Размещено на http://www.allbest.ru/

Журналістська діяльність Бориса Грінченка

(курсова робота з предмету «Історія української журналістики»)

Зміст

Вступ

Розділ 1. Борис Грінченко - публіцист, український письменник, громадсько-культурний діяч

1.1 Борис Грінченко у колі сучасників

1.2 Борис Грінченко в наукових дослідженнях ХХ століття

1.3 Борис Грінченко - учитель-словесник

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Український народолюбець Б. Грінченко на Катеринославщині

2.1 Практична діяльність Грінченка на Катеринославщині

2.2 Мета діяльності публіциста

Висновки до другого розділу

Розділ 3. Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка

3.1 Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка - цінна лексографічна пам'ятка

3.2 Основний склад словника

Висновки до третього розділу

Розділ 4. Публіцистика Бориса Грінченка в газеті "Рада"

4.1 Борис Грінченко - активний громадський діяч

4.2 Активну роль у відстоюванні ключових суспільно-політичних засад газети відігравав Б. Грінченко

4.3 Грінченко обстоював орієнтацію "Ради" на інтелігентного читача

4.4 Значення освіти у публіцистиці Грінченка

Висновки до четвертого розділу

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми полягає в зверненні Грінченка до проблем моральної культури як основи виховання нової людини.

Борис Дмитрович Грінченко прожив 47років, а залишив доробок, на який потрібно праці кількох людей упродовж цілого життя.

Не здобувши офіційної освіти, він став авторитетним, визнаним ученим своєї доби.

Його художні й публіцистичні твори пройняті щирим і глибоким демократизмом, гуманізмом, безоглядною любов'ю до історії рідного народу, до світу, особливо до тих, що поневолені й ведуть боротьбу за визволення.

Письменник залишився вірним принципам реалізму, захищав композиційну чіткість, мовну завершеність. Він належав до тих письменників, які боролися за утвердження національних традицій у літературі і в житті нашого народу.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що нині ми особливо відчуваємо, як неможливо виховати повноцінне покоління, здатне побудувати гуманне суспільство, без того, щоб діти не засвоїли норми моральної культури.

Одним із завдань своєї роботи ми вважали виявлення механізму впливу традицій поваги до старших і милосердя на становлення і розвиток першооснов моральної культури. Моральні норми регуляції спілкування, що виникли на основі суспільної необхідності, багаторазово повторюються, закріплюються у практиці людського спілкування, набувають самостійних форм, реалізуються у взаєминах людей і, таким чином, перетворюються в об'єкт людських потреб. Цей процес ми і прослідковуємо на прикладі творів Б.Д. Грінченка.

Тонко розкриваючи „діалектику душі”, школярів, Б. Грінченко постійно наголошував на чистоті їхніх помислів, на природність, та безпосередність їхньої поведінки.

Саме сьогодні, коли розробляється й вдосконалюється система освіти в Україні, необхідне творче залучення педагогічного досвіду Бориса Грінченка.

Новизна теми: український народолюбець Борис Грінченко на Катеринославщині. Для нас особливо цікаво те, що становлення Б.Д. Грінченка як громадського діяча, педагога й літератора проходило й на Катеринославщині, де Борис Дмитрович перебував з 1887 р. до 1893 р. Про практичну діяльність Б.Д. Грінченка в Катеринославській губернії вже згадувала А. Животенко-Піанків. Однак діяльність українського народолюбця в цьому краї потребує комплексного історико-краєзнавчого дослідження. Таку мету ставить перед собою автор даної статті. Об'єктом теми являється Борис Грінченко. Предмет теми - Журналістська діяльність Бориса Грінченка. Метою роботи є аналіз публіцистичної діяльності Б.Д. Грінченка Завдання роботи: 1) вивчення творчості письменника; 2) аналіз основних аспектів життєвого шляху Б.Д. Грінченка; 3) розгляд педагогічних позицій видатного педагога; Теоретична база: 1. Зубкова Н.М. Архiв i бiблiотека видатного дiяча українського просвiтництва Б.Д. Грiнченка; 2. Загірня М. Дещо про Бориса Грінченка; 3. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості.

Розділ 1. Борис Грінченко - публіцист, український письменник, громадсько-культурний діяч

1.1 Борис Грінченко у колі сучасників

У складний для розвитку літератури період Б. Грінченко був своєрідним центром, навколо якого групувалось все передове і прогресивне тогочасного літературного процесу. На сьогодні ще не достатньо вивчені зв'язки Грінченка з сучасниками, не завжди доступна нам його публіцистика, листування, полеміка, спогади про зустрічі й переписку з багатьма сучасниками, зокрема з І. Франком, М. Коцюбинським, П. Грабовським, М. Чернявським, М. Драгомановим, М. Гнатюком та іншими відомими діячами літератури. Подекуди ці зв'язки оцінювались однобоко, упереджено. Місце Б. Грінченка в літературному процесі вдало визначив С. Єфремов, який називав його "найхарактернішою постаттю серед літературного покоління 80-х років", який був "не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи". "..ім'я Грінченка для нас стало тим стягом, на якому сяє написане давне "симь побьдиши", - тим самим, чим переміг і Грінченко: працею, енергією й завзяттям, на одну мету націленими, раз-у-раз в одну точку направленими" - цією точкою 'було для Грінченка добро рідного народу".

Він називає його 'лицарем обов'язку громадського, людиною повинності в найкращому цього слова розумінні". Згадавши про те, що одним із псевдонімів його був "Вартовий", С. Єфремов писав: "Справді він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з сього важкого й відпо- відального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити, - ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю". "З собою самим у війні" Грінченко встояв і скінчив перемогою" - "За першою перемогою, краще сказати - поруч боротьби з самим собою, йшла нова боротьба - з тими обставинами, що гнітили й принижували всякого українського робітника, що виривали йому найпотрібнішу зброю з рук - рідне слово, що вимагали скрізь і всюди навіть не компромісів, а повного зацурання всяких надій на будуччину рідного краю".

Характеризуючи невтомну працю Б. Грінченка і її наслідки С. Єфремов підкреслює: "З дня на день тягнучи ярмо буденної праці, але не бачити ні в минулому, ні в майбутньому нічого, опріч довгої низки таких само гнітючих сірих днів - це справжній героїзм, це незмірний подвиг, бо ціле життя зводить на один суцільний подвиг". "І не впасти під вагою такого подвига - то найвищий ступінь, до якого тільки може піднятись людина, бо вимагає це майже надлюдської сили. Непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незломну віру в себе і в своє діло треба мати для його - і їх у високій мірі посідає Грінченко, червоною ниткою позначивши ці риси в своїй діяльності". Крім розділу в "Історії українського письменства" С. Єфремов присвятив Б. Грінченку й окремі праці, статті: "Над могилою Б. Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті", "Кропивницький й Грінченко", "Русское богатство", За свідченням сучасників Б. Грінченко був високо освіченою людиною того часу, він вільно володів слов'янськими мовами, німецькою, французькою, вивчав італійську, мав намір оволодіти норвезькою. Це говорить про його великі можливості і наміри в галузі популяризації й перекладів кращих здобутків української й багатьох літератур. Тісними і дружніми були взаємини Б. Грінченка з І. Франком, у якого кілька разів гостював Б. Грінченко у 900-Х роках. У 1903 р. вони вдвох їздили до Відня.

У липні 1905 р. Б. Грінченко у листі до дружини писав "...Ввечері у Гнатюка зустрів Коцюбинського, що вертався з мандрівки по Європі. Узяли Франка та й багато ходили за містом та в гарному парку, а тоді в Гнатюка вечеряли". Відома полемічна "перестрілка" думками між Б. Грінченком (автором статті "Галицькі вірші", 1891) і Іваном Франком - відповіддю на неї ("Говоримо на вовка - скажімо і за вовка", "Зоря", 1891, № 15). Але не дивлячись на цю дещо різку дискусію через деякий час він пише про Грінченка і відводить йому "перше місце" за українське слово. А у праці "З останніх десятиліть XIX віку" писав: "...Його голос викликав дуже оживлену полеміку, та, що найважливіше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті". Коли ж проти І. Франка підняли голос реакціонери, на його захист виступає Б. Грінченко, пишучи свої "Додатки до замітки "Галицькі вірші" і дає відсіч цим нападкам, заявляючи, що полеміка з Франком є "нашим хатнім, сімейним ділом", яке "не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі" і відводить для "таких людей, як д.Франко", місце "на покуті в українській хаті. І.Франко посприяв влаштувати дочку Грінченка у Львівській університет.

Цінним є їх листування, відоме фото 1903 р. Б. Грінченка та І. Франка. Б. Грінченко називав І. Франка "одним з найсимпатичніших і найблагородніших представників української літератури", "одного з тих лицарів духа, що сяєвом свого розуму й таланту ведуть народи наперед", "непохитним борцем за найкращі ідеали людськості". Іван Франко позитивно оцінив нарис Б. Грінченка російською мовою "П. Кулиш" "як дуже гарно написаний, у якому є "багато важного та розумного для характеристики Куліша". Цікаві думки про літературно-критичні статті Б. Грінченка висловили А. Кримський, Нечуй-Левицький (назвав його "великим знавцем українського письменства", ст. "Українська поезія"). Ознайомившись з новелами "Синя книжечка" і "Камінний хрест" В. Стефаника, Б. Грінченко висловлює своє захоплення цими перлинами, їх "талановитістю, симпатичністю і важливістю думок, що в їх лежать", і, поздоровляє українську літературу з новим талантом, а "Галичину з новим белетристом, що, певне, став поруч із найкращими балицькимй белетристами - Федьковичем та Франком".

Дружніми, доброзичливими були взаємини Б. Грінченка з М. Коцюбинським: тут і листування, зустрічі, запрошення до видавничих справ, допомога у влаштуванні на роботу, взаємна повага і увага до творчості один одного, її оцінка, радість за успіхи товариша. В одному із листів до Коцюбинського Грінченко запрошує взяти участь у виданні "серій книжечок для народу та дітей". Коцюбинський прихильно відгукнувся на запрошення і погодився дати для цієї серії оповідання "Харитя" і "Ялинка". У листі від 18.06.1894 р. він повідомляє, що "П'ятизлотник" тепер списується для "Зорі", якщо цензура дозволить, то надішле рукопис, тут же повідомляє, коли і де надрукована казка "Завидущий брат" та оповідання "Маленький грішник", скаржиться, що нових творів "поки що немає, та й не сподівається до зими мати, бо поставлений в неможливі для літературної праці умови" із листа від 2.11.1894 р. до Грінченка дізнаємось, що той надіслав Коцюбинському свої книжки, і він погоджується "пристати до перекладання книжок для дітей, тільки знов не раніше осені".

З свого боку радить перекласти Жюль Вернч, Б.Стоу. Грінченко запрошує його на роботу до Чернігова, однак Коцюбинський не дає згоди поки не буде мати "офіційної оповістки про те, що мене назначено і затверджено, не зручно мені їхати до Чернігова, бо не маючи такого офіційного паперу, я не ризикую одмовитися од своєї посади в Криму, щоб часом не сісти на лід" (20.06.1897 р.). Грінченко запрошував його відвідати Чернігів і його оселю, Коцюбинський з вдячністю приймає запрошення і повідомляє, що приїде (20.07.1894 р.). Вони обмінюються фотографіями, книгами, діляться творчими планами задумами, цікавляться хто над чим працює, висловлюють свої враження від прочитаних творів. Переобтяжений роботою в філоксерній комісії, Коцюбинський не має змоги займатись літературною працею, про це ми довідуємось із листа від 26.05.1895 р. ("За зиму написав я тільки два оповідання, та й то - не задоволений з їх... Що Ви тепер пишете, добродію? Я з великою приємністю читав в "Зорі" Ваш переклад "Вільгельма Телля". Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу в перекладній літературі українській я не знаю". Тут же повідомляє, що надсилає, "в дарунок дві таки ж Вами видані книжечки мої".

Теплими і зворушливими є написи на фотографіях та подарованих книжках, які свідчать про взаємні симпатії і глибоку повагу письменників. У листах М. Коцюбинського ми знаходимо оцінки окремих творів Грінченка, зокрема оповідання "Хатка в балці". ("Прочитали ми Вашу "Хатку в балці". Дуже нам (за винятком деяких місць) сподобалось це оповідання. Що тепер пишете нового? (22.07, 1896 р.), поздоровляє Грінченка з першою нагородою, якою відзначено на конкурсі "Зорі" "Хатку в балці" (4.07.1896 р.), поздоровляє також "Лавреатом на конкурсі драматичному. Нетерпляче чекатиму нагоди прочитати "Ясні зорі", бо "Нахмарило" читав уже" (31.03.1896 р.), повідомляє про свою роботу над оповіданням "Для загального добра", цікавиться кожною новою книжкою Б. Грінченка. Значних зусиль і енергії прикладає Грінченко, щоб допомогти Коцюбинському влаштуватись в управі Чернігова (листи від 24.05.1896 р., 12.04.1897 р., 31.05.1897 р., 20.04.1897 р. та ін.).

Багато було спільних точок у житті і творчості Грінченка і Коцюбинського: вони опрацьовували схожі теми, але підходили до них і розв'язували їх оригінальне, по-різному, наприклад, тема погрому ("'Сміх", "Брат на брата"). Дослідники їх творчості вважають Зінька ("Під тихими вербами") попередником Хоми Ґудзя. Обом письменникам характерна віра в краще майбутнє трудового народу, боротьба проти реакції, їм були близькі ідеї співчуття до пригноблених представників інших народів, вони також цікавились літературним життям інших народів. Обидва письменники брали участь у святі відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві, підписали сігальну телеграму І. Чавчавадзе. Коцюбинський співчував і підтримував Грінченка, коли на нього несправедливо нападали вороги. Після смерті Грінченка він висловив глибоке співчуття дружині небіжчика і підкреслив його заслуги перед літературою і народом. Плідними і корисними були творчі і видавничі взаємини Б. Грінченка і М. Чернявського. Про це свідчить і видання альманаху "Дубове листя" (1903), присвяченого П.Кулішу, упорядниками якого були М. Чернявський, М. Коцюбинський, Б. Грінченко. М. Чернявський написав цікаві спогади, присвячені Б. Грінченку "Кедр Ливану" (1920), опубліковані вперше у VI томі десятитомного видання творів М. Чернявського, а також у 1910 р. була написана поезія "Б. Грінченко в Оспедалетті", в якій ідеться про смерть далеко від рідного краю невтомного трудівника літератури, що "всі свої найкращі сили, гарі душі" "з ранніх літ і до могили Він на працю віддавав", "мовби чарами повитий, До безсмертної мети Йшов він впертий, працьовитий. Падав... знов вставав іти" і висловлює віру, що його згадає колись рідний край. Б. Грінченко дружньо підтримував поета-засланця П. Грабовського.

Він видав його збірку "Кобза" в Чернігові. Яскравим виявом творчої дружби і поваги один до одного є їх листування, той факт, що свого єдиного сина Грабовський назвав на честь Грінченка Борисом, який згодом став інженером-винахідником телепередач. П. Грабовський називав Грінченка братом дорогим і любимим і заповідав саме йому все написане ним, що не вийшло друком. Варті уваги слова П. Грабовського: "Багато де в чому я б може не згодився в Вами, але високо ціню і шаную Вашу корисну безупинну працю і дуже жалкую, що сам не здужаю так енергійно працювати". Б. Грінченко присвятив посмертну статтю П. Грабовському, у якій високо оцінив його творчість і діяльність як подвиг, гідний наслідування. Я тут згадав і навів лише деякі приклади творчого і особистого спілкування та безкорисливої дружби Б. Грінченка з багатьма письменниками, активними учасниками літературного процесу кінця XIX і першого десятиліття XX століття, але й вони свідчать і показують ким був і яке місце займав у ньому справді невтомний і великий трудівник літератури, "символ цілої епохи", "лицар обов'язку громадського", людина героїчного подвигу в ім'я рідного краю і українського народу - поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературний критик - Борис Грінченко.

1.2 Борис Грінченко в наукових дослідженнях ХХ століття

До 145-ї річниці з дня народження Бориса Грінченка 9 -- 10 грудня 2008 року в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася всеукраїнська наукова конференція на тему: «Творча спадщина Бориса Грінченка й українська національна ідея». Ось уже два десятиліття у цьому краї, де розгорталася діяльність великого подвижника, триває невпинна дослідницька праця, зокрема на кафедрі філологічних дисциплін ЛНУ імені Тараса Шевченка, в Науково-краєзнавчому центрі, «Інституті грінченкознавства», які й стали організаторами наукового форуму. У конференції взяли участь і виступили з доповідями вчені з багатьох університетів та інститутів України, а також краєзнавці, письменники, педагоги, просвітяни, музейні працівники, студенти.

Вельми представницький авангард грінченкознавців працював у п'яти секціях: «Мовне багатство «Словаря української мови» Бориса Грінченка»; «Мовно-стилістичні особливості творчої спадщини Бориса Грінченка та проблеми етнолінгвістики»; «Літературна та фольклористична спадщина Бориса Грінченка»; «Педагогічна діяльність Бориса Грінченка та проблеми освіти в його творчій спадщині»; «Вивчення творчості Бориса Грінченка в сучасній школі». Учасники наукової конференції побували на екскурсіях в Літературно-меморіальному музеї Бориса Грінченка в селі Олексіївці Перевальського району та в кабінеті-музеї Бориса Грінченка в Луганському ліцеї іноземних мов. Вміщуємо доповідь кандидата педагогічних наук, доцента кафедри філологічних дисциплін ЛНУ ім. Тараса Шевченка О.І. Неживого -- чільного грінченкознавця й організатора наукового форуму. Про Б. Грінченка багато писали ще його сучасники. Провідним дослідником творчості залишався Сергій Єфремов, який ще за життя письменника у газеті «Рада» та інших виданнях рецензував книги Б.Д. Грінченка.

У 1910 році він упорядкував та видав збірник «Над могилою Б. Грінченка», а в 1913 році написав біографічний нарис «Борис Грінченко. Про життя його та діла». Також Сергій Єфремов -- автор передмови до багатотомника митця, видання якого розпочалося 1928 році. У своїй «Історії українського письменства» видатний літературознавець наголосив, що найхарактернішою і найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 80-х років був Борис Грінченко, не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи -- безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадянської одсічі з другого. «Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю.» У дослідженні «Борис Грінченко. Про життя його та діла» зазначено: «Багато Грінченко добра зробив рідному краєві, і рідний край його не забуде -- ні цього добра, ні того, хто робив його, за себе не дбаючи.» Та водночас почала здійматися і діаметрально протилежна хвиля. Творчу спадщину Бориса Грінченка чекала нелегка доля.

У перше десятиріччя після смерті Б. Грінченка і до кінця двадцятих років, вже на радянській Україні, його популярність і слава продовжували зростати, а потім настала зневага й майже повне забуття. Досить детально розглянув причини нищівної критики, спрямованої на постать Б. Грінченка, провідний дослідник його творчої спадщини А. Погрібний: «Щоб зрозуміти причини навально-знищувального шквалу, спрямованого на постать Б. Грінченка, не зайве згадати такий факт. У своїй «Історії українського письменства С. Єфремов, трактуючи цього літератора, з котрим у 1900-ті роки був близько знайомий, як «найвизначнішу постать серед літературного покоління 80-х років», зронив фразу, що згодом не могла не привернути до себе уваги тих, які прагли «пильнувати»: «Ім'я Грінченка для нас стало .... стягом».

Настане 1929 рік, завирують пристрасті довкола сфабрикованого процесу над так званою «Спілкою визволення України» (заслуженого академіка оголосять одним із її керівників) -- і саме в розпалі викриття «злочинств» СБУ та С.Єфремова згадають і про рекламований «стяг» -- про Б. Грінченка... Стяг -- націоналістичний! -- належало зірвати й затоптати, що з брутальною запопадливістю і було зроблено». Поступово справа дійшла до викорінення імені Бориса Грінченка з історії української культури, літератури, педагогічної думки, тодішньої школи. Його твори не видавалися, припинилося вивчення творчості в школі. Жорстокий сталінізм викорінював усе, що було пов'язане з Б. Грінченком. Так, в кінці тридцятих років був зруйнований перший пам'ятник Архипові Тесленку, що споруджувався на кошти дружини Бориса Грінченка Марії Загірньої і встановлений в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині. На мармуровому надгробку був напис із поетичного твору Грінченка...

Отже, у добу зневажливо-вульгаризаторських оцінок літературної класичної спадщини про Бориса Грінченка говорилось зовсім протилежне, що ідеологічно-художній комплекс Грінченкової творчості для нас шкідливий, бо він підсилює й зміцнює ворожу нам ідеологію. «Ідеалістичне народолюбство, буржуазний демократизм та «аполітичність» ~ замість класової боротьби, войовничий націоналізм замість пролетарського інтернаціоналізму... Вся шкідливість просвітянства, що його організатором і натхненним проводирем був Грінченко, у тому, що воно, як ми вже про це не раз згадували, дбає про інтереси «всієї нації», нації без класів.» Тобто вся творчість Б. Грінченка інтерпретувалась як провідника націоналістичної ідеології. Тоталітарною системою був знищений Сергій Єфремов, така ж доля спіткала видатного педагога Володимира Дурдуківсього, автора дослідження «Педагогічна діяльність Б. Грінченка», письменника Миколу Чернявського, який написав спогади про Бориса Грінченка «Кедр Лівана». Повернення чесного імені письменника, вченого, культурного й громадського діяча почалося лише в кінці 50-х -- на початку 60-х років, коли видано було його «Словарь української мови» та двотомник художніх творів.

Одними із перших на шлях наукового перегляду спадщини Б. Грінченка стали М. Рильський та О. Білецький, до яких приєдналися й інші дослідники І. Пільгук, В. Яременко, В. Чорновіл, М. Гуменюк, Л. Сахно, А. Погрібний. Урочистий вечір громадськості Києва з нагоди 100-річчя з дня народження видатного українського письменника і літературно-громадського діяча Б.Д. Грінченка відбувся в Київському педагогічному інституті. Відкриваючи його, Максим Рильський сказав «... дуже і на все життя пристало до нього високе імя -- вчитель». Доповідь « Борис Дмитрович Грінченко - класик української літератури» виголосив доктор філологічних наук І.І. Пільгук. На жаль, наступні роки наростаючої духовної стагнації не сприяли поверненню справжнього значення Бориса Грінченка в розвитку української національної культури. Так, наприклад, у навчальному посібнику «Історія педагогіки» (1973 р.) хоча й наявна загалом позитивна оцінка педагогічної спадщини Б. Грінченка, його внеску в розвиток вітчизняної педагогіки, але й тут не обійшлося без прикрої соціологізації: «видатний український письменник і педагог, громадський діяч буржуазно-ліберально напрямку».

Стаття в підручнику підсумувалася висновком: «Певна тенденція, трактування Б. Грінченком освітньої справи з точки зору «надкласового підходу», залежала від стану ліберальної інтелігенції початку XX ст. Однак, незважаючи на те, Б. Грінченко вніс великий вклад у справу боротьби за освіту, за право українського народу на розвиток своєї культури». Тепер подібні застереження можна пояснити тим, що провідна ідея видатного педагога на право і необхідність навчання рідною мовою не могла стати офіційно загальноприйнятою в 1960--70 роки, коли прогресували теорії про неминучість злиття націй і мов, а русифікація навчальних закладів в Україні видавалася на справжній інтернаціоналізм. Тому певна тенденційність зустрічається і в інших наукових дослідженнях.

Так, у праці В. Борисенка «Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60--90 роках XIX століття» зазначається, що педагогічним працям Б. Грінченка властиве перебільшення ролі ліберальної інтелігенції в розширенні шкільної мережі, у навчанні та освіті в суспільному житті країни. Новий етап у дослідженні спадщини Б. Грінченка розпочався в 1988 році, коли на хвилі національне-демократичного відродження відзначалося 125-річчя з дня його народження. У грудні того ж року в Луганському державному педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка проведено республіканську науково-практичну конференцію, яка стимулювала появу нових досліджень про творчу спадщину Б. Грінченка. Опубліковано перше монографічне дослідження А. Погрібного «Борис Грінченко. Нарис життя і творчості» (1988 p.). Еволюцію світоглядних поглядів митця в контексті літературного процесу розглянуто в дослідженні цього ж вченого «Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX початку XX століття» (1990 p.). Педагогічні ідеї, вчительську діяльність Б. Грінченка проаналізував М. Веркалець в брошурі «Педагогічні ідеї Б.Д. Грінченка» (1990 p.). Коли відбувалася конференція, в Олексіївській школі Перевальського району була відкрита музейна кімната та пам'ятник Бориса Грінченка, автором якого став лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка луганський скульптор І.М. Чумак. Треба сказати, що відкриття шкільного музею відбулося вже вдруге, адже спершу музей розпочав свою діяльність ще в середині 60-х років. Тоді багато допоміг у його становленні Анатолій Погрібний--молодий науковець із Києва, дослідник творчої спадщини Бориса Грінченка.

Музей діяв тільки кілька років і в 1968 році, за вказівкою районного керівництва, припинив своє існування. З того часу на Луганщині грінченкознавчі студії проводяться цілеспрямовано і систематично. Проведено ряд науково-практичних конференцій (1993, 1995, 1998, 2003 pp.), видано три вісники Інституту грінченкознавства «Слово і пісня Бориса Грінченка» (1994, 1995, 1996 pp.), захищено три кандидатські дисертації -- О. Неживого (1994 р.), М. Кравченко (2001 p.), Л. Неживої (2001 p.). Про наукову ефективність та перспективність грінченченкознавчих конференцій, може свідчити хоча б те, що більшість учасників наукової конференції молодих вчених та студентів, яка відбулася в 1995 році, стали не тільки кандидатами наук, але й відомими вченими, авторами монографій, навчальних посібників. Серед них випускники нашого вузу В. Кизилова, О. Малюк, Д. Ужченко, В. Пустовіт, Л. Нежива. Помітними в сучасному літературознавстві стали книги наших земляків Ю. Єненка «Промінь добра» (1994 р.), Б. Пастуха «Борис Грінченко безкомпромісний лицар національної ідеї» (1998 p., 2006 р.), та «Спогади» Марії Загірньої (1999 p.), які підготувала до друку Людмила Нежива, а також її монографія «Марія Загірня» (2003 р.).

Вагомим внеском у дослідження педагогічної спадщини Бориса Грінченка є книжка української дослідниці та національно-культурної діячки, яка проживає у США, Адвентини Животенко-Піанків «Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка» (1999 р.).

Тепер Олексіївська школа реформована у навчально-виховний комплекс Олексіївська школа-гімназія ім. Бориса Грінченка. Проведено реставраційні роботи в будівлі школи, в якій вчителювали Борис Дмитрович та Марія Миколаївна та завершено оформлення нової експозиції літературного музею, який, віриться, матиме статус Державного літературно-меморіального музею Бориса Грінченка. Продовжується діяльність науково-краєзнавчого центру «Інститут грінченкознавства». До цього нас зобов'язує діяльна пам'ять про видатну постать в історії національної культури.

1.3 Борис Грінченко - учитель-словесник

Ми знаємо Б. Грінченка перш за все як укладача чотиритомного "Словаря української мови, який є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови. Але не менш значущою для нас є педагогічна спадщина Бориса Грінченка. Доля нечасто усміхалася до цієї незвичайної людини. У 16 років син дрібномаєтного дворянина Борис Грінченко, на той час захоплений ідеями народництва, за читання підозрілої літератури був заарештований і виключений із середньої реальної школи в Харкові. Тільки через два роки йому вдалося скласти при Харківському університеті іспит на звання вчителя, після чого став учителювати на селі. Його робота народним учителем почалась у 1881 році, якій було присвячено десять років життя. Саме тоді (у 1888 році), коли "не вільно було друкувати ніяких українським книжок до науки дітям чи дорослим", Б. Грінченко склав свій буквар під назвою "Українська граматика до науки читання й писання". Письменник розповідав: "Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука". Але вперше надруковано цей підручник було лише у 1907 році в Києві після офіційного визнання царським урядом "малороссийского наречия".

Граматика складається з чотирьох частин: власне буквар, читання після азбуки, прописи і звернення "До вчителів" (методична стаття, де автор подає поради щодо методики роботи з підручником). Б. Грінченко був знайомий з творами К.Д.Ушинського, у своїх педагогічних публікаціях не раз посилався на його авторитет. Це позначилося на тому, що навчання грамоти він будував на засадах розробленого великим педагогом звукового аналітико-синтетичного методу. Тому хоч у граматиці і не виділено добукварний період як окремий, але в методичному зверненні значна увага приділена "першому періоду науки", якому педагог відводив близько двох тижнів. Протягом цього часу він пропонував, не говорячи з дітьми про літери, виконувати з ними усні вправи, мета яких розбивати слова на склади й окремі звуки та самостійно складати слова з пропонованими звуками.

Одночасно учні повинні були писати елементи літер, зразки яких уміщені в прописах. У своєму букварі Грінченко пропонує зразки косого письма малих і великих букв, а також слів і фраз з ними. Вправи для письма подано послідовно, що, без сумніву, сприяло виробленню навичок правильного каліграфічного письма. Проаналізувавши матеріал букваря, можна сказати, що методична побудова вивчення кожної букви, якої додержувався Б. Грінченко, є вдалою. Практика Грінченка збігається з поглядами сучасних методистів. Букварна частина граматики поділена на 29 параграфів. Кожний включає предметний малюнок із підписом, до якого входить нова літера, окремі слова, речення, а згодом і невеликі оповідання. Автор відзначає, що намагався розташувати літери у такому порядку, щоб спочатку йшли легші для вимови звуки, і щоб вистачило матеріалу для читання. З другого параграфа в підручнику вміщено окремі письмові вправи граматичного характеру та поради вчителям про те, як слід організувати виконання учнями таких вправ. Щодо алфавіту, поданого в "Українській граматиці", то Б. Грінченко в методичній статті "До вчителів" зауважив: 'Я взяв повний український алфавіт з 33 літер, тобто: всі ті літери, якими пишуться слова української мови, не викидаючи й літери Г, без якої нема змоги обійтися".

Особливої уваги заслуговують уміщені в букварній частині, а також у розділі "Читання після азбуки" тексти. Автор поставив перед собою завдання - давати матеріал повністю зрозумілий дітям, йдучи від легкого до складного, і цікавий за змістом. Хороший знавець фольклору, Б. Грінченко використав прислів'я, приказки, загадки, народні вірші. Спеціально для граматики він написав невеликі оповідання за мотивами народних сюжетів. Цей матеріал дібраний з урахуванням педагогічної доцільності, спрямований на виховання чуйності,чесності, почуття дружби, поваги до праці та навчання. Б. Грінченко ознайомлює дітей з визначними іменами в українській літературі. У підручнику вміщено вірші Т. Шевченка, Л. Глібова, Є. Гребінки.

Підручник є досить цінним внеском у розвиток методики навчання грамоти українською мовою. Місія Б. Грінченка, істинного просвітителя української нації, не завершилася по його смерті. Після довгих років забуття він знову повернувся до нас з великою інтелігентністю своєї душі, винятковою працездатністю, щирим бажанням, щоб і завдяки його зусиллям цей складний і суперечливий світ став трохи кращим. Недаремно І.Франко так високо оцінив діяльність Б. Грінченка: "...у всьому, що пише, проявляє побіч знання мови української, також гарячу любов до України".

Висновки до першого розділу

Характерною особливістю діяльності Грінченка було постійне прагнення до нового, цікавого. Він не міг терпіти жодних проявів нудьги, канонічних обмежень, які не розвивали, а обмежували людську свідомість, нав'язували тупість і примітивність мислення. У рукописних архівах знаходимо яскраві прояви невтомності практичних пошуків Грінченком новизни під час його педагогічної діяльності: "Молодого вчителя нудило від казенної школярської муштри, бездуховності, убогості шкільної освіти, а головне - від далеких до реального життя народу сухих і обмежених шкільних програм. Тому так часто серед матеріалів архіву Грінченка зустрічаються рукописі, гарно оформлені журнали та книжки, які вчитель "випускав" для своїх учнів або разом з ними" .

Отже, покликаючись на численні приклади, архівні факти матеріалів життєдіяльності Бориса Грінченка, доходимо висновку про те, що його світоглядні позиції були принципами правди, істинності в найрізноманітніших напрямах розкриття талановитості й здібностей письменника, педагога, вченого, етнографа-фольклориста, громадського діяча. Моральна чистота приносила всякій справі Грінченка відтінок віри в загальнолюдську чистоту і прагнення до правди. Він не міг терпіти біля себе навіть найменшого лицемірства. А тому його ім'я світить яскравою зіркою духовного подвигу праці для кожного з нас, хто прагне бути творцем у сучасній Україні.

Розділ 2. Український народолюбець Борис Грінченко на Катеринославщині

2.1 Практична діяльність Грінченка на Катеринославщині

Для нас особливо цікаво те, що становлення Б.Д. Грінченка як громадського діяча, педагога й літератора проходило й на Катеринославщині, де Борис Дмитрович перебував з 1887 р. до 1893 р. Про практичну діяльність Б.Д. Грінченка в Катеринославській губернії вже згадувала А. Животенко-Піанків. Однак діяльність українського народолюбця в цьому краї потребує комплексного історико-краєзнавчого дослідження. Таку мету ставить перед собою автор даної статті. Народився він 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту у родинівідставного штабс-капітана Дмитра Грінченка і доньки російського дворянина Літарьова - Поліксенії. Хоча сім'я належала до дворянської верстви, панського достатку не було. Батько Бориса мав лише близько 19 десятин землі, що здебільшого поросла лісом, й водяний млин, який давав основний прибуток для усієї родини.

Натомість батьки зі шкільного віку дбали про освіту сина, який навчився читати й писати вже з років п'яти. Але мовою спілкування й навчання Бориса спочатку була російська, бо українську батьки-дворяни не сприймали,як мужицьку. Батько Бориса, хоча й не цурався простої роботи по господарству та на млині, спілкувався з селянами по-українськи, але забороняв дітям промовляти “по-мужицьки”. Мати виховувалась у російській сім'ї полковника царської армії й зовсім не знала української мови. Вона розпочала читати по-українськи, коли син став публікувати свої літературні праці. Не сприяло вивченню Борисом рідної мови й те, що навкруги від Вільхового Яру були розташовані лише російськомовні села. Тому всі няньки, наймити й наймички розмовляли російською.

Допитливий хлопець читав усе підряд, що потрапляло до рук. Серед книжок, прочитаних Борисом у дитинстві, чільне місце посідали художні праці західних майстрів літератури В. Скотта, Дж. Байрона, А. де Вин'ї, Е. Шатріана, В. Гюго, російських письменників М.В. Гоголя, О.С. Пушкіна, М.О. Некрасова, М. Кольцова, життєписи славетних людей, житія святих та церковні проповіді. Крім того, він захоплювався історією російської держави, літератури, наполеонівських війн, інквізиції і т. ін. З дитячих літ у вихованні Бориса була присутня й українська компонента. Свою генетичну тягу до рідної української мови хлопчик повною мірою задовольняв у живому спілкуванні з дідом Андрієм і бабою Галею. Напевно, завдяки їм, Борис дуже полюбив українські казки й пісні.

Подальше знайомство юнака з рідною українською мовою і культурою тривало на хуторі Кути, або Долбіно, куди батько перевіз родину після смерті брата у 1868 р. Цей хутір розташовувався вже серед українських сіл, тому Борис мав змогу вчити від простого народу мову, а згодом й записувати слова та пісні. У 1874 р. Б.Д. Грінченко вступив до Харківської реальної середньої школи. Під час навчання, йдучи від народних духовних першоджерел, юнакпостійно цікавився українською літературою, перечитавши “Енеїду” І.П. Котляревського, “Приказки” Є.П. Гребінки, “Кобзаря” Т.Г. Шевченка, твори П.О. Куліша, Марка Вовчка, Г.Ф. Квітки-Основ'яненка, І.С. Нечуя-Левицького та ін. До того ж розпочав роботу над складанням українського словничка, записуючи в ході спілкування з народом слова, казки, пісні та приказки.

Тринадцяти років Борис Грінченко зацікавився поезією Т.Г. Шевченка, знайшовши “Кобзар” у батьковій скрині. Шевченкова українська поезія зачарувала душу хлопця, стала для нього особистим Євангелієм. Він став писати по-українськи. Напевно, талант мав спадковий характер, адже його бабуся по батькові доводилась двоюрідною сестрою Г.Ф. Квітці-Основ'яненку. Захоплення літературою перетворилося на своєрідну гру, коли Борис “видавав” на своєму хуторі рукописні “журнали”. Його першими слухачами й читачами стали батьки, старий пічник дід Андрій, а дещо пізніше - брат і сестра. З дитячих та юнацьких років об'єктом пильної уваги й вивчення Б.Д. Грінченка були природа і люди - селяни. Борис душею приріс до народної мови, пісенної та поетичної творчості хліборобів, незважаючи на те, що батько забороняв спілкуватися з простолюдинами.

У Харківській реальній школі Б.Д. Грінченко вчився добре, особливо полюбляючи словесність. Водночас уже в 15 років юнак почав замислюватись над долею народу, над тим, як допомогти йому. В атмосфері посилення протистояння в суспільстві він розпочав знайомитися з нелегальною літературою. Предметом його читання стала й перша українська соціально-революційна брошура “Парова машина” С.А. Подолинського.

У листопаді 1879 р., будучи вже у 5-му класі школи, Борис дав прочитати цю книжку своєму товаришеві. Не біду, брошуру побачив батько останнього, який розповів про це директорові реальної школи п. Шихову. Наслідки не забарилися. Директор почав допитувати Б.Д. Грінченка. Того ж дня інспектор реальної школи зробив трус у його квартирі, а директор передав справу жандармам. Пізньої осені 1879 р. юнака заарештували й кинули до в'язниці, до холодної камери в льоху. Через півтора місяця ув'язнення Б.Д. Грінченка віддано на рік батькові на поруки. Так Борис опинився на батьківському хуторі, що розташувався в 10-ти верстах від Харкова.

Впродовж року Б.Д. Грінченкові заборонялося навчання і поїздки до губернського центру. Перші серйозні життєві випробування не зламали, а загартували силу волі Б.Д.Грінченка. На початку 1881 р., відбувши річний термін висилки, він пішки, несучи з собою все своє невелике майно і 10 крб. у кишені, попрямував до Харкова. Спочатку Борис прийшов на свою стару квартиру, де жив перед арештом, але поселитися там не зміг - хазяйка розповіла всім про нього як “соціаліста” - страшнішого за розбійника. Тоді юнак відправився у передмістя Харкова Журавлівку, де оселився у знайомого чоботаря за 4 крб. на місяць. Улаштуватись на роботу «неблагонадійному» було непросто. Лише завдяки брату його матері Миколі Літареву, члену місцевого військового суду,він здобув посаду писарчука у Харківській казенній палаті.

Працювати прийшлось у відділі, що вів справами про “займанщину”. Незадовго перед тим охтирський адвокат, українолюбець А.Л. Шиманов розпочав і виграв низку справ, унаслідок чого одержав близько 200 тис. крб., а селяни перестали сплачувати незаконні податки. Ці численні справи викликали інтерес у Б.Д. Грінченка з точки зору вивчення українського народу. Водночас, аби поліпшити матеріальне становище, Борис давав й приватні уроки. У Харкові матеріальне становище Б.Д. Грінченка було надзвичайно скрутним. Зароблених грошей вистачало лише на обіди в найдешевішій їдальні (та й то через день). Здебільшого до вбогого раціону Бориса входили хліб з чаєм, а інколи молоко, яке передавала мати.

Житлові умови також характеризувалися бідністю: кімната з одним віконцем, з покривленими стінами, з глиняною долівкою. До того ж Борису доводилось проживати вкупі з родиною шевця. Як не дивно, саме це скромне помешкання стало надійним пристановищем для зібрань Харківської української громади, яка об'єднувала народолюбців, щирих прихильників праці на користь ріднокраю. Крім Бориса Грінченка, до її кола належали Михайло Лободовський, Дмитро Пильчиков, В. Олександров, Андрій Шиманов та деякі інші. Б.Д. Грінченко та його однодумці вчилися української мови, збирали народні пісні, казки, обговорювали проблеми народної освіти, складали популярні книжки для народу, читали українські часописи з Галичини тощо.

Громадівці зібрали трохи грошей, і Б.Д. Грінченко надрукував кілька популярних книжок, написаних ним самим та його товаришами. Тоді ж він почав надсилати свої літературні праці до Галичини, де в 1881 р. надрукував поезії у журналі “Світ”. Водночас у душу Б.Д. Грінченка запала мрія вчителювання. Він самотужки навчався й успішно здав “Колоквіум” на вчителя і подав прохання інспектору народних шкіл п. Бєлокопитову щодо призначення на вчительську посаду.

Восени 1881 р. Б.Д. Грінченко отримав призначення учителем у село Введенське Зміївського повіту Харківської губернії. Діставши кілька практичних порад від М. Лободовського, який колись сам учителював по-українськи і був за цепозбавлений роботи, молодий народний учитель вирушив на сільську ниву знань за 10 крб. на місяць. У селі Введенському Б.Д. Грінченко побачив стару й занедбану сільську школу, що розташовувалась в одному будинку з волостю.

Молодий учитель відразу ж поставив питання перед місцевою владою про ремонт шкільного приміщення, опалення його взимку, про придбання підручників у Змієві тощо. Поступово шкільна справа на селі налагодилась, і після Покрови заняття розпочались. Школа в селі Введенському була невеликою: один клас у 42 кв. м., де навчалися у дві зміни 70 учнів. Основи знань приходили здобувати не тільки місцеві школярі, а й учні з навколишніх сіл. Б.Д. Грінченкові важко працювалося в неукраїнській школі, але молодий учитель-народолюбець вишукував можливість читати школярам після занять українські казки та думи. Він швидко знайшов спільну мову як зі своїми вихованцями, так і з їхніми батьками. Однак волосне начальство не симпатизувало приїжджому педагогу: не пив горілку і не ставив могорич, а одного разу навіть вигнав п'яного старшину зі школи кочергою. Пропрацювавши рік, Борис Дмитрович поїхав із Введенського, адже за постановою місцевого земства, сільську школу зачинили “за неможливістю в ній викладання”.

Восени 1882 р. Б.Д. Грінченко отримав місце учителя у школі села Тройчате того ж Зміївського повіту. У цьому селі теж проживали вихідці з великоросійських губерній, тому,щоб черпати знання живої розмовної української мови, Борис Дмитрович поселився в українському селі Чунишине, розташованому за кілька верст, уже в Полтавській губернії. Після роботи, діставшись своєї найманої оселі, він учився народній українській мові в селян, записував пісні, приказки, слова, а вечорами писав вірші, складав читанку. Вчитель швидко здобув шанобливе ставлення до себе з боку серед сільських дітей та їхніх батьків. Останні навіть ухвалили збільшити заробітну платню учителеві. Проте волосне начальство і тут дивилося на педагога недоброзичливо.

Оповідаючи про цей період життя в автобіографії, Б.Д. Грінченко згадував: “Мені хотілося вчитися від народу мови, записувати лексичні й фольклорні матеріали і взагалі придивлятися до народного життя. У полтавському селі я жив в одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах, але того, чого шукав, мав досить”. Цілком зрозуміло, що ідеали і прагнення народолюбця були дуже далекими від світосприйняття місцевих чиновників. Улітку 1883 р. Борису Дмитровичу трапилась нагода підвищити свою кваліфікацію - у Змієві відкрились педагогічні курси для вчителів усієї Харківської губернії. Їх керівником був І.Я. Литвинов - інспектор народних училищ,який вирізнявся серед інших інспекторів своїми високими людськими й професійними якостями.

На педагогічні курси прибуло близько 80 учителів. У цьому учительському середовищі Б.Д. Грінченко відразу ж виділився знанням педагогічної справи й організаторськими навичками. Не дивно, що навколо нього незабаром об'єднався гурток у дев'ять педагогів, які після курсів сходилися й обговорювали не тільки справу педагогічну, а й українську, читали відповідні книжки, які привіз із собою Б.Д. Грінченко.

Незабаром кілька вчителів відійшло від участі в гуртку, але четверо учасників не припиняли спільних занять до кінця курсів. В ході педагогічних курсів особистість Б.Д. Грінченка привернула увагу директора народних шкіл п. Жаворонкова, який направив здібного учителя у двокласну школу в с. Олексіївку Зміївського повіту. І це попри те, що Борис Дмитрович не мав права учителювати у такому навчальному закладі через те, що не скінчив учительську семінарію. Олексіївська школа представляла собою гарний мурований будинок з мезоніном. У цьому приміщенні розміщувались ясні, чисті й теплі класи, бібліотека, кухня, квартири учителів. Школа мала й присадибну ділянку - три десятини саду.

Матеріальне становище Б.Д. Грінченка поліпшилося, адже в цій школі платили 330 крб. на рік. Проте моральні умови для діяльності українолюбця тут були вкрай несприятливі. Борису Дмитровичу доводилось всіляко приховувати українські книжки, рукописи тощо. Певно завідувач школи все ж таки дещо дізнався про українські уподобання вчителя. Не випадково, коли у школу приїхав інспектор І.Я. Литвинов, він порадив Б.Д. Грінченку бути обережнішим. Самотність народного учителя у цьому великому торгівельному селі, де проживали багаті купці й панувало російськомовне середовище, обумовила його клопотання про переведення в українське село.

Наслідком цього став переїзд Б.Д. Грінченка 14 вересня 1884 р. завідувачем двокласної школи в село Нижня Сироватка Сумського повіту. Прибувши до цієї великої школа, Борис Дмитрович швидко зрозумів, що в ній не все гаразд. Знання й дисципліна учнів не відзначалися належним рівнем, що й не дивно за умов п'янства учителів, нездорової морально-психологічної атмосфери в колективі, чому особливо сприяв законоучитель О. Лавденков.

Незабаром завідувачу вдалось налагодити навчально-виховний процес, хоча при цьому й повною мірою відчути на собі невимовну важкість учителювання в обстановці постійних наклепів, коли число протоколів чи доносів швидко досягло кількість 26. Вистояти в цій непростій життєвій ситуації, напевно, допомагало те, що поруч з Б.Д. Грінченком завжди знаходилась його дружина Марія Миколаївна, з якою було взято шлюб на початку 1884 р. Згодом Борис Дмитрович писав: “…жінка моя з того часу стала мені вірним товаришем у всіх моїх заходах і в багатьох важних і важких працях”. На початку нового навчального року Б.Д. Грінченко одержав перевод у Виру, в однокласну школу. Але 30 вересня 1885 р. він виїхав з Нижньої Сироватки, кинувши учителювання й поїхавши на батьківський хутір.

Невдовзі Б.Д. Грінченко замислив прилучитися до земської діяльності. Наприкінці 1885 р. він поїхав на Херсонщину і півтора року працював статистиком губернського земства, збираючи по селах різноманітні відомості з народного життя. Водночас народолюбець продовжував займатися літературною працею: писав оповідання й казки. У 1886 р. він опублікував другу збірку «Під сільською стріхою». Б.Д. Грінченко працював земцем-статистиком недовго - до весни 1887 р. Залишивши посаду, розпочав шукати заробітку. Влітку того ж року відома діячка освіти Х.Д. Алчевська, за рекомендацією М.Ф. Лободовського, запросила Бориса Дмитровича вчителювати в Олексіївську школу Слов'яносербського повіту на Катеринославщині. Незабаром розпочався катеринославський період педагогічної діяльності українського народолюбця, який тривав 6 років. Олексіївська школа була однокласною земською. Її бюджет складав 600 крб., 2/3 якого надавало земство, а 1/3 сільська громада.

Х.Д. Алчевська стала попечителькою школи, виділяла власні кошти на утримання цього навчального закладу, побудувала шкільний будинок, добирала вчительські кадри. Укладаючи з Х.Д. Алчевською словесну угоду, Борис Дмитрович висунув одну умову: якщо іспити покажуть добрі знання учнів, його не можуть звільнити з посади. Після цього, в середині вересня 1887 р. подружжя Грінченків прибуло до Олексіївки. З собою народні вчителі привезли чималу бібліотеку, де були видання на різних мовах. Так, у ній налічувалось кілька примірників Біблії, видрукуваної французькою, німецькою, церковно-слав'янською й російською мовами і Новий Завіт - сербською мовою. Сільська школа стояла на вигоні, напроти будинку Алчевських. Шкільне приміщення містило прихожу, два класи, бібліотеку, вчительську та сторожівку. Навколо школи височили ряди різних дерев, проте світу у приміщеннях було багато. На чисто вибілених стінах висіли географічні карти й малюнки з природознавства.

Бібліотечний фонд налічував чимало книжок. Там само розміщувались глобуси, наочні засоби вивчення різних типів народів, деякі колекції. Олексіївська школа справила гарне враження на Грінченків. Навчальний процес мав розпочатися 2 жовтня, після Покрови. Хоча Олексіївська школа діяла вже сім років, рівень підготовки учнів виявився низьким - не щастило з учителями. Тому Б.Д. Грінченко заходився надолужувати раніше втрачений час, займаючись із здібними учнями по 8-9 годин на день. Чимало довелось попрацювати народному учителю у справі налагодження дисципліни й зовнішнього вигляду школярів. Чільне місце в діяльності педагога-народолюбця займало вдосконалення навчального процесу, важливим інструментом чого стала підготовка нових навчальних посібників.