Внутрішня політика Девіда Ллойд Джорджа у Великобританії наприкінці ХІХ–на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ КАР'ЄРИ ДЕВІДА ЛЛОЙД ДЖОРДЖА В БРИТАНСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ В 1890 р.

РОЗДІЛ ІІ. ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕВІДА ЛЛОЙД ДЖОРДЖА В ЛІБЕРАЛЬНОМУ КАБІНЕТІ В 1905-1910 рр

2.1 Історичні передумови проведення соціальних реформ

2.2 Сутність ліберальних реформ Д. Ллойд Джорджа

РОЗДІЛ ІІІ. ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕВІДА ЛЛОЙД ДЖОРДЖА НА ПОСАДІ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ (1916-1922 рр.)

3.1 Утворення коаліційного уряду

3.2 Основні напрямки внутрішньої політики Д. Ллойд Джорджа на посту прем'єр-міністра

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Проблематика даного дослідження на сучасному етапі є актуальною, оскільки саме через вивчення сутності та специфіки соціальних реформ у Великобританії кінця Х1Х - початку ХХ ст. ми можемо прослідкувати особливості економічного та соціально-політичного розвитку країни сьогодні. Початок ХХ ст. у Великобританії був ознаменований значними перетвореннями в соціальній сфері. Реформи, проведені ліберальним урядом Девіда Ллойд Джорджа у передвоєнний час, стали тією основою, на якій ґрунтується вся соціальна система сучасній Британії. Введення законів про систему соціального страхування і охорони здоров'я 1910 р. залишаються до сьогоднішніх днів найбільш успішними у всьому світі. Звернення до вивчення внутрішньої політики ліберального уряду Д. Ллойд Джорджа - пояснюється тим, що в історичній літературі вказана тема не отримала всебічного висвітлення, в той час як необхідність її вивчення обумовлена рядом причин: по-перше, розкриття даної теми дозволяє краще з'ясувати причини успішності британської ліберальної партії; по-друге, цікавий феномен: на думку англійських істориків, публіцистів Д. Ллойд Джордж являється недооціненим і в той же час одним із найбільш популярних політичних діячів Великобританії наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Об'єкт дослідження - внутрішня політика Великобританії в другій половині ХІХ на початку ХХ століття.

Предмет дослідження - роль Девіда Ллойд Джорджа у формуванні та здійсненні внутрішньої політики Великобританії наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1890-1922 рр.

Нижня хронологічна межа - 1890 р. (початок політичної кар'єри Д. Ллойд Джорджа, прийняття його депутатом британського парламенту).

Верхня хронологічна межа - 1922 р. (відставка Девіда Ллойд Джорджа з посади прем'єр - міністра Великобританії).

Метою даної роботи є з'ясування причин запровадження соціальних реформ у Великобританії та їх вплив на політичну систему країни; аналіз ролі Девіда Ллойд Джорджа у формуванні та здійсненні внутрішньої політики Великобританії.

Відповідно до мети дослідження було визначено такі завдання:

- ознайомитися з науковою літературою та джерельною базою з даної проблематики;

- проаналізувати діяльність Девіда Ллойд Джорджа у парламенті Великобританії в кінці Х1Х - на початку ХХ століття;

- з'ясувати наслідки проведених ліберальних реформ та їх вплив на соціально - економічне становище країни;

- розглянути основні заходи проведені Ллойд Джорджем і його кабінетом в період 1916-1922 років.

Наукова новизна дослідження. Елементи новизни містяться у визначенні основних тенденцій розвитку діяльності внутрішньої політики Девіда Ллойд Джорджа. Наукова новизна дослідження визначається як вибором теми, так і підходом до її висвітлення. У кінці ХІХ - на початку ХХ століття у Великобританії відбуваються глибокі реформи, які вплинули на сучасний соціально-економічний і політичний розвиток Англії. У роботі вперше всебічно аналізуються соціально-економічні реформи ліберального уряду Девіда Ллойд Джорджа, критично оцінюються їх успіхи та поразки.

Методологічною основою дослідження є наукові принципи історико-культурологічного пізнання: об'єктивність, історизм, системність, всебічність; загальнонаукові принципи системного, комплексного аналізу суспільних явищ, багатопланового, цивілізаційного підходу до всієї сукупності об'єктивних і суб'єктивних чинників розвитку суспільства. У роботі широко використовувався порівняльний метод, а також історичний, системний, ціннісно-нормативні підходи. Використовувалися різні методи міждисциплінарних досліджень: культурологічний, історичний, логічний, класифікаційний, хронологічний, синхронний і проблемний принципи.

Практичне значення роботи: матеріали даного дослідження можуть бути використанні при викладанні курсів «Нова і Новітня історія країн Європи і Америки» в університеті для поглиблення і розширення знань студентів, при написанні дипломних та курсових робіт, а також у підготовці вчителя до уроків всесвітньої історії.

Структура бакалаврської роботи: дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків (52 сторінки основного тексту), списку використаних джерел та літератури (52 найменування). Загальний обсяг бакалаврської роботи становить 51 сторінки.

Джерельна база та історіографія дослідження. Дане дослідження використовує мемуари Д. Ллойда Джорджа «Військові мемуари»[23], «Правда, про мирні договори» [26], де Девід Ллойд Джордж дає оцінку своїй діяльності і діяльності його прибічників, в III- томі «Військових мемуарів» Ллойд Джордж дуже цікаво і послідовно трактує формування коаліційного Кабінету міністрів, характеризує якості кандидатів на міністерські пости, а згодом і діяльність міністрів. У першому томі своїх мемуарів «Правда, про мирні договори» Ллойд Джордж характеризує внутрішню політику Великобританії, як послідовну і компромісну між різними політичними партіями і угрупуваннями.

Основні закони, проведені Ллойдом Джорджем через парламент відбиті у практикумі з нової історії 1871-1917 рр. Н.І. Кочегарова [36, с.75-88], а також в збірнику документів з історії нового часу (економічний розвиток і внутрішня політика країн Європи і Америки 1870 - 1914 рр.) П.І. Острікова, П.П. Ванделя [40].

Стосовно історіографії питання варто зазначити, що дана тема розроблялася західною історіографією, російською (у т. ч. радянською), так і українською історіографією.

У британській історіографії вивчення діяльності Девіда Ллойд Джорджа почалося вже в міжвоєнний період. У цей час узагальнюючих праць виходило відносно небагато. У 1948 році виходить біографія Ллойда Джорджа, що належить перу англійського історика Р. Томсона [44], в якій автор найоб'єктивніше показує усі сторони діяльності англійського політика. Необхідно відмітити і працю Уільяма Джорджа «Мій брат і я» [15], та лорда Бівербрука «Захід і падіння Ллойда Джорджа» [2], вони насичені великою кількістю достовірної інформації і документів.

Гарольд Нікольсон, що вивчав внутрішню політику Великобританії кінця ХІХ - початку ХХ століття вказує на позитивні риси діяльності Девіда Ллойд Джорджа. Дослідник бачить досягнення політика в наступному: 1) прийняття бюджету 1909 року і обмеження прав палати лордів 1910 року; 2) введення законів про систему соціального страхування і охорони здоров'я 1910 р., що залишається до сьогоднішніх днів найбільш успішною у Великобританії, а також у всьому світі; 3) дипломатична винахідливість на Паризькій мирній конференції в 1919 р.; 4) договір з Ірландією 1921 році [32].

Алан Джон Тейлор (професор Оксфордського університету) вважає, що найбільших успіхів Д. Ллойд Джордж добився після Першої світової війни, таку точку зору автор висунув у своїй фундаментальній роботі «Ллойд Джордж: Злет і падіння з циклу Політики у військовий час» [43].

Під час Першої світової війни роботи про Ллойд Джорджа публікувалися і за межами Англії. Так в Стокгольмі в 1916 році вийшла робота швецького історика Л. Нордстрема [33], в якій він показав роль Ллойда Джорджа в політиці Англії.

До смерті Ллойда Джорджа більшість англійських істориків, що писали про нього, ідеалізували його діяльність в якості політика. Але були роботи що не обгрунтовано викривали Девіда Ллойд Джорджа, так в роботі Ч. Маллета «Містер Ллойд Джордж» [30], згрупувавши досить великий «викривальний» матеріал, створив полемічно загострений політичний портрет Ллойда Джорджа. На початку ХХ століття вийшла ще на одна цікава робота, що описала діяльність Ллойда Джорджа на посту прем'єра. В 1926 році був надрукований роман відомого письменника А. Беннета «Лорд Рейнго», в ньому подано яскраву характеристику прем'єра Енді Кліса (Ллойд Джорджа) і членів його військового кабінету. «Эндо був справжній борець, з яким ніхто не міг зрівнятися,- пише Кеннет, - він був позбавлений почуття справедливості, гідності, лояльності; цинізм його доходив до запаморочливої зухвалості. Він був здатний явитися на похорони людини, яку сам же таємно убив. Та зате він умів боротися, його енергія і винахідливість не знали меж» [1].

В цілому англійська література про Ллойд Джорджа налічує десятки назв книг і величезну кількість статей з різноманітною характеристикою політики Д.Л. Джорджа. Так в роботі Д. Маккорміка «Маска Мерліна» [29] говориться про приховану особу Д. Ллойда Джорджа, автор підкреслює на не підтверджених фактах про утиски кабінетом Ллойда Джорджа робітничих рухів, обкладенням непосильним податком фермерства, хабарництво і бюрократичну тяганину.

У радянській історіографії особа Ллойда Джорджа займає важливе місце. Одним з істориків, який присвятив свої роботи Англії і зокрема Д. Ллойду Джорджу являється К.Б. Виноградов. Він у своїй роботі «Девід Ллойд Джордж» [10] спробував простежити становлення політичної кар'єри з самого народження. К.Б. Виноградов простежує різнопланові чинники формування політичних поглядів у Девіда Ллойд Джорджа, ґрунтуючись на дуже достовірних і цікавих документах автор описує концепцію місце Ллойд Джорджа в політиці Великобританії. На початку ХХІ ст. у російській історичній науці з'явилося багато праць, присвячених дослідженню британської внутрішньої політики у другій половині ХІХ століття. Серед яких потрібно виділити роботи О. Широкорада [54], В.Н. Виноградова [7].

В українській історіографії означена проблема практично не досліджувалася, оскільки вітчизняні вчені зосереджувалися перш за все на вивченні питань, що постали перед вітчизняною дипломатією після здобуття Україною незалежності. Але загалом вивченням внутрішньої політики Великобританії кінця ХІХ - початку ХХ ст. займалися такі дослідники як

РОЗДІЛ І. ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ КАР'ЄРИ ДЕВІДА ЛЛОЙД ДЖОРДЖА В БРИТАНСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ В 1890 р.

великобританія ллойд джорж політика

Перед виборами 1890 року Ллойд Джордж присягався бути «передусім, валлійським націоналістом, а вже потім лібералом» [10, с.123]. У своєму першому зверненні до виборців він обіцяв домагатися проведення популярних в Уельсі вимог: надання англіканській церкві привілеїв, зниження викупних платежів за землю, поліпшення умов життя і праці орендарів і сільських робітників, відміни обмежень на рибний улов і тому подібне. Тобто, Девід Ллойд Джордж намагався проводити внутрішню політику у Великобританії виключно в інтересах народу.

Ллойд Джордж їздив по містах графства, виступаючи з гучними промовами. Багато його сподвижників і супротивників визнавали, що людина, яка звертається до почуттів, абсолютно непереможна в Уельсі. Але перші вибори були важкими для Девіда Ллойд Джорджа, з початком підрахунку голосів представник від консервативної партії і ліберал Ллойд Джордж йшли на одному рівні, але Девід Ллойд Джордж буквально на останньому рубежі обійшов свого супротивника менше ніж на 20 голосів. Через декілька днів Ллойд Джордж поїхав в Лондон. На цьому закінчився перший період його життя. Простий сільський хлопець досяг чималих успіхів: був обраний депутатом парламенту.

Представлення нового депутата палаті громад співпало з однією з урочистих церемоній британського парламенту - внесенням бюджету на новий фінансовий рік. У залі були присутніми міністри і майже усі депутати. Девід Ллойд Джордж оглядався дуже уважно, хто і де сидить, які партії займають місця в залі засідань. Процедура представлення Ллойда Джорджа залишилася практично не поміченою. Ллойд Джордж, потиснувши руку спікерові, зайняв місце на одній із задніх лав. Тут йому належало просидіти понад десять років.

Спочатку Девід Ллойд Джордж ще не зовсім розумів, що потрібно робити. Він довго не наважувався виступити зі своєю першою промовою в палаті громад, але 13 червня 1890 року йому трапилася нагода це зробити. У Парламенті обговорювалося питання про надання субсидій шинкарям у зв'язку з обмеженням продажу алкогольних напоїв. Девід Ллойд Джордж прекрасно знав, як ганебно наживалися шинкарі в його рідних містах, і навів яскраві приклади на підтвердження своєї точки зору, а потім висміяв діячів урядової більшості, що захищали білль. Завжди незворушний Невілл Чемберлен (британський державний діяч; лідер консервативної партії «торі») навіть підскочив на місці, коли новачок осмілився зачепити і його. Приголомшуюча промова Девіда Ллойд Джорджа отримала підтримку не лише у лібералів, але навіть і у консерваторів. На наступний ранок усі лондонські газети рябіли хвалебними статтями з приводу виступу молодого маловідомого валлійського депутата, а одна з газет писала, що промова молодого парламентаря провіщає йому блискучу кар'єру. Після цього виступу ще не скоро Девід дістане можливість виступити в залі засідань, але тільки як це йому вдавалося він завжди приводив яскраві, неспростовні докази, що примушували замислитися парламентарів можливо навіть змінити свої погляди на ті або інші питання. Ллойд Джордж завжди намагався акцентувати увагу громадськості на соціальні нерівності, знаючи, що тим самим можна створити собі репутацію захисника простого народу. У цей перший період своєї політичної діяльності в 1890 р. валлійський депутат зайняв місце на лівому фланзі ліберальної партії [7, с.55-56].

У 1890 р. Ліберальна партія переживала кризу і для її подолання в жовтні 1891 року на конференції Національної ліберальної федерації в Ньюкаслі була вироблена демократична програма, що мала напередодні загальних виборів зміцнити позиції лібералів. Одним з авторів програми був Ллойд Джордж ще за 15 років до проведення своїх соціальних реформ він закріпив основними положення програми: реформування палати лордів, виплату винагороди членам палати громад, відділення церкви від держави в Уельсі, «гомруль» для Ірландії і так далі. Але парламентські вибори, що відбулися в 1892 році, принесли скромну перемогу лібералам, прем'єр - міністром став У. Гладстон (1892 - 1894 рр.). Тільки в Уельсі вони мали великий успіх, де і переміг знову Д. Ллойд Джордж.

Ллойд Джордж з 1890 року починає виходити на велику політичну арену, він відкрито вступає в конфлікт з політичним діячем У. Гладстоном (прем'єр-міністром Великобританії). Ллойд Джордж навіть вдається до парламентських хитрощів, до яких може удатися лише досвідчений політик. Девід Ллойд Джордж і його друзі з числа валлійських депутатів застосовують тактику обструкції ( дія, демонстративно спрямована на зрив якого-небудь заходу, пропозиції і таке ін.), вносячи більше ста поправок в проект білля з англіканської церкви, який висунули консерватори і який був підтриманий більшістю лібералів, що дало можливість надовго загальмувати проходження білля.

Після того, як У. Гладстон ( перебував при владі в період з 1880 р. по 1885 р. і з 1892 р. по 1894 р.) у черговий раз стає прем'єр-міністром і формує кабінет з лібералів Ллойд Джордж негласно стає в опозицію, оскільки обіцянки, висунені в програмі конференції не виконувалися і Ллойд Джордж був невдоволений діяльністю кабінету в здійсненні обіцяних заходів в церковній і аграрній політиці. Він приходить до висновку, що доки «віги», групуючись навколо У. Гладстона, заправляють справами партії, йому слід зміцнити свої позиції в Уельсі. Виступаючи на багатьох конференціях, Девід Ллойд Джордж не боїться висувати гасла автономії Уельсу, надання валлійського «гомруля», але північні місцеві ліберали не підтримали вимоги Ллойда Джорджа і не через те, що були проти гасел, а тому, що просто боялися, що Ллойд Джордж зможе відтіснити їх від керівництва в русі [28, с.55].

З 1892 р. по 1894р. продовжували загострюватися стосунки Ллойда Джорджа і з лондонськими лідерами лібералів (особливо з У. Гладстоном) і навіть дійшло до того, що Девід Ллойд Джордж заявив про вихід з ліберальної фракції і оголосив себе незалежним депутатом. Але коли уряд У. Гладстона пішов у відставку і уряд сформував А. Розбері ( перебував на посаді прем'єр-міністра в 1894 - 1895 рр.), то було внесло на розгляд білль, спрямований проти панування єпископальної церкви в Уельсі. У 1895 році під час парламентських дебатів сталося перше зіткнення Ллойда Джорджа з Г.Асквітом - міністром внутрішніх справ. Г. Асквіт ( 1905-1908 рр.-канцлер казначейства) різко відкинув поправку, запропоновану Девідом Ллойд Джорджем. У відповідь на це Девід Ллойд Джордж і його політичні друзі з Уельсу зайняли різку позицію стосовно уряду, що зіграло основну роль в падінні ліберального кабінету в 1895 році.

В Уельсі Ллойд Джордж виголошував одну промову за дугою; в цей час оформлюється організація «Молодий Уельс». Її метою була автономія Уельсу. Ллойд Джордж був автором тексту бойового гімну «Сини гір. Пісня об'єднаного Уельсу». Цей гімн розспівувався на багатьох зібраннях. Але незабаром сталося розчарування, Девіду Ллойд Джорджу не вдалося створити партію, багато представників лібералів не підтримали гасел Девіда і він їде на північ Уельсу, де, врешті-решт, вдалося зломити опір суперників з ліберальної федерації. На півдні він зазнав поразки. Д. Ллойд Джордж розчаровується в невдячному Уельсі і вирішує покинути його, тим більше що перед ним відкривалися горизонти в Англії [2, с.221].

На рубежі XIX і XX століть могутність британського парламенту, здавалося, досягла свого апогею. Реформа 1884 року збільшила число виборців на два мільйони чоловік. Д. Ллойд Джордж, що все ще сидів на задній лаві, ретельно вивчає парламентську процедуру і традиціії, придивляється до видатних парламентарів, удосконалює ораторську майстерність. Але Ллойд Джордж розумів, що на політичній арені все вирішують лідери партій, після У. Гладстона лібералів очолив лорд А. Розбері, що зробив колосальну кар'єру, але незабаром після відставки уряду відмовився очолювати лібералів, йому наслідував У. Харкорт (англійський юрист і політичний діяч; в 1892 р. - займав посаду канцлера казначейства), якого вже через два роки замінив Г. Кемпбелл-Баннерман (ліберал; прем'єр-міністр з 1905 по 1908 рік ). Девід Ллойд Джордж простежував кар'єру кожного з них черпаючи від кожного якісь позитивні риси. Зухвалість, уїдливість, здатність виявити слабкі місця в мотивуванні супротивника, дотепність - усе це принесло Ллойду Джорджу репутацію одного з найцікавіших парламентарів. Багато лідерів лібералів все ж відносилися з деякою зневагою до валлійського депутата. У свою чергу Ллойд Джордж відпускав немало уїдливих зауважень в їх адресу. Девід Ллойд Джордж небезпідставно відмічав, що вони ніяк не можуть стабілізувати положення в ліберальній партії, що продовжувала котитися вниз після провалу на виборах 1895 року. Д. Ллойд Джордж в 1897 році в одній із статей розкрив корінну біду лібералів: «Зосереджуючись на критиці консерваторів, вони не можуть запропонувати країні нічого позитивного. Вибори не виграєш негативною програмою, це короткозора політика» [26, с.167]. В кінці століття Девід Ллойд Джордж виступає з різкою критикою з питання ведення англо-бурської війни і закликає припинити війну «варварськими методами» [26, С.168]. З початку 1901 року Ллойд Джордж енергійно включився в кампанію з викриття цих методів. 18 лютого 1901 р., виступаючи в парламенті, він засудив знищення бурських сіл і репресії проти жінок і дітей. У червні знову таврував систему концентраційних таборів. Девід Ллойд Джордж закликав скоріше закінчити війну шляхом переговорів і поступок. Він купує газету «Дейлі ньюс», перетворивши її на рупор лібералів. У липні 1901 року впливова газета «Шеффілд індепендент» констатувала: «Ллойд Джордж є рушійною силою партії» [6, С.113]. Але на шовіністському засіданні у Бірмінгемі Девіду Ллойд Джорджу не вдалося змусити себе слухати, і він прямує у Брістоль, де виголошує свою промову після якої Ллойд Джордж перетворився на «національну фігуру». За ним закріпилася репутація людини правдолюбивої.

На рубежі ХІХ-ХХ століть виникає різка обстановка в робітничих колах Великобританії, хоча на перших етапах зіткнення робітників з урядом ще не викликало занепокоєння і сам Д. Ллойд Джордж не вважав на початку робітників серйозною політичною силою, але надалі він змінює свої позиції до робітничого руху, особливо після виникнення робітничої партії. У 1901 - 1902 рр. Девід Ллойд Джордж намагається відновити Ліберальну партію за допомогою внесення в програму пунктів про підтримку робітників. У цей період часу є і інші питання, які потрапляють в коло діяльності Ллойда Джорджа. Він виступає на підтримку політики фритредерства (вільна торгівля; політика за якої державне втручання у торгівельні відносини з іншими країнами відсутнє). У 1904 роки Д. Ллой Джордж висловив важливе положення: «Не можна допустити, щоб наша підтримка старого принципу вільної торгівлі помилково розумілася як захист існуючої соціальної системи» [6, С.115]. Головним полем діяльності Ллойда Джорджа стала в цей час боротьба з біллем торі про освіту. Каменем спотикання «реформи освіти» консерваторів стало проведення освітньої реформи під приводом введення загальної початкової і середньої освіти, торі спробували зміцнити приходські школи, які і повинні були стати основою в системі освіти. Ллойд Джордж вступив в полеміку проти цієї реформи. Та все ж у кінці 1902 року уряд прийняв цей білль в парламенті, незважаючи на опір Девіда Ллойд Джорджа. Але Ллойд Джордж не змирився - він став одним з натхненників опору здійснення закону в Уельсі і в Англії, що виражався головним чином в масових відмовах платити податок на утримання реорганізованої школи. Цей саботаж проходив під гаслом Ллойда Джорджа «Раз немає контролю - платити не будемо»! [6, С.120]. Але перед виборами Девід застерігав від надмірних спроб саботувати виконання білля про освіту, оскільки це може пошкодити партії на виборах - якщо будь-яка партія перестане підкорятися парламентським актам, це перетвориться на «серію революцій» [6, С.121] .

Боротьба навколо білля про освіту затягнулася надовго. Розрахунки валлійського депутата виправдалися. Йому вдалося зміцнити свою популярність в Уельсі, завоювати нових прибічників в Англії і Шотландії. Ллойд Джордж, на думку видатного англійського чиновника Р. Моранта, йшов назустріч «великій політичній перемозі» [8, С.79]. До 1905 року стало очевидно, що Ллойд Джордж висувається в число лідерів своєї партії. Уінстон Черчіль, з повним правом назвав його «кращим бойовим генералом ліберальної армії» [8, С.80].

Отже, Девід Ллойд Джордж в 1890 р. був обраний депутатом від лібералів у палату общин у графстві Карнарвон у північно-західному Уельсі. Він очолив групу уельських лібералів, що вимагали національної автономії Уельса. Перебуваючи в ліберальному уряді, Д. Ллойд Джордж з 1890 р. до 1905 р. відстоював затвердження соціальних реформ: відділення від держави церкви в північному Уельсі, реформування палати лордів, «гомруль» для Ірландії (самоврядування), зменшення робочого дня, упорядкування заробітної плати робітників і службовців.

РОЗДІЛ ІІ. ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕВІДА ЛЛОЙД ДЖОРДЖА В ЛІБЕРАЛЬНОМУ КАБІНЕТІ В 1905-1910 рр.

2.1 Історичні передумови проведення соціальних реформ

Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870-1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. ХХ ст. в економічному потенціалі її обігнали США, на початку XX ст. - Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце в світі за обсягом вивезення капіталу, її торгівельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою [35, С.98] .

При владі, змінюючи одна одну, перебували Ліберальна (віги) чи Консервативна (торі) партії. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Б. Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консерватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування.

На початку ХХ століття виникає нова історична й соціально-політична ситуація, головна характеристика якої-наростаюча масова незадоволеність капіталістичною, імперіалістичною системою Великобританії. Імперіалістична система випробовується на міцність, якщо не на розрив, по трьох лініях. Перша лінія - відносини між розвиненими індустріальними країнами. Країни, що перебувають в авангарді світового розвитку й прагнуть до переділу сфер впливу у світі, і на цьому поприщі зіштовхуються один з одним у кривавій сутичці. Друга лінія - це відносини між метрополіями й колоніями. Народи колоній не приймають тих несправедливих умов існування й тих правил взаємин, які диктують їм розвинені індустріальні країни. Відбувається пробудження національно-визвольних рухів, потенціал їх досить великий - його вистачить на все ХХ століття. А третій сигнал небезпеки для системи виходить від атакуючих її робочих мас індустріальних країн.

У широкому сенсі, історія ХХ століття - це перехід від аграрного типу виробництва до індустріального виробництва, від аграрного суспільства до індустріального. Відповідно змінюється роль робітничого класу. Чисельність його росте, і в деяких країнах Заходу робітники виявляються в більшості. В Англії в переддень Першої світової війни робітники становлять до 70% населення. На початку століття робітник - центральна соціальна фігура кожної розвинутої країни Заходу.

Уже в середині ХІХ ст. 43% населення Англії були найманими працівниками. А в політичній еліті країни все помітнішу роль стала відігравати промислова буржуазія, яка досить чітко усвідомлювала свої інтереси і домагалася того, щоб вони були покладені в основу державної політики. Але правляча еліта Англії не була однорідною. Її можна умовно розділити так: промисловці, пов'язані з важкою промисловістю, новими її галузями - виробництвом сталі й кольорових металів, машинобудуванням, хімією та ін. (Бірмінгем); промисловці, пов'язані з легкою промисловістю - текстильною (Ланкашир) [35, С.100].

Аристократія, лендлорди, фінансисти, великі комерсанти і учасники старих провінційних компаній, ставали учасниками різноманітних інвестиційних компаній, банківських фірм, зайнятих видобутком цінної колоніальної сировини, будівництвом там підприємств і залізниць, біржовими спекуляціями. Публіцисти, суспільствознавці, історики, письменники, політичні діячі того часу яскраво і емоційно описували становище робітників, умови їх життя та праці, стан здоров'я, їх принизливий соціальний стан та офіційну мораль. Умови існування робітників і їхніх родин були жахливі. Праця робітників залишалася важкою, оплачувалася погано, тривала експлуатація й жіночої й дитячої праці. Для європейських, та й для американських міст початку ХХ століття, типовими були наявність бідних робітничих кварталів. Така ситуація в містах Західної Європи викликала соціальну напругу.

Епоха переходу від феодалізму до капіталізму завершилася формуванням засад громадянського суспільства. Розвиток Англії пішов еволюційним шляхом. Країна стала еталоном лібералізму, доктриною якого були: в політичній частині - свобода, створення правової держави, яка візьме на себе захист прав людини; в економічній - вільний ринковий капіталізм, свобода конкуренції, вільна торгівля. Цитаделлю лібералізму умовно називають Ланкашир - центр легкої промисловості [31, С.223].

Уже в середині ХІХ ст. в Англії були закладені підвалини громадянського суспільства, і розхитати їх було зовсім не просто. Другою політичною силою, яка поруч з лібералами контролювала велику частину електорату, були консерватори (Бірмінгем). Визначаючи цінність свободи і передусім цінність свободи мати власність і вільно розпоряджатися нею, консерватори відкидали можливість побудови раціональної моделі суспільства. Консерватори покладалися на державу, чіткі обмежувальні настанови, які вона проводить у життя, що, на їхню думку, мало допомогти уникнути сповзання до хаосу й анархії, зберегти традиційні цінності, без яких суспільство приречене на деградацію.

Наприкінці ХІХ століття держава почала відходити від концепції «нічного сторожа», яка означала, зокрема, й невтручання у відносини між робітниками і підприємцями. Держава почала розробляти позитивну робочу політику. Її стабілізації сприяло й кількісне зростання середнього класу, до складу якого входили як підприємці, так і інтелігенція. Маючи певну власність, цей прошарок не був зацікавлений у радикальному зламі існуючого правопорядку, займаючи більш-менш сталу нішу. Щоб її зберегти та зміцнити, виступав за реформування суспільства, усунення найбільш кричущих його соціальних болячок. У цьому середовищі теж кристалізувалася думка про те, що держава повинна активно впливати на соціальний клімат, без чого марно сподіватися на стабільність і прогрес [31, С.225].

Ліберальні та консервативні кабінети, які змінювали одне одного при владі, провели низку відповідних реформ. Але перш ніж говорити про них, слід зазначити, що самі партії в цей час організаційно зміцнилися; і у виборчих округах та в парламенті вони були чітко організовані. У кожної з них був парламентський лідер, вибраний депутатами, якому доручалося формувати кабінет у тому випадку, коли партія отримувала більшість голосів. У партії була програма, прийнята і резюмована у кількох яскравих формулах. Партії використовували для агітації різноманітні прийоми та методи: мітинги під відкритим небом, вози-трибуни, ілюстративні афіші, запитальники, які заповнювалися кандидатами [14, С.325].

Новим явищем стали загальнонаціональні страйки. В Англії, наприклад, це були страйки шахтарів, портових докерів, залізничників. Не раз вони зупиняли життя багатьох міст. У серпні 1911 р. весь Лондон фактично перейшов у руки страйкарів - у місто були введені регулярні війська.

Відповідаючи на виклики часу лідери партій проголошують курс на соціальні реформи, які пропонується проводити з ініціативи представників буржуазії, але від імені й в інтересах всього суспільства. Ллойд Джордж - класичний представник соціального реформатора.

Майстрами соціального реформізму зарекомендували себе британські ліберали. У своїх політичних формулюваннях ліберали добре враховували прагнення народу до соціальних реформ. Автором гнучкої версії реформізму й однієї із найзначніших політичних фігур європейської історії перших десятиліть минулого століття став англієць Девід Ллойд Джордж, один з лідерів ліберальної партії Великобританії. Ллойд Джордж стояв за державне посередництво між робітниками й підприємцями. Консерватори й праве крило його власної партії оголосили його «червоним» - за те, що він провів у парламенті прогресивний податок на більші стани й високі доходи [41, С.201].

В 1909 році Ллойд Джордж ввійшов у парламент із ідеєю «народного бюджету» - введення «надподатку» на високі доходи. Гроші повинні були піти на соціальні й військові потреби (будівництво дредноутів). З 1908 року в Англії були уведені пенсії по старості - для тих, кому за 70, а також державне страхування - у спеціальний фонд відраховували кошти держава, роботодавці й самі робітники, кошти ці йшли на безкоштовне медичне обслуговування, на виплати через хворобу, по втраті працездатності, по материнству. Це була новизна, адже консервативні ідеологи увесь час повторювали, що державна допомога тільки розхолоджує трудящих, заважає їм самим «встати на ноги». Ллойд Джордж був спочатку міністром праці, потім міністром фінансів, нарешті, прем'єр-міністром, і завжди послідовно проводив лінію на підвищення ролі держави в рішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці й т.д.). Наприклад, робітники все наполегливіше вимагали переходу від 10 до 8-годинного робочого дня. І уряд проводить через парламент закон про те, щоб не скрізь, а поки на окремих виробництвах (для гірників, що працюють у нічну зміну) 8-годинний день був введений [20, С.228].

Отже, наприкінці 1905 року ліберали вперше у ХХ ст. сформували кабінет на чолі з Г. Кемпбелл - Баннерманом. Слід відзначити, що новий кабінет відрізнявся за своїм складом від консервативних діячів, які довгий час стояли на чолі британського парламенту. Ліберали в новому уряді мали міцну більшість. Економічна ситуація у Великобританії до моменту приходу ліберальної партії явно знаходилися не у кращому стані, що природно відбилося і на без того тяжкому положенні простого народу. У тих умовах ліберали в тому числі і Д. Ллойд Джордж запропонували проект, який торкався підвищення життєвого рівня робітничого класу. Соціальні реформи повинні були розпочатися з введенням урядом пенсійних виплат похилого віку людям. У підготовці законопроекту про пенсії передбачалась участь багатьох членів уряду (Г. Асквіта, Д. Ллойд Джорджа). Визначальною фігурою був Девід Ллойд Джордж.

Таким чином, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. британське суспільство було найбільш відкритим для ліберальних ідей. Більшою активністю в сфері внутрішніх реформ відзначалися саме ліберали, лідером яких на початку ХХ ст. був Девід Ллойд Джордж. Ліберальна партія висувала ідеї створення правової держави, вільного ринкового капіталізму, свободи конкуренції, вільної торгівлі. Д. Ллойд Джордж проголошував курс на соціальні реформи, наполягав на швидкому вирішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці та ін.). Перемога ліберальної партії на виборах 1905 року та перші кроки нового англійського уряду на чолі з Д. Ллойд Джорджем стали одним із найважливіших етапів в історії Великобританії кінця ХІХ - початку ХХ століття.

2.2 Сутність ліберальних реформ Д. Лойд Джорджа

З часів У. Гладстона (ліберал; прем'єр- міністр Великобританії 1892-1894 року) Ліберальна партія зазнала серйозних змін. На перший план у ній висунулося радикальне крило прихильників реформ і соціального прогресу, яке незабаром очолив один з найталановитіших політиків Англії Девід Ллойд Джордж. Саме він став ідеологом і практиком ліберальних реформ, проведених у країні на початку XX ст.

Ліберальну партію підтримували широкі кола промислової і торгівельної буржуазії, кваліфіковані робітники. Їй надавала перевагу і велика частина англійської інтелігенції. Визнаним лідером партії в 70-90-і роки ХІХ ст. був видатний державний діяч, син ліверпульського купця Вільям Гладстон. Величезним авторитетом в ліберальних колах користувався Д. Ллойд Джордж; багаторічна успішна парламентська кар'єра, слава «миротворця», ораторський талант робили його в 1905-1910 рр. справжнім кумиром англійської буржуазії [45, С.149].

Перехід влади до лібералів міг перешкодити підйому робітничого руху, що насувався. Д. Ллойд Джордж на початку ХХ ст. пропонував проводити внутрішню політику шляхом поступок і реформ. Прибічником лібералів у цьому питанні могла стати лейбористська партія, що з'явилася в 1900 р. У лейбористську партію входило багато діячів фабіанського товариства, які ще в кінці ХIХ ст. призивали переглянути закон про бідних 1834 р. По багатьох питаннях соціальної політики погляди керівників обох партій були близькі. Між ліберальною й лейбористською партіями був укладений неформальний союз із проблем внутрішньої політики. «Ми, - заявив Ллойд Джордж у жовтні 1910 р. у Кардифі, - повинні врахувати, що дотепер не було спроб протидіяти поширенню соціалізму серед робітників. Нам потрібно сприяння робочої партії, щоб указати напрямок політики лібералізму й дати чинність і вміння його авангарду. Якби спритні люди, які думають, що вони зараз щонайкраще служать прогресу, намагаючись розгромити лібералізм, направили свої вміння на те, щоб зміцнити лібералізм і зробити його розумним, - вони зробили б прогресу більш високу й значиму послугу. Парламент не зробив нічого для усунення соціального нестатку, ганебно поганих житлових умов і вбогості» [7, С.76]. Настрій в суспільстві наочно продемонстрували перші на початку століття результати виборів у Парламент, які ясно свідчили про невдоволення більшої частини електорату планами консерваторів у сфері внутрішньої політики.

Наприкінці 1905 р. ліберали вперше в цьому столітті сформували кабінет на чолі з Г. Кемпбелл-Баннерманом (1905-1908 рр.). Треба відразу ж відзначити, що новий кабінет відрізнявся за своїм складом від колишніх. Справа в тому, що колишні кабінети складалися майже цілком із земельних власників; з 1906 р. у Парламенті стали превалювати люди з капіталом і професійні політики. Канцлером казначейства в 1906 р. став Г. Асквіт, Д. Ллойд Джордж з 1906 по 1908 рік займав посаду міністра торгівлі. Ліберали в цьому уряді мали міцну більшість.

Економічна ситуація у Великобританії, до моменту приходу консервативної опозиційної партії, явно перебувала не в кращому стані, що природно відображалося й, на без того тяжкому становищі простого народу. Д. Ллойд Джордж запропонував прийняти проект реформ по підвищенню життєвого рівня робітничого класу. Соціальні реформи повинні були початися із введення урядом пенсійних виплат старим людям. У підготовці законопроекту по пенсіях, передбачалася участь багатьох членів уряду, але, безсумнівно, основною фігурою повинен був стати Герберт Генрі Асквіт (1905--1908 рр. канцлер казначейства). У подальші плани реформаторів входило поліпшення функціонування міністерства торгівлі. Було намічене створення трудових бірж і в наступному бюджеті 1909 р., з'єднавши всі накопичені ресурси, стимулювати промисловий розвиток і подальше розгортання реформ. І, нарешті, третьою стадією в 1910 р., повинен був стати проект закону страхування через хворобу, що підготовив Д. Ллойд Джордж. Фінальним акордом, планувалося провести закон про страхування по безробіттю, який розроблював У. Черчілль (у грудні 1905 року він отримав посаду заступника міністра у справах колоній, у 1918р. - Президента Ради торгівлі). Такі були стратегічні плани реформаторів.

У Німеччині вже був приклад аналогічних реформ проведених в 1880-х рр. канцлером О. Бісмарком. Вони були апробовані й дали позитивні результати. 17 листопада 1881 р. О. Бісмарк оголосив про внесення в рейхстаг серії законопроектів про соціальне страхування, а також проголосив намір створити з метою вишукування необхідних коштів «корпоративні товариства під державною охороною й при державному заохоченні» [11, С.228].

З метою ознайомлення з німецьким досвідом, у Німеччину їздили багато членів ліберальної партії на початку ХХ ст., а після відвідування цієї країни Д. Ллойд Джорджом, він з У. Черчіллем виробили уже згаданий стратегічний план дії. Треба відзначити, що Д. Ллойд Джордж разом з Г. Асквітом і У. Черчіллем задумували реформи, як систему соціального законодавства для допомоги не всім, а головним чином звичайним робочим родинам у їхній боротьбі за виживання. Ллойд Джордж говорив: «Це проблеми хворих і немічних людей, всіх тих, хто не здатний знайти шляхів заробляння коштів до існування це проблеми, з якими держава теж повинна мати справу і якими зневажало занадто довго» [26, с.123].

В 1907 р. Д. Ллойд Джордж, який в цей час займав посаду міністра торгівлі і Г. Асквіт ( канцлером казначейства), стали використовувати бюджет як інструмент для соціальних перетворень. Уперше в бюджеті стали робити розмежування між заробленими й не заробленими доходами при сплаті податків. У той час податок, що стягується з капіталу понад 160 ф. ст. у рік становив 1 шилінг. Г. Асквіт разом з Девідом Ллойд Джорджем наполіг на тому, що рівень податку на зароблені доходи, що доходять до 2 000 ф. ст. у рік, був знижений до 9 пенсів. Інші ж платили 1 шилінг, як і раніше [26, С.125].

У квітні 1908 р. в уряді відбулися зміни. М. Кемпбелл - Баннерман оголосив про свою відставку, у зв'язку зі станом здоров'я. Пост прем'єр-міністра зайняв Г. Асквіт. Канцлером казначейства став Д. Ллойд Джордж, а У. Черчілль очолив міністерство торгівлі. Незважаючи на те, що подання нового бюджету перебувало в компетенції канцлера казначейства, новий 1908 р. бюджет Г. Асквіт оголосив сам, тому що в нього був включений законопроект про пенсії, що означало початок соціальних реформ [50, С.36].

Відповідно до закону про пенсії 1 серпня 1908 р , пенсійні допомоги виплачувалися всім особам, що досягли віку 70 років. Мінімальна сума, на яку могла прожити людина була визначена в 4 шилінги 7 пенсів на тиждень. Пенсія становила 5 шилінгів на тиждень. Крім того, була визначена ковзна шкала, по якій людина, що отримувала допомогу в 5 ш. могла мати додатковий прибуток до 8 ш. 8 п. на тиждень. Тим, хто заробляв більше, розмір пенсій зменшувався таким чином, щоб максимальна сума становила трохи більше 13 ш. Тим, хто заробляв 12 ш. і більше, пенсія не виплачувалася взагалі. Крім того, в умовах видачі пенсії не було обмежень для осіб, що мають роботу, за винятком уже згадуваних. Розмір пенсії, якщо й був досить невеликим, все-таки рятував осіб літнього віку від необхідності йти в робітничі будинки. . За підрахунками російського журналіста А. Рабіновича, мінімальна сума пенсії становила 1 шил. на тиждень, максимальна - 4. Таким чином, якщо у 1911 р. все населення Англії складало 45.216.742 мешканців, а кількість пенсіонерів у 1912 р. - 942.160; то відповідно 2,01% всього населення отримували фінансову підтримку [36, С.141-142].

Наступним кроком у здійсненні соціальних перетворень було встановлення 8- годинного робочого дня для шахтарів в 1908 р. Це був перший випадок, коли парламент прийняв закон про скорочення робочого дня для чоловіків. Був прийнятий «Закон о регулировании труда в шахтах» 1908 р., в якому говорилося: « В соответствии с настоящим законом рабочий не должен работать в шахте, под землей, более восьми часов непрерывно, включая и время спуска и выхода из нее. Допускается сверхурочные, но не свыше 60 дней в году. Действие закона может быть приостановлено в случае войны или при других чрезвычайных обстоятельствах» [36, С.141].

Цими двома конституційними актами Д. Ллойд Джордж заклав початок для подальших соціальних перетворень у Великобританії. У березні 1908 р., у ліберальному щотижневику «Нейшн», У. Черчілль визначив соціальні реформи, як «непроторенну область політики». Реформи, проведені лібералами, автор наведеної цитати вважав як альтернативу соціалізму. У його інтерв'ю репортерові Дейлі Мейл, у серпні 1909 р., У. Черчілль заявив: «Думка така, що необхідно підвищити стабільність наших інститутів, даючи масі промислових робітників прямий інтерес - підтримуючи їх. Якщо дати їм матеріальну підтримку, у формі страхування в «чорні» для них дні, то ці робітники не будуть звертати уваги на широкі обіцянки революційного соціалізму» [50, С.37].

Коментуючи висловлення одного з лідерів лібералів, необхідно згадати політичну ситуацію, що склалася наприкінці ХIХ - початку ХХ ст. у робітничому русі, у багатьох країнах Європи. Активність робітників явно зростала. Багато реформаторів і У. Черчілль у тому числі, на наш погляд, шляхом реформування намагалися направити робітничий рух у потрібне русло: поліпшуючи положення робітників, уникнути можливих соціальних катаклізмів. У. Черчілль відстоював необхідність проведення соціальних перетворень урядом, для того, щоб не упускати ініціативу й не доводити ситуацію до крайності. Д. Ллойд Джордж із розумінням ставився до класу радикально настроєної опозиції, що дивилася на клас земельних власників знизу. Погляди Д. Ллойд Джорджа й У. Черчілля базувалися на інтересах класів, що вимагали соціальних змін.

У квітні 1909р. міністр фінансів Девід Ллойд Джордж представив перший бюджет. У бюджетній промові, він висунув ряд положень, на основі яких він мав намір будувати податкову політику. «Перший принцип, на якому я базую свої фінансові розрахунки такий, що хоча оподатковування, запропоноване мною на розгляд, і принесе дохід цього року не більш, ніж вимагаємо, для покриття річних видатків, він повинен забезпечити надходження достатньої кількості коштів у наступному році, що, тим самим, дозволить виконати всі наші намічені зобов'язання; і більше того, дохід буде збільшуватися, у міру росту потреб соціальної програми, що дозволить уникнути уведення нових податків уже до тих, які я прошу Парламент схвалити зараз. Другим принципом, який запропонував міністр фінансів, було прагнення останнього встановити таку норму податків, що не нанесла б шкоди торгівлі й комерції, «тридцятимільйонне джерело нашого добробуту». Як третій принцип, Д. Ллойд Джордж висловив своє тверде переконання в тім, що «всі верстви суспільства, у цій критичній фінансовій ситуації, повинні внести свій посильний внесок». І далі випливала заява про те, що в пропонованій податковій системі буде враховуватися фінансове становище платника податків. Особа, що одержує більший дохід, відповідно до нових податкових правил, буде платити й більший відсоток податку» [36, с.75-76].

До моменту втілення планів реформаторів у життя вибухнула депресія 1909 р., що погіршила ситуацію в економіці, скоротивши державний дохід. Спочатку Ллойд Джордж мав намір зменшити державні видатки на збройні сили на 2 млн. фунтів, прагнучи зменшити наслідки кризи в економіці. Але в цей самий час адміралтейство зажадало виділення коштів на будівлю 6 нових лінкорів, для забезпечення своєї домінуючої позиції над морями. Це означало, що канцлер казначейства повинен був вишукати додатково 3 млн. фунтів для військово-морських потреб. Крім того, пенсійні допомоги зажадали значних додаткових коштів, тому що замість 572 000 пенсіонерів, яким держава повинна була виплачувати пенсії, їхнє число виявилося 668 000, тобто на 96 000 більше. Це означало потребу виділення додаткових ще 2.5 млн. фунтів. Таким чином, дефіцит бюджету доходив до 16-17 млн. фунтів. Падіння державного доходу становило 6млн. фунтів, а сума додаткових видатків - 10млн. фунтів [36, С.145]. Ситуація здавалася катастрофічною. Над соціальними реформами нависла загроза.

У такій ситуації, реформи можна було врятувати, лише за допомогою збільшення прямих податків, а також увівши новий. Було запропоновано підвищити в 1909 р. прибутковий податок на 2 пенси. Сума податку склала 1 шилінг 2 пенси на незароблені доходи понад 700 фунтів і на зароблені кошти, що перевищували 2 000 фунтів. В осіб, що мають зароблений дохід нижче 2 000 ф. ст., ставка податку залишилася колишньою, тобто - 9п.;і податок становив 1 ш. у тих громадян, чий рівень доходу перебував у границях від 2 000, до 3 000 ф. ст. Це принесло додаткових 2.75 млн. фунтів ще. Тим самим особи, що одержують більший дохід і платили більший розмір податку [36, С.77].

Додаткові податки на спадщину повинні були скласти 4.8 млн.; гербовий збір - 1.25 млн. Додаткові податки на алкоголь склали 1.8 млн., на тютюн - 2млн. Крім того, був уведений новий податок на «надприбуток», який стягувався з осіб, що одержували дохід понад 5 000 фунтів у рік. Це склало ще 1.6 млн. фунтів [36, С.78].

Дискусії у парламенті викликало і введення земельних податків. Д. Ллойд Джордж пропонував обкласти 20% податком вартість на землі, при передачі її в інші руки (продажу або здачі в оренду). Оцінка вартості землі була зроблена 30 квітня 1909 р. Стягувати податок передбачалося тільки з вартості неопрацьованої землі. Податок містив у собі грошовий збір, у кількості 1 пенсу, з 1 фунта стерлінга, від загальної вартості землі, ціна якої перевищувала суму в 50 ф. ст. за акр. Це принесло б 0.5 млн. уже в перший рік [36, С.142].

Плануючи бюджет, і міністр фінансів, і багато членів кабінету міністрів усвідомлювали про ту боротьбу, що їм треба було витримати в захист документа. Тому Ллойд Джордж закінчив бюджетну промову словами: «Мені говорять, що не було ще канцлера казначейства, що змушений, був би ввести такі високі податки в мирний час. Тому це «військовий бюджет», ведучий непримиренну боротьбу проти вбогості й бідності. І я не можу не сподіватися, що ще при житті цього покоління ми значно просунемося вперед по шляху ліквідації бідності й убогості, і що людська деградація, що супроводжує животінню, буде так само далека від людей цієї країни, як небо від землі» [36, С.145].

Необхідно відзначити, що не всі в уряді одноголосно підтримали проект бюджету, запропонованого Девідом Ллойд Джорджем. Він обговорювався 14 разів з березня по квітень 1909 р. У первісному виді бюджет підтримували Г. Асквіт (1908 - 1909 рр. очолював коаліційний уряд), У. Черчілль (1908 р. очолював міністерство торгівлі). Опоненти висловлювали побоювання, що запропонований розмір податку був такий, що ліберали, які спиралися на підтримку середнього класу, могли її втратити. Р. Мак Кенна критикував намір міністра фінансів увести земельний податок. Джон Бернс (британський журналіст) називав бюджет «найкалейдоскопічним». А Льюис Харкот виражав побоювання, що «Цей бюджет забезпечить тріумф тарифній реформі». Крім того, був виражений сумнів із приводу дефіциту [18, С.380].

У процесі роботи над бюджетом ліберальним кабінетом були проведені деякі зміни, що не зачіпали суті документа. Податок на землю був скорочений до 0.5 пенсу. Наступне виправлення з'явилося податковим послабленням тим, у кого доходи не перевищували 500 фунтів у рік. Цієї категорії передбачалася податкова пільга на дітей до 16 років - 10 фунтів. Виправлення уряду не знижували значення радикального характеру бюджету. Розрахунок був зроблений на звільнення середнього класу з помірними доходами від більших виплат податків. Згідно «народному бюджету», як назвуть його пізніше, головне джерело доходу держави було переміщено з непрямого оподатковування на пряме [36, С.144].