Утворення в Англії станово-представницького органу

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра стародавньої та середньовічної історії

Утворення в Англії станово-представницького органу

Тернопіль - 2007

Зміст

Вступ

1. Криза королівської влади та передумови створення парламенту

2. Функціонування раннього парламенту в Англії

2.1 Англійський парламент Едуарда І (1283-1295)

2.2 "Добрий парламент" (1360-1377)

2.3 Повноваження парламенту

3. Збереження парламенту в умовах абсолютної монархії

3.1 Парламент і Ланкастери

3.2 Абсолютна монархія Тюдорів

3.3 Єлизавета І Англійська і парламент

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Сьогоднішня політична ситуація в Україні характеризується нестабільністю і безладом майже в усіх сферах суспільно-політичних відносин. Тому, вивчення суспільно-політичного досвіду зарубіжних країн є необхідним і доречним на сьогодні. Хоча Україна вже 16 років є незалежною державою, за весь цей час вона все ж таки залишається на низькому рівні як економічного, так і політичного розвитку через непродуману політику і неузгодженість та неорганізованість дій різних політичних сил.

Актуальність даної проблеми зумовлюється тим, що Великобританія на сьогоднішній час є однією з найрозвинутіших країн Західної Європи як у економічному, культурному так і у політичному відношенні. І запозичення у неї цього досвіду, можливо, є однією з передумов налагодження і стабілізації суспільно-політичної ситуації.

Що стосується відповідних періодів передісторії британського парламентаризму, вони характеризуються рядом певних особливостей.

Відмінності державного розвитку Англії були зумовлені особливостями її соціально-економічної еволюції.

Коли англійський король Іоан (Джон) Безземельний ще в 1215 році підписував під тиском бунтівних баронів Велику Хартію Вольностей, він не думав, що це стане поштовхом до утворення й розвитку органу, якому протягом усієї подальшої історії випаде роль рушійної сили в процесі розвитку не лише британської, а й усієї західної цивілізації. Саме Хартія Вольностей, яка й по сьогодні є неодмінною складовою британської конституції, заклала основи обмеженої монархії - форми державного правління, що з ХVII ст. незмінно панує в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.

Для гарантування незмінності положень Великої Хартії повинен був утворитися виборний колегіальний орган. Нова інституція поступово здобула назву «парламент» від давньофранцузького «parler» - говорити.

Актуальність даного наукового дослідження полягає також у тому, що протягом довгої та складної історії британського парламенту його форма та структура, функції та повноваження піддавались значним змінам.

Таким чином, дана наукова праця покликана розкрити особливості утворення й розвитку в Англії станово-представницького органу.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю і охоплюють період ХIII-ХVI ст.ст., від кризи королівської влади і видання Великої Хартії Вольностей до ХVI ст. - до встановлення абсолютної монархії і обмеження повноважень парламенту. Такий цілісний хронологічний підхід дозволяє виявити основні аспекти функціонування парламенту на протязі досить тривалого часу і його ролі у суспільно-політичному житті Англії.

Мета і завдання роботи. Виходячи з актуальності теми, спираючись на досягнення зарубіжної історіографії у дослідженні історії Англії, враховуючи недостатнє наукове висвітлення історії британського парламентаризму, його ролі у суспільно-політичному житті Великої Британії метою даної наукової роботи є: на основі комплексного й об'єктивного аналізу поглибити дослідження й зробити науково обґрунтовані висновки щодо історичного розвитку станово-представницького органу в Англії, його ролі в розвитку британської цивілізації.

Метою продиктовано основні завдання, які необхідно розв'язати у процесі дослідження даної наукової проблеми:

· розкрити особливості суспільно-політичного розвитку Англії у ХШ-XVI;

· теоретично обґрунтувати основні закономірності виникнення станово-представницького органу в Англії;

· визначити роль Великої Хартії Вольностей у виникненні й розвитку парламенту;

· проаналізувати функціонування раннього парламенту в Англії та розкрити його соціальну природу і структуру;

· визначити основні повноваження станово-представницького органу;

· проаналізувати роль парламенту в умовах абсолютної монархії.

Об'єктом дослідження є організація політичної влади в Англії.

Предмет дослідження - виникнення, розвиток та функціонування станово-представницького органу в Англії.

Методологічною основою дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний та статистичний метод розгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання: об'єктивності та історизму.

Історіографія. У дослідників даної проблеми погляди на утворення англійського парламенту мають сою специфіку.

Валентина Штокмар, яка досліджувала історію Англії Середніх Віків, розкриває особливості соціально-економічного розвитку Англії і політичну кризу королівської влади, що стало поштовхом до власноручного обмеження королем своєї влади під тиском бунтівних баронів. Дослідниця надає великого значення Хартії Вольностей, як документу, який заклав початок парламенту. Оскільки Хартією барони прагнули обмежити права центральної королівської влади, про неї можна говорити як про документ, що має реакційний характер. Вона відзначає, що при складанні Хартії вперше в історії Англії заявили про свої вимоги рицарі і міщани країни (які потім увійшли в склад парламенту), що безперечно має величезне значення. Як зазначає В. Штокмар: «в ході громадянської війни виникло станове представництво» 11:68. Вона розкриває у своїй роботі соціальну природу англійського парламенту та його організацію.

Ще один дослідник історії Англії Грін, розглядає виникнення парламенту як необхідну умову врегулювання фінансових питань країни, зокрема системи оподаткування. Він говорить, що своїм походженням парламент зобов'язаний широкій політиці Едуарда І. Хоча в характері короля Едуарда було мало творчого генія чи політичної оригінальності, але він володів у високій мірі здатністю організатора 2:159. Грін детально розкриває й аналізує особливості представництва баронів, рицарів, міщан, духівництва у роботі парламенту.

Робота академіка Д.М.Петрушевського «Памятники истории Англии ХІ - ХШ вв.» дає зібрання документів по політичній історії середньовічної Англії. Найбільш важливі документи наводяться в латинських оригіналах. Аналізуючи «Велику Хартію Вольностей», можна сказати, що «Загальна рада королівства», склад якої визначався ст. 14 Хартії, стала прототипом майбутнього парламенту. Велику цінність для дослідження даної проблеми становлять такі документи як «Оксфордські провізії», «Вестмінстерські провізії», «Запрошення в парламент», «Порядок ведення парламенту» 8:238.

Роль парламенту в умовах абсолютної монархії досить яскраво висвітлено К. Хейгом у його роботі «Єлизавета І Англійська». За 45 років свого правління Єлизавета скликала парламент всього лише 13 разів. Її небажання скликати збори було загальноприйнятим і не заперечувалось. Повноваження парламенту зводились виключно до затвердження збору податків, які були необхідними для королівської казни. Законодавчі повноваження фактично були у руках Єлизавети. Подібної думки дотримується англійський дослідник Гарлей.

Отже, загалом дослідники англійської історії сходяться на тому, що поштовхом до утворення парламенту була політична криза в країні, а його повноваження на початкових етапах функціонування зводились до врегулювання системи оподаткування.

Структура даного дослідження визначена метою та завданнями, складається зі вступу, історіографії, трьох розділів, списку використаних джерел (16 найменувань).

1. Криза королівської влади та передумови створення парламенту

Королівська влада, яка різко посилилася при Генріху ІІ Плантагенеті, в кінці ХІІ на початку ХІІІ ст. викликала незадоволення не тільки широких селянських мас але і всіх шарів пануючого класу. Сини Генріха ІІ - Річард І Левове Серце (1189-1198) і особливо Іоан (Джон) Безземельний (1199-1216) розглядали країну як свою вотчину з якої вони мають право стягувати податки, не обмежені ніякими нормами. Не рахуючись ні з законами, ні з звичаями, вони збирали всі можливі понаднормові податки з феодалів різних рангів, а також з міст.

На початку ХІІІ ст. барони не рідко виявляли непокору Іоану Безземельному: не з'являлись за його наказом для участі в походах, не платили королю надмірної данини і т.д. У 1213 році барони відважились на активні дії. Зібравши армію, в якій провідну роль відігравали рицарі, барони стали захоплювати королівські фортеці. Активну співучасть виявили і міщани.

Боротьба баронів проти королівської влади була реакційною, вона могла привести тільки до послаблення централізації, породити усобиці і анархію.

Рицарі, як правило, підтримували королівську владу, але наднормові фіскальні вимоги, невдала політика і корупція апарату викликала їх протест. Їх опозиція носила більш прогресивний характер: вони прагнули не до підриву централізації, а до укріплення і очищення центрального апарату. Міщани (в першу чергу лондонці) і вільне селянство протестували проти тяжкого фінансового гніту. Створювався широкий фронт незадоволених, яких очолювали барони північних графств. Почались воєнні дії. Стефан Ленгтон підтримав рух проти короля. В кінці травня 1215 року баронське військо рушило на Лондон. Столиця відкрила ворота повстанцям. Виявившись повністю ізольованим, король Іоан 15 червні 1215

погодився прийняти вимоги баронів. Ці вимоги баронів і їх союзників складали хартію, яка пізніше одержала назву «Великої Хартії вольностей».

Основна маса статей (63 статті) «Великої Хартії» має феодально-олігархічний, вузькостановий характер. Нема ніяких підстав розглядати їх як гарантію інтересів всього народу. Оскільки в 1215 барони вперше виступили як організована опозиція, вони повинні були шукати союзу з рицарями і міщанами. Тому з'явились в Хартії стаття 15-та, яка захищала інтереси рицарів від баронів, стаття 13-та, яка підтверджувала права Лондона й інших міст, стаття 35-та, яка вводила загальну міру і ваги. Винятком є лише стаття 20, де король зобов'язується надалі не стягувати з вілланів штрафів за рахунок їхнього основного інвентарю [8:96-116].

Оскільки Хартією барони прагнули обмежити права центральної королівської влади, про неї можна говорити як про документ, що має реакційний характер.

В той же час слід відзначити, що при складанні Хартії вперше в історії Англії заявили про свої вимоги рицарі і міщани країни, що безперечно має величезне значення.

Однак, попри свій яскраво виражений феодальний характер «Велика Хартія вольностей» стала важливим чинником подальшого політичного розвитку англійського суспільства як широка і цілком реальна програма, в яку житті вкладало новий зміст. «Загальна рада королівства», склад якої визначався статтею 14 Хартії: «А для того, щоб мати загальну раду королівства при оподаткуванні грошовою допомогою в інших випадках, крім трьох вищезгаданих, або для оподаткування щитовими грішми, ми накажемо покликати архієпископів, абатів, графів і старших баронів нашими листами кожного окремо і, крім того, накажемо покликати загалом, через шерифів і бейлфіів наших, усі тих, хто держить від нас безпосередньо [8:101].) Стала прототипом майбутнього парламенту. «Велика Хартія вольностей» підготувала утворення станової монархії в Англії. Це перший у Європі документ, що проголошував права людини.

Згода (домовленість), якою виявилась «Велика Хартія вольностей» не могла бути стійкою, так як повністю вона не задовольняла ні одну із сторін. Це допомогло Іоану відмовитися від її дотримання. Як тільки барони роз'їхались. Іоан став збирати війська, барони оголосили його позбавленим влади і запропонували корону французькому наступнику Людовіку. Війна відновилась, але 1216 року Іоан помер.

Після його смерті в час неповноліття Генріха ІІІ вся влада виявилась в руках баронів. В результаті, значення Великої ради як центру державного апарату сильно зросло. У баронів був досвід в адміністративних справах, і це допомогло їм діяти як єдиній групі, прагнути вже не до встановлення особистої могутності в своїх феодальних володіннях, а до встановлення власного об'єднаного управління всією державою [6:87].

Коли Генріх ІІІ досяг повноліття і зробив спробу взяти управління в свої руки, боротьба спалахнула знову. Недосвідченість Генріха поєднувалась з впертістю, яка заважала йому визнавати свою слабкість, а в момент, коли ціни безперервно росли, природно, привело до безкінечного вимагання грошей. Сам король повністю знаходився під впливом іноземних друзів, своєї дружини - француженки, їм він роздавав землі, які на думку баронів, слід було зберегти за англійською короною, і посади, які на їх думку, слід було надати англійській знаті. Духовенство набрало при Генріху таку силу, як ні при одному королі з часів Едуарда Сповідальника: саме за царювання Генріха Англія перетворилась для римських пап в головне джерело доходів: ці доходи папство одержувало від прямих податків і від наданої йому можливості безсоромно продавати церковні посади тому, хто більше дасть - чи це іноземець чи англієць.

В результаті, хоча Генріх безперервно вимагав у своїх васалів гроші, державний апарат працював все гірше. Гальмувався розвиток торгівлі, і не тільки барони, але і дрібні землевласники, а також купці знову об'єднуються в єдиній опозиції до короля. Спочатку вона прийняла традиційну форму баронської опозиції.

Король Генріх ІІІ (1216-1272) погодився на пропозицію папи римського втрутитися у боротьбу папи із Штауфенами в Італії з тим, щоби одержати для свого молодшого сина Едмунда сицилійську корону. Для цієї авантюри потрібні були немалі гроші, - опозиція досягла кульмінаційної точки. В 1257 році на англійське селянство обрушились біди: через дощове літо був зібраний небачено малий урожай і в країні почався голод. Феодали не могли в таких умовах одержати звичайний дохід із своїх земель. Саме в цій обстановці Генріх ІІІ вимагав від своїх васалів виділити йому 1/3 частину всієї рухомої і нерухомої власності Англії.

Барони і церковні магнати не тільки відкинули нечувані вимоги короля, але і пред'явили йому ультиматум: підкоритися спеціально вибраному комітету баронів. В червні 1258 року барони з'їхались в Оксфорд для вироблення нової системи управління державою. Барони прибули озброєні, в супроводі рицарів, які вирішили змусити короля підкоритися. Це змусило Генріха ІІІ прийняти «Оксфордські провізії».

В країні знову встановилось баронське правління. Згідно з «Оксфордськими провізіями», при королі постійно знаходилась (діяла) Рада з 15 баронів, що обиралася комітетом 24, і контролювала всі рішення короля, і мала проводити реформи. Крім того, барони обирали 12 чоловік від рицарів і міст, які збиралися тричі на рік і разом з Радою 15 баронів обговорювали державні справи [8:150-158].

Зрештою король підтвердив «Велику Хартію вольностей».

Думки, які були висловлені на засіданнях цього парламенту, і характер прийнятих рішень, дали підставу сучасникам назвати його «шаленим парламентом».

Утвердившись при владі, барони почали проводити вузькостанову політику, чим викликали невдоволення міщан і рицарів, і ті в 1259 році виступили зі своїми власними вимогами. На сторону невдоволених рицарів стала і частина баронів. Рицарі протестували проти того, що олігархія захищає тільки свої інтереси. В жовтні 1259 року вони добились прийняття так званих «Вестмінстерських провізій», які відповідали інтересам рицарів, міщан і верхівки вільних селян; передбачались заходи для призупинення зловживань чиновників і для захисту держателів від свавілля феодалів і феодальних судів. Потерпівши могли приносити скарги спеціальним суддям для розслідування справ присяжних [8: 220].

Барони не хотіли виконувати вимоги рицарів, а король Генріх ІІІ намагався використати протиріччя між ними. Він добився від папи римського грамоти, яка звільняла його від всіляких обов'язків перед незадоволеними. Баронський рух явно виявив свою слабкість. Баронів завжди роз'єднувала їх фамільна ворожнеча, і протиріччя інтересів які відчував на собі кожний: з одного боку класова солідарність, яка знову з'явилася, з іншого - старе, але міцно вкорінене прагнення розширити свої власні феодальні володіння. В результаті королю вдалось відколоти і притягти на свій бік частину баронської опозиції. І тоді в 1263 році почалась громадянська війна. Військо повсталих складалось із рицарів, міщан (ремісників і торговців) студентів Оксфордського університету, вільних селян і ряду баронів, незадоволених існуючими порядками. Очолив військо повсталих барон Симон де Монфор. Лондонські городяни прислали Монфору 15 тисяч осіб. Повстанці взяли ряд міст (Глостер, Брістоль, Дувр, та ін.) і пішли на Лондон. Генріх ІІІ сховався у Вестмінстері. Королівським військом командував наслідник престолу принц Едуард. Військо повсталих підійшло до лондонського передмістя Саутварк. Міщани кинулись на допомогу Монфору, якому загрожував оточенням принц Едуард, і повстанці увійшли в столицю.

В травні 1264 року військо Монфора розгромило королівські загони (битва при Льюїсі). Після битви при Льюїсі ради баронської опозиції продовжували рідішати, рух почав приймати більш народний характер [6:88]. Король і принц Едуард були захоплені повстанцями і змушені були підписати з ними домовленість.

20 січня 1265 року у Венстмінстері зібрався англійський парламент. Окрім баронів, сторонників Монфора, і вищого духовенства в нього ввійшли по два рицарі від кожного графства і по два городяни від кожного великого міста Англії. Так в ході громадянської війни виникло станове представництво. Правда, від міст в парламент проходили в основному представники міських верхів, але в цілому вихід на політичну арену міщан і лицарства мав велике значення. Немалу роль відіграли вході війни селяни. Як зазначає дослідник В. Штокмар, саме ця обставини налякала баронів, сторонників Монфора, вони стали переходити в табір короля [11:68]. А. Мортон твердить, що парламент де Монфора, хоча і скликаний з дотриманням строго законних норм, все ж правильно зображується як зібрання революційної партії. В парламент були запрошені тільки 5 ерлів і 17 баронів, і міщани явно повинні були служити противагою баронам, які покинули Монфора. Парламент 1265 був органом революційним, але тим не менше, його скликання повністю відповідало загальній лінії історичного розвитку попередніх десятиліть, яка, зі своєї сторони була наслідком зміни класової структури англійського суспільства [6:88].

Рицарі ще в попередні часи втягувались до участі в місцевому управлінні через суди графств, а в 1254 році виборні представники рицарів від графств були офіційно запрошені в раду, правда тільки для того, щоб докласти про рішення, вже прийняті судами графств. В період між 1254 і 1266 роками рицарі запрошувались подібним чином декілька разів, по різних причинах. Теоретично тому, парламентська політика Монфора не являлась чим-небудь принципово новим, однак цей крок змінив характер ради (зібрання) і рівновагу сил в ньому, із цього часу не можна вже вважати чисто феодальним органом.

4 серпня 1265 року королівська армія розгромила війська Симона де Монфора (битва при Івземі). Сам Монфор був вбитий. Боротьба розрізнених повстанських груп продовжувалась до осені 1267 року.

Повернувши собі владу Генріх ІІІ, а потім його наступник Едуард І не знищили парламент. Він продовжував існувати, відіграючи все більшу роль, хоча в перші роки правління короля Едуарда І рицарів і міщан запрошували переважно для вирішення питання про податки, які вимагав король, допомагали йому в цьому, надаючи відомості, необхідні для обкладання населення і по повернені слідкувати за тим, щоб їх графства і міста збирали необхідні суми. Вони також подавали петиції від своїх областей і допомагали владі слідкувати за діями місцевих посадових осіб.

Подібну інституту присяжних, парламент був створений скоріше заради зручності корони, ніж внаслідок права підданих. І ті, хто посилав в парламент своїх представників, і ті кого туди посилали, були однаково раді звільнитися від пов'язаних з цим затрат, і нерідко міста подавали петиції і просили звільнити їх від обов'язку посилати своїх представників в парламент.

Парламент розвивався в якості органу, який відав питаннями оподаткування [12:171-172], і якщо він став осередком опозиції, то це аж ніяк не по задуму корони.

Від 1265 року до 1295 року був проведений ще ряд перетворень, але тільки коли назріла нова криза, в розвитку парламенту відбулося наступне велике зрушення.

Король Едуард І (1272-1307) опирався на станове представництво, правда вузького складу, в якому він знаходив хорошу противагу претензіям світської і духовної знаті. В 1295 році Едуард виявився втягнутим у війну з Францією і Шотландією; одночасно перед ним стояло завдання втримати щойно підкорений Уельс.

Все це викликало сильну потребу в грошах. Спроба короля зібрати податки без згоди парламенту породила сильне невдоволення ростом податків, тому знову виникла загроза збройного повстання.

Як наслідок Едуард І скликав парламент за зразком парламенту 1265 р., що увійшов до історії під ім'ям «зразкового», оскільки він включав всі елементи англійського суспільства, які надалі були визнані необхідними для повноти зборів. Цей парламент надав королеві велику субсидію хоч і досить неохоче, проте вже через два роки гроші було потрібні знову. Едуард обклав населення величезним майновим податком, збільшив вивізні мита на шерсть і захопив частину церковного майна.

Ці заходи зустріли різку протидію, і в 1297 короля примусили дарувати «Підтвердження хартії». Англійська монархія стає монархією з становим представництвом.

Опозиція все ще мала в основному традиційний баронський характер, проте знаменно, що тепер вона почала виражатися в нових парламентських формах

То ж можна сказати і про правління наступного короля. Едуард II відштовхнув від себе баронів невдачею Баннокбернської кампанії.1315 р., а також тим, що роздавав землі корони своїм особистим друзям з нижчих станів і тим самим прирівнював їх до представників старовинної знаті. У 1327 р. після баронського повстання Едуард був позбавлений влади, але цей акт здійснений був за допомогою парламентської процедури і створив прецедент, винятковий по своїй важливості.

Постійна потреба Едуарда III в засобах для продовження Столітньої війни привела до нового ступеня в розвитку парламентського контролю над оподаткуванням. У період між 1339 і 1344 р. парламент відмовляв королеві в субсидіях до тих пір, поки уряд не розбере всі представлені в парламенті скарги. Такий прогрес пояснювався не стільки посиленням самого парламенту, скільки крайньою гостротою, яку набрала для короля грошова проблема; Едуард вважав, що важливіше продовжувати війну з Францією, ніж вступати в суперечку з парламентом через, здавалося б, малозначні питання.

В результаті він дав парламенту дозвіл обирати спеціальних скарбників, які повинні були спостерігати за витрачанням затверджених парламентом асигнувань і контролювати королівські звіти. Це було, по суті, не тільки визнанням права парламенту відмовляти короні в субсидії, але і виражало також, хай ще не зовсім чітке встановлення непрямого парламентського контролю над тим, куди йдуть державні гроші, а отже, і над політикою.

Значення всіх цих перетворень історики іноді переоцінюють. Насправді парламентський контроль був тільки номінальним, окрім тих періодів, коли корона була виключно слабка. Проте все це встановлювало прецеденти, що дозволили парламенту зайняти міцну позицію на полі класових битв подальших сторіч.

2. Функціонування раннього парламенту в Англії

2.1 Англійський парламент Едуарда І (1283-1295)

Завоювання Уельсу вказувало на засвоєння короною нової політики. З самого початку свого царювання Едуард І відмовився від всякої думки про повернення французьких володінь, втрачених його дідом, і зосередив свою увагу на покращенні управління власне Англією. Приєднання Уельсу чи спробу підкорити Шотландію можна зрозуміти, як правило, тільки розглядаючи їх як частини того ж плану національного управління, якому Англія зобов'язана остаточним становленням її судового і законодавчого устрою, її парламенту. Англійська політика короля подібна його англійському імені, була ознакою нового часу. Довгий період утворення нації, по суті, підійшов до кінця. З царювання Едуарда починається нова Англія, конституційна Англія нашого часу.

Грін, який детально досліджував історію Англії, пише, що в характері Едуарда було мало творчого генія чи політичної оригінальності, але він володів у високій мірі здатністю організатора.

Широкій політиці Едуарда зобов'язаний своїм походженням парламент. Ні "зібрання мудрих" до завоювання, ні "велика рада" баронів після нього не мали ніякого представницького характеру. В теорії уітенагемот складали всі вільні землевласники; на практиці він рано став зібранням ерлів, вельмож і єпископів, а також чиновників і слуг королівського двору. Завоювання внесло мало змін в склад цього зібрання: в "велику раду" нормандських королів повинні були входити всі прямі васали корони, єпископи і головні абати, із незалежних духовних чиновників, які все більше ставали в пригоді баронам, і вищі чиновники двору. Однак, не дивлячись на збереження попереднього складу, характер зібрання суттєво змінився. З вільного "зібрання мудрих" воно перетворилось у "двір" королівських васалів. Його функції ставали, очевидно, майже примарними, а його повноваження обмежувались дозволом, без права обговорення чи відмови, всіх субсидій, які вимагалися від нього королем [2:159].

Однак його "порада й згода" залишалися необхідними для юридичної чинності всякого великого фінансового або політичного заходу, і саме існування його було справжнім протестом проти теорій самовладдя, що висунули юристи Генріха II і оголосили волю монарха єдиним джерелом закону. Справді ж, при Генріхові ці збори стали більш регулярними, а їхня функція більш важливою. Реформи, що прославили його царювання, були оприлюднені в "великій раді", і в ній допускалося навіть обговорення фінансових питань. Його вплив на оподаткування було, однак, визнано формально не раніше видання Великої Хартії, яка встановила правило, що ніякий податок, понад звичайні феодальні повинності, не може бути призначений інакше, як "загальними зборами королівства". ("Ні щитові гроші, ні будь-яка інша грошова допомога не повинні збиратися в нашому королівстві інакше, як за загальною радою королівства нашого" [8:99]). Велика ж Хартія вперше визначила відразу й форму зборів. У теорії, як ми бачили, вони складалися із всіх прямих васалів корони; але ті ж самі причини, з яких учасникам уітенагемота залишилися одні вельможі, вплинули й на склад зборів баронів. Присутність у них була обтяжливою, через необхідні для цього витрати, для простих васалів корони, лицарів або "дрібних баронів", а їхня чисельність і залежність від вельмож робили їхні збори небезпечним для корони. Тому вже із часу Генріха I ми знаходимо визнання розходження між "великими баронами", з яких звичайно складалися збори, і "дрібними баронами", що становили масу васалів корони. Але хоча присутність останніх і стала рідкісною, їхнє право на участь у зборах залишилося недоторканим. Встановивши, що на кожні збори ради прелати й вельможі повинні запрошуватися окремими грамотами, Велика Хартія в значущій статті наказала розсилання шерифами загальних запрошень до всіх прямих васалів корони [8:101].

Імовірно, метою постанови було спонукати дрібних баронів до користування правами, які на ділі призабулися, але так як стаття ця опущена в пізніших виданнях Великої Хартії, то можна сумніватися, щоб виражене в ній начало коли-небудь набувало широкого застосування. Є вказівки на присутність деяких лицарів, можливо, із сусіднього з місцем зборів дворянства, на деяких засіданнях ради при Генріхові III, але до пізнього періоду царювання його спадкоємця Велика Рада на ділі залишалася зборами вельмож, прелатів і чиновників корони. Зміна, яку не вдалося зробити Великій Хартії, була тепер здійснена соціальними умовами епохи. Однією із найбільш значущих умов цього роду було постійне зменшення числа великих баронів. Велика кількість графських володінь уже перейшла до корони внаслідок зменшення кількості імен тих, що ними володіли; з великих бароній багато фактично припинили своє існування, завдяки розподілу між співспадкоємицями, інші - внаслідок постійного прагнення бідних баронів звільнитися від свого звання з метою уникнення ваги вищого оподаткування й присутності в парламенті. Як далеко зайшло таке зменшення, можна бачити з того, що в перших парламентах Едуарда засідало трохи більше ста баронів. У той час як число осіб, що дійсно користувалися правом участі в парламенті, швидко падало, число й багатство "дрібних баронів", для яких право присутності стало тільки конституційною традицією, швидко росло.

Тривалий мир і процвітання королівства, розширення торгівлі, посилення вивозу вовни підсилювали ряди й доходи провінційного дворянства, а також фригольдерів і заможних селян. Ми вже відзначили ріст прихильності до землеволодіння, що робить це царювання настільки важливим моментом в історії англійських фригольдерів; але така ж течія існувала до деякої степені й у попередньому столітті, і саме усвідомлення зростаючого значення цього класу землевласником і спонукало баронів в епоху Хартії зробити марну спробу - залучити їх до участі в зібраннях Великої Ради [14:301]. Баронам потрібна була їхня присутність для боротьби з короною; корона бажала її, щоб зробити оподаткування більш діючим. Поки Велика Рада залишалася просто зборами вельмож, міністрам короля необхідно було домовлятися окремо з іншими станами держави щодо розміру й розкладки їхніх внесків. Субсидія, прийнята Великою Радою, була обов'язкова тільки для баронів і прелатів, що прийняли її; перш ніж у королівську скарбницю могли надійти внески міст, церков або графств, чиновники казначейства повинні були вести окремі переговори зі старшинами кожного міста, із шерифом або зборами кожного графства, з архідияконами кожної єпархії. У міру зростання потреб корони в останні роки правління Едуарда, переговори ці ставали усе більш скрутними, і фіскальні зручності потребували включення цих класів до складу Великої Ради для одержання від них згоди на запропоноване оподаткування [12:107].

Навряд чи можна було повторити спробу відновити колишню особисту участь дрібних баронів, - спробу, невдалу на півстоліття раніше, - повторити в епоху, коли зростання їх числа робило це ще більш неприйнятним. На щастя, засіб обійти це утруднення був вказаний самим характером тих зборів, через який тільки й можна було звертатися із запрошеннями до поземельного дворянства. Серед судових реформ Генріха й Едуарда суд графства залишився без зміни. Древній пагорб або дуб, навколо яких сходилися збори, - часто суд проходив на відкритому повітрі, - слугували залишками того часу, коли вільне королівство ще не було графством, а його сейм - зборами графства. Але збори фригольдерів такими і залишились, крім того, що королівський чиновники зайняли місце короля, а нормандські закони усунули єпископа й посадили поруч із шерифом чотирьох коронерів [2:160].

Місцеві дворяни, селяни, всі були представлені в юрбі, що збиралася навкруги шерифа, коли він у супроводі ліврейних слуг оприлюднював веління короля, сповіщав про вимогу субсидій, приймав злочинців і свідчення місцевих присяжних, розподіляв у кожному окрузі податки або врочисто вислуховував апеляції по цивільних і карних справах від всіх тих, хто вважав себе скривдженим у нижчих судах сотні або манора. Тільки в зборах графства й міг шериф за законом запросити дрібних баронів до участі у Великій Раді, і саме в діючому устрої цих зборів знайшла корона дозвіл для зазначеного уже нами утруднення, тому що початок представництва, за допомогою якого воно було дозволено, було сучасне самим зборам графства. У всіх цивільних і карних справах дванадцять присяжних помічників, як члени одного класу, хоча й не уповноважених на це прямо, по суті представляли при шерифі судову думку всього графства. Від кожної сотні приходили групи із дванадцяти присяжних посланців, через яких округ представляв шерифові свої обвинувачення і з якими останній домовлявся щодо частки графства в загальному оподаткуванні. Решта юрби, одягнена в чорні блузи, що досі збереглися в одязі візників і орачів, розбивалася на групи з п'яти чоловік, старост й чотирьох асистентів, що служили представниками сільських громад.

Якщо справді вважати збори графств прямими нащадками найдавніших зборів англійського народу, то початок парламентського представництва можна по справедливості відносити до числа найдавніших установ [2:155-156].

На наближення зміни вказує вже наприкінці царювання Іоанна виклик від кожного графства, "чотирьох розважливих лицарів". У боротьбі, що відбувалася при Генріхові III, обидві сторони відчували сильну потребу у підтримці областей, і тому як король, так і барони однаково запрошували лицарів з кожного графства "для наради про спільну справу королівства". Без сумніву, з тією ж метою Симон де Монфор наказав грамотами вибрати лицарів у кожному графстві для знаменитого парламенту 1265 р. Щось подібне до постійної участі починається зі сходження Едуарда, але пройшло багато часу, перш ніж на лицарів перестали дивитися як на простих обласних депутатів для розподілу податків і допустили їх до участі в спільних справах Великої Ради.

Їхня участь у дорадчій діяльності парламенту, а також правильна й постійна присутність у ньому, починається тільки з парламенту 1295 р. До цього часу в їх конституційному становищі зроблена була ще більш важлива зміна через поширення виборчих прав на фригольдерів. Право засідати у Великій Раді належало, як ми бачили, тільки верстві дрібних баронів, та й з них право представництва мали в теорії одні лицарі, але необхідність робити вибори в зборах графства зробила всяке обмеження складу виборців фізично неможливим. Збори були складені із усіх фригольдерів, і жоден шериф не міг відрізнити голос селянина від голосу барона. Тому ми й бачимо, що з першої їх появи лицарі вважаються не простими представниками баронів, а лицарями графств, і цей непомітний переворот допустив до участі в керуванні королівством усіх сільських фригольдерів [13:289].

Фінансові труднощі корони привели до ще більших змін, що полягали в допущенні у Велику Раду представників від міст. Присутність лицарів від кожного графства було, як ми бачили, визнанням древнього права, але на користь депутатів міст не можна було посилатися ні на яке право присутності або участі в національній "раді й згоді". З іншого боку, швидкий розвиток їхнього багатства робив їх з кожним днем усе важливішими об'єктами національного оподаткування. Міста давно вже звільнилися від усякого платежу мит або данини королю, як вищому власникові тієї землі, на якій вони в більшості випадків виростали, - звільнилися через купівлю так званої "міської оренди", інакше кажучи, через перетворення невизначеної данини у відому суму, що сплачується щорічно короні і, що розподіляється між усіма городянами їх власними виборними.

Юридично король зберігав тільки належне всякому великому власникові право - стягувати з осіб, що живуть на його землі, відомий податок під ім'ям "добровільного збору", щораз як барони Великої Ради давали субсидію на національні потреби. Але прагнення скористатися зростаючим багатством торговельного класу виявилося сильніше юридичних обмежень, і ми бачимо, як Генріх III і його син привласнюють собі навіть над Лондоном право довільного оподаткування без угоди з Радою. Щоправда, городяни могли відмовитися від внесення "добровільного збору", який вимагали королівські чиновники, але припинення їх ринкових або торговельних привілеїв приводило їх до покірності. Однак кожний із цих "добровільних зборів" доводилося вимагати після довгої суперечки між містом і чиновниками казначейства, і якщо містам доводилося миритися з тим, що вони вважали здирством, то вивертами й затримками вони могли взагалі примушувати корону до поступів і до зниження її першопочаткових вимог [13:320]. Тому ті ж самі фінансові підстави, як і у випадку із графствами, спонукували бажати присутності у Великій Раді й представників міст; але вперше порушив стару конституційну традицію геніальний Монфор, що зважився викликати в парламент 1265 р. по два депутати від кожного міста.

Однак, мало пройти багато часу, перш ніж була цілком засвоєна широка політична ідея великого патріота. У перші роки царювання Едуарда ми знаходимо небагато випадків присутності представників від міст, та і тут їх мала кількість і нерегулярна участь говорять, що вони викликалися скоріше для фінансових докладів Великій Раді, ніж для представництва в ній окремого стану. Але кожен рік вказував на користь їх включення, і, нарешті, парламент 1295 р. відтворив збори 1265 р. "Цьому він від мене навчився", - вигукнув при Івшемі Монфор, помітивши мистецтво Едуарда в атаці. "Цьому він теж у мене навчився", - могла б сказати його душа побачивши те, як король збирає нарешті по два депутати від кожного міста й містечка в його королівстві для засідання у Великій Раді разом з лицарями й баронами [2:170].

Для корони така зміна спочатку була вигідною. Субсидії городян у парламенті виявлялися більш прибутковими, ніж колишні здирства казначейства. Загалом, субсидії перевищували на одну десяту внески інших станів. При тому їхні представники виявлялися більш слухняними до волі короля, ніж вельможі або лицарі графств; тільки один раз у царювання Едуарда городяни відмовили короні у своєму сприянні. Втім, їх легко було й контролювати, тому що підбір міст, які представлялись, залежав цілком від короля, і він міг за власним розсудом збільшувати або зменшувати їхнє число. Рішення надавалося шерифові, і за вказівкою королівської ради шериф Уільтса міг зменшити число представлених у його графстві міст із 11 до 3, а шериф Бекса - проголосити, що у своєму графстві він може вказати тільки одне містечко [2:170].

Важко було очікувати, що згодом корона підкориться впливу зборів скромно одягнених торговців, яких запрошували тільки для визначення внесків їхніх міст і присутності яких так само важко було домогтися, як воно здавалося тяжким для них самих і для міст, що їх делегували. Маса громадян мало або зовсім не брала участі у виборі депутатів, тому що вони обиралися в зборах графства деякими на те вповноваженими городянами; але витрати на їхнє утримання, - два шилінги в день платило депутатові місто, чотири - лицарю графство, - були тягарем, від якого міста всіма силами намагалися звільнитися. Інші вперто не приходили на заклик шерифа. Решта купували грамоти, що звільняли їх від тяжкого привілею. З 165 міст, зазначених Едуардом I, більше третини перестали надсилати представників після першого підпорядкування королівському заклику.

Протягом всього часу, від царювання Едуарда III до царювання Генріха VI, шериф Ланкашира відмовлявся вказувати імена будь-яких міст у графстві "через їх бідність" [2:216]. Самі представники прагнули бути присутнім у парламенті не більше, ніж міста - делегувати їх. Діловий поміщик і ощадливий торговець однаково намагалися уникнути турбот і витрат поїздки у Вестмінстер. Часто доводилося вживати особливих заходів, щоб забезпечити їхню присутність. "Король шерифові Нортегмптоншіра... ми пропонуємо тобі, суворо вимагаючи, щоб ти розпорядився негайно обрати і до нас в указаний вище день і місце відправити від згаданого вище графства двох рицарів, і від кожного міста цього ж графства двох громадян, і від кожного бурга двох городян із видатніших і більше здатних до праці, так щоб згадані рицарі мали повну й достатню владу за себе і за общину згаданого вище графства, а згадані громадяни і городяни за себе і за общину згаданих вище міст і бургів окремо від них тут тоді мали робити те, що буде тоді за загальною порадою постановлено стосовно того, про що ішлося вище, так щоб через відсутність цієї влади згадана вище справа аж ніяк не залишалася б незробленою" [4:583].

Незважаючи на подібні перешкоди, участь представників від міст можна вважати постійною з парламенту 1295 р. Як представництво дрібних баронів непомітно розширилося в представництво графств, так представництво міст, у теорії обмежене містами на королівських землях, із часу Едуарда було в дійсності поширено на всі ті, які були в змозі оплачувати витрати на утримання депутатів. Так само непомітно й у самому парламенті, депутат, викликаний спочатку для участі тільки в питаннях оподаткування, був нарешті допущений до повної участі в нарадах і владі інших станів держави.

Допущення городян і лицарів графств у збори 1295 р. завершило формування представницького устрою. Велика Рада баронів перетворилася в парламент королівства, - парламент, у якому були представлені всі верстви держави, що приймали участь у прийнятті податків, у законодавчій роботі, нарешті, у контролі над управлінням. Але хоча у всіх істотних рисах характер парламенту відтоді й до цього залишився незмінним, однак було кілька особливостей, якими збори 1295 р. відрізнялися від сучасного парламенту.

Одна з відмінностей полягає в присутності духівництва. Якщо є в парламентському плані Едуарда I риса, яку можна вважати його особистою, то це думка про представництво духовного стану. Король принаймні двічі викликав його представників у Велику Раду, але остаточно повне представництво церкви виробилося тільки в 1295 р., коли в грамоти, що викликали єпископів у парламент, вставлена була постанова, яка вимагала особистої присутності всіх архідияконів, деканів або настоятелів кафедральних церков, одного депутата від кожного капітулу й двох від духівництва єпархії: "Оскільки заздалегідь передбачені удари менш небезпечні й оскільки тут ваші інтереси зачеплені якнайсильніше, як і інших співгромадян цього королівства, то ми велимо вам, твердо наказуючи іменем вірності й любові вашої до нас, щоб у неділю, найближчу після свята Святого Мартіна зимового, ви особисто були присутніми у Вестмінстері, повідомивши ("Рraemипіепtes") пріора і капітул церкви вашої, архідияконів і весь клір вашого діоцезу, щоб цей пріор і архідиякони особисто, а названий капітул за посередництвом одного, а цей клір за посередництвом двох гідних представників, що мають повну і достатню владу від цих капітулу і кліру, разом з вами були присутніми" [4:582].

Ця постанова повторюється в грамотах і дотепер, але її практичне значення було майже з першого разу знищено рішучим опором духівництва, яке встигло домогтися того, чого не вдалося містам. Навіть коли йому доводилося підкорятися запрошенням короля, як це було, очевидно, при Едуардові I, воно завзято трималося осторонь, а його відмова дозволяти субсидії інакше, як у своїх обласних зборах, або конвокаціях, у Кентербері і Йорку, позбавила корону підстави наполягати на його постійній участі. Хоча часом в особливо врочистих випадках духівництво й з'являлося в парламенті, але присутність його стало настільки формальним, що вийшло зовсім зі звичаю наприкінці XV ст. [5:83].

Прагнучи зберегти характер окремого привілейованого стану, духівництво відмовилося від влади, що, у випадку її збереження, згубно б вплинуло на здоровий розвиток держави. Важко уявити собі, як можна було б здійснити великі зміни реформації, якби більша половина Палати громад складалася із чистих церковників, впливових не тільки за свою чисельністю, але й за заможністю, як власники частини земель королівства. Навряд чи менш важливою відмінністю варто вважати звичай збирати парламент тільки у Вестмінстері. Назви ранніх статутів нагадують про скликання його у всіляких місцях, в Уінчестері, Актон-Бернеллі або Нортгемптоні. Тільки пізніше парламент затвердив свою резиденцію у відокремленому селі, що виросло на болоті острова Торнса, поруч із палацом, зубчасті стіни якого піднімалися над Темзою, і з великим собором, який ще стояв у дні Едуарда на місці старої церкви Сповідника. Можливо, що, сприяючи його конституційному значенню, поселення парламенту у цьому місці допомогло відтіснити на другий план значення його як вищого апеляційного суду. Маніфест, що його скликав, запрошував всіх, "хто хотів просити милості в короля в парламенті, або принести скаргу по справах, що не можуть бути вирішеними у звичайному порядку, або хто терпів утиски від чиновників короля або був неправильно оподаткований або обтяжений податями й повинностями", - представити свої клопотання приймальникам, що засідали у великий залі Вестмінстерського палацу [13:237]. Клопотання передавалися в раду короля і, ймовірно, саме розширення юрисдикції цього суду й наступне розширення суду канцлера й звели це древнє право підданих до існуючого досі звичаю, у силу якого при відкритті нового парламенту палата лордів обирає для форми "дослідників клопотань". Але, мабуть, пам'ятаючи трохи про старий звичай, піддані завжди шукали захисту від утисків корони або її слуг у парламенту королівства.

2.2 "Добрий парламент" (1360-1377)

Якщо від приголомшливих, але марних подій іноземної війни ми звернемося до більш плідного поприща конституційного розвитку, то нас відразу вражає помітна зміна в складі парламенту. Настільки звичайний для нас поділ його на Палату Громад і Палату Лордів не входив до складу первісного плану Едуарда I; у ранніх парламентах кожен із чотирьох станів: духовні особи, барони, лицарі й городяни, сходилися, радилися окремо один від одного. Незабаром, однак, виявилися ознаки занепаду такого роз'єднання станів. Правда, духівництво, як ми бачили, завзято трималося осторонь; зате лицарі стали в тісний зв'язок з лордами, завдяки подібності в їхньому суспільному становищі.

Очевидно, барони справді незабаром поставили їх у майже рівне із собою положення як законодавців або радників корони. З іншого боку, городяни приймали спочатку мало участі в діях парламенту, крім тих, які ставилися до оподаткування їхнього класу. Із невідомих нам причин, лицарі графств поступово перейшли від колишнього свого зв'язку з баронами до такого тісного й повного союзу із представниками міст, що на початку царювання Едуарда III два стани виявляються формально об'єднаними під ім'ям "Громад", а в 1341 р. розпад парламенту на дві палати завершується остаточно [6:143]. Важко перебільшити значення цієї зміни. Якщо б парламент залишився розділеним на чотири стани, його вплив при кожній великій кризі послаблювався б суперництвом і недружніми діями його складових частин. З іншого боку, постійний союз лицарства і знаті перетворив би парламент у просте представництво аристократії й позбавив би його тієї сили, яку він почерпнув зі свого зв'язку з великою кількістю торгово-промислових класів. Нове положення лицарства, його соціальна близькість до знаті, його політичний союз із городянами, насправді з'єднало три стани в одне ціле й додало парламенту ту єдність почуття й дії, на якій з тих пір завжди ґрунтувалося головним чином його значення. З моменту цієї зміни ми бачимо помітне посилення діяльності парламенту. Постійний нестаток у субсидіях протягом війни змушував скликати його щорічно, а з кожною субсидією він робив новий крок до набуття більшого політичного впливу. Ряд постанов, які розумно або нерозумно регулювали торгівлю й підданих, що їх охороняли, від утисків і образ, а також важливі церковні заходи цього царювання, указують на швидке розширення сфери дії парламенту. Палати привласнили собі виключне право дозволяти субсидії і затвердили початок відповідальності міністрів перед парламентом [14:356].

Але від втручання у виключно адміністративні справи Громади довго ухилялися. Бажаючи звалити зі своїх плечей відповідальність за війну із Францією, Едуард звернувся до них за порадою із приводу однієї з багатьох пропозицій миру. Вони відповідали: "Щодо вашої війни, найясніший государю, і до необхідного для неї спорядження, то ми такі недосвідчені й прості, що не знаємо, як отут бути, та й не маємо права радити; тому ми просимо вашу світлість вибачити нас у цій справі й благоволити, за порадою знатних і мудрих членів вашої ради, установити те, що здається вам найкращим для честі й блага вашого й [вашого] королівства, і що б не було встановлено в такий спосіб за згодою й схваленням вашого й ваших лордів, ми охоче це приймемо й будемо вважати за остаточне рішення" [2:205].

Але, ухиляючись від такого великого розширення своєї відповідальності, Громади домоглися від корони практичної реформи надзвичайної важливості. До цього їхні клопотання, у випадку їхнього прийняття, часто піддавалися змінам або скороченням у їхніх статутах і постановах, що їх викладали, або відкладались до закінчення сесії; у такий спосіб вдавалося обходити або усувати багато постанов парламенту. Через це Громади наполягли на тому, щоб, після згоди короля, їхні клопотання без зміни направлялись в статути королівства й одержували силу закону через внесення їх у протоколи парламенту.

Політична відповідальність, якої уникали Громади, була також спричинена і їхніми військовими невдачами.

Це був час небаченої раніше Англією ганьби й нещастя. Її завоювання були втрачені, її береги спустошені, її флоти винищені, її морська торгівля підірвана; всередині країна була виснажена від довгої і руйнівної війни, а також спустошеннями, які спричинила чума. У час нещасть увага пригнобленої знаті й лицарства із заздрістю зверталася на багатства церкви. Ніколи її духовний або моральний вплив на націю не був слабкішим; ніколи її достатки і багатства не були більшими. При чисельності населення десь біля трьох мільйонів духовних осіб налічувалося від 20 до 30 тисяч. Про їхнє багатство ходили неймовірні розповіді. Говорили, що одні їх земельні володіння займають більше третини країни, а їхні доходи внесками й приношеннями перевершують у два рази дохід короля. Ще більше дратувало феодальну знать, гордість якої була посилена перемогами при Кресі і Пуатье, присутність у раді багатьох прелатів. При відновленні війни (в 1371) парламент вимагав, щоб вищі державні посади були надані мирянам. Вільям Уайкгем, єпископ Уінчестера, відмовився від канцлерства, інший прелат від казначейства, на користь світських прихильників знаті, і паніка духівництва виразилася в дозволі конвокацією великих субсидій. Знать знайшла собі вождя в особі Джона Гонта; але навіть надія на пограбування церкви не могла забезпечити герцогові і його партії прихильність дрібного дворянства й городян. Тим часом безладдя й крайня невмілість нового керівництва разом з військовими невдачами поставили його в безпорадне становище перед парламентом 1376 р.