Аспекти трансформації напрямів діяльності молодіжних товариств у нові студентські організації (Буковина, міжвоєнний період)

Завдання дослідження: проаналізувати процес виокремлення секцій з українського академічного товариства «Запороже» в окремі громадські студентські організації.

Виклад основного матеріалу. У 1920 році українська академічна корпорація «Запороже» Чернівецького університету відновлює свою роботу. Напрями виховання, форми і методи роботи, що розвивались у корпорації у міжвоєнний час розширюються і урізноманітнюються, трансформуються та консолідуються. Зокрема, внаслідок активної діяльності секції копаного м'яча, зацікавлення членів організації, активної пропаганди фізичного гарту серед них, і як результат, збільшення бажаючих займатись фізичним вихованням, восени цього ж року «Запороже» засновує «Український спортовий клюб «Довбуш». Протягом двадцяти років «Запороже» систематично підтримує та підсилює фізкультурний напрям у власній діяльності, який виокремився та трансформувався в окрему організацію фізкультурного спрямування. Серед визначних «запорожців», які працювали в «Довбуші» слід згадати Ф. Єнджейовського, Ю. Завянського, С. Буша, Т. Суховерського, С. Бошняка, П. Козуба, В. Карповича, Р. Буша, М. Івановича, С. Будного. академічний корпорація товариство громадянський

Спроби вичленити фізичне виховання членів корпорації в окрему спеціалізовану спілку робились ще у 1910 році. Проте це були більше дискусії про потребу розділити напрями виховної діяльності на спортивний, мистецький, громадський та освітній. Проте, І. Суховерський у своїх споминах визначав факт неодноразового повернення до питання створення фізкультурно-спортивного клубу, метою якого стало би фізичний гарт молоді, виховання обізнаної, дисциплінованої, патріотично налаштованої молодої особи, популяризація фізичних вправ та різних видів спорту та розвиток мистецтва танцю тощо. Саме зацікавлення таких членів «Запороже» як М. Смеречинський, О.Шкраба, І. Суховерський та підтримка інших членів дозволила 5 вересня 1920 року заснувати українське спортове товариство (УСТ) «Довбуш». Назва товариства була запропонована в декількох варіантах, проте в житті одразу став використовуватись термін «Довбуш», представлений Дмитром Губка-Безбородько. У 1931 році назву українське спортивне товариство (УСТ) «Довбуш» змінено на український спортивний клуб (УСК) «Довбуш».

На початку своєї діяльності «Довбуш» «мов би був прибудовою «Запороже» [10, с. 19]. Натомість, і у подальшій своїй діяльності не зважаючи на чітке офіційне розмежування -- окремі статути, вимоги до членів, шляхи фінансування тощо, національно свідомі представники української молоді належали до обох спілок та активно приймали участь у їх діяльності. Одразу спортивне товариство організовує декілька секцій з різних видів спорту. Серед них секцію футболу вважали чи не найважливішою ділянкою. Спочатку в дружині копаного м'яча виступали тільки студенти, згодом до них доєднались представники гімназій, а пізніше -- робітнича молодь. Систематичні тренування на майданчику «Гореча» створили можливість подати заявку та виступити вперше на змаганнях на першість міста Чернівці весною 1921 року. Команда мала однакову форму чорного кольору із жовтим щитом та синьою буквою «Д», яку зшили дівчата-члени «Жіночої Громади». Отже, традиція співпраці із іншими громадськими організаціями краю виокремлюється як характерна риса більшості студентських організацій.

Перший змагальний сезон 1920/1921 років дружини копаного м'яча були сезонами випробовування:відсутність досвіду, недостатність

Повернення до Чернівців учасників українських визвольних змагань -- М. Купчанко, В. Кміта (Тіле), І. Кравчука, зміцнені фінансові можливості, і, як наслідок, оренда майданчику «Боїсько»*, на якому довбушанці займались з 6 години ранку, та, відповідно, інше ставлення до занять фізичними вправами та змагань дозволили вже восени 1923 року зайняти 7 місце у першості столиці краю.

Пропаганда фізичної культури і спорту серед учнівської молоді, залучання учнів середніх шкіл до фізичного гарту, розвиток фізичних якостей -- сили, витривалості, швидкості тощо, виховання в них дисципліни, командного духу і гордості за власну націю під час тренувань і змагань стало одним з перспективних напрямів діяльності «Довбуша». Зацікавленість молоді у заняттях футболом, товариські відносини із старшими по команді, войовничий настрій по відношенню до суперників, можливість безкоштовного тренування на найкращих на той час фізкультурних майданчиках міста забезпечили систематичний наплив молодих членів: С. (Коко) Тарко, М. Тарко, П. Довганчук. Б. Мандрик, М. Пестик, молодший Зотта та інші [10, с. 25].

Ще одним напрямом стала співпраця із товариствами на Галичині та Закарпатті. Першим виїздом за кордони Королівства Румунії стала участь «Довбуша» навесні 1925 року у товаристській зустрічі із львівською футбольною командою «Україна». 26-28 червня 1925 року довбушанці стали учасниками VI Запорізьких Ігрищ (Українські Олімпіади) у м. Львів. Подією став фінальний матч між командами «Україна» (Львів) та «Довбуш» (Чернівці), що відбувся 28 червня 1925 року, який закінчився з рахунком 2:2. Саме так його назвали учасники змагань під час урочистого закриття та вручення нагород та медалей. На цих змаганнях виступали також представники Закарпаття та української діаспори Чехословаччини, Австрії та Германії. Особливістю такого заходу були загальні відкриті тренування, що проводили провідні фахівці з різних колективів, обговорення та обмін думками з нагальних проблем, що були на часі: методика тренування голкіперів та нападників, тренування у зимово-весняний період, індивідуальна робота із гравцями тощо. Особисті зв'язки, що були зав'язані того часу згодом дали можливість підвищувати рівень майстерності тренерів та гравців, створювати та розвивати культурні відносини між українцями різних країн [2, с. 24; 3].

Під керівництвом активіста корпорації О. Шкраба майже одразу відновлюється культурно-освітня робота, зокрема того ж року (1920) члени «Запороже» прийняли рішення про виокремлення театрального гуртку та студентського хору в окреме товариство. До тих пір основними завданнями їх діяльності стали виховання любові до природи рідного краю та навколишньої краси; формування почуття прекрасного; оволодіння знаннями та вміннями творити прекрасне в житті. Розуміючи, що спів і його форма -- хорове мистецтво є першоджерелом і основою всієї української музичної культури та забезпечує народність та масовість, «Запороже» синтезувало патріотичне та естетичне виховання студентства. Про це свідчив репертуар студентського хору, який складав потужний шар народних, релігійних та патріотичних пісень, в яких закодовано світоглядну символіку, специфічну форму висловлювання, історичні події, характер народу, його ментальність, етичні засади, звичаєві традиції тощо. І ідея виокремлення не знайшла значну кількість прихильників. Тому члени «Запороже» не закривши власні театральні та співочі гуртки, стали співорганізаторами музичного товариства «Буковинський Кобзар», який потім став повноцінним учасником громадського життя краю. Причому студенти стали наступниками найстарішого українського співацького товариства «Буковинський боян», що діяв на теренах краю. Якщо визначити мету його діяльності, то «Буковинський кобзар» поширював українську пісню, музику, театральне мистецтво, виховував у молоді патріотизм шляхом вивчення та широкого розповсюдження української музики та пісні. Зокрема народної, допомагав обдарованим аматорам плекати свої здібності та натхнення, сприяв їм у здобутті фахової освіти.

Тогочасна преса інформувала про певні проблеми в організації цього свята: влада довго не давала дозволу на проведення концерту, програма декілька разів переглядалась цензурою. Проте, перше шевченківське свято після Першої світової війни справило враження не лише на українську публіку. Чинникамм успіху став широкий репертуар вечору -- «Заповіт» М. Вербицького, «Гамалія» І. Біликовського, «Ой одна я, одна» і «Вечір» М. Лисенка, а також «Коли нашу рідну хату» Я. Степового, «Фінал» Д. Січинського низка народних пісень «Вулиця» Ф. Колесси, увертюра до опери «Остання ніч» М. Лисенка та участь в концерті двох хорів, сольних виконавців, зокрема Ф. Лопатинської, і оркестру під керівництвом маестро К. Томоруга [5, с. 9-10].

В структуру подібних урочистостей входили доповіді або реферати про життєвий шлях, творчу і громадсько-політичну діяльність видатних людей. Наприклад, у травні 1925 року на вечорі, присвяченому І. Франкові, був оприлюдений реферат І. Стасюка за темою «Іван Франко як громадянин». Він же прочитав реферат «Т. Шевченко в світлі епохи» в березні наступного року на вечорі, проведеному «Буковинським кобзарем» на честь видатного поета. Протягом цього ж року перед концертами були орагнізовані вечори та лекції, присвячені М. Лисенкові.

Це співоча студенська спілка пропагувала творчу спадщину Ю. Федьковича, включивши у власний репертуар призабуті партітури на його слова: «Оскресни, бояне» Є. Мандичевського та «Гуляли» О. Нижанківського, «Золоті зорі» О. Нижанківського -- О. Садагурського, «Як я, браття, раз сконаю» С. Людкевича, «Гей по горі» М. Вербицького -- Ф. Колесси та інші.