Криза державного управління - тривалий процес, який має, як мінімум, три основні етапи, які в Україні уже мали і мають місце. На першому етапі виникають численні конфлікти у різних сферах суспільного життя, в тому числі і між владою та іншими структурами, головним чином - громадянського суспільства. Другий етап має місце тоді, коли наявні реальні конфлікти у суспільстві зусиллями влади і шляхом компромісів просто вже не можуть бути врегульованими, розв'язаними. Починається певне гальмування, а то і розпад державних механізмів регулювання суспільного життя. Третій етап характеризується таким розвитком і загостренням кризи, коли починають розпадатися окремі політичні структури, а державне управління втрачає свій вплив на суспільні процеси, знецінюється.

Коли ведуть мову про антикризове управління сучасною Україною, то здебільшого зосереджують увагу на політико-правових засадах. Тобто, головні суперечки на усіх рівнях ведуться навколо питань Конституції, взаємин між гілками влади і окремими політичними лідерами, навколо браку необхідних нормативно-правових засад. Ці засади мають відповідну вагу і значення лише тоді, коли суспільство хоч і дещо розбалансоване, але планомірно трансформується на основі чітко розроблених програми і стратегії переходу до іншої, більш позитивної якості. Нинішній же український стан суспільства, попри важливість двох вище перерахованих засад, потребує адекватних організаційних засад, наявності на усіх рівнях державного управління високопрофесійних, фахових команд людей, що володіють досконалою управлінською культурою. Нинішня українська керівна система, з її кадрами і культурою управління, об'єктивно подолати кризу неспроможна. Понад те, якщо брати до уваги її реальну практичну діяльність, то така система шукає шляхи латання дірок, але не цілісної розробки антикризової політики, яка би змогла максимально взяти усе корисне із системної кризи. Кризи, в тому числі українська, значною мірою є явищем не лише суспільно негативного характеру. Криза - це і проблема, і об'єктивна передумова, спонукальний стимул подальшого суспільного розвитку. Проблема в одному, центральному: яким суспільство стає, долаючи кризу, виходячи з неї. Воно може вийти як зі знаком "плюс", так і знаком "мінус". Як правило, позитивний вихід з кризового стану мають не тоді, коли просто запроваджують і використовують антикризове управління, але беруть на озброєння комплекс упереджувальних антикризових технологій і засобів державного управління.

Щоб мати таке державне управління в Україні, варто взяти до уваги як мінімум чотири взаємопов'язаних складових. Перша: потрібний глибокий і прогностичний аналіз і моделювання соціально-економічної, політичної ситуації. Друга: маємо подбати про забезпечення максимально тісної взаємодії і громадянського суспільства не стільки у подоланні вже існуючих кризових проблем і наслідків, скільки у передбаченні та запобіганні більш глибоких і реальних кризових процесів. Третя: необхідна розробка і реалізація конкретних антикризових технологій в першу чергу у державному управлінні. Четверта: вкрай потрібне політико-правове, організаційне та кадрове забезпечення антикризових технологій. Останнє - реальна управлінська діяльність.

Розв'язання саме цих чотирьох основних завдань і мало б становити базові засади антикризової програми в Україні, як цілісного, хоча й багатоаспектного процесу. Тут, до речі, слід вказати і на таке. Використання антикризових технологій, найперше у державному управлінні, зовсім не означає, що державні органи мають зречено очікувати максимально апогейного розвитку кризи, а вже потім вживати конкретних і невідкладних дій щодо її подолання, усунення негативних наслідків. Недаремно і науковці й практики в галузі криз і конфліктів використовують такий термін, як "сформована криза". Це соціально-економічний стан, коли має місце реальна передкризова ситуація, пом'якшити, а понад усе усунути яку елементарно своєчасно не вдалося. Саме тут, у стані сформованої кризи найпринциповішого значення набуває прогноз і забезпечення максимально сприятливих умов і результату такого виходу з кризи, який би будь-що сприяв подальшому позитивному суспільному розвитку.

Чи можливо це взагалі? Так, але за умови, коли максимально точно встановлено соціальний діагноз кризи: якою вона є за своїм характером і особливостями. Перше, що мають усвідомити в даному випадку державні управлінці, яку кризу ми маємо - горизонтальну чи вертикальну. Відомо, що більшість суспільних криз з самого початку свого зародження є горизонтальними. Ми в Україні таку кризу майже прожили. Важливішою її ознакою була достатньо гостра боротьба за розподіл власності і влади. А відтак, за усіма ознаками нині маємо досить глибоку і оголену вертикальну кризу, бо її основною ознакою вже є боротьба проти існуючого державно-політичного режиму, за його перерозподіл. Тобто, нині вже абсолютно не йде мова про якийсь "цивілізований" вихід з кризи.

Щодо безпосередньо суспільно-політичної кризи в Україні, то вона головним чином пов'язана з послабленням регулюючої функції держави саме на початкових етапах соціально-економічних, політичних, духовних трансформацій. Не треба плутати при цьому регулюючу функцію держави з необґрунтованою ностальгією декого за "сильною рукою", завдяки якій, мовляв, в період глибоких трансформацій, вдається утримати кермо поступального прогресивного суспільного розвитку. Поступово ситуація зі слабкою регулюючою роллю держави спричинила загрозливу невідповідність між природо-технічним базисом, економічною, політичною, соціальною сферою. Нині усі ці сфери суспільного життя в Україні перебувають у незбалансованому плані саме з причини відсутності дієвих антикризових реформ та безпорадності державного управління як такого. В кінцевому випадку - це результат браку досвідчених, професійних державних управлінців, низького рівня культури управління, про що вже йшлося.

Тут доречно сказати і про таке. Перехідні, кризові періоди у житті будь-якого суспільства максимально сприяють появі надто специфічних, неподібних на інших і часто навіть аномальних особистостей, завдання яких, здавалося б, полягає в найголовнішому - довести соціальну, суспільну, загальнодержавну ситуацію до абсурду. Таких особистостей достатньо сьогодні в Україні у економіці, політиці, соціальній сфері, культурі. Здавалося б, - це відверті аномалії, протилежності, антиподи, норми. Це, однак, хибне твердження, оскільки нічого випадкового у соціальному розвитку не буває. Жериновські, Шуфричі і т. ін. - це об'єктивне породження часу, люди, які одними вважаються "героями", "прикладами для наслідування", а іншими - крайнім негативом суспільства. Біда в тому, що такі харизматичні особистості досить природно, поза загальною людською свідомістю отримують відповідний і часто досить високий соціальний статус, завдяки якому і мають можливість потужно впливати на свідомість великої кількості людей власне з однією метою - переконати їх у тому, що так воно і має бути, а для значної частини людей із нестійкими або вкрай здеформованими переконаннями стають нічим іншим, як своєрідною "месією". Подібне явище обов'язково має місце тоді, коли суспільство втрачає чіткі духовні, соціальні орієнтири, усвідомлення того, що є добро, а що зло. Яскравим свідченням цього є величезна розмитість, нестійкість духовних орієнтирів українського суспільства. І чим більше ми будемо спостерігати інтенсивне розмивання власних національних духовних орієнтирів, тим більше будуть хизуватися на соціальному тлі псевдолідери, а країна (Україна) перетворюватиметься в звичайну територію для проживання, на якій будуть жити люди але не народ, нація, бо останні найперше характеризуються як спільнота саме сукупністю духовних ідей, переконань, мети.

Щоб не вдаватися у детальне пояснення - чому так відбувається, вкажемо на центральну, висхідну причину наших негараздів: потужна пропаганда і вже майже домінування ліберальних, матеріальних цінностей над моральними, духовними. Особливо це помітно позначається на молодому поколінні. За такого перекосу, домінування розпадається соціум, як велика людська спільнота, а відтак, стає неможливим, нелогічним існування держави, як обов'язкової умови продуктивного існування великого соціуму. Коло замикається. Зрозуміло, без хліба жити не можливо. Але без ідеї, ідеалу не виростити хліба, а без поєднання одного і другого - не матимемо спільності людей, які спроможні жити у взаємопорозумінні, добрі і злагоді, творити для себе і для інших.

У вище викладеному немає жодного пустого теоретизування, оскільки будь-яка людина (за винятком ситуації з безлюдним островом) постійно знаходиться у двох взаємопоєднаних просторах - особистісному і соціальному. Перший, здебільшого егоцентричний і загрозливий тим, що моделі життя людей все помітніше стають індивідуальними, зникає потреба у групі, громаді, великій соціальній спільності. В Україні мільйони людей вже перейшли на індивідуальні моделі життя і виживання. Простіше - соціум розпадається, вже важко відшукати ідею, навколо якої може об'єднатися більшість українства. Це трагедія великого народу, нації.

В перехідний період, в період гострих соціально-економічних криз відмирають ті явища, які є завеликими, а часто і зайвими, або без яких необхідно, а ще більше, цілком можливо обійтися. Таке стосується як окремої людини, так і великих груп, усього соціуму. Це означає, що і у загальнодержавному плані, в антикризовій діяльності є глибока необхідність поглянути і визначитися, в чому можна себе обмежити, а також від чого і можемо, і необхідно взагалі відмовитися. Це - цілком природна, об'єктивна потреба, оскільки усе людство нині свідомо діє саме у такий спосіб. Змушують так діяти обмежені природні ресурси, суто людські можливості для життя і діяльності, врешті - до цього спонукають міжлюдські, міждержавні відносини, а простіше - глобалізація і загальносвітова конкуренція.

В наявності в Україні системної кризи помилково звинувачувати якусь загальносвітову кризу, оскільки криза у багатьох країнах - це всього лиш загострені модернізаційні, трансформаційні процеси, притаманні більшості постіндустріальним, інформаційним суспільствам. До таких країн не відносимо хіба що США, оскільки суто фінансово-економічна криза у світі дійсно породжена політикою виключно цієї країни та її прибічників. У Європі з-поміж інших країн виділимо Англію, політику якої стабілізаційною також важко назвати. І все це попри так звану світову кризу, маємо власну, українську, зі своїми витоками і особливостями. Витоки української кризи в тому, що початок переходу від тоталітарної, авторитарної системи до демократичної ознаменувалися зміною базових соціальних інститутів (економічних, політичних, соціокультурних), соціальної структури суспільства, соціальної свідомості, духовних цінностей та моделей масової поведінки. Та от біда, замість них до сьогодні в Україні не сформувалися ні політична система суспільства, не відбулося відповідної соціальної структуризації суспільства, не сформувалася і система духовних, моральних цінностей, основу яких мали би становити наша історія, традиції, менталітет, культура. Конструювання нової, вкрай потрібної соціальної реальності не лише загальмувалося, але й майже спинилося.

Треба визнати і усвідомити, що системна криза в Україні - це головним чином криза державного управління, а не якоїсь однієї, чи навіть більшості сфер суспільного життя.

Треба постійно пам'ятати, що в основі антикризової політики, антикризового державного управління повинна постійно знаходитися ідея і завдання неодмінного забезпечення і збереження цілісності держави, стабільності соціуму, як складного соціального організму.

Треба усвідомлювати, що мистецтво антикризового управління полягає не в тому, щоб латати дірки у державному утворенні, а у тому, щоб перетворити потенційні ризики кризи для розвитку держави у можливі її позитивні явища трансформації. Звідси, до речі, і мистецтво управління, діяльності лідерів і еліти держави.

Висновки