Визволення м. Миколаєва від німецько-румунських окупантів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МИКОЛАЇВЩИНА НА ПОЧАТКУ 1944 РОКУ

РОЗДІЛ 2. ВОЄННИЙ ШЛЯХ 384-ГО ОКРЕМОГО БАТАЛЬЙОНУ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ

2.1 Початок діяльності десанту

2.2 Федір Євгенович Котанов - командир батальйону

2.3 Визвольні операції батальйону в період з серпня 1943 по березень 1944 року

РОЗДІЛ 3. ПІДГОТОВКА І ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ ПО ВИЗВОЛЕННЮ МИКОЛАЄВА

3.1 План та причини висадки загону Ольшанського в тилу ворожих військ

3.2 Командир легендарного загону Костянтин Федорович Ольшанський

3.3 Формування та спорядження загону ольшанців

3.4 Невідомі сторінки операції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У всякого міста - своя духовна атмосфера. Вона складається з традицій, звичаїв, легенд, фактів історії тощо. Духовна атмосфера Миколаєва пройнята вічно живою легендою про героїчний подвиг 68 моряків та солдатів десантного загону під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського. Це був безприкладний масовий героїзм людей.

Подвиг не був випадковістю. Він був підготовлений всією попередньою бойовою діяльністю 384 окремого батальйону морської піхоти, зі складу якого було виділено основне ядро десанту.

Командиром батальйону був капітан, згодом майор Федір Євгенович Котанов. Батальйон Котанова не раз брав участь у десантах. Морські піхотинці на початку вересня 1944 р. несподівано висадилися біля Таганрога, посіяли паніку в рядах ворога і тим самим сприяли швидкому визволенню міста. А через декілька днів - десант біля Маріуполя. Знову несподіваний удар, знову паніка в рядах ворога. І незабаром Маріуполь був визволений. Цього разу Костянтин Ольшанський командував десантним загоном.

І знову бої, походи. Битви на Кінбурнській косі. А 13 березня 1944 року автоматники батальйону першими форсували Дніпровський лиман і висадилися біля Станіслава - тоді це прибережне селище входило до складу Миколаївської області. Потім бої біля Святотроїцька, Богоявленська, Широкої Балки. І ось уже видно Миколаїв, місто і порт, великий промисловий центр, на той час - гніздо ворожої оборони. Надаючи важливого значення утриманню цього великого залізничного вузла і морського порту, гітлерівське командування наказало захищати Миколаїв до останнього солдата. Відчуваючи хиткість свого становища, на 26 березня 1944 р. було призначено евакуацію до Німеччини всього дорослого населення. У разі відступу фашисти збиралися знищити промислові об'єкти, порт, причали та елеватори.

Щоб зірвати злочинний задум окупантів командування вирішило висадити десант у тилу ворога, вибір припав на морських піхотинців 384-го батальйону.

Організація десанту проходила згідно організаційного наказу № 6 командира 384-го ОБМП Ф. Котанова від 25 березня 1944 року (с. Богоявленськ). Командиром загону призначено старшого лейтенанта К. Ольшанського. Всього у загоні було шістдесят сім осіб, з них п'ятдесят п'ять моряків 384-го ОБМП і дванадцять армійців. Відбір був суворий, брали найхоробріших, добре перевірених моряків, які пройшли вже тяжку школу війни.

Згідно бойового наказу № 5 командира 384-го ОБМП Чорноморського флоту від 25 березня 1944 року десантному загону старшого лейтенанта Ольшанського необхідно було у ніч з 25 на 26 березня 1944 року на підручних плавзасобах вирушити з с. Богоявленськ та висадитись у районі елеватора міста Миколаєва, з метою підірвати бойове керування противника, нанести удар по німецькій обороні з тилу і сприяти частинам Червоної Армії у визволенні міста.

Перед світанком десантники висадились у районі елеватора. Загін розділився та зайняв три розташованих на пагорбі портових споруди.

Вранці біля цієї позиції зав'язалися запеклі бої. Спочатку сюди вирушило близько сотні німецьких солдат, та майже всі були знищені шквальним вогнем десантників з відділу 2-ї стрілецької роти. Атака була відбита. Та згодом противник почав підтягувати свіжі сили. У другому німецькому наступі брав участь вже цілий батальйон. Але і ця атака швидко захлинулась. Німецьке командування було серйозно стурбоване. Атаки тривали одна за одною. Моряки чекали наступу 28-ї армії. Але ні 26, ні 27 березня армія у наступ піти не змогла.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з'єднання другого гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг.

Із шестидесяти восьми десантників живих залишилось дванадцять. Всіх їх відразу ж відправили до шпиталю.

Дві доби безперервного бою вилилися в єдиний подвиг десантного загону. План знищення верфі, міста та вивезення миколаївців до Німеччини був зірваний.

За мужність, відвагу та героїзм у боях проти німецько-фашистських загарбників весь загін моряків був приставлений до вищої урядової нагороди СРСР - звання Героя Радянського Союзу.

Подвиг десанту Ольшанського є досить відомою сторінкою нашої історії. Це питання викликало великий інтерес, адже така операція є унікальною: силами загону стримувати противника, що у своїй кількості перевищує у десятки разів. Пізніше схоплений полонений обер-лейтенант Рудольф Шварц розповість: «Командування Миколаївського гарнізону було досить збентежене, що за такий короткий проміжок часу був розгромлений майже цілий батальйон. Нам здавалось незрозумілим, яким чином такі великі сили радянських військ пройшли на територію порту» [54, c. 143]. А ці «великі сили» - всього шістдесят вісім бійців, що воювали за свою землю. Хоч багато існує досліджень з даної теми, але залишилися ще «білі плями», тобто невідомі питання, які виникають у сучасних дослідників. В наш час відкриваються все нові і нові документи по справі загону, які розкривають нові данні. Тому необхідно продовжити роботу над історією діяльності загону.

Об'єктом дослідження є процес визволення Миколаєва від німецько-румунських окупантів.

Предметом дослідження є військові дії десанту К. Ольшанського.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються з лютого 1943 року по квітень 1944 року, а саме періодом від створення 384-го ОБМП Чорноморського флоту до визволення міста Миколаєва.

Територіальні межі охоплюють територію Півдня України, Азовське узбережжя Російської Федерації.

Мета дослідження. Сучасні історики зустрічають шквал невдоволених відгуків, тому що суспільство заангажоване радянськими установками не спроможне повірити фактам, що суперечать офіційній версії. Тому мета дослідження полягає в тому, щоб, спираючись на напрацювання попередників, нову джерельну базу, відтворити справжню історію бою, відповісти на суперечливі питання, які постають в ході дослідження та розкрити маловідомі факти, що торкаються десанту.

Виходячи з цього, основними завданнями роботи є:

- оцінка стану дослідженості 384-го окремого батальйону морської піхоти загалом та загону Ольшанського зокрема ;

- розкриття маловідомих фактів;

- реконструкція операції загону по визволенню Миколаєва;

- визначення ролі десанту в історії України.

Історіографія. Досліджували питання десанту Ольшанського такі історики, краєзнавці та письменники як: М. І. Божаткін[13], Я. І. Конотопенко[31], М. Я. Медвєдєв[44], В. І. Циганов[53], В. К. Архипенко, М. В. Кравченко[17], В. І. Кас'яновський[30] та інші.

Методологічну основу дослідження склали принципи історизму, об'єктивності, системного підходу. Застосовано такі методи дослідження, як історичний, аналітичний.

Наукова новизна полягає у тому, що дане дослідження висвітлює невідомі матеріали та факти десантної операції, у ньому можна знайти відповіді на спірні питання стосовно даної теми.

Практичне значення дослідження. Фактичні дані дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення проблеми, при підготовці до уроків історії України, в цілому, та історії рідного краю, зокрема. Дані необхідні при вивченні теми «Визволення м. Миколаєва від німецько-фашистських окупантів», або «Україна на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни».

Апробація теми. Результати даного дослідження «Подвиг десанту Костянтина Ольшанського» відображені в збірнику наукових праць викладачів та студентів Навчально-наукового інституту історії та права Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського «Студентська наука: погляд у майбутнє», випуск 10, 2011 року, сторінки 248-251.

Питання особового складу загону «Багатонаціональний десант Ольшанського» було апробоване на VI Міжвузівській науково-практичній конференції молодих науковців «Інтеграційні процеси в міжнародних відносинах: історія і сучасність», присвяченої 100-річчю Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського (3 квітня 2012 р.).

Структура роботи побудована відповідно до поставленої мети і дослідницьких завдань. Її обсяг становить 72 сторінки. Робота складається із вступу, основної частини, списку використаних джерел та літератури, додатків. Основна частина поділяється на три розділи. Перший розділ дає відомості про стан Миколаївщини на початку 1944 року. У другому розділі висвітлюється воєнний шлях окремого 384-го батальйону морської піхоти. В третьому розділі увага приділяється підготовці та проведенню операції по визволенню Миколаєва, зокрема невідомі сторінки.

РОЗДІЛ 1. Миколаївщина на початку 1944 року

Досягнутий у результаті гучних перемог Червоної армії під Сталінградом, на Курській дузі, у битві за Лівобережну Україну та Дніпро корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни став визначною військово-політичною подією 1943 року. Стратегічна ініціатива відтепер цілковито перейшла до радянського воєнного керівництва. Пройшовши криваві бої із вермахтом і союзниками Німеччини, радянське військове мистецтво висунуло ціле сузір'я обдарованих полководців нової формації - Г.К. Жукова, О.М. Василевського, І.С. Конєва, К.К. Рокосовського, Ф.І. Толбухіна, Р.Я. Малиновського, І.Д. Черняхівського, М.Ф. Ватутіна та ін.

Наприкінці 1943 року почалась ціла низка військових операцій по визволенню Правобережної України і Криму від німецько-румунських окупантів. Однією з найбільших у роки Другої світової війни стала Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24 грудня 1943 р. - 17 квітня 1944 р.). Вона становила собою систему взаємопов'язаних у часі та напрямках десяти фронтових операцій військ 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів, окремої Приморської армії у взаємодії з Чорноморським флотом. Грандіозний безупинний наступ продовжувався 116 діб на фронті в 1400 км від Полісся до Чорного моря. Він проходив у два етапи. На першому етапі з кінця 1943 р. до березня 1944 р. радянські воїни відкинули противника на 80-350 км від Дніпра. У березні-квітні 1944 року Червона армія почали другий етап операцій по визволенню Правобережжя. Складовою частиною цього наступу стали Березнегувато-Снігурівська (6 - 18 березня 1944 р.), Одеська (26 березня - 14 квітня 1944р.) фронтові наступальні операції 3-го Українського фронту (командуючий генерал армії Р. Я. Малиновський) та Умансько-Ботошанська (5 березня - 17 квітня 1944 р.) фронтова операція 2-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва. У ході цих операцій Миколаївщина була повністю звільнена від німецьких і румунських військ[21, с. 73].

Наступати нашим воїнам довелось у неймовірно важких кліматичних умовах відлиги, бездоріжжя, весняної повені.

За таких несприятливих погодних умов значно погіршилося постачання наступаючих частин боєприпасами, різко зменшилися мобільність і маневр діючої армії. Керівництво вермахту вважало, що радянський весняний наступ неодмінно закінчиться катастрофою. Але вже ніщо не було спроможне зупинити наші війська. Очі червоноармійців горіли жагою помсти й люті, особливо після того, що їм довелось побачити і пережити, визволяючи рідну землю. Відступаючи в безсилій злобі, фашисти застосували тактику «випаленої землі», тотально спустошуючи колись квітучу землю України, перетворюючи її на суцільні згарища і руїни. Однак німецькі стратеги вже вкотре за війну недооцінили справжніх можливостей Червоної армії-визволительки, що спромоглась ранньою весною провести ряд блискучих операцій, які вщерть розтрощили південний фланг Східного фронту. До складу 3-го Українського фронту входили:

1) 6-та армія - командуючий генерал-лейтенант І. Т. Шльомін;

2) 28-ма армія - командуючий генерал-лейтенант О. О. Гречкін;

3) 37-ма армія - командуючий генерал-лейтенант М. М. Шарохін;

4) 46-та армія - командуючий генерал-лейтенант В. В. Глаголєв;

5) 57-ма армія - командуючий генерал-лейтенант М. О. Гаген;

6) 5-та ударна армія - командуючий генерал-полковник В. Д. Цвєтаєв;

7) 8-ма гвардійська армія - командуючий генерал-полковник В. І. Чуйков;

8) 17-та повітряна армія - командуючий генерал-лейтенант В.О. Судець;

9) кінно-механізонана група - командуючий генерал-лейтенант І. О. Плієв.

Усього в складі фронту було 57 стрілецьких дивізій, 1 танковий, 1 кавалерійський і 2 механізовані корпуси.

У визволенні області брали участь також дві лівофлангові армії 2-го Українського фронту маршала І. С. Конєва:

1) 5-та гвардійська армія - командуючий генерал-полковник О. С. Жадов;

2) 7-ма гвардійська армія - командуючий генерал-полковник М. С. Шумилов.

Координував дії 2-го і 3-го Українських фронтів представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал О. М. Василевський.

Радянським військам протистояла група армій «А» генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста.

До складу групи армій «А» входили:

1) 6-а німецька армія - командуючий генерал-полковник К. Холлідт;

2) 3-я румунська армія - командуючий генерал армії П. Думитреску;

3) 3-й повітряний флот - командуючий генерал-полковник авіації

О. Деслок.

Всього 29 піхотних, 4 танкові та 1 моторизована дивізії.

Військам 2-го Українського фронту, які визволяли північні райони області, протистояла група армій «Південь» генерал-фельдмаршала Е. фон Манштейна.

До складу групи армій «Південь» входили:

1) 8-а німецька армія генерала піхоти О. Велера;

2) 1-а танкова армія генерал-полковника Г. Хубе;

3) 4-а танкова армія генерал-полковника Е. Рауса.

Перевага сил була на боці радянських військ:

6-а німецька армія мала особливий статус у вермахті. У вересні 1941 р. під командуванням генерал-фельдмаршала В. Рейхенау, саме ця армія увірвалася в стоянцю України м. Київ. У листопаді 1942 р. 6-та армія потрапила в оточення під Сталінградом. Вона була вщент розбита радянськими військами. Залишки елітної армії на чолі з генерал-фельдмаршалом Ф. Паулюсом здалися в полон. Після її загибелі по всій Німеччині на початку лютого 1943 року було оголошено триденний траур. Розлючений нечуваним розгромом А. Гітлер закликав пригнічених німців помститися за ганьбу поразки й капітуляції. Невдовзі, 5 березня1943 р. з кращих військових частин вермахту була утворена нова 6-а армія, яка з благословення фюрера отримала гучну назву - «армія месників»[33,с. 50].

Командувати нею нацистський вождь призначив одного з найкращих своїх воєначальників - генерал-полковника Карла Холлідта.

Гітлер запевнив шокованих сталінградською катастрофою німців, що 6 та «армія месників» стане воістину «армією героїв нації». Глибоко символічно, що в новому розгромі цієї армії в межиріччі Інгульця і Південного Бугу активну роль відіграли саме воїни-сталінградці: 8-а гвардійська армія генерал-полковника В. І. Чуйкова, та сама, що на смерть стояла в Сталінграді, упритул притиснута до самісінької Волги (у ході боїв за місто вона була під номером 62). Особисті рахунки мали також і обидва командуючі: радянський генерал-армії Р. Я. Малиновський і німецький генерал-фельдмаршал Е. фон Клейст[33,с. 52].

У боях за Миколаївщину в серпні 1941 р. 48-й стрілецький корпус під командуванням генерал-майора Р. Я. Малиновського здійснив успішний прорив з оточення, у яке тоді потрапили північніше Миколаєва війська 18-ї та 9-ї армій Південного фронту. Це був перший успішний вихід з оточення від трагічного початку війни. Командуючий німецькою 1-ю танковою групою генерал-полковник Е. фон Клейст попри всі спроби не зміг знищити й полонити оточені радянські війська.

Героїчно, з величезним ризиком для життя діли льотчики 17-ї повітряної армії генерал-лейтенанта В. О. Судця, оскільки кожен зліт і приземлення з непридатних через танення снігу польових аеродромів міг закінчитись трагічно. На відміну від нашої авіації, люфтваффе майже весь час перебувало в повітрі, тому що використовувало не ґрунтові, а бетонні злітні смуги в районі Миколаєва та Вознесенська.

Зважаючи на повітряну небезпеку з боку люфтваффе, командування фронту прийняло неординарне рішення - відійти від шаблону, до якого вже певний час призвичаївся противник. Було вирішено почати наступ уночі й без артилерійської підготовки.

Уранці 6 березня 1944 року ударне угрупування фронту в складі 46-ї та 8-ї гвардійських армій, кінно-механізованої групи, 23-го танкового корпусу перейшло в наступ. Головний удар війська наносили на південний захід від Кривого Рогу в напрямку Нового Бугу[7,с. 248].

Рота старшого лейтенанта Каткова, скориставшись темрявою, захопила артилерійський пункт спостереження противника. Тим часом інша група роти Каткова вийшла в тил противника й оволоділа німецькою шестигарматною батареєю. Цей успіх був негайно розвинутий батальйоном капітана В. Чубарова, а згодом і всією 88-ю гвардійською дивізією генерал-майора Б. Н. Панкова. У кінці дня головну смугу оборони гітлерівців по річці Інгулець було прорвано. Не даючи німцям змоги оговтатися, ввечері, згідно з наказом командуючого фронтом, через бойові порядки 8-ї гвардійської армії була введена в прорив мобільна кінно-механізована група в складі 4-го гвардійського Сталінірадського механізованого і 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусів. Командував цим об'єднанням легендарний кавалерист генерал-лейтенант І. О. Плієв. Це був кіннотник нової формації, який одним із перших зрозумів, що в епоху авіації і танків кіннота мас взаємодіяти з моторизованими військами, бо лише за цих умов вона буде спроможна вирішувати складні оперативні завдання. Пліч-о-пліч з кавалеристами воювали танкісти генерал-лейтенанта Т. І. Танасчишина. Кінно-механізовану групу Плієва справедливо називали «військом п'ятдесяти народів», оскільки в його лавах мужньо билися з ворогом росіяни, українці, білоруси, осетини, черкеси, кабардинці, адигейці, грузини, азербайджанці, представники інших націй і народностей. Кінно-механізована група вводилась у прорив не вдень, як раніше, а з настанням ночі. Цим досягалась раптовість і головне - значно зменшувались втрати від прицільного вогню ворога та від дії його авіації, яка вночі не літала.

На світанку 7 березня плієвці визволили перший населений пункт Миколаївщини в ході Березнегувато-Снігурівської операції - село Троїцько-Сафонове Казанківського району. 8 березня було звільнено і перший районний центр області - м. Новий Буг. У бою за Новий Буг особливо відзначився танк гвардії молодшого лейтенанта Б. І. Гребєннікова. Його Т-34 першим увірвався на південну околицю міста й відрізав німцям шлях відступу, знищив два німецькі танки Т-VІ «Тигр», багато автомашин, розсіяв до батальйона піхоти. Коли від прямого влучення його танк був підбитий, Гребєнніков продовжував нести вогонь по фашистах. За цей подвиг йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Переслідуючи відступаючого в паніці противника, кінно-механізована група почала свій знаменитий рейд у південному напрямку на Баштанку, Явкине, Снігурівку вздовж залізниці Новий Буг - Миколаїв. Глибокий прорив в обороні противника здійснений мобільною групою Плієва, розколов навпіл фронт 6-ї німецької армії. Разом з діями 46-ї армії перейшов до наступу в напрямку на Казанку 23-й танковий корпус. Цим було зірвано спробу гітлерівців знову оволодіти Новим Бугом. Війська 8-ї гвардійської армії з боями пройшли понад 80 кілометрів і 10 березня вийшли в район Новополтавки і Баштанки. Одночасно зі сходу і південного сходу допоміжний удар наносили 57-а, 37-а, 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. У результаті активних і рішучих дій кінно-механізованої групи, військ 8-ої гвардійської та 46-ї армій німецька «армія месників» розкололася на дві ізольовані одна від одної частини. Північна група військ противника з боями та великими втратами відкочувалась на захід, у напрямку на Бобринець-Вознесенськ. Південна група потрапила в оточення в районі Березнегуватого та Снігурівки. Коридором, що виник між цими групами, у напрямку Нової Одеси просувались воїни 46-ї армії, створюючи зовнішній фронт оточення 6-ї німецької армії. На внутрішньому фронті оточення вела тяжкі бої 8-а гвардійська армія, яка з півночі і північного заходу міцно стискала німецьке угруповання, що потрапило в пастку. Задум командування фронту полягав у тому, щоб оточити й не дати змоги підійти до Миколаєва німецьким і румунським військам, влаштувати їм новий Сталінград. З пониззя Дніпра назустріч наступаючим частинам у північному напрямку наступали 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. 12 - 13 березня в районі Снігурівки війська Плієва (кінно-механізована група) і В. Д. Цвєтаєва (5-а ударна армія) замкнули кільце оточення. Опинившись у пастці, німецькі війська будь-якою ціною, незважаючи на величезні втрати в живій силі й техніці, намагались вирватись із оточення, уникнути полону. Оточеним у районі Новополтавки і Баштанки частинам було наказано негайно здійснити прорив на північний захід в напрямку с. Привільного. Настала кульмінація в ході Березнегувато-Снігурівської операції. У ніч на 14 березня 1944 року сім піхотних дивізій противника з метою прориву з оточення шалено атакували війська 8-ї гвардійської армії в районі хутора Шевченка - Привільне. Бій був несамовитим і запеклим - не раз переходили з рук у руки села Возсіятське, Богодарівка, Новосафонівка. Ціною неймовірних втрат німцям вдалось-таки прорватися до хутора Шевченка. Але стрілецькі дивізії 8-ї гвардійської армії і 23-го танкового корпусу за підтримки штурмової авіації 17-ї повітряної армії розчленили наступаючі німецькі колони, значно послабили їх та знищили.

На станції Новополтавка воїни-сталінградці захопили німецькі артилерійські склади. Чуйков наказав командуючому артилерією 8-ї гвардійської армії генерал-майору Пожарському виділити окремий артдивізіон, надати йому захоплені трофейні гармати і, не шкодуючи німецьких снарядів, громити наступаючих гітлерівців у районі Новосергіївки й Малеївки. Артилеристи вели вбивчий шквальний вогонь прямою наводкою по німецькій піхоті. Довелося створити навіть дублюючі підрозділи, щоб воїни мали змогу змінюватись кожні 2-3 години. У результаті боїв 13 і 14 березня в районі Ноносергіївкн, Новогороженого, Тарасівки, Зеленого Гаю, Новополтавки, Новосевастополя і Новобратська були розгромлені 29-й німецький піхотний корпус і залишки німецької 24-ї танкової дивізії. Усі довколишні поля були вкриті трунами чужинців.

За два дні боїв вермахт втратив близько 25 тисяч солдатів і офіцерів, було взято в полом понад 10 тисяч гітлерівців. Таким чином, частина затиснутого в районі Березнегуватого і Снігурівки німецького угрупування була розгромлена. Проте друга його частина, скориставшись розривами в бойових порядках наших військ, викликаними суцільним бездоріжжям, зуміла вирватися з оточення і, кинувши майже все важке озброєння, боєприпаси і транспорт, поспішно відійшла на південний захід, у напрямку Миколаєва.

19 березня 1944 р. генерал-полковнику Василю Івановичу Чуйкову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (свою другу зірку він отримає у квітні 1945 р, а 2 травня 1945 р. саме Чуйков від імені радянського командування прийматиме капітуляцію берлінського гарнізону) [45,с. 299].

У боях за визволення Миколаївщини золотими літерами в літопис бойової слави вписано подвиг екіпажу танка №17 з 212-го окремого танкового полку 4-го механізованого корпусу. На танку американського виробництва М4А2 «Шерман», якими був озброєний полк, молодший лейтенант Вадим Сивков і радист Петро Крест'янінов (обом не виповнилося ще й 19 років) пізно ввечері 14 березня увірвалися на залізничну станцію Явкине. Маневруючи вулицями, екіпаж танку справив враження дії цілого танкового підрозділу. У результаті сміливих і рішучих дій танкістів було знищено 250 гітлерівців, понад 100 причепів. Тікаючи в паніці, німці залишили в селі три справні танки, 12 бронетранспортерів, 3 гармати, 5 мінометів, 75 автомашин. Почалась неймовірна паніка, виникли автомобільні затори, а танк, вриваючись у місця скупчення техніки ворога, довив гусеницями, трощив і нищив її. Так, по суті, лише завдяки вмілим і вправним діям, екіпажу було визволено Явкине. Та на околиці села бойова машина потрапила у глибокий протитанковий рів і втратила маневреність. Розлючені вороги обступили танк і запропонували відважним воїнам здались у полон. Тоді танкісти гранатами підірвали танк, загинули самі й знищили озвірілих фашистів. За цей подвиг вони були посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

На місці загибелі відважних танкістів у с. Явкиному встановлено гранітні погруддя героїв. Через кілька днів після їх смерті за залізною обшивкою танка випадково були знайдені и бляшаній коробці два передсмертні листи, датовані 15 березня 1944 року, яких герої встигли написати незадовго до смерті[21,с. 74].

У результаті Березнегувато-Снігурівської операції наші війська розгромили й відкинули противника від Дніпра, визволили міста Херсон, Новий Буг, селища Казанку, Баштанку, Нову Одесу, Березнегувате, Снігурівку, вийшли на Південний Буг, повністю ізолювали в Криму 17-ту німецьку армію і частину румунських військ, створили вигідний плацдарм для проведення операції по визволенню Миколаєва, Очакова і Одеси, форсуванню Дністра. За тринадцять днів безупинного наступу в жахливих умовах ранньої весни війська 3-го Українського фронту відкинули ворога на 140 км на захід і визволили більшу частину території Миколаївської області. У ході цієї наступальної операції свій безславний кінець знайшли вісім німецьких дивізій, а ще п'ять втратили боєздатність. 6-а армія «месників» втратила 36800 солдатів і офіцерів убитими і 13870 полоненими. Наші війська захопили чимало трофеїв: 131 танк, 177 штурмових гармат. 463 міномети, 778 гармат, велику кількість боєприпасів і стрілецької зброї. Залишки й недобитки «армії месників», деморалізовані розгромом, поспішили сховатися за Південним Бугом, де нашвидкуруч створювався новий потужний стратегічний рубіж оборони - «Бузький вал».

Не даючи ворогові оговтатися й зайняти вигідні рубежі оборони, воїни 3-го Українського фронту одразу, без оперативної паузи і тривалої підготовки, почали форсування Південного Бугу. Так було перегорнуто одну з найтрагічніших сторінок в героїчному епосі визволення краю від німецько-румунських зайд[45,с. 301].

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були виконані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджені, і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ї Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями та дротяними загородженнями інженерних споруд - траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Він хотів повторити свій минулорічний маневр, коли за подібної тактики йому вдалося заманити, а потім знищити радянські війська під Харковом у лютому-березні 1943 р. Але Гітлеру здавалось, що він знайшов новий засіб зупинити Червону армію. Населені пункти, що мали значення як важливі тактичні вузли комунікацій, він оголошував «фортецями». У них призначались коменданти, відповідальні за оборону, й у випадку капітуляції вони могли поплатитись за це своєю головою. На Миколаївщині такими фортецями фюрер оголосив Миколаїв, Первомайськ, Вознесенськ та Очаків. Здавалося, що сама природа унеможливлювала подальше просування наших військ у напрямку Миколаєва та Одеси: відкритий безлісний степ, суцільне бездоріжжя, що не давало змоги підтягнути тили, забезпечити війська боєприпасами, технікою, понтонами, іншими плавзасобами для подолання Південного Бугу[33,с. 53].

Велика нестача особового складу змушувала радянське командування поповнювати ряди поріділої піхоти за рахунок місцевого населення. У наступаючих військових частинах діяли спеціально створені військкомати, які намагалися компенсувати величезні втрати в боях за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких часто не встигали навіть вносити до списків військових з'єднань. Їх, без обмундирування у цивільному одязі, зовсім не навчених воювати, кидали на добре укріплені німецькі позиції «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Результатом такої практики були немислимі людські жертви. «Одним із парадоксів нашого часу; - занотував у своєму щоденнику О. Довженко, - є наявність у багатьох людей ідеї визволення Батьківщини од ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпрацівники, що два роки проливають свою кров, піт, несуть величезні труднощі, не жаліючи свого життя, воюють за визволення Батьківщини і, визволивши той чи інший, скривавлений, сплюндрований її шматок, поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина - це не тільки земля, а й рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва»[25,с. 150]. Навіть ворога дивувала така бездумна, дикунська, нічим не виправдана жорстокість радянського командування до цієї категорії громадян-вигнанців війни.

Найжорстокіші бої за визволення області сталися під час форсування Південного Бугу і утримання плацдармів на його високому правому березі. Першими почали переправу воїни 46-ї (командуючий В. В. Глаголєв) і 8-ї гвардійської (командуючий В. І. Чуйков) армій 3-го Українського фронту. На вцілілих човнах, нашвидкуруч зроблених плотах та на інших підручних плавзасобах - колодах, діжках, дошках - радянські воїни долали водну перепону, маючи при собі ляше легку стрілецьку зброю. Артилерію, танки, боєприпаси за таких умов переправити було неможливо. Як згадував В. І. Чуйков, жахливий стан шляхів не дозволив своєчасно підвезти боєприпаси, і на день боїв видавали лише по три снаряди на гармату. Не змогла вогнем підтримати наступ і авіація фронту, натомість люфтваффе безкарно трощила позиції наших військ на захоплених плацдармах. У с. Ковалівці, що за 50 км на північ від Миколаєва, де було захоплено плацдарм, ширина Південного Бугу не перевищувала 250 м, але подолання водного рубежу неабияк ускладнювали плавні, затоплені талою водою, внаслідок чого ширина річки становила 2, а подекуди й 3 км. Німецьке командування миттєво збагнуло, яку небезпеку для них становив ковалівський плацдарм, що, по суті, відкривав нашим військам шлях на Одесу, оминаючи добре укріплений район поблизу Миколаєва. Виникла загроза нового оточення «армії месників». Німці за будь-яких умов намагались ліквідувати цей плацдарм. Використовуючи міст біля с. Гур'ївки, гітлерівці 18-19 березня відвели вцілілі частини 24-ї танкової дивізії генерала Кребера на правий берег Південного Бугу. Головний удар було спрямовано проти героїчних захисників плацдарму в районі сіл Ткачівки, Андріївкя та Ковалівки. Пекельним для наших військ виявився день 20 березня 1944 року. Цього дня 335-а, 294-а, 258-а, 153-я піхотні, 97-а гірсько-піхотна дивізії ворога та кілька німецьких штрафних батальйонів при підтримці танків і абсолютної переваги в повітрі безупинно штурмували позиції 4-ї, 40-ї і 79-ї дивізій. Особливо дошкуляла відважним захисникам плацдарму відсутність артилерії у боротьбі з німецькими танками і штурмовими гарматами, які безкарно розстрілювали з гармат та кулеметів і чавили гусеницями позиції радянських воїнів. Часто зав'язувались відчайдушні рукопашні сутички. Втрати захисників були неймовірними. І все ж під шаленим натиском німців наші війська були витіснені та затоплені крижаною водою плавні. Не залишивши своїх бійців наодинці з ворогом, героїчно загинув смертю хоробрих командир 4-ї стрілецької дивізії полковник Г. Ю. Кухарєв, так і не дізнавшись про те, що за день до,смерті, 19 березня 1944 року, його було нагороджено орденом Кутузова II ступеня і присвоєно звання генерал- майора. За таких несприятливих умов радянське командування наказало залишити плацдарм і повернутися на лівий берег. Це була серйозна невдача: далися взнаки поспіх форсування, погана розвідка й незадовільне планування операції, відсутність підтримки вогнем наступаючих дивізій. У своїх мемуарах радянські полководці обійшли мовчанкою причини поразки, а недоступність архівних джерел не дає змоги дослідникам неупереджено простежити перипетії цієї операції, і все ж, незважаючи на цю невдачу, німецькі війська впродовж п'яти діб були прикуті до Ковалівки, чим значно полегшили 5-й ударній та 28-й арміям штурм «Бузького валу» під Миколаєвом. Крім того, дії героїчних захисників плацдарму сприяли форсуванню Південного Бугу в районі Вознесенська, де наступала 37-а армія генерал-лейтенанта М. М Шарохіна. Встановлено, що в боях за плацдарм загинуло понад 10 тисяч наших воїнів, із них найбільше - 6500 полягло в боях за с. Ковалівку. «Тоді, - за словами старожилів села, - усі плавні були вкриті мертвими і пораненими червоноармійцями. Серця наші розривались від жалю, горя і болю. Небагатьох вдалося врятувати. Гітлерівці скрізь розставили пости й не давали можливості місцевим жителям дістатися річки, щоб перев'язати, нагодувати і врятувати від смерті поранених воїнів»[19, с. 81].

Серйозне занепокоєння втратою плацдарму виявила Ставка ВГК. 21 березня 1944 року на командний пункт кінно-механізованої групи Плієва в с. Сухий Єланець Новоодеського району прилетів представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал О. М. Василевський. Сюди ж прибули командуючий 3-ім Українським фронтом Р. Я. Малиновський, командуючий 8-ю гвардійською армією В. І. Чуйков, командуючий 17-ю повітряною армією В. О. Судець та інші воєначальники фронту. Тут відбулась важлива військова нарада. Маршал Василевський привітав присутніх із вдалим завершенням Березнегувато-Снігурівської операції і особисто Чуйкова з присвоєнням звання Героя Радянського Союзу. Потім представник Ставки поставив перед фронтом завдання прискорити наступ з Троїцького плацдарму, що поблизу Нової Одеси, в напрямку залізничної станції Роздільна, а далі розгорнути широкий наступ на Одесу і загрозою нового оточення змусити гітлерівців залишити Миколаїв[23, с. 81].

Внаслідок Березнегувато-Снігурівської наступальної операції 1944 року радянські війська очистили від фашистів значну частину Правобережної України, оволоділи плацдармами на Південному Бузі й зайняли вигідні позиції для повного вигнання нацистів з Миколаївської області, здійснення Одеської наступальної операції 1944 року.

РОЗДІЛ 2. Воєнний шлях окремого 384-го батальйону морської піхоти

2.1 Початок діяльності десанту

Друга світова війна - найстрашніша з війн в історії людства - для нас стала Великою Вітчизняною. До її початку Німеччина захопила практично всю Європу й за підтримки союзників - Італії, Угорщини, Румунії - спрямувала свої армії на Радянський Союз. Наш народ прийняв на себе страшний удар, наша країна понесла найважчі втрати, і саме наша країна зіграла вирішальну роль у звільненні світу від фашизму. Докорінний перелом у війні настав на початку 1943 року. Під Сталінградом Радянська армія повністю розгромила 330-тисячне угруповання супротивника. Війська Ленінградського й Волховського фронтів прорвали блокаду Ленінграда. Окупанти були вигнані із Чечено-Інгушетії, Північної Осетії, Ставропольського й більшої частини Краснодарського країв.

На Азовському березі були звільнені Єйськ, Азов і Приморсько-Ахтарськ. Однак настання наших військ зіштовхнулося з добре організованою обороною на схід від Таганрога по ріках Мензе й Кубань. Азовське море теж контролювали гітлерівці.

Для сприяння військам у звільненні міст на північному узбережжі Азовського моря, на Керченському й Таманському півостровах і для боротьби з морськими силами противника наказом Наркома Військово-Морського Флоту № 0041 від 3 лютого 1943 року була відтворена Азовська Військова флотилія (АВФ). Уже 8 лютого 1943 року командуючий Чорноморським флотом видає наказ про формування Азовської військової флотилії з підрозділів Чорноморського флоту, Каспійської й Волзької флотилій. Військово-морською базою флотилії став Єйськ. Сюди 1 березня 1943 року прибули командуючий АВФ контр-адмірал С. Г. Горшков і начальник політвідділу флотилії капітан 1-го рангу С. С. Прокоф'єв з оперативною групою штабу. Начальником штабу був капітан 2-го рангу А. В. Свердлов. Заступником начальника штабу й начальником оперативного відділу призначили капітана 3-го рангу А. А. Урагана, начальником розвідвідділу - капітана 3-го рангу А. С. Бархоткина, флагманським інженер-мехніком - інженер-капітана 3-го рангу А. А. Бахмутова, начальником відділу бойової підготовки - капітана 2-го рангу Н. К. Кирилова. Уже до 20 квітня головна база отримала матеріальне забезпечення, плавзасоби, навігаційні службами та ін., тобто стала справжньою базою.

31 травня 1943 року був сформований 384-й окремий батальйон морської піхоти (ОБМП). Батальйон з 877 людей підсилили 76-мм і 45-мм артилерійськими батареями, 50-мм і 82-мм мінометами. У нього ввійшли люди, загартовані в боях під Одесою й Севастополем, під Новоросійськом і Туапсе, на Малій землі й інших ділянках фронту[40, с. 65].

4 квітня 1943 року капітана Федора Євгеновича Котанова призначили командиром батальйону. Капітан уже мав суворий досвід війни. Він командував батальйоном під Севастополем, був поранений, і його евакуювали на Велику землю. Після госпіталю Котанов брав участь в обороні Новоросійська, а потім його направили начальником штабу в легендарний батальйон Цезаря Кунікова. Після смерті майора Кунікова командування загоном доручили капітанові Котанову. У своїй статті «Морська піхота в атаці...» він пише про ті події: « Командування загоном після смерті Кунікова було доручено мені. 27 лютого 1943 року сильно поріділий загін був перебазований у Геленджик, а наприкінці березня директивою Військового Ради ЧФ мене призначили командиром знову сформованого 384-го окремого батальйону морської піхоти[13, с. 200].

Мені було приємно, що до складу батальйону увійшли багато моряків, які побували в загоні Кунікова на Малій землі, вони стали кістяком батальйону, тим ядром, на яке ми рівняли всіх воїнів.

Пам'ятна мені зустріч і з лейтенантом Ольшанським. Коли він доклав про своє прибуття, я запитав: «Але ж ми з Вами зустрічались, товариш лейтенант?». «Так точно, - відповів він. - Я вчився у Вас».

Було це ще в Севастополі, напередодні війни. Я викладав на курсах офіцерського складу, і мені запам'ятався дуже допитливий курсант Ольшанський, що володів до того ж і неабиякою фізичною підготовкою. Поговоривши з Ольшанським, я призначив його командиром роти автоматників» [53, с. 17].

Батальйон формувався в м. Поті. Командний склад частини підібрався і діловий, і бойовий: капітан Семен Васильович Аряшев - заступник комбата по політчастині, лейтенант Петро Степанович Пономарьов - начальник штабу, його заступник - капітан Медзель, заступник комбата по постачанню - інженер-капітан Олег Іванович Беспалов, діловодство штабу поклали на головного старшину Петра Степановича Миронюка.

Котанов украй серйозно віднісся до виконання завдання. Він особисто ухвалював кожного бійця. Комбат знав, які бойові завдання будуть вирішувати ці люди. В основному сюди направляли колишніх моряків-десантників. Вони пройшли школу війни під Одесою, Севастополем, Керчю, Теодозією, Новоросійськом. І серед них були такі, як Авраменко, Дермановський, Лиманів, Нейшлотов, Мельниченко, Семистрок, Липилін, Коновалов, Севастянов, Стрюков, Цибулько, Федько, Буторин, Саченко, Засухин, Калиниченко, Ходирєв, Твердохліб, Шпак, Індик, Удод, Кравцов, Касьяненко, Осипов, Первухин, Павлов і багато інших.

Молодший лейтенант Михайлівський формував роту протиповітряної оборони, лейтенант Циганов - 45-мм батарею, старший лейтенант Вязьметинов - 76-мм батарею. Усі підрозділи були укомплектовані офіцерами. Капітан Король, лейтенанти Савенко, Федорякин, Шемадов, Ахундов, Нодій, Починин, Сахно, Чумаченко, Корду, Гуральчук, Житнюк, Широков, Полешко, Криулин, Шехерев, Карась, Цвєтков, Гончарів, Школярів, Петров, Артем'єв, Скакодуб, Распутін, Рогачов, Суботін, Голтва й інші виявили себе як ділові й енергійні організатори. У зв'язку з напруженою обстановкою на фронті командування флоту квапило з формуванням батальйону. Уже в перших числах квітня деякі підрозділи були готові до відправлення. Начальником ешелону призначили командира роти автоматників лейтенанта Ольшанського. Їхали майже місяць через Тбілісі, Баку, по Північному Кавказу. У дорозі часу не втрачали. Коли ешелон через затори подовгу стояв на перегонах, влаштовували тренування. А коли їхали по місцях нещодавніх боїв, із покинутої техніки знімали все, що могло знадобитися.

5 травня 1943 року батальйон прибув у м. Єйськ. Штаб батальйону розташувався в будинку № 19 по вулиці Молотова, недалеко від порту[9, с. 243].

Розгорнулося напружене бойове навчання. Ворог завжди знаходиться в більш вигідному положенні, навіть якщо десантники висаджуються зненацька. Оборона узбережжя у нього заздалегідь підготовлена, місця можливого висадження пристріляні, береги заміновані, резерви націлені й можуть бути швидко кинуті. Виходить, треба зломити опір супротивника, нав'язати йому свою волю, деморалізувати, придушити із самого початку. Займалися по 12-14 годин на добу. Котанов Ф. Є. вимагав, щоб заняття проходили в умовах, близьких до бойових. Зібравши командирів рот і підрозділів, він зачитав їм «Пам'ятку десантника», складену Ц. Л. Куніковим:

«Десантний бій швидкоплинний, успіх у ньому залежить від умілих дій дрібних підрозділів і окремих бійців. У десантному бою, як ніде, важливі організованість, дисципліна, спритність й хитрість.

Готуючись до десанту, перевір своє знаряддя, ретельно оглянь, вичисти, змаж, інакше воно підведе в бою.

Ідучи на посадку, не пали, не галасуй, дотримуйся строгого порядку, скритності, на кораблі займай відведене тобі місце й з готовою зброєю до бою.

При висадженні на берег дій швидко, точно виконуй накази командира.

По команді негайно стрибай на берег або у воду. Не відбивайся від свого відділення, тримайся своїх і допомагай товаришам.

Кидайся на ворога зухвало й сміливо.

Знай - він тебе не чекав, розгублений, і ти переможеш його.

Пам'ятай: основний закон десантника - наступати, наступати, наступати, захоплювати плацдарм для своїх військ.

Будеш відсиджуватися - ворог отямиться, збере сили й знищить тебе або скине в море.

Дій безстрашно, рішуче й уміло. Сміливість міста бере».

Матроси-Куніковці на підставі «Пам'ятки десантникові» написали свою бойову пам'ятку. От деякі витримки з неї:

«До берега підійшли - швартування не чекай,

Стрибай у воду! Уперед іди!

Стрибнув на берег - тільки півсправи -

Тепер атакуй ворога сміливо!

При русі по вулиці пам'ятай одне:

Бачиш вікно - лізь у вікно,

Стіна на шляху - не обходь,

Через неї - і вперед іди!» [54, с. 12].

Пам'ятка Ц. Кунікова стала основою програми навчання. Особлива увага приділялася взаємодії десантників з авіацією й корабельною артилерією. Моряки вчилися володіти усіма видами ручної зброї як вітчизняного виробництва, так і трофейного. Крім німецьких автоматів, кулеметів, пістолетів, попадалися австрійські й чехословацькі гвинтівки, французькі й бельгійські «бердани», італійські «беретти» і багато іншого. Вчилися прийомам рукопашного бою, діяти ножем, прикладом, кидати прицільно гранати в ціль з незручних положень. Вчилися непомітно долати перешкоди, плазувати по пересіченій місцевості, підніматися на стрімкі кручі. Запам'ятовували умовні сигнали, вчилися із зав'язаними очима заряджати диски автоматів і кулеметів, по звуку визначати, звідки ведеться вогонь. Командир батальйону вимагав, щоб кожний боєць, включаючи радистів і коків, володів будь-якою зброєю. Він говорив: «Краще пролити більше поту, чим крові».

Крім навчань батальйон охороняв узбережжя Азовського моря від коси Довгої до устя р. Дону. Це більше ста кілометрів. З групою офіцерів Котанов обстежив берег і місця можливої висадки ворожих десантів, зміцнив оборону артилерією, кулеметними гніздами. Пости спостереження й зв'язки й дозори тримали під охороною весь берег.

Оборону на особливо вразливих напрямках тримали спеціальні підрозділи. Під Азовом - 2-я стрілецька рота лейтенанта Широкова. Її підсилили взводом станкових кулеметів з роти лейтенанта Полешко й мінометним взводом з роти капітана Самарина в районі с. Глафірівки - 3-я стрілецька рота старшого лейтенанта Маковецького. Біля Должанської коси оборону тримала 1-а стрілецька рота молодшого лейтенанта Михайлівського, посилена кулеметним взводом і взводом протиповітряної оборони із роти лейтенанта М. Гончарова.

Головні сили батальйону: рота автоматників лейтенанта Ольшанського, рота протиповітряної оборони лейтенанта Гончарова, мінометна рота інженер-капітана Самарина, частина кулеметної роти лейтенанта Полешко, 45-мм і 76-мм артилерійські батареї лейтенанта Циганова й старшого лейтенанта Вязьметинова, саперний взвод старшого лейтенанта Крутова, взвод розвідки молодшого лейтенанта Криуліна, взвод зв'язку капітана Шило, а також тили батальйону із транспортним взводом були зосереджені в самому Єйську й у районі порту в повній бойовій готовності[54, с. 18].

До середини літа флотилія мала значні надводні, повітряні й берегові сили й була готова до бойових операцій.

2.2 Федір Євгенович Котанов - командир батальйону

батальйон ольшанський тил ворожий

Котанов Федір Євгенович - підполковник, командир 384-го окремого Миколаївського Червонопрапорного батальйону морської піхоти, народився в 1914 році в селі Неон-Хароба Цалкського району (Грузія) у родині селянина, член ВКП (б). Закінчив Бакинське військове училище в 1930 році.

Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 20 квітня 1945 року. Після війни продовжив службу в Збройних силах.

З 7 вересня 1987 року - почесний громадянин міста Маріуполя й болгарського міста Бургас.

Федір Євгенович Котанов в 1928 році став вихованцем музичного взводу Закавказької військової підготовчої школи імені Серго Орджонікідзе в місті Баку. З 1928 по 1930 рік він був курсантом цієї школи, а з 1930-го по 1933 рік вчився в Бакинській піхотній школі, після закінчення якої одержав перше офіцерське звання. Потім Котанова призначили командиром розвідроти, і незабаром їх полк перевели на Тихоокеанський флот[24, с. 236].

Наприкінці липня 1938 року Котанова заарештували, і він більш трьох місяців перебував під слідством. Йому інкримінували контрреволюційну пропаганду. У листопаді 1938 року його звільнили за відсутністю доказів. Наказом Народного Комісара ВМФ СРСР № 0336 від 14 лютого 1939 року звільненого лейтенанта Ф. Є. Котанова, призначили командиром роти стрілецького полку Чорноморського флоту, і привласнили чергове військове звання старшого лейтенанта[53, с. 235].

Під Севастополем Федір Євгенович командував батальйоном, був поранений, евакуйований на Велику землю. Після госпіталю був начальником штабу в батальйоні Цезаря Кунікова. Після смерті Кунікова командував батальйоном, потім його призначили командиром 384-го окремого батальйону морської піхоти. Під командуванням Котанова батальйон сприяв якнайшвидшому звільненню нашої землі від окупантів. Котановці, як вони себе самі називали, практично забезпечили звільнення всього північного узбережжя Азовського й Чорного морів від Таганрога до болгарських портів Варни й Бургаса, відрізали кримське угрупування німецьких військ від баз постачання, що допомогло Червоній Армії звільнити Крим.

Федір Євгенович Котанов був одним з тих командирів, які прагнули перемагати не числом, а вмінням. Він надавав великого значення навчанню особового складу й розробляв операції так, щоб втрати були мінімальними.

Наказом Верховного Головнокомандуючого від 1 квітня 1944 року 384-му ОБМП під командуванням Ф. Є. Котанова було привласнене найменування «Миколаївський», а 25 вересня 1944 року батальйон нагородили орденом Червоного Прапора.

384-й ОМКБМП був учасником параду Перемоги на Червоній площі, а їх командир Герой Радянського Союзу підполковник Котанов Федір Євгенович командував зведеним батальйоном моряків-чорноморців.

В 1948 році Федір Євгенович закінчив військову академію ім. Фрунзе й до 1951 року командував окремим кулеметно-артилерійським полком. З 1951-го по 1964 рік викладав у вищих військово-морських училищах.

Нагороджено двома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова Ш ступеня, орденом Олександра Невського, орденом Вітчизняної війни I ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу», болгарським орденом «9 вересня 1944 року з мечами».

В 1964 році Котанов звільнився в запас, працював у НДІ суднобудування, написав книгу «Матроський батальйон» про подвиги бійців 384-го ОМЧБМП. Помер Федір Євгенович у 1993 році.

Пам'ять про нього не згасає. В Азовському морському пароплавстві є сухогруз «Федір Котанов». У селищі Мангуш - вулиця імені Героя Радянського Союзу Ф. Є. Котанова, у селищі Урзуф - школа його імені. Котанов - почесний громадянин міст Маріуполь і Бургас[25, с.320].

2.3 Визвольні операції батальйону в період з серпня 1943 по березень 1944 року

До останніх днів серпня 1943 року батальйон здійснював протидесантну оборону Єйського оборонного району.

Гітлерівці продовжували утримувати м. Таганрог. В районі Таганрога займали оборону німецький 24-й корпус зі складу 6-ої німецької армії.

До кінця серпня 1943 року війська Південного фронту вийшли на рубіж Катеринівки, Малокирилівки, Кримське, Дороганов. Командування фронту дало завдання Азовській флотилії 17 та 28 серпня здійснити артилерійський обстріл Таганрога, на воді в ніч на 28 серпня обстрілювати німців в порту та допустити підходу транспорту в район Таганрога. Особливе завдання отримав 384-й ОБМП - допомогти у звільненні Таганрога.

Було прийнято рішення висадити два десанти. Основний - роту 384-го ОБМП - в с. Безіменівка, близько 80 км на захід від Таганрога, та допоміжний - 100 бійців з 77-ї стрілецької дивізії - у хуторі Веселому, близько від порту. Його призначенням було відволікати увагу противника, а у випадку відходу німців перерізати їм дорогу.