Утворення в Англії станово-представницького органу

Єлизавета часто намагалася розділити направлену на неї парламентську фалангу, лаючи єпископів, або членів Ради, або войовничих пуритан за те, що вони вводять в оману розсудливих, зраджених громадян, що сидять ззаду. Вона обіцяла помірні реформи, якби тільки гарячі голови замовкли [14:256].

Вона визнала, що деякі реформи в церкві необхідні, і покритикувала інерцію єпископів. Королева часто давала обіцянки про реформи, для виконання яких вона мало що робила. Вона зронила щось туманне про монополії в 1597 р., але в 1601 р. опинилася у ситуації, коли в Палаті Общин їй про це тактовно нагадали. У 1601 р. в округах спостерігалася значна незадоволеність монополіями, і врешті-решт Єлизавета зрозуміла, що була потрібна справжня поступка. Вона покликала спікера Крука і оголосила про припинення діяльності агресивних монополій.

Але ключовою тактикою королеви було триматися з великою гідністю, нагадуючи парламентаріям і перам, що вони її піддані, а вона їх богообрана королева.

Єлизавета прагнула понизити тиск парламенту шляхом обмеження обговорюваних ним проблем. Вона намагалася перешкодити радникам використовувати парламент проти неї, доводячи, що деякі питання - за межами його компетенції і можуть бути вирішені тільки королевою при консультації її Ради. У 1571 р. в своїй відповіді на традиційне прохання спікера про свободу слова в Палаті Общин лорд-канцлер Бекон повідомив: королева «сказала, що було б краще, якби вони не втручалися в справи держави, якщо тільки ці справи не висувалася на їх обговорення, а займалися б іншими справами, що стосуються всього співтовариства» [13:450]. Єлизавета сформулювала нову відмінність між «справами держави», високою політикою, які парламент повинен обговорювати, тільки якщо вона їх попросить, і «справами співтовариства», тими суспільними і економічними питаннями, якими парламент зазвичай і займався. Парламент попросили не піднімати питань, рішення яких було прерогативою монарха.

Практично, Єлизавета у ряді випадків намагалася перешкодити обговоренню в парламенті законопроектів - про престолонаслідування в 1566 р.; про релігію в 1572, 1576, 1581, 1584, 1585, 1589 і 1597 рр.; про королівські фінанси в 1589, 1597 і 1601 рр. Існувала ще одна відмінність, на якій Єлизавета наполягала. У 1599 р. Бекон сказав парламенту: королева дарувала їм свободу слова за умови, що вони «ні по нерозумності, ні по безпечності не забудуть про свій борг, шанування і слухняність своєму монархові»[9:212]. Свобода слова була дозволена, але тільки, якщо нею користувалися розумно. Проте, це було важливе обмеження, тому що фактично воно позбавило парламентаріїв можливості заперечувати проти прямих королівських указів.

Не у всіх випадках, і навіть не дуже часто королеві вдавалося обмежити парламентські дебати «безпечними» питаннями. Члени Ради і їх агенти заводили членів парламенту в області, які Єлизаветою були відмічені як заборонені, вони намагалися чинити на неї суспільний тиск - особливо з приводу престолонаслідування, релігійної реформи, Марії Стюарт і зовнішньої політики. Але у неї була можливість примусити бути обережними всіх, окрім найрішучіших; вона зробила свій гнів знаряддям будь-якого політичного розрахунку і примусила парламент зважати на свої прерогативи.

Не слід думати, що парламент навмисне прагнув кидати виклик повноваженням монарха: скоріше, розширюючи свої прерогативи столітніми способами, Єлизавета розширювала можливість обмежувати дискусію і уникати конфронтації. Тактичними маневрами, ораторським мистецтвом і рідкісними поступками Єлизавета зазвичай заважала своєму парламенту, керованому її Радою, представляти їй законопроекти, проти яких вона заперечувала.

Парламентський успіх Єлизавети вимірюється якраз тим, що вона рідко використовувала вето з важливих питань: їй цього не доводилося робити. За тринадцять сесій на королівське затвердження Єлизаветі було представлено приблизно 506 законопроектів: вона пропустила 436 і наклала вето приблизно на 70 - всього 14 відсотків, в середньому 5 за кожну сесію [9:213]. І які ж законопроекти не пройшли? У 1597 р. було відхилено незвично високу кількість законопроектів, 12 з 55. Це були: законопроект про реєстрацію штрафів в суді у цивільних справах; про заборону пивоварням використовувати більше двох казанів; про зміну порядку спадкоємства земельних ділянок; про дозвіл сім'ї Спенсерів відчужувати землі; про запобігання подвійній оплаті по цехових книгах; законопроект про боротьбу з таємними правопорушеннями; про регулювання виробництва сукна в Ессексі і Суффолку; про дозвіл Едмундові Моліньюксу продати землі, щоб заплатити борги; про зміну позик під заставу; про дозвіл орендарям користуватися землею у разі несплати; відносно Гарре де Маліна і Джона Хангера, іноземних купців; про підтвердження купецького статуту в Ньюкаслі. Тільки один із законопроектів, про орендарів, зачіпав інтереси корони, так чому ж постраждали Спенсери, або пивовари, або эссекскі торговці, або Гарре де Маліні?

Майже всі законопроекти, відхилені в царювання Єлизавети, стосувалися інтересів приватних осіб і груп. Схоже, що ті, хто був проти законопроекту, але не зміг зупинити його в парламенті, можливо, попросили королеву відхилити його [14:301].

За весь час свого правління вона відхилила менше десяти законопроектів через те, що вони вторгалися в область її компетенції або суперечили її політиці; 10 політичних вето на 506 законопроектів. Тільки у 10 випадках (а може бути, навіть 5) їй не допомогло її політичне мистецтво. Тільки тоді, коли їй не вдавалося справитися з своїми радниками, підкуповувати своїх придворних, залякати своїх єпископів і перів і зачарувати задні ряди свого парламенту - тільки тоді їй доводилося використовувати свою конституційну владу.

Отже Єлизавета Англійська використовувала тактику маневрування у відносинах з парламентом.

Єлизавета добивалася свого, тому що вона опанувала мистецтвом управління англійцями: вона їх няньчила. Вона використовувала силу своєї особи і фанатичну особисту відданість, яку здатна була будити, щоб руйнувати політичні союзи, які іноді намагалися зломити її. Ті, хто кричав про рішучі дії, починали відчувати себе винуватими і збентеженими: вони що, насправді сумнівалися в її прихильності протестантській вірі або в її любові до своїх підданих? Враховуючи ефективність міфотворчого механізму, жоден чоловік не міг признатися в сумніві - а у жінок не питали.

Висновки

Виникнення станового представництва мало велике значення в процесі росту централізованої держави.

З виникненням парламенту в Англії народилась нова форма феодальної держави - станово-представницька чи станова монархія, яка являється важливим і закономірним етапом політичного розвитку країни, розвитку феодальної держави.

Утворення станово-представницького органу в Англії було зумовлене особливостями її соціально-економічної еволюції та політичною кризою. На початку ХШ ст. внаслідок непослідовної політики англійського короля проти нього зчинився бунт феодальної верхівки, яка змусила монарха власноруч обмежити свою владу шляхом розширення прав його безпосередніх васалів. Для гарантування незмінності положень Великої Хартії повинен був утворитися виборний колегіальний орган, яким і став парламент.

Саме початок спільних засідань лордів заклав основи плюралістичної системи у Великій Британії. Ще в ХІІІ ст. задля гарантії дотримання умов Великої Хартії Вольностей до складу спеціальної колегії, що ґрунтувалася на принципах станового представництва, спочатку повинні були ввійти 25 вищих феодалів. Проте, новостворений орган, який носив чіткий відбиток станового представництва, відігравав скоріше дорадчу роль при монархові. Однак на відміну від інших станово-представницьких установ Середньовічної Європи колегія діяла на постійній основі.

Подальше суперництво корони й підданих призвело до пропозиції 1265 року вищих феодалів доповнити склад нового органу представниками нижчих станів. До ХІV ст. вони засідали разам з органами. А з прийняттям в 1330 році Вестмінстерського статуту пери виокремились у самостійні палати. З розвитком нової інституції поступово виражалися її функції та повноваження як вищої судової інстанції.

Однак попри досить важливі функції верхня палата парламенту з часом зійшла на другорядні ролі в британській політичній системі. В цьому сприяла ціла низка історичних причин: загибель величезної кількості дворян під час війни Білої та Червоної троянд, а саме династії Йорків і Ланкастерів, відсторонення від реальних фінансових важелів впливу, невідповідповідність добі промислової революції та поступової демократизації публічної сфери. В той час, коли в нижній палаті починали формуватися партійні структури, коли тут розглядалися насущні проблеми законодавчого регулювання ділової активності буржуазії як рушійної сили британської економіки, Палата лордів залишалася елементом феодальної доби, а авторитет перів падав.

На відміну від верхньої палати, Палата громад з часів прийняття «Білля про права» формально володіє надзвичайно широкою компетенцією і ґрунтується на принципі верховенства закону, тобто актів парламенту, що приймаються тільки громадами як представниками всього народу. Історично склалося, що тільки законами регламентуються конституційні засади державного ладу, головні аспекти функціонування фінансової сфери, затверджується бюджет, призначаються судді. Палата громад, як виразник інтересів усього суспільства володіє право контролю над урядом.

Протягом довгої та складної історії його форма та структура піддавались значним змінам. Проте, головна його функція - наповнення королівської скарбниці - від самого виникнення парламенту і до буржуазної революції ХVII ст. залишалася незмінною.

Однак в цілому слід зазначити, що незважаючи на посилення політичної ролі парламенту й розширення його владних повноважень він не став у період станово-представницької монархії домінуючим державним інститутом. Король зберігав право прийняття власною владою нормативних актів, які нерідко мали ту саму силу, що й парламентські статути. На практиці він завжди міг перешкодити введенню в дію біллів, використавши своє право вето або звільнивши від підпорядкування закону окремих осіб і груп населення. Загалом треба підкреслити, що відносини між королем і парламентом ще не були остаточно сформовані й ніхто з суб'єктів цих відносин не мав визначеного пріоритету. В Англії у період абсолютизму монархія не набула такої природи і значення які вона мала в країнах континентальної Європи. Навіть за часів розквіту англійського абсолютизму і найбільшої могутності королівської влади вона змушена була рахуватися з парламентом як постійним органом. Король не міг скасувати або розпустити парламент, який мав міцну підтримку певних соціальних сил, зокрема землевласників і міського населення.

Але об'єктивно в цей період королівська влада мала перевагу над парламентом. Незважаючи на те, що формально повноваження представницької установи залишалися незмінними, її роль у вирішенні важливих питань державного характеру зменшилася. Про це, зокрема, свідчить той факт, що Єлизавета І за 45 років свого правління скликала парламент всього 13 разів.

Отже, англійський парламент був першим. Його називають «матір'ю» парламентів світу. Це правда, адже парламент Британії пройшов таку довгу історію, він пережив ліквідації, але прагнення народу до народовладдя відновлювали його знову і він функціонує ще й до сьогодні.

Парламент мав і має величезний вплив на політичні погляди і переконання та на розвиток нових ідей в суспільстві.

Список використаної літератури

1. Городецкая И. Е. Великобритания: избиратели, выборы, партии 1945-1970. - М.: Наука, 1974. - 221 с.

2. Европейские монархи в прошлом и настоящем. - СПб.: Алетейя; М., Институт всеобщей истории РАН, 2004. - 302 с.

3. Історія західноєвропейського Середньовіччя. Хрестоматія / Упорядник М.О. Рудь: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2005. - 656 с.

4. Кертман Л.Е. География, история и культура Англии: Учеб. пособие. - 2-е изд., перераб. - М.: Высшая школа, 1979. - 384 с.

5. Мортон А.Л. История Англии/Пер. с англ. Чернявской. - М., 1983..

6. Парламенти світу. - К.: «Молодіжна альтернатива», 2004. - 64 с.

7. Памятники истории Англии ХI-XIII вв. Русской и латинский тексты Великой Хартии Вольностей и других документов / Пер. Д.М. Петрушевского. - М.,1936. - 240 ст.

8. Хейг К. Елизавета I Английская. Серия «След в истории». Ростов-на-Дону: «Феникс», 1997. - 320 с.

9. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. - К.: «Основи», 1993..

10. Штокмар В.В. История Англии в Средние века. - СПб.: Алетейя, 2000. - 203 с. - (Pax Britannica).

11. Harley TE (ed), 1981 Proceedings in the Parliaments of Elizabeth I.

12. Lunt W. E. History of England. 4 th Ed. - New York: Harper and Brothers, 1957. - 980 p.

13. Tierney B. The Middle Ages. Vol.1: Sources of Medieval History. - 5 Ed. - New York, 1992. - 417 p.

14. The Oxford History of Britain. Edited by Kenneth O. Morgan. - Oxford. New York « Oxford University press».

15. Електронна енциклопедія Wikipedia: http//ru.wikipedia.org./wiki/Парламент Великобританії

Размещено на Allbest.ru