Теоретико-методологічні засади державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Приватне акціонерне товариство

«вищий навчальний заклад

«МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ»

Навчально-науковий інститут міжнародних відносин і соціальних наук

Кафедра «Публічного адміністрування»

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія та історія державного управління»

на тему: «Теоретико-методологічні засади державного управління»

Виконала: студентка групи С-9-17-Б1ДрС (4,0д)

спеціальності 281 «Публічне управління та адміністрування»

Косолапова Ірина Миколаївна

Керівник :к.н. з держ. упр.,доц. Перестюк І. М.

Київ 2019

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Методологічні основи вивчення державного управління
• 1.1 Поняття державного управління, його значення та основні системи
• 1.2 Цілі, функції державного управління
• 1.3 Форми і методи державного управління
• Розділ 2. Дослідження типології розвитку держави
• 2.1 Типологія розвитку держави
• Розділ 3. Сучасні підходи до розуміння теоретико-методологічних засад державного управління
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

Актуальність теми. Вивчення теоретико-методологічних засад державного управління пов'язана з тим, що існують нагальні проблеми, які необхідно вирішувати урядам; з'являються зовсім нові ідеї, що змінюють традиційний погляд на існуючі моделі державного управління, що створюють ґрунт для перегляду суті відбуваються в ньому процесів і використовуваних інструментів. Важливо також розуміти те, що повноцінна модель розвитку країни може бути створена не інакше як в контексті трансформації державного управління, переосмислення ролі держави і розширення його можливостей по ефективному управлінню змінами.

Зміни сучасної цивілізації призводять до нового розумінню системи регуляції соціальних процесів, зміни співвідношення процесів саморегуляції суспільства і державного контролю. Державам доведеться відмовитися від ідеї свого верховенства над іншими гравцями і взяти курс на рівноправне партнерство з бізнесом і громадянським суспільством.

Ефективна управлінська система в ХХI столітті повинна будуватися на партнерських відносинах в системі «влада - бізнес - суспільство », заснованих на обміні інформацією, відкритості і довірі. Однією з головних особливостей майбутнього само організованого суспільства стане досягнення балансу у взаємодії суб'єктів, що впливають на його розвиток.

Роль держави визначає майбутній розвиток України на старті ХХI століття. В умовах прискорення змін, підвищення невизначеності розвитку, накопичення величезного технологічного потенціалу держава повинна бути готова до безпрецедентної адаптації до подій. П. О. Порошенко в своєму Посланні до Парламенту 2018 року зазначив: «Зміни в світі носять цивілізаційний характер. І масштаб цього виклику вимагає від нас такого ж сильного відповіді» [3,с.148]. Адаптуючись до змін, держава ризикує порушити досягнуту в суспільстві стабільність, проте, як підкреслив Порошенко, стійкість - не гарантія подальшого розвитку. «Щоб йти вперед, динамічно розвиватися, ми повинні розширити простір свободи, причому в усіх сферах, зміцнювати інститути демократії, місцевого самоврядування, структури громадянського суспільства, судів, бути країною, відкритою світу, нових ідей і ініціатив» [3, с. 148]. Це надає економічним системам імпульс інноваційного розвитку і робить їх відкритими до безперервного оновлення, а, значить, підвищує конкурентоспроможність і дає шанс для економічного прориву .

Метою роботи є з'ясування особливостей теоретико-методологічних засад державного управління.

Поставлена мета передбачає виконання наступних задач:

· З'ясувати методологічні основи вивчення державного управління;

· Дослідити типологію розвитку держави;

· Проаналізувати сучасні підходи до розуміння теоретико-методологічних засад державного управління.

Об'єкт дослідження - державне управління.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади державного управління.

Дослідженням теоретико-методичних засад державного управління займалися українські і зарубіжні науковці, зокрема Г.В.Атамчука [4], А.І.Берга [13], П.Друкера [8]

Методи дослідження. З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів: діалектичний, системний, компаративний, структурно-функціональний .А також методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування. .

Структура роботи включає в себе вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел та додатки.

Розділ 1. Методологічні основи вивчення державного управління

1.1 Поняття державного управління, його значення та основні системи

Роль і місце державного управління в житті суспільства, держави і людини не випадкові, воно дозволяє здійснювати однакове, владне регулювання відповідних суспільних відносин на всій території держави. Після розпаду СРСР в колишніх союзних республіках, в тому числі в Азербайджані, в прийнятих нових конституціях із закріпленням принципу поділу влади органи державного управління, що є провідною частиною державного апарату, були замінені суб'єктами виконавчої влади, поділ праці - поділом влади. Проблеми управління викликали неоднозначну реакцію наукової громадськості на «раптове зникнення» державного управління з тексту Конституції. з цього приводу позиції вчених розійшлися по трьох напрямках. Перші відстоюють колишнє розуміння даного феномена; другі автори замінюють термін «державне управління» на просто «управління»; третій напрямок - автори радикально змінюють зміст поняття державного управління або зовсім відмовляються від його використання [6, с.360].

Незважаючи на заміну виразів органів управління та органів виконавчої влади, функція управління держави, державного апарату залишається без зміни і дане поняття існує. Без державного впливу на відповідні суспільні відносини зникне сама держава, перетворившись в розрізані, погано керовані складові частини, постійно прагнуть довести своє право на існування. Від державного управління не відмовилася ще жодна країна, і навряд чи для цього є які-небудь підстави. Належну місце державного управління та його постійного вдосконалення приділяється в США, Японії, Великобританії, Німеччини, Франції (Яка вважається родоначальником адміністративного права та терміну "державне управління»), Швеції, Китаї, Індії, Італії та інших державах. У них управління виступає провідним джерелом якісних перетворень і засобом мобілізації всіх суспільних явищ для вирішення виникаючих проблем. Вони направили свої зусилля на розвиток теорії і практики управління, постаралися перевести управління на науковий рівень.

На думку блискучого представника теорії державного управління професора Г.В. Атаманчука, «Якщо ми дійсно ... хочемо жити в умовах благополуччя, впорядкованості та безпеки, в країні суверенної, вільної, при реальному дотриманні наших конституційних прав і свобод, то просто зобов'язані усвідомити управління як найважливішої соціально-філософської категорії, що визначає як долі окремих людей, так і будь-яких їх об'єднань»[4, с.584].

Слід зазначити, що до появи кібернетики управління розглядалося як внутрішня проста система. Після другої світової війни з виникненням кібернетики поняття «Управління» увійшло в число найважливіших загальнонаукових понять. Поняття «кібернетика», «інформація», «система», «зворотний зв'язок» і т. д. субординований або ж координовані з поняттям «управління». Дослідження будь-якого з цих понять у відриві від поняття «управління» неможливо. Предметом кібернетики є закони управління, організації та зв'язку як закони загальні для динаміки машин, живого організму, суспільства та інших об'єктів, що становлять системи, яким властиві інформація, організація і управління. Управління - багатоаспектне, багатогранне, багато якісне явище. Всі види управління, незалежно від ступеня їхньої спільності, розрізняються не тільки за характером своїх об'єктів, але і за притаманними їм цілям, методам, принципам, органам і т. д. Управління як соціальне явище відрізняється динамізмом, мінливістю, здатністю придбати в громадському русі різні рівні і види.

Як відзначав академік А. І. Берг, є три основні області сфери управління:

· управління системами машин, технологічними процесами і взагалі процесами, мають місце при цілеспрямованому впливі людини на природу;

· управління діяльністю людських колективів, вирішальних ту чи іншу задачу;

· управління процесами, що відбуваються в живих організмах [13, с. 231].

Соціальне управління є публічним управлінням, яке включає в себе:

а) державне управління, тобто управління в сфері функціонування державних органів;

б) недержавне управління, яке в свою чергу, ділиться на місцеве самоврядування, здійснюване органами місцевого самоврядування; громадське управління здійснюється в об'єднаннях громадян; комерційне управління.

Під соціальним управлінням (мається на увазі свідоме управління) розуміється вплив на суспільство в цілому або його окремі ланки (виробництво, соціально-політична і духовне життя, галузі економіки, підприємства і т. п.), з тим щоб забезпечити збереження їх якісної специфіки, їх нормальне функціонування, вдосконалення та розвиток, успішний рух до заданої мети [18].

Один з видів соціального управління - державне управління - виступає предметом дослідження різних наук: філософія вивчає його як один з видів управління суспільством, специфічне вираження самоврядних властивостей останніх; соціологів цікавить головним чином соціальна функція державного управління, її реальне і конкретне відображення в суспільному житті; економісти досліджують переважно роль держави в економіці, в управлінні економічними процесами, а також саме державне управління як специфічного виду праці.

Державне управління являє велике поле діяльності для психологів. Державне управління також привертає увагу представників математики, кібернетики та інших наук. Охоплення економічної, соціальної, правової та інших сфер суспільства є основною ознакою, що відрізняє державне управління від управління взагалі. Тому поняття державного управління потрібно розглядати як міждисциплінарну, загальнонаукове.

Дослідження поняття управління як соціально-юридичного інституту в різних напрямках відбувається поряд з розкриттям суті державного управління, проте деякі проблеми досі залишаються невирішеними.

В адміністративно-правовій науці немає єдиного поняття державного управління. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, інші - форм, в яких вони виступають і в яких функціонує. Найбільш часто воно визначається шляхом відмежування одних видів державної діяльності від інших. Те є державне управління - це зовсім не законодавча і не судова діяльність. Найбільш поширеним є таке визначення: державне управління - це самостійний вид державної діяльності, яка носить підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій і завдань держави в процесі регулювання економічної, соціально-культурної та адміністративно-політичної сфер.

Існують різні погляди на поняття управління. Воно розглядається:

· по-перше, як діяльність; вважається що управління є особлива, своєрідна діяльність, здійснювана в так званих керуючих структурах, і спрямована на вироблення, прийняття і реалізацію управлінських рішень, а також на вчинення управлінських дій;

· по-друге, як певний вид впливу в різних природних системах (біологічна, соціальна, технологічна і т. д.).

Це певною мірою універсалістська трактування управління, пов'язана з кібернетикою, яка характеризує прямі і зворотні зв'язку між різними елементами або об'єктами світобудови;

· по-третє, як вертикальні - «командно підрядні» відносини. головне тут вбачають у тому, щоб будь-яка команда була виконана. У певних межах відносини «команда - підпорядкування» проявляються в управлінні, без них воно неможливо, але таке судження не розкриває ще сутності управління та його величезної ролі в життєдіяльності людей;

· по-четверте, як цілеспрямований вплив, спрямоване на керований об'єкт [22].

У процесі розвитку суспільства державне управління проходить шлях від простої діяльності до складної, від одноступеневого управління до багатоступеневою системою. Під багатьох наукових роботах c термінами «вплив», «вплив», «реальне перетворення» відбуваються відчутні зміни. До терміну «Вплив» додається прикметник «доцільне», «цілеспрямоване», «свідоме», що пов'язує «управління» з людиною і суспільством. Г.В. Атаманчук вважає, що даний підхід має великі дослідницькими можливостями і створює простір для дійсного пізнання управління, причому шляхом ігнорування або виключення інших (названих вище) підходів, а їх поєднання, інтеграції в тих межах, в яких вони характеризують окремі сторони, елементи або властивості управління. Управління в житті людей і суспільства проявляється тоді, коли в будь-яких взаємодіях, відносинах, процесах і т. д. і присутній свідоме початок, інтерес і знання, цілі і воля, енергія. Вплив особи. Г. В. Атаманчук поняття «державне управління» розглядає як спосіб практичного, організаційного, свідомого керуючого впливу на регулювання, підтримка, зміна різних структур суспільства і життєдіяльності людей шляхом застосування владних повноважень державою [23, с. 576].

Державне управління як сутність і явище, зміст і форма, вплив і діяльність, в інших своїх багатогранних виразах існує реально в єдності і взаємозв'язку як складної, цілісної системи [33].

Ідеї системного аналізу представляють є одним з плідних засобів більш глибокого теоретичного дослідження питань управління. Системність надає державному управлінню необхідну мобільність, координацію, субординацію, певну цілеспрямованість і ефективність. Для початку ми можемо визначити систему як щось ціле, абстрактне або реальне, що складається з взаємозв'язаних, взаємодіючих або взаємозалежних компонентів і елементів. Зміна одного з них з необхідністю викликає ту чи іншу зміну інших, а нерідко і системи в цілому. Від складу, внутрішньої природи частин і залежить, перш за все, природа цілого, його особливість. В якості компонента розглядається одухотворена, соціальна, активна одиниця система державного управління - людина, колектив і т. п., свідомо яка є як суб'єкта, так і об'єкта управління.

Взаємодія елементів (в їх структурі) надає управління особливе якість цілісного суспільного явища. ціле ж є не просто сума складових частин, а їх закономірна структурна зв'язок. З іншого боку, окремі елементи управління хоч і зберігають відносну самостійність, але, об'єктивно перебуваючи в закономірною структурної зв'язку, також набувають нової якості - якість частин, елементів єдиного цілого.

Структура становить одну з фундаментальних характеристик цілісної системи. Структура є внутрішньою організацією - «топологією» системи. Специфіка структури цілісної системи залежить насамперед від природи частин. Структура системи може бути простою або складною, стійкою або нестійкою, різноманітної або однакової, певної або невизначеною.

В управлінні одна з підсистем, незалежно від її біологічної, соціальної чи іншої природи, називається керуючим пристроєм, а інша, теж незалежно від її природи - керованим пристроєм. Керуючу систему прийнято називати суб'єктом, а керовану - об'єктом управління. Відповідно, управління може бути виражено через уявне дію між суб'єктом і об'єктом; воно являє собою процес зв'язку керуючої і керованої підсистем.

Системний аналіз передбачає виокремлення основних елементів і структури управління. До перших відносяться об'єкт, суб'єкт, мета, принципи і методи управління. Елементи, що становлять систему, можуть, в свою чергу, розглядатися як система нижчого порядку.

Перш за все, при аналізі системи державного управління особливо актуальним є питання про суб'єкта державного управління - центральному, провідному її елементі. Він виступає в управлінні найбільш активної, творчої, діяльної силою. Сутність суб'єкта, його природа і характер, цільове призначення та структура, інші якості і прояви визначають особливості відповідного виду соціального управління, надають йому певні властивості і параметри, т. е. фактично встановлюють його.

Важливе місце в системі державного управління належить керованим об'єктам. Розмежування суб'єкта і об'єктів управління і їх чітка структурно-функціональна характеристика мають принциповий методологічний сенс. безпосереднім об'єктом управління визнаються такі вольові прояви, як дії, вчинки, поведінку людей.

Таким чином, суб'єкт управління цілеспрямовано впливає, в кінцевому рахунку, на волю і свідомість людей - учасників підлягають упорядкуванню суспільних відносин. Людина, колектив і об'єднання людей зосереджують, звичайно, в собі якість компонентів і суб'єкта і об'єкта державного управління. Але також очевидно, що в один і той же момент вони можуть відразу виконувати різні функціональні ролі: у виробничому процесі їх головне завдання полягає в виробництві матеріальних і духовних благ; при здійсненні управління - в підготовці і реалізації державно-керуючих впливів. В апараті державних органів державні службовці по ієрархії посад одночасно є для вищих кадрів об'єктами, а для нижчих - суб'єктами управління.

У літературі прийнято розрізняти системи управління і процес управління. Аналіз управління з точки зору його форми або «Структури» має відношення до системи управління, в той час як розгляд його змісту або функції відноситься головним чином до процесам управління.

Маючи справу з комплексами взаємодіючих елементів, доводиться користуватися такими свідомо абстрактними поняттями, як регулювання, саморегулювання. Регулювання, властиве процесу управління, є внутрішньо суперечливим внаслідок своєї нерозривному зв'язку з процесом регулювання, який в певному відношенні виступає як протилежність управління. Унаслідок цього нерозривного зв'язку поняття «управління» і «регулювання» зазвичай вживаються як синоніми. Управління та регулювання не синоніми, хоча явища, складові ці поняття, органічно взаємопов'язані між собою [8, с. 343]. На практиці широко використовують три виду управління:

стратегічне;

тактичне;

стабілізуючий (регулює).

Стратегічне управління - динамічне і призначене для розподілу певних ресурсів за часом розглянутого періоду. Таке управління в економічній літературі нерідко називають довгостроковим керуванням. Рішення такого завдання вимагає прогнозування на період керування контрольованих факторів, що обурюють. Тактичне управління - статична і призначене для реалізації рішень стратегічного управління вищого рівня в реальному масштабі часу ,на оперативних інтервалах вищого стратегічного управлінні. В економічній літературі таке управління нерідко називають короткостроковим керуванням. Стабілізуючий - регулює керування призначене для реалізації рішень тактичного управління вищого рівня на інтервалах оперативного управління.

Таким чином, в управлінні і регулюванні виражаються як би тактика і стратегія системи в процес її взаємодії з навколишнім середовищем. Регулювання - це як би тактичне, стабілізуючий засіб, а управління - стратегічний засіб системи; чим більш розвинене управління, тим яскравіше і наочно проявляється діалектика взаємозв'язку управління та регулювання [9, с. 564]. державний управління методологічний

Регулювання - це основне управління, основа якого в процесі здійснення управління в високоорганізованих системах як би циклічно повертається до самої себе, але всякий раз на новій основі. Насправді регулювання, кажучи філософською мовою, це інобуття управління. Управління існує завдяки регулюванню. управління містить регулювання в якості свого моменту і разом з тим виходить з нього і має його собі за мету.

1.2 Цілі, функції державного управління

Функціями державного управління визнаються три групи, або категорії:

· загальні;

· забезпечують;

· спеціальні.

У свою чергу, до загальних функцій відносяться організація, координація, планування, прогнозування, інформація, регулювання і контроль.

До забезпечення функціями державного управління слід перш за все віднести ті з них, які не прямо, а опосередковано сприяють досягненню цілей і вирішення завдань, переслідуваних і ставляться перед ним (матеріально-технічне постачання; доставка і розподіл ресурсів; розмножувальні, редакційні роботи; різні види обслуговування; підготовка і перепідготовка кадрів і т. д.).

Рис. 1 Види функцій державного управління [12, с. 104].

Спеціальними функціями державного управління, з авторської точки зору, слід вважати правотворчу; регулятивну управлінську; що забезпечує соціально-правовий захист прав і свобод громадян та державних службовців; охоронну (підтримання громадського порядку); оперативно-виконавчу і адміністративно-процесуальну (юрисдикційну).

Наведені три групи, або категорії, функцій державного управління в повній або частковій мірі визнаються в США, Великобританії, Франції, Німеччині та Китаї. слід акцентувати увагу на те, що кожна з трьох груп функцій розуміється і оцінюється по-різному, до того ж мають місце розбіжності як по числу, так і за призначенням.

До специфічних функцій державного управління слід віднести:

Здійснення державного примусу в сфері підтримки правопорядку і громадського порядку: забезпечення достатньої обороноздатності країни; встановлення і підтримання прикордонного режиму, охорона державного кордону; підтримання громадського порядку та громадської безпеки; захист життя, здоров'я громадян та власності від злочинних та інших неправомірних посягань. Для органів, що забезпечують безпеку громадян і держави, особливого значення набувають функції боротьби з організованою злочинністю і корупцією в різних сферах [10, с. 384].

2. Державне регулювання щодо обмеження недоцільного втручання держави в економічну і соціально-культурну сферу: підвищення народного добробуту, соціальний захист населення, що має доходи нижче прожиткового мінімуму; забезпечення раціонального, повного і комплексного використання природних ресурсів; охорона природного середовища і т.д.

Виділення специфічних функцій державного управління і керуючих функцій державних органів має значення для створення методологічних передумов при вирішенні управлінських проблем.

Загальна в цих поняттях:

· Вони є керуючими впливами держави;

· У них одне і те ж призначення, а саме, впливати на збереження і розвиток суспільної системи.

Відмінності в них:

· За суб'єкту впливу. Державне управління впливає на всю організаційну структуру державного управління, а керуючі функції державних органів - безпосередньо конкретним органом управління;

· По об'єкту впливу. Функції державного управління впливають на великі підсистеми державного управління;

· Чи по кишені реалізації. Функції державного управління забезпечуються усією державою в цілому, управлінські функції державних органів - тільки повноважними органами і в межах своєї компетенції;

· За характером. Функції державного управління відображають об'єктивні взаємозв'язку держави і керованої суспільної системи, а управлінські функції державних органів - встановлені і мають правовий статус і є консультантом керуючого впливу даного органу.

Перелік спеціальних функцій державного управління встановити надзвичайно важко, так як державний орган має безліч напрямків діяльності, які забезпечують виконання його основних завдань [2, с.544].

До спеціальних функцій державного управління можна віднести:

* розробку і введення нормативів чисельності, матеріальних, фінансових і трудових витрат державних органів;

* обґрунтування фінансових та інших матеріальних витрат на утримання персоналу державного органу;

* вироблення критеріїв оцінки ефективності діяльності державних службовців;

* проведення досліджень в різних державних органах;

* розробку нормативних правових актів, що встановлюють державно-службові відносини або інші правовідносини в спеціальних державних органах.

В силу своєї специфіки, функції державного управління поділяються на два види залежно від спрямованості і місця впливу:

Внутрішні функції - управління всередині державної управляючої системи. Існування обумовлено: багаторівневим побудовою самої держави; активізацією дії підсистем. Цільова орієнтація даної функції - всередині - додає динамічність і законність управління кожному державному органу, а також удосконалювати і розвивати відповідності суспільних потреб державного управління.

Зовнішні функції характеризують процес впливу державних органів на суспільні процеси. У них основний зміст державного управління. Система зовнішніх функцій управління визначається з одного боку вертикальних і горизонтальних побудовою організаційної структури держави; з іншого - відокремлення цілей і характерними рисами цілей і змісту діяльності різних керованих об'єктів. Кожен з функціонуючих в країні федеральних органів виконавчої влади виконує ряд закріплених за ним функцій державного управління, які представляють собою функції спеціальних органів держави, органів виконавчої влади.

Функції державного управління є основною для формування організаційної структури і процесів державного управління відповідним територіальним утворенням, - це комплекс однорідних робіт, або щодо здійснення управління відповідним територіальним утворенням в цілому (загальна функція), або по забезпеченню діяльності галуззю господарства (приватна), або по забезпеченню діяльності органів управління.

1.3 Форми і методи державного управління

У загальноприйнятому розумінні термін «метод» означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь. Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності. Використовуючи цю теоретичну конструкцію, можна сформулювати визначення методів державного управління:

Методи державного управління -- це різні способи, прийоми та засоби цілеспрямованого, організуючого впливу суб'єктів управління на об'єкти, які віднесені до їх ведення. Саме методи управління виражають змістовий бік управлінського впливу. Вони й є волею держави, конкретизованою відповідним управлінським органом у межах наданих йому юридично-владних повноважень. Тому методи державного управління, як правило, фіксуються в адміністративно-правових актах.

Державне управління як наука і як навчальна дисципліна має свої особ­ливості. Як галузь науки - охоплює теоретичні дослідження проблем організації, становлення й розвитку державного управління, зокрема побудови й оптимального функціонування системи органів виконавчої влади.

Науковий метод - це спосіб, підхід, інструмент, прийом, яким корис­тується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет.

В управлінській науці вирізняють три групи найважливіших методів дослідження: (рис. 2).

Рис.2 Найважливіші методи дослідження [1, с.584].

До загальних методів належать:

Традиційний метод - дає можливість класифікувати функції державного управління;

Інституційний підхід - дає можливість дослідити взаємозалежність і взаємозв'язок між змінами інституційних структур апарату державного управління і змістом державної політики;

Соціологічний підхід - дає можливість досліджувати апарат державно­го управління з точки зору його ефективності і продуктивності;

Комплексний підхід - дає можливість вийти за межі суто адміністративно-управлінської сфери і застосувати методи інших суспільно-гуманітарних наук та наукових знань - політології, юри­дичної науки, менеджменту, історії, соціології, філософії, психології тощо;

Історичний підхід - дає можливість установити переваги та недоліки існуючої сьогодні в Україні структурно-функціональної моделі виконавчої влади, стан її спів­відношення та взаємодії з іншими гілками державної влади та окреслити підходи щодо її вдосконалення та оптимізації;

Культурологічний підхід - дає можливість установити залежність управлінської поведінки суб'єктів державного управління від рівня культу­ри суспільства;

Біхевіористський підхід - фокусує увагу на людському факторі, взаємозв'язках та співпраці державних службовців.

Другу групу становлять логічні методи пізнання:

Системний підхід - дає можливість розгляду державно-управлінських явищ у сукупності соціальних зв'язків, виявлення цілого та його частин, вивчити окремі складові апарату державного управління у загальній сис­темі організації державної влади; [11, с.228].

Функціональний підхід - фіксуючи увагу на специфіці змісту управлін­ської діяльності, є підставою виявлення об'єктивно необхідних на відповід­ному етапі державотворення функцій державного управління, пошуку оптимальних варіантів їх розподілу в апараті державного управління;

Метод структурного аналізу - зважаючи на те, що виконавча влада реалізується через відповідну структуру - систему органів, сприяє розробці науково обґрунтованої методології визначення функцій апарату державного управління;

Структурно-функціональний - дає можливість запропонувати практичні заходи щодо оптимізації відповідності між структурою і функціями кожного окремого суб'єкта державного управління (органу виконавчої влади);

Метод аналізу і синтезу - сприяє узагальненню основних понять, принципів, категорій науки, дає можливість побудувати об'ємну модель системи органів виконавчої влади; [14, с.820].

Метод порівняльного аналізу - дозволяє вести пошук оптимальної системи виконавчої влади та пробовувати зарубіжні механізми, що успішно застосовувалися, для вирішення тих чи інших управлінських проблем у вітчизняному державотворенні;

Ситуаційний метод - сприяє розробленню науково обґрунто­ваної методології оптимізації державного управління.

До логічних методів також віднесені інші теоретичні прийоми - індукція і дедукція, моделювання, експеримент, абстрагування, узагальнення і обмеження, сходження від абстрактного до конкретного та інші.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень:

Аналіз наукових праць з проблематики публічної адміністрації українських, зарубіжних і радянських учених;

Аналіз документальної бази (законів, нормативно-правових актів, управлінських документів, статистичних даних тощо);

Аналіз та узагальнення практичної діяльності публічної адміністрації у контексті переходу до нової парадигми місії публічної влади.

Закони державного управління - відображають найбільш істотні, загальні та стійкі відносини залежності в суспільстві через констатацію об'єктивних, необхідних, повторюваних зв'язків між процесами і явищами, які випливають з їх сутності та зумовлюють їхній розвиток.

Закон єдності системи державного управління (закон синергії) - полягає у виникненні в системі нових інтегративних якостей, не властивих складовим, що утворюють цю систему [15, с.748].

Закон пропорційності - проявляється у необхідності забезпечення співвідношення між керуючою та керованою підсистемами усередині їх, а також між ними з метою забезпечення найефективнішого їх функціонування.

Закон необхідної різноманітності - стверджує, що для створення управлінської системи, спроможної на розв'язання проблеми з певним рівнем різноманітності, необхідно забезпечити цю систему ще більшим рівнем різноманітності.

Закон спеціалізації - передбачає, що управління сучасними суспільними справами призводить до розмежування його функцій, до специфічного їх виявлення в конкретних умовах, на різних рівнях, різних напрямах [16, с.692].

Закон ієрархічності - логічна модель розвитку організації набуває такого вигляду: місія - цілі - управлінські функції - структура.

Закон інтеграції - інтегруючими факторами виступають цілі, завдання та інтереси суспільства, що вимагають підтримки нормальної життєдіяльності і розвитку складної соціальної системи у відповідності з перманентними змінами і викликами внутрішнього та зовнішнього середовища.

Закон домінування глобальної мети - суттю якого є підтримка цілісності підсистем державного управління (економічної, політичної, органі­заційної, соціальної, технічної, гуманітарної) через наявність мети (місії) системи, що має домінувати над цілями кожної з підсистем.

Закон доктрина лояльності - полягає у розробці та реалізації доктрини - теоретичної основи загальних вихідних положень державної політики, що у процесі державного управління дає можливість здійснювати системний характер управлінського впливу.

Закон економності - характеризує ефективність управління, зокре­ма досягнення поставленої цілі з урахуванням найменших часових втрат, а також матеріальних, людських і фінансових ресурсів.

Закон пріоритету соціальних цілей - означає, що ні виробництво, ні політика, ні економіка не є метою розвитку суспільства та умовою підтримки рівнова­ги і розвитку, а постійне підвищення якості життя його членів, їх благополуч­чя, безперервне вдосконалення умов життя.

Закон суб'єктивності - маючи об'єктивно-суб'єктивну природу, державне управління значною мірою є суб'єктивною діяльністю різних суб'єктів (органу виконавчої влади, керівника цього ор­гану, державного службовця), котра виражається через управлінську культуру, специфіку традицій та історичного досвіду, інтересів, потреб, позицій тієї чи іншої посадової особи [17, с.524].

Закон історичності - полягає у не­обхідності врахування історичних особливостей розвитку системи вико­навчої влади в умовах реформування публічної адміністрації.

Узагальнення та наукове осмислення усього масиву відомих практиці методів державного управління дає можливість визначити їх конкретне призначення, а саме:

Встановлення правил поведінки у сфері державного управління, тобто встановлення обов'язкових для учасників управлінських відносин нормативів. Наприклад, вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами в діяльності правоохоронних органів.

Видання індивідуальних приписів на адресу конкретних учасників управлінських відносин. Наприклад: Міністерству внутрішніх справ України терміново проводити спеціальні операції з затримання і перевірки підозрюваних осіб.

Вирішення в односторонньому порядку питань, які виникають з ініціативи керованих об'єктів. У цьому разі йдеться про вирішення, припустимо, питань, для розв'язання яких МВС звертається до Кабінету Міністрів України, наприклад, підтримати ініціативу МВС України щодо вдосконалення контролю за пересуванням автотранспортних засобів.

Нагляд і контроль за поведінкою учасників управлінських відносин, тобто брати під особливий контроль розвиток певних ситуацій.

Застосування стимулюючих заходів впливу на керовані об'єкти: забезпечувати виділення коштів для заохочення працівників правоохоронних органів і представників громадськості, які відзначились у виявленні, знешкодженні злочинних угруповань та затриманні злочинців і т. ін.

Застосування за потреби офіційних заходів примусового характеру з метою забезпечення належного порядку у сфері державного управління відповідно до законодавства України і т. ін [19, с.194].

Методи державного управління численні та різноманітні. Пояснюється це, по-перше, багатоманітністю усієї системи суб'єктів державного управління; по-друге, багатоманітністю функціонального призначення і змісту діяльності кожного із суб'єктів; по-третє, багатоманітністю об'єктів управлінського впливу. Проте хоч би якими різноманітними в конкретних виявах вони не були, є особливості, характерні як для всієї системи методів державного управління, так і для окремих їх видів.

Особливості методів державного управління в цілому полягають у такому:

1) вони реалізуються у процесі державного управління;

2) вони виражають управлінський (упорядковуючий) вплив суб'єктів управління на об'єкти управління, становлять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об'єкт (індивідуальний чи колективний);

3) в методах державного управління завжди міститься управлінська воля держави. Вони і є державно-владними приписами органів управління. В них виражаються повноваження юридичне владного характеру, що належать цим органам;

4) вони використовуються суб'єктами державного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завжди знаходиться у межах повноважень того органу, який їх використовує;

5) методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Засобом зовнішнього вираження методів державного управління є форми державного управління [20].

Розрізняють економічні, адміністративні та соціально-психологічні методи. Економічні методи - це комплекс засобів, важелів матеріального впливу на об'єкти управління суб'єктами управління. Окремими їх видами є:

прибуток ,ціна, кредит, податки, матеріальне стимулювання ,митна мито.

Економічні методи побічно впливають на поведінку об'єктів управління, досягаючи бажаного поведінки через їх інтереси, потреби, матеріальну зацікавленість. Адміністративні методи являють собою способи прямого, безпосереднього впливу на поведінку керованих і виражаються у виданні нормативних приписів і індивідуальних наказів. адміністративні методи доречні там, де потрібне швидке досягнення цілей при відсутності матеріальних коштів. Часте їх використання свідчить про підвищення ролі держави в регулюванні економіки та пов'язаних з нею відносин. адміністративними методами є:

· видача ліцензії (дозволу);

· твердження конкретних завдань;

· матеріальне і моральне заохочення, встановлення правил поведінки об'єктів управління;

· видача розпоряджень про вчинення відповідних дій, проведення заходів;

· проведення контролю;

· здійснення реєстрації певних дій;

· узгодження для здійснення певних дій;

· твердження; дача висновку.

Соціально-психологічні методи є методами морального впливу керуючих на керованих. Це пропаганда, роз'яснення позицій держави, його політики, правових актів з використанням засобів масової інформації, особистих зустрічей керівників держави з громадянами, трудовими колективами, індивідуальне заохочення, просування по службі.

Метод державного управління - усвідомлений спосіб впливу керуючого суб'єкта на об'єкт легітимними засобами, тобто це певний, що склався в практиці набір взаємозв'язаних управлінських дій для досягнення поставлених цілей [21].

У межах повноважень, встановлених законом, суб'єкти управління застосовують різні засоби, наявні в їхньому розпорядженні: економічні, політичні, ідеологічні. Держава (шляхом судового рішення) може заборонити політичну партію за її антиконституційну діяльність, а мерія - не дозволили політичну демонстрацію з націоналістичними гаслами, заборонити пропаганду екстремістської ідеології і т. д. Використовуються різні способи заохочень, дозволів, вимог, заборон, за невиконання може бути встановлена ??відповідальність. Важливо, що органи і посадові особи можуть застосовувати тільки такі методи державного і муніципального управління, які дозволені їм законом (і відповідно до нього статутом муніципального освіти). Виділяють такі основні методи державного управління.

Адміністративно-правові методи - це способи державного управління, які спираються на ієрархічну структуру керуючого державного суб'єкта і здійснюються в межах і відповідно до процедури, встановленої Конституцією, законами та іншими правовими актами, що діють на території країни [28, с. 61].

Суб'єкт - носій адміністративної влади. Суть їх - вплив на керованих по типу «наказ - виконання».

Рис.3 Методи державного управління [2, с. 584].

Адміністративно-організаційні призначені для впливу на організаційний і контрольні управлінські відносини, вони висловлюють державно-владний характер управління і визначається обов'язковим виконанням приписів органів підлеглими ними об'єктами. Дані методи орієнтовані на мотив працівників, визначається їх зацікавленість в роботі, як спосіб задоволення потреб.

Адміністративні методи здійснюються у вигляді прямого адміністративного впливу в категоричній формі. Постанови - правові акти, що визначають загальні правила і норми діяльності, розраховані на неодноразове застосування. Приймаються органами загальної компетенції. Розпорядження - правові акти, що мають персоніфікований характер, видаються для вирішення певного конкретного питання. Застосовуються органами державного управління галузевої компетенції [29, с. 592].

Організаційні методи - сукупність організаційних впливів на об'єкт, а так само на суб'єкт управління. Організаційне регламентування здійснюється у вигляді нормативних документів, в яких встановлюється чіткий порядок в організаційній діяльності як об'єкта, так і всередині суб'єкта управління. Організаційне нормування полягає в розробці норм, витрат і використання різних об'єктів управління.

Політичні методи управління - способи прямого або непрямого впливу на поведінку і діяльність керованих за допомогою політичних засобів. В першу чергу мова йде про державну політику, яка розробляється і проводиться владою. Політичні інструменти: комплекс демократичних форм, норм і процедур політичних дій і відносин; технології парламентаризму - це, наприклад, парламентські дебати, діяльність опозиції, лобіювання груп і інтересів в парламенті, практика депутатських запитів уряду, парламентських слухань; також референдуми, переговорні процеси, дискусії.

Економічні методи - це форми і засоби впливу на соціально-економічні умови життя людей, колективів, соціальних спільнот, організацій; це також способи створення державою певних умов, в яких керованої об'єкту вигідно чинити так, як того хоче держава. Такі методи базуються на наявності у громадян, організацій і держави матеріальних інтересів, які обумовлюють їх дії, а ступінь економічної активності де термінується розвиненістю і обсягами матеріальних стимулів. Головні інструменти: розподіл і перерозподіл матеріально-фінансових ресурсів державними органами, регулювання фінансових потоків в країні, розробка і реалізація бюджетів; стосовно людини - це механізми матеріального стимулювання праці і підприємництва.

Економічні методи лежать в основі економічного механізму державного управління. Ці методи виступають, як засіб реалізації вимог економічних законів і призначені для впливу на економічні управлінські відносини. До них відносяться економічне стимулювання, економічна відповідальність і господарський розрахунок. Економічне стимулювання базується на економічних інтересах працівників [25, с.195].

Економічна відповідальність встановлюється законодавцем до найбільшими перепонами ефективним методам компенсації втрат, що виникають з вини органів і їх посадових осіб. Господарський розрахунок - порівняння витрат на виробництво, з отриманим від її реалізації доходом. Основна мета - стимулювання зростання ефективного виробництва на основі інтенсифікації.

Зміст господарського розрахунку характеризується показниками:

· самостійність

· рентабельність

· матеріальна зацікавленість.

Соціально-психологічні методи орієнтовані на моральні інтереси людей, пов'язані з самоствердженням і самовираженням людини в трудовому колективі, його прагнення отримати задоволення у праці. Ці методи є базою управління. Соціальні методи - конкретні способи і прийоми впливу на соціальні процеси формування і розвитку колективу.

Соціальні методи - використовуються з метою мотивації активності керованих шляхом зміни соціального середовища проживання і задоволення життєвих потреб та інтересів. Інструменти: розробка і здійснення загальнодержавних соціальних стандартів соціальних благ і послуг; законодавче закріплення і реалізація прожиткового мінімуму населення; регулювання системи оплати праці, пенсійного забезпечення; соціальна допомога тощо.

Розділ 2. Дослідження типології розвитку держави

2.1. Типологія розвитку держави

У теорії державного управління розрізняють наступні типології держави:

· Традиційне держава;

· Конституційно - демократична держава;

· Правове;

· Соціальне;

· Маркетингова модель держави.

Рис. 4 Типологія держави [24, с.254].

Традиційне держава. Для нього характерно:

· Підпорядкування суспільства державі

· Абсолютний суверенітет влади

· Жорстка вертикальна структура суспільства

Для традиційної держави характерна традиційна модель державного управління з опорою на сформовані традиції управління і відсутність професійної бюрократії. У 19 столітті відбувся перехід до конституційно-демократичній державі, на думку засновників така держава повинна ґрунтуватися на Конституції і основне його завдання - забезпечення прав і свобод особистості.

Конституціоналізм і парламентарій основа конституційно-демократичної держави.

Сутність парламентаризму - забезпечення суверенітету народу. Для конституційно-демократичної держави характерно:

1) Обмеження суверенітету влади законом;

2) Проголошення суверенітету народу;

3) Затвердження ідеї пріоритету громадян.

Рис. 5 Характерні риси конституційно-демократичної держави [7, с.250].

У період конституційно-демократичної держави відбувається раціоналізація всієї системи державного управління і складається раціональна модель державного управління.

Конституційний лад - система суспільно - політичного відносин, які, будучи пануючими в державі, закріплені конституцією [26, с. 471].

Правова держава здійснює правове функціонування діяльності публічної політичної влади і її взаємовідносини з індивідами, як суб'єктами права.

Виділяють 4 основні ознаки правової держави:

1) правова форма взаємовідносин індивіда, суспільства і держави.

2) Організація державної влади на основі принципу поділу влади.

3) Забезпечення прав і свобод особистості.

4) Верховенство правового закону.

Формування правової держави може здійснюватися одночасно на трьох рівнях:

Рис. 6 Рівні формування правової держави [30]

Соціальна держава це конструктивні відповідь на розвинення правової держави. Головною метою є забезпечення індивіду гідних умов існування, соціального захисту та можливості для самореалізації особистості.

Соціальна держава підкреслює здатність держави здійснювати сучасну соціальну політику (створення системи соціального захисту громадян, соціальних гарантій і соціального партнерства в політиці держави).

Правова держава протистоїть соціальному, так як правова держава на перше місце висуває свободу індивіда і обмежує державну владу, а соціальна держава навпаки, передбачає державне регулювання і втручання в питання виробництва і розподілу суспільних матеріальних благ і послуг [31].

Маркетингове держава - модель сучасного постіндустріального суспільства, де держава розглядається з точки зору сучасної концепції управління. тобто держава розглядається як адміністративна структура, що діє згідно з логікою ринкових відносин, в яких цивільне суспільство виступає в ролі клієнта, який отримує послуги, а держава в ролі сервісного центру.

Основними формами держави є монархія і республіка. Детальніше зображено на рис. 7.

Рис. 7 Основні форми правління державою [5, с.388]

Монархія - форма правління, при якій в руках його одноосібного глави зосереджена верховна державна влада. Монархія буває абсолютна та конституційна, яка ділиться на парламентську та дуалістичну ( рис 8).

Рис. 8 Основні види монархії [17, с.194].

Абсолютна монархія характерна для феодального суспільства, виражена для деспотичного панування, глава є єдиним суб'єктом і творцем права. Глава здійснює владу через систему державної бюрократії.

Конституційна монархія поділяється на 2 види:

1) Парламентська

2) Дуалістична

При парламентської монархії монарх має повноваження щодо керівництва виконавчої влади, формує уряд, який відповідальний перед монархом. Парламентська монархія має більш демократичну модель державного правління, при якій права монарха обмежені. Він є номінальною главою держави, призначає главу уряду та міністрів, які підзвітні парламенту [25, с. 61].

Республіка - форма правління, при якій всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними, представницькими установами ( рис. 9).

Рис. 9 Види республік [17, с.194]

При президентської республіки всі гілки влади незалежні один від одного, президентство поєднується з багатопартійністю, але не ділиться на коаліції (рис.10).

Основні ознаки президентської республіки:

Рис. 10 Основні ознаки президентської республіки [17, с.194].

Перевагою президентської республіки є прямі вибори і свобода законодавців, які не відповідають за справи уряду.

Парламентська республіка - форма правління, при якій парламент займає провідне місце в політичній системі. Органи виконавчої та судової влади обираються і затверджуються парламентом.

Форми державного устрою.

Форма державного устрою - територіально-політична організація держави.

Федерація - форма державного устрою, при якій входять до її складу державні утворення мають юридичну і політичну самостійність.

Конфедерація - міждержавний союз, що утворився шляхом підписання міждержавного договору, зі збереженням суверенітету. Метою створення є досягнення спільних інтересів.

Рис. 11 Види політичних режимів[31].

Політичний режим - спосіб функціонування держави (рис.11).

Демократичний режим

Демократія -- політичний режим, при якому єдиним джерелом влади визнається народ, а влада здійснюється за волею народу і в його інтересах. Демократичні режими складаються в правових державах.

Авторитарний режим

Авторитаризм (від лат. auctoritas -- влада, вплив) -- характеристика особливих типів режимів, заснованих на необмеженої влади однієї особи або групи осіб при збереженні деяких економічних, громадянських і духовних свобод для громадян. Термін «авторитаризм» був введений в науковий обіг теоретиками Франкфуртської школи неомарксизма і означав певний набір соціальних характеристик, притаманних як політичну культуру, так і масовій свідомості в цілому.

Існує два визначення авторитаризму:

* Соціально-політична система, заснована на підпорядкуванні особистості державі або його лідерам;

* Соціальна установка або риса особистості, що характеризується упевненістю в тому, що в суспільстві повинна існувати сувора і безумовна відданість, беззаперечне підпорядкування людей авторитетам і владі.

Політичний режим, що відповідає принципам авторитарності, означає відсутність демократії як щодо вільного проведення виборів, так і в питаннях управління державними структурами. Часто поєднується з диктатурою окремої особистості, яка проявляється в тій чи іншій мірі.

Тоталітарний режим

Тоталітарний режим правління має на увазі, що держава втручається в усі сфери життя людини і суспільства. Тоталітаризм ґрунтується на офіційній ідеології, характеризується крайнім центризмом, волюнтаризмом, культом особистості правлячого вождя. Спирається тільки на політичну силу (найчастіше -- військову), опозиція не допускається або переслідується, насильство носить характер терору, часто допускається геноцид.

Тоталітаризм (від лат. totalis --весь, цілий, повний) -- це режим повного контролю з боку держави над усіма сферами життя суспільства і кожною людиною за допомогою прямого збройного підписання. Влада на всіх рівнях формується закрито, як правило, однією людиною або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Тоталітаризм є специфічно нову форму диктатури, що виникла в XX столітті. Тоталітаризм є принципово новий тип диктатури завдяки особливій ролі держави та ідеології.