не було міцним. Перш за все зазнала невдачі спроба створити армію Валленштейна зброєю великодержавної політики Габсбургів. Суперники Габсбургів у Католицькій лізі на чолі з Максиміліаном Баварським, активно підтримували відносини з Рішельє, котрий вів секретні переговори і з протестантськими князями, а також всебічно задобрював шведського короля Густава ІІ Адольфа до вторгнення у Німеччину. Подальше загострення боротьби між князівськими угрупуваннями у католицькому таборі призвело до того, що під тиском своїх суперників Фердінанд вимушений був у 1630 р. дати Валленштейну відставку.

Любекський мир міг бути тільки тимчасовим. Утвердження Габсбургів у Північній Німеччині являло смертельну небезпеку для Голландії. Цього не могли допустити Франція, Англія і Швеція. Самі ініціатори Любецького миру з антигабсбургського табору дивилися на цей мир на відпочинок, необхідний для підготовки до подальшої боротьби.

У становищі реакції, що супроводжувалася вимаганнями та грабежами найманих армій обох таборів, у різних місцях Німеччини і Австрії почалося відродження селянської боротьби. У Чехії селянський рух прийняв широкого розмаху і славні традиції революційної боротьби чеського народу проти власних панів і чужеземних господарів не були забуті. Рух розгорнувся і у володіннях самого Валленштейна у Чехії, надбаних ним шляхом купівлі конфіскованих після 1620 р. маєтків [11; 726].

2.3 Роль Росії на перших етапах війни

Росія підтримувала антигабсбургський табір вже з самого початку європейського конфлікту. В урядових колах Росії серйозно обговорювалося питання про активну участь у війні. У 1621 р. російський уряд вимагав від Польщі офіційного визнання Михайла Федоровича царем Росії, вказавши, що у подальшому польська політика невизнання приведе до війни. У цей час з Польщею вже воювали Туреччина і Швеція. Дипломати країн антигабсбургського табору, особливо Голландії та Швеції, старалися прискорити вступ Росії у війну проти Польщі. Російський уряд в принципі вважав необхідним використовувати ситуацію, що склалася, але даний момент не виявлявся йому підходящим для активного військового виступу. Росія на пільгових умовах забезпечувала країни антигабсбургського табору хлібом і селітрою, котрих вони потребували.

Так, якщо у 1622 - 1625 рр. російський уряд видавав дозволи на вивіз хліба тільки англійцям і голландцям, то після 1625 р. перше місце у вивозі російського хліба займає Данія, а потім Швеція. У 1626 - 1629 рр. Данія вивозила з Росії хліб у великій кількості, не сплачуючи мито і по досить низьким цінам. Після підписання Любецького миру перевага і пільги з вивозу з Росії хліба переходять до Швеції. Точно так само російський уряд видавав дозволи на вивіз селітри тим країнам, які займали у той час передове місце у війні проти Габсбургів [20; 383].

2.4 Третій (шведський) період війни (1630 - 1635 р.)

Після Любецького миру австрійські та іспанські Габсбурги виробляли плани встановлення у Європі своєї політичної гегемонії, направлені на те, щоб запобігти процесу утворення і укріплення національних держав. Габсбурги намагались перетворити багато країн в об'єкт грабежу та фінансового вимагання з боку феодально-католицьких держав Австрії та Іспанії.

Вихідним пунктом реалізації цих планів повинна була стати Північна Європа. Під приводом поновлення там католицизму іспано-австрійські Габсбурги намагалися підкорити Скандинавію і захопити у свої руки контроль над балтійською торгівлею. Цим був нанесений вирішальний удар буржуазної Голландії і була б створена загроза Англії і Франції. Католицька Польща повинна була отримати верх над Швецією, а тоді стати зброєю габсбургської політики у Східній Європі.

Однак ці реакційні проекти, не мали під собою реальних основ, були розхитані тими державами, проти яких вони направлялися. Активно виступила Швеція, що вбачала у планах Габсбургів загрозу не тільки своїм власним планам панування на Балтійському морі, але й своєї політичної самостійності. Влітку 1630 р. Густав ІІ Адольф висадив війська в Помперонії і вступив у переговори з найбільшими лютеранськими князями - курфюрстами бронденбургським і саксонським про спільні військові дії проти Австрії. Швеція не мала тоді власних засобів для ведення великої війни проти іспано-австрійських Габсбургів. Її виступ виявився можливим і був прискорений завдяки дипломатичній підтримці та матеріальній допомоги Росії і Франції. Росія допомогла Швеції у припиненні польсько-шведської війни та обіцяла Швеції поставляти хліб, селітру та інші товари для її армії. Грошові субсидії Густав Адольф почав отримувати від Франції. Заключене з Польщею в Альтмарці перемир'я дозволило Швеції почати військові дії у Німеччині.

Шведська армія, що висадилася у Німеччині, складалася у своїй основній частині з особисто вільних селян - утримувачів державних земель, зобов'язаних військовою службою, та мала найкращі бойові якості, ніж наймані грабіжницькі армії Габсбургів та Католицької ліг. Густав Адольф створив більш гнучкий бойовий порядок, замінивши громіздкі полки невеликими мушкетерськими полками (у 1300 - 1400 чоловік), озброєними покращеною вогнепальною зброєю. Вага гармат була значно зменшена. Все це дозволило йому притримуватися наступальної тактики, швидко перекидати свої війська на нове місце та зосереджувати на полі бою основні військові сили. Однак для вирішальної перемоги цих переваг було недостатньо. Головне значення мало питання про вибір Швецією союзників у Німеччині, де склалася складна ситуація. Всередині кожного з двох таборів Німеччини, що боролися, були глибокі протиріччя і у протестантському таборі боролися між собою кальвіністи та лютерани, а в католицькому Габсбурги та князі з Католицької ліги. Чехія, котра потерпала від гніту імператорської влади та єзуїтів, була осередком назріваючого повстання, в ряді міст імперії, особливо в Австрії та Верхній Швабії вибухали селянські повстання значної сили [18; 252].

За діями шведського короля слідкував його “покровитель” Рішельє, котрий ставив йому перешкоди кожен раз, коли шведська політика йшла врозріз з французькою. Рішельє не хотів ані реалізації далекоглядних планів Швеції, ані перемоги німецьких протестантів. Ціль політики Рішельє, який спирався у Німеччині то на один, то на інший з таборів, котрі боролися, заключалася у тому, щоб Німеччина залишалася роздробленою та ворогуючі між собою протестантські і католицькі князі орієнтувалися на Францію та залежали від неї.

У той момент, коли війська Густава Адольфа вступили в Померанію, солдати, які знаходилися там, від імператорської армії грабували селянське населення і взагалі поводили себе, як у завойованій країні. Густав Адольф, захопивши Померанію, зупинив ці солдатські грабежі. Ця обставина могла б йому забезпечити сприятливе становище у Німеччині при його подальшому просуванні на південь. Однак лютеранські князі не хотіли повної поразки католиків, розраховуючи, що протиріччя між Католицькою лігою і Фердінандом ІІ дадуть їм можливість зайняти рівне з Габсбургами становище в імперії і знешкодить шкідливі для них наслідки “Реституційного едикту”. Тому найбільші лютеранські князі - Курфюрти бранденбургський і саксонський вели по відношенню до шведського короля, котрий добивався контакта з ними, подвійну політику. Будучи формально союзниками Густава Адольфа, вони не тільки не допомагали йому, але, навпаки, чинили перешкоди та сповільнювали його просування через їх володіння. Командуючий саксонськими військами Арнім знаходився у прямому зв'язку з Фердінандом. Тільки після того, як війська Тіллі, котрий перейшов від Максиміліана Баварського до Фердінанда на посаду головнокомандуючого імперською армією, вторглися у Саксонію та піддали її грабежу, саксонський курфюрст з'єднав свою армію з військами Густава Адольфа. 7 вересня 1631 р. Шведський король Маніс Тіллі рішучу поразку при Брейтенфельді, під Лейпцігом. Але і тут саксонські війська розсіялися у самому початку битви, а сам курфюрст втік. Битву, таким чином, виграла одні шведи.

План Густава Адольфа заключався у тому, щоб об'єднати німецьких протестантських князів на грунті боротьби проти “Реституційного едикту”. З цією метою він заключив союз з кальвіністськими містами Південно-Західної Німеччини і відправився зі своїм військом через Тюрінгію у Францію. Направивши Арніма з саксонською армією у Чехію, Моравію і Сілезію, шведський король намагався створити загрозу спадковим землям Габсбургів і разом із тим не дати використання Чехії і Моравії Габсбургами для створення нової валленштейнівської армії. Однак у той час як шведи зайняли всю Франконію та Франфурт-на Майні, лютеранські курфюрати таємно діяли проти Густава Адольфа. Арнім, який вторгля у Чехію, залишив недоторкнутими величезні володіння Валленштейна та підтримував з ним зв'язок.