Історія України од найдавніших часів

Загальна характеристика журналу "Основа" П. Куліша. Знайомство з періодами інститутської історії у загальному контексті українського історіє писання. Розгляд особливостей трансформацій історичних візій і концепцій. Аналіз причин дегероїзації козацтва.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 07.08.2017
Размер файла 72,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія України од найдавніших часів

інститутський дегероїзація козацтво

У вступі та першому розділі своєї праці, що їх опублікував журнал «Основа» 1861 р., П. Куліш анонсував пошук нових, порівняно з мовно-етнографічною програмою українського романтизму, способів представлення минувшини. Автор висунув тезу про необхідність достовірної та критичної репрезентації національної історії, розрахованої на різні категорії тодішнього читацького загалу, що мало б включати всі події, явища, спільноти на українських теренах.

Ключові слова: історія України, українське історієписання, пізній романтизм, пізньо-просвітницький раціоналізм, «перший» позитивізм, дегероїзація козацтва, Куліш.

Трансформація історичних візій і концепцій зазвичай спричиняє розмаїті суспільні реакції та почування -- то очевидний скепсис, то неприховане іронізування, а то й неабияке обурення самим фактом зміни/заміни попередніх поглядів. Адже минувшина часто-густо сприймається культурно-громадським загалом як щось об'єктивно дане й незмінне, принаймні майже завмерле та непорушне у своєму плині. Відтак суспільна/громадська думка щодо історії часом набуває вигляду перманентних змагань або нещадної боротьби за так звану «історичну правду», точніше за ту її версію, котра вважалася б прийнятною для адептів або прихильників певної візії. Так відбувається доволі звичне й типове розмивання/деформація демаркаційної лінії між власне минувшиною як такою та відповідним калейдоскопом уявлень про неї, що циркулюють у тому чи іншому культурному просторі.

Одна з найголовніших причин такого суспільного засліплення чи, навпаки, масового, повсюдного захоплення полягає в тому, що культурна громадськість здебільшого не бере до уваги ту підготовчу роботу, соціокультурні обставини й інтелектуальні віяння, котрі передують появі нових концептуальних пропозицій. У широкому сенсі йдеться про ті важливі, навіть засадничі відтинки життя вченого/інтелектуала, відомі в історії науки як «утробна стадія» мислення чи «період виношування» ідей і концептів, метафорично прозваний «незримою лабораторією» думки, що відбувається, як правило, поза полем зору громадських «спостерігачів», схильних до проголошення ідеальних приписів чи морально-етичних максим.

Утім якраз погляд на «утробний» або підготовчий період в інтелектуальній біографії науковця/мислителя, що передував знаковим трансформаціям, дозволяє краще осягнути відносність, а радше версіальність історичного знання в культурних вимірах соціогуманітаристики певної доби. Водночас окреслення цього періоду дозволяє більш виразніше та рельєфніше представити погляди, світосприйняття відомих учених, які в такому ракурсі зазвичай позбуваються накинутого їм ореолу однозначності.

На цьому місці варто зауважити, що конструювання часового відтинку «виношування» ідей та візій у жодному разі не відбувається за типовими чи усталеними сценаріями, а навпаки -- більше тяжіє до розкриття персональних прикмет і рис конкретного вченого, що виявляються в річищі певної культурної епохи. Відтак ідеться про його здатність до рецепції й засвоювання інтелектуальних новацій і світоглядних настанов, реагування на соціокультурні умови та суспільні виклики, сполучення розмаїтих дослідницьких, громадських, освітніх і навіть повсякденних практик тощо.

Із цієї перспективи історичні тексти П. Куліша з початку 1860-х рр. становлять неабиякий інтерес, особливого у світлі його знаменитого повороту 1870-х рр. Адже ревізія колишніх козакофільських поглядів автора, представлена в його працях 1870-х рр., вражала тодішніх інтелектуалів, зокрема спричиняла контраверсійні оцінки. Скажімо М.Коялович після появи відомого твору П. Куліша «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (Львів, 1882 р.) дотримувався думки, що такі трансформації поглядів автора свідчать про його божевілля. У 1884 р. під час зустрічі з письменником М.Лободовським сам П. Куліш констатував, що його вважають «ренегатом, зрадником, ледве не політичним злочинцем». Зрештою від кінця ХІХ ст. за П.Кулішем закріпилася репутація інтелектуала, схильного до екстремальних творчих експериментів і невиправданих крайнощів, або, як афористично висловлювався С.Єфремов, -- мислителя «без синтезу». Та цей погляд на дослідницькі практики, світосприйняття П. Куліша суттєво нюансується й коригується після пильного прочитання його текстів початку 1860-х рр.

Передусім слід узяти до уваги динамічну, багатообіцяючу духовну й інтелектуальну атмосферу, що панувала в імперському Санкт-Петербурзі на рубежі 1850-1860-х рр. Як згадувала представниця богеми, художниця й мемуаристка К.Юнґе (донька віце-президента Імператорської академії мистецтв графа Ф.Толстого), котра на той час була наближеною до середовища колишніх кирило-мефодіївців, особливо М. Костомарова (тут і далі у вступній статті курсив наш, якщо не зазначено інше -- О.Я.):

«Ми знали -- чого хотіли. Усе було нам очевидно: звільнення селян, реформа суду, свобода слова, тільки дайте нам це, -- там уже само собою підуть дальші логічні наслідки, і Росія вступить у нову еру, піде рука об руку з рештою світу шляхом розвитку й щастя людства. І ми бачили, що наші полум'яні бажання здійснюються, наші мрії переходять у дійсність. Нерви наші були натягнутими, дух піднесений, ми почувалися учасниками у спільній великій справі, ми відчували немовби сп'яніння творчістю».

Початок правління Олександра ІІ продукував оптимістичні настанови, коли, здавалося, ось-ось реалізується те, що донедавна вважалося неможливим у найсміливіших мріях учорашніх братчиків, які з успіхом поверталися до публічного життя, зокрема до багатоманітних просвітницьких, культурних, дослідницьких практик. Захоплення поезіями Т.Шевченка й потужний посмертний розголос про його страшну/трагічну недолю, тріумф університетських лекцій і публічних виступів М.Костомарова, зростаюча популярність творів П. Куліша, урешті-решт проект петербурзької «Основи» 1861-- 1862 рр. виглядали очевидним контрастом на тлі попередньої, миколаївської, доби.

Крім того початок 1860-х рр. спричинив потужні інтелектуальні трансформації на культурному просторі Російської імперії, оскільки старий, класичний романтизм нарешті почав потерпати від нового конкурента -- «першого» позитивізму контівського зразка (за О. Контом). Відтоді розпочалося цікаве змагання та співбуття цих різних і, здавалося б, «протилежних» культурних епох в одному просторі.

Становище П. Куліша як приватного вченого, коли царину імперської освіти й науки було вибудовано у вигляді напівзакритих ієрархічних, офіційно-казенних структур на звичних засадах чиновної, мундирної Росії, виявило його нестримні прагнення до новацій, вражаючий комунікативний діапазон, здатність швидко абсорбувати новітні суспільні та культурні взірці, залишати позаду колишні орієнтири й навіть особисті взаємини. Як інтелектуал П. Куліш на рубежі 1850-1860-х рр. залишався романтиком, щоправда з сильним шаром пізньопросвітницького раціоналізму. Тож його рефлексії та думки в багатьох випадках тяжіли до славнозвісної візії просвітника й, заразом, преромантика Ж.-Ж.Руссо, в епіцентрі якої перебував конфлікт цивілізації та природного стану людини. Згадаємо, наприклад, ідеї й сюжети «хуторської філософії» П. Куліша, котрі оригінально переломлюють і репрезентують згадані руссоїстські мотиви.

Отож ідеї, ґенеровані запізнілою хвилею «першого» позитивізму в Росії, як-от проблеми цивілізації, поступу, уселюдської культури, котрі перегукувалися й надавали іншого сенсу пізньопросвітницькій концептуалізації, спричинили розмаїтті реакції та творчі потуги П. Куліша. Тим паче, що «перший» позитивізм значною мірою був спадкоємцем просвітницького раціоналізму XVIII ст.

Приміром П. Куліш іронічно відгукувався про неґативне ставлення низки тогочасних російських інтелектуалів до західних новацій (курсив П. Куліша -- О.Я.): «Європейська цивілізація не є для нас чимось ненависним, як для московських слов'янофілів, котрі оголосили Захід гнилим та винайшли якийсь російський погляд на науки й мистецтва». В іншій праці П. Куліш висловлював надію на відновлення української/малоросійської народної творчості у «просвіченому, невеликому прошарку суспільства, яке близьке до народу своєю любов'ю до нього та свідомо продовжує його духовне життя в нових формах цивілізації»1. Вочевидь первісна варіація позитивізму з її ідеалом культурного поступу людства видавалася П.Кулішеві привабливою в багатьох аспектах, хоч він і не розглядав її як єдиний і універсальний рецепт, а скоріше сприймав одним із низки приступних інтелектуальних векторів. Недаремно

B. Петров характеризував його погляди наприкінці 1850-х рр. як «культурницький радикалізм».

Такі устремління мотивували, підштовхували П. Куліша не тільки до експериментів на ниві белетристики, а й у сфері історієписання, зокрема щодо конструювання та представлення історії України. Саме вони ініціювали підготовку й написання на початку 1860-х рр. ряду текстів, котрі доволі важливі у світлі «виношування» тих ревізіоністських ідей, що повною мірою виявилися в його «Истории воссоединения Руси» (Санкт-Петербурґ, 1874 р., т.1--2; Москва, 1877 р., т.3). Відзначимо, що ці історичні проби синхронічно збіглися з «хуторськими сюжетами» в його публіцистиці.

Та особливе місце серед тодішніх розвідок П. Куліша посідає його «Історія України од найдавніших часів». З одного боку, очевидним видається її просвітницько-культурне, або популяризаторське спрямування, котре за тональністю й способом викладу споріднює її з такими працями автора, як-от «Хмельнищина: Історичнє оповідання» (Санкт-Петербурґ, 1861 р.) та «Виговщина». З іншого боку, вступ і перший розділ «Історії України...» було задекларовано як частину великої проектованої праці й, заразом, вони містили декілька текстових шарів, які суттєво розсували «горизонт популяризації». Тим більше, що своєрідним доповнюючим пластом до шару основного тексту стали «приписки», себто прикінцеві примітки, котрі автор перетворив на самобутню збірку виписок із джерел і розлогих коментарів до них.

Таке сполучення різних шарів споглядаємо і в архітектоніці інших праць П. Куліша. Наприклад, автор-укладач «Записок о Южной Руси» (Санкт-Петербурґ, 1856--1857 рр., т.1--2) подав не тільки етнографічний матеріал (думи, леґенди, пісні, перекази), а й супровідний текст, який є не стільки збіркою коментарів і тлумачень, скільки контекстуальним уведенням до цього матеріалу, зокрема щодо його походження, обставин та умов збирання, побутування серед народних «носіїв» і т.п. У цьому випадку етнографічні, фольклорні джерела та авторський текст мали творити єдину стильову цілісність в очах читача. Натомість в «Історії України.» «приписки» виглядають як авторський експеримент із демонстрації можливостей української мови для «суворого наукового викладу», як зазначено в редакційній примітці «Основи», імовірно написаній самим П.Кулішем.

Однак стилізація виразно простежується й у тексті «Історії України.», зокрема передньому слові, котре вводить читача до, власне, української минувшини. Причому у вступних увагах П. Куліш підкреслює, що його праця призначена для читача в «маленьких городах, селах і хуторах», себто нав'язує її до своєї «хуторянської» візії. Заразом він постулює низку вихідних настанов, які покладені до його конструкції минувшини. Скажімо, автор подає базові уявлення про історичні джерела, наголошує на відмінності оригіналів від перекладів, показує на кількох кумедних прикладах значення потрактування конкретного джерела й т.п.

Ба більше, П. Куліш проголошував, що історія України не зводиться лише до минувшини козацтва, представлення якого висувалося на перший план в українському романтичному історієписанні. Натомість він обстоював думку, що «все те, що росло, цвіло, умирало і наново в іншому виді родилося, все те історію нашої України становить». За висловом Д. Багалія, тодішній підхід П. Куліша показав, що він є новатором і реформатором, який доволі високо піднявся над усталеними поглядами.

У тексті П. Куліша віднаходимо й доволі гострі критичні нотки щодо оцінки козацтва, котре метафорично порівнюється з «колючим бодяком». Подібні зауваги споглядаємо й в інших текстах цього автора кінця 1850 -- початку 1860-х рр., які в 1870-х рр. трансформуються в нещадну критику козацтва, увінчавшись тезою про його «руїнницьку роль».

Та в «Історії України...», на відміну від багатьох праць, намічалася й своєрідна альтернатива, себто переносилася увага з історії козацтва на минувшину давньої Русі. Схоже, що саме з таких авторських розумувань і спостережень розпочалося «виношування» тих ідей, які з часом спричинилися до відомої контраверсії Стара (Давня) Русь / Нова Русь (Московщина, Росія), котра посідала чільне місце вже у візії пізнього П. Куліша. Не випадково «Історія України.» 1861 р. привертає увагу й сучасних дослідників, зокрема з перспективи відомих змагань навколо києво-руської спадщини.

Напрочуд цікаві проблеми й сюжети, порушені та розгорнуті П.Кулішем у першому розділі «Історії України.» -- походження, точніше природа соціальної нерівності, народження звичаєвого та писаного права, відмінність між усною традицією й писемною пам'яттю, значення і роль «грецької віри», змагання християнства та язичництва і т.п. Не випадково в його ставленні до права («право людське по-людськи шанує») проступають вимоги пізньопросвітницького мислення. Заразом П. Куліш неодноразово вдається до порівняння давньоруських і козацьких часів, інколи навіть уживає стилістичне уподібнення перших і других, але виразно розрізняє ці історичні епохи. Водночас він уникає певного тлумачення низки проблем, як-от походження Русі, навколо чого тоді точилася відома полеміка початку 1860-х рр., зокрема М.Костомарова й М. Поґодіна та ін. Зрештою «Історія України.» намічала/анонсувала, хоч здебільшого й у зародковому або невиразному вигляді, низку ідей і мотивів дослідницьких практик П. Куліша, котрі яскраво проступили вже впродовж 1870-1880-х рр.

Насамкінець відзначимо, що чимало виразів П. Куліша з його «Історії України.» циркулюють як характерні приклади вживання мови в українських словниках кінця ХІХ -- першої третини ХХ ст. Десятки їх віднаходимо в російсько-українському словнику, відомому також як «Академічний словник» за редакцією академіка А.Кримського, котрий готувався у ВУАН упродовж 1924--1933 рр., але світу так і не побачив. Електронну версію вцілілих матеріалів цього видання (у форматі pdf), запланованого як чотиритомне, підготував та оприлюднив 2007 р. О.Телемко. Скажімо, тут представлено чимало прикладів безпосередньо з «Історії України...» П. Куліша, як-от «некупований розум», «наш брат Українець [...] найбільш тільки самими журналами пробувається», «все те в приписки, позад своїх книжок пускаю», «піднявшись історію України написати, мушу я догодити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують», «як мають вони чужих людей користувати, то нехай нашому князеві на зброю складуться», «мусила стародавня Русь байдаками плавати і торги свої, і войни водою відбувати», «спускаючись у море, до Царягорода дохожали», «князьки [...] скарби збирали і тами скарбами собі дружину прибільшували», «правили землею старші родовики, громадські мужі, сходячись із [.] сіл у одне місце на народнє віче», «ще за тих давненезних часів, которих наша письменна пам'ять не зазнає», «освіт помалу між людьми ширився», «тим-то й годиться нам [.] їх дикі [.] образи перед потомками вповажнити» та чимало ін. Таке рясне використання тексту П. Куліша в тодішніх словникових статтях указує на те, що його «Історію України.» вповні обґрунтовано розглядали як одну з перших спроб творення наукового стилю української мови, хоч і з виразним культурно-просвітницьким, або, як означили б нині, популяризаторським рефреном.

Відтворюється за публікацією 1861 р., але згідно з сучасними нормами правопису. Окремі друкарські огріхи й механічні помилки виправлено без застережень. До тексту П. Куліша долучено зауваги історіографічного спрямування, а також пояснення рідковживаних та архаїчних слів. На відміну від наших приміток, посторінкові посилання самого П. Куліша (як до основного тексту, так і до його «приписок»), та редакційний коментар до публікації у журналі «Основа», позначено числами з астериском (1* -- 9*). Прикінцеві примітки, точніше великі текстові включення витягів із джерел зі супровідними коментарями й роздумами автора (він називає їх «хрестоматією виписок» і розміщує під назвою «Приписки до первої глави»), подано після основного тексту й позначено порядковими номерами у квадратних дужках. Виділення окремих слів курсивом та заголовними літерами у студії П. Куліша відтворюється за публікацією 1861 р. Фактографічні тлумачення й пояснення автора щодо хронологічної локалізації тих чи інших історичних подій не коментуються. Уточнюючі відомості наводяться у квадратних дужках.

Переднє слово

Пишучи історію України, дбав я не про одних тих, що по історії, мов по далеких сторонах, проходять і тільки самі її дива оглядають. Мусив я не менше й на тих оглядуватись, що історичним живописанням не вдовольняються, і всякої речі самі по жерелам історичним доходять. Не подоба ж би була мені, ведучи свою повість, раз-по-раз зупинятися і мої доводи до уваги товариству подавати. Тим я свою роботу на дві часті ділю, і що тільки мене в повісті мало б зупинити, або її надто широко розводило, -- все те в приписки позад своїх книжок пускаю. За одним же заходом тут я й джерела історичні вказую, з котрих моя повість вичерпана. Пишучи ж найбільш для того товариства, що в великих городах не проживає, постановив я собі -- не то джерело вказувати, та тут же за його й виписку приточити, котра або мою річ виясняє, або ширше діло оповідує. Тим способом, вкупі зі своєю Історією, ніби ще й хрестоматію виписок подам я гостинця на Вкраїну. В нас бо по маленьких городах, селах і хуторах хіба десяту долю тих книжок -- та й то на тисячі верстах - історик до свого діла поперечитує. Тим-то наш брат Українець, вийшовши з вищої школи на повітову службу, чи на господарство, найбільш тільки самими журналами пробивається і, коли достатку не має, то довіку тих книжок не зустріне, в котрих листок, чи два листки між сотнею, або й сотня листків між тисячею, про його рідну сторону оповідують. По собі знаю, з якою, бувало, жадобою коло книжок історичних приписки перечитуєш, котрими себе писатель перед товариством оправляє. Іноді було й про самого автора за його розумуванням байдуже, а його приписки, нові мислі в голові засівають. Так же, може, інший читатель, заглянувши мимохідь у мій текст, нечитаним його покине; маючи ж свій, не купований розум, по моїх виписках піде, і, чого здобути більше ніг де, -- залюбки тут повичитує. Багато бо єсть таких книжок, до нашого діла потрібних, котрих ні за які гроші не доскочиш, котрих іноді по всьому світі п'ять, або шість і єсть по бібліотеках далеких. Що ж сказати про рукописні джерела історичні? Тут уже треба притьмом свою повість широкими приписками позад книжки доповнити. Так же воно й буде в мене, і, певно, ніхто за те на мене не поремствує.

Мушу ж тут іще словце додати: що які б не були в мене виписки, всі вони друкуватимуться тільки про людей тямущих, котрим нічого вже з чужої мови на нашу перекладувати, або старі, забуті слова новими приписками виясняти. Котрі книжки будуть у мене під рукою в перекладі, а оригіналів не матиму, з тих я буду перекладною мовою виписувати; як же тільки можна буде приточити виписку з оригіналу, то вже мушу переклад геть одсунути. Трапляється бо часом так, що перекладник не збагне, як воно там імення сказано, і словом своїм против оригіналу схибить. А виписки робляться почасту в таких случаях, що не то що, а й саму ходу речі треба узяти до уваги.

Ще одне слово. Піднявшись Історію України написати, мушу я догодити землякам, конторі Україну свою кохають і шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котру звикли собі по книжках виображати20? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне діє писання обертати. Тим часом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді й колючим бодяком21 серед нашого дикого степу. Росло в нас дечого багато й опріч козаччини, і все те, що росло, цвіло, умирало і наново в іншому виді родилося, все те історію нашої України становить. Тим-то усяку силу мушу я зарівно вважати, котра тут з іншими силами боролася, а пильнувати найбільш того, що в давні часи для часів дальших учинилося, та й до нас попереходило. Не скрізь козаччину треба нам на давнину дивитися, а з давнини на ближчі до нас віки, а в них і на козацтво споглядати. Давню історію України Татарщина нам перебила. Після Татарщини нові порядки по Вкраїні постали, і тільки пам'ять про князів та їх усобиці зосталася. Густим туманом покрилися ті віки дотатарські, і наука не багато вдіяла, той туман розганяючи. Тим-то перейдемо ми у двох, у трьох главах ті літописні споминки, та вже тоді свою річ на всю ширину пустимо, аж до Литви й Ляхів доберемося.

Отсе ж, поблагословившись, зачинаємо своє оповідання, товариству на вжиток, молодим до читання, старішим до розумного рахування. «Се начнем повесть сию».

Споконвіку Поляни громадськими вічами правувались. Данину Козарам платили. Князьки-Русь Новгородську землю опанували. Подніпрянщину під свою руку нахилили. Князьки полюдною і судною даниною користувались, і з Грецькою землею торгували. Вбившись у силу, князьки громадське право почали зневажати. Поділивши землю між своїм родом, усобицями її пустошили. Тим часом увесь Руський мир під ними до купи збирався і сам з собою почав обізнаватись. Грецька віра ще й більше тому допомогла і Полянську людність по всіх Руських сторонах розпростерла.

Яка була з давніх часів доля нашого рідного краю, зазнаємо тільки за тисячу років. В ту давнину, до котрої не сягає наша писана пам'ять, мусило перевернутись на Вкраїні людей багато, а як вони звались, нам і того не переказано. Тільки прослідок їх по давніх кладовищах невіголосих знаходимо, та божища їх кам'яні по степових могилах стоять німуючи. Мусили ж ті недовідомі нам народи жити в нашому краї перехожими з місто на місто скотарями. Певно, вони один одного проганяли, один у одного -- хто дужий -- одбивали найкращі паші під свої табуни, гурти, отари: певно ще тоді землі в нашому краї не орано. Як же степова подніпрянська обшир вбилась у хліборобство, тоді вже, мабуть, один люд на сій обширі загніздився, а вже кочовники не подужали його з розкішної ролі, обаполи Дніпра, зігнати. Зовемо ми народ сей -- звідкіля б він не взявся -- Українським, бо давно вже він живе на узграниччі двох великих народів, не мішаючись ні з одним, ні з другим, ані свого обличчя, ані свого духу не одміняючи. Назвався сей народ Русь, з того часу, як почали над ним захожі з Балтицького побережжя князьки-Русь панувати. Як же ще ніякого князювання на Подніпрянщині не заводилось, звали наших предків сусіди Полянами, що вони в полях кохалися; а вони своїх близьких сусід звали -- або Деревляни, що жили по пущах, або Сіверяни, що к півночі од них по Десні, по Сейму, по Сулі порозселювались [1]. Далекі ж сусіди в Полян були -- к півночі: Дреговичі -- поза річкою Прип'яттю; Кривичі -- у верхівнях Дніпра; захожі Слов'яни без прізвища -- коло Ільменю озера; Радимичі -- по річці Сожі; В'ятичі -- за річкою Окою; а к полудню: Дуліби або Хорвати -- по річці Богу; Угличі і Тиверці -- по Дністру.

Чи велика, чи мала була подніпрянська обшир землі Полянської, чи густо, чи зрідка залюдняли її наші хліборобські предки, доказати сього не докажемо. Знаємо тільки, що Поляни, та й їх сусіди, правились між себе вічами, -- сказать би самим віщанням словесним, -- і старі люди на тих вічах замість писаного закону їм ставали [2]. Знаємо також, що нападали на наші пахарські городи й села розбишацькі народове, которі, не вмівши з землі користь узяти, рабуванням чужих осель живилися. Запевне, наші предки од інших добре одбивалися, як же була несила, то одчіпного платили, чи то, мовляв, данину давали. Найдужчий з тих непахарських народів були Козари. Не здолівши супротив них стояти, платили їм наші стародавні предки дань. Самі Козари стояли своїми кочовищами у степах понад Волгою і звідтіля ходили до нас за даниною.

Одного, мовляв, батька, та не однакові діти. Так мусило бути й між нашими предками Полянами, що не всі однаково до ролі привикали, не всі однаково своїй долі корились. Інші по пущах селами сідали і звіроловством та пасіками кормилися, як-от Деревляни, а другі, мабуть, по далеких землях ходили, поки собі користне місто коло Ільменя озера вподобали і новим городом, замість Києва, чи, може, якого ще давнішого города, сіли [3]. Дотепні, мабуть, і сміливі люди ті Новгородці, що на видноті, як і Поляни, на самому шляху водному з Балтики в Чорне море сіли і зо всіма хижаками, що з одного моря в друге швендяли, вміли якось поводитись, а вкоренившись між лісним і звіроловним людом, добре розжились і розторгувалися [4].

В ті невпокійні, ґвалтовні часи понад Балтицьким узбережжям оружні хижаки куйовдились, которих наш літописець Нестор зве по-Цареградські [5] Варягами, і з людських осель плату собі на зброю вимагали, або й дощенту жакували і пліндрували. Вони, ті оружні хижі люди, опанували якось і Новгород та, осівшись поміж Новгородцями, усім краєм навкруги орудували і данину с Кривичів, Мері, Весі і інших народців брали. Послі почали вони, мабуть, дуже на людей налягати і за живе заколупувати, що Новгородці з сусідами узяли собі думку й волю єдину, усі разом на них піднялись, із своїх городів і сіл їх повиганяли, перестали їм данину давати і самі між себе почали правуватися. Воно ж би й добре, та великі чвари між ними щось постали, тяжкі бої зчинилися: не стало правди в них, мовляв літописець. Тоді знов якось між себе погодились і інших уже збройних людей до себе призвали, якихсь прибережних князьків з родом і дружиною, котрі себе Руссю звали. Рюрик якийсь, Русин, піднявся з братами порядок Новгородцям і їх сусідам давати і од інших хижаків їх боронити (року 862). Сі вже здобишники з Новгородцями побратались і вкупі з ними далеко свою на сусідні землі розпростерли.

Впорядкувавшись із князьками дома, Новгородці й на своїх земляків Полян оглянулись, которі тоді Козарам данину платили. Як мають вони чужих людей користувати, то нехай лучче нашому князеві на зброю складуться й одної з нами голови послухають. Така, певно, була в них думка, як вони з князем своїм і його дружиною на вічі радували. І отсе вже, кликнувши на охотника по сусідніх земельках, по Чуді, Мері, Весі і Кривичах, настягали Новгородці до себе купу людей велику. Переволікся з ними князь Олег через Волок, за річки Ловаті на Дніпро, і поплив Дніпром униз, села й городи під одну силу підклоняючи, данину накладуючи і охочих людей на воєнну здобич закликаючи. Тоді ще мало було проїзду літом по пущах. Скрізь як півночі стояли пущі величенні; а болотні затони та озера по всіх низинах ізвивалися [6]: то мусила стародавня Русь байдаками плавати і торги свої, і війни водою одбувати (торги бо тоді за війною поруч одправувалися). Дорогу Дніпрову знали сі люди добре, бо здавна звикли од Балтики через волок на Дніпро спадати, Дніпром далеко вниз гуляти і вже у Чорне море за торговою чи бойовою здобиччю вганятись; тільки ще невеликими купами ходили, то мусили яким крамом з побережанами з човнів своїх крамувати, або зненацька села шарпати, а данину з року в рік не змогли хижаки на селян накладувати.

Деякі, спускаючись у море, до Царягорода дохожали і в Грецького царя служити наймалися; а потім знову до своїх верталися і гайдамацтвом хліба собі добували. Були ж мабуть, коло боку в Олега всякі: і такі, що торгувати й шарпати вміли, і такі, що в Царіграді на службі побували. Де він з ними повернувся, всюди взяв гору. Вже йому город Смоленське піддався і його княжого мужа з дружиною, чи то б намісника княжого, до себе на людський хліб прийняв. Піддавсь Олегові й Любеч. І там він свого княжого мужа з залогою посадив, щоб уже ніхто данини з Любечан не вимагав, щоб уже данина на князя й на його дружину йшла. Тим часом Олегові потуги більшали. Незабаром він і під Київ підступив. Не сперечалися Олегові Кияни, за князя його до себе приймали, і на оружню, і на судову данину згодитись мусили.

Осів Олег на горах у Києві, не звелів більше Козарам дані платити, поставляв нові городи на узграниччях Київських, понахиляв під свою волю Деревлян, Сіверян і інших полуденних сусід Полянських, і широко почав гетьманувати. Оце ж восени й зимою їздив князь із дружиною на влови -- добувати хутра; тут же, полюючи, ходив і на полюддя, чи то б то по людських оселях збирати княжу дань, подимне, чи як воно в нас звалось [7]. Тут уже сільська громада гуртом його підіймала, меди й пива, ждучи його, варила і всю його дружину вгонобляла [8]. Тут йому на свої справи, як третьому судді, оддавали і судову данину складували. Тут він, в'юки нав'язуючи і вози накладаючи всякого добра, одсилав до свого княжого города, щоб було йому з чого свою дружину зодягати, харчити і коло свого боку охотою вдержувати. Тут і дружина княжа і на вловах, і на збиранню княжої роківщини добре розкошувала, що мусили селяни з останнього добра хижаків тих оружних задовольняти і од себе в другі села випроводжати [9].

Так усю осінь і зиму промишляли -- князьки-Русь, Олег й інші, що після нього нашим краєм орудували, і що в них було залишнє, те в городах перепродували, скарби збирали і тими скарбами собі дружину прибільшували. По весні ж човни споруджали, медом, воском, хутрами, бранцями, которих боєм добували в сусід, наладовували і до Чорного моря спускались. Було тоді Чорне море ще не Турецьке й не Татарське; то всі береги Кримські, Дніпрові жерела в Білобережжя, чи, як навпослі його в нас звано Килиїмське поле, все те було ще добре залюднене і городами Грецькими осажене. Було де Варягам торгувати, було де й нападом шарпати: у ті бо давні часи торгові люди ходили оружно, і князі-Русь і з своїми дружинами не для чого, як для торгової прибелі по далеких землях і морях швендяли [10]: що в одній землі боєм здобували, те в другій на добру одежу, на дорогу зброю, або на бистрі коні міняли. То була їх честь і слава; тим вони й славу свою любили, що вона їм золотою здавалась [11].

Отже й Олег, підклинивши під себе Деревлян і інших сусід, раз-по-раз спускався, з своєю дружиною та з охотником, Дніпром у море, то шарпаючи Грецькі побережжя, то міняючись із Греками своїми полюдним і здобичним добром. Далі добравсь і до Царягорода, і почав його огнем і мечем пліндру- вати. Вжахнулися Греки і, знавши, чого йому треба, поступили йому данину, яку схоче. Гляньмо ж, що вимагав і виміг Олег од Греків. Поступлено йому по дванадцять гривень срібла на човен [12], та ще особно на тих людей оружних, що остались на Вкраїні стерегти городи: Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьке, Ростов, Любеч і інші. Далі -- як прийде Русь торгувати в Царіград, то ніякого жита Грекам не платитимуть, та ще Греки мусять харчувати їх з весни аж до зими, поки додому вернуться, та й на дорогу харчами, якорями, канатами, парусами і всякою потребизною -- обмислити. А за се Олег убезпечив Греків, що, торгуючи, не буде Русь на села нападати і торгових людей Грецьких рабувати [13].

Оце ж уже князьки-Русь од моря до моря водою й суходолом владали, бо, осівшись у Києві, держав Олег Новгород і інші верховні землі за своєю сторожею і брав з них на свої залоги оружні не малу данину, -- із самого Новгорода триста гривень срібла. Може б Новгород і його узграничане й не схотіли б уже Олега послухати, так осяг же він і позаймав Варязькими залогами усі землі низові аж до Волги; то було де на охотника кликати, було чим і військо вдовольнити, -- страшна була його сила. Та ще ж тим він, мабуть, верховні землі до себе притягнув, що вони хлібом з низових земель заживлялися, що якби не пустив торгових людей з хлібом угору, то верховикам довелось би голодувати [14].

Оце ж уже настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-Русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, Руською землею її називати. То правили землею старші родовики, громадські мужи, сходячись із двох, із трьох, із десяти сіл у одне місто на народне віче і не було більш ніякої власті на Вкраїні, а тепер уже коло князьків старшина оружна настала, боярами звалась, по городах замість самого князя з дружиною сиділа, а дружина, як народ оружний і одягнений, теж од селян одрізнилася, до роботи не бралась, а вже тільки воєнною здобиччю та полюдним живилася [15]. Ні податку, ні одбутку ніякого, опріч служби під княжою рукою, дружинники не знали. Тим-то в дружину щонайкращі люди вписувались, і ніби якийсь особний нарід серед люду Українського з них учинився. Спершу коло князя найбільш ті затяжці купились, що з ним із далека вийшли і вкупі великі землі даниною своєю обложили. Як же, після Олега, інші князьки, один за одним, настали, тоді вже чужоземці попереводились, а самі тубільці Українці городи княжі оберігали, по походах з князем ходили, із сіл полюдне брали і здобиччю по городах торгували [16]. А як у князя, під яку несподівану пригоду, війська омаль бувало, тоді він охочих молодців до себе кликав, або й кочовників із дикого степу наймав. Кочували тоді повз Україну, на безлюдних степах, Печеніги [17], Половці, Торки, Берендеї, що городів і сіл не осажували, а так, ордою, з поля на поле перелітали, сусідні землі шарпали і до різанини на всякий поклик зліталися. Отже й було в князьків три війська: одне -- дружина, сказати б товариство, що близько коло боку в князя держалось, друге - охоче військо з селян і городян, що то на здобич квапились, або свою землю боронячи, під княжу руку купились, або ж силоміць у військо виганялись; третє -- чужоземне, затяжне військо, орда степова. Все ж те важко лежало на плечах у простого, неоружного люду: всю ту силу треба було селянам і простим городянам прохарчити, одежею обмислити і сваволю їх, як люду оружного, перехожого і голодного, витерпіти.

Тим-то, славлячи Олега князя, що він поставляв нові городи і своїми мужами їх повбезпечував, що він і верхові, і низові народи під одну власть зібрав і гуртовою війною на Греків поміж себе потоваришив, не треба нам його гетьманування на Подніпрянщині якимсь золотим віком уважати. Коли був золотий вік у нашій Україні, то ще до Олега, ще за тих давненезних часів, которих наша письменна пам'ять не зазнає: не од Олега бо, не од його княжого суду в городах і на полюдді в селах пішло наше вічове сільське право, що з роду в рід через невпокійні часи князьких усобиць, через понурі часи Татарщини переходило та вже тоді почало в вічистих книгах записуватись -- а через те й нам об'явилося -- як державці скрізь по Вкраїні його зневажили [18].

Певно князі, Русь пришли в наш край на готове; певно, вміли й без них Поляни воювати, коли допомогли їм усі землі навкруги себе під Київського князя підклонити [19]. Мабуть же й людськість у них з давніх-давен завелася, що, договорюючись із Греками, зовсім не варварську рядну вони написали. Не Олегів бо то був розум і не дружини його, що зросла на хижацтві і в хижацтві всю свою честь і славу ставила: в тій Олеговій рядні вважаємо ми розум народу покладливого, раховитого, що давно з сусідами знається і право людське по-людськи шанує [20].

Вже ж, як би воно там не було, а з того часу, як прийняли Кияни до себе Олега з його родом за князя, починається виразніша для нас народна жизнь по Вкраїні. Більші од давніх потуг почали під княжою рукою купитись;

більше почали низові землі по-дніпрянські з верховими і з заверховинними обізнатися; більшу здобич почали наші по чужих землях здобувати і більше світу по далеких країнах убачати; а тим часом твердіша стала наша земля супротив хижаків городами, і всякому Українцеві -- Полянину отчизна його поширшала: маючи бо одного князя з Кривичами, з Деревлянами й іншими своїми узграничанами, і ходячи, за його приводом, по чужих землях, земляками почали Поляни своїх сусід уважати.

Не дешево ж наші предки за все те приплатились, бо незабаром почали князі-приймаки од Грецьких царів царювати вчитись і по Вкраїні чужі порядки заводити. Думка-то була така в верхових наших Слов'ян, як завелись у них домові чвари, що свій дука землякові дуці не підклониться і свої своїх не так-то будуть правосудити, пам'ятаючи прежні усобиці й обіди або рід за рід руку тягнучи, а вже князь-чужоземець од усякого дужчий і всякому чужий, то його третьому суду всяке підклониться; сидячи ж на громадському хлібові і маючи собі судню данину рівно од усякого, нічого буде йому вічовий суд перехиблювати. Владатиме ж він тільки своїм княженецьким скарбом, що на його силу збройну йому поступлять, а землею не владатиме, то й ні для чого йому буде на суді правдою коверзувати [21].

До якогось часу воно так і держалось, що князь із дружиною, з боярами й дворянами своїми був сам по собі, а мир із своїми господарствами, промислами й торгами -- сам по собі; а послі князі, маючи по два, по три сини, почали їм ділениці роздавати, а ті знов своїм синам од своїх держав городи уділяти. То був один князь на всю землю (котору вже скрізь прозвано землею Руською), і одна в його була дружина, і одного князя слухали воєводи, чи княжі мужі, що по городах замість його сиділи, городи оберігали і данину на його збирали, а то вже в того своя, а в того своя дружина, і воєводи свої, і свої порядки. Хоч же й наказували їм батьки, ділениці, уділяючи, щоб вони старшого, великого князя - чи то буде брат, чи дядько - як отця слухали, а проте незабаром завелись князі поміж собою битись, братні ділениці собі привлащувати, город на город, околицю на околицю підіймати; а городяни й селяни, люблячи одного князя, а другого не люблячи, княжу дружину охотником запомагали і криваві бої зводили, а то усобиця їх же землі пустошила, трудящих людей по Вкраїні вбавляла і заможних до вбожества доводила. І вже тоді мусили князі щонайбільш оружного люду коло боку держати, щоб завзятому родичеві не піддатися; ввесь же той люд з княжих околиць харчувався. Поки ж знаходився охотник, зазивав його князь до себе на воєнну здобич; поки були в його скарби, скарбами до себе людей од ролі, од рибальства й звіроловства приманював; як же ні так, ні сяк нільга було обернутися, тоді людей силою до воєнного одбутку гнали [22], а ще гірша напасть -- хижу орду з степів на шарпанину й полонину затягували [23].

Лучалось не раз, що, побивши князя з його дружиною, нелюбний людям князь братню діленицю рабував, як чужу землю, а потім над нею не як третій суддя і заступник оружний князював, а як самовладний пан на своєму дідизному панстві, і вже тоді вічової ради певно не так-то слухав і правду кривдою почасту переважував. Тут уже мусили люди князькам волі аж надто попускати, а князьки помалу-малу себе за верхових владик звикли вважати, і не то самі стародавні звичаї переступали, та й своїх підручних до того призвичаїли.

Не треба ж тут забувати, що до селян дідизних, стародавніх, за князів прилучились селяни нові, з полонян, чи воєнних бранців князьких і боярських [24]: на війну бо князі ходили до сусід не за одним золотом та єдвабами, не за габами тільки та жемчугами і бісерами: найкраща здобич були в них бранці, которих або в бою батували, або по оселях захопивши брали. Тих бранців і бранок до послуги собі держали, або на ролі осажували, а хто не дбав про землю, ті своїми бранцями так як хутрами, медом і воском торгували, і не то дома, та і в Царгороді їх на продаж вивозили [25]. Оце ж і завелись на Вкраїні села княжі й боярські спадкові, которі вже багатші князі й бояри у убожших скуповували [26], а під тими селами й земля вже стала княжа, або боярська, і в ті села не то князі, та й їх бояри людей із вольних сіл переводили силою, або хитрощами переманювали [27]; і в тих уже селах була їм воля що хотя робити [28]; а звикши без упину на своїх волостях поводитись, квапились князі і бояри, запевне, по своїй уподобі й городянами і вольними селянами орудувати [29]. Чернець-літописець нічого нам про те не переказав: до його в скиті не доходив жаль людей убогих, неоружних. Князі з боярами ченцям монастирі будували і спершу самі тільки з підручними до них на молитву й на пораду ходили; селяни ж прості, не покидавши довго віри своєї Слов'янської, попів і ченців жахалися і, в дорозі зуздрівши, манівцями обходили, або назад верталися [30]. Віра бо Грецька зненацька між наших Слов'ян упроваджена. Стародавні Поляни, предки наші, прийшли на Вкраїну без балвохвальства, -- се вже князі по городах кумири позаводили, самі їм кланялись із дружиною і, запевне, тубільців кланятись неволили. Поляни ж споконвіку славили в ігрищах і піснях своїх сонце, огонь, воду, землю -- і в тому була віра їх [31]. Як же зложився вже на Вкраїні, за княжим приводом, стан вищий по городах княженецьких, то, обертаючись почасту з Греками, почав і звичаї Грецькі, як народу славетного, великого, багатого, переймати, а далі й віру Грецьку гуртом заможніші Кияни надумались прийняти [32]. Пиха була не мала в князів Київських: били вони добре Греків і інших народів од Карпат до Кавказу і вже себе славними на ввесь світ уважали; то не до вподоби їм було хреста собі в Греків випрошувати. Війною Русь на Грецьку землю наступила, грізно почала царівну Грецьку за свого князя сватати, і мов би тим тільки згодилась хрест на себе прийняти, аби царівну-християнку в свою землю висватати. Найбільша річ тут були торги з

Греками: ставши бо самі християнами, більший собі доступ у Грецькі городи Русь одкрила, а потоваришивши з Греками, і надто почав Київ і інші городи багатіти.

Так наша Вкраїна із стародавнього свого порядку в інший порядок увіходила і одні свої вигоди на другі міняла. До приходу Рюрикового княжого роду вміла вона якось од околичних хижаків боронитись і в своїх розлогих полях доволі кохатися, а проте за князьками і їх оружним людом більший знайшла собі захист. Хоч же й приймали біду городи й села од княжих дружин і усобиць, та вся Руська земля у одну силу спаялася. Ще ж і надто: через те саме, що князі один на одного війною ходили, їх ділениці поміж себе лучше обізнавались и торги почали між себе частіше мати, і людськості одні в одних набиратись. Так же само й до Грецької віри, що княжа дружина з князем поприймали, та й по всій землі Руській примусом розпростерли. Не малого колоту ся новина по всіх селах и городах начинила; бо волхвам невіголосим тяжко було своєї слави поміж миром збутися і свої прибутки новим попам уступити. Вони народ бунтували; по гаях од попів криючись, розбоями живились; як же княжа дружина розбої вгамувала, вони по нетрях і болотах служби свої невіголосі правили, старосвітські пісні, ігрища таємничі з роду в рід переказували, і довго між селян, потай християн, пробували, аж поки церкви по всій землі Руській загустилися і попи людей страшним судом од них оджахнули, або силою голдувати собі змусили. Тоді вони знахарями й знахарками по селах одригнулися, а стародавня віра Слов'янська по сей час у піснях, святкових ігрищах, звичаях і забобонах поміж селянами осталася. Так Грецька віра Слов'янську віру із зелених гаїв, із левад, степів і пашень виругувала, гаям і водам мовчати про предковічних богів веліла і в сумовиті церкви селян позбирала. Поважчало тоді на народ, бо князі, опріч свого суду княжого, суд церковний уставили і за всяку вину против Грецького Номоканону плату владикам і їх підручникам назначили [33]. Чи хто з дівчям близько зійшовся, чи дівчина необачно з ким полюбилася, чи хто прогнав од себе жінку, чи хто що вкрав у кого, чи хто підпалив кого, чи хто кого погано налаяв, -- за все, про все мусили городяни і селяни не менш трьох гривень срібла владикам платити, а три гривні тоді трьох волів коштували. І вже в церковному суді вічові звичаї геть уступали; правди тут голосами мирськими не дошукувались, бо в Грецькій землі давно те повиводилось.

Оце ж Грецькі порядки через Номоканон почали по нашому Слов'янському мирові ширитись і нашу Слов'янську жизнь на чужий лад перестроювати. Владики по городах і волостях мов би нові удільні князі постали, бо в їх були і свої люди підначальні, которих князі не судили [34], і волостелі, которі також, як і княжі волостелі, всяку вину поміж миром вишукували, розбирали і судній окуп на владику брали. Владики по городах вагу й міру уставляли; владики десятину з княжого суду, од торгового мита, од данини і од вири чи пені, і од усякого прибутку княжого на свої потребизни одбирали. Вже ж догадатись, і в літописця не питаючи, можна, чи владичні волостелі дошукувались проміж миром, хто яку вину против їх Номоканону вдіяв, коли й за те йшла на владику плата, як хто по-жіночі один з одним, битися зачне [35].

Тим часом почало й добро з тої новини виникати. При церквах, при княжих дворах і монастирях почали книжки заводитись і що зазнає Біблія од початку світу, і що переказано Грекам, через писання, од стародавніх часів, все те почало до нас потроху переходити і людський розум розширяти. Опріч Біблії, котора дала початок освіту не одному вже народові, і в самому Номоканоні, которий Кормчою, чи то б то правною книгою названо, багато дечого про інші землі й народи повписувано. Все ж те читалось, що дальше, то все густіше по землі Руській, а хто читав, той неписьменним розказував, і так освіт помалу між людьми ширився, і наша Вкраїна почала потроху дознаватися, як стоїть світ і як жили й живуть по світу всякі народи. Ще ж се не все. Нові Християне, упевнившись, що на тім світі не буде вже ні печалі, ні воздихання, а вічна радість у раю в Бога, покидали почасту свої сім'ї й достатки, і ходили в Грецію, щоб іще більш по далеких церквах і монастирях нової віри навчитись й про дорогу в рай поміж людьми спасенними розпитатися. Паломниками такі люди звалися, і сі паломники, вертаючись до домівок, розносили в народі ніби живу словесну науку про далекі землі й закони й звичаї. Отже, чого торгові люди не перенесли од Греків у Русь, торгуючи найбільш по городах і мало проживаючи в селах, те паломники по селах між охочими слухачами розпростирали і землю слухом про іншу, просвіщенну, жизнь сповняли.

Ще за князя Владимира по значних городах владики постали: в Києві, Новгороді, Ростові, Чернігові, Білгороді, Владимирі на Волині. Ті владики, для свого ж прибутку, церкви де змогли будували, а при церквах школи заводили, щоб письменство між людьми розпростерти і на попівство письменних собі заготовити. То була ще одна користь од віри Грецької, котра з собою багато й Візантійщини поміж нас упровадила. Владики бо першим князям найповажнішими порадниками сталися, а у всякому ділі вони за взір Візантію собі мали, тим і князям по-Візантійській раяли, і Візантійський дух їх княжим порядкам надавали. А проте їх церковні суди, котрими вони сім'ї в домових справах і случаях судили, по всій Руській землі розпростирали спокволя людські звичаї, що тільки в Полян споконвіку бували. Тільки бо Полян і, запевне, Новгородців не довелось їм наставляти, що не треба жінок собі крадькома хапати, не треба по дві, по три жінки разом держати, що з женським полом треба звичайно поводитись, і ради матері, сестер і родичок од усякого гнилого слова вдержуватись. Оце ж, змусивши всякого силою, коли не словом, кинути старе варварство, Грецька віра, що церковним судом і словесною наукою, а що й книжками церковними, надала більше Руському мирові людськості і всіх тих Кривичів, Радимичів і іншу півночну звіроловну дичу до Полян, скільки змогла, приподобила, а тим часом Біблію і письменство по всій землі хоч і не хутко, розпростерла, і так Руський мир од кінця до кінця одним розумуванням, яке б воно вже не було, зв'язала.

Після сього всього, що ми сказали, подніпрянська старосвітщина, ті давні, глухі часи, як іще одне одного Полянином, Кривичем, Радимичем, Деревлянцем або Дулібом чи Тиверцем звало, так у нашому умі визначаються. Далеко од старенезної Греції, що вже давно здорову силу втеряла, далеко й од західньої Европи, що саме почала в силу вбиватись, лежали країни без границь, страшенними пущами повкривані, великими, широкими річками, озерами, недоступними болотами поперетинані, повні звіря і птиці всякої, повні дикої бджоли, що по дуплах віковічних дубів і сосен сама собі роїлася. Гуртами круторогі тури по їй буяють; табунами дикі коні по її степах, по вольних травах носяться; лосі, олені, серни, сугаки од вовків по темних нетрях шарахкають. Дико, понуро по тих країнах; людський голос рідко де чути. Скрізь ячать лебеді та гуси на тихих водах; скрізь гомонить лісове птаство та шумлять, як те море, високоверхі, з віку нерубані пущі. Тільки понад Дніпром людські оселі позаймали узгір'я й долини та понад Прип'яттю, Окою і іншими річками туляться по болотяних зарослях села, ховаючись од лихих сусід и повсякчас сподіваючись нападу. Літом немає проїзду впоперек України за водянистими низинами; зимою тільки звіролови та чужоземні торгові гості прокладують дороги через болота, через озера, скуповуючи шкури й воски на вивіз у Німецькі і Грецькі землі.

Уподовж України йде велика водяна дорога з півночі на полудень. Оружний люд простує хижими купами з Варязького побережжя в багату Грецію шукати кращої долі. Обізнавшись із ним, почали наші Слов'яни тих прочан до себе оборонцями й суддями приймати. За їх приводом, Новгородці підклонили під одну власть своїх сусід північних, а Поляни -- своїх сусід полуденних. Тим способом всяка земля, чи близька, чи далека од Полян подніпрянських, почала з ними обізнаватися і людськості звідсіля набиратися. З Києва князі на полюддя ходили і всю зиму з дружиною по селах переходом гуляли. З Києва вони у свої ділениці прибували і з собою готову дружину привозили. З Києва ж почали навпослі й владик по городах ставити і ввесь причт їм із людей Київських давати. Потім у Києві монастир Печерський проявився і школою чернецтва на всю Руську землю стався. Оце ж з того року, як Кияни піддалися Олегові, почали Поляни на всі сторони всіма способами свою людськість розпростирати, а далі (як побачимо нижче) і степових диких хижаків, що по давніх узграниччях поза Сулою, поза Стугною кочували, і тих почали Поляни оговтувати, на узграниччях городами осаджувати і в своїх людей претворяти [36]. Так Україна і волею й неволею з нерухомості вийшла, на всі сторони свіжими силами кинулась і з розкиданих по безкраїй обширі народів одну Русь учинила. Не дешево ж їй сей великий подвиг обійшовся: набралась вона всякого лиха од самих тих козарлюг, що по всьому світу її вславили і од сторонніх хижаків оборонили. Хоть же вони, воюючи і порядкуючи, тільки за здобиччю ганялись і хижацьку пиху вдовольняли, а про людське добро мало дбали, та все ж, за їх приводом, наша Вкраїна дух свій народній у боях і пригодах загартувала, та й дальшим, уже не княжим, а козацьким вікам той самий гарт передала. Тим-то й годиться нам у свою історію їх подвиги криваві повписувати і їх дикі, бойові образи перед потомками вповажнити.


Подобные документы

  • Історія села Чемеринці - розвиток села від найдавніших часів до наших днів. Етапи подій, шо відбувалися на Прикарпатті з найдавніших часів і по наше сьогодення, про суспільно-політичне, духовне та культурне життя села та його зв'язок з історією України.

    книга [307,3 K], добавлен 08.05.2008

  • Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу. Причини і джерела формування цього прошарка. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі. Формування української державності в ході визвольної війни. Виникнення реєстрового козацтва.

    реферат [25,4 K], добавлен 01.02.2016

  • Причини і джерела формування козацтва. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі та її роль в історії України. Формування української державності в ході визвольної війни. Походи проти турків та татар, віртуозна їх військова майстерність і хоробрість.

    реферат [29,9 K], добавлен 03.12.2014

  • Визначення передумов та причин виникнення українського козацтва, еволюції його державних поглядів, правового статусу та впливу на становлення нової моделі соціально-економічних відносин. Вивчення історії утворення, організації та устрою Запорізької Сечі.

    курсовая работа [64,1 K], добавлен 13.06.2010

  • Розклад феодально-кріпосницької системи як основний зміст соціально-економічного розвитку України першої половини XIX століття. Загальна характеристика основ економічної історії України. Причини падіння кріпосного права в Росії. Розгляд реформи 1861 року.

    дипломная работа [82,2 K], добавлен 25.05.2015

  • Загальна характеристика причин створення таємного політичного товариства під назвою "Єднання і прогрес". Знайомство зі спробами модернізації Османської імперії. Розгляд особливостей підготовки Молодотурецької революції 1908 року, аналіз наслідків.

    презентация [7,9 M], добавлен 21.03.2019

  • Виникнення Запорозької Січі, реєстрового козацтва як основних етапів еволюції козацької верстви. Соціальне обличчя козацтва, його чисельність, особовий та етнічний склад. Боротьба українського козацтва з чужоземними загарбниками. Витоки козацького права.

    курсовая работа [57,1 K], добавлен 01.12.2012

  • Перші писемні згадки про запорозьких козаків. Історія кочового порубіжжя до ХV ст. Теорії щодо походження козацтва: хозарська, черкаська, татарська, бродницька, уходницька, захисна. Причини посилення козацтва у ХVІ ст. та його роль в історії України.

    курсовая работа [86,6 K], добавлен 29.01.2014

  • Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі. Її уряд, адміністрація, адміністративний поділ території, зовнішньополітичні зв'язки, ознаки державності. Оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства, утворення козацького реєстру.

    презентация [19,1 M], добавлен 13.02.2014

  • Історичний огляд виникнення й розвитку державності, починаючи з VI-VII ст.н.е.: зародження слов'янських та європейських держав, аналіз їх основних історичних подій, які впливали на течію загальної історії та, зокрема, на становлення української держави.

    шпаргалка [622,9 K], добавлен 04.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.