Антигітлерівська коаліція та її діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ ТА ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ

Фашистський блок почав війну, здійснюючи програму захоплення «життєвого простору». З 1 вересня 1939 р. уряди Англії і Франції по суті не перешкоджали агресорам в їх прагненнях. Лише капітуляція Франції остаточно зруйнувала ілюзії у керівників, які дотримувались політики поступок агресору. У. Черчілль, який став прем'єр-міністром Великобританії, за словами дослідника його життя та діяльності Трухановського «в цей час проявив волю до перемоги, рівну волі англійського народу… Рішучість дій Черчілля визначалась бойовою антифашистською позицією народних мас Англії. Глава держави став виразником того духу стійкості і завзятості у боротьбі з ворогом, який випробовував англійський народ під час війни».

Таким чином, однією з специфічних особливостей Другої світової війни було те, що почалася вона із зіткнення інтересів імперіалістичних держав, але вже тоді вона містила в собі прогресивні, визвольні тенденції. Це пояснювалось тим, що у роки війни вирішувались долі народів усієї планети.

Події весни і літа 1940 р. відкрили очі громадській думці Заходу, не залишивши місця для омани в оцінці дійсних намірів та цілей Гітлера. Але протвереження запізнилося - до цього часу були вже захоплені Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Норвегія, почалася «битва за Англію». Стало зрозуміло, що щоб забігти поразки, поряд з мобілізацією внутрішніх сил необхідно шукати сильних союзників, якими могли бути лише США і СРСР. Черчілля став прагнути того, щоб обпертися на підтримку СРСР. Цим пояснюється активність та наполегливість, які були проявлені англійським урядом у попередженні СРСР про небезпеку нападу Німеччини навесні 1941 р. (неодноразові).

Одним з прикладів цього було послання Черчілля англійському послу в СРСР Стаффорду Кріппсу 3 квітня 1941 р.: «Передайте від мене Сталіну наступного листа за умови, що він може бути вручений особисто вами. Я маю достовірні відомості від надійного агента, що, коли німці визначили Югославію пійманою у свої тенета, тобто після 20 березня, вони почали перекидати з Румунії до Південної Польщі 3 із своїх 5 танкових дивізій. Як тільки вони довідались про сербську революцію, це пересування було відмінено. Ваше превосходительство легко зрозуміє значення цих фактів».

В США також все більш явним ставало розуміння можливості співробітництва з СРСР.

11 березня 1941 р. Ф. Рузвельт підписав закон про ленд-ліз (Закон США «Про передачу у позику або в оренду»). При цьому Рузвельт заявив: «Це рішення кладе край усім спробам умиротворення в нашій країні, усім закликам поладити з диктаторами, край компромісу з тиранією та силами гноблення».

При цьому США не поспішали вступати у війну. Біограф Рузвельта М. Яковлев з цього приводу пише: «Для Черчілля війна проти Німеччини була питанням життя або смерті Англії, для Рузвельта - важливим епізодом Другої світової війни, в якій поки не брали участі три великі держави - США, Японія, СРСР… Безсумнівно в найближчому майбутньому напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз робив удвічі несвоєчасним в очах Рузвельта вступ США у війну в Європі, як на цьому наполягали командування американських збройних сил і Черчілль».

Після нападу Німеччини на СРСР розстановка сил у світовому конфлікті сприяла об'єднанню усіх країн, які виступали проти фашистських держав «осі». Хоча цілі у них були різні, існувала і достатньо тривка основа для співробітництва - загальна зацікавленість у боротьбі проти гітлерівської Німеччини та її союзників. Велику роль у згуртуванні цих сил відіграла перемога під Москвою. Настоятель Кентерберійського собору в Англії Х. Джонсон говорив: «Долі людства поставлені на карту у цій великій битві… На одному боці - світ і прогрес, на другому - темрява, реакція, рабство і смерть. Росія, відстоюючи свою соціалістичну свободу, бореться в той же час за нашу свободу. Захищаючи Москву, вона захищає Лондон».

Після нападу Японії на Пірл-Харбор у війну були втягнуті США. 8 грудня 1941 р. США і Англія вступили у війну з Японією, 11 грудня Німеччина і Італія оголосили війну США. І в самих США гору почали брати прибічники бойового співробітництва з СРСР.

Активно йшло укріплення і розширення антигітлерівської коаліції. До її складу включалися усі народи, які виступали проти фашистської агресії.

Створення коаліції проходило в декілька прийомів і закінчилося в першій половині 1942 р.

12 липня 1941 р. в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії у війні проти Німеччини». Це був перший крок на шляху створення коаліції.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав підписали декларацію про спільну боротьбу проти агресорів, про підпорядкування цій меті усіх своїх ресурсів. Учасники коаліції взяли обов'язок не укладати сепаратного миру та співробітничати у війні до перемоги.

Створення антигітлерівської коаліції відіграло велику роль в організації розгрому блоку фашистських держав. Разом з тим найбільш ефективного об'єднання військового та економічного потенціалів трьох провідних учасників антигітлерівської коаліції не сталося. Причиною цього було розходження в їх стратегії і політиці.

Вже влітку 1941 р. стояло завдання об'єднання зусиль для боротьби про спільного супротивника. Але на перших порах західні союзники проявляли пасивність в наданні економічної допомоги СРСР. Причиною була невіра у можливість СРСР протистояти Німеччині. Невіра була подолана лише після приїзду для радянсько-американських переговорів у Москву (30-31 липня 1941 р.) особистого радника Рузвельта Г. Гопкінса. Але, як і раніше, велику роль відігравали різні цілі війни у союзників та СРСР.

14 серпня 1941 р. Рузвельт і Черчілль обнародували спільну заяву, вироблену на борту військового корабля поблизу берегів Ньюфаундленда - «Атлантичну хартію». В ній йшлося про те, що США і Англія прагнуть знищення тиранії нацистської Німеччини; будуть надавати допомогу СРСР у боротьбі проти фашистських агресорів. Але при цьому вони не брали в розрахунок СРСР при вирішенні долі післявоєнного устрою світу. Стратегія, яку вони виробили, полягала в тому, що війну вести таким чином, щоб протягом тривалого часу нарощувати військову потужність США і Англії, надаючи Радянському Союзу одному витримувати усю важкість боротьби проти гітлерівської агресії.

Хоча проведення узгоджених дій показувало їх дієвість і результативність: 25 серпня 1941 р. радянські і англійські війська були введені в Іран, керівництво якого проводило профашистську політику, після чого загроза з цього боку була ліквідована.

У 1941-42 рр. військові дії проходили на усіх фронтах, але найрішучіше впливали на хід усієї війни все ж події, які відбувалися на радянсько-німецькому фронті.

У 1942 р. Німеччина визначила за мету через південні райони СРСР вийти до кордонів Туреччини та Ірану. При цьому відкривався шлях через Ірак і Трансіорданію до Єгипту, а через Іран - до Афганістану та Індії. Також до Індії повинні були вступити японські війська.

Збройні сили США та Англії продовжували діяти поза європейським театром військових дій. На 1942 р. готувалась висадка військ у Північно-Західній Африці (операція «Торч»).

18 січня 1942 р. в Берліні була підписана військова угода між Німеччиною, Італією і Японією, яка передбачала розподіл між ними зон операцій: за Японією закріплювалася територія на схід від 70? східної довготи, в тому числі Китай, вся Південно-Східна Азія, Австралія, Нова Зеландія, Індонезія, острови і води Тихого та Індійського океанів, радянський Далекий Схід, Сибір; за Німеччиною та Італією - території на захід від 70? східної довготи - Близький та Середній Схід, Африка, Європа і вся Атлантика впродовж до східного узбережжя Америки.

Розвиток подій на театрах війни, де були задіяні союзники, відповідав загальній тенденції світової боротьби.

В Атлантиці зросла кількість підводних човнів, які направлялися до американського континенту. Вони відзначались ефективними діями. Так, за лютий-березень 1942 р. в Карибському морі було торпедовано 23 танкери з нафтою та нафтопродуктами. Вони навіть проникали у зону Панамського каналу. 1942 рік став для них найбільш результативним - підводні човни затопили в Атлантиці 1038 суден тоннажем 5, % млн. тонн. Але до кінця року союзники зміцнили протичовневу оборону, що призвело до збільшення втрат німців: у другій половині 1942 р. вони втратили 64 човни (у першій половині року - 21).

В Середземному морі особливо запекла боротьба розгорнулася у зв'язку з блокадою німецько-італійськими морськими та повітряними силами острову Мальта, де обидві сторони зазнали значних втрат.

У Північній Африці ініціатива знову перейшла до італо-німецьких військ.

21 січня 1942 р. вони поновили наступ. Через декілька днів взяли Бенгазі. Влітку наступ був продовжений. 21 червня вони заволоділи Тобруком, який осадили ще навесні 1941 р., вторглися до Єгипту. Але подальший наступ застопорився. Чергова спроба була здійснена у серпні 1942 р., але вона зазнала невдачі. В результаті фронт стабілізувався на захід від Ель-Аламейну, в 100 км від Олександрії. Після цього становище фашистів стало погіршуватись. Це пояснювалось тим, що: 1) втрати погано замінювались; 2) з-за дій підводних човнів англійців понизилось постачання; 3) найближчий до фронту порт Бенгазі знаходився на відстані близько 1000 км (Тобрук мав обмежену пропускну спроможність.

В цей же час США та Англія готувалися до вирішальних операцій у Північній Африці. Намічалося восени 1942 р. наступом з Єгипту на захід та з Північно-Західної Африки на схід повністю розгромити супротивника на африканському континенті.

В Єгипті друг другу протистояли наступні сили. У Німеччини та Італії 4 німецькі дивізії («Африканський корпус») та 8 італійських (не в повному складі), 500 танків і 300 літаків. У англійців 8-а армія генерала Монтгомері, яка включала 11 дивізій та 4 окремі бригади, 1100 танків і 1200 літаків.

Після декількох днів запеклих боїв англійці 4 листопада прорвали фронт і почали наступ на захід. 13 листопада був узятий Тобрук, а до кінця місяця вони досягли кордону Тріполітанії і Кіренаїки.

В той же час англо-американські війська під командуванням генерала Ейзенхауера (6 американських і 1 англійська дивізії - 110 тис. чоловік) 8 листопада висадилися в Алжирі, Орані і Касабланці (французьких портах), майже не зустрівши опору з боку збройних сил уряду Віши. Вони швидко пройшли територією Марокко і Алжиру і наприкінці листопада 1942 р., перейшовши алжиро-туніський кордон, вийшли на підступи до міст Бізерта і Туніс, після чого фронт тимчасово стабілізувався.

Військові дії англо-американських військ у Північній Африці певним чином впливали на розвиток світової боротьби. Була повністю ліквідована фашистська загроза країнам Близького Сходу. Нова поразка у Північній Африці завдала серйозного удару по італійському фашизму, викликала розгубленість у Берліні. В той же час перемога в пустелі підняла бойовий дух англійського народу - це був перший крупний успіх англійських збройних сил за весь час війни.

В 1943 р. союзники досягли нових успіхів. Вони продовжили наступ у Північній Африці. 23 січня 1943 р. вони зайняли столицю Лівії Тріполі, що означало втрату супротивником території, яка була італійською колонією ще до приходу до влади фашистів.

Загальна стратегічна обстановка не залишала будь-яких шансів на успіх для Італії та Німеччини. В той же час вони активно боролися за збереження в Північній Африці хоча б стратегічного плацдарму, щоб скувати тут сили США і Англії, затягнути їх використання на європейському континенті. Але усі резерви спрямовувались переважно на Східний фронт і їм було нічого протиставити англо-американським арміям в Північній Африці.

12 січня 1943 р. Кессельрінг, призначений командуючим німецькими силами в басейні Середземного моря, доповідав в Берлін про відсутність необхідної кількості засобів для ведення оборони. Але генеральний штаб був не в змозі суттєво посилити Африканський корпус.

Союзне командування готувало завершальні операції в Північній Африці і, знаючи про це, супротивник вирішив випередити їх. В середині лютого 1943 р. німецькі танкові дивізії розгорнули наступ у Південному Тунісі. Розгромивши американську бронетанкову дивізію, вони зім'яли оборону і просунулись на 150 км. Але до 25 лютого союзні війська відновили становище, мобілізувавши для цього великі танкові та авіаційні сили. 6 березня була здійснена друга спроба наступу німецьких військ, але і він був відбитий. У німців просто вже не вистачало ані сил, ані зброї, ані пального. Переконавшись у повній безнадійності становища своїх військ, Роммель став наполягати на їх терміновій евакуації, щоб запобігти повного краху. Але його пропозиції були відхилені. Гітлер і Муссоліні не бажали відмовлятись від Тунісу, останнього фашистського фронту в Африці. В результаті Роммеля відправили у відпустку «за станом здоров'я», а командуючим групи армій «Африка» був призначений Кессельрінг. Але і це не допомогло.

Накопичивши великі сили (20 дивізій та 4 окремі бригади проти пошарпаних в боях 14 дивізій та 2 бригад у італо-німецьких військ) 20 березня союзники в Тунісі перейшли у наступ. Одночасно кораблі та авіація повністю паралізували ворожі комунікації в Туніській протоці. Після тривалих боїв 7-8 травня були зайняті Туніс, Бізерта і Ферривіль. Італо-німецькі війська згуртувались на вузькому просторі півострову. 12 травня 8 німецьких та 6 італійських дивізій (близько 250 тис. чоловік), припинивши опір, капітулювали.

Таким чином, Північна та Північно-Західна Африка були повністю очищені від фашистських військ. США та Англія зміцнили свої стратегічні позиції на Середземноморському театрі війни.

Готуючись до подальшого просунення на європейський континент, командування англо-американських військ змогло ввести в оману фашистське командування, в результаті чого їх війська, очікуючи напад англо-американських військ, були розосереджені, що створювало сприятливі умови для проведення союзниками операції із захоплення Сицилії.

Великих успіхів наприкінці 1942 та в 1943 р. США і Англія домоглися в Атлантиці. Безперервно збільшувалось перевезення військ та військових вантажів з США на Британські острови та на театри війни. Значно скоротились їх втрати. З використанням авіації завдавались знищувальні удари по плавучим базам німецьких підводних човнів в Атлантичному океані. Тобто, до цього часу битва за Атлантику була виграна союзниками.

Таким чином, до кінця 1943 р. англо-американські збройні сили домоглися перелому на Атлантичному театрі військових дій. Але головним зосередженням боротьби, як і раніше, залишався радянсько-німецький фронт, куди спрямовувались основні сили та ресурси фашистської Німеччини.

Зміни військово-стратегічної обстановки на усіх театрах військових дій показували, що гітлерівська Німеччина та її союзники прямують до неминучої катастрофи.

Події на фронтах дуже сильно впливали на політичний розвиток і в Європі, і в усьому світі. В окупованих країнах зміцнювався та ширився національно-визвольний рух народів. Все більш рішуче розгорталась боротьба проти угону робітників до Німеччини. Зростала кількість збройних нападів патріотів на гітлерівських окупантів, актів саботажу на підприємствах, залізницях.

Поглиблення внутрішніх криз нарощувалось і в країнах гітлерівського блоку, що проявлялося в тому, що:

1. Відбувалося політичне отверезіння навіть серед тих, хто був отруєний отрутою фашистської пропаганди. Все більше виявлялися невпевненість і страх.

2. Все більш складним ставало економічне становище. Не вистачало робітничої сили, для її відновлення проводилися тотальні мобілізації. У величезних масштабах використовувалася підневільна праця (кількість іноземних працівників та військовополонених у Німеччині в 1943 р. складала більше 12 млн. чоловік).

Зачинялося багато підприємств, торгівельних та ремісничих закладів. Введена була регламентація споживання сировини, електроенергії, палива. Були понижені норми харчового постачання населення.

Економічну допомогу Німеччині стали обмежувати нейтральні країни - Швеція і Туреччина.

3. Лихоліття війни стали відчувати навіть в глибокому тилу рейху. З 1943 р. починаються масовані авіаційні удари по Дюссельдорфу, Гамбургу, Ганноверу, Берліну та іншим містам.

4. Поширюється антифашистський внутрішній фронт, незважаючи на те, що нацисти люто розправлялися з усіма, хто був запідозрений або звинувачений у «поразкових» настроях або антифашистських діях. Саме з метою боротьби з подібними явищами 21 червня 1943 р. був заснований «надзвичайний військово-польовий суд». Для посилення цієї боротьби в серпні 1943 р. Гіммлер був призначений міністром внутрішніх справ.

Катастрофа, що наближалася, породжувала розбрід і в правлячих колах фашистського рейху, серед представників німецької крупної буржуазії, чиновною бюрократії та офіцерства. Вони шукали вихід з кризи шляхом підготовки «палацового перевороту», але при збереженні реакційного режиму і політики. До такої опозиції належали крупні монополісти Бош, Ройша, Бюхер, Мейєр, Шахт, Сімменс, Феглер та ін. Змова проти Гітлера готувалася під керівництвом колишнього обер-бургомістра Лейпцига Герделера, фельдмаршала Вітцлебена, генерала Бека.

Серед учасників змови було і ліве угрупування, яке складалося з патріотично налаштованих офіцерів і чиновників (Штауффенберг, Зольц, Мольтке, Хефтен та ін.), а також соціал-демократів (Лебер, Лейшнер). Вони дотримувались радикальних поглядів.

Реакційна група змовників розраховувала на досягнення взаєморозуміння із західними державами і в травні 1943 р. Герделер їздив до Стокгольму, де за посередництвом шведських банкірів Веленбергів встановив зв'язок з американською розвідкою.

Все більшого розмаху набували виступи проти фашистського режиму і в Італії. До боротьби включалися і буржуазні партії, різні за своєю соціальною та ідейно-політичною орієнтацією. З'явилися нові партії, які ставили своїм завданням боротьбу проти режиму: партія дії, народна партія та ін.

У березні 1943 р. прокотилася ціла хвиля страйків на найкрупніших заводах Мілану, Туріну та інших промислових центрів, в яких взяли участь до 300 тис. чоловік.

Подібні процеси відбувалися в Румунії, Угорщині, Болгарії, Фінляндії.

В цей же період союзники Німеччини стали проявляти активність в пошуку виходу з війни. У березні 1943 р. Муссоліні в листі до Гітлера прямо ставив питання про «необхідність закрити руську главу», мотивуючи це тим, що «Росію ніколи не вдасться розбити». 7-10 квітня 1943 р. поблизу Зальцбургу відбулася зустріч Гітлера і Муссоліні. Останній пізніше писав: «Я радив Гітлеру досягти угоди з Росією, а пізніше - піти на це за будь-якої ціни, повернувши все, що він захопив, включаючи Україну… Я йому говорив, що, починаючи з червня 1942 р. ми втратили ініціативу, а нація, яка втратила ініціативу, програла війну. Ми не зможемо знову повернутися до Африки, італійські острови будуть захоплені. Існує лише одна остання надія - укласти мир з Росією і переключити увесь наш потенціал на Середземне море. Ви не зможете нам допомогти не тому, що ви цього не забажаєте, а тому, що ви цього не зможете зробити до тих пір, поки ви не укладете мир з Росією».

Насправді міркування про сепаратний мир висловлювались Муссоліні не так визначено, як це малює він сам, але сам факт свідчить про невпевненість керівників союзних Німеччині держав.

Інші країни фашистського блоку віддавали перевагу таємно від Німеччини здійснювати зовнішньополітичне маневрування. Керівники Румунії, Угорщини, Болгарії робили активні спроби до досягнення угоди із західними союзниками. При цьому вони сподівались, що англо-американські війська прийдуть на Балкани раніше, ніж збройні сили СРСР.

У Фінляндії правлячі кола на чолі з президентом Рюті стали проводити зондаж відносно можливості виходу з війни проти СРСР.

Гітлерівська дипломатія намагалась призупинити розпад блоку, але була безсильною що-небудь змінити. Гітлер приходив у лють з приводу таємної дипломатії своїх союзників, загрожуючи і разом з тим переконуючи зберігати вірність блоку. Зокрема, він говорив Хорті: «Німеччина та її союзники знаходяться разом на одному кораблі, який долає штормове плавання і з якого ніхто не може зійти, не ризикуючи втонути».

Першою з союзників Німеччини вийшла з війни Італія.

Після капітуляції італо-німецьких військ в Тунісі союзники почали підготовку до вторгнення в Італію.

10 липня 1943 р. почалася висадка десанту на острові Сицилія. Сили союзників: 160 тис. солдатів та офіцерів, більше 600 танків, 1800 гармат, більше 4 тис. літаків. У фашистів також були значні сили: 10 італійських та 2 німецькі дивізії, в складі яких було 255 тис. чоловік, 1500 гармат. Але проблемою було те, що італійські війська відмовилися битися. В цих умовах Муссоліні відразу ж звернувся до Гітлера з панічним проханням про надання термінової допомоги, але не отримав її.

Події розгорталися з наростаючою швидкістю. Серед правлячої фашистської верхівки і у військово-монархічних колах утворилося дві групи змовників, які вирішили усунути Муссоліні від влади.

24 липня питання про це було поставлене на надзвичайному засіданні Великої фашистської ради, а 25 липня на аудієнції у короля Віктора-Емануїла III Мусоліні довідався про свою відставку і про призначення на посаду прем'єр-міністра маршала Бадольо. Того ж дня Муссоліні був заарештований.

Того ж вечора по радіо було оголошено звернення Бадольо, де йшлося: «Війна триває. Італія вірна своєму слову відповідно до своїх тисячолітніх традицій». Але в той же час він вступив у контакти з англо-американцями, пропонуючи почати мирні переговори, але переговори затягувались. Англія та США готувалися до висадки на Апенніни, зросли їх повітряні нальоти на великі міста.

13 серпня уряд Бадольо довів до відомості США та Англії про готовність Італії капітулювати. Після цього Гітлер також почав підготовку до окупації Італії.

3 вересня англо-американці почали висадку на Апенніни, того ж дня представники італійського уряду та Об'єднаних націй підписали угоду про перемир'я.

Німецькі війська відповідно до плану «Аларіх» почали наступ і захопили всю Північну і Центральну Італію. Муссоліні був звільнений і в Північній Італії (місто Сало) проголосив утворення фашистської «соціальної республіки» - «Республіки Сало», але ця республіка трималася лише на багнетах німецьких окупантів.

Єдиною силою, яка в той момент протистояла фашистській окупації, була боротьба італійських патріотів. Війська ж союзників діяли дуже повільно, незважаючи на перевагу у силах.

Операції на італійському фронті набули затяжного характеру. Гітлерівці продовжували утримувати за собою Північну та Центральну Італію, маючи тут 21 дивізію і 370 літаків.

13 жовтня уряд Бадольо оголосив війну Німеччині і приєднався до Об'єднаних націй, що посилило ізоляцію фашистської Німеччини. Третій рейх позбавився свого головного союзника.

Успіхи, досягнуті у 1943 р., незважаючи на наявність серйозних протиріч, сприяли подальшому зміцненню антигітлерівської коаліції.

Все активніше підіймалося питання про відкриття другого фронту населенням США та Англії. В серпні 1943 р. відбулася Квебекська конференція за участі керівників США та Англії, де було вирішено, що вторгнення у Францію почнеться 1 травня 1944 р. Рузвельт заявив, що американські та англійські війська повинні досягнути Берліну не пізніше руських.

Все більш невідкладною ставала і проблема післявоєнного устрою світу та Європи. У цій обстановці 19-30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ трьох великих держав. На ній були розглянуті питання: німецьке питання, становище в Італії, питання про Австрію, про шляхи забезпечення безпеки в післявоєнний період, про створення міжнародної організації для забезпечення миру.

Стосовно німецького питання міністр закордонних справ Англії А.Іден висунув план розчленування Німеччини. Зокрема він заявив: «Ми бажали б розділення Німеччини на окремі держави, зокрема, ми бажали б відділення Прусії від решти частин Німеччини. Ми бажали б тому заохочувати ті сепаратистські рухи в Німеччині, які можуть знайти свій розвиток після війни».

Аналогічну позицію зайняв державний секретар США Хелл, хоча, як він казав, поки «краще зайняти очікувальну позицію». Радянська сторона відмовилася від обговорення цього питання.

Стосовно Італії прийнято рішення про проведення спільної політики, спрямованої на повне знищення фашизму і встановлення демократичного режиму.

Всупереч намаганню урядових кіл США і Англії встановити свій переважний вплив в Центральній і Південно-Східній Європі радянський уряд виступав за надання їх народам права самим визначати свій політичний і національний розвиток.

Згідно з Декларацією про Австрію захоплення її Німеччиною оголошувалось недійсним.

Прийнято рішення про створення Європейської консультативної комісії, завданням якої було «вивчати європейські питання, пов'язані із закінченням військових дій, які три уряди визнають доцільним їй передати, і надавати трьом урядам з них об'єднані поради», а також розробляти умови капітуляції ворожих держав.

Важливим документом була «Декларація 4-х держав (додавався Китай) з питання про загальну безпеку». В ній висловлена рішучість союзних держав продовжувати військові дії, поки супротивник не складе зброї і не капітулює безумовно. Сторони заявляли, що після закінчення війни їх зусилля будуть спрямовані на встановлення миру і безпеки, а в найближчий час з цією метою буде створена міжнародна організація.

Велике значення у справі зміцнення співробітництва трьох великих держав мала Тегеранська конференція (28 листопада - 1 грудня 1943 р.) голів держав-учасниць антигітлерівської коаліції.

На ній розглядалося питання про другий фронт. Радянська делегація наполягала на встановленні остаточного строку - травень 1944 р. Але і цей строк союзники не гарантували, пояснюючи це зайнятістю в басейні Середземного моря. Врешті-решт союзники повідомили, що «початок операції «Оверлорд» відбудеться протягом травня». Одночасно були узгоджені військові плани знищення німецьких збройних сил, передбачалося разом з відкриттям другого фронту почати наступ Червоної армії.

СРСР зробив заяву щодо оголошення війни Японії після поразки Німеччини.

Була підписана Декларація трьох великих держав про співробітництво не тільки у війні проти Німеччини, а й у післявоєнному строї світу.

Попереду ще була запекла боротьба, але СРСР, США і Англія володіли все зростаючою перевагою військової та економічної могутності в порівнянні з могутністю фашистських країн. Велике значення мала та обставина, що на боці антифашистської коаліції знаходилися народи багатьох країн, включаючи і народи, захоплені фашистськими агресорами.

4. Дуже важливим питанням у ході війни було питання про другий фронт. Це була найважливіша проблема не тільки у взаємовідносинах союзників, а й у визначенні строків досягнення перемоги над Німеччиною, строків закінчення Другої світової війни.

Радянський уряд вперше поставив це питання перед урядом Англії 18 липня 1941 р. Сталін в особистому листі Черчіллю писав: «Військове становище Радянського Союзу рівно як і Великобританії було б значно поліпшене, якщо б був створений фронт проти Гітлера на Заході (Північна Франція) і на Півночі (Арктика).

Фронт на півночі Франції не тільки міг би відтягнути сили Гітлера зі Сходу, а й зробив би неможливим вторгнення Гітлера до Англії. Створення такого фронту було б популярним як в армії Великобританії, так і серед всього населення Південної Англії. Я уявляю складність створення такого фронту, але мені здається, що, незважаючи на складності, його слід було б створити не тільки заради нашої загальної справи, а й заради інтересів самої Англії. Легше за все створити такий фронт саме зараз, коли сили Гітлера відвернуті на Схід і коли Гітлер ще не встиг закріпити за собою зайняті на Сході позиції.

Ще легше створити фронт на Півночі. Тут потребуються тільки дії англійських морських і повітряних сил без висадки військового десанту, без висадки артилерії. В цій операції візьмуть участь радянські сухопутні, морські та авіаційні сили».

21 липня Черчілль відповів відмовою, аргументуючи її обмеженістю ресурсів Великобританії і потужною обороною супротивника на узбережжі Франції та інших країн Західної Європи.

3 вересня Сталін знову ставить питання про відкриття другого фронту «вже у цьому році… де-небудь на Балканах або у Франції, який може відтягнути зі східного фронту 30-40 німецьких дивізій». Але відповідь була знову негативною. Головною причиною все ж таки було небажання Великобританії.

Хоча, наприклад, член англійського кабінету лорд Бівербрук у жовтні 1941 р. вимагав відкриття другого фронту. В своїх записах він розповідає: «Я стверджував, що наші військові керівники постійно проявляли небажання здійснювати наступальні дії. Сьогодні є тільки одна військова проблема - як допомогти Росії. Проте з цього питання начальники штабів задовольнялися розмовами про те, що нічого зробити не можна. Вони вказують на складності, але нічого не пропонують для їх подолання.

Безглуздо стверджувати, що ми нічого не можемо зробити для Росії. Ми можемо, як тільки ми вирішимо пожертвувати довготерміновими проектами і загальною військовою концепцією, яка, хоча її все ще виношують, остаточно застаріла того дня, коли на Росію був здійснений напад».

До цього питання більш активно почали звертатися на початку 1943 р. 14-26 січня 1943 р. в Касабланці відбулася зустріч голів урядів США та Великобританії за участі їх військових радників. Запрошення отримав і Сталін, але він не прибув, пославшись на зайнятість по керівництву бойовими діями на радянсько-німецькому фронті (саме в цей час закінчувалася Сталінградська битва).

Це був час, коли головну тяжкість боротьби продовжував нести Радянський Союз. Відбувався корінний перелом у ході Другої світової війни. Виникла обстановка, коли найбільш ефективне об'єднання зусиль СРСР, США та Великобританії могло значно скоротити строки війни. В цих умовах обговорення на зустрічі питань стратегії мало дуже велике значення.

Начальник штабу американської армії генерал Маршалл, який виступав проти «борсання» в Середземному морі, запропонував здійснити в 1943 р. вторгнення у Францію через Ла-Манш. Але Рузвельт і його військові радники не підтримали Маршалла.

Делегація Великобританії була одностайна відносно стратегії війни: закінчити операції по вигнанню німців з Північної Африки, потім захопити Сицилію, що повинно було створити умови для виводу з війни Італії і проникнення на Балкани.

Саме на цьому і зійшлися Черчілль і Рузвельт. Планування операцій вони підпорядкували насамперед політичним цілям, розпиляючи сили на другорядних театрах війни. В той же час одним з головних завдань було визначено не допустити, щоб Радянський Союз виступив у ролі визволителя народів Європи. Журнал «Лейбор манслі» писав: «До 1943 р. паніка охопила західних правителів при думці про можливість падіння фашизму і перемоги комунізму». А Черчілль у жовтні 1942 р. в меморандумі членам англійського уряду писав: «Усі мої помисли звернуті насамперед до Європи як прабатьківщини сучасних націй і цивілізації. Сталася б страшенна катастрофа, якби руське варварство знищило культуру і незалежність давніх європейських держав».

Тобто керівники західних держав вже думали про післявоєнний устрій світу і в їх плани не входило, щоб СРСР брав участь у вирішенні цієї проблеми. Тому Рузвельт і Черчілль відмовились від відкриття другого фронту в Європі у 1943 р., розраховуючи, що СРСР ще довго буде скований у боротьбі один на один з Німеччиною.

Посол СРСР в Англії І.М. Майський 5 лютого 1943 р. зробив такий запис у щоденнику з приводу відкриття другого фронту: «З цього питання в правлячій верхівці знову наявне роздвоєння. З одного боку, вона хотіла б відкласти створення другого фронту на можливо більш тривалий термін з тим, щоб дочекатись моменту, коли ми переб'ємо Німеччині становий хребет і англо-американці зможуть «комфортабельно» висадитись у Франції і без великих втрат дійти до Берліну. З другого боку, проте, якщо Англія (і США) дуже затягнуть створення другого фронту на Заході, вони можуть пропустити момент і дозволити Червоній армії прийти першою в Берлін. Цього останнього вони страшенно бояться: примара «більшовизації Європи» тут відразу виростає перед їх уявленням; тому питання про те, коли створювати другий фронт, стає основним тактичним питанням для англійського і американського урядів. З їх точки зору це треба зробити не дуже рано і не дуже пізно…»

Разом з тим Англію більше за усе хвилювало так зване балканське питання. Черчілль доводив, що бази на узбережжі Північної Африки, а потім - після їх захоплення - Сицилії і Сардинії повинні бути використані не тільки для висадки в Італії, а й для наступу на Балканах. Він вважав, що стратегія, яку він пропонував, забезпечить Англії і США можливість ввести війська в Південну та Південно-Східну Європу, а на заключному етапі війни також і в Центральну Європу. Така перспектива влаштовувала і Рузвельта.

Інформуючи Сталіна про результати наради, Рузвельт і Черчілль стверджували, що накреслені операції «разом з Вашим потужним наступом можуть можливо примусити Німеччину стати на коліна в 1943 р.», а відносно вторгнення у Францію Черчілль 9 лютого 1943 р. повідомляв, що союзники готуються до проведення цієї операції у серпні 1943 р.