1.1 Осмислення ролі перекладної літератури в українському суспільстві

Вплив перекладної літератури на світовідчуття людства - загальновизнаний. Яку важливу роль відіграє художній і науковий переклад в утворенні і виробленні літературної мови - основної прикмети повноцінної нації - доводити нема потреби. Досить вказати на приклад літературної латинської мови, започаткованої перекладом Гомерової “Одіссеї”, що його здійснив у середині ІІІ ст. до н. е. Лівій Андронік. Або ж на приклад французької прози початку XVIII ст., розвиткові якої значно посприяв арабський казковий епос “Тисяча і одна ніч”, що його в епоху повного панування літературного, інтелектуального і морального конформізму геніально переклав А. Галлан.

Перекладні твори збагачують не лише національну літературу, а й загальну скарбницю світової літератури, про що слушно писав М. Рябчук: “У сьогоднішньому світі […] кожен твір незримо, опосередковано або й прямо і явно позначається на всій світовій літературі, впливає на неї через безліч літературних і позалітературних чинників. Те саме стосується і літературних перекладів, не тільки “експорт”, а й “імпорт” літератури є внеском у світову культуру” [6]

Зрештою, переклад суттєво збагачує самого перекладача, приміром, французький романтик Ж. де Нерваль не написав би своїх сонетів, якби як перекладач не пройшов школи Г. Гайне. Історія українського перекладу має свої особливості порівняно із класичною схемою більшості європейських літератур: спершу переклади Біблії, згодом античних авторів, тоді сучасників і загалом авторів національних літератур. Українська перекладацька традиція - багатовікова. Історія склалася так трагічно, що українська мова й література - головні чинники формування нації в умовах бездержавності - ніколи не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом національної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби - поряд з оригінальною творчістю - переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність. Слушно писав один із найвидатніших українських перекладачів ХІХ ст. М. Старицький у “Заспіві” до власного перекладу романтичної поеми Дж. Г. Байрона “Мазепа”:

Британця пісню голосну

Я переклав на рідну мову,

Щоб неокриленому Слову

Добути силу чарівну

Зародження та становлення перекладацької думки і теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає на 70-ті рр. XIX ст. На початку 1864 р. у Львові виник постійний український народний театр, що зумовило потребу перекладного репертуару [3, c.27].

У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з'явилися перші переклади, а також висловлювалися цінні думки про значення та специфіку перекладацьких здобутків.

Творчість І. Франка посідає особливе місце в історії українського художнього і наукового перекладу. Розпочавши працю на цій ниві як гімназист старших класів, І. Франко перекладав до останніх днів свого життя. Його перекладацький талант виявився в різних жанрах, охопив різні літератури та епохи, а його перекладознавчі студії сприяють зростанню майстерності перекладачів і сьогодні.

Саме період, охоплений нашою бібліографією, завдячує І. Франкові дуже багато, адже більшість перекладачів цієї епохи були його молодшими сучасниками. 1920-30-ті рр. і на Великій Україні, і на Західній Україні були важливим періодом в історії українського художнього перекладу, хоча не лише землю, а й душу народу ділила межа на Збручі. Ю. О. Жлуктенко так характеризував цю добу: “Цілком природно, що серед перших перекладачів художньої літератури цього часу ми бачимо письменників і поетів - М. Рильського, М. Терещенка, М. Йогансена, В. Підмогильного, М. Зерова та ін. Особливістю цього періоду було також те, що в перекладацькій діяльності, як ніколи, брали активну участь мовознавці - професор Є. Тимченко, академік А. Кримський, професори - майбутні академіки М. Калинович, О. Баранников” [8]. До перелічених доречно додати прізвища львів'янина М. Рудницького та (в ті роки) чернівчанина В. Сімоновича.

У Літературно-меморіальному музеї Григорія Кочура в Ірпені зберігається, серед рукописів М. Зерова, дуже цікавий документ - датований 31 березня 1930 р. лист голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка в Харкові майбутнього академіка О. Білецького до М. Зерова на його київську адресу (вул. Леніна, 82, пом. 7) з проханням ознайомитися зі списком творів чужоземних літератур з античних часів до най новіших та використати його при складанні п'ятирічного плану перекладної літератури для видавництва “Література і мистецтво”.

У цьому списку - 246 позицій (чимало з них - багатотомових), поруч більшості з них зазначено прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких позицій є і певне пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в ньому - М. Рильський, П. Ріттер, В. Свідзінський, М. Калинович, В. Мисик, М. Іванов, Лесь Курбас, П. Карманський.

Зародження та становлення перекладацької думки і теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає на 70-ті рр. XIX ст. На початку 1864 р. у Львові виник постійний український народний театр, що зумовило потребу перекладного репертуару. У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з'явилися перші переклади, а також висловлювалися цінні думки про значення та специфіку перекладацьких здобутків.

Творчість І. Франка посідає особливе місце в історії українського художнього і наукового перекладу. Розпочавши працю на цій ниві як гімназист старших класів, І. Франко перекладав до останніх днів свого життя. Його перекладацький талант виявився в різних жанрах, охопив різні літератури та епохи, а його перекладознавчі студії сприяють зростанню майстерності перекладачів і сьогодні. Саме період, охоплений нашою бібліографією, завдячує І. Франкові дуже багато, адже більшість перекладачів цієї епохи були його молодшими сучасниками [8].

Після Другої світової війни, завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолював М. Рильський, а після нього Г. Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож нашим перекладачам і в Україні, і поза Україною - Борисові Тену, Т. Осьмачці, М. Терещенку, М. Бажану, В. Мисику, В. Барці, Г. Кочуру, І. Стешенко, Й. Кобіву, Д. Паламарчукові, І. Качуровському, О. Тарнавському, М. Лукашеві, О. Зуєвському, Є. Дроб'язкові, Д. Павличкові, І. Світличному, Є. Поповичу, О. Сенюк, В. Лучукові, А. Содоморі, Л. Череватенкові, Р. Лубківському, Я. Кравцеві, М. Москаленкові, М. Габлевич, В. Шовкуну, М. Стрісі та іншим талантам з роду Протея - йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови.

І ось у таких умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність критичної літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині ХХ ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. “І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по “відлизі”, якби її не підживлював - невидимо, та все ж незмінно - художній переклад такого рівня і такого самозречення?” - ставить риторичне запитання М. Новикова [8].

Ми особисто вважаємо дуже добрими посібниками для удосконаленння та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології «Відлуння», «Друге відлуння» та «Третє відлуння» Г. Кочура, «Від Боккаччо до Аполлінера» М. Лукаша, «Захід і Схід» В. Мисика, Гомерові «Іліаду» й «Одіссею» в перекладі Бориса Тена, повного українського Горація в перекладі А. Содомори, у його ж перекладі Овідієві «Любовні елегії» та «Скорботні елегії», «Фауст» Ґете у перекладі М. Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді) Сервантесового «Дон Кіхота», «Світовий сонет» Д. Павличка та інші шедеври перекладної літератури.

Явище універсалізму творчої особистості перекладача - симптоматичне для української літератури. Одначе лише в 60-х роках ХХ ст. художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі. Маю на увазі класиків українського перекладу - Г. Кочура, М. Лукаша, Бориса Тена, А. Содомору, Ю. Лісняка, Д. Паламарчука та ін. Художній переклад месником постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Так перекладацтво набуло несподівано політичного значення, опинилося на передньому краї боротьби за українську культуру. Це була унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця [10].

“Перекладна література на Україні має таку саму драматичну історію, що й література оригінальна, тільки вдвоє драматичнішу. Усі нагінки на мову, на письменство незмірно тяжким обухом спадали на переклад”, - зазначав Р. Доценко [4].

Збірка життєписів провідних українських перекладачів склала б справжній мартиролог з дуже драматичними сторінками. Важким був шлях наших перекладачів, зокрема у ХХ ст. Скільки було серед них - полеглих, розстріляних, замучених, засланих, їх постійно гудили за “потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, - мовляв, це відхід від сучасної літературної норми.

Ось деякі промовисті факти з історії українського художнього перекладу. У 1964 р. М. Рильський та Г. Кочур видали антологію новітньої чеської поезії. У цьому ж році, за редакцією М. Рильського, Леоніда Первомайського та Г. Кочура, вийшла антологія новітньої словацької поезії ХІХ-ХХ ст. Одначе то були не просто перекладні антології, а коронні праці українського художнього перекладу. В умовах тоталітарного режиму, безглуздої цензури та нищівної самоцензури ці книжки, повні асоціацій з рідною історією, вчили любити свободу та рідний край [12].

Художній переклад відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Не вивчену ще роль. Одна з його найзворушливіших сторінок - це праця над перекладами в умовах тюрем і заслань. Це майже вся творчість поета каторжанина П. Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М. Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої «Енеїди») у 30-х рр. ХХ ст., у 40-50-х рр. - Г. Кочура в Інті, у 70-80-х рр. - В. Стуса,. Світличного, І. Калинця, І. Коваленка та рецензування цих перекладів Г. Кочуром. Як важко було цим подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. А часто відіслані в листах до рідних переклади були конфісковані. Скільки перекладів пропало, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів. Як тут не згадати М. Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці “Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів української літератури. У ХХ ст. кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.

Історію українського художнього перекладу, української перекладознавчої думки ще не осмислено, не досліджено, не випрацювано навіть теоретичний каркас її дослідження, а отже - не написано ще історії української літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу.

Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу є першочерговим завданням сучасної теорії перекладу, яку треба утвердити як окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише тоді, коли вона має у своєму розпорядженні достатньо опрацьований величезний дослідний матеріал діахронного характеру, а саме такий матеріал може, без сумніву, забезпечити історія перекладної літератури. В українських умовах це поняття охоплює і світову літературу в українських перекладах і українську літературу в перекладах різними мовами. Адже глибоко правдиві слова М. Гумільова про те, що для того, по-справжньому зрозуміти поета можна лише, перечитавши всі переклади його творів різними іноземними мовами [1].

Взірцем для наших дослідників повинен бути курс лекцій блискучого дослідника української літератури М. Зерова, опублікований під заголовком “Нове українське письменство” у виданні праць М. Зерова з літературознавства (Київ, 2003), у якому переладацьку діяльність кожного автора розглянено нарівні з його оригінальною творчістю. Дуже багато можемо почерпнути також із праць російських дослідників Ю. Д. Лєвіна, М. П. Алєксєєва, А. В. Федорова, В. М. Россельса, В. Ю. Шора, Ю. Г. Еткінда, В. Н. Комісарова, Г. В. Чернова, естонського - П. Торопа, американських - М. Фрідберга та Л. Венуті [1].

Згідно з основними вимогами теорії полісистеми, випрацьованої перекладознавцями з Ізраїлю - Г. Турі та І. Івеном-Зогаром, історикові літератури, літературознавцю та перекладознавцю доречно досліджувати творчість видатних літературних особистостей з погляду дискурсу - водночас як авторів перекладних та оригінальних творів. Тоді стануть очевидними чимало суттєвих фактів, виявів перекладацької естетики. Приміром, у 1930-х роках П. Тичина - після свого надзвичайного творчого злету збірок «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав» - пише художньо ниці віршики збірки «Партія веде» (однойменна поезія, дві «Пісні трактористки» та ін.), але доказом того, що його великий літературний талант не змогли вбити, є його перекладацька діяльність цих років - «Троянди і хрест» О. Блока, Пушкінові «Біси». 1930 р. він зробив конгеніальний переклад перлини світової лірики - вірша «Белеет парус одинокий…», що його написав вісімнадцятирічний М. Лермонтов, - найглибший з усіх двадцяти українських перекладів, які зібрав В. Радчук [1, 10].

Як справедливо зазначав проф. Г. Грабович, історія літератури нероздільно пов'язана з дискурсом: її творять не тільки поодинокі праці, а й їх рецепція. Ідеться про сприйняття читачів.

Досліджувати українську перекладацьку культуру необхідно в щільному зв'язку з історією народу та з історією розвитку цільової мови, її лексикону, образного фонду, фразеологічних засобів, синтакси. Скажімо, якщо у XIX ст. наші перекладачі, може, й надмірно українізували перекладувані драматичні твори, то не слід забувати, що це був лише період становлення українського національного театру, і було б помилкою оцінювати їхню діяльність з погляду сучасних вимог до художнього перекладу. Важливо також глибоко дослідити вплив перекладної літератури на розвиток літератури оригінальної.

Озброївшись солідною теоретичною базою, картотеками, бібліографіями, базами даних, можна приступати до комплексного вивчення історії українського художнього перекладу на основі найновіших досягнень світового перекладознавства. Назву хоча б теорію багатоаспектності перекладу В. Н. Комісарова, культурологічну парадигму інтерпретації художнього перекладу Г. В. Чернова, концепцію тотального перекладу П. Торопа, полі системи Г. Турі та І. Івена-Зогара, жанрову теорію перекладу, у випрацювання якої зробили свій посильний внесок і українські перекладознавці - О. І. Чередниченко, В. Д. Радчук, П. О. Бех та ін.

1.2 Історичні основи перекладу