Тоталітаризм як феномен ХХ ст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема

«Тоталітаризм як феномен XX ст»

Вступ

У найдраматичніші періоди своєї історії людство намагалося знайти єдино правельний вихід із ситуації, що склалася. Інколи йому це вдавалося, інколи - ні. Початок ХХ століття приніс людям чимало страждань і розчарувань : економічні кризи, жорстокі повстання та революції і, нарешті, світова війна. Демократія, на яку покладалося стільки надій, не спромоглася убезпечити народи від небачених руйнувань і багатомільйонних жерт. Перед тими, хто ще вчора беззастережно вірив у демократизм, міжнародне право та недоторканість особи і майна, постали запитання, на які не знаходилося відповіді : чому так сталося, хто винен, як уникнути подібних катастроф у майбутньому ?

Обивателі, не взмозі самостійно розібратися у причинах такого стану речей, у всьому звинуватили демократію. Саме в ній вони вбачали корінь зла і схилялися до думки, що лише „сильна” влада зможе забезпечити їм спокійне й сите життя. Найбільше такі погляди були поширені у країнах, які або програли Першу світову війну, або ж не отримали від перемоги в ній того, на що, на їхню думку, вони заслуговували. Боягузтво і лицемірство, підлість і зрада, визнання будь - якої влади і будь - якого „вождя” - усе це не видавалося за надмірну плату за власне благополуччя і спокій. В ім”я кращого майбутнього та задоволення власних істересів такі люди зголошувалися відсторонено спостерігати злочини влади, аби вони лише не стосувалися їх особисто.

І поки інтелектуали та політики розробляли рецепти повоєнного облаштування світу й безуспішно намагалися пропонувати їх народам, владу захоплювали ті, хто давав прості й зрозумілі людям відповіді та обіцяли заманливі перспективи. З цього жорстокого часу, який розпочався 1914 року, й виросла небачена дотоді протилежність демократії - тоталітаризм.

Мета дослідження - з”ясувати походження терміну „тоталітаризм”; як проявлялися ознаки тоталітарних режимів в Німеччині, Італії та СРСР у 20-30-х рр. ХХ ст.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання :

- виявити основні риси тоталітарного ладу ;

-простежити еволюцію становлення теорії тоталітаризму;

- з”сувати особливості психограм політичних диктаторів;

- порівняти деякі аспекти фашистської та сталінської моделей тоталітаризму.

Актуальність. Феномен останніх п”ятнадцяти років полягає в тому, що вони сконцентрували в собі суспільні явища історичного маштабу, динамічність розвитку яких виявилась непрогнозованою навіть для авторитетних вчених-суспільствознавців. Мова йде про майже одночасний крах тоталітарних режимів в країнах Центрально-Східної Європи, розпад СРСР, зміну геополітичної карти світу.

З другої половини ХХ століття в життя вступило не одне нове покоління. Вони не мають безпосередніх вражень про той час , їх уявлення складає лише велика кількість книг та фільмів. На протязі останніх років тема злочинів радянського, нацистського та фашистського тоталітаризму практично щезла з періодичних видань, радіо, телебачення. Для багатьох представників цих поколінь сталінізм, фашизм, нацизм - щось скоріше екзотичне, ніж трагічнє. Для них жах страждань, горе незчисленних жертв не так вражаюче, як для сучасників тих подій. Час зробив свою справу. Це природньо. В один прекрасний день все стало історією.

Але не потрібно забувати про жахливі наслідки панування тоталітарних режимів у Німеччині, Італії та Радянському Союзі.

Щодо України, то врахування рудементів тоталітарної доби необхідне в процесі функціонування державних владних структур, вирішенні актуальних проблем українського державотворення, формуванні політичної нації та її еліти. Отже, актуальним залишаються дослідження феномену ХХ століття - тоталітаризму, зокрема тоталітаризму як його класичнго різновиду в українській історії ХХ століття, який зійшов з історичної арени, але продукти його розпаду продовжують активно впливати на суспільно-політичне життя і нерідко в значній мірі детермінують нинішній політичний процес в Україні.

Об”єкт досліждення - тоталітаризм як політичний феномен в його класичних проявах - сталінізм, нацизм, фашизм.

Предмет - політологічне осмислення поняття „тоталітаризм” і його прояв у 20-30- х рр. ХХ ст. в Італії, Німеччині та СРСР.

Стан розробленості проблеми. :

- незважаючи на достатню поширеність термінів „тоталітаризм”, „тоталітарним режим” існує велика кількість теорій їх виникнення, єдиної точки зору не існує ;

- в російській літературі описується різні аспекти пропікання тоталітарного режиму в Німеччині, Італії та СРСР в працях В. Алексеева, Л. Бровка, К. Бахмака, Д. Кралка, В. Медведева , Д. Мельника та інших ;

- в Україні дана проблема почала вивчатися і переосмислюватися лише на початку 90-х рр., із здобуттям незалежності з”явилася можливість дослідити нові документи, які раніше були під грифом „Секретно”.

В даний час існують :

- методологія марксизма - історичний матеріалізм, - це найбільш трудоміська теоретична база для вивчення історії і суспільства ;

- величезний фактологічний і документальний матеріал ;

глибокі дослідження різних аспектів тоталітаризму : економіки, політичних структур, ідеологій, пропаганди

- глибокі дослідження різних аспектів тоталітаризму : економіки, політичних структур, ідеологій, пропаганди.

Теоретична і методологічна основа магістерської роботи. Теоретичною базою праці є політологічна конценція тоталітаризму. В дослідженні використано методи об”єктивного, предметно-хронологічного, порівняльно-історичного, структурно-функціонального та системного аналізу, що дало змогу виявлення загального та особливого в тенденціях розвитку досліджуваного процесу. При написанні магістерської роботи застосовано принципи об”єктивності та історизму, конкретно-історичний і системний підходи, загальні методологічні принципи аналізу політологічної та історичної літератури.

Наукова новизна даної праці полягає в тому, що в єдиній роботі висвітлена як і політологічна теорія походження тоталітаризму , так, і його прояви у Німеччині, Італії та СРСР. Тоталітаризм розглядається як цілісна система, сукупність взаємодії таких явищ як тоталітарної ідеології та тоталітарних методів впливу.

Теоретичне та практичне значення магістерської роботи. Матеріали та висновки магістерського дослідження поглиблюють розуміння сутності феномену тоталітаризму і його класичних різновидів- сталінізму, нацизму, фашизму. Результати роботи можуть бути використані політологами, істориками та фахівцями інших суспільних наук.

Результати дослідження можуть бути використанні при викладанні курсу політології, загальної та політичної історії, у вищих та середньо-спеціальних навчальних закладах.

Структура роботи. Магістерська робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури, що включає 81 позицію.

Розділ 1. Історіографія проблеми

В останні роки по даній проблематиці представлено досить багато книг та публікацій у періодичній пресі, як дослідницького, так і публіцистичного характеру. Видано збірники науково-практичних та науково-теоретичних конференцій, де так чи інакше висвітлюються проблеми тоталітаризму, його загальні й конкретні, спільні й окремі риси. На жаль, переважна більшість публікацій належать або перу іноземних авторів, перекладених російською мовою, або російськомовні видання російських та українських політологів та істориків. На українській мові незначна кількість публікацій, що стосується даної проблематики. Проблема феномену тоталітаризму, яка спершу здавалося такою очевидною й зрозумілою, при заглибленні в неї виявилася досить складною і заплутаною.

Література, яка була використана при написанні магістерської роботи, можна поділити на три групи :

- політологічного змісту ;

- праці та наукові статті, що стосуються встановлення і функціонування тоталітарної системи в Німеччині та Італії ;

- наукові доробки, які характеризують тоталітарний режим у Радянському Союзі.

Коротко охарактеризуємо окремо кожну групу літератури.

1. Дослідження феномену тоталітаризму розпочалося майже одночасно з його виникненням і проходило кілька етапів, починаючи з 20-х років. У 30-40-хх роках ХХ століття в працях Е. Фромма [74] та Ф. Хаєка [70] розпочато науковий аналіз соціально-психологічних аспектів тоталітаризму, виявлення структурної та функціональної тотажності тоталітарних режимів фашистської Італії, нацистської Німеччини, сталінського СРСР, тим самим було закладено теоретичні основи для його вивчення. Дані теоретичні основи можна спостерігати у працях А. Реймона „Демократія і тоталітаризм”[54], М. Юрія „Основи політології” [81] та ряді наукових статтей В.Батана [6] та А. Трубайчука [68 ].

Повністю теорія тоталітаризму сформувалась в другій половині 50-60 рр. , коли була опублікована фундаментальна праця америконського вченого Ханни Арендт „Джерела тоталітаризму” [4] , яка доклала великих і плідних зусиль, до глибокого вивчення тоталітаризму в історії людства. Розуміючи тоталітаризм як систему масового терору, що забезпечує в країні атмосферу загального страху, авторка досліджує умови його виникнення. Дана наукова робота була використана мною при написанні першого розділу магістерської роботи.

Аналізуючи і зіставлюючи психограми політичних дикторів, таких як Сталін, Гітлер та Муссоліні, використовувала праці Б. Кухти, А.Ноймана, Е. Фромм.

В праці Бориса Кухти „Феномен політичного лідера : історичні силуєти на тлі епох” визначено , що саме три тоталітарні лідери поставили світ в середині століття на грань катастроф. Щоправда, з певними відмінностями. Так Гітлер, підпорядкувавши собі , своїм ідеям, які як гіпноз подіяли на цілу націю, і спробував реалізувати геополітичні плани без врахування жертв, які мали бути покладені для реалізації мегаломанічних цілей. Відповідно Сталін, за Кухтою, залишивши на пізніше геополітичні плани світової революції, заходився наводити порядок у власній державі.

2. Значна кількість досліджень, доступних для вивчення, які стосуються фашистської Італії та нацистської Німеччини радянського періоду. Відповідно носять відбиток комуністичної ідеології, хоча містять досить не поганий фактаж з даної проблематики. Це праці таких авторів К. Бахмана [7] , Л. Гінцберга [14], Д. Мельника [37], С. Слободського [64], Д.Мельникова [38] , Д.Проектора [51] та інші.

Цінна книга відомого болгарського вченого і політика Желю Желева Фашизм. Тоталітарна держава, де автор виокремлює основні риси тоталітарної держави, зокрема Німеччини : насильницьке встановлення однопартійної системи шляхом знищення інших партій; зрощування партії з державою; уніфікація всього суспільного життя; авторитарний образ мислення і культ національного вождя ; концентраційні табори.

Що стосується саме створення апарату насилля в Німеччині, концентраційних таборів можна знайти в книзі Д. Мельникова „Империя смерти. Аппарат насилия в нацистской Германии» [38] та у статті Д.Прокудіна „Нацистский режим и нацистское государство [50], яка розміщенна в журналі „Історія” за 2002 рік №3.

Значна кількість літератури присвяченна воджям нацизму та фашизму- Адольфу Гітлеру та Бенітто Муссоліні. Серед великої кількості історичної, публіцистичної, мемуарної та іншої літератури, відзначимо роботи Л. Черної, Г. Раушнинга [52], А. Трубайчука [68] , А. Аксельрода [2], Г. Розанова [57], Т. Філатова [71] , Д.Смита [65],, К. Хібберта [75] .

3. Сталінському різновиду тотатіларизму приділяли увагу відомі радянологи Р. Конквест [27], А. Авторханов [1], а також емігранти з країн „соціалістичного табору”, зокрема, відзначимо праці О. Солженіцина [] та Г.Костюка [30]. Нашому дослідженню історичного явища сталінізму допомагають історичні монографії та студії Ю. Шаповалова [77], З.Лихолобової [33], в яких детально висвітлюються всі аспекти існування сталінського режиму на методологічних засадах принципу історизму.

Після розпаду Радянського Союзу з”явилося багато праць присвяченних „батькові всіх народів”. Ці грунтовні, в основному історичні за змістом праці, не заангажовані та ідеологізовані, а висвітлюють достовірні факти про життя і прихід до влади Сталіна. З початком 90-х років ХХ століття відкрилися більші можливості для ширшого вивчення даної історичної особистості. Відбувся ніби новий етап розвінчення культу вождя. Став можливим доступ до документів та матеріалів, які раніше зберігалися в архівах НКВД з грифом „Секретно”. Варто відзначити наукові доробки А. Булока [11 ], К. Ішмуратова [24] , Г. Корольова [28 ], О. Машкіна [35 ] , В. Сербея [61], Д. Волкогонова [12], І. Павлова [45], Е. Родзинського [56 ].

Звичайно, в магістерській роботі були використанні роботи і радянського періоду для порівняння з науковими працями, які були написані після розпаду СРСР.

Розділ 2. Тоталітаризм : суть, ознаки та проблеми визначення

2.1 Зміст та походження терміну „тоталітаризм”

Тоталітаризм як певний тип політичної системи, специфічний політичний і суспільний лад - феномен ХХ століття. Що ж стосується самого цього слова, а також тоталітарних ідей, то вони виникають значно раніше. Термін „тоталітаризм” походить від пізньолатинських слів „totalitas” - повнота, цілісність - і „totalis” - весь, цілий, повний. У своєму етимологічному, неполітичному значенні цей термін здавна використовується багатьма вченими. В політичному лексиконі його вперше ввів для характеристики свого руху Б. Муссоліні в 1925 році. До першого видання „Енциклопедії суспільних наук” цей термін включено не було, хоча в „Оксфордському словнику англійської мови” наводиться перший приклад його вживання, узятий із видання „Contemporary review” за квітень 1928 року. Слово стало вельми популярним напередодні Другої світової війни завдяки таким кінофільмам, як сворена Габріелем Паскалем екранна версія п”єси Шоу „Майор Барбара” та фільм „Під підозрою”. У післявоєнний період вживання слова відображало спробу вдосконалити традиційну класифікаційну схему, що складалася з таких термінів , як диктатура, деспотизм і тиранія. Вихідною метою було запропонувати родовий термін для означення режимів лівих і правих партій, які мали набагато більше спільного, ніж на це вказувало традиційне ідеологічне протиставлення комунізму і фашизму.

У 30 - ті роки одним із перших серед учених поняття „тоталітаризм” широко використовував німецький філософ і політолог К. Шмідт. Незадовго до Другої світової війни у США відбувся спеціальний симпозіум, присвячений тоталітарній державі. Теорія тоталітаризму складається у 40 - 50 роках ХХ століття.

Перші „класичні” теоретичні дослідження з проблем тоталітаризму - праці Ф.Хайєка „Шлях до рабства” (1944 р.) і Х. Арендт „Витоки тоталітаризму” (1951 р.) , а також сумісна праця К. Фредріха і З.Бжезинського „Тоталітарна диктатура й автократія” (1956 р.) [81,30]. У сучасній політичній науці теорія тоталітаризму займає помітне місце й широко використовується при класифікації політичних структур. Дана теорія має значну еврестичну цінність, дозволяє глибше розуміти різні типи суспільства й політичних систем і, перш за все, вияснити фундаментальні відмінності відкритого й закритого суспільства. Що ж конкретно розуміється під тоталітаризмом ?

Дуже часто тоталітаризм визначають як політичний режим, що здійснює всезагальний контроль над населенням і спирається на систематичне застосування насильства або його загрозу. Таке визначення відображає найважливіші риси тоталітаризму. Однак воно недостатнє, тому що поняття „політичний режим” досить вузьке за своїм об”ємом для того, щоб охопити всю багатогранність проявів тоталітаризму. Тоталітаризм не вкладається в елементи, що сприяють формування влади, але охоплює аспекти її функціонування, а також характеризує тип суспільства в цілому, в тому числі менталітет особистості, культуру, соціальну й економічну структуру. Тоталітаризм - це політичний спосіб виробництва і всього суспільного життя, що характеризується всезагальним контролем з боку влади над суспільством і особистістю, підкорення усієї суспільної системи колективній меті і офіційній ідеології [48,27]. Це не тільки політичний режим, але й певний тип політичної і суспільної системи.

Хоча тоталітаризм стає політичною реальністю лише у ХХ столітті , його ідейні витоки сягають глибокої давнини. Тоталітарні погляди і, перш за все, ідеї необхідності повного підпорядкування частини цілому, індивіда державі, а також тотального управління суспільством, існують уже більше двох тисячоліть. Так, ще у V ст. до н.е. Геракліт вважав, що володіючи мудрістю, досконалими знаннями, „Можна управляти всіма речами”[79,19].

У II - IV ст. до н.е. у Китаї теоретики (Цзи Чань, Шень Бу - Хай, Шан Ян) обгрунтували необхідність створення сильної централізованої держави, яка б з допомогою багаточисленних і жорстоких законів регулювала всі сфери суспільного і приватного життя населення. Держава, вважали вони, повинна володіти монополією у ряді галузей виробництва й торгівлі і здійснювати постійний контроль за поведінкою та умонастроями підданих, спираючись при цьому головним чином на суворі покарання.

Досить детальне обгрунтування тоталітарної держави є у творах Платона ( V - IV ст. до н. е. ), особливо в його останньому діалозі „Закони”. Досконалій державі Платона притаманні такі риси, як безумовне підкорення індивіда і станів державі - реальному втіленню всього суспільства; державна власність на землю, будинки і навіть усуспільнення дружин і дітей; загальне насадження однодумства і колективізму; державне регламентування законами не тільки суспільного, а й приватного життя; єдина, обов”язкова для всіх громадян релігія ; жорстоке обмеження спілкування з іноземцями, заборона громадянам відвідувати чужі країни у приватних справ, а особам до сорока років взагалі виїжджати за межі держави.

У Середні віки і особливо у Новий час багато тоталітарних ідей були втілені у проектах майбутньої держави комуністів - утопістів Г.Мора, Т. Компанеллі, Г. Бабефа.

Потяг до насильницької перебудови суспільства на принципах комуністичних і соціалістичних утопій, а також крайня нетерпимість до ідейних опонентів, до будь-якого інакомислення характерні для багатьох французьких соціалістів ХІХ ст. Так, один з основоположників теорії соціалістичного планування Сен - Сімон вважав цілком природнім , що з громадянами, які не підкорятимуться вказівкам планових органів, будуть „обходитися як з тваринами” [79,29].

Значно збагатив і осучаснив тоталітарну думку Ж. - Ж. Руссо. Він виходив з патерналістського бажання вивести народ до нового, щасливого життя, з необхідності глибокого перетворення суспільства на основі розуму, справедливості, рівності й свободи.

Це можливо за допомогою досконалої держави. Утворення держави означає появу з окреми, недосконалих людей „морального й колективного цілого”, політичного організму або „політичного тіла”, в якому ніби розчиняється окрема особистість. Носієм безпосередньої волі, що виражається громадянами, виступає держава. Лише вона володіє абсолютною владою, неподільним суверенітетом. У разі непідкорення окремих громадян держава має право примусити їх до цього силою , і тим самим заставити „бути вільними”, тому що свобода проявляється у відповідності з загальною волею [68,17].

Подальший розвиток тоталітарні ідеї отримують у творчості пізніших мислителів : Фіхте, Гегеля, Маркса . Однак практично - політичне звучання і масове поширення вони отримують лише у ХХ столітті. У цей період тоталітарна політична думка втілюється в ідеологію масових соціалістичних рухів - комуністичного й соціалістичного, фашистського й націонал - соціалістичного. Робляться спроби обгрунтувати необхідність переходу до тоталітарної організації суспільства, спираючись на об”єктивні закони суспільного розвитку, найновіші соціальні факти й теорії : суспільного прогресу, соціал - дарвінізму, класової боротьби, державно - монополістичного капіталізму, планування.

Вчені А. Хайєк і К. Ясперс вбачають першоджерела тоталітаризму у намаганні підпорядкувати всі суспільні процеси реалізації єдиній колективній меті, не залишаючи місця для індивідуальної автономії і свободи. Подальша логіка формування тоталітарного ладу приблизно така. Колективна мета реалізується за допомогою економічного й соціального планування. Всезагальне планування, в всьою чергу, потребує надійних гарантів реалізації планів - всесильної, абсолютної влади і масової підтримки, що забезпечується за допомогою гіпертрофованого зростання інститутів влади, соціального контролю і систематичної ідеологічної обробки населення, насадження єдиної ідеологічної віри, а також придушення всякого інакомислення. Єдина складна державна машина не допускає індивідуальної свободи громадян- гвинтиків , тому що це загрожує цілому. Заради досягнення великої мети, загального блага дозволяється використовувати будь-які засоби. Ця логіка тоталітаризму досить переконлива. Однак деякі дослідники, говорячи про витоки тоталітаризму, ставлять на перший план інші, порівняно з колективною метою, фактори. Так, Н. Бердяєв вважає, що першоджерела тоталітаризму треба шукати у політизації утопії [70,31]. Ідеальні образи досконалого, гармонійного ладу - утопії відіграють велику роль в історії. І вони більшою мірою здійсненні, але обов”язково у викривленій формі.

Вважається, що наведені дві точки зору не суперечать одна одній, оскільки колективна мета, що лежить біля витоків тоталітаризму, реально виражається у формі ідеологічних систем, утопій.

2.2 Ознаки тоталітарного режиму

Тоталітарні режими СРСР, Італії та Німеччини мали ряд спільних рис, які тією чи іншою мірою були успадковані тоталітаристами інших країн. Ці риси найвиразніше проявилися у період між Першою та Другою світовими війнами, головним змістом якого була боротьба між демократією та тоталітаризмом.

1. Однопартійна диктатура. Партія в тоталітарній країні будувалася на військовій дисципліні на кшталт середньовічних рицарських орденів. Причому, в Німеччині та Італії ієрархічність у націонал - соціалістичній та фашистській партіях була впроваджена відвертіше, ніж у більшовиків. У СРСР Й. Сталін хоч би для видимості, час від часу імітував партійну демократію - з”їзди, вибори керівника партії. Вожді нацизму А. Гітлер і фашизму Б. Муссоліні й цього не потребували, свідомо видаючи, що втілюють у собі й націю, і партію, і державу. Вони зображувалися пропагандою як основа партії і чільний елемент держави, у той час як більшовики постійно наголошували, що для них вище за все були народні маси. До того ж більшовики заборонили усі інші, крім власної, партії, а нацисти і фашисти, навпаки, зберегли і створили ряд „дружніх” партій.

Проте, незважаючи на ці незначні відмінності, усі три режими трималися саме завдяки придушенню своїх політичних опонентів.

Зразком трансформаційної політичної партії у своєрідний високодисциплінований загін професійних активістистів була більшовицька партія. Саме у більшовиків переймали досвід утворення й формування своїх „дисциплінованих” партій італійські фашисти й німецькі націонал-соціалісти. Харктерною рисою партії „нового типу”, а саме такими й вважали себе більшовицька, нацистська і фашистська партії, є зневага до загальнолюдських цінностей, принципів моралі. Морально усе, що прислуговується „справі партії”. Найвищим уособленням моралі і віри є вождь (дуче, фюрер). Фактично партію було поставлено навіть над державою і над самою ідеєю. „Вождь - це партія і партія - це вождь!” - наголошував Гітлер. Згадаємо з Володимира Маяковського : „Партия и Ленин - близнецы братья… Ми говорим - партия, подразумиваем - Ленин, ми говорим - Ленин, подразумиваем - партия” [18,38].

Так, само, як Ленін і Сталін, Гітлер і Муссоліні, їхні ідеологічні послідовники постійно твердили про величезні заслуги партії й, зрозуміло, її вождів перед народом, їхню турботу про нього, наголошували на єдності партії й народу, її всеосяжній керівній ролі. При цьому Муссоліні більше наголошував на ролі вождя, тобто самого себе. Гітлер ставив себе поруч з партією, ототожнюючи особу фюрера з нацією й державою. Сталін обов”язково приладжував між собою й партією ще й браз муміфікованого Леніна, оскільки засновником компартії вважався він, а не Сталін. Сам же він полюбляв про себе казати словами Леона Фейхтвангера, що „Сталін - це Ленін сьогодні” [35,7].

2. Культ особи „вождя” є неодміною рисою усіх без винятку тоталітарних режимів. Він базується, насамперед, на звеличені його персони, а разом з цим - ідеї, яку він уособлював. На це працювали цілі пропагандистські індустрії. Цілодобово населенню нав”язували образ турботливого „батька народу”, який піклується не про власне благо, а лише про співвітчизників. Сотні тисяч пожиттєвих скульптурних зображень, мільйонні наклади біографій, газети, нашпиговані фотознімками вождя повинні були укорінити у свідомості людей переконання, що він є втіленям їх самих. Вождя ніколи не помилявся, володів даром провидця. Ті ж, хто мав необачність ставити це під сумнів, ставали не лише ворогами диктатора, а й кожного громадянина.

Прикметною рисою тоталітарних і авторитарних вождів було їх загравання з народом. Гітлер полюбляв одягати одягати форму простого члена партії, Сталін козиряв сірою солдатською шинелю, френчем і простими грузинськими чоботами [32,47]. Вождь мусив бути скромним, близьким, достурним простому людям, адже кожен із них був „вихідцем” з простого народу. Так само як в СРСР катехізисом сталінізму став „Короткий курс ВКП(б)”, у Німеччині цю роль відігравав гітлерівський „Майн кампф”, в Італії - збірник цитат Муссоліні.

„Заключні слова Муссоліні потонули в дикому потоці захоплених вигуків, у все зростаючому, безперервному, завиваючому скандуванні : „Дуче! Дуче! Дуче! „, в істеричному гвалті жінок, у криках, сповнених захвату і запевнянь у вірності до гродової дошки... „Він подібний до Бога”, - сказав один із „бонз”, спостерігаючи, як він стоїть на балконі з олімпійською незворушністю, „Ні, він не подібний до Бога, - зауважив той, хто стояв поряд з ним. - Він і є Бог” [75, 6].

3. Партійно - державна еліта. Але жоден з тоталітаристів не міг здійснювати свою політику самотужки, тому до управління залучалися нові кадри. Ці люди, наділені недоступними для інших правами і благами, складали своєрідну касту. У Німеччині та Італії основою правлячої еліти були представники середніх класів, а в СРСР - робітництва та селянства. Проте й тих, і інших ніколи недопускали до найвищих ешалонів влади, гуртуючи біля підніжжя владного Олімпу, на якому були вождя та його свита, нерідко представлена ділками з кримінальним минулим та пристосуванцями з невдах - інтелегентів.

У цьому середовищі діяли особливі писані й неписані закони, панували кругова порука й чіткий поділ на ранги. Схема підлеглості й зверхності була відпрацьована до найменших дрібниць. Навіть з того, наскільки близько стояв до диктатора партійний чиновник, можна було безпомилково визначити його ранг серед інших. Практично не існувало таких злочинів, на які не йшли такі люди задля збереження свого становища.

4. Цілковитий контроль над економікою. В усіх тоталітарних країнах міжвоєнної доби відбулося одержавлення господарства. Провідні галузі економіки втрачали самостійність у виборі форм господарювання, виробництва та збуту продукції. Це робилося, щоб досягти самозабезпечення як для внутрішньої стабільності режимів, так і для військових потреб. У СРСР більшовики під приводом боротьби з імперіалістичним оточенням замінили ринкові важелі регулювання економіки детально розробленими п”ятирічними планами; згодом таку модель перейняли й німці та італійці. За усіх негативних наслідків у найкризовіші періоди централізоване управління економікою давало й певні позитивні результати. Особливо це виявилося у роки Другої світової війни. Тоталітарні режими, за винятком більшовицького, не посягали на приватну власність, але ставили виробників у такі рамки, коли ті змушені були обслуговувати систему.

5. Політичний контроль. Тоталітаризм завжди панує там, де людина позбавлена вибору. Режим не лише піддає цензурі інформацію, обмежує культуру, а й контролює помисли людей, караючи їх за вільнодумство і спотворюючи їх свідомість. У демократичних суспільствах основою громадянської свідомості є право, закон і, принаймі теоретично, носії влади підлягають закону так само, як і звичайна людина. Народи ж, які змушені існувати за тоталітаризму, наділяють довірою партію чи вождя і вже останні творять закони, обов”язкові для дотримання усіма. Отож первинним є не закон, а довіра до лідера. Вибори у тоталітарних державах завжди нагадували політичний фарс. Вони зводилися, як зазначено у документах Нюрнберзького процесу, до чистої формальності, позбавленої будь-якого елементу свободи вибору. В умовах монопартійних структур, або так званого „блоку комуністів і безпартійних” вибори перетворилися на політичну гру, яка згодом дістала назву - „вибори без вибору”, або „перегони одного коня” [25,62]. Зберігаючи формально три гілки влади - законодавчу, виконавчу й судову, тоталітарний режим зводив нанівець дві з них, залишаючи усю повноту її виключно за партійно-виконавчою, що спиралася на могутню карально-репресивну систему.

За такої системи у тоталітарних законодавчих та інших „виборних” представницьких органах засідали керівні партійні функціонери, представники адміністративно-виконавчої й господарської номенклатури. Ці профанові парламенти починали і завершували свої засідання величальними оваціями на адресу вождів. Історія не зафіксувала жодного випадку, коли б такі „законодачі інститути” не схвалили внесені вищими партійними органами законопроекти чи піддали їх критиці. Роль парлементів у тоталітарних країнах зводилася лише до формального чинника, що використовувався для маскування безальтернативної вдали партійно-олігархічної диктатури на чолі з вождем.

6. Вторгнення у приватне життя людини - сферу, де, здавалося б, людина від природи має цілковиту свободу, також монополізує тоталітарна держава. Керівники тоталітарних країн фактично одноосібно перебрали владу до своїх рук і встановили контроль над життям громадян. Будь - який вияв індивідуальності розцінювався як загроза владі.

Такий цілковитий контроль був неможливим в авторитарних суспільствах минулого. Ні єгипетські фараони, ні перські царі, ні Нерон чи Борджіа не мали такого механізму впливу на людей, який давав би можливість керувати буквально кожним. Натомість вожді новітніх тоталітарних систем через пресу, радіо, кіно і теебачення цілодобово впливали на розум і почуття людей. Наявність відданих поліції та армії гарантували кожному незгодному бути у будь - яку хвилину заарештованим, ув”язненим чи навіть знищеним.

Тоталітарні режими сформували особливий тип людей, своєрідних гомототалітарикус з цілком певними рисами [59,24] : вірою в ідеальне суспільство, патологічною агресивною прихильністю до авторитету, розривом з минулим, його культурними надбаннями, зневагою до інтелекту, некритичним ставленням до дійсності, покірністю, схилянням перед силою і владою , шаблонним мисленням, ототожненням себе із системою, партією, вождем, фанатизмом.

Такій людині з її украй низькими потребами й безпорадністю, позбавленій власних бажань, сумнівів і думок, звідусіль оточеній „ворогами”, залишалося лише одне - долати труднощі й поборювати „ворогів”.

Про те все інше дбав вождь. Якщо ж реальних ворогів не виявлялося, то їх негайно видумували : „троцькісти” й „шпигунів” в СРСР, євреї - у Німеччині, заможні західні держави - в Італії.

Як відомо, у демократичному суспільстві обмеження прав людини застосовується лише до злочинців і душевнохворих. При тоталітаризмі зникає сама різниця між злочином і невинуватістю. Тоталітаризм карає людину незалежно від того, чи винувата вона насправді. Тотальна несвобода на тлі суцільних життєйських обмежень могла бути замінена лише одним - в”язницею або стратою. Уникнення їх повинно було створювати в людей ілюзію „щастя”. Людина, над якою було занесено меч тоталітарного „правосуддя”, відчула, що її хтось за щось карає. При цьому звинувачення, як правило, не пред”являлося. Відтак із свідомості й з реального життя зникало відчуття різниці між Добром і Злом. Запровадивши всезагальну карність і переслідування, тоталітаризм скасував ті моральні цінності, які, власне, роблять людину Людиною.

Порядність, чесність, людинолюбство втрачали будь - який сенс порівняно зі служінням ідеї. У більшовиків такою ідеєю була „світова комуна”, у фашистів - „Великий Рим”, у нацистів - „Тисячорічний Райх”.

Єднало ці ідеї те, що вони були нездійсненними, утопічними.

7.Репресії та переслідування, що здійснювалися спеціальними каральними органами. Створення системи виправних таборів або таборів знищення інакодості слуговали запорукою тоталітарних режимів. Гулаг у Сталіна, запозичені, за словами Кальтенбруннера, в СРСР концтабори з Третьому рейху, трудові колонії в Італії - усе це цілком тотожні засоби фізичної розправи з інакодумцями, або соціально небезпечними елементами. Подекуди до цього додавався ще й національний або „класовий” колорит. Гітлер нищив євреїв, Ленін - буружуїв, Сталін - „ворожі класи” або цілі „ворожі народи”, Муссоліні чистив націю під Рим.

8. Чинник зовнішньої небезпеки. Використовувався з метою „цементування суспільства”. Для Муссоліні ворогами були західні плутократії й гнилий лібералізм, що принизили на Паризькій конференції Італію і стали на перешкоді перетворення її у „Велику імперію”. Для Гітлера рупером поборювання виступали також західні демократії, які він називав жирними котами, що насмокталися крові й обдерли Німеччину на тій ж Паризькій конференції [59,27].

Одним із найефективніших засобів уніфікації суспільства тоталітарні режими вважали сферу інтелектуальної діяльності, зокрема, культуру й мистецтво. Тому діяльність творчої особистості слід було поставити під контроль держави й партійного апарату. Вчених, письменників, художників, композиторів, акторів, скульпторів, кінорежисерів тощо потрібно було охопити підконтрольними режиму спілками і, зрозуміло, „турботою партії”. Поза ними творча діяльність вважалася неконституційною, антидержавною. „Зараз у Італії заборонено бути письменником, вчителем або викладечем університету, не перебуваючи у фашистській партії”, - констатував 1935 р. лідер італійських комуністів П.Тольятті [65,39]. Але ті ж самі слова він міг би проголосити й на адресу СРСР або Німеччини.

Оскільки Муссоліні вважав себе інтелектуалом, він особисто окреслював коло проблем і напрямків діяльності усіх „підрозділів” культури.

На його думку, художники й вчені мали втішатися роллю підкорених інтересам держави. Він не припускав жодної нейтральної творчості. Ще далі свого вчителя пшов Гітлер. Законом від 22 вересня 1933 року і спеціальною інструкцією №112 від 20 серпня 1937 року було чітко окреслено, що усе духовне життя країни підлягало контролю з боку Імперської палати культури, яка перебувала у віданні міністра пропаганди і народної освіти доктора Й.Гьоббельса. Для предметного спрямування різноманітних гільдій діячів культури утворювалися Імперські палати - театрів, образотворчих мистецтв, літератури, кінопалата [19,41].

Спираючись на настанови Леніна „про партійну організацію й партійну літературу”, Сталін і його послідовники абсолютизували цю систему, утворивши під егідою ідеологічного відділу, відділів культури, освіти й науки ЦК КПРС , діяльність яких координував за дорученням політбюро один або навіть кілька секретарів ЦК, не тільки низку наркоматів , а й творчих спілок. Спілки не лише регламентували публікацію або інший спосіб оприлюбнення кінцевого продукту творчого процесу, але й саму належність творчої особистості до спілки. За вказівкою відповідного партійного органу ту чи іншу особистість приймали до спілки або вилучали з неї. У такий спосіб тоталітарні режими продукували „директивні культури”, доступні усьому народу, що водночас з партійною пропагандою виконували функції вихователя уніфікованої нації.

2.3 Психограми політичних диктаторів

Сьогодні часто зустрічається твердження, що більш, ніж інші історичні епохи , ХХ століття стало епохою диктаторів, більшого чи меншого маштабів. На відміну від авторитарних особистостей минулого, диктатори формуються як крайня форма авторитаризму. Це пояснюється так :

- лише в ХХ столітті участь широких мас в політиці стала загальною, а часом навіть тотальною ;

- у ХХ столітті у тоталітариних режимах ототожнилися держава і суспільство ;

- сформувалася безальтернативна єдність всіх гільок влади (законодавчої, виконавчої, судової ) ;

- ототожнення політичного режиму з особистою владою харизматичних лідерів - диктаторів;

- утвердилася практика однопартійних режимів, де лідер партії перетворився на вождя, а інколи на батька нації ;

- у тоталітариних режимах особистості вождів сакралізувалися, що спиралося на тотальних характер реалізації влади таким вождем [32,32].

Оскільки в таки умовах володіння владою витісняє все решту, у диктаторів манія влади врешті спотворила і зруйнувала саму людську особистість політичних лідерів - диктаторів ХХ століття. Як зазначав американський теоретик Г.Лассуелл, диктатор має своєрідний патологічний розум , який сам суб”єкт не встані переключити, для нього характерна концентрація на чомусь одному, нормальна людина є в стані переключитися на щось інше, а диктатор - ні. Диктатор п”яніє від влади, вона стає для нього всім, він намагається будь - що нав”язати своє бачення навколишньому світу, тих же, хто з ним не згоден, він просто усуває з дороги. Для нього метою життя стає захоплення влади й її утримання за будь - яку ціну. Провідним методом реалізації влади диктатора стали сила, примус і терор, не обмежені людськими правами законами. Тому від захоплення влади і до її утримання диктатори повністю аморальні [68,25].

Характерною рисою життя диктаторів було важке дитинство й юність. З одного боку, люблячі матері, з іншого , суворі батьки, причому у Муссоліні й Сталіна ще й алкоголіки. Як напише пізніше Е.Радзінський : „кулак, насильство і безпощадну боротьбу бачив від народження маленький Сосо”. Сам Беніто згадував пізніше, що йому якраз не вистачало ніжності й любові в дитинстві і вважав це причиною своєї замкнутості, називаючи її навіть „озлобленістю”, майже дикунством. Перших п”ятнадцять років свого життя - роки формування характеру, він відчував себе відособленим і пригніченим. У свою чергу авторитетний дослідник гітлеризму В.Мазер написав : „Адольфа Гітлера пестила і опікала мати. Те, що його батько інколи сварився і нібито поводився з ним жорстоко, не означало, що він не любив сина”. Він хотів бачити його державним службовцем, який робить успішну кар”єру, що змусило юнака Адольфа вперше в житті „піти в опозицію. Я не хотів ставати чиновником” [36,74] .

Завдяки як об”єктивним обставинам, що склалися у той час у Італії, Німеччині, Росії, так і неординарності самих лідерів, їм вдалося поступово очолити масові політичні організації, підкорити своїй Волі, енергії маси, навіяти власні ідеї, що сприяло перетворенню даних особистостей на національних вождів.

Яскраво це проявилося в Муссоліні, великому егоїстові, що відрізнявся деякими особливостями типового психопата, його егоїзм, манія величі розвивалися паралельно успіхах й були компенсацією за глибоке відчуття неповноцінності , які відчував з дитинства та юності. З двадцяти років він став „дуче” , але чим більшим лідером, главою держави ставав він, тим більшого низькопоклоніння він вимагав [32,35]. Психопатичні риси його характери ставали все виднішими : у терорі проти критиків, величезному егоцентризмі і готовності використати війну як зброю в своїй життєвій і політичні філософії. Було дві обставини, які грали особливу роль в його особистому житті. Перша - це погіршення фізичного здоров”я з несприятливим впливом на психічну рівновагу та політична оцінка, друга - зростаючий розрив між образом , який він сам собі написав, й історичною реальністю, в рамках якої він повинен був діяти. Муссоліні прагнув будь-що створити міф про свою велику працездатність, пишався своїм великим інтелектом, залізною волею, надзвичайною пам”яттю, великою політичною інтуїцією. Разом із тим, був позером, суттю його була театральність. Як актор, Муссоліні жив на нервах, у безперервній напрузі фізичних і розумових сил, намагався прийняти страшний зовнішній вид, бо відчував необхідність навіювати страх [62,29]. Весь час він імпровізував. Поступово втягуючись все більше в орбіту німецької політики, дуче втрачав самостійність. Соціально - економічні труднощі й особистий дискомфорт призвели до того, що вже на початок 1939р. у його поведінці спостерігалося певне зростання скаженості й нелогічності, погроз застосування сили, все частіше він впадав у дипресію. Водночас, після початку війни, дуче почав вдавати великого полководця, отримав титул генераліссимуса, маніакальні потуги на увінерсальність його політичних, соціально-економічних рішень відобразилися в публікації й перекладах його указів на основні мови світу, „щоб служити людству дороговказом у повоєнні часи”. Рівень централізації в Італії досяг апогею, але це призвело до втрати контролю над реальними процесами, він поставив епохальне завдання : швидко змінити характер італійців, хотів виховати з італійців воїнів і героїв [62, 31].

Військові невдачі, загибель сина прискорили його деградацію. Від осені 1942 р. пам”ять його почала слабнути, він схуд, медичне обстеження показало, що симптоми цілком доводять хворобу психічного характеру, яка викликана надзвичайною напругою, постійним внутрішнім неспокоєм, свідомістю нездатності виконати взяту на себе роль й неможливості перекласти її на інших. Під час наступних подій дуче знаходився у стані, близькому до стану, в якому знаходяться люди під впливом наркотичних засобів. Пізніше наступив явний параліч волі, що зробив його безсильним, дуче опинився під арештом. Жорстокість і нелюдськість дуче продемонстрував ще раз пізніше, коли ввів суд військового трибуналу, що розстріляв його соратників. Висновок щодо нього : дуче не був божевільним у клінічному сенсі, але в своєму відношенні до життя представлявся психопатом, але більше і більше охоплювався синдромом, який все ближче підводив його до грані психічного відхилення [65,432].

Схожою була й психограма А.Гітлера. Після семрті батька, він залишився під опікою матері, яка утримувала його довший час, оплачувала не лише навчання, але й розваги.

В молодості Гітлер зазнав відчутної невдачі - його не прийняли до Академії образотворчого мистецтва у Відні, куди він поступав двічі. Тим не менше, він малював маслом пейзажі, олівцем портрети, які перед війною непогано продавалися, тобто отримував матеріальну сатисфакцію [43,86]. Наступна невдача Гітлера, пов”язана із заключною фазою Першої світової війни, коли він хоробрий, дисциплінований солдат, а потім єфрейтор, нагороджений двома залізними хрестами, що потерпів від газової атаки восени 1918 року, сприйняв як особисту трагедію поразку кайзерівської Німеччини у війні. У поразці він звинувачував кайзера і євреїв, кайзера ввели в оману євреї, вони тримали „руку кайзера ... в своїй!, а другою схопилися за меч, щоб „виконати свою єврейську місію” [42,30]. Діяльна натура не змогла змиритися з цим становищем, тому він став членом націонал- соціалістичної партії. Починається сходження вгору, через невдалий заколот в Мюнхені, тюрму, партійну боротьбу, захоплення повної одноособової влади у партії, участь у парламенських виборах, виграш і від 1933 року він - рейхсканцлер, потім - Верховний суддя німецької нації, головнокомандуючий.

Якщо проаналізувати етапи соціалізації Гітлера, то загалом можна констатувати, що в нього відсутні які-небудь значні відхилення від норми на першій і другій стадії, зате в нього практично не можуть бути знайдені ознаки третьої , заключної фази соціалізації , під час якої проходить остаточна персоналізація індивідума, „соціально-психічний мараторій”, за висловом Е.Еріксона. Дана фаза принесла йому розчарування, що визначили подальшу нехіть Гітлера до всього, що пов”язане з академіями, університетами, він почув себе відкинутим буржуазним суспільством. Це не дозволило йому успішно ідентифікуватися, змусило далі лише захищатися. Війна стала для нього „головним виховним переживанням” всього життя, вона підштовхнула процес його дозрівання, сформувала його особистість. Вважається, що власне процес завершення персоналізації Гітлера відбувся в період його ув”язнення, після чого Гітлер рішуче і остаточно вступив на політичну арену. Певні норми, які все ще залишалися в його свідомості, були поступово відкинуті в ході політичної боротьби за владу, й остаточно з ними покінчено в 1933 році.

Із багатьма злочинцями Гітлера відтоді споріднювали холодний й прямолінійний егоїзм, самозадоволеність, самозакоханість, дуже подразливе відчуття власної гідності, прагнення ощасливити все людство в ім”я абстрактних ідеалів, дифіцит ідентифікації, що привело його до ідентифікації себе з ідеєю расизму, а коли це виявилося замало, то з ідеєю „руйнування” свого світу. Він все більше вважав, що з його смертю повинні загинути всі німці, власний кінець мав би бути кінцем Німеччини. До цого потрібно додати крайній нарсицизм, концентрацію на власному „Я”, своєму месіанстві, повне ігнорування потреб інших людей, наявність деяких маніакальних ідей [74,56]. Серед них - патологічна юдофобія. Однак все це існувало в людині, яка до початку Другої світової війни в основному мало хворіла, у якої були відсутні сиптоми шизофренії. Подальше здоров”я Гітлера спеціалісти оцінювали наступним чином : він був „істеричний психопатом з потребами самовираження і шизоїдно - аутистичним фанатиком”, який був повністю обов”язковим і відповідальним за всі свої вчинки”.Німецький психіатр О.Бумке так охарактеризував Гітлера : „Шизоїд і істерик, брутально жорстокий, недоучка, невитриманий і брехливий, позбавлений доброти, почуття відповідальності і взагалі всякої моралі”. Тому, писав інший психіатр - Шальтенбрандт, такі люди, добившись політичної влади, являють собою надзвичайну небезпеку для суспільства тому, що „політик - психопат являє собою особливо небезпечне явище на грані здорової людини і душевнохворого. Це небезпечне власне тому, що в психопатів в загальному випадку є присутнім так багато від здорової людини, що звичані люди не в стані впізнати в них які - небудь психічні відхилення... Типовим є те , що психопатам вдається оточити себе учнями і прибічниками, які самі по собі ледве - ледве відрізняються своєю психічною конституцією від нормальних людей. Ці люди приймають гротескні, висунуті програми, які потім викликають масовий психоз” [42,326]. Власне швидкому поширенню такого психозу сприяв надзвичайний дар Гітлера підпорядковувати людей своїму впливові, що приймало часто характер масового психозу.

Водночас, під дією власної екзальтації Гітлер сам підпадав під гіпноз мас, вони взаємно один одного доповняли. Він й не приховував цього, на одній із масових зустрічей зі старими сподвижниками в кінці 30 - х років він декларував : „Чим було би моє життя без вас! Ви знайшли у свій час мене й повірили в мене. І це дало вашому життю новий сенс, нове завдання! Я знайшов вас, і лише це дозволило мені знайти нове життя і вступити в мою боротьбу!” [52,43]. Психіатри стверджують, що в момент промов до масових аудиторій, промовець і слухачі переживають щось на зразок масового одночасного статевого акту, коли вони разом із промовцем співпереживали, доходили до кульнінації, отримували задоволення й розрядку. Сприяли цьому також некрофільські риси характеру самого Гітлера, культ смерті, який встановився в рейху, що супроводжував більшість масових зборищ, церемоній.

Третім великим диктатором ХХ століття був таємничий, непоказний, поганий промовець ( особливо на фоні Муссоліні та Гітлера), прямий продовжувач Івана Грозного і Петра І - Йосип Сталін. Він пережив важке дитинство, як писав грузинський меньшовик Й.Іремашвілі , що знав сім”ю Сталіна, - биття хлопчика батьком зробили його „таким же жорстоким і безсердечним , як і батько. Тому в нього виробилася глибока нехіть до всіх, хто був вищим від нього за становищем. З дитячих років метою його життя стала мстивість, і цій меті він підпорядкував все” [42,332]. Роки навчання, особливо в духовній семінарії, переконали його, що люди є грубі й нетолерантні, що священники - неправдиві, в них багато недоліків і мало достойності. Після виключення з семінарії він замкнувся, став більш жорстоким, вирішив присвятити життя революції. Тим самим він успішно подолав юнацьку кризу ідентифікації, що дало можливість оминути негативних наслідків, можливих в процесі ідентифікації свого „Я”. Подальша революційна діяльність, тюрма, вислання, втечі, приниження перенесені там, посилили риси характеру, які проявилися в юності : холоднійсть, прагматизм, прихованість і недовірливість, він мав феноменальну пам”ять, в нього пробивався нарцисизм, злопам”ятність, був самотнім. Тоді ж він пережив першу й велику справжню любов, щоправда, його дружина швидко померла, залишивши йому піврічного сина.

Революції в Росії відкрили перед мало не сорокарічним Сталіним певну перспективу, яку він блискуче використав. Приїхавши до Петрограду, він залишився „заглибленим в себе, свої думки, плани”, неконтактним, недовірливим, хитрим, таким, що приховував свої справжні наміри й цілі, дуже терплячим. В момент революції він, як писав М.Суханов, був на політичній арені „не більш, ніж сірою, блідою плямою”[39,3]. Товариші по партії відзначали вузькість його інтересів, недостатнє знання історії, культури, цинізм. Мови не було про якісь естетичні цінності, любов до серйозної музики, знання мов. Як правило, Сталін особисто ніде не бував на передових фронтах, тому його важко порівняти з хворобливим кавалером Залізних хрестів, єфрейтором. Вже тоді розвивався його комплекс неповноцінності поряд із старою більшовицькою гвардією, яка в більшості складалася з інтелектуалів, представників дворянства, буржуазії. Тому цей неотесаний функціонер затаїв у глибині злобу, й вичікував свого часу. Смерть Леніна забрала перешкоди на владному шляху Сталіна, відтоді проявляються у повній мірі його організаторські здібності, щодо закулісних інтриг, в результаті яких через десять років він став одноособовим лідером - диктатором на 1/6 поверхні Землі.

Краща характеристика Сталіна - це свідчення особистого лікаря Сталіна - професора Дмитра Плєтньова, кардіолога, головного лікаря кремлівської поліклініки з 1927 року. Він писав : „Сталін володів безстрашністю й мужністю лева, розумом змії, слабкістю й боягузством зайця, і це все одночасно!.. Він не терпів заперечень, був схильним до хвальби, любив похвали. Він володів широким кругозором, проникливістю, спритністю, гнучкістю, сильною схильністю до авантюризму. Однак одних його духовних здібностей було би недостатньо для успішного сходження, якщо б не сатанинська хитрість і підкупність й надзвичайне знання людської душі зі всіма її слабкостями. Він був впертим, послідовним і володів небаченою силою волі і залізними нервами... Він страждав лише двома розладами : мегаломанією і манією переслідування” [42,362].