Синтаксичні та стилістичні функції займенників (на матеріалі творів М. Хвильового)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Синтаксичні та стилістичні функції займенників (на матеріалі творів М. Хвильового)

Вступ

Займенник, як клас слів формувався зовсім інакше, ніж іменники, прикметники, числівники. О. Потебня вважав, що первісно всі слова мови поділялися на дві лексико-семантичні групи: якісні, які називали предмети, якісність, обставини та ін.; вказівні, які не називали явищ дійсності. Давнє ім'я, а також іменники, прикметники і числівники, що виділилися з нього, є словами якісними. Займенники належать до вказівних слів, оскільки вони позбавлені номінативної функції і лише натякають на іменники, прикметники, числівники та прислівники [5, С. 135]. Тому на думку О. Пєшковського, П. Фортунатова, Л. Щерби, І. Кучеренка, І. Вихованця та інших, займенник не є самостійною частиною мови. За їхнім твердженням, на основі формальної подібності до відповідних частин мови, ці лексеми слід називати займенниковими іменниками (я, ти, він), займенниковими прикметниками (наш, свій твій), займенниковими числівниками (кілька, стільки), займенниковими прислівниками (там, туди, тоді) [2, С. 186]. Згідно з іншою фіксацією - це самостійна частина мови, саме ця думка є традиційною у сучасому мовознавстві.

Займенники широко використовують в різних стильових різновидах мови - науковому, науково-популярному, художньому та публіцистичному. Хоч займенників у мові дуже мало, їхня роль надзвичайно важлива, адже за частотою вживання займенники посідають третє місце (після іменника і дієлова).

Актуальність роботи. Перше функціональне значення займенників - бути одним з універсальних засобів актуалізації мовленнєвих висловів про конкретні факти дійсності, тобто засобу переведення абстрактної системи мови у сферу актуалізованого мовлення. Специфіка цього класу слів полягає в тому, що він позбавлений конкретно-виявленого матеріального змісту і дає найзагальніші уявлення про предмети, ознаки, кількість. Залежність займенника від контексту чи ситуації мовлення від іншого слова, свідчить про те, що в значенні займенника є завжди елемент ситуаційності. Здатністю зближуватися з іншими частинами мови, займенники протиставляють іншим класам слів, для яких характерна чітка частиномовна належність. Однак, не у всіх випадках і не всі займенники заступають інші частини мови. Наприклад, до займенників він, вона, воно, вони, цей, той можна дібрати відповідники серед іменників та пикметників, тоді як до займенників я, ти, себе не можна дібрати відповідників серед іменників. Тому умовно усі займенники можна поділити на дві групи: до яих можна дібрати відповідники, а до яких ні. Отже, займенники співвідносяться з іншими частинами мови але абсолютно не дублюють їх, оскільки мають свої семантичні і формальні ознаки, відмінні від ознак інших частин мови.

Три основні функції займенників - дейктична (вказівна), анафорична (зумовлена контекстом) і кванторну (кількісну).

Займенники стали об'єктом досліджень переважно у зв'язку з вивченням їх історії (С.П. Бевзенко), стилістичної ролі в мовленні (В.С. Ващенко), явища прономіналізації (Й.О. Дзендзелівський) тощо.

Проблему семантики і функціонування займенників в українській мові порушено у працях Л.А. Булаховського, І. Г. Матвіяса, А.П. Грищенка та інших дослідників.

Вагомий внесок у розробку питань, пов'язаних зі згаданою проблемою в інших слов'янських мовах, зробили такі мовознавці, як В.В. Виноградов, Ю.Л. Яворська, І. Пете, Є. М. Галкіна-Федорук, О.М. Селіверстова, Ю. Рибак, Г. Кржижкова, Л.Я. Маловицький, М. Івич, Р. Ружичка, Я.С. Глушковська та ін.

Об`єктом дослідження виступають займенники у творах Миколи Хвильового.

Предметом цього дослідження є синтаксичні та стилістичні функції займенників.

Мета курсової роботи - дослідити різноманітність займенників у прозовій спадщині письменника та простежити їх синтаксичні та стилістичні функції.

Для досягнення поставленої мети передбачено вирішити ряд конкретних завдань:

ь зясувати роль займенника серед інших частин мови;

ь визначити морфологічні, синтаксичні та стилістичні ознаки займенників;

ь охарактеризувати найзагальніші семантико-граматичні та функціональні особливості займенників;

ь простежити основну стилістичну роль займенників у творах письменника;

Методологічною основою дослідження є найважливіші положення загального мовознавства про взаємозв'язок мови, мислення і реальної навколишньої дійсності, сучасні наукові положення про мовну картину світу. У ході дослідження використовувався метод теоретичного вивчення та аналізу науково-методичної літератури. Також для аналізу фактичного матеріалу використано описовий метод, що ґрунтується на зовнішній (логіко-психологічні прийоми, міжрівнева інтерпретація) та внутрішній інтерпретації (парадигматична і синтагматична методика з застосуванням опозиційного аналізу). Застосовувалися також прийоми дистрибутивного, компонентного і аналізу функціонування відповідних мовних одиниць і методика функціонального аналізу. Досягненню поставленої мети підпорядковані методи дослідження - загальнонаукові (спостереження, аналізу, узагальнення) та конкретні лінгвістичні. Також для дослідження даної теми використані такі методи як абстрагування, аналізу і синтезу, зворотний або елементарно-теоретичний аналіз і синтез та структурний метод. Прийом інтерпретації тексту дав змогу встановити особливості функціонування займенників у художньому тексті, прийом зіставлення - виявити індивідуально-авторські особливості вживання займенників у прозі М. Хвильового.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній уперше здійснено цілісний і системний аналіз семантики і функціонування займенників сучасної української літературної мови, їх стилістичні і синтаксичні функції на матеріалі творів Миколи Хвильового.

Теоретичне значення. Курсова робота містить важливі теоретичні узагальнення про власне мовну природу займенникаів, функціонування яких у мовленнєвій практиці регулюється рядом закономірностей перебігу процесів спілкування. Аналіз функціонування займенників на основі інформативно важливого фактичного матеріалу значною мірою доповнює відомості про синтаксичну і стилістичну роль займенників в комунікативній практиці.

Практичне значення. Робота містить важливу інформацію, необхідну для підготовки підручників та посібників з граматики та стилістики для середньої та вищої освіти; для викладання шкільного та вузівського курсу сучасної української літературної мови; для написання індивідуально-дослідних, курсових і дипломних робіт студентами філологічних спеціальностей.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та списку використаної літератури.

1. Теоретичні аспекти займенникових слів

1.1 Місце займенника в системі частин мови

хвильовий синтаксичний займенник стилістичний

У європейській традиції ще з давньогрецьких часів від Аполлонія Діскола (II ст.) займенник розглядають як самостійну частину мови (0. Шахматов, Л. Булаховський та ін.). На основі семантико-граматичної подібності до інших частин мови займенники поділяють на іменникові (я, ти, він), прикметникові (наш, свій, твій), числівникові (кільканадцять, стільки), прислівникові (там, тут, тоді) [5, С. 136].

Особливу позицію займав В. Виноградов. Як і О. Потебня, він вважав, що давні вказівні слова були займенниками і мали всі ознаки самостійної частини мови. Але в процесі еволюції граматичної будови більшість із них злилася з дієсловами, іменниками, прикметниками, прислівниками, сполучниками, частками, а деякі перетворилися на прислівники й частки. І лише невелика кількість іменникових займенників (за словами В. пережитків особливої частини мови»), які вказують на особу або предмет, збереглася як самостійна частина мови. До них він відніс іменникові займенники я, ти, він, вона, воно, вони, ми, ви, себе, хто, що, хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, ніхто, ніщо, дехто, дещо та ін., назвавши їх предметно-особовими [4, С. 187]. Погляд В. Виноградова, який розвинув окрему думку О. Потебні, знайшов відображення у працях, зокрема в «Русской грамматике» (1980). Займенник - самостійна частина мови, яка не називає предмети, ознаки чи обставини, а лише вказує на них.

На питання про семантику займенників існують різні погляди. Окремі лінгвісти вважають займенники формальними словами без лексико-семантичних ознак і лексичного значення. О. Пєшковський, наприклад, зазначав, що займенники позбавлені предметного значення і мають лише формальне значення. На думку О. Потебні, серед займенників є слова предметні, конкретні, предметно-формальні (той, цей) і суто формальні (я, ти). Тому він, хоч і не вважав займенник самостійною частиною мови, відносив його до своєрідного лексико-семантичного типу слів, які можна класифікувати за значенням на певні лексико семантичні групи [4, С. 136].

Визначальною особливістю семантики займенників є її абстрактний характер. Займенникам властива невизначеність предметного значення кореня, відсутність номінативних відношень, надзвичайно широке і загальне значення, що й формує абстрактний характер їх семантики [3, С. 142].

Якщо в займеннику абстрактність зникає, то, як вважає О. Пєшковський, займенник переходить в іншу частину мови: ти - тикати, ви - викати, так - потакати, я - якати, наш - нашенський, ваш - вашець (Ваша милість).

Категоріальним значенням займенника є не назва предмета, ознаки, обставини (номінація), а вказівка на них (дейксис).

Традиційне визначення займенника як замінника імені, що започатковане ще греко-римською граматикою, є калькою латинського терміна рrоnоmеn «замість імені». Його неточність зауважили російські граматисти ще в першій половині XIX ст. Герасим Павський (1787-1863) писав, що займенники не заступають імен, а лише вказують, натякають на них: «Як номер чи заголовок книги не може заступити місце самої книги, точно так і займенник не заступає місця імені». О. Пєшковський наголошував, що займенник завжди означає одне й те ж і при тому таке, чого ніяким іншим словом не висловиш [4, С. 171].

З-поміж слів, які нерідко кваліфікують як окрему частину мови, але які перебувають поза п'ятіркою чітко виділених частин мови, що стосуються предметності (іменник), процесуальності (дієслово), ознаки предмета (прислівник), займенникові слова вирізняються певною специфічністю, оскільки вони як внутрішні складники відповідних частиномовних класів не утворюють окремої частини мови. Займенникові слова репрезентують щось, вказуючи, а не символізуючи. Отже, вони відрізняються від «справжніх» частин мови тільки способом репрезентації, а не предметом її, і тому ці слова з синтаксичного і морфологічного погляду уподібнюються або іменникові, або прикметникові, або числівникові або прислівникові. [4, С. 191].

Займенники в українські мові виконують три основні функції - вказівну, зумовлену контекстом і кількісну. Дейктична (вказівна) функція не однорідна, адже вказівне значення займенникової лексеми може розкриватися з допомогою засобів позамовної дійсності, відображеної у висловлюванні. Наприклад, у реченні Я йду в кіно зміст займенника я можна розкрити лише через позамовну дійсність - у кіно йде мовець. Такі займенники вказують на учасників та умови мовлення: я - мовець, ти співрозмовник(слухач), ваш - належний слухачем, цей - ближній до місця мовлення, той - дальній від місця мовлення. Це власне дейктична функція. Вона має парадигматичний характер і співвідноситься зі змістом усього речення чи висловлювання. До дейктичних належать такі займенники: особові (1-ша і 2-га особи однини і множини), присвійні (1-ша і 2-га особи однини і множини), вказівні, локативні прислівникові, темпоральні прислівникові, причиновий прислівниковий тому, способу дії та міри і ступеня. Інша функція займенників - анафорична [6, С. 394]. У мовленні трапляються випадки, коли вказівне значення займенника розкривається за допомогою мовних засобів висловлювання, якими є попередній контекст висловлювання (частіше) та наступний (рідше), без яких значення займенника незрозуміле, а саме висловлювання - семантично не завершене, наприклад: Вона лежить на підлозі; пор. висловлювання з попереднім контекстом: де моя ручка? - Вона лежить на підлозі; пор. висловлювання: Де моя ручка? - Вона лежить на підлозі. Попередній контекст називається антецедентом (лат. аntecedentis - попередній), а частина контексту із займенником називається анафором або анафоричним елементом. До анафоричних належать займенники: особово - предметні (3-тя особа однини і множини), присвійні (3-тя особа однини і множини), вказівні прикметникового типу вживаються і з дейктичною, і з анафоричною функцією, зворотний себе, присвійний свій, відносні типу, у функції сполучних слів при підрядних реченнях, відносні іменникові. Частина займенників виконує кванторну (лат. quantum - скільки) функцію, тобто вказує, повідомляє про предмет, ознаку за допомогою кількісного прислівника. Вона притаманна таким неозначеним займенникам, які вказують на предмет, ознаку, але повністю невідомі авторові, а тому і повністю не означені, не ідентифіковані автором. До них прилягають напівнеознанені, або інтредуктивні - відомі мовцеві і не відомі слухачам, частково неозначені, тобто реальні, але частково неконкретизовані, з деякими невідомими слухачам властивостями; означальні, які вказують на певну узагальнену але не визначену ознаку чи предмет; заперечні, що вказають на повну хибність повідомлення стосовно усіх предметів, ознак; питальні, які вказують на існування предметів, ознак, але мовець повністю або частково не може їх визначити, ідентифікувати. Чіткої межі між ними провести не можна, оскільки однин і той самий займенник має здатність вживатися в тексті то в одні, то в іншій функції [11, С. 327].

Отже, в українські мові, як і в інших, є слова, якими узагальнено можна вказати на ті предмети та ознаки, які позначаються в мовленні іменниками, прикметниками, числівниками. Відповідно до спільної заміщувально-вказівної функції і різних граматичних ознак займенники поділяються на розряди за значенням і співвідношенням з іншими частинами мови. Займенник протиставляється самостійним частинам мови дейктичним характером значення; дейктичною, анафоричною і кванторною функцією; специфічним виявом морфологічних категорій роду, числа і відмінка; наявністю розірваних словоформ; наявністю розчленованих і нерозчленованих) грамем у категоріях істоти/неістоти, роду, числа; симбіозом відмінкових грамем іменникового, прикметникового і займенникового типу в словозмінній парадигмі; здатністю самостійно утворювати завершені однослівні і багатослівні речення; сполучовальною функцією в складнопідрядних реченнях; нерозгалуженою системою суфіксів; своєрідністю розрядів.

1.2 Морфологічна характеристика займенників

Займенник має чотири морфологічні категорії: категорію істоти/неістоти, категорію роду, категорію числа, категорію відмінка.

Категорія істоти/неістоти займенників.

Її мають іменникові, прикметникові й числівникові займенники (крім мало). Усі прикметникові і числівникові займенники (стільки, скільки, багато), крім мало, мають синтаксичну категорію істоти/неістоти.

Якщо займенники позначають істотові іменники, то в них збігаються закінчення родового і знахідного відмінків (немає інших спортсменів - бачу наших спортсменів) якщо вони позначають неістотові іменники, то збігаються закінчення називного і знахідного відмінків (стоїть наш віз - немає нашого воза л - бачу наш віз) [4, С. 234].

Іменникові займенники за істотовою/неістотовою ознакою поділяють на такі групи:

- займенники, які вказують тільки на неістоту: що, що-небудь, будь-що, казна-що, дещо, нічого, щось, ніщо (займенник що і його похідні); - займенники, які вказують тільки на істоту: я, ти, ми, ви, хто, хтось, хто-небудь, будь-хто, казна-хто, дехто, нікого, ніхто (займенник хто і його похідні);

- займенники, які можуть вказувати і на істоту, і на неістоту: він, вона, воно, себе. В їх семантико-граматичній структурі істотові і неістотові ознаки нерозчленовані та синкретичні), тому категорія істоти/неістоти в них визначається контекстом (має контекстуальний характер): Вічний революціонер!. Він живе, він ще не вмер! (І. Франко); А молодість не вернеться, не вернеться вона (Л. Глібов). Це займенники з синкретичними грамемами істоти/неістоти.

Прислівникові займенники не мають категорії істоти/неістоти, оскільки вони не вказують на предметність.

Категорія роду займенника. Усі прикметникові займенники (чий, чия, чиє; котрий, котра, котре; такий, така, таке; цей, ця, це; той, та, те та ін.) мають чоловічий, жіночий і середній рід. Іменникові займенники він, хтось, хто-небудь, будь-хто, дехто, ніхто мають лише чоловічий рід; вона - лише жіночий; а займенники воно, що, щось, що-небудь, будь-що, дещо, ніщо - лише середній рід.

Нерозчленовану, синкретичну категорію роду, яка виявляється в контексті, мають:

- іменникові особові займенники я, ти: Сонечко! Ми вже знаєм, ти було за гаєм. Розкажи тепер нам, що ти бачило там (Нар. творчість); Я бачив, як вітер березу зломив (Нар. творчість); Доню моя, що ти наробила (Т. Шевченко);

- зворотний займенник себе: Той сам себе губить (Т. Шевченко); Нехай, кажуть, гине ледача дитина, коли не зуміла себе шанувать (Т. Шевченко); Шануй себе молоду; Шануй себе молодого;

- запитально-відносний займенник хто: Хто з вас друкарка?; Хто ти така?; Хто ти такий?; Хто ти таке?;

- заперечні займенники нікого, нічого: з цих хлопців нікого призначити тренером; Нікого було видати заміж. Отже, це займенники з синкретичними грамемами чоловічого, жіночого і середнього роду. Не мають категорії роду:

- прислівникові займенники тут, там, туди, сюди, коли і под., оскільки вони не вказують на предметність;

- числівникові займенники стільки, скільки, багато, кільканадцять і под., які мають парадигму тільки множини;

- іменникові займенники ми, ви, тому що мають парадигму тільки множини [11, С. 187].

Категорія числа займенників.

За відношенням до категорії числа займенники поділяють на кілька груп:

- лексеми, що не мають категорії числа. До них належать прислівникові займенники куди, туди, сюди, там, тут, коли і под.;

- лексеми, які змінюються за числами відповідно до числової форми означуваних іменників. Вони об'єднують іменникові займенники він, вона, воно

- вони та всі прикметникові займенники: присвійні (наш - наші, мій - мої, твій - твої); вказівні (цей - ці, той - ті); означальні (кожний - кожні, всякий - всякі); питально-відносні (який - які, котрий - котрі); заперечні (ніякий - ніякі, нічий - нічиї); неозначені (будь-який - будь-які, який-не-будь - які-небудь);

- лексеми, що вказують на однину і множину. До цієї групи належить зворотний займенник себе і відносно-питальний хто: Студент побачив себе в іншому світлі; Студенти побачили себе в іншому світлі; Хто це такий?; Хто це такі?;

- лексеми, які вказують тільки на однину. До них належать іменникові займенники (я, ти), питально-відносний (що), неозначені (хтось, щось, будь-хто, будь-що), заперечні (ніхто, ніщо);

- лексеми, які вказують тільки на множину. Цю групу становлять іменникові займенники (ми, ви) та числівникові (кілька, скільки, кільканадцять).
Займенники ми, ви мають і форму множини, і значення множини. За формою вони подібні до іменників: закінчення - и є формантом називного відмінка множини іменників (рук-и, парт-и, зошит-и). За змістом значення множини іменників і значення множини займенників ми, ви суттєво відрізняються. У іменників зміст множини зводиться до поняття «багато» того, що названо одниною: журнал (однина) журнали (множина, тобто багато журналів). У займенників ми, ви форма множини не має значення «багато мовців» (я - ми) чи «багато слухачів» (ти - ви), лексеми ми, ви не є множинною формою до лексем я, ти. Займенник ми означає: співрозмовник (один або кілька), відсутній (один або кілька) і мовець (один), напр.: Влітку ми поїдемо на екскурсію (сказав учитель своїм учням); співрозмовник (один) і мовець (один), напр.: Ми підемо до лікаря (каже мама синові). Займенник ви означає: співрозмовник (один або кілька) і відсутній (один або кілька), напр.: Ви будете складати екзамени; кілька співрозмовників (без відсутніх), напр.: Ви мийте руки, а я приготую сніданок [2, С. 276].

Категорія відмінка займенників.

Категорія відмінка у займенників неоднорідна, оскільки:

- серед займенників є невідмінювані (мають нульову парадигму). До них належать прислівникові займенники (коли, куди, туди, там, де та ін.) і числівникові займенники (мало (книг), немало, замало, чимало); - група займенників має синтаксичну парадигму прикметникового типу, тобто в них відмінкові форми узгоджуються з відмінковою формою іменника. До таких належать прикметникові (твій, мій, свій, наш, ваш, той, цей) та числівникові (скількох, багатьох) займенники в непрямих відмінках;

- існують займенники, які мають морфологічну парадигму іменникового типу, зумовлену семантикою дієслова чи віддієслівних іменників, що керують відповідними займенниками. До них належать іменникові займенники (я, ти, він, ми, ви, вони, себе, хто, що, хтось, ніхто); числівникові в називному та знахідному відмінках (кілька зошитів, кільканадцять);

- окремі займенники мають дефектну (неповну) парадигму: не мають форм називного відмінка займенники себе, нікого в значенні «немає кого», нічого в значенні «немає чого», пор.: нікого, нікому, ніким - ніхто, нікого, нікому, ніким, на нікому;

- деякі займенники, на відміну від іменників, прикметників і числівників, мають розірвані словоформи (ні за що, ні до кого, ні з ким, ні на чийому, ні на що); лише займенникові закінчення: -є в родовому і знахідному відмінках (себе, тебе, мене); - ас у родовому і знахідному відмінках (нас, вас); - и в називному відмінку однини (ти). Це займенниковий тип відмінкових грамем;

- серед займенників є такі, які в одних відмінках парадигми відмінюються за іменниковим типом, а в інших - за прикметниковим, тобто мають синкретичну відмінкову парадигму: він - його, йому, його, ним, на ньому: хто - кого, кому, кого, ким, на кому; що нічого, нічому, ніщо [13, С. 375].

Отже, особливості морфологічних категорій займенника полягають у тому, що займенникові морфологічні категорії мають багато спільного з відповідними категоріями іменників і прикметників. Деякі граматисти (О. Безпояско та ін.) вбачають у цьому звичайне дублювання граматичних категорій іменних частин мови [18, С. 243]. Проте, це не дублювання, а вияв генетичного зв'язку іменних частин мови із займенником, морфологічні категорії якого мають специфічні риси, які є диференціальними ознаками займенників як окремого класу слів. До них належать:

ь співіснування в категоріях займенника іменникових, прикметникових і займенникових ознак, чого немає в категоріях іменника і прикметника. Наприклад, у іменника рід - незалежна категорія, у прикметника - залежна (синтаксична), а в займенника співіснують незалежний рід (хтось, він, щось), залежний (наш, наша, наше) і синкретичний, тобто займенниковий (ти, себе);

ь єдність у кожній категорії розчленованих і нерозчленованих (синкретичних) грамем: у категорії істоти/неістоти - тільки істотові грамеми (я, ти), тільки неістотові (що), синкретичні (він); у родовій категорії - грамема тільки чоловічого роду (хтось, він), грамема тільки жіночого роду (вона), грамема тільки середнього роду (щось), синкретичні (я, ти, хто, себе); у числовій категорії - грамема тільки множини (ми, ви), грамема тільки однини (я, ти), синкретичні (хто, себе);

ь симбіоз у словозмінній парадигмі відмінкових грамем, і займенникового типів: займенник він відмінюється за прикметниковим типом; займенник я має закінчення займенникові (-є), іменникові (-і) і прикметникові (ою); займенники ми, ви мають іменникові (-ам, - ми) і займенникові закінчення (-ас) [17, С. 278].

1.3 Синтаксична роль займенників

За синтаксичними властивостями займенник схожий на іменні частини мови, але має й свої особливості. Займенники в реченні виконують функцію усіх членів речення:

- підмета: Він їм тугу розганяє, хоть сам. світом нудить (Т. Шевченко); Хто його не знає (Т. Шевченко); присудка: Ти хто такий?; Я твоя!;

- означення: Привітай же, моя ненько, моя Україно, моїх діток нерозумних, як свою дитину (Т. Шевченко);

- додатка: Виростав вас, доглядав вас, де ж мені вас діти (Т. Шевченко); Один він міме ними (Т. Шевченко); Думи мої, лихо мені з вами (Т. Шевченко);

- обставини: В Україну ідіть, діти,… а я - тут загину. Там знайдете щире серце і слово ласкаве (Т. Шевченко).

У словосполученні займенники можуть бути головним і залежним компонентом: мій на віки, свій до смерті, наш назавжди; Думи мої; Чи довго їй на сім світі без милого жити? (Т. Шевченко) [1, С. 193].

Займенники здатні самостійно утворювати семантично і структурно завершені однослівні або багатослівні речення: Ти хто така?; Чого тобі?; Скільки тобі?; Я твій!; Хто?; Куди?; Що таке? та ін.

Специфічною синтаксичною функцією займенника, якої не мають іменники, прикметники, числівники, є функція сполучення підрядної частини складного речення з головною: Там, де Ятрань круто в'ється, з-під каміння б'є вода, там дівчина воду брала (Нар. творчість); Бодай нікому не знать того, що я знаю (Т. Шевченко); Перед нею лежав не той козак, якого вона бачила (І. Цюпа) [16, С. 87].

Отже, займенники в складнопідрядному реченні виконують функцію сполучних і співвідносних слів (такий - який, тоді - коли, там-де, такий - як, той - який, той - що, хто - той і под.), напр.: Джаміля була не така, якою мала бути невістка (Ч. Айтматов); Я опритомнів тоді, коли хтось міцно стиснув мою руку (Ч. Айтматов); Це був той самий шофер, який взяв мене в машину (Ч. Айтматов); Сьогодні здійснилося те, про що думала ночами (І. Цюпа).

Займенникові суфікси.

На відміну від іменників і прикметників займенники не мають розвинутої системи суфіксів. Це кореневі слова, які формувалися на базі коренів і за допомогою коренів: ніхто - корінь частки ні- і корінь - хто, якийсь - займенниковий корінь як- і займенниковий корінь - сь (одна з форм займенника себе), щось - займенникові корені що- і - сь.

До займенникових суфіксів можна віднести лише морфи - еб-, - об- у займенникових словоформах т-об-і, тобою, т-еб-е, про тебе, с-еб-е, с-об-і, про с-еб-е [20, С. 342].

Отже, займенник відрізняється від іменників та прикметників саме своїми суфіксами.

1.4 Стилістичні функції займенників

Займенники, як слова-еквіваленти інших частин мови, самі не мають конкретно виявленого матеріального змісту і є певною мірою узагальненими. Тому для займенників більше значення, ніж для слів інших лексико-граматичних розрядів, має контекст, той комплекс виражальних засобів, у якому займенники розкриваються своїми відтінками й значеннями, реалізують свої стилістичні можливості. Особливо у стилях художньо-белетристичних, зокрема в поезії, займенникові форми мають інтимізуюче, підсилювальне, оцінювальне значення: Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море… (М. Рильський); Вставай, хто живий, в кого думка повстала!; А я піду за волю проти рабства, я виступлю за правду проти вас (Леся Українка) [19, С. 265]. Окремі займенникові розряди мають різну частотність у різних мовних стилях. Займенники у мові виконують функцію узагальнених замінників слів іменних частин мови, бо мають дуже загальну вказівну, неозначену або заперечну семантику. Однак основний компонент у їх семантиці - це відносність. Завдяки їй, кожний займенник може співвідноситися з якимись (і багатьма) словами конкретної семантики інших іменних частин мови [15, С. 178].

Стилістика виділяє дві основні стилістичні сфери займенників. Перша - це можливість у результаті заміни займенниками інших слів, як правило іменних, уникати повторів, урізноманітнювати текст і до того ж створювати цілу гаму стилістичних значень (інтимізувати, виділяти, приховувати особу тощо). А друга - творення з допомогою займенників семантичного ланцюжка, внаслідок чого формується семантична і граматична зв'язність тексту [14].

Семантично (частково й морфологічно) прийнято розглядати девять груп займенників: особові займенники, зворотний, присвіні, питальні, відносні, вказівні, означальні, неозначені, заперечні. Функціонально найрозгалуженіші особові займенники, які в контексті вказують на певну особу (я, ти, він, вона, воно) чи особи (ми, ви, вони). Саме ці займенники мають особливе стилістичне використання. Займенник я використовує кожна особа для називання самої себе. Форми його непрямих відмінків - суплетивні (від лат. suppletivus - доповнювальний) - утворені від іншого кореня: мене, мені, мною. В усіх відмінкових формах займенник я входить до складу різних сполучень слів, нерідко фразеологізованих: гляди ж мені, відсохла б рука мені. Вони вживаються з метою переконати кого-небудь у чомусь: грім би мене вдарив; не я буду, якщо…; оце я розумію; хай мене [святий] хрест [грім] поб'є; про мене (у значенні «роби, що знаєш»); теж мені (для вираження скептичного ставлення до кого-небудь, чого-небудь), тільки мене й бачили, я вас (тебе) навчу та ін. - погроза покарати когось; як на мене (на мою думку, розсуд, смак) і т. ін. [8, С. 294]. Займенником ми найчастіше називають дві (навіть одну) чи й більше осіб разом з тим, хто говорить (ми - нас, нам, нами…). Ми вкупочці колись росли… (Т. Шевченко). Це також найменування:

- осіб, які пов'язані спільним походженням, заняттями, поглядами і т. ін.: У лісі в нас нема свекрух ніяких (Леся Українка);

- для називання невизначеної, неозначеної особи: Не так воно робиться, як нам хочеться (Номис).

Цей займенник є також заміною я (переважно в наукових працях, під час прилюдних виступів тощо), а зрідка для підкреслення поважності власної особи: Був собі поважний лицар, Нам його згадать до речі (Леся Українка); Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачили (Г. Тютюнник) або (в минулому) ми у мовленні монарха, вельможних осіб: Я… Ми повелим! Я цар над божим народом! (Т. Шевченко). Подібно й ви вживається тоді, коли мовець шанобливо, ввічливо звертається до однієї, двох чи багатьох осіб: Ви не журітеся, мамо. Я піду в найми (М. Коцюбинський). Також і займенник вони вживається для вираження пошани до однієї особи чоловічої або жіночої статі: Вони (наша мама) нас дуже люблять. Таке використання займенника вони було особливо типовим у колишньому селянському побуті, слугувало виявом специфічного українського національного етикету, шанобливого ставлення до рідних і старших за віком осіб [1, С. 198]. Стилістично виразними є випадки досить частого використання множинних форм займенників ми, ви, вони, нам, вам замість я, ти, він, вона, мені, тобі. Займенник воно (його, йому, ним і т.д.), крім вказівки на особу чи предмет середнього роду (..Лев бачить, що воно (щеня) зробило, Та змилосердився - мовчить - Л. Глібов), може також вживатися:

- і в значенні займенника це: Воно (це) мені ні до чого;

- у значенні займенника він, вона з відтінком пестливості або зневажливості: Що воно (він, вона) таке ка - же з переляку;

- у значенні підсилювальної частки: І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (К. Гордієнко) [20, С. 267]. Займеншж воно здебільшого має фольклорне забарвлення, ми в значенні я вживається переважно в мовленні науковому й публіцистичному і т. ін. Кожен займенник стилістично особливий, неповторний, може використовуватися не з однією функцією, а з кількома, що й стає об'єктом лінгвістичного аналізу. Займенники (як і всі інші повнозначні й неповнозначні слова) мають своє неповторне буття в усіх стилях, а також у багатьох жанрах мови, використовуються в них активно або пасивно, навіть епізодично чи й зовсім стилістично «чужі» для них.

Отже, стильові і стилістичні можливості займенників визначаються передусім граматичними значеннями і їх взаємозв'язками з лексичними, впливом екстралінгвістичних чинників на лексичне значення і морфологічну форму, а також внутрішнім розвитком граматичної структури мови, в результаті якого деякі морфологічні елементи на певному етапі можуть то зміщуватися ближче до ядра граматичної структури і бути активними компонентами, то відступати на другий план, у пасивний запас мови.

2. Роль займенників у творчій спадщині М. Хвильового

2.1 Синтаксичні функції займенників у прозі М. Хвильового

У межах синтаксичних категорій є багато таких, що здатні відтворити різну міру емоцій від індивідуально-естетичної настанови митця. Синтаксис є самодостатнім засобом вираження емоцій, він здатний виразити образну силу синтаксичних одиниць, їх інтенсивність, новизну.

Мова новелістики Хвильового, за словами самого письменника, «надзвичайно кострубата і характеризується стислістю, лаконічністю, фрази [7, С. 9]. Симптоматично, що за такої щільної організації мовлення автор від принципу описовості, максимально редукує речення, іноді зводячи його лише до окремих слів, що мають бути його психологічними центрами, як ось у пейзажній замальовці новели «Кіт у чоботях»: «…Зима, хуга, буруни, іще буруни… Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ» [7, С. 4]. Функціонально така зовнішня номінативність спрямована не лише на показ перебігу подій у творі, - це змістовна інтродукція до душевного життя персонажа. Ескалація емоційної напруги, внутрішньої втоми та розгубленості героя у даному пасажі досягається за посередництвом чіткої градації суворих, холодних образів непогоди. Для оповідної манери Хвильового характерні уривчасті, дискретні за своєю структурою речення, що передають як атмосферу доби, так і настрої героїв.

За функціонально-синтаксичним критерієм займенники він, вона, воно, вони, хто, що, хтось, щось, хто-небкдь, що-небудь, дехто, дещо, ніхто, ніщо та ін. у структурі речення виконують (у типових випадках) формально синтаксичні функції підмета і сильнокурованого другорядного члена речення і семантико-синтаксичні функції суб'єкта, об'єкта, адресата, знаряддя. Для синтаксису М. Хвильового характерним є системне використання повторів, особовий займенник він в яких становлять роль підмета. Це можуть бути лексичні повтори ампліфікаційного характеру, що проходять через повний текст: «'Ага! Він більше не може!… Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право'' купатися в калюжах крови?» (222). Багато таких повторів бачимо в «'Арабесках''. Новела, за словами М. Жулинського, сприймається в «'образі голубої бурі, завихрененої емоційними спалахами і сліпучими блискавками розкриленої фантазії.'' [12, С. 36]. Використовує митець простий лексичний повтор «'я люблю'' на початку новели, де особовий займенник я теж виконує роль підмета: «'Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензину… Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай… «' (200). У творах Хвильового займенник часто виконує роль підмета: «І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась». «'Світало-і вони розходились.'' (20). Так як за синтаксичними особливостями займенник схожий на іменні частини мови, то роль підмета найчастіше виконують особові займенники: «Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою і вони поїдуть у далеке, невідоме місто.» (22) «'Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. «' (25). Іноді займенники не просто виконують роль підмета, а й конкретизують щось чи когось, набуваючи при цьому ще й семантики негативного ставлення: «'Як ви смієте! Як ви смієте глузувати? «' (28). Підметом можуть виступати і неозначені займенники: «'А збоку хтось регоче й розказує про «'артемівців.'' (194). «'Хтось закричав на вулиці.'' (61). Читаючи твори Хвильового, можемо спостерігати що особовий займенник я є дуже часто вживаним: «'Я читаю кожного дня книжки, але я ані разу не зустрів справжньої книжки (поеми) про нашу - у віки - революцію'' (203). «'Ах, Миколо Григоровичу, я й забула… От пам ять… Я зараз принесу їх.'' (205). «'Я круто повернулась і пішла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти - не знала.'' (259).

Займенники співвідносні з прикметниками, а саме цей, той, такий, мій, твій, свій, наш, ваш, їхній, деякий, якийсь, чийсь, весь усякий, кожний, який, котрий можуть виконувати у реченні роль означення: «'Це було вчора: учитель, а потім учень, а потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі - мабуть, того холодний.'' (29). «' Лопань теж має свою історію - вона не знала революції, вона не бачила революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори.'' (31). Це речення із новели «'Ректор Карк'' переповнене займенниками, але кожен із них виконує свою синтаксичну роль, таким чином, об'єднавшись в одному реченні і будучи однією частиною мови, вони виконують функції підмета, обставини, означення. Спостерігаємо займенники, які лише опосередковано позначають ознаки предмета, пов' язуючись із конкретною ситуацією і саме тут і саме у цьому контексті вони набувають потрібного семантичного наповнення: «'Якесь нещастя. «' (61). «Куди сховатись від могил твоїх? «(61). «Ох, ви, сосни мої - азіятський край.» (63). «Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душі - біль.» (203). «Але хіба можна було відмовитися від цієї поїздки?» (231).

У прозовій спадщині письменника трапляються займенники, які виконують функцію означення: «Мені хотілось так чисто завагітніти, як завагітніло голубе небо, що вже мільйони віків хоронить у собі таємницю найпрекраснішого і найчистішого зачаття.» (233). «Я щераз подивилася в степ - туди, де стоїть наш біленький домик і сидить півник на флюгері, де невеличка оранжерея й темні провінціальні садки.» (233). «Там він ліг на траву і захропів» (380). «Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога - Ліді Спиридоновній «(394). «Будинок стояв якось самотньо від інших будівель і одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтоні йому архітектор поставив якихось янголяток, що збиралися летіти кудись, по-друге, осідав він в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто декілька клумб» (400).

У поєднанні з особовими займенниками слова весь, сам, один, перший лише умовно, за формальними ознаками можна вважати означеннями. Вони близькі не стільки до члена речення, скільки дослужбового слова - підсилювальної частки. Тісну смислову і синтаксичну єдність складають сполучення особових займенників із словами обидва, двоє, троє тощо: ми обидва, нас обох, вони двоє, їх двох. Своєрідним є вживання особових і присвійних займенників у складі звертань. Найчастіше такі звертання будуються за схемою: спочатку присвійний займенник, потім особовий, а далі іменник - стрижневе слово, яке, власне, й називає адресата: «Так, моя Маріє, і я люблю твою любов» (90). Займенники також можуть виконувати роль додатка у реченні, найчастіше ними виступають особові та зворотній займенники: «Коли ж вони цього не зроблять, то е… е… пролетаріат примусить їх це зробити!» (351). «Невідома сила потягла мене до дверей. «(269). «Я стояла без Чаргара вже більше десяти хвилин, і це мене затривожило» (254). Ще однєю синтаксичною функцією займенника є здатність самостійно утворювати семантично і структурно завершені однослівні або багатослівні речення:» Що ти? Що з тобою?» (133). «Хто там такий?» (148). «Це ви про себе?» (179). «Що це?» (229). Специфічною функцією займенника, якої не мають іменники, прикметники, числівники, є функція словосполучення підрядної частини складного речення з головною: «Я ще раз подивилася в степ - туди, де стоїть наш біленький ломик і сидить наш півник на флюгері, де невеличка оранжерея й темні провінціальні садки.» (233). «Я маю на увазі того діловода, який взяв мене на посаду» (235). «Заснула я тоді тільки перед світанком: цілу ніч думала про те, де знову зустріну чаргара» (239). Синтаксис вставлених конструкцій М. Хвильового - це відображення розмовності його стилю.

Отже, у творах Миколи Хвильового займенники виконують різні функції, вони допомагають виразити певну думку, інтонаційну завершеність і комунікативну спрямованість. У його творах можемо виділити дві основні сфери займенників. Перша - це можливість у результаті заміни займенниками інших слів, як правило іменних, уникати повторів, урізноманітнювати текст і до того ж створювати цілу гаму стилістичних значень (інтимізувати, виділяти, приховувати особу тощо). А друга - творення з допомогою займенників семантичного ланцюжка, внаслідок чого формується семантична і граматична зв'язність тексту.

2.2 Стилістична роль займенників у творах Миколи Хвильового

Сучасний лінгвостилістичний підхід до аналізу мови художнього твору вимагає всебічного врахування особливостей тексту через цілісний розгляд усіх його компонентів, особливо тих, що характеризують індивідуальний стиль автора - сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших.

Користуючись загальнонародною мовою, на якій відбився колорит певного часу, Микола Хвильвий відбирає і комбінує слова відповідно до свого світобачення, об'єднуючи їх у своєрідну історично та естетично виправдану систему. Тому дослідження мовних стилетворчих засобів письменника - одна з актуальних проблем сучасної стилістики.

У творах митця присутнє використання присвійних займенників, які мають своє стилістичне навантаження, а саме, вони підсилюють емоційнісь виразів: «Ах Боже мій! Чому ти так довго?» (136). Уміло використовує автор розмовні інтонації діалогів, включаючи туди займенники, наповнюючи мову динамічно-бурхливим змістом:» - Іди од мене причина! Не можу тебе, і квит!

- За що ж така немилість підключилась?

- За те, шо і нашим і вашим! О!

- От тобі й два…чи то пак раз! Це ви нащо сьогоднішнього?» (281).

Для стилю Миколи Хвильового є характерним розмовно-побутове мовлення, яке письменник найчастіше використовує у своїх оповіданнях. Займенники у такому мовленні допомагають зберегти широку варіативність висловлювання, що дає змогу мовцеві сказати про те саме (чи майже про те саме) неоднаково: «Це який? Це той, що йде!» (188). «Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, воно залишилося ще після революції: це були вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала - куплять.» (189). Мовлення, яке використовує Хвильовий підвладне почуттєвому, емоційному станові людини, особові займенники це особливо підкреслюють, допомагають ясніше виразити здивування, страх, радість: «Я? Спати? Ні за які коврижки!» (189). «А, це ви, Льолю?. Харашо!» «Я люблю тебе, моя кохана! Я люблю тебе за теплоту в голосі!» (191). «Ти, Альошо, дійсно художник! Ти гарно придумав!» (192).»… В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки - ми!»» (193).» Я - безпартійний!» (193). За певних конкретних ситуацій чи контексту мовлення завдяки займенникам мовці розуміють один одного з півслова, зі словесного натяку чи напівнатяку. Вияв певної почуттєвості співрозмовників теж присутній при цьому, який в поєднанні з конститутивністю й емоційністю видозмінює зміст висловлюваного і він набуває особливої важливості, обмін думками реалізується стисло, в репліках, які становлять структурно неповні конструкції:

- Хто там такий?

- Це я.

- Чого тобі?

- Та їсти приніс! Це Килина сліпа прислала… (286).

Я:

- Ваша фамілія?

Зет!

- Ваша фамілія?

- Ігрек!

Я:

- Де вас забрали?

- Там-то!

- За що вас забрали?

- За те-то! (222).

Таким чином, можемо спостерегти, що мовлення у героїв Хвильового невимушене, максимально вільне, а завдяки займенникам обмін думками реалізується стисло і ми можем зрозуміти про що йдеться у цей момент. Хвильовий свідомо порушує нормативне мовлення з певною комунікативною метою. У оповіданнях письменника займенники допомагають уникнути громістких, ускладнених фраз, через це у творах можуть допускатися пропуски слів, незакінчені, обірвані конструкції, слова-речення різного типу:

- Захватіть оцього лантуха з яблуками!

- Що це за лантух?

- Та оцей.

- Та це ж яблука казенні. (27).

Його спитали:

- А я?

- І твоя.

- А я.

- І твоя.

Наталка взяла за руку Юрка:

І їхня? (58).

Як бачимо, для діалогічного мовлення Хвильового характерне перемінне чергування реплік двох осіб - одна за одною або перериваючи іншу що особливо характеризує емоційні діалоги. Займенники тут надають мовленню певну конкретність, завдяки чому співрозмовники легко розуміють один одного. У таких діалогах переважають речення з еліпсисом, вони багаті на експресію та емоційність.

За допомогою займенників творяться такі скорочені конструкції: «Я завинив.» (51). «Все пропало!» (142). «Вам подобається?» (59). «Ходімте зі мною!» (64). «Що тобі?» (96). «Сама знаю!» (134). «Тобі страшно?» (148).

Отже, Хвильовий велику увагу приділяє мові і словам. Він використовує гру асоціацій, що заставляє читача задуматись над прочитаним. Присутність великої кількості простих речень, які емоційно забарвлені, свідчать про вдалі підбори автора особових, неозначених та інших займенників. Кожен займенник стилістично особливий, неповторний, може використовуватися не з однією функцією, а з кількома. Саме цим і скористався Хвильовий, вдосконаливши свої твори, надавши їм простоти та емоційності.

Висновки

Отже, займенник є самостійною повнозначною частиною мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Своє конкретне лексичне значення займенник набуває лише в контексті, коли його співвідносять з певними частинами мови. Займенники співвідносяться з іншими частинами мови, але абсолютно не дублюють їх, оскільки мають свої семантичні і формальні ознаки відмінні від ознак інших частин мови. Вони виконують синтаксичну функцію тих частин мови з якими вони співвідносні. Із семантичного боку, займенник виступає репрезентантом узагальнено-предметного, узагальнено-якісного та узагальнено-кількісного значення. Отже, займенники це ті слова, якими узагальнено можна вказати на ті предмети та ознаки, які позначаються в мовленні іменниками, прикметниками, числівниками. Усі займенники поділяються на розряди за значенням і співвідношенням з іншими частинами мови. Клас займенників позбавлений конкретно-виявленого матеріального змісту. Залежність займенника від контексту чи ситуації мовлення від іншого слова, свідчить про те, що в значенні займенника є завжди елемент ситуаційності. Здатністю зближуватися з іншими частинами мови, займенники протиставляють іншим класам слів, для яких характерна чітка частиномовна належність.

Займенник протиставляється самостійним частинам мови дейктичним характером категоріального значення; дейктичною, анафоричною і кванторною функцією; специфічним виявом морфологічних категорій роду, числа і відмінка; наявністю розірваних словоформ; наявністю розчленованих і нерозчленованих (синкретичних) грамем у категоріях істоти/неістоти, роду, числа; симбіозом відмінкових грамем іменникового, прикметникового і займенникового типу в словозмінній парадигмі; здатністю самостійно утворювати завершені однослівні і багатослівні речення; сполучовальною функцією в складнопідрядних реченнях; нерозгалуженою системою суфіксів; своєрідністю розрядів.