Конфлікт між Українською Народною Республікою та збройними силами Півдня Росії

Подекуди між українцями та білогвардійцями спалахували збройні сутички. Так, спроба частин 2-ої Терської пластунської бригади просунутися з Білої Церкви до Києва була зупинена Окремою Полтавською повстанською бригадою, що діяла в складі 3-го Галицького корпусу. З боєм полтавці відкинули білогвардійців назад до Білої Церкви.[20;276]

Окрім неготовності українського командування до збройного зіткнення з білогвардійцями, Київська катастрофа в черговий раз показала політичну недалекоглядність українського уряду. "...Помиляються ті, хто надає Київським подіям велике серйозне значення. Вихід нашого війська з Києва є, безумовно для нас ударом з військового й морального боку, але серйозного значення для нашої дальнійшої боротьби за Українську Народну Республіку це не може і не буде мати, - заявив прем'єр-міністр І. Мазепа відразу ж після подій 31 серпня. - Навпаки, ганебним поводженням з нашим військом Денікінська армія викопала між собою і українським народом ще більшу пропасть, а разом з тим підняла авторитет нашого війська перед народом...".[19;42] Отже, голова уряду стверджував, що Київська катастрофа "не може і не буде мати" жодних серйозних наслідків для української визвольної боротьби.

Попри офіційні урядові заяви, втрата столиці справила надзвичайно пригноблююче враження на українські політичні кола. Деморалізація, невіра в успіх подальшої боротьби охопила українських політиків, атмосфера взаємних звинувачень стала всеохоплючою. Галицькі кола, передусім військові, звинувачували С. Петлюру в нездатності очолювати армію. Друкований орган НКГА «Стрілець» надрукував статтю «До булави треба голови або Про парад і наказ» з гострою критикою Головного отамана. "Сором, який ми пережили в Києві, не має собі рівного в нашій історії. Військо не винно тому... Винен провід. Він не дбав о це, щоб довідатися, де стоїть найближчий ворог... Але подбав о «гучний парад»! А на парад прийшов Денікін. Це факти..." - йшлося у статті. Офіційний орган уряду УНР «Україна» та часописи галицьких соціал-демократів «Галицький Голос» і «Боротьба» також вступили в полеміку, звинувачуючи диктатуру ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем та галицьке командування у шкідливому для загальної справи сепаратизмі та бажанні за будь-яку ціну зберегти особисту владу.[38;387]

Громадське невдоволення було надто великим - уряд мусив якось відреагувати на київські події, передусім більше не вдавати, ніби нічого не сталося. 2 вересня 1919 р. Рада народних міністрів УНР на своєму засіданні доручила міністру закордонних справ А. Лівицькому надіслати до держав Антанти ноту протесту з приводу останніх подій та прийняла рішення "вжити всіх заходів для найбільшого поширення в пресі відомостей про реакційність політики Денікіна".[13;128] Вже 3 вересня запропонований Лівицьким проект ноти було ухвалено. Нота уряду УНР висловлювала протест проти захоплення Києва білогвардійцями та прохання до правлячих кіл держав Антанти примусити Денікіна залишити українські землі.

Щоб ознайомитися безпосередньо з настроями військ армійської групи генерала А. Кравса, С. Петлюра терміново виїхав з Кам'янця-Подільського на фронт. Прибувши до Козятина, Головний отаман став свідком деморалізації та сум'яття в частинах. "Значна частина козаків запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і уряд за будь-то би складену згоду з Денікіном і слово «зрада» кружляє скрізь... - повідомляв С. Петлюра Штаб Головного отамана в телеграмі від 6 вересня. - Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію і коли він буде тягнутися далі, то армії у нас не буде... Схвильований і підвищений настрій військ і населення може бути переломаний недвозначною заявою уряду і Директорії в справі боротьби з Денікіном і тому потрібно ясно і недвозначно заманіфестувати це, в противному разі неминуча катастрофа".[57;52]

Як уже зазначалося, якщо С. Петлюра покладав відповідальність за Київську катастрофу на Кравса й НКГА, то галицьке командування натомість звинувачувало в цьому С. Петлюру. Проте Є. Петрушевич все ж таки призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва. На початку вересня 1919 р. до Вінниці прибула з Кам'янця-Подільського слідча комісія у складі начальника оперативного відділу Штабу Головного отамана підполковника К. Долежаля та генерал-інспектора УГА В. Гембачіва, яка без довгих зволікань визнала командування Галицької армії винним.

Однак Є. Петрушевич розвивати тему не став, і Штаб Головного отамана обмежився лише тим, що висловив НКГА догану. Проте й цього вистачило, щоб начальник штабу УГА полковник А. Шаманек подав у відставку, яку, втім, генерал М. Тарнавський не прийняв. Догану, що надійшла телеграмою, М. Тарнавський відіслав назад до генерал-квартирмейстера Штабу Головного отамана В. Курмановича, зауваживши, що НКГА відповідальна дише перед диктатором Є. Петрушевичем.[20;274]

Інцидент на цьому було вичерпано, але він ще раз засвідчив украй небезпечну для справи української соборності тенденцію галицького командування відмежовуватися від армії УНР.

Наддніпрянське керівництво цілком усвідомлювало марність будь-яких сподівань на порозуміння з Денікіним. Іншої думки були тільки галицькі політичні кода на чолі з Є. Петрушевичем. Визволення Галичини з-під польської окупації вони сприймали як своє першочергове завдання. Єдиною силою, яка залишалася в розпорядженні диктатора ЗУНР, була Галицька армія, тож він не поспішав кидати її у виснажливу війну проти нового ворога, який до того ж розцінювався як непереможна сила. Як уже зазначалося, конфронтація з білогвардійцями була вкрай небажаною для галицького керівництва ще й тому, що загрожувала остаточним розривом з Антантою, на підтримку якої у вирішенні «галицького питання» сподівалися провідники ЗУНР. Тож Є. Петрушевич зволікав з рішенням про відкриття нового фронту, все ще сподіваючись мирно врегулювати конфлікт з Денікіним.

Це не могло не вплинути на позицію Директорії та уряду УНР. Для політичного керівництва УНР годі було сподіватися виграти війну проти білогвардійців власними силами. Дієва армія УНР, значною мірою створена з нещодавніх напівпартизанських загонів, все ж значно поступалася Галицькій армії рівнем організації, налагодженості роботи армійських служб, функціонування запілля, навіть матеріальної забезпеченості. Особовий склад армії УНР, особливо рядовий, здебільшого був готовий воювати проти нового ворога, проте в більшості представників вищої командної ланки віри в перемогу не було. Сучасники зазначали, що "військові фахівці" неукраїнського походження фактично усунулись від виконання своїх обов'язків. Уже в перших днях вересня 1919 р., коли загроза збройного зіткнення між УНР та Денікіним стада реальною, вищі воєначальники Дієвої армії - начальник штабу армії генерал В. Сінклер, перший та другий генерал-квартирмейстери М. Капустянський і Г. Янушевський - заявили про своє бажання залишити українську військову службу. Ще гірше становище спостерігалося у військах, де проросійськи налаштовані старшини часто просто кидали свої частини і йшли додому або ж, переховуючись, намагались дістатися до білогвардійського фронту. Такі факти мали місце навіть у частинах Київської групи армії УНР, де відсоток кадрових старшин був порівняно незначним.[57;59]

Таким чином, для успіху військових операцій потрібна була участь Галицької армії, що підпорядковувалася Штабу Головного отамана лише в оперативному плані. ЇЇ «верховним сюзереном» залишався диктатор Є. Петрушевич. Це подвійне підпорядкування готувало голові Директорії і Головному отаманові С. Петлюрі чималі проблеми в майбутньому. До того ж, тривожила та легкість, з якою галицьке командування кожного разу поспішало відмежуватися від «армії Петлюри». Але, не маючи можливості щось змінити, С. Петлюра та уряд УНР докладали всіх зусиль, щоб переконати Петрушевича погодитися на проголошення війни проти російських білогвардійців. А поки згода диктатора не буда отримана, керівництво УНР намагалося підготувати для цього дипломатичне підґрунтя. Так, під час зустрічі з польським представником С. Петлюра заявив, що уникатиме збройної конфронтації з білогвардійцями, проте попрохав про нейтралітет Польщі в разі, якщо війна з ними все ж таки станеться.[20;276] Відчувалося, що український лідер не вірить у можливість порозуміння з Денікіним.

Така ситуація, коли у збройний конфлікт могли вступити дві значні антибільшовицькі сиди і тим самим послабити одна на одну перед спільним ворогом, багатьом сучасникам здавалася незрозумілою та абсурдною. Невипадково серед населення Київщини на початку вересня 1919 р. кружляли чутки про те, що до Умані ось-ось має прибути французька місія з метою посприяти укладенню домовленості між урядом УНР та білогвардійцями. Зрозуміло, це не відповідало дійсності, хоча можлива українсько-білогвардійська війна і справді здавалася провідним колам держав Антанти цілком безглуздою, принаймні, до остаточної перемоги над більшовиками.[75;46]

Прем'єр-міністр Великобританії Д Ллойд-Джордж засуджував війну Денікіна проти Петлюри. У британському парламенті 14 вересня депутат Ведгвуд звернувся до прем'єра з запитанням, чи має уряд намір зупинити братовбивчу війну між українцями та білогвардійцями, особливо якщо врахувати, що відправлена Денікіну англійська зброя спрямовується таким чином проти народу, що захищає свою свободу. Таку позицію підтримував і міністр оборони Великобританії В. Черчіль. 15 вересня його міністерство видало комунікат з розпорядженням усіляко сприяти заходам, які могли б забезпечити військову співпрацю армії УНР та білогвардійців у боротьбі проти більшовиків.[70;150]

Втім, на співпраці Денікіна з Петлюрою наполягали не лише в Лондоні, але й у Парижі. Прем'єр-міністр Франції і галова Паризької мирної конференції Ж. Клемансо, щоб "улаштувати співробітництво Денікіна і Петлюри", доручив голові французької військової місії в Румунії генералу Петену вплинути відповідним чином на російського представника в Бухаресті генерала А. Ґеруа. Одночасно Ж. Клемансо намагався діяти й через Варшаву, знаючи про українсько-польські переговори. 2 вересня він надіслав телеграму начальникові польської держави Ю. Пілсудському, у якій підкреслював потребу не допустити конфлікту між ЗСПР та українською армією. "Прошу Вас звернутися до польського уряду, який, згідно з попередніми донесеннями, має з Петлюрою зв'язки, з проханням вплинути на нього стримуватися і проявляти до Денікіна нейтралітет з вищих інтересів загальних дій проти більшовиків", - писав Ж. Клемансо.[73;250]

Не залишалося осторонь й зовнішньополітичне відомство США - у середині вересня 1919 р. співробітник американського аташату в Румунії лейтенант Сміт за дорученням керівництва виїхав до Таганрога для переговорів про можливості українсько-бідогвардійського порозуміння.[95;112]

Українська дипломатія, зі свого боку, також намагалася виявляти активність шляхом численних протестів та звернень до держав Антанти з приводу великодержавно - шовіністичної політики російських білогвардійців. Так, на початку вересня 1919 р. діяльність у цьому напрямку розгорнула очолена графом М. Тишкевичем дипломатична місія УНР у Парижі. 12 вересня місія надіслала на ім'я голови Паризької мирної конференції Ж. Клемансо протест з приводу захоплення Києва Денікіним.[93;214] Водночас українська місія в Румунії знову звернулася до представників Антанти, запропонувавши їм план кількамісячної давнини про військову співпрацю між білогвардійською та українською арміями.

Проте головнокомандувач ЗСПР генерал А. Денікін продовжував вважати будь-яке порозуміння з українським національно-визвольним рухом неможливим. Під час зустрічей з представниками Антанти Денікін відхилив пропозиції про налагодження співпраці з українцями, вимагаючи натомість, щоб західні держави розірвали будь-які зв'язки з урядом УНР. За його словами, С. Петлюра - це український шовініст, який з румунською підтримкою, німецькими грошима й ореолом значимості, створеним французьким визнанням, зібрав в одному кутку України щось трохи більше, ніж натовп.[10;295] Ігноруючи поради укласти угоду про військову співпрацю з українською армією, Денікін категорично відмовився від будь-яких контактів з урядом УНР.

Що ж спонукало Денікіна до такої безкомпромісності у ставленні до українського уряду? Адже, попри постійні офіційні твердження білогвардійського керівництва про військове безсилля Петлюри, Денікін, завдяки своїй розвідці, був добре поінформований про чисельність та боєздатність українського війська. Це була серйозна військова сила, не рахуватися з якою було ризиковано. Проте його агенти у своїх донесеннях постійно підкреслювали інформацію про серйозні політичні тертя між урядом УНР і диктатором Є. Петрушевичем. Саме на розкол в українському національному таборі зробив ставку білогвардійський генерал.[88;469]

До речі, українська розвідка в цей час значно поступалася білогвардійській. Як наслідок - керівництво УНР мало у своєму розпорядженні лише очевидно перебільшені дані про антиденікінські та «самостійницькі» настрої серед козачих військ (Добровольча російсько-бідогвардійська армія взагалі чомусь визначалася як «невелика»).[59;301]

Як уже згадувалося, А. Денікін мав у своєму розпорядженні відомості про напружені взаємовідносини між урядом УНР та галицькою диктатурою. Саме ця обставина й дозволяла командуванню ЗСПР нехтувати можливістю досягнути порозуміння з українським керівництвом. Спостерігаючи за суперечками й чварами в українському політичному таборі, генерал Денікін переконався у внутрішній слабкості українців, їхній неспроможності діяти рішуче й скоординовано. Це мало звести нанівець досягнуті ними в ході антибільшовицької боротьби політичні та військові успіхи.

А. Денікін вважав неминучим розрив галицької диктатури з урядом УНР і перехід Галицької армії на бік білогвардійців. Перші контакти з УГА, воєначальники якої поспішали відмежуватися від армії УНР, лише зміцнили цю переконаність. Усі варіанти щодо взаємовідносин з українцями у Таганрозі будувалися саме на подібних розрахунках. Крах уряду УНР після виведення з-під його контролю армії УГА також здавався вождям білого руху неминучим і остаточним. Саме тому російська сторона рішуче відхилила пропозиції про укладення військового союзу з Петлюрою. Безкомпромісність та категоричність цієї відмови мали лише підштовхнути галицьке керівництво до розриву з урядом УНР.[57;62]

У ставці ЗСПР здобуття Києва розцінили як сигнал до початку збройної "ліквідації" української армії. З огляду на нечисленність київського угрупування білогвардійців (7-ма дивізія і 2-га Терська пластунська бригада, разом 4 800 багнетів і шабель) та його скутість більшовиками, Денікін прийняв рішення здійснювати операцію проти українців силами дислокованого у Південній Україні 3-го армійського корпусу.[60;21-22]

2 вересня 1919 р. з'явився наказ головнокомандувача про розгортання на базі цього корпусу військ Новоросійської області ЗСПР. До їх складу увійшли всі колишні корпусні з'єднання і частини: 4-та дивізія генерала Я. Слащова, козача бригада Н. Склярова, одеський загін та нечисленні залоги Криму. Станом на 2 вересня білогвардійські війська Новоросійської області налічували 10 700 багнетів і шабедь. Командувачем військ залишався генерал Н. Шиллінг.[60;22]

4 вересня 1919 р. А. Денікін віддав наказ військам Новоросійської області, закріпивши за собою Херсон, Миколаїв, Одесу, вийти на фронт Калинка - Вінниця - Жмеринка - Могилів-Подільський. Розпочинаючи нову війну проти української армії, що займала ці регіони, денікінське головнокомандування, очевидно, не уявляло її інакше, як прогулянку, під час якої напіврегулярні петлюрівські формування розбіжаться, здаватимуться до полону та поспіхом розкладатимуться.[57;64] Принаймні, визначений у наказах далекосяжний рубіж виходу військ свідчить саме про це.

Того ж дня війська Новоросійської області отримали директиву, згідно з якою відразу ж після очищення району Добровеличівка - Ольвіополь - Новоукраїнка від червоних та махновців вони мали зайняти позиції для наступу проти української армії: козача бригада - в районі Юзефпідь - Годованівськ, 4-та дивізія - Одвіоподь - Криве Озеро. Передбачалося також силами білогвардійських підрозділів, що перебували в Одесі, очистити від більшовиків район Роздільна - Тирасполь - Дубоссари, готуючись до наступу проти українців уздовж залізниці Одеса-Бірзула.[60;23]

Та плани денікіиського командування несподівано були зірвані махновцями, що на початку вересня під Новоукраїнкою завдали поразки 5-й білогвардійській дивізії та козачій бригаді, відкинувши їх до Єлисаветграда й Вознесенська. Лише введенням у бій 5 вересня частин розташованої у районі Вознесенська 4-ї піхотної дивізії білогвардійцям вдалося зупинити енергійний натиск махновців і примусити Їх відступити.[10;308] Проте за таких умов денікінській ставці довелося відмовитися від намірів якомога швидше розпочати наступ проти армії УНР.

Урядові кола УНР нічого не знали про приготування білогвардійців у Південній Україні до бойових дій проти української армії. Натомість у Кам'янці-Подільському було отримано звістки про спроби держав Антанти спонукати денікінське командування до переговорів з українськими лідерами. Військовий представник УНР у Бухаресті генерал С. Дельвіг повідомляв своє керівництво про це на початку вересня 1919 р. С. Петлюра та його оточення, йдучи назустріч вимогам Є. Петрушевича, були змушені повернутися до ідеї переговорів з білогвардійцями. "Вся права опозиція разом з Петрушевичем була рішуче проти війни з Денікіном. Тому для нашого уряду не залишалося іншого виходу, як засадничо погодитись на військові переговори з армією Денікіна, - згадував прем'єр-міністр УНР І. Мазепа. - Не малу ролю в цьому рішенні уряду відіграли також інформації наших дипломатів... Вони повідомляли уряд, що Антанта не хоче й не допустить до війни між нами й Денікіном. Само собою, ми не мали підстав не вірить цим інформаціям".[20;257] Вважаючи будь-які спроби порозуміння з командуванням ЗСПР безплідними та заздалегідь приреченими на невдачу, С. Петлюра прагнув дати можливість галицькому диктаторові самому переконатися в цьому.[57;63]

6 вересня з'явився наказ Головної управи військ УНР № 164, згідно з яким за розпорядженням Головного отамана С. Петлюри генерал М. Омелянович-Павленко був призначений головою місії з "налагодження непорозумінь, які виникають між військами нашими і Отамана Денікіна при зустрічі і спільних операціях проти більшовиків".[23;17] Та оскільки білогвардійці все ще не поспішали запрошувати її до переговорів, 8 вересня зі штабу 1-го Галицького корпусу до російсько-білогвардійських військ відбув парламентар, що мав дізнатися, чи прийме генерал Н. Бредов українських представників.

У штабі білогвардійців деякий час зволікали. Проте розуміння того, що Київ перебуває в загрозливому стратегічному становищі, оточений з правого берега і українськими, і більшовицькими військами, а також щойно отримані розвідкою відомості про перегрупування українських частин (невідомо, проти кого) спонукали Бредова бодай спробувати з'ясувати умови порозуміння з українцями. 11 вересня галицький парламентар повернувся до Бердичева з запрошенням від білогвардійського командування до переговорів.[60;26]

11 вересня у Кам'янці-Подільському відбулася спільна нарада представників Директорії, уряду та вищого військового командування, на якій обговорювалося ставлення до ЗСПР. "Мусимо перейти в наступ проти Денікіна, - висловився голова уряду І. Мазепа. - Крах армій Денікіна неминучий. Всюди на Україні почалися масові повстання проти Денікіна".[20;261] Цю позицію поділяли присутні на нараді член Директорії А. Макаренко, міністр народного господарства М. Шадлун, військовий міністр полковник В. Петрів, керуючий міністерством закордонних справ А. Ніковський, начальник Державної інспектури армії УНР полковник В. Кедровський. Вони висловилися за наступ на зайняту білогвардійцями Одесу. "Питання наступу проти Денікіна не є легке для вирішення", - заявив натомість генерал-квартирмейстер Штабу Головного отамана В. Курманович. Його підтримав начальник Штабу Головного отамана генерал М. Юнаків: "Вимога представників уряду щодо переходу в наступ, на жаль, сьогодні не відповідають нашому стратегічному положенню". Проти негайного проголошення війни білогвардійцям висловився й представник диктатора Є. Петрушевича С. Витвицький: "Іменем галицького уряду заявляю, що галицький жовнір бореться не за галицьку справу, а за цілу Україну. Отже, не наш місцевий патріотизм керує нами, коли ми кажемо: у нашого жовніра після п'яти літ війни може захитатися психічна сила, якщо ми кинемо його разом проти бодьшевиків і проти Денікіна".[20;268]

Таким чином, державна нарада 11 вересня зайвий раз підтвердила наявність «військової опозиції» намірам оголосити війну Денікіну. Аргумент про неможливість вести боротьбу на два фронти, до якого так часто вдавалися генерали М. Юнаків, В. Курманович та інші військовики, був досить неоднозначним. І. Мазепа цілком слушно зауважив, що більшовики не битимуться проти українських армій, якщо ті повернуть зброю проти їхнього спільного ворога - білогвардійців. Відносне затишшя, яке саме в цей час запанувало на волинському фронті, лише підтверджувало припущення українського прем'єра.

Увечері 12 вересня М. Омелянович-Павленко був прийнятий С. Петлюрою, який вручив йому відповідні інструкції. Вони мали вигляд тез: "І) Головна Команда українських військ перша в світі розпочала боротьбу з більшовиками та проводить її протягом двох років; 2) Вона завжди вимагала утворення загального антибільшовицького фронту; 3) В сучасний момент Головна Команда українських військ вважає більшовиків найсильнішим ворогом; 4) Боротьба між двома антибільшовицькими арміями буде лише на користь більшовикам; 5) Зі свого боку Головна Команда УНР зробила все, щоб оминути сутички із військами Добрармії: призначила особливу комісію для встановлення демаркаційної лінії, залишила Київ, не бажаючи непорозумінь; 6) Комісія має уповноваження на вирішення чисто військових питань, а тому просить комісію Доброармії висловити в цій площі свою думку щодо утворення демаркаційної лінії та спільної акції проти більшовиків".[23;22] Як бачимо, ці інструкції нагадували радше декларацію і не містили жодних конкретних пропозицій чи вказівок.

Вранці 13 вересня місія М. Омеляновича-Павленка виїхала до Фастова, де на неї мали чекати білогвардійські представники. Проте перговори розпочали та закінчились у той же день, так і не досягнувши ніякого результату. Місія М. Омеляновича-Павленка про всяк випадок якийсь тиждень ще чекала у Вінниці на їхнє продовження. Минали дні, на одеському напрямку поволі розпочалися сутички українських частин з білогвардійцями і ставало ясно, що чекати далі немає жодного сенсу. 21 вересня М. Омелянович-Павленко телеграфував до Штабу Головного отамана з проханням дозволити місії повернутися до Кам'янця-Подільського. Отримавши дозвіл, місія ні з чим повернулася до тимчасової української столиці.[23;26] Що ж до російської сторони, то «внаслідок несправного зв'язку» генерал Н. Брєдов повідомив ставку ЗСПР у Таганрозі про зустріч з українською місією М. Омеляновича-Павленка дише 20 вересня. У відповідь Денікін надіслав 22 вересня командувачу військ Київської області ЗСПР генералу Драгомирову телеграму різкого змісту з вказівкою на те, що серпневі інструкції про ставлення до українських військ є цілком вичерпними і незмінними - належить прагнути лише "цілковитої ліквідації" української армії. Жодні переговори з українцями не припускалися.

Власне, невдалі «переговори» 13 вересня поставили останню крапку у спробах українців у 1919 р. порозумітися з білогвардійцями для боротьби проти спільного ворога - більшовиків. Будь-які сподівання на військовий союз між УНР та ЗСПР виявилися марними. Сформульований вперше Антантою та розроблений українцями, усний проект так і залишився нереалізованим, не знайшовши підтримки з боку білогвардійського командування. Головна причина цього полягала в різко негативному ставленні до українського національно-визвольного руху з боку керівництва ЗСПР. Всі спроби диктатури ЗУНР та вищого військового командування армії УНР у вересні 1919 р. досягти порозуміння з білогвардійцями не увінчалися успіхом. Небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч вимогам українців, що могло б забезпечити військовий союз з ними, пояснювалося не лише традиційною ворожістю російської «білої ідеї» до проявів регіонального чи національного сепаратизму, але й поінформованістю російського керівництва про суперечності в українському таборі. У той час, як уряд УНР зробив ставку на розбрат між власне білогвардійцями і козаками. Керівництво ЗСПР усіляко намагалося поглибити суперечності між лідерами УНР та ЗУНР. Уже перші успіхи в цьому напрямку були розцінені ставкою Денікіна як багатообіцяючий пролог до розколу єдиного фронту української національно-визвольної боротьби.

4. Війна Директорії УНР проти ЗСПР

4.1 Початок війни та перші незгоди в українському таборі

Українське командування все ще намагалося запобігти війні з білогвардійцями. "Нагадую про дане мною право всім групам вступати з Денікінцями в переговори відносно установлення тимчасової демаркаційної лінії", - повідомив війська командарм Дієвої армії В. Тютюнник 14 вересня 1919 р. Справді, адже формально війни проти українців не проголошували.[51, 121]

Командування військ Новоросійської області ЗСПР і справді не поспішало виявляти своє вороже ставлення до УНР. поки не завершилися операції проти махновців. "Наштавійськ вважає, що нам вигідно дещо затягнути з Петлюрою та інтенсивно використати той час для підтягнення всього, що можна, з запілля, і організації постачання... Ну а якщо справа дійде до бійки, то, звичайно, спуску давати не слід", - повідомляли 14 вересня зі штабу Новоросійської армії у 4-ту білогвардійську дивізію Слащова.[104, 290]

Втім, «миролюбність» українського командування також мала свою межу. Зайняту 13 вересня білогвардійцями ст. Любашівку Волинській групі було наказано негайно повернути. Це завдання доручили 1-й Північній дивізії генерала П. Єрошевича. Вранці 14 вересня штаб дивізії зв'язався телеграфом зі штабом білогвардійської 4-ї дивізії і зажадав добровільно очистити Любашівку, погрожуючи в іншому разі вдатися до сили. Звичайно, білогвардійці добровільно відходити не збиралися; зі штабу 4-ї дивізії про вимоїн українців повідомили штаб військ Новоросійської області, а звідні звістка про таку "поведінку" українських частин полетіла до ставки Денікіна.

У ставці ЗСПР "зухвалість" українців розцінили як неприхований вияв агресії. Генерал А. Денікін відразу ж віддав наказ командуванню військ Новоросійської області розпочати бойові дії проти УНР.[45,378]

У штабі Новоросійської армії цього наказу чекали вже давно. 15 вересня начальник оперативного відділу штабу військ Новоросійської області Г. Коновалов повідомив до штабу 4-ї білогвардійської дивізії: "Командвійськ наказує переслідування .махновців доручити лише частині сил вашої групи, а головні сили спрямувати на Петлюру, розбити його і заволодіти вузлами Гайворон-Бірзула". При цьому Коновалов підкреслив важливість "швидкого розгрому" української армії.[15, ]

Тож 15 вересня генерал Слащов, який мав за вказівками командування наступали на Гайворон-Бірзулу, у наказі військам визначив порядок ведення операції. Продовжувати переслідування махновців Слащов доручив 5-й дивізії генерала П. Оссовського, підсиленій 2-м Лабінським та 42-м Донським полками з козачої бригади генерала Склярова. Ці частини мали вийти у район Нестерівки. а 42-му Донському полку наказувалося зайняти Умань та Христинівку. Головні ж сили Слащова - 4-та дивізія, 2-й Таманський козачий полк, автопанцерний загін та конвой комдива - мали упродовж 16 вересня зосередитися у районі Ольвіополя. Саме ця 5-тисячна ударна група і мала атакувати українську армію.[ 104, 290]

З метою виконання цього плану до р. Буг для захоплення переправ висувалася зведена бригада 13-ї дивізії генерала Г. Андгуладзе. Викликаний з Миколаєва 3-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку під командою полковника Робачевського мав захопити Любашівку і рухатися на Бірзулу.

Важливий залізничний вузол, район Балта - Бірзула - Ананьїв, займали з'єднання Волинської групи армії УНР, що складалася з 1-ї Північної дивізії генерала П. Єрошевича, 4-ї Сірожупанної дивізії полковника В. Грудини, 1-ї Окремої кінної бригади та кількох бронепотягів. Власне, 1-ша Північна дивізія (1000 багнетів) розташовувалася вздовж лінії Гайворон - Піщана - ст.Жеребкове. Безпосередньо Бірзулу, Балту, Ананьїв та довколишні села займані частини 4-ї Сірожупанної дивізії (1000 багнетів). 2-й Переяславський полк (170 шабель) розташувався на ст.Затишшя. З Рудниці до району Слобідка-Кодима. на зміцнення групи, перекидалася нещодавно сформована 2-а дивізія полковника П. Бондаренка (700 багнетів).[51,123] Командувачем групи був отаман Бонч-Осмоловський, а начаїьником штабу - талановитий генштабіст полковник Є. Мєшковський.

Тим часом, скориставшись ослабленням українських сил у районі Саврані, підрозділи білогвардійської зведеної бригади 13-ї дивізії без особливих проблем захопили 20 вересня переправи через р. Бут біля Саврані та Вільшанки. Як тільки це з'ясувалося, 1-й Північній дивізії було наказано припинити наступ на Любашівку і повертатися до Саврані, щоб повернути переправи. На балтському напрямку українські частини перейшли до оборони.[104, 301]

Початок бойових дій між українцями та білогвардійцями у південному регіоні України збігся в часі і з певним пожвавленням на київському напрямку. На відтинку 3-го Галицького корпусу генерала А. Кравса почастішали збройні сутички з підрозділами 2-ї Терської пластунської бригади.

19 вересня білогвардійці зайняти Сквиру й Паволоч. Відділ, що спробував захопити Верховню, вогнем галицької артилерії був відкинутий до Паволочі. 21 вересня один з терських батальйонів захопив Кам'янку, примусивши відступити український бронепотяг. Генерал А. Кравс отримав зі Штабу Головного отамана наказ з метою утримання позицій приступити до окопування частин, побудови опорних пунктів та загорож з колючого дроту. У ставці припускані, що ворог наступатиме на Козятин.[104, 303]

Таким чином, українсько-білогвардійська війна фактично розпочалася - бойові дії між обома сторонами, хай і без формального проголошення війни, були в розпалі. 22 вересня на засідання уряду УНР у Кам'янці-Подільському терміново прибули С. Петлюра й І. Мазепа, які повідомили міністрів про останні події на фронті. І хоча навіть це не підштовхнуло Є. Петрушевича до рішучих кроків, зволікати далі було неможливо. Уряд вирішив розпочинати бойові дії, хай навіть без підтримки Галицької армії. Було ухвалено видати наступного дня відозву до населення, у якій зазначити необхідність «повного об'єднання всіх Українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України» і надіслати з цього приводу ноту до держав Антанти. [9, 198; 59, 258]

23 вересня відбулося спільне засідання Директорії, уряду УНР та представників галицької диктатури на чалі з Є. Петрушевичем. Сумнівів не залишаюся: російські білогвардійці не збираються йти на жодні компроміси з українським національно-визвольним рухом і відкривають бойові дії проти української армії. На державній нараді, що відбулася того ж дня, було одноголосно ухвалено негайно оголосити війну Збройним Силам Півдня Росії.

Але навіть після прголошення війни українське командування не спішило розпочинати бойові дії проти ЗСПР. Ні 24, ні 25 вересня Штаб Головного отамана не видав директив військам про стратегію їхніх подальших дій. [51,124]

Поки Слащов, взявши Умань, готувався до остаточного розгрому махновців, загін Розеншильда-Пауліна повільно, але невпинно просувався до Бірзули. Завдяки надходженню постійних людських поповнень з Одеси чисельність загону на 25 вересня становила понад 1 500 багнетів і шабель. Захищати Бірзулу було доручено 4-й Сірожупанній дивізії полковника В. Грудини, яка мала до 1 000 багнетів - співвідношення сил було не на користь українців. До того ж, українська розвідка чомусь вважала, що одеський загін білогвардійців має аж 3 000 багнетів і шабель - тому захист Бірзули виглядав справою безнадійною.[105, 21] Та командувач Волинської групи Бонч-Осмоловський все ж не полишав надій зупинити ворога.

Справи в отамана Бонча-Осмоловського пішли зовсім погано, коли раптовим нападом з Жеребкового 3-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку захопив ст. Балта. Частини 2-ї дивізії полковника П. Бондаренка не виявили належної стійкості й відступили, причому до ворожого полону за нез'ясованих обставин потрапив майже в повному складі 5-й полк. Дивізія спробувала з боями затримати ворога на підступах до Балти, але протрималася недовго й відступила.

Зайняття ворогом Балти командир 4-ї Сірожупанної дивізії полковник Грудина, який постійно боявся потрапити в оточення, розцінив як сигнал до відступу. 25 вересня дивізія отримала наказ відступатлі з Бірзули до с. Борщі. Планомірно, похідними колонами розпочали сірожупанники відступ уздовж залізнліці, коли зі ст. Балта з'явився ворожий бронепотяг «Коршун», який переслідував два відступаючі українські бронепотяги. Посіявши паніку в лавах українських вояків несподіваним гарматним вогнем, «Коршун» попрямував до Бірзули. Українські бронепотяги, що опинились у Бірзулі в пастці, були кинуті своїми командами й захоплені білогвардійським загоном генерала Розеншильда-Пауліна. який наспів до залишеної сірожупанниками станції ввечері 25 вересня. «Коршун» разом з батальйоном полковника Робачевського просунувся до ст. Борщі. Деморалізовані частини 4-ї Сірожупанної дивізії розташувалися в районі ст. Слобідка.[105, 28]

На уманському напрямку 25 вересня білогвардійські частини при підтримці бронепотягів спробували взяти Христинівку, але були відбиті частинами галицьких 11-і Стрийської та 1-ї бригади УСС.

Проте білогвардійські частини прагнули відпочинку після жорстоких боїв - тож на всьому фронті Монастирище - Христинівка - Гайворон до кінця вересня 1919 р. бойові дії припинились. Обидві сторони вели лише активну розвідувальну діяльність, перегруповуючи свої сили та готуючись до майбутніх боїв.[51, 131]

Перші бої української армії з білогвардійськими військами закінчились поразкою для українців. Проте головна причина військових невдач полягала, звичайно, в діях командування. Власне кажучи, війська в ці дні не мані повноцінного військового керівництва. Оскільки бойові дії велися з'єднаннями армії УНР, то ставка Головного отамана доручила їх проведення штабу Дієвої армії УНР і до самого кінця операцій майже нічим не нагадуваїа про себе.

Перехопивши стратегічну ініціативу, білогвардійці не збиралися її втрачати. Командувач військ Новоросійської області ЗСПР Н. Шиллінг видав директиву, яка мала визначити подальші бойові дії Новоросійської армії. Констатуючи, що "на фронті Христинівка - Гайворон - Бірзула галичани й петлюрівці тримаються пасивно". Шиллінг поставив Слащову завдання вдарити на українські війська своїм правим крилом і вийти на лінію Монастирище - Гайсин - Губник.[16, ]

2 жовтня Слащов наказав військам генерала П. Оссовського (5-та піхотна дивізія) зосередитися у районі Монастирище - Христинівка. Полковнику Германову наказувалося зосередити свої частини (42-й Донський і 2-й Лабінський козачі полки) у районі Розсоха - Гнилий Ташлик, маючи на увазі удар для прориву між Тепликом і Бершаддю. Частини генерала Г. Васильченка (зведена бригада 34-ї дивізії) відводилися до Тернівки у резерв. Загін генерала Черського (136-й Таганрозький полк, батальйон полковника Робачевського), мав зосередитися у районі Вільшанки як резерв групи. Сімферопольському офіцерському полку полковника С. Гвоздакова було наказано залилишатись у Голті, поповнитися новобранцями і готуватися до продовження бойових дій.

Ще до того, як Сіащов приступив до виконання поставлених перед ним завдань, його війська захопили Монастнрище. Це сталось 1 жовтня 1919 р., 5-та дивізія генерала П. Оссовського переважаючими силами атакуваїа 5-ту Київську дивізію отамана А. Вовка і примусила її залишити Монастнрище. Того ж дня київці контратакою повернули Монастнрище (під час бою було захоплено навіть батарею противника), однак 2 жовтня після безперервних боїв місто і залізнична станція залишилися в руках ворога. [51, 132]

З огляду на зайняття білогвардійцямн Христинівки - Монастирища командування Галицької армії у Вінниці віддало наказ командирові 3-го корпусу УГА генералу А. Кравсу провести перегрупування своїх частин у районі Липовець таким чином, щоб мати можливість зупинити наступ противника вздовж залізниці Христинівка - Калинівка, а при потребі й контратакувати його. В Іллінцях розташувалася щойно прибула з Вінниці 14-та бригада 3-го Галицького корпусу під командою отамана В. Оробка. Район Липовець - Плисків був зайнятий частинами 2-ї Коломийської (600 багнетів) й 8-ї Симбірської (950 багнетів) бригад УГА. Згідно з директивами НКГА. генерал А. Кравс мав лише відбивати ворожий наступ на Вінницю.[59, 279]

Інакшим був перебіг подій на бірзульському напрямку. Бойові дії тут фактично не припинялися ні на день. Військові невдачі продовжували переслідувати Волинську групу армії УНР. Чисельна перевага групи над загоном Розеншильда-Пауліна (до 2000 багнетів проти 1500) зводилася нанівець наявністю в противника великої кількості рухливої кінноти, здатної до глибоких обходів українських флангів.

Зважаючи на скрутну ситуацію на вапнярському напрямку, командування Дієвої армії УНР віддало наказ замінити 2-у та 4-у дивізії в районі Кодими на 9-у Залізничну дивізію (800 багнетів), яку було підпорядковано командувачу Волинської групи отаману О. Загродському. На війська групи покладалося завдання обороняти фронт на лінії Кодима - Ольгопііь - Бершадь.[51, 138]

Та доля вперто не сприяла волинцям й надалі. У бою під Кодимою серйозне пошкодження отирмав український бронепотяг «Вільна Україна» - останній, що залишився в розпорядженні Волинської групи. На довершення до всього, до противника перебіг командир 4-ї Сірожупанної дивізії полковник В. Грудина. 3 жовтня війська генерала А. Розеншильда-Пауліна після жорстокого бою з волинцями захопили Кодиму. На прохання Розеншильда-Пауліна лівофлангові частини 4-ї білогвардійської дивізії (50-й Білостоцький полк зі складу бригади 13-ї дивізії) повели наступ на Ольгопіль - Чучельник і 4 жовтня захопили обидва міста, відкинувши війська 1-ї Північної дивізії.

Разом з тим. усі надії якось виправити становище на вапнярському напрямку покладалися лише на Запорізьку групу, частини якої тільки почали зосередження у районі Комаргород - Вапнярка - Тиманівка. Проте на прибуття групи противник не збирався чекати - він продовжував обходити фланги волинців кінотою. 6 жовтня ескадрон Кримського кінного полку при підтримці панцерника завдав поразки підрозділам 9-ї Залізничної дивізії в с.Студене.[105, 42]

Волинці тим часом мусили самі собі давати раду. Деморалізовані й виснажені, з'єднання Волинської групи відступало тепер без бою при появі навіть незначних сил білогвардійців. Частини потребували відпочинку та реорганізації, загрожуючи остаточною втратою боєздатності. Замінити їх не було ким - всі інші з'єднання Дієвої армії УНР перебували в боях з білогвардійцями (окрім групи Січових стрільців, яка тримала фронт проти більшовиків у районі Шепетівка - Полонне), а Галицька армія, схоже, могла взагалі не розпочати військових акцій проти ворога.

Становище на фронті не могло не турбувати Головного отамана військ УНР С. Петлюру. “Видержати! Видержати треба нам за всяку ціну” - заявив він під час урочистої зустрічі зі старшинами коша Січових стрільців, що відбулася 5 жовтлля в Старокостянтинові. Того ж дня, до речі, С. Петлюра здійснив огляд більш як 4 500 вояків-иовобранців, що склали присягу на вірність УНР в його присутності.[51, 139]

Проте з огляду на вересневі поразки С. Петлюра, мабуть, вже не так оптимістично сприймав перспективи продовження війни. У ці дні керівництво УНР повернулося до здавалося, відкинутої вже ідеї - звернутися до Антанти з пропозицією втрутитись і припинити війну між українцями та білогвардійцями. 7 жовтня на засіданні Ради народних міністрів за участю С. Петлюри було схвалено текст ноти «До держав Антанти та держав усього світу», яку вже наступного дня радіотелеграфом було надіслано в Париж. У цьому зверненні український уряд висловлював протест проти режиму національного та соціального гноблення, який встановили білогвардійці на українських землях, та складав з себе відповідальність за війну, що розпочалася.[9, 239] «Во ім'я права і справедлллвості ми домагаємось, аби держави Антанти примусили генерала Денікіна залишити територію України і дати можливість уряду Української Народної Республіки установити лад і спокій на вільній Українській землі», - йшлося в ноті.[106,42]

Звичайно, було вже занадто пізно. Урядові кола провідних держав Антанти на цей час або усунулися від російських справ, або зробили свій вибір на користь Денікіна, війська якого стрімко наближалися до Москви. Лише військовий міністр Великобританії В. Черчілль, як сам він потім згадував, намагався переконати своє керівництво, що "безумовно дуже важливим є домогтися поліпшення відносин між українцями і Денікіним". На думку британського міністра, необхідно було "усіляко намагатися уникнути такого стану речей, який примушував би Денікіна продовжувати посилати війська проти Петлюри".[8, 293] Та ця позиція не знайшла підтримки серед політиків чи дипломатів Антанти, і зусилля В. Черчілля залишилися безуспішними. Тож урядові УHP годі було сподіватися на підтримку з-за кордону. Дипломатичні ноти українського уряду та делегації УНР на Паризькій мирній конференції, сповнені протестів проти окупації України білогвардійцями, залишалися без відповіді. Україну було віддано в розпорядження денікінським Збройшш Силам Півдня Росії.[127, 218-219]

Проте повертаючись до українсько - білогвардійської війни слід сказати, що генерал Слащов не сподівався, що його лівофланговим частинам та загону генерала Розеншильда-Пауліна так швидко вдасться відтіснити Волинську групу армії УНР до Рудниці. Слащов вважав, що необхідно втрачати ініціативи і надалі продовжувати наступ.

Розпочавши операцію зустрічним боєм, 7 жовтня війська білогвардійської бригади 13-ї дивізії заволоділи Бершаддю, вибивши звідти знесилені частини 1-ї Північної дивізії армії УНР. На Теплик рушила козача бригада, тож командувач українських військ на хрестинівському напрямку полковник О. Удовиченко повідомив штаб Дієвої армії, що він побоюється ворожого прориву між його частинами та Волинською групою.

5-та білогвардійська дивізія, збивши атакою частини бригади УСС, захопила Івангород. Київська група Дієвої армії УНР. щоб не опинитися відрізаною від бригади УСС, розпочала відступ. Постала загроза роз'єднання армій УНР та УГА.[51, 141]

Саме через це НКГА була змушена якось реагувати на події. Командувач армії УНР В. Сальський, щойно почався наступ противника, прохав галицьке командування підпорядкувати йому 3-й корпус УГА, щоб вдарити ним на Христинівку. Та НКГА вперто не бажала уплутуватися в бої з білогвардійцями, і пропозицію Сальського Тарнавський і Шаманек відхилили. Розуміючи, що давати розпорядження Галицькій армії треба з урахуванням специфіки стосунків між галицьким і наддніпрянським військовим керівництвом, Головний отаман С. Петлюра, наказав НКГА продовжити фронт армії до лінії Оратів - Монастирище - Севастянівна. Ці вказівки галицьке командування прийняло до відома, наказавши 3-му корпусу генерала А. Кравса передислокуватися до району Оратів - Дашів з метою перешкодити ворожому наступу на Вінницю та запобігти можливості просування противника на ділянці між двома українськими арміями.[59, 291]

7 жовтня на вапнярському напрямку перейшов у наступ білогвардійський загін генерала Розеншильда-Пауліна, відтісняючи 9-ту Залізничну дивізію до Рудниці. Кримський кінний полк, примусивши до відступу 2-й Переяславський кінний полк полковника М. Аркаса, 8 жовтня захопив Піщанку. Менш вдало для росіян розгорталися події цього дня під Бершаддю - тут частини 1-ї Північної дивізії змогли контратакувати противника і повернули собі місто. Проте бої за Бершадь не припинялися, і 9 жовтня білогвардійці все ж відкинули 1-шу Північну дивізію з Бершаді та Ободівки.

Таким чином Волинська група армії УНР виявилася фактично виведеною з боїв. На початках жовтня ген. Розеншильд-Паулін вважав, що він повністю володіє ситуацією на цій ділянці фронту.

Українське військове командування вважало, що Волинську групу армій потрібно замінити поки волинці зовсім не здали своїх позицій. Для цього вибрали Запорізьку групу, яку спішно перекидали в даний регіон. Запорожців, які заслужено вважалась одним з найбоєздатніших та найстійкіших з'єднань армії УНР, білогвардійці небезпідставно побоювалися.

Однак для армії УНР питання стояло не лише в тому , щоб замінити виснажену Волинську групу Запорізькою. Українській армії, якщо вона не хотіла бутлі знищеною, треба було перехопити стратегічну ініціативу. Щоб зробити це, існував лише один спосіб - перейти в наступ.

Вже перші бойові дії на українсько - білогвардійському фронті засвідчили не готовність командування армій УНР до війни. Варто також сказати, що провід УГА не хотів вести бойові дії проти білогвардійців, тому галицькі війська не виявляли особливої активності під час боїв.

4.2 Наступ українських військ та контрнаступ білогвардійців

Щоб змінити ситуацію на фронті, С. Петлюра доручив командуванню армії УНР розробити план наступу українських військ. 10 жовтня командарм Сальський представив вироблену схему операції: Волинською групою утримувати зайняті рубежі, а Запорізькою завдати удару по білогвардійських частинах 13-ї дивізії. Наступ запорожців мала прикривати з півночі Київська група, яку. в свою чергу, прикривав 3-й Галицький корпус. План було схвалено, і вже того ж дня Сальський віддавав відповідний наказ військам Дієвої армії. Щоправда, залишалося відкритим питання про використання в боях Галицької армії, але було вирішено нарешті покласти край цій невизначеності. НКГА отримала наказ Головного отамана, згідно з яким участь в операції мав узяти 3-й Галицький корпус генерала А. Кравса. Поставлений перед необхідністю якось відреагувати на такі дії вищого командного органу українських армій, Є. Петрушевич нарешті визначився й санкціонував ці розпорядження. Отже, згоду диктатора на участь Галицької армії у бойових операціях проти Денікіна таким чином було одержано.[59, 291]. Приготування українців до наступу цього разу пройшли непомітно для противника. На скупчення сил 3-го Галицького корпусу в районі Дашів - Оратів. що відбувалось у ті дні, білогвардійське командування не звернуло особливої уваги. Втім, нерішучість галицького командування пояснювалася ще іі відсутністю чисельної переваги над противником на христинівському напрямку: бригади 3-го Галицького корпусу налічувані 2 300 багнетів[12, ], у той час як білогвардійці мали в цьому районі вдвічі більші сили.

До тогож 12 жовтня на вапнярському напрямку о 4-й годині ранку частини білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна захопили ст. Попелюхи, завдавши важкого удару 9-й Залізничній дивізії. Противником було захоплено дивізійні обози, кулемети, взяті полонені. Та попри цю звістку, перші повідомлення про наступ українських військ, який розпочався цього райку, викликали в Кам'янці-Подільському піднесення.[59, 298]

0 8-й годині ранку Запорізька група Дієвої армії УНР під командою М. Омеляповича-Павленка перейшла в наступ. 3-тя Залізна дивізія О. Удовиченка та 6-та Запорізька дивізії (понад 2 000 багнетів) відкинули в районі Тростянця білогвардійський 50-й полк (600 багнетів). Упродовж дня 8-й Чорноморський полк 3-ї дивізії під командою полковника М. Крата захопив Баланівку, а запорожці відтіснили противника до Чечельника. Водночас частини Київської групи отамана Ю. Тютюнника просунулися вперед у районі Теплика.[51, 143]

Для білогвардійського командування наступ українців став цілковитою несподіванкою. Війська Слащова саме отримали вказівку розпочати 13 жовтня операцію з прориву українського фронту. Та наступ Запорізької групи 12 жовтня сплутав усі розрахунки і викликав дезорганізацію в штабі Слащова. Під час телеграфних переговорів з командирами частин командування намагалось отримати уявлення про сили та напрямок наступу українців. Чи не здали ще Чечельник? Як розгортаються події в районі Бершаді? Увага білих воєначальників не випадково була прикута до цього відтинку фронту - адже ударом на Чечельник-Бершадь українці роз'єднували загін Розеншильда-Пауліна і частини генерала Слащова, створюючи загрозу прориву фронту. Тому до Бершаді було терміново відправлено з уманського району в повному складі бригаду 13-і дивізії (до 1 700 багнетів).

Та поки білогвардійці рухалися до Бершаді, гайдамацька кіннота 6-ї Запорізької дивізії захопила 13 жовтня Яланець. Бершадь, яку намагався утримати 50-й Білостоцький білогвардійський полк, таким чином було оточено.[5, 48]

Білогвардійськллй загін Розеншильда-Пауліна практично одразу (вже 12 жовтня) був відрізаний від Бершаді. Частини загону ще виявляли активність, атакувавши зранку 13 жовтня у районі Крижополя кінноту 8-ї Запорізької дивізії, проте вже незабаром стало зрозуміло, що їм загрожує оточення. Згідно з вказівками штабу Новоросійської армії, Розеншильд-Паулін мав залишити в районі залізниці лише заслони, а головними силами загону наказувалось вдарити на Чучельник - Ольгопіль, щоб не дати таким чином запорожцям глибше вклинитись у прорив на фронті. Та 14 жовтня 8-ма Запорізька дивізія разом з поріділими в останніх боях частинами 9-ї Залізничної дивізії контратакувала білогвардійців і до вечора захопила ст. Попелюхи та довколишні села. Одночасно запорожці здобули Городище, відкинувши на південь піхоту Розеншильда-Пауліна та Зведений драгунський полк. Активність українців не на жарт стривожила генерала А. Розеншильда-Пауліна і він віддав своїм частинам розпорядження утримуватися на зайнятих рубежах, припинивши спроби просунутись вперед. Контратакувати він не збирався - чисельність його загону після втрат у боях становила тепер лише 150 багнетів та 900 шабель проти 1 300 українських багнетів лише 8-ї Запорізької та 9-ї Залізничної дивізій. Отже, становище на вапнярському напрямку з початком наступу складалося сприятливо для українських військ.[5, 53]

Вранці 12 жовтня розпочав наступ і 3-й Галицький корпус. Його бригади мали завдання здобути Монастирпще. 8-ма Самбірська й 14-та бригади (ралом близько 1 200 багнетів) атакували позиції білогвардійців, рухаючись уздовж залізниці, а 2-га Коломийська бригада (800 багнетів) просувалася на Терлицю. Підпорядкована А. Кравсові 5-та Сокальська бригада 1-го корпусу УГА (1100 багнетів) розташовувалась у Яструбинцях.[48, ]