Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення

78

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНІЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра українознавства

ДИПЛОМНА РОБОТА

Випускника освітньо-кваліфікаційного рівня

„Бакалавр”

Тема:

Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення

Виконавець: студентка 4 курсу 408 групи

Гуманітарного інституту,

спеціальність 6.020100 „Документознавство

та інформаційна діяльність”,

Керівник: кандидат філологічних наук,

доцент кафедри українознавства

Київ 2009

Зміст

Перелік умовних скорочень

Вступ

Розділ 1. Періодичні видання східної України початку ХХ століття

1.1 Передумови появи україномовних періодичних видань

1.2 Становлення української преси після Російської революції 1905 року

1.3 Цензурні утиски щодо українських газет та журналів

1.4 Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського

Розділ 2. Фонди національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського: надходження та зберігання газетних і журнальних видань

2.1 Фонди бібліотеки як унікальне зібрання джерел інформації

2.2 Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотеки ім. В.І. Вернадського

2.3 Зберігання часописів православної церкви

2.4 Сатирично-гумористична преса як складова газетного фонду бібліотеки

2.5 Надходження Катеринославської періодики до книгосховищ бібліотеки ім. В.І. Вернадського

Висновки

Список використаних джерел

Перелік умовних скорочень

РСДРП - Російська соціал-демократична робітнича партія

УСДРП - Українська соціал-демократична робітнича партія

УРДП - Українська радикально-демократична партія

НБУВ - Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського

УНТ - Українське наукове товариство

ТКДА - „Труды Киевской Духовной Академии”

ООН - Організація Об'єднаних Націй

РУП - Революційна Українська Партія

УНР - Українська Народна Республіка

Вступ

Преса є елементом національного життя, одним із найважливіших знарядь пропаганди політичних ідей, формування і вираження громадської думки, поширення наукових знань, інформації про внутрішні та зовнішні проблеми держави.

Преса дуже тісно пов'язана з повсякденним життям суспільства. Вона поширює ідеї, думки, інформацію через друковане слово. Розвиток преси нерозривно пов'язаний з економічним, політичним та культурним розвитком держави. Будь-які зміни у суспільному житті негайно відображаються у друкованих засобах інформації, тобто преса - дзеркало щоденного життя народу.

Відомо, що на початку ХХ ст. територія сьогоденної України знаходилась під владою трьох держав: Австро-Угорщини, Польщі та Російської імперії. Якщо на території Західної України преса могла розвиватися і видаватися українською мовою, то на території Східної України періодичні видання національною мовою всіляко переслідувались заборонами та цензурою. Цензурні переслідування в Росії зумовили сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. Спершу тут на видавничому русі істотно позначався конфлікт між народовцями і „москвофілами”, який стосувався не тільки мови видань, але й шрифту: „москвофіли” друкували книжки штучним „язичієм” (спершу варіантом „старогалицької” книжної мови, яку з часом дедалі більше наближали до російської), народовці прагнули вживати українську загальнонаціональну мову.

Особливо велике кількісне зростання української періодики на території Наддніпрянщини припадає на період після революції 1905 - 1907 рр., коли була знесена довголітня цензурна заборона українського слова. В цей період значно зменшились обмеження на видання книг, газет, журналів українською мовою. Окрім цього, значно розширилась географія поширення періодичних видань українською мовою. Тепер така періодика почала видаватися не лише в Галичині, Закарпатті та Буковині, але й на території Східної України та за кордоном.

Деякі газети і журнали виходили недовго, іноді припинялися на перших номерах. Причиною цьому були різні аспекти: найчастіше вони переставали видаватися через матеріальну скруту, але й нерідко через заборону владою. Жорстокі репресії чинилися, насамперед, проти найбільш революційних видань.

Актуальність роботи обґрунтовується тим, що періодичні видання Східної України початку ХХ ст. є невід'ємною частиною всеукраїнської періодики, яка зберігається у фондах НБУВ. Періодика початку ХХ ст. неодноразово привертала увагу дослідників. Проте чимала кількість праць з цього питання не вичерпує глибини наукової проблеми, зокрема того питання, які ж видання цього періоду зберігаються у фондах НБУВ, коли вони надійшли, як комплектуються, у яких фондах знаходяться. Тому всебічне вивчення функціонування періодичних видань початку ХХ ст. у фондах НБУВ має велике значення для осмислення їх як частини національної культури.

Проблемі дослідження періодичних видань Східної України початку ХХ ст. присвячено ряд статей та монографій таких науковців: А. Животка [17], М. Тимошика [61; 62], М. Жовтобрюха [19], Н. Сидоренко [54], О. Сидоренко [55; 56; 57], О. Демченка [13], Б. Чернякова [67], І. Крупського [37; 38; 39], С. Денисюка [15].

Праці цих науковців висвітлюють проблеми історії української преси (А. Животко), історію видавничої справи (М. Тимошик), мову української періодичної преси (М. Жовтобрюх), сатиричну пресу України (Є. Демченко), учнівську та студентську пресу (Б. Черняков). Окремим періодичним виданням та подіям початку ХХ ст. присвячені праці Н. та О. Сидоренків, С. Денисюка, І. Крупського.

У жодній із цих праць не вказується, які саме тогочасні періодичні видання зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, адже НБУВ є найповнішим зібранням унікальних періодичних видань, починаючи з XVIII ст. На сучасному етапі назріла проблема систематизації напрацьованих раніше знань і доповнення їх новими.

Мета дослідження ? узагальнення та систематизація знань про розвиток періодики Східної України поч. ХХ ст., її надходження та зберігання у фондах НБУВ.

Завдання дипломної роботи:

1) проаналізувати проблеми існування журналів та газет на території Східної України;

2) висвітлити мовознавчі проблеми преси на матеріалі періодичних видань бібліотеки ім. В. І. Вернадського;

3) охарактеризувати періодичні видання Східної України, які видавалися як українською, так і російською мовами;

4) визначити кількість періодичних видань початку ХХ ст., які зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

Об'єктом дослідження є періодичні видання Східної України початку ХХ ст. у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

Предмет дослідження: різновиди та специфіка газетних і журнальних видань Східної України початку ХХ ст., що зберігаються у НБУ ім. В. І. Вернадського, їх вивчення, надходження та зберігання.

Методи дослідження: порівняльно-історичний метод дає можливість вивчити проблему існування кожного періодичного видання у хронологічній послідовності, починаючи з 1905 року; описовий метод дозволяє розглянути проблему функціонування періодичних видань у фондах НБУВ з різних позицій: вивчити не лише покажчики та літературу з цього питання, але й дослідити каталоги бібліотеки. У науковому дослідженні використано такі прийоми наукового аналізу, як синтез та аналіз. Вони дають можливість класифікувати періодичні видання за спрямуванням: громадсько-політичні, часописи православної церкви і сатирично-гумористична періодика та об'єднати отриману інформацію про періодичні видання різного спрямування і сформувати повне уявлення про періодику початку ХХ ст., яка зберігається у фондах НБУВ.

Апробація отриманих результатів. Результати дипломної роботи були оприлюднені на ІХ Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених „Політ ? 2009. Сучасні проблеми науки” у секції „Документознавство та інформаційна діяльність”, яка проходила 8 ? 9 квітня 2009 року в Національному авіаційному університеті.

Структура роботи. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Список використаних джерел містить 75 позицій.

РОЗДІЛ 1. ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ СХІДНОЇ УКРАЇНИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1 Передумови появи україномовних періодичних видань

На початку ХХ ст. видання преси українською мовою було заборонене Валуєвським циркуляром та Емським указом. Окрім цього Валуєвський циркуляр (1862 р.) наніс нищівного удару справі українського книговидання, яке починало розвиватися, а Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Преса Наддніпрянщини зазнавала жорстоких переслідувань цензурою, тому зрозумілим є той факт, що кількість видань значно скорочувалась. У цей час українство певною мірою представляв лише єдиний друкований орган - місячник „Киевская старина”. На початку 1903 р. у Києві з'явилося перше число нелегального часопису „Вісник української київської студентської громади”, у Житомирі вийшов часопис „Мысль”, який видавали учні Волинської духовної семінарії.

Ситуація поліпшилась після революції 1905 р. Маніфест 17 жовтня 1905 р. докорінно змінив ситуацію: легально почали видаватися газети партій, з'явилися видання рад і профспілкових організацій. Водночас епоха першої російської революції принесла в газетну справу докорінні зміни. Швидкий темп політичного життя, міжпартійна полеміка, скликання Державної думи - все це стало поштовхом до кількісного зростання періодики. Почали видаватися подібні газети й на території України. Завдяки розвиненій поліграфічній базі найбільша кількість преси друкувалася в Києві [29, с. 65].

На початку ХХ ст. у Російській імперії, під владою якої знаходилась Наддніпрянська Україна, склалася загальноекономічна криза. Фабрики і заводи закривалися, звільняли тисячі робітників. Так, у Харкові було 16 тис. безробітних, у Катеринославі - понад 15 тис., у Донбасі звільняли кожного п'ятого робітника. Почалися страйки та демонстрації, які охопили Київ, Одесу, Катеринослав.

Склалися такі умови, що українські товариства, громади та партії були урядом заборонені, або ж перебували в ембріональному стані, тому серед робітничого класу України все більше поширювалися ідеї класової боротьби, які затіняли ідею національно-визвольного руху. Однією з основних причин переміщення акценту боротьби була національна структура українських міст. Адже швидкий промисловий розвиток Наддніпрянської України викликав приплив населення майже з усіх регіонів Росії. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської і Київської губерній помітно переважало російське населення. Наприклад, у Миколаєві на початку ХХ ст. росіян було 66,3 %, а українців - 27,5%, у Харкові відповідно - 62,8% і 26%, в Одесі - 47,4% і 9,2%, у Києві - 54,5 % і 21%.

Професор І. Крупський зазначає: „Саме на російський та зрусифікований пролетаріат імперії опиралася й заснована 1898 р. у Мінську РСДРП, члени якої проводили значну ідеологічну роботу і в Україні. Так, друкований орган РСДРП „Искра” лише протягом 1903 р. надрукував 93 кореспонденції, присвячені Києву і Київській губернії” [38, с. 105]. Члени РСДРП не лише налагодили нелегальне розповсюдження в Україні своєї газети, а й організували видання російською мовою „Киевского социал-демократического листка”. Зрештою, їм вдалося провести за своїм сценарієм у 1903 р. у багатьох містах України масовий політичний страйк. Звичайно, цей страйк не захищав національних інтересів українців, про що і наголошувалося в листівці, яку видала РСДРП. В ній навіть не згадувалося про українських пролетарів.

Однак з наростанням революційних подій в імперії усе частіше лунають голоси на захист прав поневолених націй. Українська громадськість при першій же нагоді - на мітингах та зборах - неодноразово ухвалює резолюції із вимогою скасувати заборону українського друку. Такі вимоги надходили на адресу міністра внутрішніх справ з Києва, Харкова, Одеси.

Після „кривавої неділі” (09 січня 1905 р.) революція почала захоплювати всі верстви населення. Вищі прошарки суспільства були незадоволені, молодь вірила тим, хто проповідував антидержавні теорії, земські та міські діячі надіялись на конституцію, промислові та торгівельні діячі підтримували революційні ідеї та давали пожертви на революцію. Україною у січні - лютому прокотилася хвиля страйків на підтримку петербурзьких робітників. Влітку 1905 р. збунтувалася команда броненосця „Потемкин”.

Зрештою, активність українських політичних партій та громадських організацій, особливо „Просвіти”, наростання невдоволення народних мас урядовою політикою, змусили Миколу ІІ погодитися на деякі демократичні зміни. Маніфестом 17 жовтня він обіцяв надати народам Росії „свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів”. Так почали виникати нові партії, які стояли на захисті інтересів української нації. Після 17 жовтня протистояння в країні зростало. У Чернігові, Києві, Одесі та інших містах відбулися чорносотенні погроми. На хвилі опору погромникам почали організовуватися бойові дружини. Саме вони й стали головною силою у боротьбі проти тогочасної влади, на яку спиралися російські есери, більшовики й анархісти.

Протистояння закінчилося у грудні 1905 р., коли в деяких містах України відбулися збройні повстання. Найзапекліші бої точилися у Горлівці, Катеринославі. Після поразки повстань революційна хвиля почала спадати [38, с. 107].

У грудні 1905 р. у Києві відбувся ІІ зїзд Революційної української партії, на якому вона була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У цей час Українська демократична партія і Українська радикальна партія утворили Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Політичний рух був досить жвавий, дуже гостро стояло питання про стосунки між українськими і загальноросійськими партіями. Впродовж 1906 р. УСДРП кілька разів намагалася об'єднатися з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього так і не сталося. Ще однією важливою прикметою 1906 р. був початок роботи І Державної думи. У виборах до наступної, ІІ Державної думи, значних успіхів досягли організації „Спілки”. Вони спромоглися провести 14 своїх депутатів. Практично всі українські партії обстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.

Розпуск 3 червня 1907 р. ІІ Державної думи знаменував початок наступу реакції. В Україні практично всі політичні партії до мінімуму згорнули свою роботу. Революція 1905 ? 1907 рр. дала змогу набути політичного досвіду українським політичним діячам, які вийдуть на арену у 1917 р.

Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідуваня. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні Першої світової війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в умовах війни і революції 1917 ? 1920 рр.

1.2 Становлення української преси після Російської революції 1905 року

Дослідник А. Животко у своїй праці „Історія української преси” зазначав: „Революція 1905 року, що охопила всю Росію, викликала серед українського суспільства надію на створення національної преси українською мовою”[17, с. 12]. Варто підкреслити, що ще у 1903 р. у Києві з'явилося перше число нелегального часопису „Вісник української київської студентської громади”, у Житомирі вийшов часопис „Мысль”, який видавали учні Волинської духовної семінарії.

Відразу після оприлюднення царського Маніфесту у Києві зібрався редакційний комітет, щоб обговорити план видання першого номера щоденної української газети „Громадське слово”. І в цей же час у Києві чорна сотня влаштувала погроми. Налякані погромами, київські друкарні боялися друкувати українську газету лише на підставі Маніфесту 17 жовтня. Чекали окремого спеціального письмового дозволу від губернатора. Губернатор, як і можна було очікувати, такого дозволу давати не поспішав. Терміни видання першої української газети затягувалися.

Однак у Лубнах, на Полтавщині, місцеві українські патріоти зуміли домовитися з керівництвом місцевої друкарні про друкування українського часопису. Так, 25 листопада 1905 р. у Лубнах з'явилася перша на теренах Наддніпрянщини україномовна газета „Хлібороб”. Підписував її як редактор наймолодший із братів Шеметів - Микола, хоча насправді редактором був старший брат Володимир, який ще перед революцією 1905 р. спробував видавати щоденну газету „Поступ”, але не отримав дозволу Міністерства внутрішніх справ. Однак не довго формував українське інформаційне поле часопис „Хлібороб”. У грудні 1905 р., на п'ятому числі, він був заборонений. Та, незважаючи на його короткий вік, часопис відіграв вагому роль як у становленні національного українського інформаційного поля на Наддніпрянщині, так і в розвитку національної свідомості народу. Заслуга „Хлібороба” була і в тому, що він відкрив нову еру в історії культури й суспільно-політичної думки України і після його появи українська преса вже ніколи, незважаючи на будь-які заборони, не переривала свого родоводу.

Після заборони „Хлібороба” В. Шемет намагався продовжити видання часопису під назвою „Хліборобська справа”, однак, незважаючи на „конституційні свободи”, усі його клопотання не мали результатів [37, с. 115].

Наприкінці грудня 1905 р. члени гуртка „Українська демократична громада”, до якого входили Л. Жебуньов, Г. Маркевич, П. Мирний, Г. Коваленко, на одній із своїх нарад, розуміючи, що „Хлібороб” не зможе вижити в розбурханому морі російського шовінізму, вирішили розпочати збір коштів для створення нового видання. Видавцем обрали Г. Маркевича, обов'язки головних редакторів поклали на М. Дмитрієва та Г. Коваленка. Часопис вирішили назвати „Рідний край”.

25 грудня 1905 р. у Полтаві, рівно через місяць після прийняття царською адміністрацією „Тимчасових правил про друк”, побачило світ перше число тижневика „Рідний край”, який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного „До сучасної музи”. Авторський колектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідної культури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в них почуття національної гідності. Мета, яку ставив перед собою журнал, визначалася вимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві. І закономірно, що часопис „Рідний край” за своєю ідейною спрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливими були не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнського руху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому для повного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі в роботі якомога більше людей.

Редакція „Рідного краю” при висвітленні суспільно-політичних проблем неодмінно наголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономії України: державність української мови і діяльність українських депутатів у складі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакція розповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитиме інтересам українців, дбатиме за інтереси України. Коли ж Думу було розпущено, газета відверто виступила проти уряду. Зрозуміло, що формування українського інформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція „Рідного краю”, викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалі часопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва. Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолила редакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором на Наддніпрянщині.

У 1906 р. виповнилося 25 років від дня виходу журналу „Киевская старина”. Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким „переходовим до нових вимог” часописом став журнал „Україна”. Друкувався він двома мовами - українською і російською. Це був місячник, обсяг якого становив 10 - 12 друкованих аркушів, що складався з двох частин: наукової та інформаційно-публіцистичної. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.

Тим часом наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети „Громадська думка” і в останній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світ замість задекларованої газети „Українське слово”, на яку й, власне, було подане прохання на випуск.

Завдяки широкому колу авторів редакції, а серед них були Б. Грінченко, його дружина М. Загірня, В. Самійленко, А. Тесленко, А. Кримський, М. Лисенко, В. Доманицький та інші, редакція торкалася усіх важливих суспільно-політичних проблем, використовувала весь арсенал тогочасних газетно-публіцистичних жанрів - від заміток до великих аналітичних статей, від віршів до гумористично-сатиричних жанрів.

Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, - газети „Народна справа”, „Вісті”, які видавалися в Одесі у 1906 р., „Добра порада” і „Запоріжжя” (Катеринослав), „Слобожанщина” і „Порада” (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхто не міг.

1.3 Цензурні утиски щодо українських газет та журналів

Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали „епохою оновленого ладу”. Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно „прикладали руку” губернатори і градоначальники. Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням „правил” про надзвичайну та іншу „охорону”. Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні „обов'язкові розпорядження” стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.

Аналогічне відношення було і до друкарень стосовно періодичних видань:

1. Жодна друкарня не мала права починати набір і друк газети чи журналу без особливого свідоцтва, що видавався губернатором спеціально для друкарні на право друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.

2. В разі будь-яких змін в умовах виходу в світ даного періодичного видання, заміни відповідального редактора іншою особою, зміни друкарні видавець повинен був подати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, а якщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силу обставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво мало бути замінене новим.

3. На кожному номері періодичного видання мали бути надруковані прізвища відповідального редактора і видавця, адреса редакції в друкарні, де віддрукований цей номер.

4. Кожний номер газети чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками, повинен був одночасно з випуском його з друкарні подаватися в узаконеній кількості примірників до Київського тимчасового комітету у справах преси (колишню цензуру) [39, с. 23].

Нелегким був шлях української національної преси до свого читача. Постійні прискіпування, перестороги, надумані заборони, політичні на та адміністративні штрафи переслідували видавців та редакторів кожному кроці. Чимало україномовних видань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувши зарекомендувати себе перед читацькою аудиторією. Так сталося з катеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”, київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжувала демократичні традиції журналу „Вільна Україна”, та деякими іншими періодичними виданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета „Рідний край”. Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим для зародження української преси, чимало видань не змогли втриматися через несприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці року залишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: „Рідний край” (Полтава), „Світова зірниця” (Могилів-Подільський), „Рада” (Київ).

Тогочасна влада оголосила боротьбу з усіма прогресивними органами, що з'явилися на хвилі демократичних здобутків революції. Так, у жовтні 1905 - грудні 1906 р. у Росії конфісковано понад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані. Вже наступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск 413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців і редакторів на загальну суму 333950 карбованців. Таким чином, стали очевидними даремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок на здоровий глузд місцевої влади. Таким чином влада закреслювала свободу преси, проголошеної 17 жовтня 1905 р.

Що стосується періодичних видань, які друкувалися в Києві, то варто зазначити, що усі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника. Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки та конфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи інший номер якоїсь газети. Друкувалася величезна кількість газет, так наприклад, газета „Работник” друкувалася у 8000 примірників, з яких 2100 опечатувалося. „Друкувалася величезна кількість таких газет, як „Закон и правда” та „Юго-Западный край” в кількості 2600 екземплярів перша, а друга - 3700 екземплярів” [39, с. 25].

Тиражі журналів були значно меншими. Наприклад, перший номер „Киевской старины” за січень 1905 р. обсягом 18 аркушів віддрукований у кількості 913 примірників, а журнал „Україна” за січень 1907 р. - 1110 примірників.

Надруковані газети з друкарні передавалися розповсюджувачам, на пошту, а також на книжкові склади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети „Боротьба” був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє „полювання” за примірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні. Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і на пошту. Начальник київського поштово-телеграфного округу повинен був звітувати про кількість газет і журналів, які були конфісковані та арештовані. Всі відомості про це він передавав цензорам.

На початку ХХ ст. редакції могли існувати лише за рахунок меценатства, адже дуже часто тиражі та кількість передплатників були незначними і прибутків майже не приносили. Так, „Журнал „Киевская старина” був збитковим: і 1905, і 1906 рр. редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу „Україна” (спадкоємець попереднього часопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913 примірниками „Киевской старины” в січні 1905 р.), це підвищення тиражу дозволило редакції отримати незначний прибуток. Цікаво простежити за відомістю витрат на журнал „Україна” у 1907 р. Відомі такі цифри: „Друкарня - 3403 крб. 86 коп. Папір - 1682 крб. 38 коп. Пошта і дрібниці - 851 крб. 74 коп. Прислуга - 216 крб. Редакційні засідання - 114 крб. Телефон - 75 крб. Секретарство - 240 крб. Огляди газет - 100 крб. Квартира, освітлення й опалення - 451 крб. 60 коп. Гонорари, вінки, листування - 205 крб.” [29, с. 65]. Нерідко журнали підтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так, „Киевская старина” тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками: В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, Лесею Українкою.

Основні газети й журнали на території України в межах Російської імперії упродовж 1905 - 1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено значною кількістю обладнаних і модернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхом розгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися у безлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітне політичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначну кількість передплатників, а отже, й тиражі.

1.4 Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського

Періодика кінця ХІХ - початку ХХ ст. значну увагу приділяла обговоренню питань розвитку української літературної мови, її функціонування в суспільстві, унормування, зв'язку з російською мовою та місцевими територіальними діалектами.

У кінці 90-х років ХХ ст. знову порушується мовне питання, яке до цього вже неодноразово обговорювалося. Дискусію розпочала газета „Биржевые ведомости”, в якій писалося про те,що українська мова є лише говором „общерусской речи”, а її літературне виявлення вважається взагалі „чимось недоречним”. У відповідь на це „Санкт-Петербургские ведомости” друкують статтю Д. Мордовцева. Він спростовує твердження критичної статті, посилаючись на видатних лінгвістів, таких як Ф. Міклошича, П. Шафарика, П. Лаврівського, О. Потебню, П. Житецького та інших вчених.

У тому ж 1898 р. відомий своїми реакційними поглядами Т. Флорінський, професор Київського університету, публікує в „Университетских известиях” статтю, в якій заперечує самостійність української мови, всебічний її літературний розвиток. Вважаючи її наріччям російської, Флорінський писав, що українська мова повинна обмежуватися лише художніми творами, які змальовують життя українського народу та книгами для селян.

В. Науменко на сторінках „Киевской старины” виступив з доволі обережною критикою Флорінського, обстоюючи право українського народу на власну літературну мову. Український вчений-мовознавець К. Михальчук також заперечував погляди професора, що відобразилось на сторінках „Киевской старины” у статті „Что такое малорусская речь”. Михальчук доводить неправильне використання термінів „мова” та „наріччя” у критикованого автора, він виявляє риси спорідненості між собою мовами слов'янської групи, змальовує процес формування східнослов'янських мов - української, російської, білоруської. Він розповідає,що вони вийшли з одного джерела і є близькими між собою.

Варто зазначити, що полеміка щодо статусу української мови точилася протягом тривалого часу. Аналізуючи розвиток україномовних періодичних видань до 1906 р. потрібно сказати, що відсутність газет і журналів частково намагалися замінити україномовні альманахи. В тих збірниках були лише вірші, оповідання, нариси, але важливо було те, що вони виходили рідною мовою. Таких альманахів у Наддніпрянській Україні було два. Один був виданий у Херсоні М. Чернявським під назвою „Перша Ластівка”, другий в Одесі - „Багаття”, виданий Липою. Порівнюючи україномовні публікації цих видань, одеський орган був цікавішим і ціннішим, адже там друкувалися твори М. Левицького, Дніпрової Чайки, П. Кобилянської, О. Маковея, М. Чернявського та інших. Херсонський альманах друкував твори переважно молодих українських письменників, які ще не публікувались.

Крім названих двох україномовних альманахів, в окреслений період були видані два декламатора - збірники віршів та оповідань „для декламації або промовлення на сцені, на вечорницях, на усякіх збірках”. Перший декламатор називався „Розвага” і був укладений О. Коваленком, другий - „Досвітні огні”, укладач - Б. Грінченко. Б. Грінченко приділяв більше уваги публікаціям відомих українських поетів, зокрема І. Франка, Лесі Українки. Декламатор О. Коваленка друкував твори маловідомих поетів. Ці видання були вагомим внеском в україномовний розвій 1905 р.

Часопис „Киевская старина” отримав право друкувати україномовні дописи, але лише художнього змісту. З них можна виокремити оповідання „Приязнь” Лесі Українки, „Ніоба” О. Кобилянської, твори Непийводи, Сосновського, Пахаревського, Будянської. Також невелику кількість україномовних публіцистичних видань у 1905 р. здійснили: Київське видавництво „Вік” та „Петербургське добродійне товариство видання дешевих і корисних книжок”. У перелік україномовної публіцистики для народу, дозволеної цензурою, увійшли: брошура Гр. Коваленка про холеру, Т. Рильського про сільські випаси, Задьори про виховання малих дітей, хрестоматія О. Білоусенка для дітей під назвою „Вінок”, що була перевидана у 1998 р. київським видавництвом „Веселка”.

У порівнянні з найменшими слов'янськими народами ця кількість україномовних творів мізерна, але й вона є певним здобутком на тлі повного мовного знеуособлення нації. До редакційних відомств подавалась набагато більша кількість видань, хоча, звичайно, не всі вони побачили світ [25, с. 156].

Розгортання революційних подій, хвилі робітничих страйків і селянських заворушень, що охопили всю імперію, наступи демократично налаштованої інтелігенції змусили царя Миколу ІІ та уряд піти на деякі політичні поступки. 17 жовтня 1905 р. було видано маніфест про введення демократичних прав і свобод, зокрема й щодо друкованого слова. „Тимчасові правила про друк”, які скасовували попередню цензуру, ще не стали чинними, а вже з'явилася „перша ластівка” відродженої української періодики - селянський часопис „Хлібороб”, виданий братами Шеметами українською мовою. Старший - В. Шемет, колишній член „Братства Тарасівців”, пізніше посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. співробітник Української Академії наук, став редактором „Хлібороба”. Сторінки часопису рясніли гострим критичним словом, виразною національно-революційною думкою. Кожне число розходилося в кількості п'яти тисяч примірників, на вулицях його просто виривали з рук розповсюджувачів. Після виходу в світ п'ятого числа влада заборонила друкувати цей національний часопис українською мовою, але, на думку А. Животка, він „встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил” [17, с. 56].

Східноукраїнська періодика продовжувала розвивати ті мовні традиції, що склалися у художній літературі, починаючи від Т. Шевченка. У творенні публіцистичної лексики використовувалися зразки російської літературної мови, а також і позитивні здобутки української періодики таких регіонів України, як Буковина, Галичина. Потрібно зазначити, що активну участь у її формування брало чимало східноукраїнських письменників.

Проте, у мовній практиці деяких тогочасних східноукраїнських газет і журналів досить помітним є дещо більший вплив західноукраїнської періодики. Це можна було спостерігати в фонетиці, орфографії, лексиці, граматиці. Західноукраїнські мовні традиції підтримував „Літературно-науковий вісник”, що з 1907 р. почав виходити в Києві. Певною мірою ці традиції відбиваються у „Записках Українського наукового товариства в Києві” й журналі „Україна”, що перебували під сильним впливом „Записок Наукового товариства ім. Шевченка у Львові”. Відчувала на собі деякий вплив західноукраїнської мовної практики також ілюстрована газета „Село” та деякі інші.

Вплив західної мовної практики був переважно незначний, зовнішній. Іноді він обмежувався лише правописною сферою.

Отже, можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. преса Східної України, яка знаходилась під владою Російської імперії, отримала певні поступки з боку держави. Це призвело до збільшення кількості періодичних видань не лише російською, але й українською мовою. Проте, варто зазначити, що багато видань переслідувались цензурою, зазнавали репресій з боку влади. Багато журналів та газет переставали видаватися одразу після першого номера. Так сталося з катеринославськими газетами „Запоріжжє” і „Добра порада”, одеським часописом „Вісті”, київською „Боротьбою”, петербурзькою газетою „Наша Дума”, що продовжувала демократичні традиції журналу „Вільна Україна” та деякими іншими періодичними виданнями на території Наддніпрянщини.

РОЗДІЛ 2. ФОНДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО: НАДХОДЖЕННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ ГАЗЕТНИХ І ЖУРНАЛЬНИХ ВИДАНЬ

2.1 Фонди НБУВ як унікальне зібрання джерел інформації

В основу фонду Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського покладено великі книжкові зібрання XVIII ? XIX ст. -- фундаментальні бібліотеки Київської духовної академії, Київського університету св. Володимира, Hіжинського історико-філологічного інституту, Кременецького ліцею, ряду монастирів, ліквідованих чи реорганізованих наукових установ, товариств, навчальних закладів, націоналізованих книжкових складів і магазинів, великих приватних колекцій, які відрізнялися не лише чисельністю рідкісних і цінних видань, а й системністю та цілеспрямованим відбором літератури. У перші роки існування бібліотека придбала ретельно підібрані колекції з різних галузей науки, що належали видатним ученим-академікам В. Іконникову, М. Петрову, П. Тутковському, професорам І. та М. Лучицьким, С. Голубєву, Ю. Кулаковському, В. Караваєву, К. Якубовськом, письменнику й освітньому діячеві Б. Грінченку, відомому історику М. Бантиш-Каменському. Ця традиція постійно підтримується. Серед особистих колекцій, що в різний час надійшли до фондів бібліотеки, крім названих, особливо цінними є книжкові зібрання академіків А. Кримського, Ю. Соколова, Ю. Ліпатова, членів-кореспондентів С. Маслова, П. Попова, письменника Є. Кротевича.

Постійними джерелами цілеспрямованого поповнення фонду є передплата, купівля у книжкових магазинах та на аукціонах, книгообмін. Повнота поточного комплектування забезпечується надходженням обв'язкових примірників творів друку. Завдяки цьому Hаціональна бібліотека України імені В.І. Вернадського має унікальний за змістом і універсальний за видовим складом фонд, що включає документи від зародження писемності (клинописні тексти III тис. до н.е.) до актуальних вітчизняних та зарубіжних наукових видань сьогодення.

У газетному фонді зберігається близько 175 тис. річних комплектів газет. Найдавнішими виданнями в цьому фонді є: „Санкт-Петербургские ведомости” 1732 р. і „Gazeta Warszawska” 1760 р. Цінна інформативна частина фондів -- багаторічні комплекти дореволюційних, повні комплекти сучасних вітчизняних та зарубіжних наукових журналів, 70-тисячне зібрання службових видань різних дореволюційних відомств і установ, зокрема департаментів, міністерств, комісій, комітетів, товариств.

Виключно важливу наукову, культурну і громадську цінність становить найбільш повне в Україні зібрання архівного примірника друку України з 1917 р. (700 тис. прим.), зібрання всіх видань установ Національної академії наук, включаючи видруковані на замовлення та малотиражні, значна частина Архівного фонду Академії, а також понад 100-тисячний масив докторських і кандидатських дисертацій з усіх галузей знань, що були захищені в Україні.

Єдиним в Україні є 500-тисячне зібрання публікацій Організації Об'єднаних Hацій (ООН) та її спеціалізованих установ (з 1969 р.). Hаціональна бібліотека України імені В.І. Вернадського щорічно одержує майже 15 тис. документів: статути, договори, правила процедур, звіти про засідання, резолюції та рішення, покажчики офіційних матеріалів, публікації з різних проблем науки, техніки, культури, переважно англійською та російською мовами.

Виняткове науково-культурне значення має одне з найбагатших зібрань стародавніх пам'яток слов'янської писемності, фонд рукописних книг XI -- XVIII ст. та історичних документів XVI -- XVIII ст. Серед них -- сім аркушів „Київських глаголичних листків” (X ст.) -- однієї з найдавніших глаголичних пам'яток старослов'янської писемності, фрагменти „Сліпченського Апостола” -- рукопису XII ст. на пергамені, „Оршанське Євангеліє” XIII ст., „Сербський Апостол” XIV ст., „Києво-Печерський патерик” (1553 ? 1554), славнозвісне „Пересопницьке Євангеліє” (1556 ? 1561), що за красою та багатством оформлення не має рівних собі серед українських рукописів. Сьогодні ця духовна святиня українського народу набула значення ще й політичного символу нації -- на „Пересопницькому Євангеліє” під час інавгурації присягають Президенти України [23].

У фондах знаходиться також велике зібрання стародавніх слов'янських книг, друкованих кирилицею (понад 8000 томів). Тут представлено перші друковані книги з Московської, Львівської, Острозької, Київської, Почаївської, Віленської, Унівської, Hовгород-Сіверської друкарень. Серед них всесвітньо відомі московське (1564 р.) і львівське (1574 р.) видання „Апостола” першодрукаря І. Федорова, віленське „Євангеліє” П. Мстиславця (1575 р.), Острозька „Біблія” (1581 р.), „Граматика” Мелетія Смотрицького; одна з перших київських друкованих книг -- „Лексіконъ славеноросскій” Памви Беринди (1627 р.) та багато інших рідкісних видань східнослов'янських друкарень. Широко представлено рідкісні видання XVIII ? XX ст., друковані гражданським шрифтом -- „Енеїда” І. Котляревського 1798 р., Шевченківський Кобзар 1840 р., прижиттєві видання творів М. Ломоносова, О. Пушкіна, Л. Глібова, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, П. Грабовського, що давно вже стали раритетами.

Серед зарубіжних стародруків -- пам'ятки західноєвропейського книгодруку XV--XVI ст., у тому числі колекція з 524 інкунабулів, книг початкового періоду книгодрукування, виданих до 1500 р. В колекції є „Трактат” Матвія Краківського -- книга, видана у Майнці 1459 ? 1460 рр. ще за життя І. Гутенберга, „Історія тварин” Арістотеля (Венеція, Й. Кельнський, Й. Мантен, 1476 р.) та слов'янський інкунабул „Октоїх”, виданий у Чорногорії 1494 р. Стародруки, що побачили світ протягом першої половини XVI ст., об'єднано в колекцію палеотипів, яка нараховує 2,5 тис. примірників. Представлено видання найбільш відомих європейських друкарів Й. Фробена, Й. Бадіуса Асцезія, А. Торрезано, Й. Амербаха, Ф. Джунти, Я. Галлера, М. Шарфенберга, Й. Шьонспергера та ін. Бібліотека має також видання відомих європейських видавничих фірм XV ? XVII ст. -- Альдів, Етьєнів, Плантенів, Ельзевірів.

У фондах Інституту рукопису нараховується понад 400 колекцій документів III ? XX ст., архівів діячів вітчизняної науки, літератури і мистецтва XIX ? XX ст., серед яких архіви В. Вернадського, А. Лазаревського, Б. Грінченка, В. Антоновича, О. Левицького, В. Іконникова, А. Кандиби, М. Зерова. Зберігаються в цих фондах і матеріали з рукописної спадщини Т. Шевченка, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, М. Рильського, П. Тичини та ін. У фондах Інституту рукопису зберігаються також архіви вчених НАН України.

Надзвичайно цінна частина зібрань Hаціональної бібліотеки України імені В.І. Вернадського -- її близько 220-тисячні фонди нотних видань -- найбагатше нотосховище в Україні. Основу цього фонду становить колекція Разумовських, бібліотека й архів музичного товариства ім. М. Леонтовича, музичні видання з особистих зібрань видатних діячів музичної культури. Тут зосереджено кращі надбання музичної культури України та Росії кінця XVII -- першої половини XIX ст., музична класика різних епох і народів, клавіри вітчизняних опер та інструментальної музики, всі види нотної продукції, довідкові видання, звукозаписи. Серед них багато унікальних, єдиних у всьому світі [23].

Зібрання друкованих образотворчих матеріалів у фондах Hаціональної бібліотеки України імені В.І. Вернадського налічує понад 250 тис. примірників. Представлено кращі взірці світового образотворчого мистецтва, які репродуційовані у книгах, альбомах, журналах, а також листівки, гравюри, плакати, портрети, лубки, велику колекцію документальних фотографій, що зберігають риси старого Києва, Парижа, Лондона, пам'ятки архітектури, інтер'єри дореволюційних будинків тощо. Особливою цінністю альбомного фонду є колекція так званих „кунстбухів” -- збірників гравюр, за якими навчались учні іконописної школи Києво-Печерської лаври у XVII ? XVIII ст. У фонді естампної графіки широко представлено репродукції західно-європейської та вітчизняної гравюри XVIII ? XIX ст., твори сучасних українських графіків. Унікальною є колекція українських плакатів з 1904 р. до наших днів; з них 200 плакатів збереглися лише у фондах бібліотеки.

У єдиному в Україні спеціалізованому фонді картографічних видань, де зосереджено також і літературу з геодезії, геології, географії, інших наук про Землю, зібрано 42 тис. вітчизняних та зарубіжних картографічних матеріалів з XVI ст., у тому числі понад 5 тис. довідкових видань. У складі фонду значна кількість рідкісних документів, як друкованих, так і рукописних. Серед них вирізняються твори знаменитих фламандських географів-картографів XVI ст.: атлас Авраама Ортелія „Theatrum orbis terrarum”, виданий у середині XVI ст., атласи Гергарда Кремера (Меркатора) „Atlas ou representation du Monde Universel...” і „Appendix Atlantis oder ander Theil...”. Широко та змістовно відображено територію України. Предметом особливої уваги є такі раритети, як рукописний „Атлас реки Днепра”, складений 1784 р., „Карта Киевской губернии” 1784 р., „Генеральная карта Российской Империи” 1734 р. [23].

Особливе місце серед фондів спеціалізованих профілів посідає фонд зарубіжної Україніки, який складається з двох рівноцінних частин, кожна з яких унікальна за своїм складом і змістом, має певне призначення і свого користувача. Першою складовою частиною згаданого фонду є одне з найбільших в Україні (понад 8 тис. книг і близько 8 тис. часописів) зібрань творів друку, виданих поза Україною; а другою -- близько 16 тис. творів репресованих, а згодом реабілітованих авторів, які в різний час вилучалися з основного книгосховища або й відразу потрапляли до відділу спеціального збереження.

Інформативним є фонд бібліотекознавчої літератури -- найбільше в державі за обсягом і унікальне за змістом, науковим та культурним значенням зібрання документів з питань бібліотекознавства, бібліографознавства, книгознавства, наукознавства та інформатики. Фонд включає понад 20 тисяч вітчизняних і зарубіжних монографій, фахових періодичних видань, матеріалів наукових і науково-практичних конференцій, навчальних посібників, нормативно-інструктивних та методичних документів, звітів про науково-дослідні роботи та бібліотечно-бібліографічну діяльність книгозбірень.

Унікальним є 160-тисячний довідково-бібліографічний фонд бібліотеки. Вітчизняні та зарубіжні енциклопедії, загальні та галузеві довідники і бібліографічні покажчики, національні бібліографії зарубіжних країн, бібліографічні, реферативні, оглядово-аналітичні видання органів інформації, міжнародних інформаційних центрів дають змогу виконувати бібліографічні, фактографічні, адресні та інші довідки з будь-якої галузі знань, залучаючи світовий документний потік.

2.2 Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотеки ім. В.І. Вернадського

Газети та журнали громадсько-політичного спрямування становлять основну частину східноукраїнських видань початку ХХ ст. у газетному фонді НБУВ. Це і перша україномовна газета на території Східної України „Хлібороб”, і щоденна газета „Громадська думка” / „Рада”, і видання двох століть - „Киевская старина”. Всі ці періодичні видання приділяли значну увагу життю тогочасного Києва, формуванню української культури, фактам тогочасної дійсності. Тому, зрозумілим є той факт, що ці газети були найпоширенішими серед населення, з одного боку, і серед влади, з іншого, адже друкували статті на злободенні теми.

2.2.1 „Хлібороб” - перший україномовний тижневик на території Східної України

На початку ХХ ст. Лубни стають одним із культурно-просвітницьких центрів Лівобережної України. Тут, зокрема, була заснована і деякий час успішно діяла громада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли М. Порш, А. Левицький, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, М. Огородній, сестри Приходько [51, с. 129]. Брати Шемети намагалися перебувати у вирі національно-просвітницького життя, мали власну позицію. На початку ХХ ст. їхня національна свідомість разом із політизацією суспільства швидко зростала.

Перший номер часопису „Хлібороб ? селянський часопис” брати Шемети випустили у Лубнах 12 листопада 1905 р. Відповідальним редактором був Микола, але фактичним редактором став Володимир.

„Хлібороб” вийшов накладом 5 тисяч примірників за рахунок коштів Лубенської української громади, тож певною мірою відображав її вимоги. Адреса редакції була оригінальною - м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкувалися матеріали переважно місцевого характеру, але повідомлялося також про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, у Петербурзі й Москві. Тут уміщувалися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші Х. Алчевської, Ю. Буняка, Я. Самотнього. Значна кількість матеріалів була не підписана, очевидно, для безпеки авторів.