Соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації в АР Крим

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„КРИМСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ” (М. ЯЛТА)

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ, ІСТОРІЇ ТА МИСТЕЦТВ

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ

Кваліфікаційна робота

на здобуття освітнього рівня „бакалавр”

Соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації в АР Крим

студента 4 курсу, спеціальність

„Українська мова та література,

англійська мова та зарубіжна література”

Козачок Тетяни Вікторівни

Науковий керівник:

старший викладач кафедри української

філології та методики викладання Шевчук Л.М.

Ялта - 2012 р.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Мовна ситуація в аспекті соціолінгвістики

1.1 Поняття мовної ситуації

1.2 Рідна й державна мова в мовній політиці

1.3 Соціолінгвістичні методи дослідження мовної ситуації

Розділ 2. Проблема мовної ситуації в АР Крим

2.1 Мовно-етнічна ідентифікація кримчан

2.2 Анкетування як метод вивчення мовної ситуації

2.3 Опис результатів анкетування кримчан

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Крим є багатонаціональною автономною республікою у складі України з великою концентрацією російськомовного населення. Саме з мовою тісно пов'язані і проблеми сучасної системи освіти Кримського півострова. Цілком закономірно, що ступінь їхньої наукової розробки досить вагомий. Значними у цьому напрямі є дослідження Національного науково-дослідного інституту українознавства. За останнє десятиріччя опубліковано чимало монографій і наукових статей у журналах та збірниках, які висвітлюють мовні проблеми, а також проблеми національної ідентичності, національно-етнічних груп, міжнаціональні та міжконфесійні відносини в АР Крим. Проблеми монокультурного життя етносів Криму та мовної політики регулярно стають предметом обговорень на науково-практичних конференціях, на яких триває пошук оптимального вирішення ситуацій, розробка пропозицій. Більшість науковців, розглядаючи сучасні проблеми, на перше місце висувають практичні питання повернення й облаштування депортованого народу в Криму. Найважливішими проблемами АР Криму на сьогодні є соціальна диференціація мови, мова та нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо. Саме ці питання та проблеми розглядає така наука як соціолінгвістика. Неабиякий вплив на розвиток цієї науки мають політичні умови сьогодення.

За роки незалежності у Криму значних змін зазнав як етнічний склад населення, так і його культурні орієнтири. Помітно став іншим мовно-етнічний склад населення Криму.

Мовне питання є одним із актуальніших у державній етнополітиці. Поряд із цим мовний аспект відіграє величезну роль у навчально-виховному процесі, сприяючи формуванню у підростаючого покоління відчуття громадянської відповідальності та самосвідомості. Все, що зазначене вище, а також значення мови в АР Крим зумовлює актуальність теми дослідження.

Велику увагу вивченню проблем мовної політики та соціолінгвістики приділили К. Ґудзик, Л. Масенко. Питаннями мовної освіти в АР Крим займаються П. Вольвач, Ю. Подкопаєв. Розгляд етнічних питань знаходимо в працях М. Панчука.

Мета бакалаврської роботи - здійснення соціолінгвального аналізу мовної ситуації в АР Крим.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

1) визначити поняття „мовна ситуація”, „рідна мова”, „державна мова”, „мовна політика”;

2) окреслити основні проблеми в етнічній сфері АР Крим;

3) дати оцінку стану української мови в АР Крим на сучасному етапі;

Об'єкт дослідження - українська мова як державна в Україні;

Предмет дослідження - мовна ситуація в АР Крим.

Методи дослідження:

1) зіставний (для порівняння розвитку та функціонування різних мов в АР Крим);

2) описовий (для систематизації та з'ясування, яка ж мова домінує в АР Крим);

3) соціолінгвістичний - анкетування, опитування.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що в бакалаврській роботі вперше у 2012 році було проведено соціолінгвальний аналіз мовної ситуації в АР Крим.

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їхнього використання на спецкурсах з вивчення мови у школах, на вступних уроках усвідомлення науки про мову на теми „Українська мова - державна мова України”, „Мова - скарбниця духовності народу” та ін.

Апробація роботи. Окремі теоретичні аспекти були представлені у вигляді доповіді на науково-практичній конференції XIV тижня науки (РВНЗ „Кримський гуманітарний університет”, м. Ялта, 29-30 березня 2012 року).

Структура роботи. Бакалаврська робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Розділ 1. Мовна ситуація в аспекті соціолінгвістики

1.1 Поняття мовної ситуації

Мовна ситуація та проблема статусу мов в Україні та АР Крим постійно перебувають у центрі уваги і протистояння різних політичних сил, однак досі системний соціологічний аналіз цих проблем у країні відсутній. Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності. За радянських часів мовна ситуація в Україні й інших республіках не вивчалася, бо це не входило в інтереси одноосібно правлячої партії. За радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації (ЗМІіК), а також такі субстандарти, як арґо, сленґ, жарґони, просторіччя були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІіК, у просторічному спілкуванні. На думку В. Пасько розгляд мовної ситуації в Україні переконливо свідчить, що державна українська мова з часу прийняття Закону України „Про мови в Українській РСР” державною фактично так і не стала. Необхідних заходів з ліквідації наслідків примусового зросійщення українського народу протягом попередньої третини тисячоліття вжито практично не було. Вимоги патріотично свідомої громадськості були фактично проігноровані чиновництвом майже в усіх галузях і на всіх рівнях владної вертикалі. Необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні, як того вимагає чинне законодавство, створені не були. Особливо це стосується сучасних галузей людської діяльності. Внаслідок цього українська мова, яку визнала рідною переважна більшість населення України, майже 70 відсотків (67,5%), поступово втрачає статус державної і фактично витісняється російською мовою [28, с. 2].

При описі мовної ситуації враховуються кількість мов у відповідному регіоні, їхні якісні ознаки, наприклад, спорідненість та неспорідненість; наявність мовних домінантів, кількість їхніх носіїв, кількість комунікативних сфер застосування цих мов, розгалуженість форм існування мов, їхнє функціональне навантаження [11, с. 335]. Мовна ситуація в будь-якій країні сучасного світу є неоднорідною та складною. Дуже рідко вона може бути моно лінгвістичною (наприклад, в Ісландії ісландською говорить 99 % населення, в Угорщині угорською - 99,4 %). У більшості випадків мовна ситуація є полілінгвістичною, тому в її дефініціях часто наголошують на явищі мультилінгвальності [11, с. 336]. Виділяються дві групи мовних ситуацій: екзоголосні - сукупності різних мов, і єдиноголосні - сукупності підсистем однієї мови. Екзоголосні та єдиноголосні ситуації поділяються на збалансовані, якщо їх компоненти функціонально рівнозначні, і незбалансовані, коли їх компоненти розподілені за різними сферами спілкування і соціальними групами [18, с. 124]. Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й оцінними критеріями. До кількісних критеріїв належать:

а) кількість мов у певній мовній ситуації;

б) кількість мовців, що говорять певною мовою;

в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);

б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);

в) функціональна рівнозначність - нерівнозначність мов;

г) характер панівної мови (місцева чи іноземна) [35, с. 31].

За роки незалежності України системний соціологічний моніторинґ мовної ситуації та ставлення громадян до мовних проблем і статусу мов у країні не носить регулярного характеру. У чисельних теоретичних і прикладних моніторинґових дослідженнях та абсолютній більшості разових досліджень мовну ситуацію вивчають та аналізують на дуже обмеженому колі показників. Е. Огарт мовною ситуацією називає сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях [24, с. 12]. Мовна ситуація - один з найважливіших об'єктів соціолінгвістики, який характеризують за якісними, кількісними й оцінними параметрами. Це притаманний суспільству спосіб задоволення комунікатівних потреб за допомогою однієї або кількох мов. В. Брицин зазначає, що для сучасної мовної ситуації в Україні у зв'язку зі зміною мовної політики властиві процеси протиборства старих стереотипів і нових тенденцій мовного планування [7, с. 432]. У підручнику О. Селіванової зазначено кілька параметрів мовних ситуацій: 1) кількісні, що вказують на кількість мов, діалектів, варіантів на певній території, кількість носіїв мов; 2) якісні, що характеризують співвідношення мов чи форм існування, функціональну рівнозначність та нерівнозначність, характер мовної домінанти; 3) оцінні або аксіологічні, які здійснюють оцінку мов чи форм існування за різними ознаками, наприклад, комунікативна придатність, престижність, естетична ціність тощо [34, с. 335].

Серед важливих ознак сучасної мовної ситуації у сьогоденному суспільстві слід виділити такі: 1) українсько-російську колективну двомовність і диглосію; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох регіонів з різними національно-культурними, соціально-політичними традиціями і - як наслідок - мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціального статусу [24, с. 12]. Ряд дослідників доходять висновку, що в українському суспільстві поширена українсько-російська двомовність. Вона має наскрізний характер, тобто представлена у всіх регіонах країни, у всіх типах поселень та в усіх соціальних і демографічних групах.

Кількісні ознаки мовної ситуації в АР Крим такі: а) вона багатокомпонентна, тобто в АР Крим функціонує багато мов, домінуючими з яких є російська, українська та кримськотатарська; б) демографічна потужність цих мов (тобто кількість тих, хто розмовляє цими мовами) неоднакова. При цьому вона не має однозначної відповідності з національною приналежністю тих, що розмовляють цими мовами. Це пояснюють тим, що багато представників різних національностей, які мешкають в АР Крим, не володіють рідною мовою, а спілкуються тільки російською. Це українці, кримські татари, німці, а також євреї, караіми, кримчаки та інші [3, с. 1].

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства. Такої думки притримується В. Пасько: „Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім'я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою - не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найважливішого чинника націотворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства” [28, с. 7].

1.2 Рідна й державна мова в мовній політиці

Існують різні, часом суперечливі тлумачення терміна „рідна мова”, зокрема В. Русанівський зазначає: „Рідна мова - мова, з якою людина входить у світ, долучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мову своїх батьків. Рідна мова єднає, консолідує народ у часі й просторі. Тому-то духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку” [32, с. 28]. Він зазначає, що людина або народ у цілому, коли творять свою духовну культуру, самовиражаються головним чином у мові (словесний фольклор, словесна творчість). Тому кожне суспільство дбає про свою рідну мову не тільки як про засіб взаємної інформації та нагромадження знань, а й як про знаряддя створення художніх цінностей. Важливо, щоб зазначені функції мови - інформативна (комунікативна), пізнавальна (нагромаджувальна) і художня - використовувалися повною мірою. С. Єрмоленко наголошує на державотворчій функції мови: „Маємо усвідомити її роль як засобу державотворення, бо ж таки єдина мова робить населення народом - державним народом” [10, с. 91]. „По-різному приходять люди до усвідомлення державотворчої ролі української мови. Державна мова - це не одна з мов, яку добровільно обирають чи не обирають громадяни для свого виробничого, громадського чи особистого життя. Природний шлях прилучення до мови як атрибуту держави, в якій живеш, - це родинне виховання, виховання в дошкільних дитячих закладах, у загальноосвітніх середніх та вищих навчальних закладах. Через мову відбувається ідентифікація людей з країною, де вони живуть, з культурою, яку вони знають і розуміють”. Ці слова належать В Німчуку [23, с. 7]. Ф. Бацевич зазначає: „Рідна мова - це мова, якою мати нам співала колискову, тобто мова материнська; мова, якою розмовляємо з друзями; мова народу, до якого себе зараховуємо, тобто мова національна; мова, якою звертамося до Творця в хвилини радост й печалі, яка є найзручнішою, найприроднішою, якою думаємо, бачимо сни, нарешті, мова, яку самі визнаємо рідною, тобто духовно обрана. На перший погляд видається, що тут навіть нема наукової проблеми, настільки все зрозуміло для кожної людини” [3, с. 4].

С. Єрмоленко називає рідною мовою першу мову, якою почала розмовляти дитина або мову батьків та дорослих, чи мову, з якою індивід увійшов у культуру в період свого свідомого життя [19, с. 92]. Це тлумачення збігається з думкою Д. Розенталя і М. Теленкової: „Мова, що засвоюється дитиною в ранньому дитинстві шляхом наслідування дорослих, які її оточують” [31, с. 136]. С. Ожегов визначає рідну мову так: „Мова своєї батьківщини, мова, якою розмовляють з дитинства” [25, с. 556].

В „Енциклопедії української мови” подано таке визачення: „Рідна мова - мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб в умовах опіки над малим дитям. Як правило - це родинні умови. Рідна мова - одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології, яке нині набуло міждисциплінарного статусу”. Мовознавець О. Сербенська висловлює думку про рідну мову, про її важливість для розвитку особистості і держави та прогнозує майбутнє української мови в Україні: „Рідна мова - складне поняття. Особливо в сучасному світі. Міграційні процеси, мішані шлюби, люди виїжджають, приїжджають... Для мене рідна мова - це мова мого роду-племені. Не лише батька-матері, а й діда, прадіда... Це щось невіддільне від історії дитинства. Рідна мова - закладена в людині генетично. Людині значно легше її вивчити, ніж інші мови, вона в неї у крові. Кожен рід, народ, який себе шанує, обов'язково плекає свою рідну мову. Німецький філософ Гумбольдт говорив, що мова - це душа в усій її сукупності, зовнішній вияв духу народу. Він сприймав звук, що виривається з наших грудей, як подих самого буття, підкреслював, що в певних звуках прекрасно втілена „об'єднана енергія народу” і в мовців вона „збуджує приблизно однакову енергію”, це те, що нас ідентифікує. Український вчений Потебня розвинув цю думку. Він говорив про творчу діяльність рідної мови. Мова - це засіб не виражати вже готову думку, а створювати її. Мова - не засіб, а діяльність. Добре розвинута мова допомагає людині творити її мовну особистість, збагачувати її” [33, с. 23].

21 лютого 2012 року весь світ відзначав Міжнародний день рідної мови. Напередодні цього дня кореспондент газети „Високий замок” поцікавилася у відомого ведучого І. Кондратюка, письменниці М. Матіос, що ж таке рідна мова й на скільки вона важлива для розвитку особистості та держави. Письменниця, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка М. Матіос відповіла: „ Рідна мова - це моє життя, дихання. Це - як група крові, вона незмінна. І її не можна замінити донорською. Ніколи не задумуєшся, яка в тебе група крові, доки не зіткнешся з лікарями. Так і запитання, що для мене рідна мова, - мені чуже. Кров в тобі тече, а ти ж цього не чуєш. Так і українська мова в мені. Іншої мови для послуговування у моєму житті не існує, хоча знаю й інші мови.

Як письменник я - донор для тих, хто хоче знати мою мову, образну чи метафоричну. Передаю її тим, хто мене читає. І пишаюся, що є носієм саме цієї, а не іншої мови. А я - автентичний носій. У мені мова - не принесена, не вивчена, а рідна. Це - мій ексклюзив”.

Телеведучий, відомий продюсер І. Кондратюк ділиться своїми думками: „ Для мене рідна мова - мова моїх батьків. Мова, якою сказав перше слово, якою почав розмовляти. Ми в родині розмовляли виключно українською. Завжди жив в Україні, в дитинстві також - в радянській, але Україні. Тому мова мого спілкування була винятково українська. Російською вперше заговорив, коли приїхав в Київ і вступив в Національний університет ім. Т. Шевченка. До того ані причин, ані потреби спілкуватися іншою мовою, окрім української, у мене не було. Й зараз не бачу потреби розмовляти іншою мовою, а не рідною” [33, с. 22].

Всі ці тлумачення та думки щодо визначення поняття „рідна мова” сходяться в одне: рідна мова пов'язана з батьками, дорослими та з наслідування дітьми їхньої мови.

Є й інші погляди щодо того, яку мову слід називати рідною. На думку В. Авроріна, „рідною слід визнавати ту мову, якою людина чи колектив людей володіють досконало (в доступних для певного віку та рівня освіти межах), не гірше, ніж будь-якою іншою (якщо людина володіє більш ніж однією мовою), і користуються найбільш вільно і активно у будь-яких випадках життя - не лише розмовляють, розуміють, але й думають, не вдаючись при цьому до розумової операції перекладу на іншу мову” [1, с. 79]. Представники цієї теорії підкреслюють, що саме рідна мова дає змогу реалізувати експресивну функцію, тобто виражати думки будь-якого змісту. Іншими словами, саме та мова, засобами якої людина може висловити будь-яку думку, і є рідною.

Однозначне розуміння рідної мови для конкретного мовця можливе виключно у тому випадку, коли і сам мовець, і суспільство в цілому є одномовним. Якщо ж з'являється ряд додаткових чинників, таких як двомовна сім'я, іншомовне оточення та інше, то поняття рідної мови розпадається на цілий ряд визначень, які у цьому випадку не збігаються. Б. Ажнюк для українців, які живуть у діаспорі, виділяє принаймні сім змістових блоків:

1) перша в житті мова;

2) мова матері (батьків);

3) мова роду з дідів-прадідів, генетико-антропологічна спадщина;

4) мова, з якою сама людина ідентифікує себе у плані культурної спадщини;

5) мова, з якою людина зберігає емоційний зв'язок;

6) мова, в якій людина почуває себе комунікативно найвигідніше;

7) основна мова держави, лояльним громадянином якої є певна людина [2, с. 122-123].

Н. Шумарова зазначає, що: „рідна мова - це поняття психологічне й соціальне одночасно, вона демонструє зв'язок людини насамперед з її власним родом (родиною), а через нього з етносом. Розбіжність між рідною мовою і вибором національності зумовлена перш за все типом мовного середовища та складним характером соціопсихологічних і культурно-історичних зв'язків різних етносів. Рідна мова на шкалі періодизації мовного розвитку особистості - це перша із засвоєних мов, вона може поступитися іншій мові…, але рідна мова назавжди залишиться ланкою зв'язку дитини з зовнішнім світом” [40, с. 33].

Узагальнюючи погляди науковців, вважаємо, що основними чинниками визначення рідної мови є: з одного боку, перша в житті мова і мова матері, а з іншого - це мова, з якою сама людина ідентифікує себе у плані культурної спадщини. Перший випадок доцільно використовувати для визначення рідної мови дитини, другий - для людини в дорослому віці. Однак питання визначення рідної мови залишається відкритим, оскільки одна й та ж людина може розмовляти в дитинстві однією мовою, а у зрілому віці ідентифікувати себе з іншою.

Термін „державна мова” з'явився у часи виникнення національних держав. В. Німчук вважає, що: „Державна мова - закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики” [22, с. 23]. Державна мова - важливий соціокультурний чинник консолідації суспільства. Через засоби масової інформації, науку, освіту має забезпечуватися основа духовної культури українського народу, єдність поколінь, наступність і оновлення культурних надбань нації. У радянські часи культивувалася народницька, культурно-фольклорна свідомість українців, і ця свідомість затримувала мовно-національну нівеляцію українців в „єдиному радянському народі”. Сьогодні замість народницької потребуємо формування державницької, українознавчої свідомості [11, с. 79].

В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови. У багатонаціональних країнах конституцією (законодавством) статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення. У деяких країнах відповідно до їхнього теріторіально-етнічного складу статус державних надано двом і більше мовам (напр., у Канаді - англійській та французькій). Але акцентуючи на офіційній двомовності Канади, політики і теоретики не згадують, у що саме виливається ця двомовність для державної цілісності Канади. Виливається ж вона у те, що ця країна не переборола загрози свого розпаду, адже, як відомо, під час референдуму 1997-го року для виходу Квебеку зі складу Канади та перетворення його в самостійну державу не вистачило лише одного відсотка [29, с. 41]. Так, посол України в Канаді Ю. Щербак каже: „Коли заходить мова про двомовність, я завжди наводжу такий приклад. Французькі націоналісти у Квебеку не хочуть чути англійської мови, вони борються з тим, щоб там навіть написів англійською мовою не було - і їх немає, до речі. Так от, коли вони виступають на публіку, то можуть свій виступ почати з того, що скажуть англійською „ледіз енд джентльмен”, потім весь текст іде французькою, а прощаються та дякують за увагу також англійською. Так може бути і в нас, якщо проголосимо двомовність. Вітатимуться і прощатимуться українською, а вся промова буде російською. Є локальні мови, є регіональні мови - і російська може бути регіональною в якомусь регіоні України, як, наприклад, у західній Україні - польська. Але українська повинна бути державною, бо інакше мовами націю можна розколоти гірше, ніж будь-якими іншими заходами” [29, с. 41]. У демократичних країнах із статусом однієї мови як державної заборонена дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб. Існують країни, в яких запис про офіційний статус мови відсутній. Однією з таких країн є Італія, де позиція італійської мови зміцнюється загально італійською державною єдністю. До речі, нема окремого запису про офіційний статус і норвезької мови в Конституції Норвегії або англійської мови у Конституції США. У цій останній країні тільки в останні роки з'явився окремий федеральний урядовий мовний Акт, який покликаний зокрема, допомогти розібратися і в тій, скажімо, ситуації, що як стверджує 17 мільйонів американців, вони не вміють добре говорити по-англійськи, а 18% громадян США не спілкується по-англійськи вдома [29, с. 48]. Франція, Німеччина, Італія, Польща, країни Прибалтики постійно дбають про дотримання мовних законів, що сприяє утвердженню престижу мови корінної нації, і, відповідно, працює на розвиток культури. Наприклад, у Конституції Іспанії, яка, підкреслюючи „нерозривну єдність іспанської нації, спільність і неподільність Вітчизни всіх іспанців”, у цьому ж реченні акцентує і на „визнанні та гарантіях прав автономії для національностей і релігій”. І далі зазначено: „Кастильська є офіційною іспанською мовою держави. Кожен іспанець зобов'язаний нею володіти та має право її застосовувати”. У Конституції цієї країни підкреслено, що у відповідних автономних спільнотах Іспанії згідно з їх статутами можуть використовуватися як офіційні й інші мови Іспанії. Відомо, що крім власне іспанської (кастильської), у цій країні є ще шість чисельних (за кількістю мовців) мов, як-от арагонська (30 тисяч мовців), астуріанська (450 тисяч), басків (515 тисяч), галіціанська (2 мільйони 753 тисячі); є ще каталонська, валенсійська… Усі вони, крім арагонської, мають на теренах свого поширення, у відповідних автономіях, офіційний статус - звісно, поряд з офіційною для усієї країни іспанською, утвердженню, зміцненню позицій якої надається у цій країні виняткова увага [29, с. 47-48].

У більшості європейських країн основоположні принципи мовної політики визначені в конституціях, насамперед, шляхом визначення офіційної або державної мови. Так, в конституціях Швейцарії, Мальти, Ірландії поряд з терміном „офіційна мова” вживається термін „національна мова” для означення мов корінних націй або для означення мови [29, с. 41]. Конституції таких держав, як Хорватія і Сербія, не виокремлюють ні національної, ні офіційної, ні державної мови, а користуються терміном „мова для офіційного використання”.

Зовсім інший приклад мовного досвіду спостерігаємо в Бельгії, де мови основних двох народів - фламандців та валлонів (відповідно фламандська та французька) мають статус двох державних мов. Однак офіційна двомовність у цій країні обернулася тим, що для неї характерне протистояння на мовному ґрунті, яке змушує владу докладати неабияких зусиль, аби підтримувати цілісність країни. Така ж ситуація відбувається і в Афганістані. Як пише літератор з міста Хмельницького В. Матеуш „в Афганістані дві державні мови, споріднені між собою дарі та пушту, належать до однієї - іранської групи мов… Цю країну здавна роздирають гострі суперечності, що політична нація там глибоко розколена. Там воюють, вбивають один одного вже й без присутності іноземних окупантів. З цього можна зробити висновок, що надання в одній і тій же країні однакового державного статусу спорідненим між собою мовам та відсутність єдності суспільства взаємопов'язані” [29, с. 46]. У Фінляндії, наприклад, також є дві державні мови - фінська і шведська. На відміну від Бельгії та Афганістану, мовна гострота тут відсутня. І то вже тому, що шведською мовою говорить у колись переважно шведськомовній Фінляндії лише шість відсотків населення. Означає ж це те, що жодного тиску на фінську мову - мову народу, який дав назву цій країні, шведська мова не може чинити [29, с. 42].

Шляхом об'єднання одномовних спільнот в одну державу в числі перших у Європі пройшла свого часу Франція. Багато хто знає, що існували колись окремо Французьке королівство і Велике герцогство Бургундське, зі всіма осібними атрибутами державності, окрім одного - власної мови. Саме тому більша за потугою Франція у процесі свого історичного розвитку стала великою світовою державою, а Бургундія - лише її складовою, про колишню велич якої нині нагадує хіба що грізний лев (колись герб самостійної держави, а нині лише емблема на автомобілях французької марки „Пежо”) [28, с. 7].

Більшість європейських держав застосовують норму, закріплену Конституцією: одна національна держава - одна офіційна мова, яка використовується на всій території держави. До таких країн належать Великобританія, Франція. Законодавство цих держав передбачає існування в країні єдиної офіційної мови, яку мають поважати і використовувати всі громадяни на всій території держави у всіх сферах публічного життя. Отже, підсумовуючи зазначимо, що у зробленому огляді нарочито згадані країни, де питання офіційних мов та статусу мов національних меншин вирішені по-різному, отже, й не конче, не в усіх випадках заслуговують копіювання українцями тамтешніх порядків.

Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах громадського та культурного життя. Давньоруська мова в добу Київської Русі є не лише мовою художньої літератури, літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіційного та приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною, згідно визначення „Енциклопедичного словника економіки та права” „Державна мова - основна мова держави, яка використовується в законодавстві та офіційному діловодстві, навчанні” [21, с 22]. Історично доля українського народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Таке визначення цього поняття знаходимо у „Короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів” С. Єрмоленко: „державна мова - це офіційна мова державних установ, мова освіти, науки, культури тощо” [10, с. 91]. Автор звертає увагу, що це мова, якою держава заявляє про свій суверенітет у міжнародному спілкуванні. Українська мова є мовою корінної нації та рідною мовою для більшості населення України.

А. Погрібний у праці „Світовий мовний досвід та українські реалії” розглядає визначення державної мови, надане Конституційним Судом: „Під державною мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя” [29, с. 12].

Усі ці визначення об'єднує думка, що це мова засобу спілкування всіх сфер життя держави і є обов'язковою для вжитку; населення України повинно знати та використовувати державну мову.

Українська мова сьогодні впроваджується в АР Крим у якості державної: вона викладається у середній та вищій школі в якості обов'язковою мовою; виробничі справи переведено на українську мову; постійно збільшується ефірний час для передач державною мовою та ін. [41, с. 2].

В Україні державна мова закріплена Конституцією України, зокрема в ч. 1 ст. 10 Конституції, вказано: „Державною мовою в Україні є українська мова. (положенню частини першої статті 10 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14.12.99 р. N 10-рп/99);

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування;

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом” [14, с. 3].

Останнім часом багато дискусій точаться навколо питання про надання російській мові статусу офіційної мови в Україні.

Сьомого вересня 2010 р. у Верховній Раді зареєстровано проект закону „Про мови в Україні”, авторами якого є три депутати від коаліційної більшості - О. Єфремов, С. Гриневецький і П. Симоненко.

Законопроект нібито має на меті встановити рівноправність усіх мов, які вживаються на території України. Із посиланням на Європейську хартію регіональних або меншинних мов” як базовий документ у мовне законодавство вводиться поняття „регіональна мова”. Європейська хартія регіональних мов ухвалена у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Метою Хартії є „захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі”. Особливу увагу в цьому документі приділено захистові тих мов, котрим загрожує загибель внаслідок малої кількості носіїв. Такі мови називають міноритарними, на відміну від поширених мажоритарних. Проте, як зазначають експерти, поки що Хартія не виконує цієї своєї місії. На території її поширення регіональна мова отримує ті ж права, що й державна. Так, 6-й пункт 8-ї статті проекту закону „Про мови в Україні” надає регіональній мові такі права: „Регіональна мова… використовується нарівні з державною мовою на відповідній території України в роботі місцевих органів влади, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя в межах і порядку, що визначаються цим законом”. Згідно із законопроектом, для надання російській мові статусу регіональної достатньо, щоб кількість осіб цієї мовної групи, які мешкають на певній території, становила 10 відсотків і більше від загальної чисельності її населення, - зрозуміло, що статус регіональної російська мова отримає в усіх або майже в усіх областях України [17, с. 6-7].

Л. Масенко наголошує, що у такий спосіб може бути узаконена в Україні аж ніяк не паритетна українсько-російська двомовність, як про це декларативно заявляють автори законопроекту, а російська одномовність. Навіть більше - цим законом буде легалізовано претензії російської меншини на роль державотворчого етносу в Україні. Про таку роль російської мови в Україні нинішній міністр освіти і науки заявляв ще в 2008 році, звинувачуючи помаранчеву команду в тому, що вона хоче „стереть само понимание того, что русский язык на Украине не иностранный, а государствообразующий наряду с украинским” [17, с. 7-8].

26 серпня 2011 року у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України „Про засади державної мовної політики”. У ст. 6 законопроекту вже йдеться про те, що українська мова як державна мова обов'язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. При визначенні мови роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування державна мова є основною. У той же час у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови). В статті 5 законопроекту йдеться про те, що в окремих адміністративно-територіальних одиницях створюються можливості для функціонування паралельно з державною (не замість державної, а саме паралельно) традиційних регіональних мов або мов меншин, в законопроекті при визначенні можливості використання регіональної мови (мов) в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування, у листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня про таку паралельність не йдеться [37, с. 5-6].

Тобто, законопроект фактично передбачає можливість використання у роботі органів державної влади та місцевого самоврядування замість державної мови регіональну.

Державною мовою в Україні залишається українська мова. Отже, влада повинна забезпечити конституційне право громадян на освіту рідною та державною мовами.

Мовна політика посідає чільне місце в системі державних пріоритетів, оскільки її стратегічним завданням є забезпечення неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин та задоволення мовних потреб громадян України. Вона оперує поняттями державної, рідної, офіційної, титульної мови. Мовна політика може бути спрямована на утиск мови чи на її розвиток, на взаємодію та рівноправність мов у державі тощо. Мовна політика завжди є складовою національної політики, яка залежить від держави (мононаціональної чи багатонаціональної, або поліетнічної), розвиненості її економіки, ваги у світовій спільноті, від владних структур й особистостей, активності суспільних організацій, міжнародних зв'язків різного типу, прихованих і явних виявів ксенофобії і т. ін. За радянських часів в Україні проводилася політика українізації, яка слугувала лише укріпленню комуністичної влади. Саме цим можна пояснити чисельні суперечності в обґрунтуванні мовної політики в Україні. Про непослідовність цієї політики свідчать, зокрема, і ті аргументи партійних діячів, що мали нібито засвідчити відхилення від курсу українізації. У своїй статті „Радянська мовна політика в Україні. Переклади творів Леніна українською 1930-х та 1950-х рр.” науковий співробітник Віденського університету Ф. Гофенедер пише, що у Радянському Союзі часто згадувалося, що націоналістичне і й частково фашистське мовне планування 1920-х свідомо відходило від розмовної мови українських радянських мас, хоч саме переклади творів Леніна, а також Сталіна, Маркса й Енгельса і сприяли збагаченню української літературної мови [8, с. 38]. У І. Білодіда читаємо: „Переклад творів класиків марксизму-ленінізму з російської на українську мову є дуже важливим фактором збагачення української літературної мови: він розширює, збагачує і уточняє її лексику і фразеологію, синтаксичні структури, засоби образного вираження. Мова української публіцистики, художньої літератури, різних галузей науки і мистецтва, ділова мова і жива літературна мова знаходять у цьому перекладі науково обґрунтовані мовні факти, які сприяють дальшому розвиткові культури української мови, її функціональної чіткості і семантичної багатогранності” [4, с. 106-107]. Пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі та є базовим системоутворюючим складником української державності й українського народу - громадян України всіх національностей. Останнім часом найбільшу цікавість у мовознавців та дослідників цікавість викликають соціолінгвістичні вимірні проблеми, а також принципи проведення мовної політики. Голова Секретаріату України В. Ульянченко наголошує: „Державна мовна політика має бути спрямована на утвердження поваги до української мови та мов національних меншин, будь-які прояви зневаги є неприпустимими. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, установлену законом” [30, с. 2]. Термін „мовна політика” має два значення:

1) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація літературних форм, реформи в галузі орфографії і пунктуації тощо);

2) мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві та політології вживають термін національно-мовна політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з національного питання [19 с. 14-15].

Існують приклади дотримання мовної політики в різних країнах. Останнім часом у деяких країнах, у тому числі й таких мовно-однорідних та від незапам'ятних часів незалежних, як Франція, мовну політику стали використовувати як інструмент захисту від впливів глобалізації, конкретно - для боротьби з „американським культурним імперіалізмом”. Відомо, що чинний французький закон про мову передбачає низку заходів проти англіцизмів (американізмів) у рекламі, в ефірі, проти засилля англомовної естради тощо. Окремої уваги заслуговує те, наскільки пильно бороняться позиції офіційної мови у Франції. У цій країні закон забороняє вживання у публічних сферах висловів чи термінів іноземною мовою, якщо існує аналогічний французький вислів чи термін; раз на рік, до 15 вересня, уряд надсилає до парламенту свій звіт про хід виконання даного закону; окремим актом передбачено й форми покарань за порушення закону - штраф (до 9 тисяч доларів) або ув'язнення (до 6 місяців) [29, с. 49]. Аналогічна політика здійснюється в ряді балканських держав. Скажімо, маленька Словенія ухвалила нещодавно „Закон про мову” з огляду не лише на загрозу „американізації”, а й „германізації” [20, с. 12].

Немалого успіху у відродженні власних мов здобули й держави Балтії. Щоправда, там і за радянської доби ніколи не вдавалося русифікувати власне естонців, латишів, чи литовців. Але серед так званого „російськомовного населення” (переважно росіян, а також білорусів та українців, яких масово привозили для роботи на великих підприємствах) рівень володіння місцевими мовами був практично нульовий, що ділило суспільство на дві практично не пов'язані одна з одною спільноти. Сьогодні ж, коли володіння державною мовою є необхідною умовою одержання громадянства та росту кар'єри, так звані „російськомовні” масово й небезуспішно оволодівають не лише литовською і латиською, але й дуже непростою для іноземців естонською [20, с. 13].

У Туреччині відповідно до статті 42 Конституції офіційною є турецька мова. Привертає до себе увагу, що в той час, як у 1983 році Радою Національної Безпеки цієї країни була санкціонована можливість вивчення у навчальних закладах усього дев'яти іноземних мов (англійська, французька, німецька, китайська, японська, російська, арабська, італійська та іспанська), то вивчення, скажімо, курдської мови (мільйони мовців) та ряду інших до цього часу не дозволене - на тій підставі, що курдська мова - то, мовляв, діалект [29, с. 48].

На думку Л. Масенко, до актуальних завдань державної мовної політики належить впровадження мовного планування, спрямованого на захист і підтримку державної мови, на перспективу майбутнього подолання деформацій постколоніального мовно-культурного розвитку країни [17, с. 6].

У соціолінгвістичній літературі поняття „мовна політика” знаходить різноманітне тлумачення. Крім того, дуже часто як синоніми використовують поняття „мовне будівництво” та „мовне планування”. Якщо ж бути точнішими, то мовна політика - це мовний аспект державної політики з національного питання. За словами кандидата філологічних наук І. Попеску, „мовна політика є не тільки одним з найважливіших чинників, які формують та змінюють мовну ситуацію, а й одним із її вагомих аспектів”. У „Короткому словнику лінгвістичних термінів” під редакцією С. Єрмоленко подане таке визначення: „Мовна політика - заходи держави щодо розв'язання питань розвитку мови (мов) у соціумі, країні. Мовна політика в поліетнічних державах у зв'язку з освітою (освіта державною мовою, рідною мовою етносу), створенням інформаційного простору, який забезпечує національну цілісність і безпеку держави. До мовної політики належать питання мовного планування, актуальність для країн, що тривалий час перебували у складі імперій і в яких культивувалася й утверджувалася як соціально престижна мова метрополії. Оцінка рівня розвитку мови і її здатності обслуговували всі сфери життя соціуму виступати важливим складником розвитку національної культури, освіти залежить від здійснювальної в державі мовної політики. Вона визначає також діяльність у галузі культури мови” [10, с. 93].

Основна мета мовної політики, яка має визначатися Конституцією України та її національними інтересами як суверенної держави, полягає в розвитку української мови та утвердженні її державності, у задоволенні мовних потреб національних меншин. Чинником оптимізації мовної політики є створення всебічних умов для посилення в суспільстві ролі та значення державної, української мови, розв'язання суперечностей між сутністю національної культури та мовними засобами її реалізації. Мовна політика може проводитися не лише державними установами, суспільними організаціями й етнокультурними спілками, а також видатними особистостями.

1.3 Соціолінгвістичні методи дослідження мовної ситуації

Соціолінгвістика (соціальна лінгвістика) - наукова дисципліна, яка розвивається на стику мовознавства, соціології, соціальної психології та етнографії та вивчає широкий комплекс проблем, пов'язаних із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і тією роллю, яку відіграє мова в житті суспільства. Деякі з цих проблем (наприклад, „мова і суспільство”) розглядаються і в межах загального мовознавства. До кола соціолінгвістичної проблематики загалом відносять взаємовідношення мови та суспільства, репрезентованого системою суспільних об'єднань і груп у структурі складних соціальних відношень і функцій. Міждисциплінарний статус соціолінгвістики знаходить вираження у понятійному апараті, який використовують у цій науці. Так, мовний колектив, який розглядають в якості вихідного поняття соціолінгвістичного аналізу, визначається на основі як соціальних, так і мовних ознак (наявність соціальної взаємодії і єдність мовних ознак). Основні операційні одиниці соціолінгвістичного дослідження - соціолінгвістичні змінні - характеризують співвіднесеністю, з одного боку, з певним рівнем мовної структури (фонологічним, морфологічним, синтаксичним, лексико-семантичним), з іншого - з варіюванням соціальної структури або соціальних ситуацій [18, с. 57].

Історією соціолінгвістики займався А. Швейцер, і він зазначає, що оновлення соціолінгвістичних досліджень в СРСР були закладені в 20-30-х рр. 20 ст. працями радянських вчених В. Виноградова, В. Жирмунського, М. Сергіївського, Б. Ларіна, Є. Поліванова, Р. Шор, Л. Якубинского, які вивчали мову як суспільне явище на основі марксистського розуміння мови як суспільного явища [38, с. 21]. Ґрунт для сучасної соціолінгвістики підготували також праці представників соціологічного напряму у французькому мовознавстві (А. Мейе), який вніс істотний внесок у виявленні ролі соціальних чинників у розвитку мови; роботи американських етнолінгвістів, що розвивали ідеї Ф. Боаса і Е. Сепіра про зв'язок мовних і соціокультурних систем; праці представників празької лінгвістичної школи - Б. Гавранека, Й. Вахека, В. Матезіуса, та інших, продемонстрували зв'язок мови із соціальними процесами, соціальну роль літературної мови; дослідження німецьких вчених, особливо Т. Фрінгса та створеної ним лейпцігської школи, обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію; оригінальні роботи в галузі мовної ситуації і культури мови японської школи „мовного існування” [35, с. 30].

У 60-70-х рр. інтерес до соціологічних проблем мови зріс у зв'язку, з одного боку, з потребами сучасного суспільства, для якого проблеми мовної політики та інші практичні аспекти соціолігвістики набувають більшої актуальності, і, з іншого - з критикою структурної лінгвістики, з прагненням подолати обмеженість невід'ємного підходу до мови і глибше проникнути в природу мови як суспільного явища [35, с. 29].

В. Авронін зазначає, що однією з основних проблем, які вивчає соціолінгвістика, є проблема соціальної диференціації мови на всіх рівнях її структури, і зокрема характер взаємозв'язків між мовними і соціальними структурами, які є багатоаспектними та носять опосередкований характер. Структура соціальної диференціації мови багатовимірна і включає як стратифікаційну диференціацію, зумовлену різнорідністю соціальної структури, так і ситуативну диференціацію, зумовлену різноманіттям соціальних ситуацій [1, с. 123].

З цією проблемою тісно пов'язана проблема „мова і нація”, вивчаючи яку соціолінгвістика оперує категорією національної мови. Ця проблема трактувалася в радянському мовознавстві як соціально-історична категорія, яка виникає в умовах економічної і політичної концентрації, що характеризує формування націй [36, с. 42].

Одним з ключових понять соціолінгвістики є поняття мовної ситуації, яка визначається як сукупність форм існування мови (мов, регіональних койне, територіальних і соціальних діалектів), що обслуговують континуум спілкування в певній етнічній спільності або адміністративно-територіальному об'єднанні.

Однією з важливих соціолінгвістичних проблем є проблема соціальних аспектів білінгвізму (двомовності) і диглосії (взаємодії різних соціально протиставлені один одному підсистем однієї мови). В умовах білінгвізму дві мови співіснують одна з одною в межах одного колективу, який використовує ці мови в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. В умовах диглосії спостерігаються подібні відносини між різними формами існування однієї мови (літературною мовою, койне, діалектами). Соціолінгвістика вивчає також використання мови в комунікативних цілях, і зокрема мовна поведінка як процес вибору оптимального варіанту для побудови соціально коректного висловлювання. При цьому виявляється сам механізм відбору соціально значущих варіантів, встановлюються критерії, що лежать в основі вибору [38, с. 23].

Л. Масенко наголошує, що особливе місце серед проблем соціолінгвістики займає проблема мовної політики та наводить наступне визначення терміну: „Сукупність заходів, що вживаються державою, партією, класом, громадським угрупуванням для зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм” [19, с. 13].

Методи соціолінгвістики є синтезом лінгвістичних і соціологічних процедур. Ці методи А. Швейцер поділяє на методи польового дослідження і методи соціолінгвістичного аналізу мовного матеріалу. Методи польового дослідження включають анкетування, інтерв'ювання, безпосереднє спостереження. Опитування, які використовують при заочному вибірковому анкетуванні, істотно відрізняються від соціологічних анкет характером і кількістю питань, а також стратегією опитування, яка визначається його завданням - отримати відомості про мови інформантів. Велику увагу приділено складанню програми і розробці техніки інтерв'ю. Для отримання достовірних даних про вплив ситуативних параметрів на мову інформантів, ретельно контролюють мовну ситуацію, стимулюючи або природно-невимушену мову, або свідому орієнтацію на престижний еталон. Спостереження над мовною діяльністю інформантів будують таким чином, щоб виключити або звести до мінімуму вплив спостерігача на їхню мовну поведінку. Іноді проводять так зване включене спостереження, при якому спостерігач виступає не в ролі інтерв'юера, а в якості одного з учасників комунікативного акту [39, с. 167].