Напрямки, форми та методи реалізації діяльності Організації Об’єднаних Націй наприкінці ХХ століття

Зміни характеру конфліктів та загроз безпеці вимагали переосмислення основних принципів миротворчої діяльності ООН. Складність цього питання полягала в тому, що в ООН не існувало єдиної думки щодо принципів проведення миротворчих операцій. Існувало два протилежних погляди на роблему. Перший із них полягв у тому, що ООН, як і раніше, повинна підходити до миротворчості з позицій неупередженості, згоди сторін і мінімального використання військової сили. Встановлений ще після закінчення Другої світової війни міжнародний порядок багато в чому будувався на визнанні принципу невтручання, який було закріплено в Статуті ООН. У рамках міжнародного права не визнавалося право втручання з гуманітарних причин, навіть для упередження звірств, які чинила інша держава.

Прибічники іншої точки зору закликали відмовитися від такої моделі миротворчості, відійти від мирних закликів до тих суб'єктів міжнародних відносин, які порушують досягнуті угоди, і рішуче застосовувати до них військову силу. Переважаючою стала точка зору на користь відмови від принципу невтручання. Ця ідея активно підтримувалася розвинутими державами, знаходила підтримку в Генерального секретаря та виконавчих органах ООН, однак зустріла опір серед значної групи держав.

Традиційно до функцій миротворчих операцій, які проводилися під егідою ООН належали спостереження за виконанням умов перемир'я (орган ООН за спостереженням виконання умов перемир'я на Близькому Сході діяв з червня 1948 р.); спостереження та збір фактів (група військових спостерігачів ООН в Індії та Пакистані функціонувала з січня 1949 р.); роз'єднання ворогуючих сторін (Збройні сили ООН з підтримки миру на Кіпрі Ї з березня 1964 р.); спостереження за виконанням домовленості про припинення вогню [17, c.125].

Зміст операцій з підтримки миру розширювався, вони ставали більш складними та багатофункціональними. На них покладалися завдання з контролю за дотриманням мирних угод, роз'єднанням та виведенням військ ворогуючих сторін, репатріацією біженців та наданням гуманітарної допомоги. Окрім того, їх функції включили нагляд за роботою існуючих адміністративних структур, проведенням виборів та координацією діяльності на підтримку економічного відродження.

З появою нових загроз та викликів у світі, в умовах переважання внутрішньодержавних конфліктів, які виникали на релігійному, міжнаціональному, етнічному підґрунті, миротворчі операції ООН набули деяких нових характеристик. У міждержавних конфліктах військовий персонал став використовувався для роз'єднання ворогуючих сторін, створення та патрулювання зон поділу, буферних та демілітаризованих зон, а також для спостереження за припиненням вогню, виведенням військ, розвитком ситуації, пересуванням збройного персоналу та зброї у районах напруженості. Нові завдання потребували залучення кваліфікованого військового, поліцейського та цивільного персоналу. Учасникам миротворчих операцій доводилося поєднувати цивільні функції з військовими. Миротворчі операції полягали у проведенні роззброєння та ліквідації незаконних збройних формувань у зонах конфліктів, у захисті законної цивільної влади, захисті біженців та вимушених переселенців, забезпеченні охорони, гуманітарної допомоги та захисті від руйнування чи пошкодження стратегічних об'єктів” [18, c. 202].

У період “холодної війни” ОПМ (операції підтримання миру) зазвичай організовувалися після припинення вогню, але до врегулювання конфлікту. Головною метою мандату ООН було створення умов для успішного ведення переговорів із врегулювання конфлікту. З 90-х років операції з підтримання миру розгортаються вже після завершення переговорів з метою допомогти країнам виконати умови всеохоплюючого мирного врегулювання. Саме так проводилися операції у Намібії, Анголі, Сальвадорі, Камбоджі та Мозамбіку. До кваліфікаційних особливостей миротворчих акцій ООН слід додати їх періодизацію. Традиційними операціями першого покоління з підтримки миру були ті, які здійснювались з 1948 р. до 1989 р. під час „холодної війни”. Миротворчі операції 1989 Ї 1995 рр. належали до багатофункціональних та полікомпонентних другого покоління. З 1995 р. почався період операцій з підтримки миру третього покоління, які характеризуються впровадженням елементів примусу під час їхнього виконання [18, c. 129].

На межі XX Ї XXІ ст. у практиці проведення ОПМ під егідою ООН відбулись певні зміни. У першу чергу, виникла потреба у тому, щоб ООН спрямовувала більші ресурси в напрямку превентивної дипломатії, оскільки почався перехід до типу ОПМ, що передбачають комплекс заходів, спрямованих на розв'язання проблем, які призвели до кризи, а саме: припинення випадків масових порушень прав людини; запобігання гуманітарним катастрофам; сприяння демократичним перетворенням; організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних структур, реорганізація правоохоронних органів і збройних сил; управління місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування, відновлення інфраструктури тощо.

Характерною рисою ОПМ нового покоління стала їх багатокомпонентність, тобто розширене коло визначених мандатом завдань і відповідна структура миротворчої місії. Звичайно, перш за все йдеться про силові важелі впливу на припинення ескалації насильства або подолання конфліктних ситуацій за умов неефективності вжитих дипломатичних заходів.

Із закінченням холодної війни ООН зіткнулася з новими загрозами стабільності та безпеці у світі. Зміна причин і характеру конфліктів потребувала перегляду й трансформації миротворчої діяльності. Операції першого покоління, які в основному були направлені на пасивне спостереження за станом миру, на підтримку миру шляхом створення "буферу" між ворогуючими сторонами, де зброя використовувалася лише за надзвичайних обставин для забезпечення status quo, поступилися місцем операціям другого та третього покоління, багатогранним і комплексним [17, c. 157].

Паралельно з підтримкою миру стали застосовуватися такі типи миротворчої діяльності, як встановлення, забезпечення, а в деяких випадках Ї примус до миру. Операції ООН набули нових характеристик, а саме Ї співробітництво військового, поліцейського та цивільного персоналу, значно розширилися функції миротворчих сил. Окрім військових, вони також включали функції, безпосередньо пов'язані з контролем адміністративних органів, організацією та проведенням виборів, сприянням економічному та соціальному розвитку, спостереженням за дотриманням прав людини, наданням допомоги у державному будівництві.

Невирішеною залишалася проблема створення універсального механізму підготовки та проведення миротворчих операцій, розробки чітких критеріїв діяльності миротворчих сил. Особливої актуальності набували проблеми, пов'язані з принципами суверенітету та невтручанням у внутрішні справи держави, а також із застосуванням військової сили для врегулювання збройних конфліктів різного ступеня інтенсивності в тій чи іншій країні та з метою запобігання масових порушень прав людини.

Більшість спеціалістів пояснювала невдачі миротворчої діяльності ООН несумісністю природи конфліктів 90-х років і таких принципів організації миротворчих місій, як консенсус між учасниками конфлікту, незастосування сили, невтручання у внутрішні справи. Дослідники відзначали, що традиційні операції з підтримки миру силами ООН не завжди були адекватною відповіддю на конкретні кризові ситуації, і в кращому випадку заморожували конфлікт на невизначений термін [11, с. 429].

Механізми встановлення і підтримання миру, якими володіла ООН, набували нового значення і знаходили нові способи застосування. Проте панувала думка, що міжнародні миротворчі операції, незважаючи на видозміну окремих підходів, не змінювали своєї сутності. Вони залишалися дієвим політичним інструментом урегулювання воєнно-політичних конфліктів, що забезпечував розв'язання комплексу завдань, які не можуть бути вирішені жодною державою окремо.

Запобігання конфліктів залишалося одним з найважливіших завдань ООН та її головного органу з питань підтримки миру Ї Ради Безпеки. Це потребувало постійної уваги до потенційних джерел напруженості, а також вживання невідкладних заходів з метою запобігання переростанню напруженості в конфлікт. У цьому контексті необхідно підкреслити важливість зміцнення механізму глобального спостереження ООН, покликаного виявляти загрози міжнародному миру й безпеці, що давало б можливість Раді Безпеки вчасно вдаватися до прямих або превентивних заходів.

Важливу роль відігравали міжнародні санкції, які надають можливість уникнути прямого застосування сили. Однак механізм застосування санкцій потребував серйозного вдосконалення. Це стосувалося передусім нагальної необхідності розробки ефективної схеми відшкодування втрат, яких зазнають треті країни внаслідок дотримання ними режиму санкцій.

Особливість міжнародного розвитку полягала і в тому, що міжнародні проблеми дедалі більше набували трансекторального, міжсекторального характеру. Це стосувалося і проблем урегулювання конфліктів, і проблем розвитку, і проблем надзвичайної допомоги. Тому невідкладне завдання ООН Ї забезпечити єдність цілей і дій різних департаментів та структур її системи, створити комплексний підхід до розвґязання міжнародних проблем. Назріла необхідність перебудови Секретаріату ООН, який непомірно розрісся і несе невиправдані фінансові втрати. Очевидною стала недосконалість системи фінансування, що проявлялася у хронічній фінансовій кризі ООН. Не відповідала вимогам і система контролю в ООН. Зміцніли регіональні організації, що створило умови для перерозподілу сфер дії між ними та ООН. Серед проблем реформування ООН визначне місце правомірно посідає підвищення ефективності миротворчої діяльності [13, c. 64].

Успіх операцій з підтримання миру значною мірою залежав від швидкості їх розгортання, аби не допустити дальшої ескалації конфліктів. Необхідним було своєчасне відрядження в зону конфлікту ядра штабу місії швидкого розгортання Ї невеликої багатопрофільної групи для забезпечення прийому контингентів. Позитивним було і рішення групи держав-членів взяти участь у створенні резервної бригади високого ступеня готовності. Рада Безпеки при формуванні операції з підтримання миру встановлювала термін для укладання угоди про статус контингенту між ООН і урядом країни, що приймає. А до укладення такої угоди на тимчасовій основі застосовувалася типова угода про статус сил розгортання.

Справа миротворчості в досліджуваний період набувала нових ознак і напрямів у контексті діяльності ООН, був проголошений Міжнародний День миротворців Організації Об'єднаних Націй. Це свято було ініційоване Україною з метою відзначення учасників операцій ООН з підтримання миру та вшанування памґяті загиблих миротворців. Таким днем було обрано 29 травня, бо саме цього дня у 1948 р. Рада Безпеки ООН за участі України, яка тоді була її непостійним членом, схвалила рішення про розгортання першої миротворчої операції Ї Органу ООН зі спостереження за перемир' ям на Близькому Сході [1, c. 142]. Отже, цю дату можна вважати “днем народження” миротворчої діяльності ООН.

Отже, тенденції розвитку миротворчої діяльності ООН викликали у світі доволі суперечливу оцінку. З одного боку, в нових умовах з'явлося більше можливостей зупинити та розв'язати конфлікти на всіх стадіях їхнього розвитку, значно розширився набір інструментів для цього. Однак, викликали тривогу такі моменти, як відсутність детально розробленої міжнародно-правової бази; неможливість знайти консенсус відносно базових принципів миротворчої діяльності; нормативно-правові прогалини у взаєминах ООН та регіональних організацій.

Проте переважна більшість країн-членів ООН в цілому підтримували розширення миротворчої діяльності ООН та спільними зусиллями знаходили правильні рішення, які б дали новий імпульс для проведення ефективних операцій з підтримання миру.

2.2 Практична реалізація гуманітарної діяльності ООН у період 1990 Ї 2000 рр

Діяльність ООН пов'язана з розвитком і наданням гуманітарної допомоги. Система ООН, як єдиний всесвітній інститут сприяття розвитку найбідніших районів світу, реалізує свої спеціальні програми, допомагає поліпшити життя мільйонам людей. За допомогою цих програм система ООН надає допомогу в розмірі понад 25 млрд. дол. приблизно 135 країнам щорічно: близько 5 млрд. виділяється як безоплатні субсидії і понад 20 млрд. Ї як позики. Організація надає допомогу біженцям, бідним і голодним, сприяє виживанню дітей, охороні навколишнього середовища, боротьбі зі злочинністю й поширенням наркотиків, захисту прав людини, рівноправності жінок і демократії, врегульовує збройні конфлікти за допомогою гуманітарної діяльності [2, с. 129].

У грудні 1991 р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Резолюція 46/182, результатом якої стало створення Департаменту з гуманітарних питань (ДГП), а також посади Координатора надзвичайної допомоги (КНД) зі статусом заступника Генерального секретаря з гуманітарних питань. У 1998 р. департамент гуманітарних питань був перетворений в Управління по координації гуманітарних питань (УКГП), яке отримало більш широкі повноваження, у тому числі розробку гуманітарної політики й захист прав у гуманітарній сфері [41, c. 203].

У відповідності з положеннями резолюції 46/182 Генеральної Асамблеї виділені три основні функції Координатора надзвичайної допомоги. По-перше, це Ї функції по розробці й координації політики в підтримку зусиль Генерального секретаря, покликані забезпечити охоплення всіх гуманітарних питань, включаючи ті, які не підпадають під існуючі мандати установ. Наприклад, захист переміщених у середині країни осіб і надання їм допомоги. Виконання цієї функції припускає ефективний зв'язок між Департаментом операцій по підтримці миру, Департаментом по політичних питаннях, Групою Організації Об'єднаних Націй з питань розвитку й Управлінням Верховного комісара з прав людини. По-друге, просування гуманітарних питань у політичних органах й особливо в Раді Безпеки. По-третє, координація засобів реагування на надзвичайні гуманітарні ситуації через створення на місці в рамках консультацій МПК (Міжустановчого постійного комітету під головуванням Координатора надзвичайної допомоги ) належного механізму реагування.

З метою зміцнення потенціалу швидкого реагування завдяки проведенню погодженої політики заснований Керівний комітет МПК у складі УВКБ (Управління Верховного комісара по справах біженців), МПП (Міжнародної продовольчої програми), ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН), ПРООН (Програми розвитку ООН), представника Міжнародного комітету Червоного Хреста й представника від неурядових організацій.

Координатор надзвичайної допомоги відповідає за розробку політики гуманітарної допомоги й залучення уваги до гуманітарних питань, за підвищення рівня інформованості громадськості, зокрема про наслідки поширення зброї або гуманітарних наслідків санкцій.

Слід відмітити, що людям, які рятуються від воєнних дій, переслідувань або порушень прав людини Ї біженцям і переміщеним особам, надає допомогу Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Найбільш великі операції цього Управління здійснювалися в Західній Азії (де налічувалося близько 2-3 млн. афганських біженців), у колишній Югославії (де допомоги потребували близько 1,8 млн. чоловік) і в районі Великих озер в Африці, де зосереджуволося близько 500 тис. біженців [2, c. 179]. В умовах збройного конфлікту з метою надання їм самих необхідних послуг ЮНІСЕФ розробив концепцію “діти як зона миру” і проголосив “дні мирного життя” й “коридори миру”.

Важливим напрямом діяльності Організації Об'єднаних Націй у гуманітарній сфері запобігання стихійним лихам і забезпечення готовності до них. Так, у 1998 р. ПРООН заснувала в 11 країнах програми зміцнення національного потенціалу в галузі організації робіт у випадку стихійних лих і ліквідації їхніх наслідків. Безпосередньо в умовах стихійних лих ПРООН займалася координацією роботи з надання надзвичайної допомоги на місцевому рівні. Поряд із цим ПРООН домагалася того, щоб надзвичайна допомога сприяла відновленню й довгостроковому розвитку. У країнах, які протягом тривалого часу переживали стихійні лиха або оговтувалися від збройних конфліктів, гуманітарна допомога розглядалася як один з елементів загальних зусиль по забезпеченню відбудови миру. [11, c. 572].

У кінці XX ст. у Судані Лівійська й Нубійська пустелі почали поглинати придатні до життєдіяльності землі, заселені арабами-кочівниками, і ті стали мігрувати на південь, що і призвело до загострення міжетнічних конфліктів. Етнічні групи конфліктували між собою і з приводу обмежених земельних і водних ресурсів. Гуманітарне залучення ООН до подолання кризи у Судані в 1998 році є одним із перших прикладів успішного застосування гуманітарної дипломатії, що дозволило не тільки забезпечити доступ до уразливих груп населення, але й створило сприятливі умови для початку переговорного процесу між сторонами конфлікту. Проте, ці здобутки не знайшли розвитку у подальшій діяльності Організації, яка не застосувала комплексного підходу до розв'язання кризи і не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання. Відсутність прогресу в політичній площині стала головною причиною політизації гуманітарної допомоги, її використання сторонами конфлікту для досягнення власних цілей. Затяжний характер кризи також негативно позначився на бажанні донорів підтримувати гуманітарні програми ООН в Судані [3, с. 405].

Гуманітарна діяльність ООН у колишній Югославії, у досліджуваний період, була досить ефективною у сфері надання матеріальної допомоги. Попри надзвичайно складні умови, що були пов'язані з відсутністю безпеки гуманітарної діяльності, Організації вдалося виробити і застосувати прагматичний підхід щодо забезпечення доступу до уразливих груп, в рамках якого ООН поєднувала мобілізаційні стратегії з активною гуманітарною дипломатією, налагодженням “повітряних мостів”, проведенням гуманітарного “бомбардування”. Протягом конфлікту Організації вдалося доставити і розподілити величезний обсяг продовольчих товарів, ліків та інших предметів допомоги, що дозволило полегшити страждання і в багатьох випадках врятувати життя сотень тисяч людей [5, с. 148]. Проте, світове співтовариство не забезпечило дієвий фізичний захист цивільних осіб в зоні збройних дій.

Розглядаючи гуманітарну діяльність ООН, варто звернути увагу на руандійську кризу. Геноцид у Руанді (1994) це -- дії тимчасового уряду, що прийшов до влади в результаті військового перевороту 6 Ї 7 квітня, етнічної більшості країни -- народності (хуту), керованої тимчасовим урядом армії і загонів “Інтерахамв” і “Імпузамугамб” проти представників етнічної меншини країни -- народності тутсі, і проти хуту, що дотримувалися поміркованих політичних поглядів, направлені на повне знищення і тих, і інших. Число убитих за 100 днів склало близько 800 тисяч чоловік, з них приблизно 10% Ї хуту [3, с. 468]. Досвід залучення ООН до врегулювання руандійської кризи свідчить про відсутність в арсеналі Організації дієвого механізму оперативного втручання для припинення масових порушень прав людини, встановлення порядку в умовах кривавого хаосу і фізичного захисту цивільного населення, яке стало об'єктом навмисних нападів в умовах, коли криза вибухала в регіонах, які не входили у центри перетину національних інтересів провідних держав світу. Хоча під тиском ЗМІ, світової громадськості, групи африканських країн, Рада Безпеки була вимушена активізувати свої зусилля по врегулюванню конфлікту і посилити миротворчий контингент, очевидно, що такі заходи мали запізнілий характер і не вирішили головного завдання в Руанді Ї припинити геноцид. Цілі, які самостійно визначалися командуванням операції “Бірюза”, не завжди узгоджувалися із загальною миротворчою політикою ООН у Руанді [8, c. 50]. Втім, недоцільно однозначно негативно оцінювати гуманітарну діяльність ООН під час цієї кризи. По-перше, Організація забезпечила мобілізацію значних фінансових ресурсів для здійснення програм розподілення гуманітарної допомоги, що поряд із правозахисними заходами і заходами по укріпленню національного потенціалу дозволило пом'якшити складність постконфліктного перехідного періоду і розпочати відновлення і реконструкцію руандійської економіки.

По-друге, слід відмітити значимість утворення Міжнародного карного трибуналу, ефективна діяльність якого не тільки здійснювала безпосередній миротворчий вплив, але виконувала превентивну дію, оскільки переконувала потенційних майбутніх злочинців у невідворотності покарання. Нарешті, необхідно вказати на відчайдушні зусилля невеликого за складом миротворчого контингенту, який, навіть спираючись на слабку підтримку і озброєння, захистив від розправи біля 25 тисяч осіб.

На початку 1980-х років у Сомалі опозиція почала збройну боротьбу проти уряду Мохаммеда Сіада Барре. У 1988 році в країні розгорілася повномасштабна громадянська війна, у результаті якої в січні 1991 року режим Барре був скинутий. Однак восени того ж року бойові дії спалахнули з новою силою. В умовах тривалих боїв і відсутності в країні центральної влади всі державні та соціальні структури в Сомалі були зруйновані. У 1992 році почався голод, що забрав, за приблизними оцінками, близько 300 000 життів [8, с. 71]. Гуманітарна діяльность ООН в Сомалі, вивела країну зі стану надзвичайної ситуації і в основному подолала особливо небезпечну гуманітарну кризу, що була породжена як природними факторами, так і збройним конфліктом. Попри те, що гуманітарно-військова інтервенція багатонаціональних сил за санкцією ООН мала суперечливий характер, завдяки військовому захисту Організації вдалося мобілізувати і доставити величезний обсяг продовольчої і іншої допомоги і завдати відчутного удару по голоду і епідеміям. Після виведення контингентів ООН у Сомалі продовжувалися міжкланові сутички, але завдяки активній політичній діяльності і гуманітарній дипломатії в рамках ООН гуманітарна криза була локалізована в межах районів безпосередніх бойових дій. Попри відсутність захисту після виведення місії ООНСОМ-ІІ, зусилля ООН відіграли важливу роль у попередженні повернення країни до надзвичайно гострого становища, яке спостерігалося під час апогею кризи у 1992 році [8, c. 85].

Підходи Організації до вирішення проблеми біженців зазнали істотної еволюції у відповідності із загостренням цієї проблеми, зміною її характеру та масштабів. УВКБ ООН відмовилося від традиційного постфактумного реагування і побудувало свою роботу на основі проактивного підходу, в рамках якого вживало заходів по упередженню і управлінню потоками біженців, причому превентивний напрям включав, як правило, виконання правозахисних завдань. Управління також змістило акценти у питаннях захисту біженців і їх переміщення із країн притулку до країн походження..

Інтегрування заходів по допомозі і захисту переміщених осіб, гуманітарних за своєю сутністю, у широкий контекст миротворчої діяльності, поєднання гуманітарних дій із пошуком і досягненням довготривалих рішень відображають комплексний характер концепцій ООН по вирішенню проблеми біженців. Методи ООН по розв'язанню криз, пов'язаних із утворенням потоків біженців, доводять, що гуманітарні акції виходять за рамки міжнародної благодійності і є важливою складовою відновлення і підтримання міжнародного миру.

2.3 Операції ООН з підтримання миру

У 90-ті рр. із розпадом СРСР зник біполярний світ. У цих умовах в ООН дійшли висновку, що для організації це унікальний шанс Ї відігравати вирішальну роль у встановленні світового порядку і в досягненні прогресу. У часи “холодної війни” ООН була позбавлена можливості діяти в кризових ситуаціях, внаслідок використання права вето в Раді Безпеці (в цілому 279 разів). Після закінчення "холодної війни" право вето не використовувалося з 31 травня 1990 року, водночас кількість звернень до Організації Об'єднаних Націй різко зросло [17, с. 212].

Миротворча діяльність Ї це дії, направлені на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою переговорного процесу. В арсеналі ООН є низка важелів впливу, які здатні схилити учасників протистояння, сісти “за круглий стіл”. Це: ембарго на поставку зброї, економічна і військова блокада, застосування міжнародних санкцій та ін. Оскільки зазвичай операції ООН здійснюються вже після початку збройного протистояння, миротворча діяльність Ї найважливіший і найсуперечливіший пункт діяльності Організації. Зокрема через те, що на певній стадії конфлікту інструмент переговорів вже не діє [17, c. 209].

Проведення миротворчих операцій було найвитратнішою статтею бюджету ООН. Вже у 1993 р. Генеральний секретар у звернені до Генеральної Асамблеї констатував критичне фінансове становище, у зв'язку із безпрецедентним попитом на послуги ООН [39, c. 92]. Головною причиною фінансових проблем ООН була несвоєчасна і неповна сплата державами-членами внесків.

Діяльність миротворчих місій досить суперечлива. Дуже важко визначити межу повноважень і прав “синіх беретів”. Саме слово “миротворець” викликає безліч запитань, пов'язаних з методами і ціною досягнення миру. Одним з головних принципів діяльності Об'єднаних Націй, записаним у Статуті, є невтручання у внутрішні справи будь-якої з держав. ООН в конфліктних ситуаціях виступала як третя сторона її діяльність зводилася лише до сприяння знаходження компромісу, шляхів вирішення спірних моментів. На практиці миротворець не має права застосовувати силу навіть для захисту цивільного населення, бо інакше він стане на бік однієї зі сторін, що є неприпустимим. Навіть під час прямої загрози життю миротворці не можуть застосовувати вогнепальну зброю, тільки димові шашки. Дозвіл на її застосування видається лише в конкретних ситуаціях вищим командуванням, а тому буває запізнілим. Обмежені права миротворців часто роблять їх безсилими у конфлікті. Варто лише згадати одну з найтрагічніших місій ООН у Руанду. Під час перебування там миротворців (квітень 1994 р.) відновилися військові дії і розпочалася повномасштабна громадянська війна, у ході якої був здійснений геноцид проти однієї з етнічних груп Ї тутці. Місії ООН було віддано наказ: негайно залишити країну, хоча розгорнувся справжній терор проти цивільного населення. І тільки самовідданість і впертість керівника військового контингенту ООН у Руанді, змусила Раду Безпеки змінити своє рішення. Місія отримала мандат на посередництво між ворогуючими сторонами для забезпечення виконання угоди про припинення вогню; надавати гуманітарну допомогу і здійснювати контроль за розвитком подій в Руанді [9, c. 51]. У даний період основну увагу приділяли внутрішнім конфліктам. Ці операції виявилися найсуперечливішими за метою і головними мотивами застосування сили.

Завершення біполярного протистояння відкрило перед міжнародним співтовариством не тільки широкі можливості, а й висунуло серйозні завдання. Послаблення напруженості між Сходом і Заходом супроводжувалося низкою конфліктів в інших регіонах світу, що відрізнялися від воєн у традиційному їхньому розумінні і погано піддавалися загальним методам підтримання миру. Водночас країни, які перебували у стані війни, такі як Камбоджа, Сальвадор, Мозамбік і Ангола, отримали можливість звертатися до міжнародного співтовариства, зокрема до ООН, по допомогу в припиненні воєнних дій і політичному врегулюванні [9, с. 16].

Починаючи з 1987 р., СРСР позитивніше ставився до операцій ООН з підтримання миру, а також до співробітництва з Вашингтоном у справі розв'язання регіональних конфліктів часів „холодної війни”, що тривали понад десятиліття в Афганістані, Анголі, Камбоджі, Сальвадорі та Нікарагуа. Це були такі конфлікти, коли режимам, що перебували при владі і мали підтримку з боку Заходу чи країн соціалістичного блоку, кидали виклик повстанці, за спиною яких стояла опозиція. Інші держави регіону часто використовувалися як бази матеріально-технічного постачання повстанців і їхніх прихильників.

З 1987 р. по 1989 р. поза рамками ООН проводилися переговори, застосовувалися заходи впливу і переконання. Проте посередницькі зусилля ООН допомогли в досягненні угод у період 1989 Ї 1991 рр., що поклало кінець цим конфліктам, як і конфліктам у Намібії та Мозамбіку, що були врегульовані в результаті динамічних зусиль під час конфлікту в Анголі. Сили ООН з підтримання миру розгорталися в цих країнах, щоб прискорити і забезпечити контроль за виконанням угод. За винятком Афганістану, Рада Безпеки ООН схвалила, а всі країни погодилися виконувати завдання у конфліктних зонах, що виходили за рамки спостереження за виконанням угод. З урахуванням проблем, що виникали там у наступні роки і стосувалися внутрішнього хаосу, подібна діяльність включала також операції з роззброєння, демобілізації і розчищення територій від мін, контроль за дотриманням прав людини, надання допомоги під час проведення виборів, повернення і розселення біженців і формування національних поліцейських сил.

Ці операції супроводжувалися безпрецедентним зближенням наддержав під час і після війни у Перській затоці, включаючи залучення Ради Безпеки для схвалення економічних санкцій, воєнних операцій, а потім операцій з підтримання миру, мета яких Ї тримати під контролем агресивні наміри Іраку. Певні успіхи в операціях з підтримання миру, включаючи завершення регіональних конфліктів часів “холодної війни”, і той ентузіазм, що з'явився в результаті перемоги коаліції у війні в Перській затоці, стали причиною скликання в січні 1992 р. саміту глав держав країн-учасниць Ради Безпеки, що закликали до ширшого і частішого залучення Сил з підтримання миру для врегулювання конфліктів [17, c. 268].

Це сприяло підтримці членами ООН таких операцій, що дало змогу Генеральному секретарю ООН Бутросу Галі у своїх „Основних мирних ініціативах ООН” у 1992 р. констатувати підвищення ролі ООН у проведенні миротворчих операцій [20, с. 195].

В операціях з підтримання миру почали брати участь бойові підрозділи країн Ї постійних членів Ради Безпеки, а кількість операцій, чисельність миротворців ООН і загальні витрати ООН досягли у 1994 р. рекордного за весь період їх проведення рівня: 17 окремих операцій, 78 000 миротворців і 3,5 млрд дол. США витрат на ці операції [8, с. 33].

До складу ООН військові підрозділи не входять. Це змушувало її звертатися, у певних випадках, до деяких країн або міжнародних організацій (наприклад НАТО), які спроможні втілити рішення Ради Безпеки. Статут цієї міжнародної організації дає змогу укладати регіональні угоди чи створювати органи для вирішення питань з підтримання миру та безпеки, що відповідає її цілям (ст. 52 Статуту ООН). Держави можуть також використовувати свої збройні сили для забезпечення індивідуальної або колективної самооборони (ст. 5 Статуту ООН) [44, с. 106].

Силам ООН з охорони (СООНО) в колишній Югославії не вдалося досягти низки суперечливих, почасти нереальних цілей, які були поставлені у більше ніж 60 резолюціях Ради Безпеки ООН. Ці сили виявилися надто слабкими і мали недостатню військово-політичну підтримку. Рішення США і НАТО про створення могутніших військових сил (ІФОР) на підтримку номінальної угоди сторін у Дейтоні (штат Огайо) відкрило нові перспективи, сприяло ефективній координації зусиль на місцях з боку міжнародних цивільних організацій і формувань (ООН, Міжнародних поліцейських сил, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Управління Верховного представника), великої кількості неурядових організацій, військових з ІФОР/СФОР, а також з боку Сербії та Хорватії. Саме в Дейтоні було офіційно покладено край Боснійській війні 1992-1995 рр., укладанням Дейтонської мирної угоди у листопаді 1995 року на військово-повітряній базі США. Зважаючи на уповільнення прогресу в цивільній сфері, термін дії мандата військових сил продовжували двічі, незважаючи на раніше досягнуті домовленості. Востаннє Ї у червні 1998 р., і він мав необмежену тривалість [17, c. 258].

Водночас не всі операції ООН можна вважати такими, що завершилися вдало. Так, наприклад, операції в Руанді, Сомалі та Боснії зазнали провалу, оскільки їхні завдання виходили за межі можливостей OOН. Під час проведення операції в Руанді склалася обстановка, за якої з квітня по червень 1994 р. не було зроблено нічого для запобігання або припинення геноциду” [17, c. 273]. Це можна розглядати як прояв відсутності політичної волі в Раді Безпеки й основних членів ООН, які рішуче відмовилися від участі ООН у цьому процесі. Згадана операція мала місце після того, як у жовтні 1993 р. США прийняли рішення вивести із Сомалі свої війська, що підтримували операцію ООН у цій країні, маючи великі втрати в збройній боротьбі з одним із сомалійських угруповань. Внаслідок цього в березні 1995 р. операцію було припинено, бо під час її виконання майже не вдалося домогтися успіхів у досягненні поставленої мети щодо насильницького роззброєння, політичного примирення, перебудови адміністративних структур і реформування поліції. Проте діяльність Спеціальних об'єднаних сил ООН у Сомалі сприяла припиненню масової загибелі людей від війни, голоду і хвороб, звузила масштаби громадянської війни до дрібних сутичок і створила передумови для поступового руху шляхом примирення [18, с. 123].

В інших випадках операції ООН виявилися особливо плідними. Миротворці ООН зіграли вирішальну роль у наданні допомоги Камбоджі, Мозамбіку, Сальвадору в тому, щоб припинити в цих країнах спустошливі громадянські війни.

Кількість нових операцій ООН істотно зменшилася, а чисельність миротворців ООН скоротилася з 78 000 Ї у 1993 р. до 14 000 Ї наприкінці 1997 р., включаючи 3 000 цивільних поліцейських спостерігачів. У 1998 р. передбачалася значна активізація діяльності в рамках цієї програми, зокрема, у Боснії, Західній Сахарі, Анголі й Центральноафриканській Республіці. За цей час витрати ООН зменшилися з 3,5 до 1,2 млрд дол. США” [17, c. 295].

У цей період секретаріат ООН було істотно реорганізовано з метою підвищення ефективності під час здійснення операцій з підтримання миру. Кілька різних відділів було об'єднано в Управління операцій з підтримання миру. Понад 100 відряджених військовослужбовців поповнили кількість штатних співробітників ООН, було створено цілодобовий оперативний центр, окрім того, удосконалено принципи і методи матеріально-технічного забезпечення й закупівель.

Підбиваючи підсумки миротворчої діяльності ООН за 1997 р., Генеральний секретар ООН у доповіді зазначив: “У міжнародного співтовариства з'явилося більш чітке уявлення обмеженості можливостей операцій з підтримання миру і їхньої корисності. Внаслідок невдач, що траплялися раніше, держави-члени ООН нині краще уявляють собі загрози, з якими пов'язане розгортання операцій, ресурси яких не відповідають їхнім мандатам” [18, c. 282].

ООН накопичила гігантський досвід, розширила арсенал використаних інструментів та змінила якість операцій з підтримання миру (ОПМ). Насамперед виникла потреба у тому, щоб ООН віддавала більше енергії та ресурсів превентивній дипломатії, оскільки почався перехід до другого покоління ОПМ, що передбачали, окрім виконання завдань традиційних операцій, комплекс заходів, спрямованих на розв'язання проблем, що призвели до кризи, або відродження суспільств, що внаслідок конфліктів зазнали змін суспільного ладу: припинення випадків масових порушень прав людини; запобігання гуманітарних катастроф; сприяння демократичним перетворенням; організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних структур, реорганізації правоохоронних органів і збройних сил; керування місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування, відновлення інфраструктури тощо. До середини 1999 р. ООН здійснила незначну кількість польових операцій з елементами цивільної адміністрації або нагляду за нею. Однак у червні 1999 р. Секретаріат отримав вказівки створити тимчасову цивільну адміністрацію для Косова, а за три місяці Ї для Східного Тімора. На ці операції покладалися завдання й обов'язки, що вирізнялися унікальним характером серед усіх польових операцій ООН і які ніколи раніше не передбачалися. Зокрема, це: розробка законодавства і забезпечення його дотримання; створення митних служб і видання розпоряджень; встановлення і стягування податків на підприємницьку діяльність і прибуткові податки; залучення іноземних капіталовкладень; розв'язання майнових суперечок і питань відповідальності за військові витрати; відновлення та експлуатація комунальних підприємств; створення банківської системи; організація шкіл і оплата вчителів тощо.

Причому цей перелік завдань потрібно було реалізовувати в післявоєнному суспільстві, використовуючи тільки добровільні внески, оскільки бюджет місії з розверсткою внесків, навіть для таких місій у справах „тимчасової адміністрації”, не передбачав асигнувань на діяльність самої місцевої адміністрації.

Розділ 3. Організація Об'єднаних націй в Україні

3.1 Історія розвитку співпраці України з ООН

Історія співпраці України з Організацією Об'єднаних Націй розпочалася з 1945 р. Ї року створення ООН. Цього року Україна стала однією з держав-співзасновниць ООН. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН. Глава делегації України на конференції у Сан-Франциско, Міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комітеті, де були розроблені Преамбула та Глава 1 "Цілі та принципи" Статуту. Робота української делегації на конференціїї в Сан-Франциско була важливим кроком на шляху України до міжнародного визнання. На Статуті ООН серед підписів представників її країн-фундаторів зберігається підпис Д. Мануїльського. Україна, будучи правонаступницею УРСР, послідовно розвиває свою діяльність в ООН та утверджується у світовому співтоваристві. Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, у тому числі й в операціях ООН для підтримки миру.

До 1991 року, будучи у складі Радянського Союзу, Україна де-юре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Разом з тим, діяльність Української РСР в ООН була значною мірою обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики. Про місце і роль України в ООН до проголошення незалежності колишній міністр закордонних справ А. Зленко заявляв: ”Про нас знають в ООН, як про країну, яка протягом усієї історії ООН робила вагомий внесок у сприяння процесу роззброєння, розгляду широкого комплексу економічних, соціальних, гуманітарних проблем, питань боротьби з колоніалізмом, расизмом, апартеїдом, підтримувала боротьбу поневолених народів за своє визволення”[55]. Незважаючи на це, протягом понад чотирьох десятиліть трибуна ООН залишалася чи не єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році. З проголошенням незалежності розпочинається якісно новий етап діяльності України на міжнародній арені: вона стала здійснювати самостійну зовнішню політику, перетворилась на активного учасника важливих подій світового рівня.

Вже з перших днів незалежності, коли розглядалося питання про політичне і дипломатичне визнання України державами світу, велику роль в утвердженні її на міжнародній арені виконувала ООН. Проголошення незалежності України збіглося з перебуванням у Києві Голови 45-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Гвідо де Марко; 24 серпня 1991 р. його прийняв Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук. Гвідо де Марко привітав голову українського парламенту з прийняттям історичного документа Ї Акта про незалежність України, висловив задоволення з приводу того, що його перебування збіглося з важливою історичною подією. У відповідь Л. Кравчук, подякувавши за поздоровлення, наголосив: український народ з особливим задоволенням сприймає той факт, що першим іноземним діячем, який вітає незалежну Україну, є Голова Генеральної Асамблеї ООН [55]. Наступним кроком, закладеним у фундамент співпраці, визнання і взаємодовіри між Україною та ООН, став виступ Голови Верховної Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 1 жовтня 1991 р. Для багатьох країн світу, зазначив він, особливу тривогу викликав той факт, що після розпаду СРСР Україна стала володарем ядерної зброї, яка є на її території лише тимчасово. Україна має намір дотримуватись політики нейтралітету і виступає за нерозповсюдження ядерної зброї в світі. Україна не просто поміняла табличку зі своєю назвою у залі засідань ООН, а докорінно змінила ставлення до низки міжнародних проблем. Таку позицію України схвалила і підтримала більшість членів ООН [21, с. 46].

Основні принципи зовнішньої політики України були оголошені у зверненні Верховної Ради "До парламентів і народів світу" від 5 грудня 1991 p.: "Україна, одна з держав - засновниць Організації Об'єднаних Націй, відповідно до цілей і принципів Статуту ООН повністю спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва..." [55].

Зазначалося, що Україна має намір приєднатися до Договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї, і як ядерна держава виступає за загальне ядерне роззброєння, дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не здобувати ядерної зброї. Взамін за ліквідацію ядерної зброї Україна вимагала гарантій безпеки від усіх постійних членів Ради безпеки ООН. Як одна із засновниць ООН, Україна дала зрозуміти світові, що вона зацікавлена у подальшому зміцненні миру і безпеки. У схваленому Верховною Радою 2 липня 1993 р. документі "Основні напрями зовнішньої політики України" при визначенні її завдань наголошувалося: створення універсальних систем безпеки Україна вважає основним складником власної національної безпеки [55].

Як до найвищого міжнародного гаранта миру і безпеки уряд України звернувся до ООН після того, коли в липні 1993 р. Державна Дума Російської Федерації прийняла постанову "Про статус міста Севастополя". На прохання Міністерства закордонних справ України було терміново скликано засідання Ради Безпеки, де рішуче засуджено політичні, позбавлені елементарної логіки і міжнародної етики, дії російської Думи. Представник Росії в Раді Безпеки запевнив, що постанова Думи про так званий російський федеральний статус м. Севастополя не відповідає курсу Президента Росії та уряду, ствердив повагу до суверенітету і територіальної цілісності України. Рада Безпеки ухвалила документ, в якому рішення Думи Російської Федерації оцінювалось як безпрецедентний, не сумісний з цілями і принципами ООН, випад проти сусідньої держави. В усьому світі рішення Ради Безпеки було сприйняте як результат, спрямований на осудження амбіційних проявів проімперіалістичних політиків.

Починаючи з липня 1992 р., Україна виступає як значний контрибутор до операцій ООН з підтримання миру (ОПМ). За 8 років в ОПМ взяли участь близько 12 тис. військовослужбовців Збройних Сил та працівників органів внутрішніх справ України [55]. Як значний контрибутор до ОПМ ООН Україна виходила з того, що одним з важливих аспектів миротворчих операцій є досягнення належного рівня захисту і безпеки їх персоналу. Враховуючи гостроту цієї проблеми (за роки участі України в ОПМ загинуло 19 військовослужбовців та близько 60 отримали поранення), Україна стала ініціатором Конвенції щодо захисту миротворчого персоналу ООН, яка набрала чинності у січні 1999 р.

Підвищенню міжнародного авторитету України слугували заяви уряду, її представників в ООН про те, що держава підтримує ідею створення без'ядерної зони в басейні Чорного моря. Реалізація цієї ідеї знайшла вияв у підписаній 3 серпня 1992 р. Ялтинській угоді між Україною і Російською Федерацією. міжнародний організація миротворчий реформування

Україна активніше почала використовувати участь в ООН для роз'яснення і розв'язання гострих економічних і соціальних питань. З ініціативи і за участю представників України на сесії Економічної та Соціальної ради в 1991 р. делегації шести країн внесли проект резолюції про спільне подолання наслідків Чорнобильської аварії, а у листопаді 1992 р., ще один проект Ї "Зміцнення міжнародного співробітництва і координації зусиль у справі вивчення, пом'якшення та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи" [54].

Щоб прискорити перехід до ринкової економіки і проведення грунтовних економічних та соціальних реформ, посилення інтеграційних процесів у системі світових господарських зв'язків, уряд України прийняв рішення розширити співпрацю зі спеціальними установами ООН. За нетривалий період Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (1992 p.), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (1992 p.), Міжнародної фінансової корпорації (1993 p.), Багатостороннього агентства з питань гарантій інвестицій (1993 p.), Міжнародної морської організації (1994 р.) тощо.

Завдяки активній позиції України в міжнародних організаціях держава отримала значну технічну, матеріальну та фінансову допомогу, зокрема, з боку Програми розвитку ООН (ПРООН), Глобального екологічного фонду, МАГАТЕ, Міжнародної організації праці (МОП), ЮНКТАД, ЮНІДО, Фонду ООН у галузі народонаселення (ЮНФПА), Міжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ), Всесвітнього поштового союзу (ВПС), Всесвітньої організації інтелектуальної власності та інших. Із 1993 року в Україні функціонує Представництво ООН, під прапором якого здійснюється ціла низка важливих проектів і програм ООН, її органів та спецустанов у галузі соціально-економічних перетворень, розвитку підприємництва, охорони природи, вирішення актуальних демографічних проблем. У липні 2000 р. відбулася офіційна інавгурація "Будинку ООН" в Україні, який зібрав під свій "дах" органи та установи ООН, які здійснюють свою діяльність у державі (ЮНІСЕФ, ЮНФПА, УВКБ) [54]. Визнанням внеску та ролі України в міжнародних організаціях стало обрання нашої країни до ряду функціональних комісій ООН, керівних органів МОП, Програми розвитку ООН, ЮНФПА, Всесвітньої туристичної організації, ВПС та ін.

Активну участь Україна брала у міжнародному процесі щодо впровадження політики сталого розвитку з метою комплексного вирішення завдань охорони довкілля та економічного зростання людства на глобальному рівні. Делегація України брала активну участь у основоположній Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. ("Саміт планети Земля"). На 19-й спецсесії ГА ООН із всебічного огляду та оцінки здійснення "Порядку денного на ХХІ століття" ("Ріо+5", 1997 р.) Президент України Л. Кучма виголосив низку міжнародних ініціатив природоохоронного характеру [11, с. 507].

Іншим, не менш важливим питанням екологічного напряму, є участь України в міжнародному процесі імплементації положень конвенцій ООН у сфері охорони природи, зокрема, Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї, Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі, Конвенції про біорізноманіття тощо.

Найтісніші зв'язки Україна налагодила з Міжнародним банком реконструкції та розвитку, який є філією світового банку. Україна і світовий банк співпрацювали над розробкою і впровадженням майже 30 проектів. Світовий банк фінансував такі основні види діяльності, як: мікроекономічне управління й інституційний розвиток, реформи фінансового сектора, розвиток енергетики, сільського господарства, соціальної сфери, охорони довкілля, інфраструктури. З макроекономічного управління найбільше коштів виділено на реформу структури державного управління (200 млн. доларів), управління державними ресурсами (200 млн. доларів).

Із певними труднощами розвивалися відносини України з МВФ. Систематичну фінансову допомогу Україні МВФ здійснював з 1994 до 1997 р. У 1998 р. було припинено фінансування зовнішніх платежів України на 5 років, що негативно позначилося на фінансовій стабільності країни. Український парламент розглядав питання про припинення співпраці з МВФ. Проте денонсація угоди про вступ до МВФ не відбулася. Після тривалих переговорів МВФ відновив для України програму розширеного кредитування на 2,26 млрд. доларів. Рішення МВФ стало своєрідним заохоченням для світового банку та світових кредиторів для додаткових інвестицій [ 42, с. 329].

Перехід від адміністративної господарської системи до ринкової економіки, що в Україні, як і в більшості нових незалежних держав, супроводжується кризою, став предметом уваги Європейської економічної комісії ООН. У щорічних економічних аналізах ООН зазначалося про великий економічний потенціал України, подавалися рекомендації стосовно поліпшення господарської діяльності, констатувалися конкретні причини відставання. Серед них Ї наявність застарілого промислового устаткування, недостатній державний контроль за витратами, повільний хід приватизації та ін.

Нового імпульсу набула участь України в ЮНЕСКО після створення в листопаді 1995 р. Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Українські наукові й освітні установи виконували оригінальні проекти в межах програм ООН, беруть участь у спільних дослідженнях. З 1991 р. започатковано позабюджетну програму "ЮНЕСКО Ї Чорнобиль", проект якої спрямований на ліквідацію наслідків аварії [14, с. 172].

Визнанням авторитету і внеску України у програмну діяльність ООН стало обрання її 1995 р. до Виконавчої ради ЮНЕСКО і до Міжнародного комітету з питань повернення культурних цінностей. Через ООН здійснювалася популяризація української культури, історії, духовного життя народу. ЮНЕСКО брала участь у святкуванні 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького та П. Могили. Україна звернулася до ООН за допомогою у розв'язанні такої складної проблеми, як облаштування депортованих кримських татар. У квітні 1996 р. у Женеві відбулась конференція під егідою ООН, яка виділила 2 млн доларів для фінансування окремих проектів облаштування кримських татар. В Україні діяла мережа наукових і культурно-освітніх осередків ЮНЕСКО, що забезпечували участь у програмній діяльності й ефективному використанні потенціалу цієї організації. Участь України в ЮНЕСКО спрла розв'язанню такої складної проблеми, як зміцнення національного інтелектуального потенціалу та його інтеграції в світовий науково-технічний прогрес.

Визнанням авторитету України на міжнародній арені під егідою ООН було рішення східноєвропейських держав висунути кандидатуру міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка на посаду Голови Генеральної Асамблеї 1997 р. Визначною подією у житті міжнародного співтовариства стала 52-а сесія Генеральної Асамблеї ООН, оскільки саме під час її роботи було схвалено кардинальні рішення про глибоку перебудову її структур. Діяльність Голови Генеральної Асамблеї зосереджувалась на формуванні спільних підходів серед держав-членів ООН у розв'язанні пріоритетних питань. Проводився активний діалог з представниками найвпливовіших об'єднань, таких як ЄС, Рух неприєднання та ін. Посада Голови Генеральної Асамблеї надала додаткової можливості для активізації двосторонніх контактів України на різних рівнях. За існуючою традицією, Голова Генеральної Асамблеї повинен зустрічатися з усіма учасниками загальних дебатів, у яких мали виступати 18 глав держав, 14 прем'єр-міністрів, 111 міністрів закордонних справ [15, с. 382].