Політичні партії Польщі міжвоєнного періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Кожна нація прагне стати самостійною незалежною демократичною державою. Однак здійснення цієї мрії потребує конкретних кроків як в політичному, так і в економічному плані країни. Щоб зробити ці кроки державі потрібен справжній лідер в особі глави держави. Тому політичні партії, якими перенасичена кожна країна, висувають свої пропозиції на вирішення цієї проблеми. Ідеї, які сповідують партії, переважно носять однаковий характер: збільшення казни, зростання авторитету держави на міжнародній арені, покращення соціального та економічного становища країни та ін.

Виникає питання: „Чи можлива, взагалі, єдність між політичними партіями?” - „Ні”. Тому, що вони вбачають різні шляхи вирішення тієї чи іншої проблеми, і це дуже добре. Але існує і негативна риса, яка полягає в тому, що між ними виникають досить часто непорозуміння, які інколи трагічно закінчуються. Це насамперед підкреслює те, що політики не вміють шляхом обговорення дійти до згоди, підтвердженням цього є наше з Вами сьогодення. Такі дії, по-перше, осоромлюють честь держави, а по-друге, виставляють її на посміховисько усьому світу. Як відомо з історії, що кожне політичне угруповання прагне прийти до влади, встановити закони, принципи, і тому це є цілком закономірним фактором розвитку кожної держави.

В літературі дуже мало присвячують уваги для висвітлення цього питання, зокрема, політичні партії Польщі. Можливо це пов'язано з недостатньою кількістю інформації, документів, але це не поважна причина, оскільки з історією шуткувати не можна, що нам скажуть нащадки. На сьогоднішній день є дуже багато істориків, доцентів, професорів, які займаються вивченням історії слов'янських народів, а це ще ні один серед них не знайшовся, який би досконало зайнявся розв'язанням питання польської політики. Напевно, нам повинно бути соромно, що на даний момент можна на пальцях перерахувати праці, які б присвячувалися б даній проблемі. Однак, час не стоїть на місці, а історія - тим паче, тому будемо сподіватися, що на це зауваження звернуть увагу хай не теперішні історики, то тоді майбутні.

Розкриття даної теми ставить за мету послідовно простежити за діяльністю політичних партій; висуненням їхніх вимог, пропозицій та програм; з'ясувати причини конкурентної боротьби між ними; а також проаналізувати фактори впливу на проведення їх політики.

Розділ 1. Діяльність політичних партій в перші роки відродження незалежності Польщі

1.1. Відновлення незалежності Польської держави

В 1928 році, після 123 років іноземного гноблення, була відновлена незалежна Польща. Цій події передував багаторічний національно-визвольний рух польського народу і революційна боротьба пролетаріату. Відновленню незалежності сприяло і те, що в ході Першої світової війни відбулися дві революції в Росії, розпалася Австро-Угорська і потерпіла крах Німецька імперії, а також відбулися зміни позицій західних держав у польському питанні [8. с.63].

В Польщі почали створюватися органи влади. 28 жовтня 1918 р. галицькі політичні партії створили Польську ліквідаційну комісію (ПЛК) - тимчасовий орган із законодавчими та виконавчими повноваженнями, яку очолив лідер партії ПСЛ - „П'яст” В.Вітос. Підтримана населенням, ПЛК прийняла від окупаційних органів влади всі необхідні повноваження щодо території на захід від річки Сян - у Західній Галичині [10, с.64].

Метою комісії було здійснити перехідні міри, що забезпечують об'єднання Галіції з іншими польськими землями в складі єдиної незалежної держави. Фактично вже 31 жовтня завершився перехід влади до Ліквідаційної комісії і її місцевим органом у всій Західній Галіції. Порівняно легко була відсунена австрійська адміністрація і в окупованих польських губерніях колишньої Російської імперії. В адміністративному центрі цієї окупаційної зони - Любліні 5 листопада 1918 р. постала Рада народних депутатів, створена діячами Соціал-демократичної партії Королівства Польського й Литви (СДКП і Л), Польської соціалістичної партії - ППС - фракції та ППС - лівиці, Бунду та профспілок. На противагу Раді в Любліні з 6 на 7 листопада було сформовано Тимчасовий народний уряд на чолі з галицьким соціалістом, який був членом Ліквідаційної комісії.

До складу нового уряду входили „пілсудчики”: Є. Морачевський, Т. Арцишевський, Е. Рудз-Смігли, представники Польського стронніцтва людового - ПСЛ - „Визволенє” С.Тугутт, Ю.Понятковський та ін.

Поряд із офіційними органами влади в різних районах Польщі створювалися і діяли Ради народних депутатів [10, с.64]. У більшості випадків Ради приймали рішення про обмеження робочого дня, покращення постачання міського населення і т.д. Ради виникали і в сільських місцевостях.

Однак Ради не створили єдиного суспільно-польського органу й практично не були пов'язані між собою.

До того ж їх послабляла гостра міжпартійна боротьба, в якій проти депутатів - прибічників СДКП і Л і ППС - лівиці виступали депутати - члени ППС - фракції у противагу тим Радам, де їх позиції були порівняно слабкі, створювали паралельні Ради, поглиблюючи тим самим розкол робітничого руху. Йому сприяла лівицька установка СДКП і Л та ППС - лівиці на безпосередню боротьбу за швидке здійснення соціалістичної революції і перетворення Польщі в республіку Рад, органічно злиту з іншими радянськими республіками [9,с.123].

Польські соціал-демократи, а також діячі ППС - лівиці, спрощено представляли перспективу розвитку всієї Центральної Європи, недооцінювали необхідність боротьби за створення широкого блоку демократичних сил, ядром якого слугував би союз робітників і селян. Передбачалося швидко приступити до перетворення великої земельної власності в загальнонародну, а також обмежити свободи виробничої та торгівельної діяльності індивідуальних селянських господарств. Не зумівши з'ясувати правильне співвідношення, взаємне переплетіння соціалістичних і загальнодемократичних завдань, діячі СДКП і Л та ППС - лівиці навіть у встановленні Польської держави бачили лише перешкоду на шляху до співпраці з Країною Рад і революційною Німеччиною.

Ще напередодні переломних листопадових подій 1918 р. СДКП і Л та ППС - лівиця почали переговори про об'єднання в єдину Комуністичну партію. Комісія з представників цих двох партій розробила проект об'єднавчої платформи (в основному цим займався Г.Валецький при участі А.Варського, В.Кошутського, Ф.Фідлера та ін.). ЦК РКП(б) безумовно підтримував цю ідею, багато чисельні групи СДКП і Л та секції ППС - лівиці в Радянській Росії, Р.Люксембург, Я.Тишка, К.Лібкнехт рахували об'єднання бажаним і необхідним. 16 грудня 1918 р. у Варшаві відбувся об'єднавчий з'їзд, що поклав початок існуванню Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП) [5, с.246-248].

Компартія висунула та намагалася втілити у життя ідею радянської Польщі. Тільки на території колишнього Королівства Польського виникло близько 100 Рад робітничих депутатів. У Домбровському вугільному басейні керовані КРПП Ради не тільки створили власні збройні сили - Червону гвардію, а й перебрали на себе деякі функції державного управління. Проте офіційна влада перешкоджала поширенню впливу Рад народних депутатів на всю територію країни. Їхня діяльність спочатку була локалізована, обмежена, а потім, завдяки хибам у політиці керівництва КРПП, - дискредитована. Щодо Рад активно застосовувалися жорстокі репресії та переслідування, кінець кінцем вони були розпущені, компартію в липні 1919 року проголошено поза законом.

У Великій Польщі за короткий строк виникла значна кількість Народних Рад, де дуже впливовими були національні демократи. А створена в грудні 1918 року в Познані Головна народна рада (ГНР) вважала представником польської влади не варшавський уряд, а Польський національний комітет (ПНК) у Парижі [10, с.66-67].

Люблінський уряд, а також діюча в Кракові ліквідаційна комісія визнали як отримані Пілсудським повноваження, так і призначення ним 18 листопада Є.Морачевського головою польського уряду. В склад уряду, який називав себе робітничо-селянським, увійшли члени ППС - фракції Л.Василевський, Т.Арцишевський та ін., людовці із ПСЛ - „Визволенє” (С.Тугутт та ін.), декілька безпартійних діячів [9, с.125].

В ніч з 4-го на 5-е січня 1919 року група пов'язаних з ендеками осіб - М. Янушайтис, Е. Здзеховський та ін. - здійснили спробу державного перевороту, заарештувавши голову уряду і декілька міністрів. Змова не вдалася, а його керівників Пілсудський відпустив на волю. Головою уряду з 19 січня 1919 року став діяч Паризького комітету - І. Падеревський.

1.2 Від перших виборів у сейм до прийняття Конституції 1921 р

26 січня 1919 року відбулися вибори до Установчого сейму [8, с.232]. Вибори проходили в умовах політичної боротьби, головним чином між національними демократами і клерикалами. Між їх програмами не було принципових відмінностей. Обидві партії намагалися залучити виборців обіцянками добитися допомоги Польщі продовольством зі сторони Франції та США, сприятливого рішення територіальних питань, отримання озброєння, забезпечення в країні законності, християнської справедливості і т.д. Ліберально-демократична частина буржуазних партій в основному ставила на перший план завдання зміцнення незалежності; в виборах також брали участь декілька людовських організацій, які висували різні проекти аграрної реформи, а також ППС і інші політичні напрямки, пов'язані з робітничим рухом. Пілсудський, не віддаючи перевагу будь-якій окремій партії чи виборчому блоку намагався виглядати надпартійним лідером, який представляє загальнонаціональні інтереси. Фактично тісно пов'язані з ним діячі складали Бельведерський табір, який отримав свою назву від Бельведерського палацу, що слугував резиденцією начальника держави. Вони входили в різні угруповання, маючи свої політичні програми, але діяли як єдине ціле, роблячи значний вплив на багатьох суспільно-політичні, воєнізовані, культурно-просвітницькі та інші організації. Бельведерський табір мав свою „експозитуру”(агентів) в тих буржуазних організаціях, які протиставляли себе політиці начальника держави, прибічники Пілсудського знаходилися в числі депутатів, вибраних майже по всім кандидатським спискам [5, с.248].

У виборчій кампанії брали участь як загартовані політичні партії - ендеки, людовці, соціалісти, так і новостворені партійні структури, деякі з яких репрезентували національні меншини. РКПП, відкидаючи парламентаризм, закликала бойкотувати вибори.

Соціалісти виступали під гаслами незалежності та об'єднання країни, повернення влади „народному уряду” та здійснення соціалістичних перетворень парламентським шляхом.

Представники селянського руху (ПСЛ - „Визволенє”, ПСЛ - „П'яст”, галицька селянська лівиця) відстоювали повернення до влади „народного уряду”. Ендеки разом з християнськими демократами створили єдиний блок, який, висунувши гасла: „Законність”, „Порядок”, „Соціальна рівновага”, виступив з програмою соціальних реформ на основі полонізації промисловості, торгівлі, культури [10, с.68].

Відносну перемогу на виборах здобув Народно-національний союз - блок проендецьких організацій, що отримали при підтримці костела 116 депутатських мандатів з першопочатково обраних 340 депутатів. Це спонукало правих блокуватися з партіями центру - ПСЛ - „П'яст”, який відав 44 мандатами, Національним робітничим союзом та ін. Ліве крило сейму складали депутати, які належали ПСЛ - „Визволенє” (58 чоловік), ППС (32 чоловіки) і деяким іншим, менш впливовим угрупованням.

10 лютого 1919 року відбулося перше засідання сейму. Маршалом сейму був обраний В.Тромпчинський, запропонований правим Народно-національним союзом. Цей адвокат із Познані, ендек, опинився в сеймі як колишній депутат пруського ландтага і представляв в ньому населення західних польських земель [5, с.248-249].

На противагу парламентській демократії КРПП висунула в лютому 1919 року провокаційне гасло утворення Польської республіки Рад народних депутатів міста й села, яке, звичайно, не відповідало реальному співвідношенню політичних сил у країні. Існуючі Ради були досить слабкими і за своїм складом становили різнобарвний конгломерат лівих сил різного ґатунку [10, с.69].

Варшавська Рада народних депутатів ще в січні запропонувала провести Об'єднавчий з'їзд Рад, і в лютому-квітні відбувся ряд регіональних нарад Рад. В лютому 1919 році КРПП представляли в дев'яти найбільших Радах 810 делегатів, ППС - 868, а Бунд, НРС і інші національно-реформістські організації - біля 700 делегатів. ППС виступила проти проведення всезагального страйку, який КРПП намітила на 12 -13 березня. В ряді міст проти бунтівників були кинуті поліція та війська. Після проголошення Угорської, а потім Баварської радянських республік Польщу охопила нова хвиля страйків і демонстрацій. Керівництво ППС засуджувало їх, стверджуючи, що вони послаблюють відродження Польської держави.

23-27 квітня 1919 року відбувся об'єднавчий з'їзд трьох партій - ППС - фракції, ППС колишнього пруського захоплення, Соціал-демократичної партії Галіції та Сілезії (ППСД). Правим лідерам вдалося зберегти свої позиції. Все це послаблювало рух за Ради. В березні з Рад вийшли члени НРС; в травні - червні 1919 року ППС відкликала своїх членів з всіх єдиних Рад народних депутатів і створила особливі соціалістично-незалежні народні Ради. Така лінія керівництва наштовхувалася на протидію в середині самої партії: у вересні 1919 року з неї виділилася ППС - опозиція; пізніше, в серпні 1920 року, вона увійшла в склад КРПП, яка ще 1 квітня 1919 р. була вимушена перейти на нелегальне становище. Приблизно тоді піддалися розгрому всі революційні Ради [3, с.98].

Весною і влтку 1919 р. епіцентр класової боротьби перемістився з міст у сільську місцевість. Сільський пролетаріат, значна частина якого входила у незадовго до того створений професійний союз сільськогосподарських робітників, який перебував під впливом КРПП, а також малоземельні селяни вимагали швидкого проведення аграрної реформи. В ряді місць селяни силоміць захоплювали поміщицькі землі, сільськогосподарські знаряддя. Навіть ендеки були вимушені погодитися на обговорення в сеймі аграрного питання. В ході боротьби питання про аграрну реформу відбулося деяке переугруповання сил; посилилася партія центра і людовці за рахунок Народно-національного союзу, із складу якого вийшла група делегатів, що потім утворили Християнсько-демократичну партію. Ендеки прикладали значні зусилля до об'єднання близьких їм в політичному відношенні груп і організацій в єдину партію.

В кінцевому результаті більшістю в один голос сейм прийняв запропоновані ПСЛ - „П'яст” - „Основи земельної реформи”. Для різних регіонів країни встановлювався допустимий розмір землеволодіння (від 60 до 400 га); відчуження землі повинно було супроводжуватися виплатою компенсації колишнім власникам; щорічно підлягали парцеляції не менше 100 тис.га [9, c.131].

Всі описані соціально-політичні колізії так чи інакше відобразилися на генезі та змісті прийнятої в 1921 р. Конституції незалежної Польської держави. Ще в лютому 1919 р. незабаром після початку своєї діяльності сейм утворив Конституційну комісію в складі 30 чоловік. Головою комісії був ендек М.Сейда, його заступником - людовець С.Тугутт, секретарем - діяч ППС - М.Недзянковський [1, с.82].

Конституція 1921 р. відповідала вимогам буржуазної демократії. Але в політичній практиці панівних класів незручні їм конституційні статті не знаходили застосування, і конституція тому не змогла відкрити шлях до розв'язання глибоких соціальних і національних проблем. Однак, Конституція 1921 р. завершила формування Польської держави і стабілізувала на час її внутрішню структуру [5, с.250-251].

Прийняття основного закону країни привело до падіння патріотичних і частково націоналістичних пристрастей, а також збудило у багатьох польських городян надії на майбутнє.

1.3 Польща в період парламентської демократії

У зв'язку з наближенням парламентських виборів, передбачених конституцією, посилилися конфлікти між конкуруючими між собою партіями. Конгломерат партій, які входили в коаліційний уряд Вітоса, розпадався. Його змінило не парламентське управління Поніковського, призначене Пілсудським без консультацій з сеймом. В червні 1922 р. під час кризи кабінету Поніковського Ю.Пілсудський продовжував порушувати встановлений порядок і без консультацій з сеймом намагався нав'язати уряд на чолі з А. Сливиньським, але сейм незабаром виразив йому недовіру. Праві фракції (клуби), які існували в сеймі, добивалися призначення прем'єром В. Корфантого, який спирався на підтримку незначної більшості депутатів, але Пілсудський не погодився на це. Конфлікт між більшістю депутатів і начальником держави прийняв настільки гострі форми, що ендеки 25 липня внесли пропозицію про вираження недовіри Пілсудському, підтриману 186 депутатами проти 206.

Урядова криза завершилася формуванням 31 липня уряду на чолі з ректором Ягеллонського університету, діячем консервативного напрямку Ю. Новаком, що залишив за собою також Міністерство по справам релігії та народної освіти; міністром іноземних справ став Г.Нарутович. Головною метою уряду Ю.Новака було проведення парламентських виборів. У раніше діючий виборчий закон був внесений ряд змін обмеженого характеру.

Вибори до сейму відбувалися 5 листопада 1922 р., в сенат - 12 листопада. Блок правих партій добивався полонізації країни, яка була б побудована на економічній та політичній дискримінації національних меншин.

Виступаючи з вимогами полонізації промисловості й торгівлі, витісняючи з них конкурентів непольського походження, крайні праві партії ендеків і християнських демократів, а також християнсько-національна група утворили виборчий блок - Християнський союз національної єдності (Х'єна” гієна). „Х'єна” розраховувала повністю витіснити Бельведерські угруповання від влади. Блок спирався на підтримку поміщицького Союзу землевласників і на об'єднання великих фінансових і промислових кіл - Національний союз польської промисловості, гірської справи, торгівлі та фінансів. „Х'єна” проводила виборчу кампанію під клерикальними, шовіністичними, антисемітськими лозунгами, не приховуючи також своїх симпатій до італійського фашизму. З іншого боку, в цілях боротьби проти ендецького націоналізму багато білоруських, німецьких, єврейських, а також частина українських політичних організацій увійшли в блок національних меншин. Загальною платформою його учасників була вимога національного рівноправ'я. У виборах брало участь 25 партій, блоків, союзів.

На виборах „Х'єна” отримала 29 % голосів і провела в сейм 169 депутатів, у ПСЛ - „П'яст” опинилося 70 мандатів, у Блоці національних меншин - 56, у ПСЛ - „Визволенє” - 49, ППС - мала 41 депутата. За комуністів проголосувало всього 127 тис. виборців. Жодне угруповання не отримало абсолютної більшості. Аналогічними були результати виборів у сенат.

Голосами правих і центру маршалом сейму був обраний діяч ПСЛ - «П'яст» М. Ратай, а маршалом сенату - ендек В.Тромпчинський. На порядку дня стали вибори президента. Пілсудський від висунення своєї кандидатури відмовився, заявивши, що уповноваження президента занадто обмежені сеймом і урядом. Після декількох турів голосування у списках кандидатів залишилися такі діячі ендеків як земельний магнат М.Замойський та запропонований ПСЛ - „Визволенє” Г.Нарутович, який і був обраний президентом.

Проти Нарутовича ендеки розгорнули розлючену кампанію, заявляючи, що він нав'язаний країні національними меншинами. На вулицях відбувалися націоналістичні демонстрації. 11 грудня президент віддавав присягу в сеймі. Розлючені натовпи націоналістично налаштованих осіб затримували багатьох депутатів сейму та сенаторів, які направлялися на засідання Національного зібрання; праві депутати його бойкотували. В знак протесту проти безладу правих ППС 12 грудня оголосила всезагальний страйк у Варшаві. Намагаючись використати важке становище в своїх інтересах, Пілсудський намагався зберегти уповноваження начальника держави і лише 14 грудня передав владу обраному президенту. Однак 16 грудня при відвідуванні виставки живопису Нарутович був смертельно поранений пострілами з револьвера. Вбивця - художник і мистецтвознавець Є.Невядомський був прихильником ендеків.

Велике хвилювання, викликане вбивством президента, намагалися використати прихильники Пілсудського, щоб повернути його до влади. Приступивши до тимчасового виконання зобов'язання президента Ратай доручив сформувати новий уряд генералу В.Сікорському - діячу польських легіонів, який займав військовий пост під час походу проти ЗУНР і керував армією під час польсько-радянської війни 1920 р. Ідучи на відомий компроміс. Сікорський сформував уряд, призначивши військовим міністром Сосновського, а той призначив Пілсудського начальником генерального штабу. 20 грудня новин президентом республіки голосами тієї ж частини депутатів, яка забезпечила обрання померлого президента, був обраний діяч ПСЛ - „П'яст”, в минулому один з керівників ППС С.Войцеховський.

Та більшість, на яку спиралась у сеймі уряд Сік орського не було стійким. Після того як ендеми уклали з ПСЛ - „П'яст” угоду, яка передбачала посилення полонізації політичного, економічного і культурного життя в країні, включаючи щорічну парцеляцію серед польського населення 200 тис. га землі, був відтворений блок правих і частини центру, який домігся в травні 1923 р. падіння уряду Сік орського й утворення правоцентристського уряду на чолі з Вітосом. У ньому всі ключові позиції зайняли діячі ендемії та християнські демократи.

У червні військовим міністром став С.Шептицький, який перебував у гострому конфлікті з Пілсудським, останній демонстративно залишив пости начальника генерального штабу й голови постійної військової ради [5, с.264].

Розділ 2. Польща періоду «санації»

2.1 Криза парламентаризму та державний переворот у травні 1926 р

Політичному ладові Польщі, особливо після виборів 1922 р., була притаманна надзвичайна політична роздробленість, що природно, негативно впливало на функціонування всього державного механізму. Відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювало розробку єдиних принципів державної політики. Законодавча політика держави базувалася на прийнятті компромісних рішень, які являли собою результат взаємних вчинків політичних угруповань, що репрезентували інтереси різних класів і соціальних прошарків суспільства. У лютому 1926 р. уряд залишив один із лідерів ППС Є. Морачевський, а у квітні - інші соціалісти. 5 травня уряд А. Скшинського у повному складі подав у відставку. Фракція соціалістів у сеймі офіційно просила Пілсудського очолити уряд. Коли Вітос створив уряд, який за складом нагадував очолюваний 1923 р. уряд „Х'єна - П'яст”, глибока занепокоєність охопила широкі верстви польського суспільства, що небезпідставно побоювалися подальшого погіршення свого становища. Фракція ППС, ПСЛ - „Визволенє” вступили із спільною заявою про реакційний, антиреспубліканський характер нового уряду [10, с.81-82].

Ввечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів, до Варшави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові частини. Того ж дня влада конфіскувала газету „Кур'єр порання”, яка опублікувала інтерв'ю Пілсудського, в якому він говорив про панування в країні партій, які переслідували лише групові цілі; в інтерв'ю давалась образлива характеристика нового уряду і особисто Вітоса, вміщувався заклик до державного перевороту. Керівництво ППС опублікувало 12 травня заклик витіснити від влади уряд „Х'єна - П'яст” як ставленика „фашистсько-монархічно-спекулянтської реакції”. Взагалі ППС намагалася зробити все можливе для того, щоб Ю.Пілсудський в уявленні широких мас виглядав захисником демократії, який висуває вимоги всезагального оздоровлення - „санації” [5, с.273]. Компартія також різко зайняла антиурядову позицію. Становище КПП було виключно важким. Зберігаючи обґрунтовану недовіру до самого Пілсудського і його оточення, партія не могла не рахуватися з тим, що широкі маси трудівників, в тому числі і на східних „кресах”, ворожі уряду. Тому й керівництво рішуче виступило проти „Х'єна - П'яст” і підтримало розгортаючи проти нього боротьбу.

14 травня 1926 р. уряд прийняв рішення про відставку, а президент С. Войцеховський передав свої функції маршалу сейму М.Ратаю, який за рекомендацією Ю.Пілсудського призначив головою нового уряду - кабінету міністрів професора зі Львова К.Бартеля - лідера „Групи праці”, що мала всього 5 мандатів у сеймі, яка була утворена в квітні 1925 р. діячами, що вийшли зі складу ПСЛ - „Визволенє” [10, с.83].

Формуючи уряд, Бартель всупереч традиціям не консультувався з депутатськими клубами. Не сумніваючись у підтримці партій, які активно приймали участь у травневому виступі, він запросив увійти до складу уряду діячів більш правих, ніж ті, які надали підтримку державному перевороту. Тим самим забезпечувалося вичікування чи сприятливі відносини до перевороту „Левіафана” - об'єднання великих капіталістів і Союзу землевласників. Собі Пілсудський залишив портфель військового міністра.

2.2. Перший етап політики «санації»

На об'єднавчому засіданні сейму та сенату 31 травня 1926 р. Ю.Пілсудського в першому турі переважною більшістю голосів було обрано президентом Польщі (кандидатуру висунуто ППС). За два дні до цього Пілсудський прийняв представників ряду партій і попередив їх, що якщо вибори пройдуть не так, як він очікує, то йому прийдеться „правити за допомогою кнута” [5, с. 274]. Легітимізувавши тим самим переворот, він, щоб зберегти не обмежену конституційними нормами свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. А президентом 1 червня було обрано давнього прихильника й друга Ю.Пілсудського професора Львівського політехнічного університету І.Мосьцицького (1876-1935), який обіймав цю посаду до 30 вересня 1939 р.[10, с.84].

Початок перевороту, перші дії нового режиму давали достатньо підстав, вже тоді рахувати, що суть подій полягала не в такому оздоровленні країни, якого добивалися прогресивні сили, а в пошуках нових способів зміцнення буржуазно-поміщицького устрою.

Це визнавали і прибічники „санації”.

Різко проти режиму „санації” виступала лише заражена тяжкими репресіями КПП. В резолюції, прийнятій ЦК партії у червні 1926 р., зазначалося, що капіталісти прагнуть „звільнитися від парламентської демократії...”, що „лише робітничо-селянська революція може врятувати Польщу від загрози втрати незалежності”, що визнання за пригніченими у Польщі народами права на самовизначення „являється умовою реальної незалежності польського народу”. Проти більшості керівних діячів, які рахували владу Пілсудського меншим злом, ніж панування блоку „Х'єна - П'яст”, виступили Ю.Ленський, Я.Памин, А.Лямпе, Є.Ринг. Суперечка по конкретному питанню переросла в дискусії про загальні та стратегічні цілі. При цьому „більшість” стверджувала, що у партії не було іншої можливості, крім активної участі в травневих подіях, і гадало, що перед робітничим класом стоїть задача боротьби за демократичну революцію і її переростання у подальшому в революцію соціалістичну. „Меншість” рахувала, що Польща знаходиться не безпосередньо перед здійсненням соціалістичної революції. Різнобіжності перейшли в гостру фракційну боротьбу, протягом 1926-1929 рр. роздираючу партію [5, с.274-275].

На урочистих зборах у радзівіллівському замку Несвіжа (Східна Польща) 25 жовтня 1926 р. в присутності членів уряду та 400 представників польської аристократії були схвалені внутрішня та зовнішня політика Ю. Пілсудського, його претензії на утворення Польщі „від моря до моря”.

Приводом для урочистого зібрання було покладання орденського знаку на гробницю одного із Радзівілів, померлого під час радянсько-польської війни 1920 р. Ця обставина надала всій процедурі реальний відтінок антирадянської демонстрації [5, с.276].

Таким чином, несвізькі збори стали наочним підтвердженням того, що уряд „санації” не збирався враховувати позицію ППС та інших демократичних партій, які підтримували травневий переворот.

Зміцненню позицій „санаційного” режиму сприяло пожвавлення економіки. Зміни в економіці на певний період стабілізували внутрішньополітичне становище в країні. Вони давали народу підстави для надій на поліпшення життя. Ці сподівання в цілому поділяли члени соціалістичної, селянської та дрібнобуржуазних партій.

Гострі соціальні та національні суперечності, неможливість обпертися на якусь сильну політичну партію зумовили прагнення „санаційного” керівництва до збереження інституту представницьких органів, який відкривав певний простір для різноманітних політичних маневрів фактично авторитарного режиму.

Після державного перевороту християнські демократи, як і ендеки, опинилися у стадії опозиції до „санаційного” уряду. Дещо пізніше вони об'єдналися з Національною робітничою партією. Суперником нового режиму виступала й більшість „п'ястівців”. У листопаді 1926 р. ППС прийняла рішення про перехід в опозицію, але поставила собі за мету не ліквідацію існуючого режиму, а лише реорганізацію уряду, усунення з його складу найбільш реакційних міністрів.

Прихильниками політики „санації” були протягом певного періоду - ПСЛ - „Визволенє”.

2.3. Безпартійний блок і парламентські вибори 1928-1930 рр

Порівняно сприятлива економічна коньюктура, яку діячі „санації” видавали за результат прийнятих ними дій, і завершення строку уповноважень сейму та сенату змусили „санацію” призначити на березень 1928 р. чергові вибори.

Перед виборами був створений Безпартійний блок співробітництва з урядом маршала Ю.Пілсудського (ББ). Очолив його близький диктатору полковник В.Славек. На проведення блоком виборчої кампанії і державних засобів було відпущено за особистою вказівкою Пілсудського 8 млн. злотих.

У питаннях державного устрою Безпартійний блок виступав за обмеження прав парламенту й посилення позицій уряду. В галузі економіки пропонувалося розширення участі держави в господарському житті. На практиці блок явно не досягнув до рівня самостійного політичного руху, скоріше він слугував головною опорою та знаряддям уряду. В керівництві Безпартійного блоку особливу роль відігравала „група полковників”, які були прихильниками авторитарних методів управління державою. Ліберальну групу Блоку очолив К.Бартель, який неодноразово обіймав прем'єрську посаду [10, с. 85] .

Увесь адміністративний апарат повинен був слугувати справі виборчої боротьби Блоку. Крім прямих прибічників Ю.Пілсудського до нього увійшла частина п'ястівців, частина діячів, які раніше належали до ППС, деякі українські та білоруські буржуазно-націоналістичні групи.

Сам Пілсудський, розраховуючи на повний виборчий успіх, погодився стати першим кандидатом у списку Безпартійного блоку. Вибори перетворилися тим самим у своєрідний плебісцит, який повинен був відобразити відношення до режиму і його глави.

Дивлячись на натиск, який відбивався на виборцях, Безпартійний блок отримав у сеймі 125 місць з 444 і став тим самим багаточисельною групою, але не мав навіть простої більшості. У порівнянні з результатами виборів 1922 р. серйозну поразку отримали ендеки, хадеки, ПСЛ - „П'яст”, блок національних меншин; збільшили своє представництво у сеймі ліві партії - ППС, ПСЛ - „Визволенє”. Кандидати виборчого блоку Робітничо-селянської єдності, в склад якого входила жорстоко переслідувана КПП, зібрали 920 тис. голосів, що примусило владу визнати обрання семи комуністів, які на відкритті 27 березня 1928 р. першої сесії нового складу сейму викрикували: «Долой фашистське правління Пілсудського!».

Своїм маршалом сейм обрав не запропонованого Безпартійного блоку К.Бартеля, а І.Дашинського. Останній в той момент не міркував про протидію режиму. Більш того, Дашинський виразив впевненість у «гармонічній співпраці уряду і сейму».

Ще 27 червня, Пілсудський, для якого підсумок виборів був особистою поразкою, склав з себе уповноваження глави уряду, передавши їх Бартелю. В опублікованому 1 липня інтерв'ю Пілсудський відновив свої напади на сейм і на конституцію, яка обмежувала свободу дій президента й уряду.

В квітні 1929 р. на зміну кабінету Бартеля прийшов уряд на чолі з К. Світальським. У ньому „група полковників” відігравала ще більшу роль. Почастішали і прийняли гострий характер конфлікти між сеймом і урядом.

Правлячий в країні Безпартійний блок не входив із стану конфліктів з парламентом, намагаючись нав'язати йому нову конституцію, спрямовану на подальше розширення прав виконавчої влади.

Проти „санації” і її спроб ліквідації залишків демократично-парламентської системи поступово в сеймі сформувався блок, який включав ППС, ПСЛ - „Визволенє”, а також ПСЛ - „П'яст”, християнських демократів і ще декілька парламентських клубів. Цей блок, який проявляв себе ще в кінці 1929 р., офіційно називався Союзом захисту прав і свободи народу (мав назву Центролев), провів з'їзд у Кракові 29 червня 1930 р., на якому була прийнята резолюція, яка різко засуджувала диктатуру Пілсудського.

Нове угруповання проголосило своєю метою протидію диктаторським методом управління державою та відновлення в Польщі парламентської системи [10, с.86].

КПП, помилково вбачаючи в діяльності Центролева лише намагання до підтримки іншими засобами панування експлуатованих класів, зайняла сектантську позицію, що ізолювала партію від широких антисанаційних сил, об'єднаних в цьому блоці. Виборчу кампанію „санація” почала своєрідно: щоб не допустити такого провалу, який в 1928 р. зазнав Безпартійний блок, в ніч з 9-го на 10-е вересня були за списком, складеним Пілсудським, арештовані, а потім ув'язнені діячі Центролева - лідери ППС і ПСЛ - „Визволенє”, діячі ПСЛ - „П'яста”, хадеків і ін. Всього було заарештовано сенатора і 84 колишніх депутатів.

В результаті виборів, що відбулися в умовах терору і фальсифікації, які проходили 16 листопада 1930 р., отримав 46 % голосів і 249 з 444 місць у сеймі. Деякого успіху добилися ендеки - 12,7 % голосів виборців і 63 мандати. Приблизно половину голосів виборців втратив Центролев, поразку отримали партії національних меншин. Списки Робітничо-селянської єдності зібрали, по офіційним даним, 2,3% голосів виборців, що все ж таки забезпечило обрання в сейм чотирьох комуністів. 4 грудня 1930 р. посаду прем'єра-міністра зайняв Славек. У складі уряду переважала „група полковників”.

2.4. Внутрішньополітична ситуація в першій половині 30-х років і Конституція 1935 р

В 1931 р. відбулися масові виступи робітників та селян проти соціальної політики уряду. Прагнучи захистити свої інтереси й активно протидіяти курсу „санації”, ПСЛ - „П'яст”, „ПСЛ - „Визволенє” та Стронніцтво хлопське об'єднання в 1931 р. у Стронніцтво людове (СЛ), у програмі якого обстоювалася парламентська демократія. Нова партія виступала за експропріацію великої земельної власності без компенсації й подальше створення самостійних землеробських господарств - індивідуальної власності селян. Стронніцтво людове підкреслювало свою опозиційність щодо „санаційного” уряду проводило селянські страйки та демонстрації. Лідерами партії були В.Вітос, С.Миколайчик, М.Ратай.

Хибне становище правлячого режиму відобразилося, з одного боку, проект нової конституції, запропонованої в сеймі в травні 1931 р., а з іншого, різнобіжність у зв'язку з непомірним роздуванням військових витрат, які досягли 70 % всього бюджету. Відбулися постійні зміни в складі уряду. Посаду прем'єра замість Славека у травні 1931 р. зайняв полковник А. Пристор. Міністром фінансів „сімейного уряду” став брат диктатора Я. Пілсудський. Уряд Пристора протримався майже два роки - з 27 травня 1931 р. до 9 травня 1933 р. - час, повний страйкових виступів, демонстрацій безробітних та безпритульних, різних форм протесту сільської бідноти проти податкового гніту, розорення селянських господарств.

В даному періоді дещо посилився ідейний вплив КПП у робітничому класі; партія росла за чисельністю і зміцнювалася організаційно: якщо в 1929 р. в КПП, не рахуючи КПЗБ та КПЗУ, було 3415 членів, то в 1933 р. партія нарахувала 8394 члени, приблизно по 4 тисячі чоловік входило в КПЗБ та КПЗУ і біля 16 тисяч - в Комуністичний союз польської молоді (КСМП). В 1932 р. на IV з'їзді була схвалена лівацька програма партії, в якій вказувалося, що робітничі та селянські маси Польщі, Західної України і Західної Білорусії повинні вести боротьбу за своє соціальне звільнення, за робітничо-селянський уряд, за диктатуру пролетаріату. З'їзд не приділив необхідної уваги глибокій оцінці становища в партії, боротьбі з сектантством і догматизмом [3, с. 115].

В травні 1933 р. Мосьціцький у третій раз був переобраний президентом. Новим прем'єром став Я.Енджеєвич, якого в травні 1934 р. підмінив Л.Козловський. Не рахуючись з діючими нормами права, С.Цар, один з найближчих співробітників Пілсудського, разом із Славеком представили сейму проект нової конституції. У порушенні традицій, прийнятих при підготовці актів такого значення, Безпартійний блок практично без обговорення підтримав проект і направив його в сенат. Там, також з порушенням закону, проект був схвалений, а 23 квітня 1935 року підписана президентом конституція набула силу нового основного закону країни [1, с.94].

Перед введенням нової конституції прем'єром у третій раз став Славек. Пілсудський помер незабаром після її прийняття, а в травні 1935 р. військовим міністром був призначений Т.Каспшицький; очікувалося, що посаду головного інспектора збройних сил одержить Соснковський, але Славек, що представляв „групу полковників”, домігся, щоб на цю посаду був призначений Риз-Смігли, який в 1936 р. отримав звання маршала. У зв'язку з прийняттям нової конституції відбулося зближення між „санацією” та окремими угрупованнями ендеції, особливо табором „Фаланги”, які стояли на крайніх антидемократичних, націоналістичних і антисемітських позиціях.

Відразу за конституцією 8 липня 1935 р. був введений новий виборчий закон. Право висування кандидатів у депутати надавалося лише окружним виборчим комісіям; на кожне депутатське місце могло бути висунуто не більше двох кандидатів. Демонтаж принципів парламентаризму продовжувався прискореними темпами [5, с.283-284].

Згідно конституції президент обирався на сім років загальним голосуванням. Допускалася можливість висування на посаду президента лише двох кандидатів. Президент наділявся широкими повноваженнями: він призначав прем'єра, міністрів, скликав і розпускав сейм та сенат, був верховним командуючим збройними силами, вирішував питання війни і миру, видавав різні акти без погодження з урядом, призначав третину складу сенату. Президент вважався відповідальним за свої дії «лише перед Богом і історією». Отже, Конституція стала ще одним кроком від демократично парламентської системи до авторитарного устрою держави.

незалежність польща державний переворот

Розділ 3. «Санація» без Пілсудського

3.1. Політична нестабільність в 1935-1937 рр

Масовий антифашистський, демократичний, антивоєнний рух в Польщі безперервно зростав з моменту встановлення в Німеччині гітлерівської диктатури. Польське населення виражало свою симпатію Г.Димитрову, Е. Тельману і іншим ув'язненим нацизму, а також жертвам судових та позасудових розправ, які чинила „санація”, вимагали ліквідації створеного в березні 1934 р. за гітлерівським зразком концентраційного табору в Березі Картузькій. Керівництво КПП, не без труднощів долало протидію Левицьких кіл, підходило до розуміння того, що мета боротьби проти фашизму, за мир, за незалежність Польщі диктують необхідність сумісних дій з широким колом соціальних та політичних сил [8, с.241-242].

Влітку 1934 р., коли Димитров виступив з критикою „теорії” соціал-фашизму, його підтримав представник ЦК КПП при Виконкомі Комінтерну Б. Бортновський. Великого практичного і ідейно-теоретичного значення набула нелегально видана КПП у Варшаві в вересні 1934 р. брошура Ленського „Правда про єдиний фронт”. В ній говорилося, що як накопичений КПП досвід, так і розвиток всього міжнародного робітничого руху змушували керівництво партії до творчого перегляду своїх поглядів і розвитку стратегічних і тактичних завдань, які б відповідали необхідності об'єднання всіх демократичних антифашистських сил, боротьбі за створення єдиного робітничого і широкого народних фронтів. Брошура звертала увагу на те, що в ППС, Бунді, Центральній комісії професійних союзів (ЦКПС), інших масових організаціях росте потяг до спільної боротьби проти фашизму, проти внутрішньої та зовнішньої політики „санації”.

У липні-серпні 1935 р. між КПП і ППС була досягнута домовленість про те, що обидві партії будуть утримуватися від взаємних нападів і спільно боротися за звільнення політичних в'язнів. На VII конгресі Комінтерну Ленський відмітив, що у Польщі в зв'язку з гостротою аграрного питання і розмахом селянського руху народний фронт може скластися раніше єдиного робітничого фронту.

Практично „санацію підтримували лише державні службовці, офіцери, частина буржуазії, робітники державних підприємств. Приблизно аналогічними підсумками завершилися вибори до сенату, що відбулися 15 вересня. Новий сейм назвали „сеймом призначенців”. Крах „санації” був настільки значним, а боротьба в правлячому таборі між „президентською”, чи „замковою”, групою „генеральською”, чи „бельведерською” групою, яку очолював Ридз-Смігли, „полковницькою” та іншими групами, настільки запеклою, що в жовтні було оголошено про розпуск Безпартійного блоку. Не зумівши створити своєї масової партії „санація” з метою збереження режиму була вимушена і далі миритися з легальним існуванням дрібнобуржуазної та буржуазної опозиції.

Керівна роль в правлячому колі перейшла до „генеральської” групи: 13 жовтня 1935 р. прем'єр-міністром став генерал М.Зиндрам - Косцялковський, 15 травня 1936 р. він уступив місце Ф.Славой-Складковському. Для зміцнення позицій „санації” замість Безпартійного блоку у лютому 1937 р. був створений Табір національної єдності (Обуз зъедноченя народовего, ОЗН), який очолив полковник А.Коц, пізніше замінений генералом С.Скварчиньським.

Велике пожвавлення наступило в селянському русі. Масова селянська партія на з'їзді, що відбувався в грудні 1935 р., висунула вимоги розподілу без викупу великих земельних володінь, амністії політв'язнів, ліквідації концентраційного Табору в Березі Картузькій, розпуску сейму, проведення демократичних виборів, зміна зовнішньополітичного курсу. Хоча її керівництво продовжувало відхилятися від єдиних дій з ППС, КПП, в партії, особливо в молодіжній організації „Віці”, зростало устремління до єдиних дій з робітничим класом. 29 червня 1936 р. президенту від імені селянської партії були вручені попередньо обговорені вимоги про встановлення демократичної конституції, проведення вільних виборів, створення уряду народної довіри. Внаслідок цього у Польщі, не дивлячись на репресії зі сторони влади, відбувалися народні виступи проти „санації”. Біля 2 млн. чоловік приймали участь у святкуванні 15 серпня 1936 року Дня селянських дій. 16-25 серпня 1937 році відбувся всезагальний селянський страйк, який в деяких місцях супроводжувався сутичкою із поліцією. В ході страйку людовці діяли спільно з лівими соціалістами і комуністами [5, с. 285-287].

3.2 Розпуск КПП

Переслідування, репресії, яким піддавалися комуністи в більшості капіталістичних країн, були неминучі. Але жорстокий терор обрушився і на діячів КПП, що опинилися за умовами партійної роботи чи в силу інших обставин на території Радянського Союзу. Ще в 1931 р. був заарештований незадовго до того як приїхав в СРСР С.Воєвудзький. Раніше (з 1922 р.) він був активним діячем лівої селянської партії ПСЛ - „Визволенє”, потім - одним з організаторів Незалежної селянської партії, а в 1922-1927 рр. - депутатом сейму, постійно співпрацював з КПП. У 1933 р. у Москві був заарештований і незабаром покінчив життя самогубством Е.Чешейко - Снохацький - член Політбюро ЦК КПП, з 1930 р. представник КПП при Виконкомі Комінтерну. Він починав свою політичну діяльність в ППС - фракції, одного часу був Генеральним секретарем ППС, залишив цю посаду в липні 1920 р. В знак протесту протии участі ППС в уряді і на чолі опозиційної лівої групи весною 1921 р. Вступив в КРПП. Приблизно у той час були заарештовані члени ЦК КПП К. Гресер і С. Будзиньський, діячі КПП В. Врублевський, Т. Жарський. Покінчив життя самогубством член Політбюро і Секретаріату ЦК партії Л. Пурман. Жертвами фальшивих звинувачень стали багато діячів Білоруської селянсько-робітничої громади, діячів КПЗБ і КПЗУ, які опинилися в СРСР. „У засміченні партійних рядів провокаторами” звинувачувались А. Варський, М. Кошутська, Г. Валецький. У 1936 р., а особливо в 1937 р. жертвами свавілля, насилля, беззаконня опинилися сотні й тисячі тих комуністів, які віддано з жовтня 1917 р. служили справі державного, суспільно-економічного, політичного, воєнного будівництва Радянської держави.

Ініціатором розправ польськими комуністами був І.В.Сталін. Він насаджував версію про перетворення КПП у шпигунську організацію, мистецьки дискредитував керівників партії, натравлював один на одного. Його ворожість до КПП, напевно, виникла у 1923-1924 рр., коли польські комуністи виступили з критикою методів внутріпартійної боротьби в РКП(б).

ІККІ, обговоривши у січні 1936 р. підсумки ЦК КПП та підкресливши її певні досягнення, під тиском Сталіна заявив про місце засміченості партії ворожими елементами і вказав на необхідність „термінових радикальних мір по оздоровленню партії”, очищення її від нав'язливих в її рядах троцькістських та напівтроцькістських елементів, від будь-якої агентури класового ворога.

П'ятий, який був останнім, пленум ЦК КПП відбувся у лютому 1937 р. Він орієнтував партію на створення єдиного робітничого і народного фронту, на боротьбу за мир. За дружбу з СРСР, проти загрози гітлерівської агресії та політики „санації”, яка веде країну до катастрофи.

В серпні 1937 р. партія своїм закликом „До людей праці - віруючим католикам” розширювала фронт антифашистської патріотичної боротьби за єдність дій, активно підтримувала страйк вчителів, селянські страйки. Не дивлячись на це, був підготовлений „Проект постанови ІККІ про розпуск КПП”. 2 грудня Сталін на проекті постанови зробив надпис: „З розпуском запізнилися років на два. Розпустити потрібно, але опублікувати у пресі, на мою думку, не слід”. Так фактично був винесений вирок КПП, а також КСМП, КПЗУ, КПЗБ.

16 серпня 1938 р. голосуванням, в якому приймали участь всього шість із дев'ятнадцяти членів Президіума ІККІ, було затверджено постанову про розпуск КПП. У місця зосередження польських комуністів в різних країнах і в саму Польщу Виконком Комінтерну направляв своїх представників, яким було доручено втілити у життя цю постанову [5, с. 287-289].

За часи свого існування партія передбачала своє негативне відношення до самого факту утворення суверенної Польської держави. КРПП підкреслювала, що шлях до селянства - це шлях до революції. Розвивались уявлення про необхідність політики широких соціальних союзів з метою боротьби за реальну свободу польського та пригнічених народів, за землю для селян, за робочий контроль у промисловості, за дешевий хліб, за забезпечення житлом міського населення. Також обговорювалося питання про орієнтації не на не безпосередній перехід до соціалізму, а на встановлення революційно-демократичної диктатури широких мас народу. Робітничий клас, „революційний пролетаріат Польщі, - говорилося в одному з документів, повинен виступити на арені історичних подій не лише як представник інтересів свого класу, але і як керівник і захисник інтересів всієї нації. На жаль, це не означає, що партією були переборені багато сектантсько-догматичних помилок [5, с.268]. Таким чином, розпуск КПП не надав можливості втілити в життя польського народу свою програму та прийти до влади.

3.3 Внутрішньополітична обстановка в останні роки режиму «санації»

В умовах загострення соціальних і національних протиріч намітилися певні тенденції до зближення буржуазно-поміщицьких і клерикальних кіл з правлячою верхівкою. Легальна опозиція, не дивлячись на радикалізацію та зростаючу активність лівих елементів в ППС, СЛ і деяких інших організаціях, не змогла істотно вплинути на помітне скочування вправо урядового курсу внутрішньої і зовнішньої політики. Деякі, більш реалістичні буржуазні кола прикладали значні зусилля до того, щоб притиснути „санацію”, об'єднатись у боротьбі проти неї. Проявилося це в тому, що склалося нестійке лише поверхове співробітництво впливових політичних діячів, у відомій мірі, що намагалися протидіяти „санації” - Падеревського, Сікорського, Галлера, Корфантого. За місцем проживання, де жив Падеревський у Швейцарії, це коло діячів отримало назву „Фронти Морж”. Але не зважуючись опертися на маси члени „Фронту „ не змогли у будь-чому подіяти на урядову політику, хоча Сікорський намагався об'єднати тих, кого він рахував сумлінними і чесними демократами, у нелегальний Союз відродження республіки. Настільки ж безрезультатними були зусилля, які почали складатися в кінці 1937 р. клубів антифашистсько налаштованої інтелігенції, послугувавши у 1939 р. базою для Демократичної партії (Стронніцтво демократичне, СД), лідерами якого були М. Михалович, В. Жімовський та ін. Всьому антисанаційному колу суспільно-політичних сил не вистачало ні енергії, ні єдності, ні бажання та уміння спертися на антифашистський фронт, не вистачало авангарду, що зміг би відстояти незалежну Польщу, врятувати її від катастрофи, яка насувалася зі сторони гітлерівської Німеччини.

Напередодні 1 травня 1938 р. КПП, закликаючи ще раз в одному із своїх останніх документів до об'єднання всіх демократів, вказувала, що кати польського народу, гнобителі Західної України та Західної Білорусії хочуть разом з Гітлером пограбувати Чехословаччину, а це створює смертельну загрозу для Польщі, життєві інтереси якої вимагають політики взаємодопомоги з СРСР, Чехословаччиною, Литвою. Про те, що приблизно ті ж почуття й прагнення поділяє значна частина народу, говорив масовий характер першотравневих демонстрацій у Польщі. В них в 1938 р. брали участь до 1,5 млн. чоловік - більше, ніж коли-небудь за всі роки існування режиму „санації”.

Захоплення у Чехословаччині в вересні 1938 р. Тешинської Сілезії - економічно високорозвиненого району площею 801 кв. км. з 227 тис. мешканцями - „санаційні” правителі використовували для роздування національно-патріотичної кампанії, яку так чи інакше підтримували і ендеки, і прибічники „Фронту Морж”, і лідери ППС. В обставинах шовіністичних пристрастей „санація” вирішила зміцнити свій режим проведенням нових виборів у сейм та сенат. Ще напередодні Мюнхена декретом президента від 13 вересня обидві палати були достроково розпущені, обрання нового складу сейму було призначено на 6 листопада, сенату - на 13 листопада 1938 р. Хоча партії опозиції настоювали на відновленні демократичного виборчого закону і закликали страйкувати вибори.